Розвиток самостійного мислення

Торкаючись характеристики сьомого питання, потрібно акцентувати увагу на основні її напрямки:

екзистенціально-романтична філософська хвиля початку ХХ ст. (М. Бердяєв, Л. Шестов, В.Зеньковський, Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко):

поширення, «наступ» об'єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається як джерело зростаючого трагізму й абсурдності буття;

наука дає лише суто формальні пояснення, адже самі «повторюваність» і «закономірність» явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез'ясованими, загадковими і таємничими;

культурно-філософський підйом 20-х років і «розстріляне Відродження» (Є. Плужник, М. Куліш, Г. Косинка, В. Юринець та ін.);

українізація відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культури;

за короткий період існування незалежної України (1917-1918) надзвичайно багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій. У 1918 р. урочисто відкрито перший Державний Український університет у м. Києві, у Полтаві почав працювати історико-філологічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва і т.ін;

в інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів: М. Омельяновський, В. Шинкарук, А. Петрусенко, Б. Лобовик та ін;

філософія українських «шестидесятників» і «друге Відродження» (П. Копнін, І.Бичко, Е.Жариков, С.Кримський, В.Косолапов, В.Шинкарук, В.Іванова, М.Тарасенко, О.Яценко, В.Табачковський, І.Молчанова):

акцент філософських міркувань переносився з невблаганних «об'єктивних законів» розвитку всього і вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності;

для вивчення реалій все ширше використовується методологічний арсенал діалектики, йде пошук ідей;

критичний перегляд тоталітарних світоглядних та філософських стереотипів;

мислителі української діаспори (В.Винниченко (1850-1851), В. Липинський (1882-1931), Д.Донцов (1883-1901), Д.Чижевський (1894-1977)).

В.Липинський - представник української аристократії, прихильник монархічного ладу. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що могла спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну повести за собою пасивну більшість нації, месіанізм, свого роду віра в наперед визначене («вищими силами») призначення українського народу здійснювати високу місію в історії людства.

Дмитро Донцов - розглядав націоналізм як світогляд українського народу Центральний пункт теорії Д.Донцова - принцип волі, тлумаченної ірраціоналістично. Його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою, «ґрунтом» національної ідеї він вважав волю нації до життя, влади, експансії.

Дмитро Чижевський - надзвичайно багато зробив у справі дослідження проблем історії української та російської філософії, історії, літератури. Багато і плідно працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико-філософську думку ХХ ст.

Ключові поняття і терміни

християнство схоластика

Києво-Могилянська академія кордоцентризм

пізнання творчість

Кирило-Мефодіївське братство екзистенціально-романтична філософія

«розстріляне Відродження» діаспора

Питання для самоконтролю

Що таке національна філософія?

Назвіть основні риси філософських пошуків у Київській Русі.

Сформулюйте принципи філософії «братських шкіл».

У чому полягають особливості філософії у Києво-Могилянській академії?

У чому полягає новітній характер філософії Г.Сковороди?

Яке місце посідає творчість П.Д.Юркевича в українській філософській думці?

У чому новизна філософських поглядів П.Д.Юркевича?

Які основні твори М.Грушевського?

У чому цінність творчості М.Грушевського?

Чому питання, які аналізує М.Грушевський, завжди актуальні?

Яке місце посідає творчість М.Грушевського в історії української філософії?

У чому полягає гуманізм філософії Т.Г. Шевченка?

Визначте особливості філософських поглядів І. Франка.

Яким чином виділяють основні етапи історико-філософського процесу в Україні?

Бібліографічний список

Основна література: 4, 5, 13, 16, 17.

Додаткова література: 30, 31, 41, 58, 65, 66, 67, 73, 76, 80, 81, 84, 85.

Тема 8: Сучасна світова філософія

Мета роботи: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про:

некласичну філософію кінця ХІХ - початку ХХ ст., її основні напрями;

сутність вчення німецьких ірраціоналістів;

передумови виникнення прагматизму;

особливості філософії прагматизму;

екзистеціальну філософію;

психоаналіз і неофрейдизм;

релігійну філософію ХХ ст.

Питання теми

Некласична філософія кінця ХІХ - початку ХХ ст., її основні напрями.

Ірраціоналістичні вчення німецьких філософів А. Шопенгауера і Ф. Ніцше.

Прагматизм як суб'єктивно-ідеалістичний напрямок в філософії.

Екзистенціальна філософія.

Психоаналіз і неофредизм.

Еволюція релігійної філософії ХХ ст.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

При вивченні першого питання необхідно підкреслити, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення:

суперечності нинішнього суспільства;

об'єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми.

Початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з'явилися «некласичні» форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Основне завдання сучасної філософії - вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами в усьому їх різнобарв'ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя, людини.

Можна виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку ХХ ст.:

Людина - це істота, яка володіє даром створювати символи (Е.Кассірер).

Людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення (М.Шелер).

Спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно й екзістенціально, а й як біологічний вид (Е.Фромм).

При підготовці другого питання важливо відзначити, що у перші десятиліття ХІХ ст. Артур Шопенгауер (1788-1860) намагався протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю діалектичному вченню Г.Гегеля.

Основні напрямки його філософії:

волюнтаризм - основа світу - воля, яка протиставляється розуму;

світ існує тільки для суб'єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості;

велика роль причинності, яка має чотири види - фізичну, логічну, математичну і моральну;

існування двох світів, перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання принципово неможливо;

людина належить до обох світів;

тіло є нічим іншим, як об'єктивованою волею;

у кожної людини є три найвищі блага життя - здоров'я, молодість і свобода;

щастя - ілюзорне і тимчасове, досягнення його можливе лише окремою людиною.

спасіння від світу суєти і печалі - тільки в мистецтві й аскетизмі;

за кожним конкретним феноменом «світу уявлень» приховується його “ідея”, всезагальне.

Світогляд Фрідріха Ніцше (1844-1900) сформувався під впливом волюнтаризму А. Шопенгауера та дарвінізму.

Основні напрямки його філософії:

основа життя - це воля як рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання;

воля вище ніж розум, який виступає як засіб, інструмент життя.

життя - постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція;

людина - біологічно недовершена, хвора істота, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом;

виступав проти християнства, переоцінив основні християнські цінності;

заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра;

засуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму;

продукував ідею надлюдини - сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

При висвітленні третього питання необхідно відзначити, що прагматизм виник наприкінці ХІХ ст. у США.

Прагматизм (грецьк. pragma - справа, дія) - філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.

Основні представники прагматизму - американські вчені і філософи:

-Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914) - засновник прагматизму, який порвав з класичною традицією в гносеології.

Основні напрямки його філософії:

мислення як спосіб пристосування людини до дійсності;

пізнання трактує як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини;

людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі;

свідомість людини складається не з істин, а з вірувань, тобто зі звичок діяти певним чином за певних обставин;

справжнім методом вважає науковий. (Тільки він придатний для формування спільних вірувань);

зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності;

переосмислює проблему істини.

-Вільям Джемс (1842-1910) - американський вчений, філософ, надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення.

Основні напрямки його філософії:

істина - не просто практичність, а насамперед корисність ідеї;

істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікуванні, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині;

посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Ч.Пірса тільки намітився;

прагматизм, на його думку, поєднує істину і благо;

істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху;

-Джон Дьюї (1859-1952) представник інструменталізму.

Основні напрямки його філософії:

розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища;

пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану;

мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панувала нечіткість і сумніви;

значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації;

розум носить операційний (спрямований на розв'язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер;

практика - єдиний визначник цінності ідей;

ідеї - інструменти, засоби розв'язування проблем.

Аналізуючи четверте питання слід підкреслити, що екзистенціалізм (лат. existentia - існування) - суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини. Поняття “екзистенція” було впроваджено у філософію Сьореном К'єркегором (1813-1855) датським філософом і теологом.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий у соціальних катаклізмах ХХ ст. - в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму.

Екзистенціалізм - це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного, з її погляду, світу, пошук виходу з цієї ситуації. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом ХХ ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, французькі філософи Жан-Поль Сартр, Габріель Марсель, Альберт Камю.

Ранній М.Хайдеггер, Ж.-П.Сартр і А.Камю намагалися розв'язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній М.Хайдеггер, К.Ясперс і Г.Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога.

При аналізі п'яте питання слід підкреслити, що став психоаналіз став однією з найвпливовіших ідейних течій ХХ ст.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунт Фройд (1856 - 1939). Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З. Фрейда виступив Швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875 - 1961). Слід підкреслити, що основні розходження К. Юнга із З. Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого.

Основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900 - 1980), якого не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він акцентував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини.

Фромм виводить поняття «соціальний характер» як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що змінює функціонуюче суспільство.

Аналізуючи шосте питання слід загострити увагу на тому, що для релігійної філософії, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття.

В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки - допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри.

Ключові поняття і терміни

прагматизм ірраціоналізм

екзистенціалізм психоаналіз

неофрейдизм релігійна філософія

Питання для самоконтролю

Назвіть основні тенденції некласичної філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Що лежать в основі філософії А. Шопенгауера?

Як А. Шопенгауер розумів проблему щастя?

Що А. Шопенгауер кладе в основу світу?

У чому сутність концепції надлюдини Ф. Ніцше?

Як Ф. Ніцше ставився до християнства?

У чому особливість прагматизму?

Як представники прагматизму розглядали проблему пізнання і істини?

Що таке «екзистенція»?

У чому, на Ваш погляд виявляються ознаки суб'єктивізму в екзистенціальній філософії?

Які основні проблеми релігійної філософії?

У чому полягав новаторський характер філософії психоаналізу і неофрейдизму?

Бібліографічний список

Основна література: 4, 5, 13, 16, 17.

Додаткова література: 5, 9, 11, 12, 13, 14, 15.

Тема 9: Онтологія

Мета роботи: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про:

світ як єдність об'єктивного і суб'єктивного факторів;

співвідношення матерії, руху, простору, часу;

проблему діалогу людини і комп'ютерних систем;

співвідношення понять свідомість, практика, досвід, пізнання;

розуміння поняття діалектики в історико-філософському аспекті;

альтернативи діалектики.

Питання теми

Світ як єдність об'єктивної дійсності і людських сутнісних сил.

Філософський зміст проблеми буття.

Категорії як структури буття.

Єдність матерії, руху, простору, часу.

Проблема взаємовідношення буття і духу.

Виникнення і природа свідомості. Поняття «свідомість» і «самосвідомість».

Проблема свідомості в історії філософії.

Відображення як всезагальна властивість матерії.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

При вивченні першого питання необхідно враховувати, що знання про світ - складова частина вчення про людину. Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу, зв'язку з іншими людьми.

Поняття світ завжди має конкретно-історичний зміст, який визначається станом: культури; науки; техніки; матеріального виробництва; суспільних відносин; природи.

Необхідно враховувати, що у процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. Тому світ виступає як єдність природної і суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю.

У такому розумінні світ означає:

-по-перше, природні, об'єктивно-матеріальні властивості;

-по-друге, особливості людського практично-діяльнісного відношення до себе і до умов свого існування.

При підготовці другого питання слід звернути увагу на те, що питання про існування та буття світу розглядаються в онтології як вченні про суще, про першооснови буття.

Філософське життя Європи першої половини ХХ ст. характеризується рядом теоретичних пошуків, спроб створення загальної онтології:

неоплатонізм із його давніми теологічними трактуваннями буття;

феноменологія Є.Г. Гуссерля з його відмовою від гносеологізму;

філософія М.Шелера;

неореалістична «нова онтологія» Н.Гартмана;

екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20-60-х роках ХХ ст., розвинув суб'єктивну онтологію (М.Хайдеггер, Ж.П.Сартр).

Аналізуючи третє питання, важливо акцентувати увагу на тому, що категорія субстанції в історії розвитку філософської думки займає одне з найважливіших місць, бо від визначення змісту цієї категорії залежить будова всієї системи філософських поглядів:

ідеалізм - під субстанцією розуміється дух (свідомість, ідеальне);

матеріалізм - під субстанцією розуміється матерія;

дуалізм - ідеальне та матеріальне розглядається як існуючі паралельно;

деїзм - Бог є духовною першоосновою буття, першопричиною світу, але він не втручається в явища природи і суспільства;

пантеїзм - Бог є тією основою, яка ототожнюється з субстанцією, природою;

панпсихізм - розглядає душу, психіку як загальну властивість природи.

Далі необхідно підкреслити, що узагальнене визначення категорії «матерія» має базуватися на тому, що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнане людиною. Вивчити це питання не можна без усебічного усвідомлення історичного формування філософського змісту поняття матерії, без з'ясування того, у чому полягає світоглядне і методологічне значення поняття матерії, яку роль воно відіграє в науковому пізнанні природи, суспільства, самої людини і її практичної діяльності.

Аналізуючи поняття руху потрібно визначити, що найважливіша його риса - його абсолютність і відносність. Абсолютний характер руху виражається в тому, що він вічний, нестворюваний і незнищуваний. Об'єктивний характер руху зумовлений об'єктивністю самої матерії, яка є носієм руху. Відносність руху виражається в тому, що він існує реально лише у вигляді конкретних матеріальних процесів, зовсім не вічних, а таких, що змінюють один одного; він існує також у своїх конкретних видах, що перетворюються один в одного.

Торкаючись питання про простір і час, слід загострити увагу на тому, що будь-який рух матерії можливий лише в просторі і часі. Як простір, так і час - дві основні об'єктивно реальні форми існування рухомої матерії. Кожний матеріальний предмет чи процес неодмінно має просторово-часові характеристики.

Оскільки простір і час - не прості форми, а корінні умови буття матерії, постільки поза ними ні про матерію, ні про її рух не може бути й мови. Якщо простір виражає співіснування речей, їх протяжність, порядок розташування відносно одна одної, то час виражає послідовність протікання матеріальних процесів, їх тривалість, порядок зміни одного одним. Обидві основні форми існування матерії не тільки органічно пов'язані з матерією, але й невіддільні одна від одної.

При висвітленні четвертого питання необхідно підкреслити, що узагальнене визначення категорії «матерія» має базуватися на тому, що це - об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнане людиною. Вивчити це питання не можна без усебічного усвідомлення історичного формування філософського змісту поняття матерії, без з'ясування того, у чому полягає світоглядне і методологічне значення поняття матерії, яку роль воно відіграє в науковому пізнанні природи, суспільства, самої людини і її практичної діяльності.

Аналізуючи поняття руху потрібно визначити, що найважливіша його риса - його абсолютність і відносність. Абсолютний характер руху виражається в тому, що він вічний, нестворюваний і незнищуваний. Об'єктивний характер руху зумовлений об'єктивністю самої матерії, яка є носієм руху. Відносність руху виражається в тому, що він існує реально лише у вигляді конкретних матеріальних процесів, зовсім не вічних, а таких, що змінюють один одного; він існує також у своїх конкретних видах, що перетворюються один в одного.

Торкаючись питання про простір і час, слід загострити увагу на тому, що будь-який рух матерії можливий лише в просторі і часі. Як простір, так і час - дві основні об'єктивно реальні форми існування рухомої матерії. Кожний матеріальний предмет чи процес неодмінно має просторово-часові характеристики.

Оскільки простір і час - не прості форми, а корінні умови буття матерії, постільки поза ними ні про матерію, ні про її рух не може бути й мови. Якщо простір виражає співіснування речей, їх протяжність, порядок розташування відносно одна одної, то час виражає послідовність протікання матеріальних процесів, їх тривалість, порядок зміни одного одним. Обидві основні форми існування матерії не тільки органічно пов'язані з матерією, але й невіддільні одна від одної.

При аналізі п'ятого питання треба визначити, що проблема духовності нерозривно пов'язана з проблемою людського буття взагалі та охоплює широке коло питань щодо аналізу процесів і явищ психіки людини, а також форм їх вияву у суспільному житті. Але духовність не є тотожною ні свідомості, ні духовній діяльності як особливому соціальному явищу, вона має бути усвідомлена як самостійна сутність. Питання про духовність закономірно переростає у проблему розвитку світу людини, його цілісності і гармонійності.

Щоб краще зрозуміти сутність духовного, необхідно ознайомитися з різноманітністю підходів до категорії «дух» в історії філософії, а також таких проблем як людина і світ, мислення і буття, духовне і тілесне.

Доцільно окремо визначити, що з поняттям «дух» тісно пов'язане і поняття «душа». Саме душа є носієм духовного в людині, своєрідним потенціалом особистості, тією глибиною, що дає їй змогу відчути свою причетність до Універсуму.

Нині, коли предметне поле філософствування зосереджується на проблемі «людина - світ», здійснюється спроба співвіднести поняття духовності з космічним виміром буття людини. Такий онтологічний підхід дає змогу більш повно оцінити всю складність людської природи.

Необхідно відзначити, що аналіз людини і світу, мислення і буття, духовного і тілесного пов'язаний з проблемою духовних вимірів буття людини, свідомістю як найвищою формою відображення матерії, мисленням.

Вивчаючи питання про виникнення людини і її свідомості, необхідно виділити три основні чинники цього процесу:

працю;

спілкування у колективі, заснованому на трудовій діяльності;

членороздільну мову.

Праця була тією формою пристосування до середовища, яка викликала прояву нової форми відображення - свідомості. Виникнення свідомості як соціально-культурного явища пов'язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей.

Визначальним фактором свідомості є соціальність. Соціальність - це субстанція свідомості. Вона створює ту систему об'єктивних відносин, де свідомість виявляє себе, підносячись до рівня самосвідомості.

Розкриваючи відносну самосвідомість суспільної свідомості, потрібно підкреслити, що:

вона проявляється у тому, що суспільна свідомість володіє внутрішньою логікою розвитку, підпорядковується суспільним закономірностям;

вона активно впливає на суспільне буття;

окремі елементи суспільної свідомості, взаємодіючі між собою, також впливають на розвиток один одного і лише остаточно визначаються суспільним буттям.

При розгляді сьомого питання треба звернути увагу на те, що існують різні підходи дослідників до феномена свідомості, проте усі вони звертають увагу на головне, що притаманне свідомості:

зв'язок із діяльністю;

відображально-інформаційну функцію;

орієнтальну (регулятивну) функцію;

комунікативну функцію.

В марксистській парадигмі свідомість визначається як властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові. Вона є властивістю високоорганізованої матерії, людського мозку.

Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб'єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Більшість представників різних філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних концепціях, на противагу попередній «метафізиці», мова буде йти про розбудову особливої онтології людської свідомості та суб'єктивності.

Світова сучасна філософія трактує «онтологію суб'єктивності і свідомості» неоднозначно. Представники різних філософських шкіл або описували свідомість в її суттєвій «частоті» та феноменальній виразності.(Е.Гуссерль, Ж.-П. Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф. Ніцше, М. Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні та інші структури несвідомого (психоаналіз, структуралізм). Останні з названих напрямків пошуку розуміння «онтології свідомості» не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, обумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв'язками.

При вивченні восьмого питання доцільно у першу чергу підкреслити, що відображення є всезагальною властивістю матерії, що зумовлено універсальною взаємодією предметів і явищ.

Відображення проявляється у якісно різних формах, серед яких виділяють:

неорганічне - пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл;

органічне відображення - має місце у живій природі (подразливість, чутливість, психіка);

соціальне - рівень існування людської свідомості.

Відображення світу людиною здійснюється через мозок і ті складні нервові механізми, які пов'язують людину з навколишнім світом.

Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості.

Проблема духовності нерозривно пов'язана з темою людського буття взагалі, охоплює широке коло питань щодо аналізу процесів і явищ психіки людини, а також форм їх вияву у суспільному житті.

Щоб краще зрозуміти сутність духовного, необхідно ознайомитися з різноманітністю підходів до категорії «дух» в історії філософії, що може виступати як поняття (панлогізм), як субстанція (пантеїзм), як особистість (теїзм, персоналізм), як похідна від матерії (матеріалізм). У раціоналізмі визначною стороною духу є мислення, свідомість, в ірраціоналізмі - позамислительні аспекти: воля, чуттєвість, уява, інтуїція.

При аналізі дев'ятого питання необхідно підкреслити, що спосіб буття людини у світі завжди передбачає наявність свідомості, яка «пронизує» людську діяльність, бо вона є необхідною умовою її організації відтворення. Свідомість як суб'єктивна реальність виступає нічим іншим, як трансформованою в ідеальний план діяльністю, узагальненим досвідом матеріально-предметного перетворення світу людиною, моментом теоретичної і практичної взаємодії, ставленням до світу, формою діяльності людства.

При аналізі десятого питання треба відзначити, що діалектика - це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності.

Потрібно звернути увагу, що поняття «діалектика», якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень:

в античній філософії поняття «діалектика» означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести політику - вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів;

під поняттям «діалектика» розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;

діалектика - це теорія розвитку «абсолютної ідеї»; «абсолютного духу» (у Гегеля);

діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в суб'єктивному світі;

діалектика - це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо;

діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання;

діалектика - це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини;

діалектика - це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо;

діалектика - це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Діалектика як повна філософська концепція, має багато визначень, які дають уявлення про різні її сторони, зміст. Слід акцентувати увагу на «античній» та гегелівсько-марксистській діалектиці.

При аналізі одинадцятого питання слід враховувати виняткову важливість з'ясування законів, принципів, категорій діалектики.

Необхідно підкреслити, що категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності (зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо).

Без понять і категорій, у яких находять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об'єктивність, всезагальність, зв'язок із практикою, історичність, рухливість.

Закон - це передусім, об'єктивність, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості, він є: об'єктивним; необхідним; загальним; внутрішнім; суттєвим; повторювальним.

Підкреслити, що можна виділити три групи законів:

окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

загальні, універсальні закони (закони діалектики).

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони:

закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;

закон єдності та боротьби протилежностей;

закон заперечення.

При аналізі принципів діалектики необхідно звернути увагу на те, що принцип - начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті.

У філософському плані поняття «принцип» означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії.

Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку; розвитку; суперечності; стрибкоподібності; заперечення; детермінізму; системності; історизму.

Необхідно підкреслити, що діалектична суперечність - джерело розвитку. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим.

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності і по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Формами діалектичного заперечення є: зближення; злиття; обмеження; скасування; удосконалення; конвергенція; критика; самокритика; реформа; соціальна революція тощо.

При вивчення дванадцятого питання необхідно підкреслити:

діалектика як загальна теорія дає ключ до розуміння сутності історичного процесу, відображає реальні процеси в природі, суспільстві й мисленні такими, якими вони є в дійсності;

діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів;

діалектика розглядає предмет і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, у взаємодії та суперечливості;

закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання;

діалектика - логіка узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш великого;

закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Закони діалектики, закони пізнання, закони мислення не можуть бути різними - вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.

Ключові поняття і терміни

онтологія феноменологія

ідеалізм матеріалізм

дуалізмдеїзм

пантеїзмпанпсихізм

абсолютний відносний

матерія рух

простір час

дух душа

Питання для самоконтролю

Що таке онтологія?

Коли і чому в філософії з'явилась проблема буття?

Як формуються уявлення про світ?

Які особливості буття природи?

Чим відрізняється буття як таке і буття людини?

Які форми має людське буття?

У чому полягає основне питання філософії? Який вплив має те чи інше його вирішення на розвиток теоретичних уявлень та практичної діяльності людей?

Яке значення мають уявлень про субстанціальні якості буття - рух, розвиток, простір і час - для розуміння тенденції розвитку природи і суспільства.

Які теоретичні моделі світу?

Розкрийте філософський зміст понять: матерія, простір, час, рух.

У чому труднощі вирішення проблеми свідомості?

Що означає положення про те, що свідомість не тільки відображає світ, а й створює його?

Які тенденції в розумінні свідомості з'явились у кінці ХХ століття?

Як потрібно розуміти суспільно-історичну сутність свідомості?

У чому полягає сутність процесу відображення?

Бібліографічний список

Основна література:1, 2, 3, 5, 7, 9, 13, 14, 15, 16, 17.

Додаткова література: 1, 2, 3, 5, 6, 13, 17, 19, 20, 21, 24, 25, 28, 29, 34, 35, 38.

Тема 10: Гносеологія

Мета роботи: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про:

сутність та структурні елементи пізнавального процесу, об'єкти та суб'єкти пізнання;

особливості практики як засобу освоєння світу;

зміст поняття практики, форми, рівні та функції практики;

специфіку етапів наукового пізнання;

поняття методу та методології;

істинність знання.

Питання теми

Сутність в структура пізнавального процесу.

Об'єкти і суб'єкти пізнання. Об'єкт-суб'єктна і суб'єкт-суб'єктна пізнавальна ситуація.

Чуттєве і раціональне в пізнанні.

Творчість і інтуїція в пізнанні.

Поняття практики. Форми і рівні практики.

Функції практики.

Практика як специфічно людський засіб освоєння світу.

Поняття методу та сучасні методи пізнання. Методологія як система методів.

Логіка наукового дослідження та її етапи.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

При розгляді першого питання слід звернути увагу на те, що пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії як теорія пізнання - гносеологія, головним питанням якої є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і групової) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її в свідомості людини.

Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких принципах: об'єктивності; пізнаваності; активного творчого відображення; діалектики; практики; історизму; конкретності істини.

Доцільно звернути увагу, що пізнавальний процес має такі послідовні структурні елементи:

чуттєве пізнання:

відчуття;

сприйняття;

уявлення;

раціональне пізнання:

поняття;

судження;

умовивід.

Починаючи розгляд другого питання, потрібно загострити увагу на тому, що свідомість належить людині, своєму носію. Але людська свідомість неможлива без знань, вона реально існує як знання людини про світ і саму себе.

Вихідним у теорії пізнання є питання:

чи здатна людина пізнати навколишню дійсність;

чи може вона в своїй свідомості скласти більш чи менш правильну картину об'єктивного світу.

Потрібно акцентувати увагу на тому, що діалектико-матеріалістична філософія не тільки дає однозначно позитивну відповідь на питання про можливість пізнання людиною сутності речей і явищ дійсності, а й наполягає на тому, що ніяких меж цьому не існує. Пізнання об'єктивно існуючого світу - загальний принцип всього матеріалістичного напряму в філософії.

Метафізичний підхід полягає у тому, що пізнання розглядається як дзеркальне відображення, позбавлене будь-якої здатності людини впливати на навколишню дійсність, а отже людина, що пізнає є простим споглядачем, який пасивно спостерігає існуючий поза нею світ.

При діалектичному підході пізнання - активний творчий процес, нерозривно зв'язаний з практичним відношенням людини до світу. Для неї пізнавальний процес - специфічний взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта пізнання. Цей зв'язок являє собою не односторонню дію об'єкта на суб'єкт, а таку їх взаємодію, в якій активною стороною виступає саме суб'єкт.

Потім варто визначити, що пізнання має діалектичний характер, виступає як складний багатосторонній і суперечливий процес Такими суперечностями є суперечності між:

суб'єктом і об'єктом пізнання;

між теорією і досвідом;

між старою і новою науковими теоріями.

При висвітленні третього питання важливо звернути особливу увагу на те, що складний і суперечливий характер процесу пізнання виявляється у взаємовідношенні його чуттєвої і раціональної сторін, у взаємозв'язку їх основних форм.

У розв'язанні даної проблеми в історії філософії склались дві протилежні концепції:

емпіризм (емпіріо - досвід) - абсолютизація ролі органів чуття, висновок, що всі людські знання виникають завдяки досвіду, чуттєвому пізнанню; знання мислення зводяться лише до реєстрації даних органів чуття.

раціоналізм (раціо - розум) - перебільшення ролі мислення у формуванні знань, заперечення здатність чуттєвого пізнання давати справжні знання.

Діалектичний підхід до цієї проблеми виходить з того, що людське пізнання є єдністю чуттєвої і раціональної сторін: чуттєве пізнання завжди збагачене мисленням, а мислення, в свою чергу, можливе, якщо спирається (прямо чи опосередковано) на інформацію, яку надають йому органи чуттів. Разом з тим, як чуттєве, так і раціональне пізнання має свої відмінності - якщо в почуттях людина набуває знань про зовнішню багатоманітність світу, про зовнішні сторони і зв'язки речей, то осягнення їх внутрішньої сутності, закономірностей, що діють у світі, досягається силою людського розуму.

У чуттєвого і раціонального пізнання є свої властиві їм форми:

чуттєвого пізнання - відчуття сприйняття і уявлення;

раціонального пізнання - поняття, судження й умовиводи.

При вивченні четвертого питання потрібно відзначити, що пізнання, даючи адекватне відображення дійсності, теж має бути творчим процесом. Пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і у процесі його теоретичної інтерпретації, у виявлення і осмисленні його сутності, а також у практичному використанні.

Інтуїція - це здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт одержує нове об'єктивне істинне знання про дійсність. Вона виступає кульмінаційним моментом творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, як ідо цього були у відокремленому стані, об'єднуються в єдину систему. Інтуїція має такі особливості:

безпосередність;

несподіваність;

неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Інтуїцію треба розглядати в єдності з логічними засобами та формами пізнання, оскільки в найскладніше логічне доведення завжди вплетена інтуїція, яка виступає елементом, що об'єднує весь ланцюг доведення в цілісність, є необхідними елементом осмислення і розуміння.

При аналізі п'ятого питання треба відзначити, що практика - це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ.

Під практикою, перш за все, розуміють сукупну діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного досвіду. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність:

має суспільний характер і виступає як цілісна система дій;

є способом суспільного буття людини;

специфічною формою її самоутвердження у світі.

Зверніть увагу, що практика тісно пов'язана з такими категоріями, як «діяльність», «праця», «виробництво» в його різноманітних формах, проте в системі цих категорій практика посідає особливе місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства.

У понятті «форма практики» втілюється міра освоєння предмета, на основі взаємозв'язку теорії і практики виділяють:

зовнішню діяльність людини, що збігається х її соціальною поведінкою;

власне предметно-перетворюючу діяльність, що гуртується на емпірично-практичному досвіді;

практика у поєднання з науковим знанням.

Як рівні практики виділяють:

перетворюючий рівень - виступає не як просте повторення або відтворення того, що було і є , а як момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього;

використовуючий рівень - включає у себе певну сукупність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами 9нормами, рецептами, інструкціями), що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом.

При аналізі шостого питання необхідно відзначити, що предметно-практичне відношення людини до світу виступає матеріальною передумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і передумовою становлення і розвитку людської свідомості та її специфічного різновиду - пізнання. Його мета - відтворити об'єктивні закономірності природної і соціальної дійсності, де здійснюється людська життєдіяльність, а також розкрити спосіб буття людини.

Доцільно розглянути такі функції практики:

практика є основою пізнання;

практика є джерелом і рушійною силою процесу пізнання;

практика є кінцевою метою пізнання;

практика є критерієм істини.

При аналізі сьомого питання потрібно загострити увагу на тому, що категорія практики органічно пов'язана з категорією діяльності, виступаючи її конкретизацією і разом з тим наповнюючи діяльність більш високим ступенем людського змісту.

Практика як спосіб буття властива виключно людині. У марксизмі це одна з основоположних категорій, її розробку здійснено в працях Маркса та його послідовників.

Для цілого напрямку неомарксизму практика виступає як висхідна основа людського життєрозуміння, як основний філософський принцип. Вона розглядається як дійсний універсалізм людського буття, абсолютний початок людини, як її сутнісне визначення, її зв'язок з об'єктивністю і засіб безкінечного формування дійсності.

Діяльність завжди є єдністю духовного і матеріального. Здійснювати матеріальні зміни в дійсності без їх духовної означеності здатна лише тварина.

Практика - не будь-яке матеріально-перетворююче дійство, а лише таке, яке здійснюється по відношенню до певного предмета, який виокремлений шляхом мисленого узагальнення попередньої діяльності, і полягає у його перетворенні в іншій матеріальний об'єкт, що стає предметом через опредмечування в ньому змістів, значень, почуттів, цілей та інших проявів людської духовності.

При вивченні восьмого питання необхідно відзначити, що певний метод пізнання є атрибутом наукового пізнання як цілеспрямованого процесу, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень:

фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення.;

цілеспрямовані теоретичні дослідження;

прикладні наукові дослідження.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати основні методи, які тут застосовуються. Метод пізнання - це спосіб побудови та обґрунтування системи наукових знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомогою яких здобувається нове знання.

У процесі наукового пізнання застосовуються такі методи : спостереження; вимірювання; експеримент; моделювання; аналіз; синтез; абстрагування; узагальнення; індукція; дедукція; ідеалізація; аксіоматичний метод; гіпотетико-дедуктивний метод; історичний метод; логічний метод.

Наостанок необхідно звернути увагу на те, що під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання та перетворення дійсності. Вона виступає одним з аспектів гносеології та розробляється таким її розділом як логіка і методологія науки.

При аналізі дев'ятого питання треба підкреслити такі компоненти, із взаємодії яких складається наукове пізнання:

пізнавальної діяльності спеціально-підготованих груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;

об'єктів пізнання, які можуть збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;

предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання;

особливих методів та засобів пізнання;

вже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованими практично.

Доцільно також акцентувати увагу на тому, що усі форми та засоби наукового пізнання діалектично взаємопов'язані і взаємообумовлюють одна одну.

У сучасному науковому пізнанні залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та способів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень:

фундаментальні теоретичні дослідження.

цілеспрямовані теоретичні дослідження.

прикладні наукові дослідження.

Слід підкреслити, що у науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний, які відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта, цілями, методами досягнення та способами вираження знань, ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

Аналізуючи десяте питання, потрібно визначити, що успіх будь-якої людської діяльності вирішальною мірою залежить від того, якими мотивами керуються люди, бо кризові явища, що виникають в суспільстві, мають не тільки об'єктивні, а й суб'єктивні причини через схильність до застарілих теоретичних установок, культивування помилкових знань.

Класичне визначення істини належить Аристотелю, який вважав істиною судження, що відповідає дійсності. Сучасна матеріалістична філософія в цілому розділяє таке трактування, але збагачує його діалектикою, зв'язуючи разом із тим істинні знання з практичною діяльністю людини. Виходячи із даного підходу, вона визначає істину як правильне, засноване на практиці і підтверджене практикою відбиття об'єктивної дійсності в людській свідомості.

Виділяють:

об'єктивну і суб'єктивну істини. Об'єктивна істина - це такий зміст людських знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Отже, всі істинні закони науки хоч і сформульовані вченими, вбирають у себе незалежний від них зміст, тобто відбивають те, що є в об'єктивній реальності.

абсолютну і відносну істини. Відносна істина - це неповне, неточне знання про предмет, явище, яке в процесі подальшого знання стає повнішим і точнішим. Між абсолютною і відносною істинами немає непрохідної межі - будь-яка наукова істина є діалектичною єдністю тієї й іншої. Діалектика їх співвідношення полягає в тому, що кожна відносна істина містить у собі частинку істини абсолютної, а абсолютна істина складається з суми відносних істин.

Ключові поняття і терміни

гносеологія діалектика

суб'єкт пізнання об'єкт пізнання

теорія досвід

емпіризм раціоналізм

інтуїція наукове пізнання

методи пізнання істина

відчуття сприйняття

уявлення поняття

судження умовивід

Питання для самоконтролю

Що вивчає гносеологія?

На яких основоположеннях ґрунтується сучасна наукова гносеологія?

У яких формах здійснюється чуттєве та раціональне пізнання?

У чому сенс практики як специфічно людського засобу освоєння світу?

Яка відмінність між поняттями практика і виробництво?

Які визначальні функції практики?

Які функції практики?

У чому специфіка практики як способу освоєння світу?

Які характерні риси наукового пізнання?

Які основні компоненти, із взаємодії яких складається наукове пізнання?

Які основні форми, рівні й етапи наукового пізнання? Чим вони відрізняються між собою?

Бібліографічний список

Основна література: 1, 2, 6, 7, 9, 13, 14, 15, 16, 17.

Додаткова література: 2, 3, 4, 5, 6, 13, 16, 17, 26.

Тема 11: Антропологія

Мета роботи: засвоєння, закріплення, поглиблення і систематизація знань про:

людину як об'єкт предметно-практичної діяльності;

значення цілепокладання в житті людини;

взаємовідносини біологічного і соціального в людині;

проблему взаємовідносин душі і тіла людини;

роль цінностей у регулюванні поведінки людини;

Питання теми

Людина як об'єкт предметно-практичної діяльності.

Цілепокладання як спосіб людської життєдіяльності.

Єдність біологічного і соціального в людині.

Цінності як ядро світоглядної проблематики. Людина в системі цінностей.

Ціннісні орієнтації та проблема втілення ідеалу.

Філософська проблема взаємовідносин душі і тіла людини.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Розглядаючи перше питання необхідно звернути увагу на той факт, що діяльності належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. При цьому механізм впливу виглядає приблизно так: предмети у процесі діяльності перетворюються із однієї своєї форми на іншу і чинять новий, досить сильний вплив на людину.

Крім того, важливо відзначити, що діяльність суспільства в цілому або діяльність окремої соціальної спільноти чинять вплив на діяльність індивіда і на його численні риси, частина яких більше або менше змінюється, а частина зникає або з'являється.

Діяльність за різними основами поділяється на багато видів (практична та духовна, фізична та розумова, моральна та аморальна, законна та незаконна, корисна та безкорисна; трудова, освітня, споживча, громадська тощо), і кожен вид діяльності певним чином діє на особистість в цілому та формує ті чи інші її якості.

При вивченні другого питання найбільш пильну увагу потрібно звернути на те, що саме цілеспрямована діяльність є суттєвою, невід'ємною рисою, характеристикою людини. Окремо необхідно підкреслити, що цілепокладання:

виступає запорукою існування людського роду;

являє собою основу культури;

є рушійною силою розвитку суспільства, людської спільності - нації, соціальної групи, колективу, громадської організації, сім'ї, особистості.

У цьому аспекті суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти діяльності.

Підготовка третього питання повинна починатись з усвідомлення того, що людини є унікальним творінням природи, суспільства і самої себе. Розкриття ролі та взаємозв'язку природного та соціального в людині доцільно проводити через визнання понять індивід, особистість та індивідуальність.