Пошуки першопочатку у досократичній філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

1.1 Огляд літератури

1.2 Головні передумови інтелектуального та духовного злету старогрецької культури

1.3 Перехід від міфологічного філософського світогляду

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА «АРХЕ» У ІОНІЙСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

2.1 Фалес і його ранні уявлення щодо походження Всесвіту

2.2 «Апейрон» як першопочаток у філософії Анаксімандра

2.3 Вчення Анаксімена про першопричину існуючого

2.4 Вогонь як «архе» у філософії Геракліта

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ІДЕЇ ПЕРШОПОЧАТКУ У ФІЛОСОФІЇ ДОСОКРАТИКІВ

2.5 Філософські уявлення піфагорейців та елейців щодо питання про походження існуючого

2.6 Вчення про «гомеомерії» та «корені речей» у фізиків V ст. до н. е

2.7 Вчення про атоми у філософії Демокріта

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

натурфілософський першопочаток походження світ

Актуальність теми. Здавна людей цікавили відповіді на різноманітні запитання: з чого походить Всесвіт, хто є тим першорушієм, котрий керує всіма природніми процесами на землі, як складений світ, що знаходиться поза землею, і багато інших. На усі ці питання намагались дати відповідь ранні філософи античної доби. Тема курсової роботи є актуальною, оскільки ідеї, започатковані натурфілософами, активно розвиваються і до сьогодні. Адже по суті їх можна назвати першими дослідниками, котрі відкривали науці невідомі до того шляхи пізнання всесвіту. Своїми першими припущеннями, вони все ж спонукали розум людини активно працювати, змінювати своє світобачення, віднаходити ідеї, котрі стали на засадах розвитку більшості подальших наук, і допомагали наступникам натурфілософів знаходити істинні знання.

Об'єктом дослідження є історично перші форми давньогрецької філософії.

Предметом дослідження є ранні уявлення натурфілософів щодо походження світу, окреслення впровадженого ними поняття «архе»; вплив міфологічних уявлень про існуюче на погляди філософів; переймання філософських ідей одних філософів іншими; характеристика першопочатків існуючого у натурфілософських вченнях мислителів античної доби.

Метою є дослідження натурфілософських пошуків першопочатків, як абсолютно нової форми філософського осмислення природи та навколишнього світу; історичний розвиток філософських вчень, перехід від ранніх міфологічних уявлень до зрілих філософських поглядів; з'ясування структури і значення їх натурфілософського вчення.

Завданням дослідження є вивчити натурфілософські погляди про першопочатки, пояснити перехід від міфологічного світогляду до філософського, прослідкувати, як окреслювали першопричину всього іонійці; показати, як розмірковування ранніх натурфілософів пізніше впливали на їх наступників, зК'ясувати характеристики, властивоті, структуру першопочатків, у піфагорейців, пізніше у флейців та Демокріта та порівняти їх. Завданням також є вивчити літературу, яка містить у собі інформацію, потрібну для розкриття теми курсової роботи, та скористатись першоджерелами, аналізуючи написане в них.

Методи дослідження: аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, порівняння, співвіднесення ранніх наукових уявлень з виникаючими новими; вивчення історично і логічно, накопиченням фактів та їх перехресною перевіркою.

Структура курсової роботи: вступ, три розділи (кожен з яких містить, відповідні до змісту порушеної теми, підрозділи), висновки та список використаної літератури.

Огляд літератури із теми дослідження. Тему курсової роботи можна розкрити за допомогою філософських джерел таких авторів: В. Ф. Асмус (2), Ж. П. Вернан (4), И. М. Дьяконов (8), Ф. Энгельс (9), Ф. Ф. Зелинский (10), Ф. Х. Кессіді (11), В. В. Конзьолка (12), А. Ф. Лосев (14, 15), П. П. Фролов, В. С. Гайденко, Швырев (16), А. Н. Чанишев (18), Е. Целлер (17) Також було використано такі першоджерела: Арістотель «Метафізика» (1), Гомер «Илиада» (6), Гессиод «Теогонія» (5), Диоген Лаэртский «О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов» (7), А. В. Лебедев «Фрагменты ранних греческих философов (Часть I) (13).

РОЗДІЛ 1. ЗАРОДЖЕННЯ ГРЕЦЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

1.1 Огляд літератури

Для написання курсової роботи було опрацьовано книги, із яких можна почерпнути інформацію щодо розкриття її теми. Першоджерелом, яке містить такої інформації найбільше, звичайно, слугують «Фрагменты ранних греческих философов (Часть I)», у якому наводяться уривки із висловів різних відомих філософів. «Метафізика», у якій Арістотель висловлює своє бачення з приводу натурфілософських ідей, також має велике значення для розкриття головних проблем роботи. У праці Ф. Х. Кессіді «От мифа к логосу» автор показує перехід ранньої міфічно-релігійної думки збагаченої образами до поняття, тобто вже більш філософського бачення світу. У В. Х. Асмус «Античная философия» можна побачити розвиток філософської думки Греції у ще одній інтерпретації. Також багато цитат можна використати із В. В. Конзьолки «Нариси історії античної філософії, у якому автор стисло але чітко і по суті викладає усі пункти вчення натурфілософів і їх наступників. Із двох книг А. Ф. Лосев, а саме: «Античная мифология в ее историческом развитии» і «История античной философии в конспективном изложении» можна почерпнути обширну інформацію про розвиток як дофілософського бачення світу, так і про саму античну філософію. Звичайно, багато про життя філософів, і відповідно причини, через які у них сформувались ті чи інші уявлення можна прочитати із твору Диогена Лаэртского «О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов». Не можна забувати також про такі першоджерела як «Теогония» Гессіода, та «Илиада» Гомера. У цих творах можна прочитати міфи, котрі лягли в основу дофілософського мислення греків. Ще одна книга, у якій відображені думки засновників філософії - це Ж. П. Вернан «Происхождение древнегреческой мысли». Також деякі матеріали можна взяти із таких книг як: И. М. Дьяконов «Введение. Мифология древнего мира», Ф. Ф. Зелинский «Древнегреческая религия», Макс Борн «Моя жызнь и взгляды», П. П. Фролов, В. С. Гайденко и др. «Введение в философию. В двух частях. Часть 1», Е. Целлер «Очерк истории греческой философии», Ф. Энгельс «Анти-Дюринг» та А. Н. Чанишев «Курс лекций по древней философии».

1.2 Головні передумови інтелектуального та духовного злету старогрецької культури

Питання про походження філософії -- це досить складна філософська проблема. Її висвітлення передбачає відповіді на питання: із чого, коли, де, за яких обставин, і чому виникла філософія. Щодо цих питань у літературі (як навчальній, так і науково-дослідній) існує кілька точок зору, котрі хоч і відрізняються, все ж пов'язані між собою і доповнюють одна одну.

Давня грецька філософія - загальноприйняте духовне джерело сучасної філософії, всієї європейської культури. Тож джерела самої грецької філософії також є предметом пильної уваги. Виникнення філософії - складна взаємодія змінених соціальних і індивідуальних потреб і можливостей їхньої реалізації. Конкретні причини небаченого злету духовного життя Греції VII-VI ст. до н. е. досі є предметом роздумів учених. Ось що писав Целлер, видатний німецький дослідник: «Справжні причини виникнення грецької філософії полягають у щасливій обдарованості грецького народу, в збудливих його діях його географічне розташування й історія»[17, с.56].

Історія Древньої Греції - це особлива історична сходинка, «коли відбувся перехід від бронзи до заліза. До часу цього переходу греки досягли великих успіхів у розвитку торгівлі і тому перші використовували можливості, надані залізом, і переваги заліза перед бронзою, що передувала залізу»[2, с.18].

На світогляд людини того часу сильно впливають общинно-родові відносини. Вони «лежать в основі і всього виробництва, і розподілу праці між членами та общиною, і розподілу продуктів праці. Якщо під характером виробництва розуміти виробничу категорію, то тут перед нами цілком докласове суспільство. Це - той первісний колективізм, де все, не тільки економічне, а й політичне і військове життя суспільства визначається тільки самою ж громадою, на чолі якої стоїть спочатку жінка як найближчий принцип родинних відносин (матріархат), а згодом - чоловік, коли довелося певною мірою відокремлювати організаційні функції від суто родинних відносин (патріархат); але скрізь і завжди в общинно-родовій формації найбільше зрозумілими були саме родинні стосунки» [15, с.11]. Тож коли людина намагалась якось пояснити світ, то перш за все вона опиралась на приклади із свого власного життя.

Пізніше, у зв'зку із еволюцією «общинно-родової формації в громадах став виникати прошарок людей більш організованих, більш самостійних і більш вільних від безпосередньої продуктивної праці. З'являлася своєрідна общинно-родова аристократія, що отримала для себе вже деякого роду можливість і час також і для розвитку окремих особистостей, які доти були цілком підлеглі громаді і тому навіть і не розумілися як самостійні особистості. Але зі зростанням самостійної особистості росло також і самостійне мислення»[15, с.15]. Та люди котрі віддалялись від общини, і намагались заглибитись у мислення, в той же час віддалялись від повсягденної праці, а отже не могли повноцінно самостійно існувати. Їм була потрібна робоча сила. І такою силою стали раби.

Про суспільство, що утворилось у цей час Лосєв висловився так: «Родова громада стала тепер рабовласницьким полісом, в якому старі, общинно-родові авторитети відходили на другі місця, а замість них оселяється союз рабовласників, які стали тепер в цілому організаторами нової суспільно-економічної формації»[15, с.20].

На формування світогляду тогочасної людини також впливало географічне розташування Греції: близькість моря, гориста місцевість, обширні береги, помірно-плодоносний грунт - відкриває великі можливості для морської справи, сільського господарства, торгівлі. Торгівля, як комунікації, своєю чергою, розширює кругозір, сприяє нагромадженню спостережень, відкриває змогу порівняння мови, звичаїв, законів, знань, виявляти подібність несхожого. З іншого боку, у торгівлі використовується загальний товарний еквівалент - гроші. Гроші - це «речовинний доказ» того, що безліч різнорідних речей можна об'єднати у одному. Гроші - один із потужних чинників розвитку абстрактного мислення. Більше того, поява грошей стимулює розвиток «науки обраховування» - математичного знання.

Дослідник Кессіді із цього приводу пише: «Розширення ремісничого виробництва і прибуткових відростків земледілення, розвиток грошового поводження і встановлення інтенсивних торгових зв'язків з відомими в той час країнами послугувало економічним передпосиланням розквіту грецької культури періоду класики». Але тут же зазначає: «Однак наслідком спільного економічного розвитку, торгівельно-грошових відношень в особливості, виявилось подальше розшарування суспільства, поляризація інтересів всередині полісів, ріст майнової нерівності, і поява, по словах Платона («Держава». IV. с. 422-423), «двох ворогуючих держав» в одній: «держави багатих» і «держави бідних»»[11, с.11]. Тут автор показує своє негативне ставлення до ролі грошей у історичному і філософському розвитку Стародавньої Греції.

Характеризуючи значення рабовласницьких виробничих відносин в ту історичну епоху, коли продуктивні сили суспільства перебували ще на низькому рівні, у Фрідріха Енгельса, німецького філософа була дещо відмінна від Кессіді думка, адже на його думку «тільки рабство зробило можливим в більшому масштабі розподіл праці між землеробством і промисловістю і таким шляхом створило умови для розквіту культури стародавнього світу - для грецької культури. Він вважає, що без рабства не було б грецької держави, грецького мистецтва і грецької науки».

Однак рабовласницький спосіб виробництва, при якому фізична праця є доля одних лише рабів і вважається заняттям, негідним вільної людини, неминуче підриває свою власну економічну основу. Як підкреслював Енгельс, рабство «там, де воно є панівною формою виробництва, - перетворює працю в рабську діяльність, тобто в заняття, що позбавляє честі вільних людей. Тим самим закривається вихід з подібного способу виробництва, тим часом як, з іншого боку, для більш розвиненого виробництва рабство є перешкодою, усунення якої стає нагальною необхідністю. Усяке засноване на рабстві виробництво і всяке суспільство, що ґрунтується на ньому, гине від цієї суперечності. Це корінне протиріччя рабовласницького способу виробництва наклало свою печатку на весь духовний розвиток Давньої Греції».

Грецький народ - поліс - тобто громадянська громада, «місто і держава одночасно» [11, с.23]. «Боротьба демосу за утвердження закону і правової рівності, що зіграла велику роль в розвитку грецької культури, має довгу історію і пов'язана зі становленням полісу» [11, с.24]. Внутрішня єдність полісу породжувала нові відносини для людей: їх пов'язували не кревні узи, але цивільні обов'язки, і права. Особливий вплив на формування філософії справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як субґєкта філософського мислення.

Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на давньогрецьких мислителів, та розвиток їхніх думок про відношення між загальним та одиничним. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в тісному звґязку з ним. Місто - це немов єдиний організм, різні органи якого виконують різні функції. Загальність і спільність у торгівлі, ремеслах, політиці виступають на першому плані. Громадяни міста-держави спільно вирішують питання бюджету, військові питання, фінансування флоту, розробку рудників. Дух вільної політичної дискусії узгоджується з повагою до порядку, закону. Родинні, особисті стосунки замінюються економічними, політичними, правовими, заснованими на законах, нормах, правилах - на безликому загальному. Розум, здатність узагальнювати, знаходити громадський зразок в індивідуальних вчинках, подіях стає складовою життя громадянина поліса. Усі найважливіші прояви життя набувають публічний характер, виносяться на площу, агору, на загальне обговорення. Будь-який закон має довести свою правильність.

У зв'язку з цим важливим елементом суспільних відносинах грецького полісу стає слово. Слово - елемент суперечки, дискусії, обговорення, позбавляється значення ритуального, таємного. Слово - засіб виведення думки на «площу», на загальний суд. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

Важливою ланкою і умовою цього розвитку виявилося засвоєння греками наукових і філософських понять, вироблених в країнах Сходу - у Вавилоні, Ірані, Єгипті, Фінікії. Особливо великим був вплив вавилонської науки - математики, астрономії, географії, системи. Космологія, календар, елементи геометрії та алгебри були запозичені греками від їх попередників і сусідів на сході. Дослідник Асмус з цього приводу пише: «Безсумнівно була залежність античної філософії від науки філософії Вавилону і Єгипту. Економічні, торгівельні і політичні зв'язки іонійських поселень греків на західному узбережжі Малої Азії зі східними народами більш древніх цивілізацій, що досить швидко зародились, а також виключна сприйманість і багатостороння обдарованість греків привели до того, що іонійські міста, перш за все Мілет, були перенесені, і тут своєрідно переробивши зачатки фізичних, математичних, астрономічних знань, став розвиватись примітивний математичний інструментарій, сформувався календар і т.д.»[2, с.4].

Олексій Федорович Лосев вважав що входячи в «теоретичний світ» філософії, освоюючи його, людина відштовхується від раніше сформованих у неї уявлень, від продуманого, пережитого. Також він говорив, що вивчення філософії допомагає вивітрити стихійно сформовані погляди, надати їм більш зрілий характер.

Гносеологічні чинники походження філософії оцінюються дуже високо, робляться навіть підґрунтям окремої гносеогенної концепції походження філософського дискурсу. «Формування філософії, поряд із виникненням математики, знаменувало народження в давньогрецькій культурі принципово нового явища - перших зрілих форм теоретичного мислення» [16, с.45], - стверджують відомі філософи. Вони говорять, що «на відміну від міфу і в противагу йому, філософська думка є генералізуючою, раціональною, систематичною і методичною»[14, с.74]. Також такі дослідники, як Фролов, Гайденко та інші вважають,що «вона започатковує канони науковості» [16, с.75]. А Чанишев стверджує, що філософська думка «формує начала наукової методології, проводячи не суто софійний, а епістемний підхід» [18, с.81].

1.3 Перехід від міфологічного світогляду до філософського

Раціональна основа філософії була б не можлива без тісно пов'язаних із нею міфологією та релігією. Адже в історії філософії і науки вони мають попереднє, готуюче інтелектуальне підґрунтя, передфілософське, значення. Коли розглядають історію філософії, то починають її саме з періоду панування міфу, в якому виражається наполеглива духовна потреба пояснити світ і розібратися в явищах природи. Думка первісної людини спрямувалася до досягнення тих, що визначають буття природи і людини сил. Саме завдяки цьому етапу пізніше виникне філософія і наука. І формула «від міфу до логосу» (від образу до поняття, від віри до розуму), що пояснює процес походження філософії, якраз розкриває значення міфологічного періоду в інтелектуальному розвитку людства. Міфологія не просто передувала філософії, вплинула на її формування, особливо на натурфілософію. Міфологія, як пізніше і релігія, була загальним культурним тлом, на якому вона складалась. Тут точніше зазначає Лосєв: «Три основні міфологічні ідеї -- спільне походження, безперервний рух і боротьба протилежностей -- посіли провідне місце в тій натурфілософії, яка замінила антропологічну міфологію».

На основі родинних відносин, про що зазначалось вище, люди давали відповіді на питання про природу і світ в цілому. «Рішуче все на світі: і сонце, і місяць, і зірки, аж до неорганічної та неживої природи, - все це розумілося як всезагальна родова община. І оскільки таке загальне одухотворення життєво-родинних елементів є ознака міфологічної свідомості, то необхідно вважати, що основний метод общинно-родового мислення - це міфологія»[15, с.12].

Тоді людство у формі міфів, тобто оповідей, відань, намагалося дати відповідь на такі глобальні питання, як походження і становлення Всесвіту (космосу) в цілому, виникнення найбільш важливих явищ природи, тварин і людей. Цей процес йшов через персоніфікацію, уособлення сил в образах богів, перед якими людина випробовувала почуття поваги, безсилля і преклоніння. Лосєв описує цей перехід так: «Напередодні самої філософії, ми повинні сказати, що міфологія також є певним світоглядом, і в цьому сенсі вона містить у собі щось філософське. Але всі ці філософські елементи на стадії міфології дані в злитому і нерозчленованому вигляді. Таку філософію потрібно назвати дорефлекційною філософією. Те, що після абсолютного панування міфології, вона оголосить себе вже не як міфологія, але як філософія, по необхідності буде полягати лише в тому, щоб розчленувати окремі світоглядні моменти, які в самій міфології дані нерозділено і цілком злито»[15, с.32].

Міф - це не первинна форма знання, а особливий вид світогляду, специфічне образне синкретичне уявлення про явища природи і колективного життя, це «давні оповіді про фантастичних істот, про справи Богів і героїв - вони різноманітні. Але ряд основних тем і мотивів у них повторюється. «Багато міфів присвячено походженню і створенню космосу (космогонічні і космологічні міфи). Вони містять в собі спроби відповідей на питання про першопочаток, походження навколишнього світу, про виникнення найбільш важливих для людини явищ природи, про світової гармонії, та ін.»[14, с.39].

Серед безпосередніх попередників «перших» філософів, звичайно, вирізняють міфопоетичну творчість Гомера та Гесіода. їхня спадщина не лише надихала на нову творчість молодших співвітчизників, але й стала предметом глибокої полемічної традиції. Особливо це стосувалося питань міфологічного світосприйняття і означення структури світу (космосу).

Про твори Гомера, наприклад, Феохарій Кессіді говорить так: «Художнє порівняння стало не тільки методом освоєння світу, але також знаряддям його пізнання, а разом з тим і способом самопізнання і встановлення свого місця і оточуючій людину дійсності. На основі художнього порівняння і метафор, застосованих в Гомера, розвинулась наукова аналогія»[11, с.78], яку пізніше можна побачити у перших натурфілософів.

У цих епічних творах можна знайти перші пояснення з приводу першооснови світу, і походження природних і громадських явищ. Для міфології проблема першопочатку - це питання про космічного родоначальника або родоначальників, надприродної сили, яка уособлювала ті чи інші явища природи, що здавна вважались головними. Таку силу Гомер знаходить в богові Океані і богині Тетії. Океан - «предок богів» [6, с.201], саме від нього «все відбувається»[6, с.246]. Цей Океан вже значно деміфологізований і деантропоморфізований. В епосі більше говориться про нього в природному, ніж в надприродному іпостасі. Це прісноводна річка, що оперзує землю. Вона живить колодязі, озера та інші ріки. Одним зі своїх рукавів - Стіксом - Океан протікає через підземне царство.

Другим прикладом релігійно-міфологічного світогляду слугує «Теогонія» Гесіода. «Теогонія» - розповідь про походження богів. Так як боги уособлюють явища природи і суспільне життя, то це також розповідь про походження світобудови і людей. Місце останніх серед богів - прояв основного світоглядного питання. У творі стверджується, що «перш за все у Всесвіті Хаос зародився»[5, с.116]. Але цей Хаос не як безлад, а Хаос як оформлення світу. Давньогрецьке слово «хаос» походить від дієслова «Хайно» - розкривати, розвертати. Це первинний безфopмний стан світу, проміжок між землею і небом. Міфологічні коріння цього подання очевидні. У багатьох міфах відлік світобудови починається з поділу неба і землі, із певної протяжної відстані між ними, вільного простору. У Гесіода ця послідовність змінюється, і сам простір між землею і небом з'являється раніше самих землі і неба. Хаос Гесіода деантропоморфізований ще більше, ніж Океан Гомера.

Також цей хаос можна трактувати як ідею про субстанцію. У ньому, як говорить Гесіод, «і від темної землі, і від Тартар, прихованого у мороці, і від безплідної безодні морської, і від зоряного неба все залягають один за іншим і кінці і початки страшні, похмурі. Навіть і боги перед ними тремтять»[5, с.321]. З цього видно, що Гесіод в своєму трактуванні першопочатку впритул підходить до ідеї субстанційної першооснови, тобто до першопричини натурфілософії. Однак він все ще не філософ. Він представник предфілософії. Як вдало зауважив Кесіді, «Іліада» і «Одісея» закарбували духовний світ гомерівської і догомерівської епохи»[11, с.85].

Міфологія не була єдиною дофілософською світоглядною формою. У цей же період існувала і релігія. На самих ранніх стадіях розвитку суспільства міфологія і релігія складали єдине ціле. Із змістовного боку, тобто з точки зору світоглядних конструкцій, вони є нероздільними. Не можна сказати, що одні міфи є «релігійними», а інші - «міфологічними». Проте релігія має свою специфіку. І ця специфіка полягає не в особливому типі світоглядних конструкцій (наприклад, таких, в яких переважає розподіл світу на природний і надприродний) і не в особливому відношенні до цих світоглядних конструкцій (відношення віри). Як можна було побачити із «Теогонії», «основною ознакою будь-якої релігії є віра в надприродне, в Бога»[10, с.83]. Від фольклорних і літературних образів надприродного релігія відрізняється тим, що проголошує його реальність, можливість впливу ним на долю людини і можливість людини впливати на нього, одержувати від нього допомогу. Розподіл світу на два рівні властиво міфології на досить високій стадії розвитку, а відношення віри також невід'ємна частина міфологічної свідомості. «Специфіка релігії обумовлюється тим, що основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, спрямованих на встановлення певних стосунків з надприродним»[10, с.35]. І тому всякий міф стає релігійним в тій мірі, в якій він включається в культову систему, і виступає її змістовною стороною. Світоглядні конструкції, включаючись в культову систему, набувають характеру віровчення. «Основна функція релігії полягає в тому, щоб допомогти людині долати історично мінливі, скороминущі, відносні аспекти її буття і настановити людину на щось абсолютне, вічне. Виражаючись філософською мовою, релігія покликана «укоренити» людину в трансцендентному (у тому, що виходить за його межі, в позамежному)»[10, с.78] світі.

Як соціально-історичне явище релігія змінювалась разом із зміною форм суспільного життя, які вона спотворено відображала. Етапами її еволюції були первісні вірування (тотемізм, магія, фетишизм, анімізм), національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм, конфуціанство), світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

Таким чином, філософія з'являється на тому ступені історії, коли у зв'язку з розвитком громадських стосунків починається розкладання міфологічної свідомості. «Якщо основним методом і основною ідеологією общинно-родової формації була міфологія, то рабовласницька формація, що виникла на грунті поділу розумової та фізичної праці, в ідеологічній області вже не могла задовольнитися міфами і повинна була замінити їх раціональними побудовами»[15, с.41]. Філософія від міфологічних і релігійних форм світогляду відрізняється тим, що реалізує свою світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, звертаючись до фактів логічних побудов, виробляючи «гносеологічні і логічні критерії для свідомого пошуку і вибору істинних поглядів»[16, с.102].

Отже, за способом опанування дійсності філософія є наукою, котра є тим теоретичним світоглядом, який крокує шляхом раціонального осягнення існуючого. Але це не означає, що будь-яка філософська система є об'єктивно істинною і позбавлена впливу міфологічної або релігійної свідомості. Філософія вимагає невпинного поповнення знань про світ та людину в ньому, і це заради цієї ж людини, а тому імперативом філософії є навчити її мислити творчо та самостійно. Із літературних джерел, у яких вже є певні проблиски філософії ми спостерігаємо, ранні уявлення греків про світобудову. Вони формуються із міфів, релігійних уявлень, із умов, у яких знаходяться люди, та їхнього оточення. Ці ж перші припущення і закладають підвалини усій наступній філософії античності, в тому числі натурфілософії. Саме із поглядів Гомера, Гесіода, та орфіків черпали ідеї перші Іонійські філософи, такі, як Фалес, Анаксімандр, Анаксімен та Геракліт.

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА «АРХЕ» У ІОНІЙСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

2.1 Фалес і його ранні уявлення щодо походження Всесвіту

Першим філософом Стародавньої Греції, котрий, мовби, дав поштовх наступним роздумам, за загальним визначенням був Фалес із Мілета. Його вчення твердить, що все походить із води. Арістотель у «Метафізиці» описував це так: «З тих, хто першим зайнявся філософією, більшість вважала початком всіх речей один лише початок у вигляді матерії: те, з чого складаються всі речі, з чого першого вони виникають і в що в кінцевому рахунку йдуть, причому основне постійно існує, а по властивостях своїх змінюється, це вони і вважають елементом і початком речей. І тому вони вважають, що ніщо не виникає і не гине, тому що подібна основна природи завжди зберігається... Кількість та форму для такого початку не всі вказують однаково, але Фалес - родоначальник такого роду філософії - вважає її водою»[1, с.983]. Від нього до нас дійшло дві тези: «Усе з води» та «Усе має душу». Філософом називають Фалеса не лише тому, що мислитель висунув думку про першопочаток світу, а насамперед тому, що він почав це обґрунтовувати, доводити, посилаючись на те, що без води немає життя, що агрегатні стани води (тверде тіло, рідина та газ) вичерпують можливі стани природної речовини. Друга теза засвідчує, що Фалес замислювався і над причинами змін та рухів, що відбуваються у природі, і шукав такі причини у внутрішній суті речей.

Діоген Лаерцій говорив, що Фалес вважав: «насіння і зерна всього існуючого мають вологу природу»[13, с.101], а смерть є «висиханням всього»[13, с.101]. Таким чином, за Фалесом, життя пов'язане з вологою, а волога передбачає наявність води, тому все походить із води, знаходить своє життя у воді і закінчується в ній же.

Але вода Фалеса не з ряду фізико-хімічних елементів, (це лише один з її станів). Ця першооснова - рідка сутність, з якої витікає все суще і у яку все повертається, але вона сама залишається незмінною попри всі перетворення. Фалесова вода співставлялась з божественним началом. «Найстарше з усіх речей, - говорив філософ, - Бог, бо він не народжений»[13, с.102]. Саме тому він - основа всього. Коли Фалес стверджував, що «все сповнене богів»[13, с.102], він, можливо, підкреслював, що все насичене першопочатком.

Вже сама думка, що речі, які ми бачимо, в дійсності складаються з якоїсь іншої матерії, аніж та, яку ми бачимо нашими очима та сприймаємо іншими органами чуття, робить його твердження першим кроком до серйозної постанови одної з основних філософських проблем, проблеми «субстанції», себто «первісної матерії», з якої складеться все. Саме вода своїми наочними перетвореннями на лід або пару вказує на можливість нескінченної кількості метаморфоз.

Про Фалеса розповідають, що він також вважав душу деяким рушійним началом. Магніт, на його думку, має душу саме тому, що приводить у рух залізо. Тече вода в ріках, рухаються світила на небі, котиться камінь з гори. Це дає підставу Фалесу вважати, що душа є і в неодухотворених предметах, якщо спостерігати переміни, що трапляються, зокрема, з янтарем і магнітом. «Янтар і магніт мають властивість приводити інші речі в рух, ніби наділяти їх душею»[2, с.25]. В епоху Фалеса. При відсутності серйозних фізичних знань про природу, кращого пояснення космічних, природніх процесів і не придумаєш.

Арістотель, у вище наведеному фрагменті, правильно наголошує на тому, що мілетська філософія в особі Фалеса заявляє в даному випадку про себе як особлива форма світобачення і світорозуміння, в якій головним і визначальним стає пошук матеріальної першооснови, першопочатку чи пізніше названої, матеріальної субстанції всього існуючого. Конкретно Фалес в якості цієї субстанції виставляє воду, тобто окрему річ, від якої все бере свій початок, виникає, народжується. І тут мова йде у нього «про воду не стільки як про певний генетичний початок, скільки ширше, як про певну матеріальну причину, чи основу буття всього існуючого, або ж його сутність»[12, с.13]. На противагу міфології і релігії, які початок світу виносять за межі матеріального буття, в сферу духовного, ідеального, мілетці, зокрема, Фалес, вперше заявляють про матеріальний першопочаток існуючого і по можливості шукають спосіб його раціонального трактування в межах самої природи, матеріального світу. «Релікт міфологічного мислення ще довго тяжітиме над ранньою грецькою філософією, однак перехід до нової форми світобачення і пізнання стає вже незворотною тенденцією, що пробиває собі дорогу як історична необхідність»[12, с.14].

Назвавши Фалеса в числі перших філософів античного світу. Арістотель, безумовно, мав рацію, бо справді від нього йде перша спроба осмислити структурну побудову світу, знайти матеріальні принципи його буття, що якраз і відкривало еру філософського дослідження дійсного.

2.2 «Апейрон» як першопочаток у філософії Анаксімандра

Учнем і наступником Фалеса був Анаксімандр, котрий висунув вже свою відмінну від попередника теорію виникнення всього. Однією з найбільш сміливих і оригінальних його наукових здогадок була гіпотеза про те що Земля ні на що не спирається, а непорушно пливе у повітрі, перебуваючи і середині світу на однаковій віддалі від його кінців. Як свідчить Діоген Лаерцій, Анаксімандр вважав, що Земля «кругла за формою»[13, с.117]. Правда, збереглося свідчення і Псевдо Плутарха, який, навпаки, пише, що ніби Анаксімандр допускав, що «Земля за своєю формою циліндрична і висота її дорівнює одній третій її ширини»[13, с.119].

Саме Анаксімандр розширив поняття початку всього сущого, здійснив глобальний переворот у тогочасних міркуваннях, і ввів поняття «архе», тобто першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього сущого: «першопочатком і основою є безмежне (apeiron), і не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше»[7, с.62]. У пізніших повідомленнях Сімпліцій, відокремлений від Анаксимандра більш ніж тисячоліттям, повідомляє, що філософ учив: «Початок і основа всього сущого - апейрон. Апейрос означає безмежний, нескінченний. Апейрон - середній рід від цього прикметника, тобто це щось безмежне, нескінченне»[13, с.123].

Всі стародавні автори згодні з тим, що апейрон Анаксімандра матеріальна речовина. Але важко сказати, що це таке. Одні бачили в апейроні мігму, тобто суміш (землі, води, повітря та вогню), інші - метаксу, щось середнє між двома стихіями - між вогнем і повітрям, треті вважали, що апейрон невизначений. Арістотель вважав, що Анаксімандр прийшов до ідеї апейрона вважаючи, що нескінченність і безмежність будь-якої стихії призвела б до її переваги перед трьома іншими як кінцевими, а тому Анаксімандр своє нескінченне зробив невизначеним, байдужим до всіх стихій. Сімпліцій знаходить дві підстави: генетичну - першопочаток повинен бути безмежним, щоб не вичерпатися; субстанційну - першопочаток повинен бути безмежним, щоб він міг лежати в основі взаємоперетворення стихій. «Якщо стихії перетворюються одні в одних, то це означає, що у них є щось спільне, що само по собі не є ні вогнем, ні повітрям, ні землею, ні водою. А це і є апейрон, але вже не стільки просторово безмежний, скільки безмежний внутрішньо, тобто невизначений»[13, с.121].

Сам по собі апейрон вічний. За збереженим словами Анаксімандра ми знаємо, що апейрон «не знає старості»[13, с.117], він «безсмертний і незнищенний»[13, с.117]. Апейрон перебуває у вічній активності, у вічному русі. Рух притаманний йому як властивість. Апейрон - не тільки субстанційний, але і генетичний початок космосу. З нього не тільки все, по суті, в своїй основі складається, а й виникає. У Анаксімандра ніяких елементів «Теогонії» вже немає. Від неї залишився лише атрибут божественності, але й сказати, що натурфілософія повністю позбувається впливу попередників, теж не можна.

Апейрон все з себе робить сам. Перебуваючи в обертовому русі, апейрон виділяє протилежності - вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних властивостей утворюють землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе і гаряче). Потім у центрі формується, як найважча речовина, Земля, оточена водною, повітряною та вогненною сферами. Відбувається взаємодія між землею, водою, повітрям і вогнем. Під дією небесного вогню частина води випаровується, і земля виступає частково з світового океану. Так утворюється суша. Небесна сфера розривається на три кільця, оточених повітрям. Це, говорив Анаксімандр, як би три обводи колеса колісниці (можна сказати: це як би три шини), всередині порожнисті і наповнені вогнем. Ці кільця невидимі з Землі. У нижньому обводі безліч отворів, крізь які проглядається укладений у ньому вогонь. Це зірки. У середньому обводі один отвір - це Місяць. У верхньому також один - це Сонце. Отвори здатні повністю або частково закриватися. Так відбуваються сонячні і місячні затемнення. Самі обводи обертаються навколо Землі. З ними рухаються і отвори. Так Анаксімандр пояснював видимі рухи зірок, Місяця, Сонця. Він шукав навіть числові відношення між діаметрами трьох космічних обводів або кілець. Ця картина світу невірна. Але вражає в ній повна відсутність богів, божественних сил, сміливість спроби пояснити походження і створення світу з внутрішніх причин і з одного матеріально-речового першопочатку. Також, тут важливий розрив з чуттєвою картиною світу. Те, як світ нам здається, й те, що він єнасправді, не одне і те ж. Ми бачимо зірки, Сонце, Місяць, але не бачимо обводів, отворами яких є ці зірки, Місяць і Сонце. Світ почуттів повинен бути досліджений, він лише прояв дійсного світу. Наука повинна піти далі безпосереднього споглядання. Апейрон Анаксімандра самодостатній. Апейрон, як гордо заявив про першооснову і субстанцію світобудови Мілетський філософ, «все обіймає і всім управляє»[13, с.126]. Апейрон не залишає місця для богів та інших надприродних сил.

2.3 Вчення Анаксімена про першопричину існуючого

Анаксімен на відміну від свого вчителя, знайшов першооснову всього сущого в самий безякісніший з чотирьох стихій - у повітрі. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто апейрос. Так апейрон перетворився із субстанції у її властивість. Апейрон - властивість повітря. Іполіт з цього приводу пише: «Анаксімен, також з Мілету, син Еврістрата, стверджував, що початок всього - безконечне повітря, з нього все виникло, виникає, і буде виникати (навіть) і боги»[13, с.129]. Тобто богів, Анаксімен також виводив із повітря. Августин повідомляє, що «Анаксімен богів не заперечував і не обійшов їх мовчанням»[13, с.131]. Але він, говорить Августин далі, був переконаний, що «не богами створене повітря, а що вони самі з повітря»[13, с.131]. Отже, боги - модифікація матеріальної субстанції.

Анаксімен, тут своєю позицією є близьким до Фалеса, однак приймаючи повітря за першооснову буття, він не дуже віддаляється від Анаксімандрового апейрону, який, до речі, подібно до повітря, є невичерпний, безконечний. Зближує повітря з апейроном і те, що воно як безконечна стихія, також перебуває у вічному русі, тобто є активним, живим створюючим першопочатком і «якщо б воно не рухалось, не відбувалися б усі ці переміни, які воно зумовлює»[13, с.134].

Філософ зводив всі форми природи до повітря. Все виникає з повітря через його розрідження і згущення. Ось фрагмент, що підтверджує цю важливу його ідею: «з повітря ж при його згущенні виникає туман, а при ще сильнішому згущенні - вода; а ще більше згущаючись, повітря перетворюється на землю, а найбільше згущення перетворює його на камінь»[13, с.130]. Анаксімен підійшов тут до діалектичної ідеї перетворення кількісних змін у якісні. Розрідження він пов'язував з нагріванням, а згущення - з охолодженням. Це, звичайно, неправильно. Оскільки дихання тепле, йому здавалося, що повітря при видиханні розріджується і від того теплішає. Анаксімен думав, що Сонце - це земля, яка розжарилася від свого швидкого руху. Земля і небесні світила ширяють у повітрі. Земля при цьому нерухома, а інші світила рухаються повітряними вихорами. Перші мілетські філософи, Фалес і Анаксімандр, наскільки нам відомо, мало говорили про душу, про свідомість. Фалес же пов'язував душу зі здатністю до саморуху, і вона у філософа також повітряна. Завершуючи побудову єдиної картини світу, Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі.

У філософських поглядах Анаксімена є важлива теза про єдність мікро і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря. Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту (мікрокосмосу) такому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос (макрокосмос) - світ в цілому. Людина - це уподібнення світу, і існує вона на рівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівноцінне Всесвіту в цілому»[13, с.132].

Таким чином, Анаксімен, як і інші мілетські філософи, вперше підняли і поставили ряд виключно важливих проблем, що стосувалися матеріальної першооснови світу речей, «намагалися осягнути діалектику становлення і розвитку всього існуючого, а також логіку його буття. Їх глибокий інтелектуальний пошук в напрямку пізнання природи, заклав міцні підвалини нового світогляду і науки як способу теоретичного засвоєння світу» [12, с.21]. В цьому і було неперехідне історичне значення першої грецької і європейської філософської школи.

2.4 Вогонь як «архе» у філософії Геракліта

Ефеський Геракліт практично не пориває з філософською традицією своїх попередників. Але вже він трактує буття, як щось змінне, суперечливе, і таке, що перебуває у вічному русі, постійній боротьбі. Стихією що слугує першоосновою, Геракліт визначає вогонь. Він, як міркує ефеський філософ, в порівняні з землею, водою, повітря є елементом «найбільш тонким», а головне - «рухомим» і таким, що може перетворюватися в воду, землю і будь- яку іншу річ. Все виникає з вогню і у вогонь перетворюється. Вогонь - світло, тепло, а вони як відомо - основа життя, саме життя. В даному випадку вогонь аж ніяк не може бути жодною деструктивною силою в розумінні знищеня, спалення чогось. Навпаки, навіть неозброєним оком видно, що в тілах різні процеси: ріст, розвиток, хвороби завжди пов'язані з температурними перемінами. На цій основі філософ робить узагальнюючий висновок: «Вогонь живе смертю землі, повітря живе смертю вогню, вода живе смертю повітря, земля - смертю води»[13, с.281]. В іншому фрагменті він зазначає: «Все обмінюється на вогонь, і вогонь - на все, подібно до того як золото на товари, а товари на золото»[13, с.297]. Космос і все космічне життя є своєрідним процесом постійного запалювання і згасання вічного живого вогню. «Цей космос, - стверджує Геракліт, - один і той же для всього існуючого, який не створив жоден Бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем, в міру спалахуючим і в міру вгасаючим»[13, с.269]. У цих словах - ідея про мінливий, минущий характер усього існуючого, який Геракліт означив принципом «все тече» або «panta rei». В своєму «Кратілі» Платон каже, що на думку Геракліта, речі подібні до течії ріки, так що в одну і ту ж річку не можна ввійти двічі.

Щодо ставлення Геракліта до міфології, Кессіді висловився так: «Геракліт вважав дитячими байками міфологічні уявлення про походження світу із першопочаткового хаосу: адже ніхто із міфологів толком не міг пояснити, що собою являє цей хаос, звідки він взявся»[11, с.304], - сам же філософ відповідає на ці питання у своїх вченнях.

Весь дух цього вчення, його зміст підтверджують велику новизну і оригінальність в постановці ним багатьох філософських проблем, які дотепер грецька філософія не ставила і, які стали міцним фундаментом для розвитку філософії наступних віків. Його філософія, можливо, є вершиною стихійно-далектичного розуміння світу не лише в досократичній добі, але і в античній філософії взагалі.

Отже, іонійські філософи є тими мислителями, що здійснили перехід від давніх уявлень людей про походження світу, на основі міфу і релігії, до теоретичних знань і раціонального світосприймання. Вони піднімають проблему першопочатку чи першопричини (архе) всього існуючого. «Приймаючи за першооснову буття матеріальну, фактично конкретно-чуттєву річ, філософи започатковують не просто філософський спосіб світотлумачення, але і водночас закладають підвалини для подальшого розвитку природничо-наукового знання, науки, для якої єдиним і головним об'єктом наукової рефлексії стає природа і пізнання структурної побудови матерії»[12, с.36].

Поставлені і сформульовані іонійською, а згодом і пізнішою грецькою філософією питання, стають у зв'язку з цим своєрідними «вічними» проблемами, науковими загадками, що хвилювали не лише філософію наступних епох, але також і науку, зокрема, фізику.

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ІДЕЇ ПЕРШОПОЧАТКУ У ДОСОКРАТИКІВ

3.1 Філософські уявлення піфагорейців та елейців щодо питання про походження існуючого

Вже італійська філософія формується і визріває в дещо іншій духовній і соціально-політичній атмосфері, аніж іонійська наука, що, звичайно, позначається на її проблематиці. До неї зараховують дві великі філософські школи античної Греції: піфагорійську і елейську.

Дослідник Володимир Володимирвич Конзьолка про вплив міфології на піфагорейців розповідає: «Незаперечним є факт що в ідейному житті Греції переважали релігійні культи і, насамперед культ Діоніса. Міфологічне мислення ще зберігало в свідомості людей домінуючу роль. Все це в значній мірі і зумовило специфіку філософування, що визріває в даному середовищі. Йдеться насамперед про те, що релігійна проблематика буде включена в систему загальних філософських пошуків тогочасних філософів… серед чистих філософських загальних рефлексів про світ, буття, чільне місце буде відведено вченню про Бога, про душу, про безсмертя, про відношення Бога і світу, Бога і людини. Сама філософія все виразніше почне віддалятися від так популярної ще недавно натурфілософської проблематики, яку так активно розвивали мілетці і Геракліт»[12, с.38].

В рамках тогочасної філософії сформувався і утвердився новий стиль мислення - понятійний, раціональний, у якому передбачено трактування космосу, буття як своєрідної абстрактно-математичної побудови, де відповідно реалізовані принципи міри, гармонії, симетрії та числової пропорції. Започатковують цей стиль, безперечно, піфагорейці: Піфагор і його послідовники які відкривають справді нову і достатньо оригінальну сторінку італійської філософії.

В піфагореїзмі чітко прослідковується дві його складові: з одного боку, виразно і сильно простежується лінія наукового, раціонального начала, а з іншого - лінія міфологічного, релігійного чи навіть містичного світосприймання. Тобто «піфагореїзм, на відміну від іонійської науки, формувалася під серйозним впливом релігійно-міфологічних уявлень, які були ще досить живучим і сильним реліктом минулого в свідомості греків, тому і впливали на погляди тогочасної людини»[2, с.71]. На цій основі і склався в філософії Піфагора своєрідний симбіоз міфологічного, релігійного і наукового, раціонального елементів, які в однаковій мірі визначають сутність піфагореїзму і його специфіку. Окремі дослідники навіть вбачають в піфагорійській науці своєрідну «інтелектуалізацію» головних засад орфізму, вплив якого на піфагорейців є незаперечним.

Враховуючи ці моменти у вченні Піфагора і його учнів, не слід разом з тим думати, що воно «зупинилося лише на своєрідній реставрації чи реконструкції в нових історичних умовах старого релігійно-міфологічного мислення, як це може видатися на перший погляд»[16, с.95]. Насправді піфагореїзм засвідчує і не менш чітко виражає ту глибоку суперечність, протистояння, що мали місце між архаїчним міфологічним світоглядом і новим науковим, раціональним мисленням, що все сильніше і повніше заявляло про себе в дану епоху. Особливо це проявилося в зіткненні орфічної міфології і математичного мислення, яке піфагорійці вперше так широко і послідовно використовують в своїх загальних теоретичних міркуваннях і в вихідних засадах, створюваної ними власної філософії.

Прийнявши число за першопочаток (arhe) всього існуючого, Піфагор так само, як і попередники іонійці говорить про суть буття, чи точніше про суть кожної речі і предмету, «але відмінно від них вже зупиняє свій погляд не на пошуку конкретно-чуттєвої субстанції, а на абстрактній сутності, що противна воді, повітрю, чи вогню. В даному випадку число він трактує як особливу, дуже тонку матерію, субстрат речей»[12, с.40]. Арістотель у «Метафізиці» описував це так: «Ті, кого ми називаємо піфагорейцями, займаючись математичними науками, вперше розвинули їх дальше, і будучи вихованими на них, почали вважати їх першопочатками всіх речей».[1, с.985]. «Елементи чисел вони прийняли за елементи всіх речей і весь Всесвіт визнали гармонією і числом»[1, с.986]. Число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю. Число приймає участь у всьому, є його душею, принципом оформлення, або ж гармонійної, мірної побудови космосу і існуючих в ньому речей. Із цього приводу Арістотель зазначає, що піфагорійцям «видавалося нібито в числах є значно більше подібності з тим, що існує і що відбувається, аніж в огні, воді, землі»[1, с.985]. Крім чисел Піфагор вбачав світ у формі герметричних образів, що мають визначені просторові координати, і не є чимось абстрактно-понятійним, а конкретно-сприйманим, як, наприклад, лінія, трикутник, квадрат чи інші фігури.

Вчення Піфагора про світ пронизано міфологічними уявленнями. На думку Піфагора, світ - живе, вогняне і шароподібне тіло. «Світ вдихає із оточуючого безмежного простору пустоту, або, що для Піфагора те ж саме, повітря. Проникаючи ззовні в тіло світу, пустота розділяє позначує речі»[12, с.29]. У філософії ранніх піфагорійців ясніше, ніж у вченнях їх попередників - мілетців, - виступають відміченні Енгельсом характерні для періоду давньогрецької філософії зародок майбутніх розбіжностей.

Визначальна роль в космогонії піфагорейців відведена протилежностям: парним і непарним числам, тобто в інтерпретації кінцевому і безкінцевому, адже світ є їх поєднанням. Він - своєрідна куля, яка виникла в безконечній порожнечі і, вдихаючи яку в себе, вона постійно розширяється, і членується. Що стосується окремих речей - вони є аналогічним поєднанням.

З появою елейської школи у Стародавній Греції, змінюється премет філософських рефлексій, і отже зміст і суть цієї філософії. «Філософія Ксенофана, започаткувала принципіальні нові ідеї. Будучи інтелектуальною реакцією на міфологію, народну релігію, а частково і на іонійську натурфілософію,вона стає все виразніше на шлях раціонального світотлумачення і поглиблює розрив між міфом і логосом, закладаючи водночас основи метафізичного способу пізнання і розуміння буття»[13, с.53]. Розглядаючи світ у цілому, Ксенофан виділяє його філософський аспект, злитий з поняттям бога.

Парменід продовжує розвивати ідеї своїх попередників, і фактично довершує творення нового, достатньо оригінального вчення. Він розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. Істина, на його думку, полягає в тому, що «існує буття вічне, ніким не породжене, незнищенне, єдине, цілісне, незмінне й нерухоме»[13, с.189], все інше -- лише пусті слова. Пізніше Мелісс сформулює «закон збереження буття» -- «з нічого ніколи не може виникнути дещо»[13, с.175]. Також Мелісс відмовиться від розуміння буття як ідеального і скінченого (як у Парменіда), натомість визнає буття матеріальним і нескінченним. «Відкривши пізнавальні можливості розуму (логіки), філософ здійснив подальший відхід від стародавнього міфологічного мислення. Він фактично вперше обґрунтував ідею, що філософське пізнання є формою раціонального засвоєння дійсності, особливим способом розкриття закономірних, іманентних зв'язків між предметами і явищами світу»[12, с.58].