Давня філософія

Школа моїстів заснована Мо-цзи (490/468 - 403/376 р.р. до Р. Х.). Його вплив був не менший від впливу Конфуція, а самого Моцзи називали Величним Безсмертним. З моїстами пов'язано виникнення в Китаю філософії політики. Вони досліджували також соціально-етичним проблемам, а також питанням логіки й методології пізнання.

Як стверджували моїсти, пізнання вимагає визнати первинність і досто- вірність особистого досвіду, орієнтуватися на певні «взірці». Знання втілює єдність пізнавального досвіду особи й колективу; воно не вроджене, не відкрите мудрецями і не почерпнуте з канонічних книг. Істинне судження має підставу, джерело і застосування. Інакше кажучи, судження не може суперечити досвіду предків, зокрема мудрих правителів, що збережений у колективній пам'яті, а збігатися з думкою більшості й передбаченим кінцевим результатом.

Свою поведінку має визначати сама людина залежно від конкретної ситуації, спираючись на визнання «всезагальної любові», «об'єднувальної любові», без прагнення до вигоди. Без цього не може бути ні гармонії, ні розвитку в світі, ні конструктивного впливу на реальність. Моїсти підходили спрощено до трактування рівності, прагматично ставилися до культури, заперечували користь від неї, виступали за реформи в суспільстві.

Легізм (школа законників, або по-китайському - фацзя) сформувалася в IV ст. до Р. Х. Легісти критикували конфуціанську абсолютизацію ритуалу й гуманістичні ідеали, надавали перевагу закону. Вони також боролися проти моїстів. Хоч правитель «вільний» від дотримання закону, він не може порушувати при-родного закону Дао, що регламентує взаємини людей з державою, їхні права та обов'язки. Суспільна гармонія й злагода залежать від мудрості правителя, що підпорядковує стратегію держави її користі.

Правитель має проявляти незворушність і дотримуватися принципу недіяння. Він зосереджує всю інформацію з імперії й користується винятковим правом вносити зміни до закону. Проти спотворення інформації спрямований принцип «виправлення імен», який легісти запозичили в конфуціанців. Правопорядок у суспільстві вимагає сумлінного виконання своїх функцій чиновниками.

Легісти абсолютизували функцію державного примусу та законні каральні заходи й заперечували конфуціанську тезу «держава для народу», а також станові привілеї та спадкові ранги. Вони не підтримували поширення грамотності серед народу та його культури. Найлегше, зазначали легісти, керувати переляканим народом. У суворих заходах вбачали профілактику соціального безладу. Невипадково легістські пропонови ще в Давньому Китаю характеризували як диявольські.

Найбільший вплив на розвиток китайської філософсько -релігійної думки мало конфуціанство, або школа вчених книжників. Засновник вчення Конфуцій (Кун Фу-цзи) (552/551-479 рр. до Р. Х.) мав особливий вплив на розвиток китай-ської культури. Йому приписують авторство низки книг. Його учні записали висловлювання вчителя в книзі «Лунь юй» («Бесіди і промови»). Філософія Конфуція зосереджена на розв'язанні антропологічних і етичних проблем, має насамперед практичний характер. Отож, можна стверджувати певну подібність до філософських поглядів нашого мандрівного мудреця Григорія Сковороди.

В осерді вчення Конфуція була мета досягти суспільної злагоди й виховати шляхетну людину. Виступаючи проти примусу й насильства в управлінні, він наголошував на ролі моральності й прагненні людини до самовдосконалення. Лише моральність визначає гідність людського вчинку, а користь і результат мають другорядне значення. Жодна жертва не може бути пересторогою гідного вчинку і сумлінному виконанню обов'язку як Веління Неба.

На думку Конфуція, «життя людей залежить від долі, а багатство й знат - ність даруються Небом». Він навчав, що «всі люди близькі між собою за своєю природою, а відрізняються за вихованням»; «щоб пізнати нове, доконечно вивчити старе»; «навчання без роздумів не дає користі, а роздуми без навчання - марні». Шляхетний цзюнь-цзи як самодосконала людина чи моральний ідеал передбачає такі чеснота: людинолюбство, дотримання ритуалу, знання, почуття обов'язку, відданість; серед інших властивостей названо правдивість, скромність, безкорисливість, пошанівок батьків. Найголовніше для цзюньцзи - це посвята високим ідеалам, пошук істини й служіння людям. Конфуцій твердить, що людина, яка пізнала істину вранці, «може спокійно вмерти ввечері». Категоричний моральний імператив Конфуція відтворює «золоте етичне правило»: «чого не хочеш для себе, не завдавай іншим».

«Вчитель десяти тисяч поколінь», як назвали китайці Конфуція, переконував можновладців, що найліпше керівництво народом ґрунтується на гуманності. Проте такий заклик не захоплював владців. Як наслідок розчарований місіонер за-знав невдачі. Лише в ІІ ст. до Р. Х. імператор узаконив конфуціанство і започаткував обожнення його засновника.

Як зазначають дослідники, конфуціанство було реакцією на непевне стано-вище Китаю. Його причину великий мисленик, як традиціоналіст за переконаннями, вбачав у порушенні дарованого Небом ритуалу лі, що гармонізує людські взаємини, не допускає до зудару світлої й темної енергій, що забезпечує суспільний порядок. Конфуцій наголошував, що влада монарха походить з Неба, тому вона священна. Водночас мисленик застерігав монарха від тиранії, бо її наслідком будуть не тільки суспільні, а й природні катаклізми. Такого володаря треба позбавляти влади, бо він ігнорує найвищу справедливість. Не має права сидіти на троні неук. Лише освічена, гуманна, шляхетна особа може керувати державою і потішатися повагою серед підлеглих. Конфуцій прирівнював державу до великої родини, а імператора - до батька, якого мають слухати всі члени родини. У цьому проявляються первні патерналізму, а також турбота про збереження сім'ї як серцевини суспільства. Культ сім'ї доповнювався культом предків.

Високі вимоги ставив Конфуцій до чиновників. Насамперед вони мають бути професіоналами, принциповими при розв'язанні питань державної ваги, не проявляти кар'єризму, не боятися говорити правду навіть імператорові.

Надаючи переваги родині перед державою, мисленик вважав державним обов'язком охорону моральності народу, давніх традицій і соціальної справедливості. Їм мало підпорядковуватися законодавство. Прихильник народних традицій Конфуцій негативно ставився до суспільних змін і суспільних стихійних рухів. Він виступав за просвіту народу, бо «не навчити і все ж карати - це аморально, злочинно». На його думку, особистість не може забувати про відповідальність перед суспільством, перед іншими людьми. Мисленик надавав особливого значення не лише честі, а й совісті людини, її самосвідомості. В цьому його пріоритет серед філософів. Для Конфуція філософія - це не теоретичні роздуми, а безпосередній вихід у саму життєву практику. Мисленик доволі скептично ставився до метафізики, стверджуючи: «Ми не знаємо, що таке життя, як же ми можемо знати, що таке смерть?». Отож, усе містичне й ірраціональне залишалося поза межами конфуціянства.

З часом прагнення філософа створити ідеал доброчинця, шляхетного цзюньцзи перетворилося в закостенілу догму, а зовнішня форма витіснила справжню суть. Так сформувався відомий «китайський церемоніал» з регламентованими правилами поведінки, що зводився до автоматизму, приглушував волевиявлення людини.

Культ правителя як «сина Неба» логічно призвів до культу Піднебесної, Серединної держави, в якій втілена воля великого Неба, істина й мудрість. Інакше кажучи, Китай - найвища цивілізація в усьому світі, а все, що поза ним, - це периферія. Якщо китайський трон посідали володарі-завойовники, яких вважали за варварів, вони змушені були дотримуватися конфуціанських правил. Конфуціянство - це своєрідна релігія, зорієнтована на Небо, роль пророка в якій виконує мудрець-мораліст Конфуцій. Його вплив охопив усі сфери людського життя, від побуту до мислення, надав особливого забарвлення національному характеру й національній культурі китайської людності.

Проблеми світобудови, життя й смерті, яких не порушувало конфуціанство, посіли центральне місце у філософському вченні даосизму. Як самостійна філософська школа даосизм виник разом із конфуціянством. Його засновником вражається філософ Лао-цзи (прибл.УІ-У ст. до Р. Х.), життя якого відтворено насамперед у легендах, бо достовірні факти не відомі. Основи даосизму викладені в трактаті «Дао де цін» («Вчення про Дао і Де»).

Осердям даосистської філософії є вчення про великого Дао, що перекладається як «дорога, якою ходять люди», а тлумачиться як універсальний Закон і Абсолют. Дао - основа світу, образно кажучи, «корінь Неба і Землі», «Мати всіх речей». Як вважають послідовники Лао-цзи, Дао постійне, всюдисуще, нескінченне, самозаконне, нестворене, невидиме, нечутне, невичерпне, неоформлене, недійове, воно поєднує буття і небуття, а проявляється через де як свою еманацію. Інакше кажучи, де - втілення в людині Дао, але воно вимагає постійного вдосконалення. Де - це сила, що зумовлює виникнення нового як наслідок протистояння протилежностей. Лише Дао вивищується над протилежностями й гармонізує їх, веде до довершення світу, що досягається в Спокою як «головному в русі». Життя спонтанне й природно ритмізоване. Завдяки Дао людина може стати не лише мудрою, а й досконалою.

Протистояння життя і смерті даосисти розв'язували на користь життя, навіть обгрунтовували безсмертя, наголошували на творчій сутності людини. Людський організм вони трактували як єдність духів і божественних сил. Людина помирає тоді, коли вони покидають тіло. Отож, треба створити такі умови, щоб вони переважили в тілі, дематеріалізували його, чим забезпечили безсмертя. Насамперед треба обмежитись у їжі, а відтак навчитися дихальних вправ. Особливого значення надавали моральному самовдосконаленню. Дематеріалізована людина не вмирає, лише покидає тілесну оболонку, стає безсмертною.

Як і конфуціанці, даосисти займалися астрологією, складали гороскопи, астрологічні карти. Особливої популярності набула даосистська геомантія, що пов'язували земний рельєф з космічними силами. Геомантія причинилася до винаходу компаса. У медицині даосисти надавали значної ваги магічним засобам, заклинанням, талісманам, різним предметам, що давали змогу людині очиститися від гріха, вважаючи покаранням за нього хворобу людини.

Проте людина неспроможна збагнути Дао, але не може заперечувати його як творця світу. Щоб не зашкодити, вона має дотримуватися принципу недіяння. Лише архаїчна невибагливість забезпечує щастя людині й злагоду між людьми. На противагу конфуціанцям послідовники Лао-цзи виступають проти освіти народу. На їхню думку, кожне прагнення спричиняє свою протилежність: знання зумовлює невігластво, нав'язування порядку має наслідком злочинність, утвердження справедливості веде до несправедливості.

Епістемологія даосизму, як вважають дослідники, зумовлюється тим, що невизначене Дао асоціюється з кантіянською «річчю в собі». Дао не можна пізнати, а сприйняти його вдається лише інтуїтивно і через містичне самозаглиблення. До речі, «річчю в собі» даосисти називають навіть психічні стани людини. Як «наслідок самого себе» Дао має властивості творця Всесвіту з полярними первнями інь і ян. Уявлення про них, як вважали даосисти, давало змогу збагнути всеєдність світу.

На противагу конфуціянству даосисти заперечують принцип людинолюбства, бо їхній принцип «подвійної поведінки» вимагає однакового ставлення до всіх, коли йдеться про конфліктні протилежності. Лише мудрець «приводить у гармонію протилежність правди і неправди, перебуває в природній рівновазі».

Серед філософських течій Давнього Китаю важливу роль відігравав буддизм. Проте він, як і даосизм, не міг претендувати на лідерство, що безперечно належало конфуціянству.

Висновки

1. Спочатку філософія не виокремлювалася як особлива форма суспільної свідомості, хоч для її усамостійнення почали зароджуватися певні умови.

2. Прагненням до виокремлення філософії був перський зороастризм як ори-гінальне релігійно-філософське вчення про світобудову, призначення людини, етичний ідеал.

3. Ідея призначення людини пронизує біблійну книгу «Коґелет» («Еклезі- яст») яка мала великий вплив на розвиток світової культури. Філософські питан-ня порушуються і в інших книгах Священного Писання.

4. У Давній Індії філософія була тісно пов'язана з релігією й міфологією. Багатство філософської думки засвідчує існування як ортодоксальних, так і неортодоксальних шкіл.

5. Особливе значення в історії філософської думки Давньої Індії має релі - гійно-філософське вчення буддизму, який розповсюдився в Китаю та інших країнах.

6. Китайська філософська думка органічно переплетена з поезією й релігією. На її розвиток впливала космологія, на основі якої виникла натурфілософія.

7. Своєрідність китайської філософської думки в тому, що вона зосереджена насамперед на проблемах соціальної етики, а проблемам онтології та епістемології приділялася незначна увага.

8. Даосизм як течія в філософській думці Китаю почав обґрунтовувати ідеї не лише людського призначення, а й безсмертя людини.

9. Філософію Близького, Середнього й Далекого Сходу слід трактувати як зародження філософської думки, яка досягла класичного рівня розвитку в Давній Греції.

Размещено на Allbest.ru