Пошуки першопочатку у досократичній філософії

В рамках Парменідової філософії викристалізовується постановка і спроба вирішення також і цілої низки дуже важливих логічних проблем, зокрема, пов'язаних з адекватним, точним відтворенням діалектики буття в людському мисленні, в логіці понять. Саме ця проблема і стане для послідовників Парменіда, особливо Зенона, однією з центральних в його філософії.

Апорімї Зеномна -- зовні міркування на тему про рух і множинність. Зенон заперечував «мислимість» чуттєвого буття множинності речей та їх руху. Уперше застосувавши доказ, як спосіб мислення, як пізнавальний прийом, Зенон прагнув показати, що множинність і рух не можуть мислитися без суперечності, (і це йому цілком вдалося), тому множинність та рух не суть буття, а -- єдине й непорушне. Відомі апорії Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Останнім був Меліс. Він також був послідовником Парменіда, однак він реорганізував його вчення у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття. У вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям.

В цілому елейська школа ввійшла в історію античної філософії як виключно оригінальна і плідна філософська течія, що започаткувала постановку і вирішення важливих науково-філософських проблем як онтологічного, так і гносеологічного плану. Особлива увага була привернута елеатами до визначення ролі розуму, мислення, логіки, в процесі пізнання. Вони фактично є відкривачами і нового «космосу» - світу людського мислення.

3.2 Вчення про «гомеомерії» та «корені речей» у фізиків V ст. до н.е.

Сицилійський філософ Емпедокл, поділяв ідеї елеатизму, про те, що буття (суте) не може ні виникнути, ні зникнути, але розходився з ними думками щодо що до числа елементів істинного буття. Філософ заперечує послідовний монізм елейців і намагається пояснити всю різноманітність предметів і речей об'єктивного світу за допомогою чотирьох матеріальних елементів (першопочатків): «Емпедокл приймає чотири елементи, - вогонь, повітря, воду і землю, а також дві первісні сили - Любов і Ворожнечу, із яких одна має здатність з'єднувати, а інша - роз'єднувати. Ці чотири матеріальні стихії філософ ще іменує «коренями речей»[13, с. 330] і вказує, «що вони не виникають і не зникають, і, отже, є вічними, незмінними. І, подібно до того, як з небагатьох фарб на палітрі художника через їх змішування постає певний художній образ, так і шляхом з'єднання першооснов (коренів) виникають всі предмети світу. В цьому процесі змішування і роз'єднання елементи залишаються завжди самі собою, тобто, незмінними субстанційними основами буття»[13, с.334].

Еспедокл відмовляється від гілозоїзму мілетців, однак не знімає проблеми виникнення руху. Його першопочатки (корені), як відомо, є нерухомими сутностями, а тому філософ в якості джерела руху, зміни, впроваджує дві протилежні і навіть антагоністичні космічні сили - Любов і Ворожнечу. Любов відповідає за з'єднання всього, Ворожнеча ж навпаки - за роз'єднання. Обидві космічні сили наділені фізичними якостями. Перша з них здатна творити, друга ж руйнувати. У фрагментах з цього приводу можна знайти таки й уривок: «з усього існуючого ні в чому не існує ні народження,ні жодної згубної смерті, а є лише з'єднання і роз'єднання того, що змішується: у людей ж воно називається народженням»[13, с.335], роз'єднання ж, аналогічно - смертю. Можливо, саме цим Емпедокл хотів поєднати у своєму вченні гераклітову боротьбу з піфагорійською гармонією. Тут же можна побачити й залежність думки філософа від старих, зокрема міфологічних уявлень про світотворення. Через їх призму він «трактує Любов і Ворожнечу,як своєрідні антропоморфні чи навіть швидше соціоморфні сили, наділені, зрозуміло людськими рисами і ознаками»[12, с.79].

Розпочавши фактично з іонійських матеріальних першопочатків, Емпедокл перекидає міст до елейського буття, яке як відомо, є вічним, незнищимим, непорушним, не зникає і не виникає. У свою філософію він вплітає чимало магічного, фантастичного і чисто спекулятивного. У ній можна знайти орфіко-піфагорейські ідеї, зокрема про безсмертя душі, її посмертну міграцію, очищення магічними обрядами, захоронення на м'ясну їжу, тощо.

Філософія Анаксагора розвивалась в тому ж русі, що і філософія Емпедокла, тому між ними було чимало спільного, але й не менше відмінного, нового й оригінального. «Анаксагор, як і Емпедокл, відстоює позицію принципової множинності фундаменту Космосу, але фундамент цей складається не з чотирьох першоелементів, а своєрідного «сім'я» речей»[12, с.85]. «Сім'я» речей незчисленні. Проте вони не лише нескінченні по кількості, а і нескінченно ділимі. Образно кажучи, будь-яке «сім'я» можна нескінченно стоншувати до найдрібніших волокон. І кожна, навіть щонайменша доля «сім'я» буде носієм тієї ж властивості. Завдяки цьому Арістотель назвав Анаксагорове насіння «гомеомеріями», що означає частини, якісно рівні один одному.

Подібно до «коренів» Емпедокла, «сім'я» Анаксагора само по собі незмінне і непорушне, але, постійно змішуючись відповідно до законів буття, воно роз'єднується і з'єднується, утворюючи розмаїття навколишнього світу. Під впливом світового розуму суміш насіння набуває обертання, яке тепер ми бачимо як обертання небесних світил. «Кожна гомеомерія, подібно до цілого, має в собі все існуюче, і суте, не просто безконечного, а безконечнісно безконечного»[13, с.507]. Тут можна прослідкувати, аналогію світового розуму Анаксагора із Любов'ю і Ворожнечею Емпедокла, тобто своєрідного рушія всіх гомеомерій.

У космічному хаосі з безконечної кількості «гомеомерій», поступово йде процес виділення різних якісних протилежностей: холодного і теплого, сухого і вологого, великого і малого і т.д. Протилежності постійно переходять одні в одні, безперервно взаємодіють. При цьому кількісна перевага тих чи інших гомеомерій, в даній комбінації і визначає саму річ. «Про народження і загибель елліни думають неправильно: насправді ніщо не народжується і не гине, а з'єднується з речей, які вже існують і розділяється. Так що правильніше було б назвати народження «з'єднанням», а загибель «роз'єднанням»»[13, с.512]. Анаксагор вперше стихійно підходить до осмислення діалектичного взаємозв'язку між кількісними і якісними параметрами в кожній речі і предметі.

Філософія Анаксагора, синтезувала і переробила найбільш плідні ідеї своїх попередників, і проклала пряму дорогу до старогрецького атомізму.

3.3 Вчення про атоми у філософії Демокріта

Засновником атомістичної школи був Левкіпп з Мілета. Існує думка, що філософа по імені Левкіпп насправді не існувало, однак Арістотель і Теофраст називають саме його засновником атомізму, а у нас немає жодної підстави припускати, що вони помилялися. Теофраст заявляє, що Левкіпп відносився до школи Парменіда, а у Діогена Лаерція в його книзі «Життя Левкіппа» ми читаємо, що він був учнем Зенона. Філософія Левкіппа вперше поєднує поняття «буття» з поняттям «першоелемент» у понятті про атом -- неподільну частинку, яка рухається в порожнечі.

У вченні його учня і послідовника Демокріта зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття. Але на відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, «Демокріт приймає ідею Емпедокла і Анаксагора про множинність фундаменту світу»[12, с.95], і розвиває її. Для Демокріта першопочатком виступає атом. На його думку Їх існує нескінченне число, і вони є неподільними одиницями. Їх не можна побачити, оскільки вони занадто малі, щоб бути сприйнятими на чуттєвому рівні. Для того, щоб атоми могли рухатись і переміщатись, їм необхідний певний простір, і такий простір філософ називає порожнечею. Елеати, як відомо, у своїй філософії категорично заперечували існування небуття, тобто тієї ж порожнечі. Демокріт, навпаки, вводить це поняття в філософію, і дає йому конкретне функціональне навантаження. Арістотель з цього приводу, висловлюється так: «Левкіп і його учень Демокріт визнають за першоелементи повне і пусте, при цьому перше вони вважають, як суте, а друге, як несуте, і від них повне і тверде, як буття, а пусте, порожнє, навпаки, як небуття»[13, с.96].

Атоми у Демокріта абсолютно без'якісні. Всі вони позбавлені коліру, смаку, запаху, тощо. Атом - це неподільна, гранично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприйматися відчуттям, самостійна частинка речовини. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині нього не відбувається ніяких змін; він не має частин і т.д. Натомість атоми наділені так званими зовнішніми властивостями і відрізняються між собою щодо форми, порядку, розташування і положення. Арістотель тут проводить анологію із буквам алфавіту: «а цих відмінностей вони називають три: форма, порядок і положення. Бо суте, на їхню думку розрізняється лише «порядком», «зіткненням» і «положенням». І справді: А відрізняється від N формою, AN від NA порядком, а Z від N положенням»[3, с.1120]. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу, дає змогу теоретично розв'язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часточок, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі. Оригінально пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Розглядаючи душу, атомісти вважають її сукупністю атомів. Атомісти вчили і про смертність душі. На уявленнях про тілесність душі побудоване вчення Демокріта про пізнання. Тут Демокріт розрізняє два види пізнання: темне і істинне,тобто за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє складність і трудність процесів пізнання, досягнення істини. З цього приводу він образно говорив, що дійсність -- у безодні, вона лежить глибоко лежить на морському дні.

Демокрітівська філософія фактично довершує розробку оригінальної, раціоналістично-осмисленої концепції космосу, що започаткували іонійці. Вона є фактично і онією з останніх сторінок старогрецької натурфілософії, що безсумнівно зіграла надзвичайно велику роль у вивченні природи, дослідженні навколишнього світу. Можна повністю погодитись з думкою одного з найбільших фізиків сучасності, який заявив, що «наше покоління збирає врожай, посіяний грецькими атомістами»[7, с.52].

Отже, Піфагор, елейці, та філософи V ст. до н. е. продовжували розвивати думки своїх попередників стосовно першопочатку, їх. Піфагорейська школа, зробила важливий крок в розвитку античного філософського мислення і античної науки взагалі. Число як першопочаток, стало абсолютно новим вченням, але суттєво відрізнялось від Іонійців. Елейці ж, черпаючи ідеї від своїх попередників, пішли ще далі у розвитку філософії, та її думки щодо походження та сутності буття. Емпедокл своїми «коренями речей» доводить цю тезу. Анаксагорівська філософія із вченням про гомеомерії була певним містком переходу до атомізму Демокріта, який фактично довершив розробку оригінальної, раціоналістично-осмисленої концепції космосу, що започаткували перші натурфілософи. Загалом же можна відмітити, що натурфілософія значно дальше відійшла своїми поглядами від міфології, та все ж, частково, залишалась залежною від неї. Вона дала величезний поштовх наступній античній філософії, зокрема філософії класичного періоду, і таким великим філософам як Сократ, Платон та Арістотель, котрі у своїх роздумах безперечно опирались на натурфілософію.

ВИСНОВКИ

Отже, вивчивши та проаналізувавши праці видатних філософів, з'ясувавши уявлення про першопочатки у натурфілософії, можна зробити певні висновки.

Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувається бурхливий розквіт культури й філософії. На першому етапі антична філософія виступає як натурфілософія, намагаючись дати всеосяжну картину світу суто умоглядним шляхом.

У ранньому період було античності спостерігаються перші спроби людей зрозуміти, з чого походить Всесвіт, що являється його першопочатком. Гесіод та Гомер роз'яснювали ці проблеми з міологічно-релігійної точки зору. Для того, щоб пояснити явища природи, вони посилались на вищі, могутніші божественні сили, що керують усіма процесами на Землі. Та із плином часу людський світогляд змінювався. Розвивались тогочасні суспільні відносини полісу, еволюціонувала общинно-родова формація, виникав прошарок людей більш організованих, більш самостійних і більш вільних від безпосередньої продуктивної праці. Завдяки географічному розташуванню Греції, комунікації із сусідніми державами і їхньому впливу на неї, розвивалось виробництво, культура, і разом з тим створювалось нове, більш філософське бачення світу.

Мислення людини стало більш раціональним, на основі спостережень та роздумів, вона вивела нову картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, саму людину, небесні світила й цілий небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбуваються постійні перетворення - все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, та до чого вертається, ніхто не знає. Грецькі філософи, - іонійці, уважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи. такі як повітря, вогонь, вода, земля й певна речовина - апейрон; інші, - піфагорійці, бачили її в математичних символах; треті --- елеати убачали основу світу в єдиному, незримому бутті; четверті, - атомісти, вважали такою основою неподільні атоми;

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах.

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все виникає із води й у воду ж перетворюється. Цей природний першопочаток виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень, оскільки для всього живого потрібна волога. Спадкоємець Фалеса - Анаксімандр убачав першооснову не в якійсь конкретній речовині, а в безмежній субстанції - апейроні. На його думку апейрон вічний, безсмертний і незнищенний. Він виділяє із себе протилежності, парні з яких, з'єднуючись, і утворюють Всесвіт. Інший давньогрецький філософ Анаксімен гадав, що першоосновою всього є повітря. Він навчав, що все виникає через згущення (нагрівання) та розрідження (охолодження) повітря. У Геракліта особливо яскраво представлена діалектика, відповідно до якої все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Вогонь, для нього якраз є тим найбільш рухомим елементом, і таким, що здатний перетворюватись у будь-яку річ. Ці переродження чи перетворення є своєрідним походженням життя на думку філософа.

В рамках філософії піфагорійців сформувався і утвердився новий стиль мислення - понятійний, раціональний. Вже у ньому передбачено трактування космосу, буття як своєрідної абстрактно-математичної побудови, де відповідно реалізовані принципи міри, гармонії, симетрії та числової пропорції. Так, число являлось для Піфагора першорушієм світотворення, та у його вченнях все ще можна прослідкувати багато ідей, взятих із міфології.

З появою елейської школи, змінюється предмет філософських рефлексій, а вчення Ксенофана ще більш виразно демонструє перехід від міфу до логосу. Вже згідно Парменіду, буття - це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів. Пізніше Мелісс сформулює «закон збереження буття», котрий проголошує, що з нічого ніколи не може виникнути дещо.

Сицилійський філософ Емпедокл поділяв ідеї елеатів щодо вічності буття, але мав відмінну від них та іонійців думку про першопочаток. У нього першорушіїв не один, а чотири, і названі вони «коренями речей». Проблеми виникнення руху він не знімає, натомість, вбачає його у Любові та Ворожнечі. Філософія Анаксагора розвивалась в тому ж русі, що і філософія Емпедокла, та була дещо відмінною від неї. Вже у його філософії вводиться поняття про «сім'я» речей або безчисленних гомеомерій, із котрих подібно до вчень попередників, виділяються протилежності. Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що світ не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

Слід сказати, що натурфілософи своїми пошуками першопочатку всього, заклали хороший фундамент для подальшого розвитку античної філософії. Свідоцтвом цього служать як їх ідеї, так і той факт, що всі або майже всі подальші старогрецькі мислителі більшою чи меншою мірою зверталися до їх творчості. Істотним є і те, що, не дивлячись на присутність в їх мисленні міфологічних елементів, його слід кваліфікувати як філософське.

Натурфілософи зробили упевнені кроки до подолання міфологізму і заклали серйозні передумови для нового мислення. Антична філософія - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ:

1. Аристотель. Метафизика. Соч. в 4-ох т. - М., 1975. Т. 1. - 1524 с.

2. Асмус В.Ф. Античная философия. Учеб. Пособие. Изд. 2-е доп. - М., «Высш.школа», 1976. - 543 с.

3. Борн М. Моя жизнь и взгляды / М. Борн. - М. : «Прогресс» - М., 1973. - 176 с.

4. Вернан Ж.-П. Происхождение древнегреческой мысли. М., 1988. - 224 с.

5. Гессиод. Теогония. - Москва, 1989

6. Гомер. Илиада. - Харків, 2006. - 186 с.

7. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М., 1979. - 574 с.

8. Дьяконов И.М. Введение / Мифология древнего мира. - М. 1977 . - 365 с.

9. Энгельс Ф. Анти-Дюринг 1878 // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 14. -- М.-Л.: Соцэкгиз, 1931. -- 359 с.

10. Зелинский Ф.Ф. Древнегреческая религия. - К. 1993. - 176 с.

11. Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу. - М., 1972. - 360 с.

12. Кондзьолка В. В. Нариси історії античної філософії. - Львів. 1993. - 258 с.

13. Лебедев А. В. Фрагменты ранних греческих философов (Часть I) - М., 1989 - 576 с.

14. Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии - М. 1988. - 254 с.

15. Лосев А. Ф. История античной философии в конспективном изложении. - М., 1989. - 192 с.

16. Флоров, П.П.Гайденко, В.С.Швырев и др. Введение в философию. В двух частях. Часть 1 / Т.Т. - М. 1989. - 623с.

17. Целлер Эдуард. Очерк истории греческой философии 1996. 296с.

18. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии . - М. 1981. - 512 с.

Размещено на Allbest.ru