Давня філософія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Давня філософія

Вступ

Давньоєврейська держава, створена в Палестині наприкінці ІІ тисячоліття до Р. Х., сягнула найбільшого розквіту за мудрого царя Соломона (середина ІХ ст. до Р. Х.). Після його смерті вона розділилася на Ізраїль (північна частина) і Юдею (південні землі), стала жертвою різних завойовників, від ассирійців до римлян. Як наслідок давньоєврейський народ був розсіяний не лише в Римській імперії, а й за її межами. З того часу розпочинається історія єврейської діаспори (розсіяння).

Юдаїзм як релігія єврейського народу не мирився з політеїстичними пережитками й забобонами, заборонив поклонятися ідолам, доводив винятковість, богообранність єврейства. Віра в богообраність свого народу дала змогу зберегтися як спільноті в цілому світі. Вона спирається на Біблію як єдність священних книг, що визнаються також християнами. Унікальне місце серед цих книг належить «Еклезіясту». По-давньоєврейському (гебрайському) книга називається «Коґелет», що перекладається як «Проповідник». Коґелетом називали «збирача думок» й ініціатора народних вічей.

Зазвичай авторство книги приписували цареві Соломону, хоч дослідники переконані, що її написав від імені царя хтось з виховників Школи мудрих за два століття до народження Христа. У самій книзі її автор схарактеризований так: «Проповідник був мудрий, він навчав ще народ знання» (Екл. 12, 9). Він досліджував, намагався діяти розважливо, добирати потрібні і правдиві слова. Окрім того, йому приписують багато приповістей. З іншого боку, він виступає від імені мудрого царя Соломона.

Книга, яка увійшла найпізніше в канон Біблії, мала значний вплив на європейську культуру. Чимало крилатих висловів «Еклезіяста» набуло широкого розповсюдження в цілому світі.

Насамперед Проповідник порушує питання про сенс людського життя на землі, попереджає людину про неспроможність пізнати закони природи, збагнути силу Божого Провидіння. Як слаба істота людина може зневіритися в справедливості, про яку забувають різні соціальні верстви, від убогих до багатих. Звідси висновок про доконечність шанувати й виконувати Божу волю, сумлінно працювати, дотримуватися поміркованості в усьому, дякувати Творцеві за проявлену ласку.

Проповідник характеризує свої життєві заслуги: «Поробив я великі діла: поставив для себе доми, задля себе садив виноградники, запровадив для себе садки та гаї і понасаджував у них усіляких дерев овочевих. Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що повиростали. Набував я для себе рабів і невільниць, були в мене і домівники (доморосла челядь.-О.Г.). А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були! Назбирав я собі також срібла та золота, і скарбів царів та провінцій, завів я собі співаків і співачок, і всілякі приємнощі людських синів, жінок-наложниць. І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були, моя мудрість стояла також при мені»(Екл. 2, 4-9). Цікаво, що в книзі йдеться не про воєнні звитяги, а про мирну працю. Проповідник заявляє, що «тішилось серце моє від усякого труду свого»(Екл. 2, 10). Проте, як виявляється, всі труди його були випробою серця свого радістю й добром.

Як вважають дослідники, «Еклезіяст» пронизує крайній песимізм. Попри вихваляння своїми великими справами автор проповідує гірку істину про марність земного життя, що засвідчує вже початок книги: «Наймарніша марнота, ска-зав Проповідник, наймарніша марнота, - марнота усе!»(Екл. 1, 2). Саме тому для людини ліпший день смерті від дня її народження - і він похваляє «тих померлих, що давно повмирали, більш від живих, що живуть дотепер», а ще «краще від них від обох тій людині, що досі іще не була, що не бачила чину лихого, що робився під сонцем» (Екл. 4, 2; 4, 3). Автор книги доходить песимістичних висновків не лише про світ, а й про свою працю, признається, що «життя я зненавидів, бо противний мені кожен чин» (Екл. 2, 17). Так само він зненавидів «весь свій труд», бо не знає, хто запанує над плодами його праці.

Причини песимізму зумовлені не лише таким признанням - вони різноманітні, бо тяготи життя з їхніми жалями й смутком, турботами й неспокоєм, соціальною й моральною несправедливістю ранять серце. Людина бачить незаконність у судах, хоч там має панувати справедливість. Сильні постійно пригнічують слабих, що не знаходять для себе потіхи. Глупота поставлена на таку висоту, що до неї далеко мудрості. Грішник потішається над доброчинцем, а зло вивищується над добром, бо «лихо людини численне в ній» (Екл. 8, 6). Не можливо передбачити майбутнього, а все невизначене в людському житті. Проповідник ремствує: «Немає людини, яка панувала б над вітром, щоб стримати вітер, і влади нема над днем смерті, і на війні нема звільнення, і пана свого не врятує безбожність» (Екл. 8, 8). Безглуздя охоплює все життя людини. Люди розчаровуються в праці, і жодна діяльність не радує їх. Нема мудрості в знанні, тому воно безсиле й безплідне. Марно шукати сенсу в історичному процесі.

Доволі суперечливе ставлення Проповідника до мудрості, бо він не лише її прославляє, а й принижує. Автор книги ставить три епістемологічні завдання: по-перше, він намагається збагнути мудрість; по-друге, прагне проникнути мудрістю в світ; по-третє, дослідити також безумство і глупоту. Перші два завдання передають такі слова: «І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом» (Екл. 2, 13). Слід голосити, що в біблійній мові, як, до речі, і в українській філософії, серце ототожнюється з розумом і навіть позначає центр розумового життя. Водночас Проповідник бачить складність таких завдань, бо «ця праця тяжка, яку дав Бог для людських синів, щоб мозо-литись нею» (Екл. 1, 13). Марнота такої праці прирівняна до «ловлення вітру», бо «покривленого не направиш, а неіснуючого не полічиш» (Екл. 1, 15). Так само як «ловлення вітру» схарактеризоване третє завдання, хоч безумство й глупота переважають у світі. Не позбулася їх навіть розумна людина. Цікаво, що індивідуальність визначають насамперед її хиби, тому до людини підходять як до збірноти її помилок, бо виховати їй критичне мислення не просто.

Прославу мудрості передають такі слова: «І я побачив, що є перевага у муд-рості над глупотою, як є перевага у світла над темрявою: у мудрого очі його в голові його, а безглуздий у темряві ходить» (Екл. 2, 13-14). Водночас мудрість протистоїть безумству й глупоті. Як пише Проповідник, «слова з уст премудрого - милість, а губи безумного нищать його: початок слів його уст глупота, а кінець його уст - зле шаленство» (Екл. 10, 12-13). Безумця видають не тільки дії, а й мова, розвінчують його думки. «Коли нерозумний і прямою дорогою йде, йому серця бракує, і всім він говорить, що він нерозумний» (Екл. 10, 3). Безумця видає багатослів'я, швидка мова, бо він квапиться висловитися. Звідси - порада читачеві: «Краще слухати докір розумного, аніж слухати пісні безумних, бо як тріскіт тернини під горщиком, такий сміх нерозумного» (Екл. 7, 5-6).

Попри хвалу мудрості Проповідник схильний до її приниження, прагне не тільки бути мудрим у глупоті, а й уподібнитися до інших людей з їхніми глупотою, невіглаством, безумством. Його мета - зрозуміти, чому в своїй більшості люди прагнуть до «дому веселощів». І все-таки він творить «великі справи», признається, що «тішилось серце моє від усякого труду мого» (Екл. 2, 10).

Однак ні веселощі, ні праця, ні мудрість не додавали, радості, а лише нові розчарування. Веселища набридли, бо радощі земні, що зводяться до їди й пиття, марнота. Проповідник зненавидів і працю, що зумовлено кількома причинами. По-перше, таке ставлення пов'язене з проблемою спадкоємця. «І зненавидів,- зазначає автор книги, - я весь свій труд, що під сонцем трудився я був, бо його позоставлю людині, що буде вона по мені, а хто знає, чи мудрий той буде чи нерозумний, хто запанує над цілим трудом моїм...»(Екл. 2, 18 -19). Проблема полягає у співвідношенні минулого процесу праці, теперішніх її плодів і розпорядження ними майбутнім спадкоємцем. По-друге, успіх трудівника спричиняє заздрість у людей ледачих, бездіяльних, нерозумних, безумних. У книзі читаємо: «І я бачив, як ввесь труд і ввесь успіх учинку викликає заздрість одного до одного.Нерозумний сидить склавши руки свої, та жере своє тіло, - краща повна долоня спокою за повні жмені клопоту та за ловлення вітру!» (Екл. 4, 4-6). По-третє, покидаючи земне життя, трудівник не може нічого взяти із собою, бо «як він вийшов нагий із утроби матері своєї, так він відходить ізнов, як прийшов, і нічого не винесе він зі свого труду, що можна б узяти своєю рукою» (Екл. 5, 14). По-четверте, власник постійно уболіває за своє багатство, яке може втратити через якийсь нещасний випадок. По-п 'яте, багатий не спроможний насититися, бо його розпирає жадоба збагачення. На думку Проповідника, він програє порівняно з бідняком, що може поринути в «солодкий сон», адже «хто срібло любить, той не насититься сріблом, хто ж любить багатство з прибутком, це марнота також!» (Екл. 5, 9). Проте суперечність не розв'язана: погано, коли син буде негідним спадкоємцем, і погано, коли нема чого йому залишити в спадщину. По-шосте, «увесь труд людини-для рота її, і пожадання її не виповнюються» (Екл. 6, 7).

Людина не спроможна збагнути «чину Бога, що робить усе» (Екл. 11, 5). Проте вона повинна відчувати присутність Творця й пам'ятати про дні темряви, але не піддаватися смутку, не дати, щоб її опанувало зло. Незалежно від зовнішніх умов, треба працювати («сіяти»), щоб мати врожай. Проповідник застерігає: «Сій ранком насіння своє, та й під вечір хай не спочиває рука твоя, не знаєш бо ти, котре вийде на краще тобі, - оце чи оте, чи обоє однаково добрі» (Екл. 11, 6). Упродовж усього свого життя людина не має права забувати про те, що за всі дії вона відповість перед судом Бога.

З цього випливає безпосередній перехід до трагічного трактування проб - леми смерті, хоч очевидна суперечливість. Смерть людей ототожнюється зі смертю тварин, в чому переконує твердження, що «доля для людських синів і доля звірини - однакова доля для них: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, - марнота бо все!» (Екз. 3, 19). Проповідник наголошує, що «все постало із пороху» і знову перетвориться в порох. Про незбагненність наслідків смерті людини і смерті тварини засвідчує така антитеза: «Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини?» (Екл. 3, 21).

У книзі наголошується, що смерть урівнює усіх людей, бо мудрість не спасає людини від неї, а мудрий вмирає так само, як ці дурний. Суперечливо трактується загробний світ: то він називається вічним домом, то

протиставляється земному, бо «немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості!» (Екл. 9, 10). Водночас Проповідник протиставляє дух тілу («пороху»), зазначає: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екл. 12, 7).

Цікаве ставлення Проповідника до правителів і взаємин правителів і під - леглих. Пощастило тому народу, в якого царем «син шляхетних», що оточив себе мужами, а вони не знають лінощів. Водночас автор книги застерігає, щоб ніхто навіть у думці своїй не злословив на царя, а також не кляв багача, бо таке не залишиться тайною. Як зазначено, «небесний бо птах піднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє» (Екл. 10, 20).

Проповідник особливо переживає час, адже він прагне піднестися над безпосереднім життям, оцінити минуле, теперішнє, майбутнє з погляду узагалінення й абстрактності. Щодо майбутнього його погляди суперечливі: з одного боку, стверджується, що майбутнього не збагнути, а з другого, виходить, що нове - це давно забуте старе. Буває, як зазначається, «що про нього говорять: «Дивись, - це нове!».Та воно вже давно було від віків, що були перед нами!» (Екл. 1, 10). Адже «що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно», бо «нема нічого нового під сонцем» (Екл. 1, 9). Такий порядок стосується не лише природи, а й людського роду, бо «покоління відходить, й покоління відходить, а земля віковічно стоїть» (Екл. 1, 4). Крилатим став вислів, що «на круг свій повертається вітер» (Екл. 1, 6).

У книзі не проявляється ідеї поступу, розвитку чи навіть якісних змін. Можна говорити, що її пронизує відсутність пам'яті не лише космічної, гео - логічної, біологічної, а й історичної. Інакше Проповідник побачив би зміни і не прив'язував би так цупко різних часів, не писав би про втрату пам'яті, що «в днях наступних зовсім усе забудеться» (Екл. 2, 16). Твердження, що забудеться пам'ять не лише про нерозумного, а й про мудрого, спростовується П'ятикнижжям Мойсея, в якому викладається історія давньоєврейського народу. На сторінках історії закарбоване ім'я мудрого царя Соломона, великих мислеників Сократа, Платона й Аристотеля, автора поем «Іліада» й «Одіссея» Гомера, які жили ще до написання книги Проповідника. Попри заборони згадувати ім'я злочинця людство не забуває честолюбця Герострата, який спалив храм Артеміди Ефеської. А що вже казати про різних сталіних і гітлерів, а тепер до них ще додаються людці малих, але злочинних путіних?

Попри сприйняття часу як одноманітного не обходиться без конкретних непередбаченостей, бо «часу свого людина не знає» (Екл. 9, 12). На час впливає ви-падок, який може привести до перемоги не лише хороброго, а збагатити не тільки мудрого. Ще гірше, коли йдеться про страшний нещасний випадок, коли «мов риби, половлені у підступний невід, і мов птахи, захоплені в сильце, так хапаються людські сини за час лиха, коли воно нагло спадає на них» (Екл. 9, 12).

У книзі утверджується фаталізм, що передається часто згадуваними афоризмами: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час ро - дитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час лікувати, час плакати й час реготати, час ридати й час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадини, час обіймати і час ухилятись від обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти й час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру» (Екл. 3, 1-8).

Слід зазначити, що проаналізовані проблеми стосуються людського життя, але вони обґрунтовані в біблійній книзі, що надає їм релігійного змісту. У книзі відтворена не лише людська мудрість, а й наголошено на Божій мудрості і Божих ділах, бо «все, що Бог робить, воно зостається навіки, - до того не можна нічого додати, - і з того не можна нічого відняти» (Екл. 3, 14). Для Бога нема терміну давнини, а життя людини швидкобіжне і залежить від волі Творця. Якщо людина зіткнулася з невпевненістю й нещастям, вона має задуматися не тільки про себе, а й про світ і про Бога. Проповідник попереджає: «За доброго дня користай із добра, за злого ж - розважуй: Одне й друге вчинив Бог на те, щоб людина нічого по собі не знайшла» (Екл. 7, 14).

Як зазначає Проповідник, у Бога «нема уподобання до нерозумних» (Екл. 5, 3). Водночас ставлення до мудрості упереджене, «бо при многості мудрості множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль» (Екл. 1, 18). Цей афоризм ще передають такими словами: «хто додає знання, додає страждання». Людина не спроможна збагнути мудрості й пізнати «чину Бога» не залежно від своєї праці й прагнення свого розуму («серця»).

Книга Проповідник може вважатися завершенням біблійної світоглядної мудрості. Проте філософських проблем стосуються й інші біблійні книги, зокрема Танах, або П'ятикнижжя Мойсея. У книзі Буття йдеться про створення світу з нічого, а водночас зазначається що світ складається з чотирьох елементів: землі, води, повітря й вогню, ототожнюючи її з теплотою, під якою розуміють темряву. Священне Писання трактує людину так, як згодом її почали трактувати різні філософи: людина наділена свободою вибору, що даровано Богом; суть людини в її розумі, чим вона відрізняється від інших живих істот; найвища мета людського життя людини полягає в Богопізнанні та любові до Творця.

На розвиток давньоєврейської філософії вплинуло перебування євреїв у Александрії в елліністичний період. Александрійські греки зацікавилися юдей - ським світоглядом, що сприяло перекладу Біблії на грецьку мову, а давньо - єврейський філософ Аристобул Александрійський (середина ІІ століття до Р. Х.) написав грекомовні коментарі.

Засновником єврейської філософії прийнято вважати представника еллінізованого юдаїзму Філона Александрійського (бл. 20 р. до Р. Х. - бл. 54 р. від Р. Х.). Окрім коментарів до П'ятикнижжя Мойсея, філософ написав низку праць на біблійні теми, а також різні філософські трактати. Слід наголосити, що його праці видані в семи томах.

Як філософ Філон ставив Мойсея вище від Платона, стверджував, що бі - блійні тексти мають прихований зміст, проникнути в який проста людина не спроможна. Мисленик заперечував пантеїзм, протиставляв скінченому світові трансцендентного Бога зі священною історією, що викладена в Біблії. Водночас Філон вкладав у акт творення запозичену з грецької філософії ідею еманації, бо всемогутній Бог діє через Логос, який втілює Верховний Архангел, або намісник Бога, створює спочатку янголів, а потім - матеріальний світ і, звісно, людину. Логос - вічний закон, який може порушити лише Бог, творячи чудеса. Філон твердить, що пророцтво, яке проявляється в снах і видіннях, буває трьох видів: перший - втілює Божий дух, другий - відтворює голос Бога, а третій -передається через ангелів.

Натхненна божественним духом людина, що засвідчує її розум, має ще згубну чуттєвість, цебто плоть. Від впливу останньої людина може звільнитися лише з Божою допомогою. Мета людини в тому, щоб вторувати на Божественний Логос, очиститись через катарсис і досягти екстазу, подолавши свою скінченність. Досягти такого стану може лише найдосконаліша людина.

Земні правителі мають виконувати волю Бога, передану через Мойсея у П'ятикнижжі. Проте таке суспільство, як твердить Філон, можливе лише тоді, коли настануть месіанські часи.

Філософія Філона - джерело двох філософських течій. Його вчення вплинуло на Отців церкви. Водночас Філона можна вважати предтечею неоплатонізму.

4. Філософські течії в Давній Індії

Філософські пошуки в державах Близького і Середнього Сходу не при - звели до виокремлення філософії з мітології та релігії. Перші філософські школи з'явилися дещо пізніше в Індії, а згодом у Китаю.

Треба наголосити, що в давнину під Індією розуміли не лише півострів Індостан, а й Непал. Виявлена археологами Хараппська культура синхронізується з відкритою на наших землях Трипільською культурою, хоч доречніше говорити про цивілізацію. Започаткована в IV тисячолітті до Р. Х., вона занепала від місцевих міжусобиць і нападів чужих племен. Зрештою, вона не мала єдиної ідеологічної основи, якою на той час могла бути релігія.

Створити таку основу припало на варну брахманів, що здійснювали релігійний ритуал і вважалися земними божествами. Військова еліта становила варну кшатріїв. Попри нижчий престиж порівняно з брахманами військовики моно полізували не лише матеріальні ресурси, а й державну владу. Ці варни не платили державних податків, основний тягар яких лягав на плечі вайшів, зайнятих торгівлею, хліборобством і престижними ремеслами. Як вояки, вони служили в піхоті, могли претендувати на дрібні посади в адміністрації, що не забезпечувало їхнього впливу на політику. Дискримінованою була каста шудрів, що були вільними, але мали прислуговувати іншим трьом варнам, насамперед брахманам. Проте в IV ст. до Р.Х. найупослідженішою суспільною верствою, що не становила варни, вважалися ачхуті, цебто парії, або «недоторканні». Згодом така ієрархія суспільства була затверджена на рівні права.

Усі варни мали дотримуватися божественних настанов, що називалися дхармами. Дхарма означала не тільки закон, а й правило поведінки, обов 'язок, звичай. Лише брахмани тлумачили зміст дхарм і визнавалися їхніми захисниками, що підтверджують священні книги: «Саме народження брахмана - вічне втілення дхарми...Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, посідає вище на землі як владика всіх істот. Все, що існує в світі, - власність брахмана; як наслідок першості народження саме брахман має на все це право». Навіть цар не має права ігнорувати поради брахманів, учитися в них знання Вед і «первісному мистецтву управління».

Як жерці брахмани опосередковували взаємозв'язок людей і божеств, бо саме на цьому ґрунтувалася ведична релігія. Божества - гаранти світового порядку, але вони не можуть обійтися без людей, потребують їхньої підтримки. Цьому служать жертвоприношення і відповідні ритуали. Священна книга індуїстів називається Веди, що перекладається як знання.

Коментарі до Вед склали Упанішади, що означає «сидіти біля ніг учителя». Викладене в них релігійно-філософське вчення створило цілісну світоглядну систему. Хоч Упанішади не заперечували системи варн, вони суттєво підірвали монополію брахманів на незаперечну істину. Якщо Веди відтворювали мітилогічний світогляд, то в Упанішадах переважає метафізичне ставлення до світу. Їх пронизує наскрізна проблема людини, насамперед її життя й смерті. Носієм життя визнається вода, яка перебуває у вічному колообігу. Без неї не може бути ні живого, ні їжі. Умови для життя забезпечує вогонь, що дає тепло. Життя пов'язане з диханням. Сон, особливо глибокий, трактується як грань між життям і смертю, коли душа відділяється від людини.

Смерть потрактована в контексті природного колообігу, що проявляється в переселенні душ. З цього зароджується концепція нескінченного переродження, що традиційна для індійської релігійної культури. Смерть означає не кінець життя, а лише його набуття нової конкретної форми, що залежить від карми, яка визначається залежно від добрих і лихих справ померлої людини, може бути доброю, посередньою і поганою. Добра карма означає набуття нової, вищої якості, посередня - відродження у тій самій якості, а погана - переселення душі в раба, ізгоя і навіть у тварину чи комаху.

Турбуючись про особисте спасіння, людина має діяти так, щоб поліпшувати свою карму. Соціальні проблеми не мали жодного значення, тому виходило, що страждання людини залежать від неї самої, від минулих гріхів. Як наслідок стимулювалося дотримання не лише високих моральних стандартів у міжлюдських взаєминах, а й у ставленні до природи, зокрема тварин і комах, у яких можуть переселитися душі родичів чи друзів людини. Трактувати прагнення людини як егоїстичне, на чому наголошували радянські дослідники, безпідставно, адже йдеться насамперед про дотримання таких вимог, які згодом були втілені у вимогах морального категоричного імперативу, сформульованого І. Кантом.

Слід зазначити, що від закону карми звільняються аскети-відлюдники, що набувають божественної сили. Вони розчиняються у світах Брахмана, не повертаються до життя. До Брахмана, або Абсолютної Реальності, що має три іпостасі (Простір, Рух і Закон), може проникнути істинний мудрець. Кожна з цих іпостасей означає певну еманацію: Простір - матерію, Рух - енергію, а Закон - прояви будь-якої життєвої закономірності. Абсолютній реальності як першоджерелу протиставляється ілюзорний світ, що зумовлює незадоволення, невпевненість страждання.

Релігійна філософія втілена в Упанішадах, які сприяли пошукам нових образів божеств і вдосконаленню міжлюдських взаємин, що проявилися в епічних пам'ятках Махабхарата і Рамаяна, які вплинули на релігійний і філософський розвиток. Махабхарата («Велика Бхарата») має наскрізним мотивом єдність Індії, адже Бхарат - це назва країни мовою гінді. У цьому героїчному епосі закарбована пам'ять про реальні історичні події, взаємопоборювання двох гілок одного роду, що призведе до знецінення законів, - і весь рід стане нечестивим. Рамаяна («Подорож Рами») - другий епос, що створювався від IV ст. до Р. Х. до ІІ ст. від Р.Х. й увійшов до індуїстського канону. Разом з Упанішадами тексти епосів започаткували не тільки релігійні течії, а й філософські школи, що поділяються на ортодоксальні (астіка) й неортодоксальні (настіка), залежно від зв'язків із ве-дичною релігією й освітою брахманів.

Релігійно-філософська думка Давньої Індії виступала як єдність і ґрунтувалася на даршанах, що тлумачаться як погляди, системи, школи, світоглядні позиції. Серед шести даршанів найбільший вплив мали три (сакх'я, йога і веданта), а три інші вважаються за другорядні (логіка, космологія і ритуал). Даршани були також своєрідними посібниками для памолоді, написаними коротко і фрагментарно у формі сутр, а особливості їхнього вивчення залежали від майбутнього фаху. Трьома спільними темами були такі: іманентний песимізм, що орієнтував на «відразу до світу», зумовленою незадоволенням людським життям; етичне вчення про карму і перевтілення; мокшадхарма, або вчення про звільнення.

Ортодоксальні філософські школи мали за основу Упанішади й епос Ма- хабхарати. Найдосконаліша серед них філософська система санкх'я- дуалістичне вчення, що вважалося «школою роздумування». Особливу увагу вона звертала на зв'язок причини й наслідку, що забезпечується гунами як силами споглядання, дії й інерції. Перехід від причини до наслідку пов'язаний з порушенням рівноваги гун. Сакх'я розглядає взаємини природи і душі, бо природа - не лише не суголосна нова душа, а й трактується як її антипод. Душа прирівнюється до чистого духа, постійного світу. Коли вона помиляється, настають страждання, чому запобігає лише пізнання. Звільнені душі - це чисте самобуття, потрібне до особливого світла, бо світить, але не освітлює.

До йоги як філософської системи треба ставитися з певною пересторогою. Вона означає систему медитаційної практики, що відтворює успадковану мудрість індійського народу. Європейці осягнули її суть лише в другій половині минулого століття на засадах психофізіології. Йога виходить із того, що світ виникає в процесі саморозвитку відповідно до законів карми і перевтілення.

Самозаглиблення і зосередження людини на внутрішньому світі людини дає змогу звільнитися від радощів і горя на основі злиття в собі суб'єктивного з об'єктивним. Для досягнення такого стану треба попереднього вишколу не лише фізичного, а й морального характеру. Людина має стримуватися, цебто бути поміркованою і правдивою, не завдавати шкоди іншому, дотримуватися моральних вимог і внутрішньої дисципліни, зміцнювати своє тіло. Відтак йдеться про контроль над диханням, набуття навиків його свідомого утримання, здатність не реагувати на зовнішні подразники, споглядання, зосередження уваги й цілеспрямованість думки, що веде до внутрішнього заглиблення.

Йога, що можна перекласти як «вправляння», «зосередження зусиль», має різні види, що орієнтовані на особисте звільнення від зовнішніх впливів. Проте вершиною вважається досягнення стану цілковитої байдужості.

Одну філософську школу становлять ньяя й вайшешіка. Ньяя означає в перекладі «аналіз», метою якого є звільнення від страждання, а вайшешіка - первень чи атом. Субстанція складається з дев'яти елементів (землі, води, вогню, повітря, ефіру, часу, простору, душі, розуму), а вони поділяються на ану, цебто малесенькі, вічні, незмінні частиночки. Проте речі, створені ану, яких налічується безліч, змінюються залежно від зовнішніх природних впливів. Окрім субстанції, виділяються ще інші категорії (якість, дія небуття, або заперечення, властивість, відмінність). Не заперечуючи значення безпосереднього досвіду, послідовники цієї філософської школи виводять відносини між різними речами лише за допо-могою чистого мислення, насамперед умовиводів. Саме пізнання поділяється на істотне й неістотне. До першого виду зачисляють сприйняття, висновок, порів-няння, незаперечне свідчення. На противагу їм до неістотного пізнання віднесені пам'ять, помилка, сумнів, припущення. Звільненням людини названа філософська школа вважає самопізнання й самовдосконалення. Поряд ними особливу роль ві-діграють моральні засади, зокрема всечестя, ненасильство, правдивість, чистота помислів, стримання гніву, дотримання народних звичаїв. Вважається, що ця філософська школа заклала основи індійського індивідуалізму.

Ставлення до міманси і веданти як філософських шкіл неоднозначне, що не заперечує їхньої ортодоксальності. Звісно, деякі дослідники трактують їх як самостійні філософські системи, але інші - обмежують їхню роль коментуванням чи навіть конспектуванням найдавніших Вед. Попри таке ставлення не можна заперечувати впливу міманси й веданти на індуїстську ідеологію.

Як опозицію до брахманізму трактують неортодоксальну школу чарвака-локаята. Її прихильники заперечували переселення душ на підставі здорового ґлузду й життєвого досвіду. Вони визнавали чотири елементи світу (землю, воду, повітря, вогонь) і єдність людської душі й тіла. Теорія пізнання цієї школи ґрунтується на сенсуалізмі. Значення логічного висновку як ознаки істини представники цієї школи заперечують, бо він не може стосуватися майбутнього, узагаль-нюючи лише минулий досвід. Свою етику вони виводять з гедонізму, що орієнтується на чуттєві насолоди.

Неортодоксальна школа джайнізм має давнє коріння, що дає підстави говорити його послідовникам про вічність цього вчення, хоч воно оформилося лише в V ст. до Р. Х. , а до того часу передавалося усно. Його оформив Джіна (англ. Джайна), що був реальною історичною особою. Як релігійно - філософська система джайнізм дотримувалися ахімси, відповідно до якої пропагували ідею одушевлення природи. Зрештою, така позиція спричинилася до високої екологічної культури населення. Водночас вона суперечила ведійським жертвоприношенням, що вплинуло на харчування індусів.

Основою світу джайністи вважали душу, обмеженою матерією карми. Так само тлумачиться божество, прирівняне до душі, що звільнена від перевтілення. Людина трактована як двомірна істота, єдність матеріальної (аджіви) і духовної (джіви) частин. Джіва, що досягнула досконалості, називається сіддхою. Вона не тільки володіє абсолютним знанням, а й всемогутністю. Етико-моральна тематика джайнізму спричинилася до його перетворення в релігію.

У середині VI ст. до Р. Х. виникає особливо релігійно-філософське вчення буддизм. Його засновник походив з княжого роду і називався Сідхартхою. Як наслідок духовного прозріння після заглиблення в роздуми він став Буддою, цебто «Просвітленим». Священна книга названа Триптака («Три кошики»), що складається з трьох частин. У першій частині викладаються повчання для ченців, у другій - основи віровчення, а третя частина - це сім релігійно-філософських трактатів.

Основу буддійського віровчення становлять чотири шляхетні істини: 1) життя - це страждання; 2) причина страждань - бажання; 3) страждань можна позбутися; 4) подолання страждань - це відмова від бажань. Страждання спричиняє в людському житті все від народження до смерті, а між ними хвороба, невдачі, розлука, життя з нелюбом тощо. Людські бажання спричиняють заздрість і користолюбство як причини ворожнечі між людьми. Подолати страждання можна через втамування пристрастей і обмеження потреб. Шлях до цього означає не лише відмову від кривавих жертвоприношень, а й несхвалення аскетизму пустельників, цебто йдеться про «серединну» позицію.

Важливе значення в буддизмі має вчення про нірвану як перебування душі у стані повного емоційного згасання. Тоді душа злютовується зі всесвітньою душею. На противагу іншим релігійним вчення про щасливе життя буддисти орієнтуються на його згасання, бо «найкраще - померти».

Нірвана - це перемога над собою, самоподолання себе, а це означає, що такої людини вже не можливо перемогти.

Оригінальне буддійське тлумачення карми. Вона не означає переселення душі після смерті, а її постійне змінювання під час життя. Сама душа трактується як психічний стан чи тимчасовий настрій, що втілює мінливість природи, навіть Всесвіт трактується як постійний процес появи і зникнення дхарм, яких вражають не лише духовними первнями (першоелементами) світу, а й законами. Звідси - відносність усього, що існує в світі, а також підстава для заперечення реальності. Як процес трактується навіть людина: вона - наслідок попередніх дій, а виникнення її життя нагадує запалення однієї свічки від іншої. Константність людської індивідуальності - це ілюзія, бо людина в трактуванні буддистів постійно вмирає і відроджується.

Буддисти заперечують стабільні духовні чи матеріальні першооснови світу, бо він безперервно змінюється, нагадуючи потік. Аналогія з твердженням Геракліта, що «все змінюється» у цьому світі, не підлягає сумніву.

думка філософський веданта

5. Філософська думка в Давньому Китаю

У найдавніших пам'ятках духовної культури Давнього Китаю своєрідно поєднуються поезія, релігія й філософія. Порівняно з індусами, схильними до поетики й містицизму, китайці виступають як прагматики-раціоналісти, спираються на усвідомлений і раціонально обґрунтований матеріальний інтерес. Дослідники зазначають високий рівень тамтешньої школи мислення, яке було переважно конкретним і менше вдавалося до теоретичних узагальнень. Китайці визнавали тільки санкціоновані істини, їм характерні догматизм і конформізм.

Особливість китайської духовності в тому, що найвищим божественним первнем мешканці Піднебесної вважали Небо як абстрактність, що байдужа до людини. Згодом до них прийшов буддизм. Значну роль відігравало Дао, хоч цю філософську (і водночас теологічну) категорію характеризували неоднаково. Мітологія не мала такої ролі, як в інших країнах Давнього світу.

У філософському трактаті «Велике Правило» (приблизно І тис. до Р. Х.) розглядаються проблеми онтології, епістемології, етики, соціальної філософії тощо. Стверджується, що світ складається з п'яти елементів: води, землі, вогню, дерева, металу. При раціональній перевірці сумнівного значна увага приділяється серцю. Зазначено, що на людську поведінку впливають явища неба (світло, дощ, спека, холод тощо). Серед людських чеснот виділено чесність і правдивість, вимогливість і м'якість. Наголошено на етичних засадах влади й управління. Порушено також інші проблеми.

Приблизно за три століття до Різдва Христового бурхливо розвивається наука і набуває самостійності філософія. Дослідники пишуть про суперництво принаймні шести філософських шкіл, хоч називається й десять.

Насамперед треба виділити натурфілософію. Поштовхом до її виникнення була космологія. Виникнення світу, походження суспільства, природа людської душі - такі проблеми найбільше турбували мислеників. Як наслідок обґрунтовувалася метафізика, цебто вчення про надчуттєві засади й засади буття. Звісно, не обходиться без уваги до проблем епістемології. Метафізика заснована на дуалізмі космічних сил ян і інь, про матеріальність чи духовність яких не йдеться. Ян трактувалося як творчість, світлий, чоловічий першопочаток, небесні реалії, а інь означало втілення (виконання), темний, жіночий першопочаток, земні реалії. Їхня взаємодія визначає закон світового поступу Дао.

Школа імен, або номіналістів, виходить з того, що імена пов'язані зі встановленням порядку. Неправильні імена вказують на безпідставність слів, що не можуть забезпечувати успіху. Слова консервували досвід. Особливого значення надавали вимові імен божеств, бо від цього залежала їхня присутність. Номіналісти наголошували на доконечності виправлення неправильних імен.