Скептицизм в британській філософії Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Панич Олексій Олегович

УДК 165.72:1(091)(410)

СКЕПТИЦИЗМ В БРИТАНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

НОВОГО ЧАСУ

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ - 2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди Національної академії наук України у відділі історії зарубіжної філософії.

Науковий консультант -

доктор філософських наук, професор

Лях Віталій Васильович,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,

завідувач відділом історії зарубіжної філософії

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Култаєва Марія Дмитрівна,

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди МОН України,

завідувач кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор

Рижко Володимир Антонович,

Центр гуманітарної освіти НАН України, директор;

доктор філософських наук

Мінаков Михайло Анатолійович,

Національний університет “Києво-Могилянська академія” МОН України,

доцент кафедри філософії і релігієзнавства.

Захист відбудеться 20 березня 2009 р. о 14⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий "____" лютого 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А.Ситніченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історія філософії свідчить, що процес пізнання світу є складним, суперечливим і неоднозначним, чим зумовлюється виникнення філософії скептицизму та його крайньої форми - агностицизму. Так само неоднозначною є й роль скептицизму в історії філософії, де він постає і як позитивний чинник, що стимулює критичну рефлексію над проблемними питаннями теорії та практики пізнання, і як негативний чинник, що зупиняє розвиток філософії через заведення філософування у глухий кут, вихід з якого надалі потребує чималих інтелектуальних зусиль. Скептицизм оформлюється в окрему філософську течію на межі IV-III століть до нашої ери і з тих пір постійно перебуває в полі зору провідних європейських філософів. Тривала полеміка "академічних" скептиків зі стоїками склала головну лінію розвитку елліністичної філософії в Греції III-I століть до нашої ери. Наслідками цієї полеміки стали критичні студії Цицерона, фундаментальні твори Секста Емпірика, а також антискептичні міркування Августіна Аврелія, для якого саме "академіки" є головними опонентами з усіх філософських шкіл античності. Крізь призму антискептичних рефлексій Августіна скептицизм загалом сприймався і християнськими філософами доби середньовіччя.

Актуальність скептицизму була наново переосмислена в філософії раннього Нового часу, в контексті загальної кризи ренесансного світогляду. Скептичний сумнів у спроможності людини пізнавати навколишній світ є, зокрема, основою філософської позиції Монтеня, Шаррона, Гассенді, Бейля. Навпаки, пошук найбільш ефективних шляхів спростування скептицизму є центральним моментом роздумів Мерсенна, Декарта, Мальбранша, Паскаля. Іншу позицію займали чільні представники німецької класичної і пост-класичної філософії (Кант, Гегель, Ніцше, Гуссерль), які намагалися осмислити скептицизм як важливий перехідний момент в розвитку філософської думки. Але найбільший досвід теоретичної рефлексії з приводу скептицизму накопичений в англомовній (британо-американській) філософській традиції.

На британському ґрунті, починаючи з першої половини сімнадцятого століття, скептичні ідеї вступили в довготривалу взаємодію із закладеними Беконом принципами філософського емпіризму, котрий поставив людину в особливо вразливу для скептицизму позицію, залишивши її сам-на-сам із власним почуттєвим досвідом. Залежною від досвідного підтвердження, завжди неповного й недосконалого, при цьому виявилася вся проблематика пізнання людиною навколишнього світу, аж до питання про існування Бога. Цим пояснюється той факт, що проблема підтвердження, спростування чи подолання скептицизму залишається докорінною проблемою англомовної епістемології на всіх етапах її подальшого розвитку. Палка полеміка навколо скептицизму, розпочата в британській філософії сімнадцятого та вісімнадцятого століть (Гоббс, Локк, Барклі, Х`юм, Рід) отримала плідне продовження у провідних філософів дев`ятнадцятого (Мілль, Бредлі) та двадцятого століття (Айєр, Бонжур, Вільямс, Гінтікка, Голдмен, Девідсон, Капальді, Кріпке, Ліре, Мелкольм, Мур, Нозік, Олстон, Остін, Патнем, Плентінга, Райт, Расселл, Рорті, Соса, Страуд, Фогелін та інші). Сучасна англомовна філософія й досі активно виробляє дедалі більш витончені аргументи як на захист (Ангер, Френсіс), так і на спростування (Вільямсон, Греко, Негель) скептицизму як філософської позиції.

В сучасній українській філософії та культурі цей досвід рефлексії навколо скептицизму є актуальним і затребуваним з декількох причин.

По-перше, Україна, як і решта світу, втягнена у вир постійної зміни і критичного переосмислення культурних парадигм та світоглядних настанов, що загалом характеризує стан культури сьогодення. Формування будь-якої власної позиції у цьому плинному середовищі неможливе без володіння прийомами та методами застосування і відхилення філософського сумніву, найширший арсенал яких накопичений саме в англомовному філософуванні.

По-друге, більш докладне знайомство із досвідом полеміки навколо скептицизму необхідне для кращого розуміння загалом британської та американської культурної свідомості, що традиційно характеризується особливим наголосом на важливості критичного мислення, і водночас загостреним переживанням проблемності, що супроводжує будь-який акт пізнання навколишнього світу.

По-третє, слід зазначити, що в дисертаціях українських фахівців, присвячених історії британської філософії, питання епістемології досі ставилися лише побіжно (М.Гончаренко, М.Кириченко, А.Лактіонова, М.Мінаков, Л.Мудрієвська), або не ставилися зовсім, поступаючись місцем етичній (Т.Пархоменко), політичній (М.Якоб) чи психоаналітичній (О.Кирилова) проблематиці. Відтак, системне ознайомлення української філософської громадськості з величезним досвідом сучасної британо-американської епістемології все ще залишається завданням майбутнього. Але розкриття сутності та специфіки цієї епістемологічної традиції не може бути здійснене без докладного аналізу особливої ролі, яка в цій традиції завжди відводилася скептичному сумніву. У свою чергу, подібний аналіз необхідно мусить починатися зі звернення до періоду формування британської епістемології упродовж сімнадцятого й вісімнадцятого століть, коли були сформовані концептуальні засади усього подальшого англомовного філософування.

По-четверте, уважне вивчення досвіду осмислення скептицизму, накопиченого в англомовному філософуванні, може збагатити сучасні українські дослідження з питань епістемології, які докладно висвітлюють "базисні характеристики знання" (В.Петрушенко), але при цьому одразу осмислюють знання як безпосередню даність, тим самим обминаючи ще більш засадове для епістемології питання, а чи взагалі людині доступне знання як таке.

Таким чином, дослідження скептицизму в британській філософії Нового часу необхідне для розв`язання актуальних проблем сучасності, яке потребує залучення методології як філософів-скептиків, так і їхніх опонентів. Результати цього дослідження дозволять:

· системно оволодіти прийомами та методами застосування й відхилення філософського сумніву, що необхідно для формування або спростування будь-якої світоглядної позиції в сучасному світі;

· розкрити світоглядні засади британської та американської культурної свідомості, важливою рисою якої є загострене переживання проблемності будь-якого акту пізнання навколишнього світу;

· виявити сутність та специфіку англомовної епістемологічної традиції, для якої скептицизм завжди був центральним моментом філософської рефлексії;

· переосмислити прийняті в сучасній українській епістемології підходи до аналізу феномену знання, розкривши проблемність самого факту наявності у людини знання як такого.

Ступінь розробленості проблеми. Вивчення скептицизму в британській філософії Нового часу активно велося упродовж всього двадцятого століття насамперед в англомовній (британо-американській) історії філософії. Зокрема, скептичні тенденції філософії Гоббса розглядалися в дослідженнях Р.Попкіна і Д.Паганіні, які відзначили загальне скептичне підґрунтя "Левіафану", але не піддали аналізу полеміку Гоббса з Декартом та її вплив на подальше ставлення Гоббса до філософії скептицизму. Дослідники ставлення до скептицизму Локка (М.Болтон, Д.Гібсон, Дж.Роджерс, Н.Тарков) розкрили основні риси локкової теорії знання, визначили джерела, з яких Локк отримував відомості про скептицизм як філософську позицію, що її він критикує у своєму "Нарисі", а також зазначили випадки сприйняття самого Локка як скептика деякими його сучасниками і наступниками. В той же час, у їхніх дослідженнях не піддаються докладному аналізу ті внутрішні протиріччя локкової теорії знання, які об`єктивно приводили Локка до більш скептичних висновків, ніж він сам був готовий і хотів визнати. Подібним чином можна охарактеризувати і аналізи ставлення до скептицизму в філософії Барклі (А.Люц, Ч.Мак-Кракен, Р.Попкін, Т.Стоунхем): в них основну увагу приділяється зв`язкам Барклі з його найближчими філософськими наступниками (Мальбранш, Локк) та загальним рисам барклівської епістемології, але не аналізуються ті внутрішні протиріччя, які об`єктивно (і в очах більшості сучасників) зробили Барклі, знов-таки, не стільки спростовувачем, скільки представником скептичної філософії.

Критика скептицизму в філософії Ріда аналізується в дослідженнях Ф.де Бері, Р.Геллі, Д.Греко, К.Ліре, Л.Марціль-Лакосте, Н.Волтерсторфа, головним чином в контексті полеміки Ріда проти засадових ідей філософії Х`юма. Вказаними дослідниками розкрито походження умовної фігури скептика, з яким Рід регулярно полемізує у своїх творах, докладно проаналізовано принципи здорового глузду, які служать для Ріда основним підґрунтям для протистояння скептичному сумніву, прокоментовано рідівське розуміння причин, які призвели модерну філософію до масштабної скептичної кризи. Але і в даному разі аналізи філософської концепції Ріда практично не торкаються притаманних цій концепції внутрішніх протиріч, через які Рід не лише не досягає у боротьбі зі скептицизмом бажаного ним повного успіху, але й, навпаки, передрікає швидку кризу започаткованої ним "філософії здорового глузду".

Нарешті, найбільшим є обсяг англомовних досліджень, присвячених скептицизму в філософії Х`юма, які нараховують значну кількість концептуальних монографій (Д.Геррет, Д.Нортон, Д.Пірс, Д.Райт, Н.-К.Сміт, Г.Стросон, E.Флю, Р.Фогелін) і аналітичних статей (Д.Аннас, К.Вінклер, А.Лолордо, В.Маскаренас, Д.Нельсон, Д.Ноксон, Р.Шлягель, Ф.Стенлі). В англомовному х`юмознавстві спостерігається надзвичайне розмаїття думок і концептуальних підходів: від визнання до заперечення, що Х`юм у своїх філософських поглядах був загалом скептиком, і від підтвердження слушності х`юмівського скептицизму до рішучої полеміки з ним. При цьому різні дослідники аналізують х`юмівський скептицизм на матеріалі або "Трактату про людську природу", або "Розвідки стосовно людського розуміння", або, в окремих випадках, "Діалогів стосовно природної релігії", але жоден з них не намагається простежити еволюцію ставлення Х`юма до скептицизму від першої з цих робіт до останньої. Крім того, цікаві паралелі між скептицизмом античності і скептицизмом Х`юма містять роботи провідних англомовних дослідників античного скептицизму (Д.Аннас, Д.Барнс, А.Бейлі, Р.Бетт, М.Бюрнейат, Л.Гроарк, М.Фреде, Р.Хенкінсон).

На тлі такої кількості англомовних досліджень, існуючі російські та українські розвідки є відносно нечисленними. Серед них не існує жодного дослідження, безпосередньо присвяченого британському скептицизму Нового часу, чи навіть скептицизму в європейській модерній філософії загалом. Серед двох російськомовних монографій, присвячених скептицизму як такому, одна (В.Гусев) зосереджується виключно на історії античного скептицизму, а друга (В.Богуславський) є суто оглядовою і не містить докладного аналізу жодного філософського тексту. Водночас, окремі цінні спостереження можна знайти у розвідках, присвячених загалом філософії Локка (Г.Заіченко), Барклі (Б.Биховський, П.Блонський), Х`юма (Н.Виноградов, Ю.Міхаленко, С.Роговін, Г.Шпет), Ріда (М.Абрамов, О.Грязнов), загалом британській філософії Нового часу (І.Нарський), а також модерній філософії в цілому (В.Єрмоленко, А.Лой, М.Култаєва, І.Нарський, В.Рижко, О.Хома, В.Шинкарук).

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов`язана з плановою темою відділу історії зарубіжної філософії Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАНУ 0108U000006 “Загальнолюдські цінності: еволюція уявлень і зміна пріоритетів” та плановою темою кафедри культурології Гуманітарного інституту Донецького національного університету 0106U003246 "Закономірності соціоекономічного і гуманітарного розвитку вітчизняної та світової культури", яка виконується під керівництвом дисертанта.

Об`єкт і предмет дослідження. Об`єктом дослідження є британська філософія Нового часу. Предметом дослідження є розвиток скептицизму в британській філософії Нового часу, як він втілився в філософських творах Гоббса, Локка, Барклі, Х`юма і Ріда.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні специфіки та особливостей розвитку скептицизму в британській філософії Нового часу (17-18 сторіччя). Цю мету було досягнуто шляхом розгляду основних сформованих у цей період варіантів філософського ставлення до скептицизму - від рішучого заперечення (Локк, Барклі, Рід) до прихованої або відкритої підтримки (Гоббс, Х`юм) з відповідним переосмисленням того, що, власне, означає скептицизм як філософська позиція.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання низки взаємопов`язаних дослідницьких завдань, а саме:

- визначити етапи та тенденції розвитку скептицизму в британській філософії упродовж сімнадцятого та вісімнадцятого століття;

- виявити характер ставлення до скептицизму в засадових творах Гоббса (полеміка з Декартом з приводу Meditationes, “Левіафан”);

- виявити сутність та оцінити ефективність спростування скептицизму в “Нарисі про людське розуміння” Локка;

- виявити сутність та оцінити ефективність спростування скептицизму в засадових творах Барклі (“Нарис до нової теорії зору”, “Трактат про принципи людського знання”, “Три діалоги між Гіласом та Філонусом”);

- проаналізувати джерела та хід розвитку скептичної кризи в першій книзі “Трактату про людську природу” Х`юма;

- виявити характер переосмислення сутності скептичної філософії в другій та третій книгах “Трактату про людську природу”;

- проаналізувати спрямованість та наслідки подальшої зміни ставлення Х`юма до скептицизму в “Розвідці стосовно людського розуміння” та “Діалогах стосовно природної релігії”;

- проаналізувати взаємозв`язок між розумінням скептицизму в філософії Х`юма і тлумаченням античного скептицизму в сучасній англомовній історії філософії;

- виявити оригінальність античного скептицизму, яким він постає у творах Секста Емпірика, порівняно з тлумаченням скептицизму в філософії Х`юма;

- встановити спільні риси розуміння скептицизму в філософії Секста Емпірика і Х`юма;

- виявити сутність та оцінити ефективність спростування скептицизму в філософії Ріда.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є поєднання декількох концептуальних підходів, які у сукупності дозволяють сформувати системну теоретичну модель обраного предмету дослідження. Методологічні засади дослідження визначалися з урахуванням напрацювань провідних українських дослідників (Є.Бистрицький, А.Бичко, І.Бичко, В.Гусев, В.Даренський, В.Єрмоленко, Г.Заіченко, А.Карась, М.Култаєва, А.Лой, В.Лях, О.Хома, В.Шинкарук, В.Ярошовець), в чиїх творах виявлено як плідність, так і обмеженість марксистської методології аналізу історико-філософського процесу, а також розроблено перспективні методологічні альтернативи (зокрема, історико-культурологічний підхід, який послідовно розвивається в останніх розвідках В.Горського та М.Поповича). В дослідженні також були враховані методологічні принципи аналізу історії філософії провідних російських фахівців радянської доби (В.Асмус, П.Гайденко, О.Лосєв, І.Нарський), сучасних російських дослідників (М.Абрамов, Д.Гусев), чільних представників західної історико-філософської думки дев`ятнадцятого (Гегель, Маркс, Ніцше) та двадцятого століття (Г.Патнем, Р.Попкін, Б.Расселл, Р.Рорті, Н.-К.Сміт, П.Стросон, В.Татаркевич).

Робота з оригіналами філософських текстів, написаних різними західноєвропейськими мовами (грецька, латина, англійська, французька, німецька), дозволила застосувати в дисертації текстологічний метод, сутність якого полягає в розгляді кожного обраного для аналізу філософського тексту як водночас концептуальної та мовної цілісності. За допомоги текстологічного методу в дисертації простежено формування та розвиток оригінальної термінології обраних для дослідження британських філософів, а також встановлено важливі інтертекстуальні зв`язки між їхніми творами. На підставі останнього в дисертації застосовано також порівняльний метод дослідження, який дозволив перейти від зіставлення текстів до зіставлення концептуальних засад усіх п`яти досліджуваних філософів і визначити неповторний внесок кожного з них у формування англомовної епістемологічної традиції. Герменевтичний метод використаний в дисертації задля розгляду кожної філософської системи в контексті цілого (британського та, загалом, європейського філософування), і навпаки, з метою збагачення розуміння вказаного цілого через більш докладне вивчення його окремих складових.

Застосування в дисертації історико-аналітичного методу дозволило послідовно відтворити історичний розвиток обраного предмету дослідження через аналітичний розгляд кожного окремо взятого моменту такого розвитку. Розглянутий крізь призму історико-аналітичного методу, розвиток скептицизму в британській філософії Нового часу постав як історична послідовність філософських систем, кожна з яких містить у собі новий етап розвитку скептичного сумніву в його взаємодії з концептуальними засадами філософського емпіризму. Водночас, в окремих випадках (філософія Х`юма) історична послідовність виявилася і в межах творчості одного філософа, внаслідок чого аналізу було піддано не його однократно зафіксоване ставлення до філософії скептицизму, а, навпаки, динаміка переосмислення ним і сутності скептицизму і ставлення до нього з боку суб`єкта філософування. Узагальнення результатів, здобутих за допомоги історико-аналітичного методу, здійснено з використанням генеалогічного методу, який розглядає історично більш пізні форми та прояви предмету дослідження як пов`язані відносинами історичної наступності з його більш ранніми формами.

Поєднання вказаних методів дослідження дозволило відійти від спрощеного бачення історії європейської філософії як єдиного лінійного процесу, що має однозначну й заздалегідь визначену спрямованість. Натомість, історико-філософський процес розглянуто в дисертації як багатовекторний та багатолінійний, внаслідок чого творчість кожного визначного філософа розкривається як неповторне сполучення загальноєвропейських та регіональних (національних) тенденцій і традицій філософування із особистим досвідом та творчими прагненнями даної особистості. Внаслідок подібного розгляду, філософські здобутки кожного з розглянутих авторів постають одночасно в їхній відносній та абсолютній цінності, виявляються розгорнутими як для найближчого й віддаленого історичного оточення, так і для загального контексту європейського філософування.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні вперше здійснено системний аналіз розвитку скептицизму в британській філософії сімнадцятого та вісімнадцятого століть, із визначенням особистого внеску в цей розвиток п`яти найбільш впливових британських філософів того часу (Гоббс, Локк, Барклі, Х`юм, Рід). Внаслідок цього розгляду в дисертації вперше сформовано цілісну концепцію сутності та розвитку британського скептицизму Нового часу.

Новизна дисертації розкривається у таких положеннях:

- встановлено, що скептицизм в британській філософії сімнадцятого та вісімнадцятого століть проходить чотири основних стадії розвитку: (1) у першій та другій третині сімнадцятого століття скептицизм поширюється, пропагується і використовується як світоглядна засада філософування; (2) наприкінці сімнадцятого і на початку вісімнадцятого століття скептицизм спростовується або доводиться до самоспростування з кінцевою метою його остаточного знищення; (3) наприкінці першої половини вісімнадцятого століття скептицизм постає як постійний і нездоланний чинник філософування, до наявності якого філософія змушена пристосуватися; (4) у другій половині вісімнадцятого століття скептицизм, попри його теоретичну неспростовність, відкидається як такий, що суперечить базовим світоглядним настановам загальнолюдського здорового глузду;

- виявлено, що в філософії Гоббса скептицизм грає роль засадового світоглядного принципу, що визначає позицію Гоббса як в питаннях епістемології (полеміка з Декартом, в ході якої Гоббс висловлює скептичне ставлення до можливості пізнання людиною не лише сутності, але й самого факту існування будь-якої субстанції), так і у його політичній філософії ("Левіафан", де політичний володар наділяється правом остаточного розв`язання будь-яких пізнавальних суперечок через неспроможність людей розв`язати ці суперечки по суті);

- з`ясовано, що антискептична стратегія Локка, в межах якої скептицизм тлумачиться як справедлива критика необмежених претензій людського розуму і долається через окреслення обмеженого кола об`єктів думки, стосовно яких скептичні сумніви повністю недоречні ("прості ідеї" та "модуси"), призводить Локка, попри його прагнення, до скептичного висновку про неспроможність людини достеменно знати будь-які предмети зовнішнього світу;

- з`ясовано, що антискептична стратегія Барклі, в межах якої скептицизм розглядається як неминучий наслідок визнання людиною матерії як субстанції і доводиться до самознищення шляхом скептичної критики поняття матерії (відкидання якого мусить усунути підставу для будь-яких скептичних сумнівів), призводить Барклі, попри його прагнення, не до спростування, а лише до нового затвердження скептичної філософії;

- встановлено, що в першій книзі "Трактату про людську природу" Х`юма скептицизм постає як руйнівний підсумок філософського аналізу пізнавальних спроможностей людини, поза впливом якого, втім, знаходяться людські "віри-переконання" (beliefs), які не можуть бути логічно обґрунтовані, а приймаються людиною інтуїтивно, як фактично апріорні настанови світогляду, підказані їй її власною природою;

- виявлено, що в другій та третій книгах "Трактату про людську природу" Х`юм, переосмисливши сутність скептичної філософії, переходить від "радикального" до "поміркованого" або "пом`якшеного" скептицизму, який, обертаючись сам на себе, не знищує себе остаточно, але нейтралізує себе настільки, що дозволяє філософу продовжити свої розвідки, спираючись на власні "віри-переконання" щодо устрою людської природи та навколишнього світу попри постійну наявність скептичного сумніву в їхній істинності та обґрунтованості;

- доведено, що в "Розвідці стосовно людського розуміння" та "Діалогах стосовно природної релігії" міркування Х`юма з питань епістемології здійснюються в особливому статусі скептичного відсторонення автора від власних філософських розвідок, що дозволяє Х`юму розвивати водночас декілька альтернативних шляхів аналізу піднятої ним філософської проблематики;

- встановлено, що типові помилки й непорозуміння у тлумаченні античного скептицизму сучасними англомовними істориками філософії обумовлені впливом на них того розуміння скептицизму та природи людини, яке було вперше заявлене Х`юмом в "Трактаті про людську природу";

- доведено, що проблема сполучення скептицизму і "вір-переконань", вперше поставлена Х`юмом і принципово важлива для всієї подальшої традиції англомовного філософування, відсутня в оригінальних творах Секста Емпірика, котрий не використовує в своїх міркуваннях жодного аналогу поняття belief, але послідовно відстоює принцип "мислення явищами" з повною відмовою як від догм, так і від гадок, внаслідок чого античний скептик живе цілком "немнимо" чи "бездоксово", суміщаючи тотальний сумнів стосовно усього "неочевидного" з повною впевненістю у своїх практичних діях;

- виявлено, що, попри світоглядні та культурні розбіжності, розуміння скептицизму у Х`юма і Секста характеризується багатьма спільними рисами, серед яких сполучення скептицизму та емпіризму; відданість життєвій практиці більше ніж філософській теорії; перспектива розчинення особистості, що філософує, у перебігу життєвих вражень; віддання переваги самому процесу мислення над будь-якими його зафіксованими результатами;

- з`ясовано, що антискептична стратегія Ріда, в межах якої скептицизм розглядається як різновид пізнавальної аксіоматики, який не можна теоретично спростувати, але можна і треба відкинути як практично недоречний через його нездоланну суперечку із настановами загальнолюдського здорового глузду, призводить філософію здорового глузду не до самообґрунтування, а лише до самознищення, через редукцію всієї філософії до коментованого переказу базових світоглядних настанов здорового глузду.

Практичне значення одержаних результатів полягає в уточненні сучасних уявлень про скептицизм загалом, розуміння скептицизму і ставлення до нього в творчості окремих британських філософів Нового часу, а також залежність цього ставлення від базових епістемологічних настанов кожного з розглянутих в дисертації філософів. Результати проведеного дослідження можуть бути використані у подальших розвідках з історії англомовної філософії на всіх етапах її розвитку, а також підручниках, посібниках, лекційних курсах з історії філософії та спецкурсах з історії західноєвропейській філософії Нового часу. Крім того, отримані в дисертації результати можуть бути використані для розробки курсів та проведення практичних занять з методики та технології критичного мислення, що дозволить громадянам України активніше сприяти подальшому розвитку євроінтеграційних процесів у нашій державі.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним дослідженням, хід і висновки якого відображають власну наукову позицію автора дисертації. Роботи, опубліковані дисертантом за темою дослідження, є також самостійними. Усі публікації за темою дисертації здійснено без співавторів.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження апробовані автором під час викладання спецкурсу "Вступ до британської епістемології: проблема скептицизму від Томаса Гоббса до Томаса Ріда" (у 2002-2003 роках) і лекційного курсу "Філософія та історія філософії" (у 2006-2008 роках) для студентів Гуманітарного інституту Донецького національного університету.

Окремі ідеї та висновки дисертаційного дослідження були викладені у виступах на таких наукових конференціях та семінарах: Актуальні проблеми просвіти (Донецьк, 1999); Наукова конференція професорсько-викладацького складу Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 1999-2000 р.р. (Донецьк, 2001); Мова та культура. Міжнародна наукова конференція (Київ, 2002); Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність. IX Харківські міжнародні Сковородинівські читання (до 280-річчя Г.С.Сковороди) (Харків, 2002); Світ людини. Володимир Шинкарук: до 75-річчя з дня народження (Київ, 2003); Наукова конференція професорсько-викладацького складу Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 2001-2002 р.р. (Донецьк, 2003); І.Кант та сучасні цивілізаційні виклики (Київ, 2004); Наукова конференція викладачів Донецького гуманітарного інституту Донецького національного університету (Донецьк, 2004); Наукова конференція професорсько-викладацького складу Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 2003-2004 р.р. (Донецьк, 2005); Трансценденталізм versus емпіризм: можливі альтернативи. Щорічний семінар Кантівського товариства в Україні (Київ, 2005); Наукова конференція професорсько-викладацького складу Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 2005-2006 р.р. (Донецьк, 2007).

Публікації. Результати дисертації опубліковано в одноосібній монографії "Розвідки з історії скептицизму в британо-американській епістемології. Частина перша: британська модерна філософія (Гоббс, Локк, Барклі, Х`юм, Рід)" обсягом 65 авт. арк. та 27 статтях в українських фахових виданнях загальним обсягом 23,05 авт. арк.

Структура і обсяг дисертації. Структура і обсяг роботи обумовлені логікою розгляду предмету дослідження в його історичному розвитку. Дисертаційна робота складається зі вступу, п`яти розділів (дев`ятнадцяти підрозділів), висновків та списку використаних джерел (327 позицій). Загальний обсяг дисертації - 404 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі до дисертаційного дослідження визначено актуальність теми, вказано зв`язок виконаного дослідження з науковими програмами, планами, темами, розкрито мету і основні завдання, визначено предмет та об`єкт дослідження, зазначено його теоретико-методологічні засади, визначено наукову новизну, вказано можливості практичного застосування результатів дослідження, наведено дані про апробацію його результатів.

У першому розділі "Методологічні засади і теперішній стан вивчення британського скептицизму Нового часу" піддано аналізу методологічні засади дослідження скептицизму в британській філософії Нового часу, а також зроблено загальний огляд літератури, присвяченої проблематиці дослідження.

У підрозділі 1.1 "Методологічні засади дослідження британського скептицизму Нового часу" розглянуто основні методологічні настанови, що застосовувалися до вивчення історії скептицизму на різних етапах розвитку європейської філософії. Найстарішою з цих методологічних настанов є "доксографія", що сформувалася як метод в античну добу (Цицерон, Секст Емпірик, Діоген Лаерцій) і залишалася єдиним наявним способом історико-філософського опису аж до філософії 16-17 століть (Монтень, Бейль). Аналіз показує, що історичні свідчення у "доксографічних" описах є не завжди надійними і часто суперечливими.

Історико-філософське осмислення ґенези та закономірностей розвитку скептицизму почалося з Томаса Ріда, який вперше спробував визначити ті концептуальні засади, що мали одним зі своїх наслідків самий факт існування скептичної філософії. До історико-філософських відкриттів Ріда належить також розгляд скептицизму Х`юма в контексті попередніх епістемологічних теорій Локка і Барклі, які саме у Х`юма, на думку Ріда, дійшли свого остаточного завершення у вигляді абсолютно неприйнятних світоглядних наслідків.

Гегель, як і Кант, розглядає скептицизм не як версію чи варіант, а лише як певний проміжний етап розвитку філософської думки. Ця методологічна настанова принципово обмежує Гегеля у розумінні особистісного, екзистенційного виміру скептичної філософії, який насправді мав вирішальне значення як для античного скептицизму (Секст Емпірик), так і для скептицизму Нового часу (зокрема, у філософії Х`юма). Марксистський підхід, так само як і гегелівський, малопродуктивний для аналізу скептицизму, оскільки розглядає історію філософії крізь призму наперед заданої історико-філософської моделі, в межах якої скептицизм не відіграє скільки-небудь помітної ролі. По-іншому обмеженими є й історико-філософські настанови постмодерну (зокрема, у Р.Рорті) через надто радикальне, за прикладом Ніцше, протиставлення історичного минулого й сучасності, яке начебто потребує неодмінно пожертвувати одним заради іншого.

Плідною альтернативою усім названим методологічним настановам є історико-культурологічний підхід, спрямований на "процесуальний характер філософського осягнення дійсності" і "відтворення картини історії філософії не як сукупності філософських систем, вчень і теорій, а як історії діяльності творців, авторів та інтерпретаторів учень і систем" (В.Горський). Цей підхід передбачає не лише розгляд філософії "в контексті культури", але й, насамперед, розгляд культури самого філософування - розуміючи під останньою особливості стилю мислення, специфічні способи обрання та розв`язання філософських проблем, характерні засоби аргументації та шляхи розвитку філософської думки. Аналіз культури філософування застосовано в дисертації як засадовий методологічний прийом вивчення історії скептицизму в британській філософії Нового часу.

У підрозділі 1.2 "Аналіз історико-філософської літератури з вивчення британського скептицизму Нового часу" показано, що у вітчизняних та англомовних історико-філософських розвідках досі не було сформовано системного опису історії скептицизму в британській філософії Нового часу: у першому разі, через надзвичайно малу кількість досліджень з даної тематики, а у другому, навпаки, через надзвичайно велику, хоча й нерівномірно розподілену, увагу дослідників до філософії вказаного періоду, внаслідок чого кожному новому дослідникові виявляється дедалі важче виходити на широкий рівень історико-філософського узагальнення. Найбільший рівень такого узагальнення був досягнутий в роботах Річарда Попкіна, який, втім, зосередився головним чином на розвитку "континентального" скептицизму раннього Нового часу, а в британській модерній філософії докладно розглянув лише погляди на скептицизм Барклі і Х`юма, і значно більш стисло - скептичні тенденції в філософії Гоббса. Такою оцінкою стану існуючих досліджень додатково обґрунтовується актуальність і наукова новизна даної дисертації, а також вмотивовується її подальша структура (розділи 2-5).

У другому розділі "Розвиток скептицизму в британській філософії сімнадцятого і початку вісімнадцятого століття" зроблено загальний огляд розповсюдження скептичних ідей в культурі шістнадцятого та сімнадцятого століть, а також проаналізовано ставлення до скептицизму в основних творах Гоббса, Локка і Барклі.

У підрозділі 2.1 "Розвиток скептицизму в філософії Гоббса" показано, що Гоббс, не проголошуючи цього відкрито, виходить зі скептичної оцінки пізнавальних здібностей людини як у своїй полеміці з Декартом, так і в тексті "Левіафану", де лідеру політичної спільноти віддається право остаточного розв`язання не лише політичних, але й усіх релігійних і навіть пізнавальних суперечок. Подібне рішення вочевидь не припускає можливості розв`язання жодної такої суперечки по суті (адже на це були б спроможні і її безпосередні учасники), а отже, базується на глибоко скептичному переконанні автора "Левіафану", що об`єктивних підстав чи способів розв`язання пізнавальних та релігійних суперечок в принципі не існує. До компетенції політичного лідера Гоббс, цілком послідовно, відносить і визнання істинності власного твору, яке може бути здійснене політичним володарем суто практично, через використання ідей Гоббса для забезпечення життєдіяльності очолюваної ним спільноти.

У підрозділі 2.2 "Розвиток скептицизму в філософії Локка" доведено, що головним завданням "Нарису про людське розуміння" є окреслення обмеженої пізнавальної зони, захищеної від скептичного сумніву. Саме з цією метою Локк застосовує розрізнення між "первинними" та "вторинними" якостями речей (з яких лише перші є справжніми якостями "самих по собі" речей, адекватно віддзеркаленими в людській свідомості), а також розподіл всіх доступних людській свідомості "ідей" на "прості ідеї" (безсумнівні, бо елементарні), "модуси" (також безсумнівні, як власні утворення розуму) та "ідеї субстанцій" (завжди сумнівні, при тому що саме вони репрезентують в нашій свідомості речі навколишнього світу). Але застосування цієї теоретичної моделі підштовхує Локка до скептичного висновку про неможливість людині знати достеменно будь-що інше крім змісту її власної свідомості і, можливо, також факту існування Бога. В деяких місцях "Нарису" Локк відкрито приєднується до подібного висновку, але в інших місцях, відкидаючи власну теоретичну модель, проголошує доступність для людини "обмеженої" певності також і у пізнанні зовнішніх речей.

У підрозділі 2.3 "Розвиток скептицизму в філософії Барклі" показано, що головною метою філософського проекту Барклі було радикально знищити скептицизм шляхом доведення його до самознищення, через застосування скептицизму задля спростування хибного, на думку Барклі, припущення про існування матеріальної субстанції. Доводячи, що у світі немає нічого крім мислячих духів та змістів їхньої свідомості, а отже немає нічого (крім Бога), що людський розум принципово не міг би пізнати, Барклі тим самим усуває будь-які підстави для подальшого скептичного сумніву. Але ця стратегія, незалежно від задумів Барклі, виявилася (і видалася його сучасникам) в цілому скептичною, а не анти-скептичною. Невдалим виявилося і прагнення Барклі інтерпретувати в дусі імматеріалізму погляди на світ пересічної людини, оскільки абсолютна більшість носіїв як пересічної, так і філософської свідомості відмовилися сповідувати барклівський імматеріалізм навіть заради обіцяної ним остаточної перемоги над скептицизмом.

У третьому розділі "Розвиток скептицизму в першій книзі "Трактату про людську природу" Х`юма" піддано докладному аналізу передумови та розвиток скептичної кризи, описаної Х`юмом наприкінці першої книги "Трактату".

У підрозділі 3.1 "Х`юмівська версія теорії ідей" показано, що у першій книзі "Трактату" Х`юм доводить філософські настанови своїх попередників, включно з Локком і Барклі, до послідовних, але парадоксальних і світоглядно неприйнятних висновків (проблематизація ідеї каузальності, проблематизація цілісності розуму, визнання безпомилковості розуму лише в межах його власної саморефлексії). Тим самим Х`юм розкриває конфлікт між скептичними підсумками модерного філософування і світоглядними настановами загальнолюдського здорового глузду.

У підрозділі 3.2 "Х`юмівська теорія belief" розкрито специфіку концепту "belief", яку у вітчизняній традиції досі не було піддано належному аналізу, зокрема й через труднощі з перекладом. Слово belief, запозичене Х`юмом із повсякденної мови і вперше застосоване ним в якості окремого філософського терміну, позначає ментальне явище, розташоване на межі переконання та віри, з утриманням певних ознак того та іншого. Англійське слово belief має близькі лексичні відповідники в романських мовах (лат. credo, фр. croyance, італ. credenza, ісп. creencia), але не має близьких відповідників в німецькій та слов`янських мовах, де belief, як правило, неточно передається як "віра" (рос. вера, пол. wiara, нім. Glaube, пор. також старогрец. рЯуфйт). Враховуючи цю мовну невідповідність, у подальшому тексті дисертації термін belief залишено без перекладу і подано скрізь в його оригінальному вигляді. Belief у Х`юма позначає такі світоглядні (як релігійні, так і нерелігійні) переконання, яких ми не можемо не мати і не можемо позбутися, і які скеровують наші практичні дії так, як ніби вони були абсолютно істинними, хоча ми й усвідомлюємо, що не можемо навести на їхню підтримку абсолютно надійних, неспростовних доказів. Х`юм, зокрема, визнає, що всі люди міцно believe ("вірять/переконані") у існування матеріальних об`єктів поза межами свідомості, і що це belief певним чином формується під впливом досвіду, хоча й не є каузально зумовленим цим досвідом, і не виводиться з досвіду в логічно необхідний спосіб. Відтак, можна констатувати наявність у Х`юма власної версії світоглядного апріоризму, гідної порівняння з апріоризмом Канта.

У підрозділі 3.3 "Апріоризм Х`юма і апріоризм Канта: спільне та відмінне" здійснено порівняльний аналіз тлумачення Х`юмом і Кантом декількох фундаментальних філософських концептів, пов`язаних з апріорними настановами людської свідомості. Так, концепт "об`єктів у собі", неодноразово вживаний Х`юмом у першій книзі "Трактату", принципово відрізняється як від "речей у собі" Локка, так і від Dinge-an-sich Канта, оскільки вказує не на зовнішні речі, а лише на сприйняті людиною почуттєві явища. З іншого боку, вражаючу близькість Х`юма і Канта можна знайти у їхньому тлумаченні поняття реальності, яка у обох філософів розподіляється на реальність "феноменальну" і таку, що є лише об`єктом судження (в термінології Канта, "ноуменальну"). Спорідненим виявляється і ставлення обох філософів до поняття субстанції. Головна ж різниця між ними полягає в тому, що для Канта апріорні настанови розуму є наріжним каменем усього подальшого філософування, тоді як для Х`юма такі настанови (у вигляді притаманних кожній людині beliefs) є ознакою пересічної, нефілософської свідомості, невразливої для будь-якого філософськи обґрунтованого сумніву.

У підрозділі 3.4 "Скептичні та агностичні мотиви у першій книзі “Трактату”" показано причини та характер звернення Х`юма наприкінці першої книги "Трактату" до агностичних і, більш поширено, скептичних мотивів філософування. Х`юм, як і Гоббс, розглядає людську природу як суперечливу по своїй суті, але, на відміну від Гоббса, вбачає цю суперечливість насамперед у пізнавальному ставленні людини до навколишнього світу і себе самої. Х`юм переживає пізнавальну кризу як процес взаємного знищення розуму та повсталого проти нього скептицизму, але розцінює як філософськи значущий той факт, що життя і навіть філософування продовжуються й після цієї драматичної події. Як результат, Х`юм визнає себе схильним одночасно і приєднатися до світоглядних настанов простолюду, і також продовжувати свої філософські пошуки, хоча їхні результати й суперечитимуть тим-таки світоглядним настановам простолюду. Подібну пізнавальну настанову Х`юм вважає більш істинним скептицизмом, який дозволяє людині скептично поставитися не лише до власних переконань, але так само і до сумнівів та протиріч у власному міркуванні.

У четвертому розділі "Подальше переосмислення скептицизму в філософії Х`юма" простежено трансформацію ставлення Х`юма до скептицизму в другій та третій книгах "Трактату", "Розвідці стосовно людського розуміння", а також опублікованих посмертно "Діалогах стосовно природної релігії".

У підрозділі 4.1 "Переосмислення скептицизму в другій та третій книгах “Трактату”" констатовано, що у другій та третій книзі Х`юм реставрує багато світоглядних припущень, які в першій книзі вже були піддані ним нищівній критиці (наявність людського тіла, душі, "матеріальної субстанції" тощо). Тим самим Х`юм здійснює настільки радикальний поворот від скептицизму до "реалізму", що пізніші англомовні коментатори досі не змогли оцінити його в усій реальній складності, намагаючись за будь-яку ціну представити погляди Х`юма у "Трактаті" як єдину й несамосуперечливу філософську систему. Насправді ж "Трактат" представляє читачеві не стільки завершену систему поглядів, скільки своєрідний інтелектуальний сюжет, який поступово проводить читача через усі авторські здобутки та відкриті ним пізнавальні протиріччя.

У підрозділі 4.2 "Переосмислення скептицизму в “Розвідці стосовно людського розуміння”" показано, що в цьому творі, написаному як переробка першої книги "Трактату", набуває подальшого розвитку манера Х`юма холоднокровно суперечити самому собі, розглядаючи ті чи інші епістемологічні питання, що перетворює х`юмівський текст, принаймні у певних аспектах, зі звичайної філософської розвідки на своєрідний "каталог епістемологічних дебютів", кожен з яких має для автора як певні переваги, так і певні недоліки. Підсумковим результатом "Трактату" та "Розвідки" є формування своєрідного "х`юмівського кола", просуваючись яким ми почергово стикаємося зі спростуванням настанов загальнолюдського здорового глузду з боку догматичної філософії, спростуванням догматичної філософії з боку скептицизму, і, нарешті, "спростуванням" цього останнього з боку невразливих для нього настанов здорового глузду. Рух цим колом дозволяє здобути певний інтелектуальний досвід та отримати насолоду від самого процесу пізнання, якими би суперечливими не виявилися його результати. В той же час, нерозв`язаною на цьому етапі залишається проблема "розколотої" особистості філософа, котрий постійно перебуває у протиріччі з самим собою.

У підрозділі 4.3 "Переосмислення скептицизму в “Діалогах стосовно природної релігії”" показано, що цей твір Х`юма має не суто філософський, а літературно-філософський характер, через що виявлення у цьому творі власної філософської позиції Х`юма стикається з особливими методологічними складностями. Ключовою для розуміння смислу "Діалогів" як цілого є радикально недооцінена коментаторами постать хлопчика Памфіла, який є сюжетним слухачем і літературним автором описаної у творі філософської суперечки. Реакція Памфіла на полеміку трьох дорослих персонажів виявляє наявність у юнака цілком певного відчуття правди і переконання у її, правди, безумовному існуванні - на підставі чого він, у заключній репліці твору, дає порівняльну оцінку поглядів усіх трьох дорослих учасників дискусії. Ця оцінка також не є істиною в останній інстанції, але вона запрошує і навіть спонукає до аналогічної реакції не лише літературного адресата Герміппа, але також і реальних читачів, котрі відтак можуть, на самоті або в приємній компанії, продовжити філософські розвідки, розпочаті автором та героями щойно прочитаного твору. Проблема цілісності філософської особистості Х`юма, у світлі опанованої ним в "Діалогах" авторської позиції нового типу, відтак знаходить своє остаточне розв`язання: згідно з усіма канонами літературного авторства, особистість Х`юма-філософа можна вважати настільки цілісною, наскільки цілісним є створений ним інтелектуально-художній світ "Діалогів". Відповідно, позиція Х`юма у цій книзі є не стільки філософською, скільки мета-філософською: він не висуває жодної філософської ідеї як головної ідеї усього твору, але описує ціле поле дослідження і залишає читачів із відкритим питанням, який крок на цьому полі міг би бути наступним.

У п`ятому розділі "Скептицизм Х`юма в історико-філософській перспективі" міститься порівняння скептицизму Х`юма з античним скептицизмом, яким він відомий з творів Секста Емпірика, а також зі сформованою в полеміці з Х`юмом антискептичною стратегією Ріда.

Підрозділ 5.1 "Особливості скептицизму Х`юма порівняно зі скептицизмом античності" присвячено ретроспективній оцінці скептицизму Х`юма на тлі відповідного античного вчення.

В пункті 5.1.1 "Античний скептицизм і феномен belief" констатовано, що античний скептицизм складається з декількох відчутно різних філософських шкіл і течій (вчення Піррона та його безпосередніх учнів; вчення платонівської Академії після смерті Платона; пірронізм Енесидема Кносського; пірронізм Секста Емпірика). Найбільш розвинену версію скептицизму античності містять твори Секста, автор яких з легкістю долає будь-які звинувачення в догматизмі, включаючи "догматизм висновків" (з перетворенням сумніву на однозначне негативне заперечення), "догматизм утримання від судження" (яке може видатися надто протиприродним, якщо приймається як універсальний принцип світогляду), а також "догматизм засновків" (надання позитивної сили тим тезам, на які спирається скептик, виводячи свої скептичні висновки). Так само легко скептицизм Секста долає й інше традиційне заперечення, згідно з яким кожний скептик, через самий факт продовження ним звичайного способу життя, повинен визнати себе непослідовним, а свій скептицизм нежиттєздатним.

Паралельний аналіз творів Секста Емпірика та інтерпретацій цих творів, висунутих в сучасній англомовній історії філософії, показує, що дискусії англомовних фахівців стосовно античного скептицизму концентруються навколо докорінного питання, вперше піднятого в філософії Х`юма й досі обговорюваного його коментаторами: "чи може людина (у тому числі скептик) жити своє життя без beliefs?". Складність цього питання полягає в тому, що визнати за скептиком подібну можливість для англомовного дослідника означає піддати сумніву два засадових постулати х`юмівської філософії: по-перше, що скептицизм несумісний з belief у існування зовнішніх речей і те, що вони є загалом такими, якими сприймаються, і по-друге, що світоглядні beliefs притаманні кожній пересічній людині. Звідси виходить прагнення англомовних істориків античної філософії або визнати за античним скептиком право на beliefs начебто без зради його скептицизму, або, навпаки, викрити його потребу в beliefs як момент неминучої зради його скептицизму, або, нарешті, визнати спроможність античного скептика справді жити без beliefs, але викрити цей спосіб життя як зраду загальнолюдському здоровому глузду. Втім, аналіз текстів Секста Емпірика показує, що проблема "скептицизм та belief" виникає суто на англомовному ґрунті, під вирішальним впливом Х`юма, і в принципі не може бути поставленою у власних термінах античної філософії. Не визнаючи і не відкидаючи belief за відсутністю аналогічного концепту в інтелектуальному світі античної філософії, Секст послідовно відстоює принцип "мислення явищами" (дпкЭщ) з повною відмовою як від догм (дьгмбфб), так і від гадок (дпобй), внаслідок чого античний скептик живе цілком "немнимо" (бТдпоЬтфщт), суміщаючи тотальний сумнів стосовно усього "неочевидного" з повною впевненістю у своїх практичних діях. Відтак, античний скептик, як його змальовує Секст, уникає критики з боку одних англомовних коментаторів, і не потребує захисту, запропонованого іншими. Подібний скептик є досконалим "феноменалістом" і не має жодної потреби ані зраджувати своєму феноменалізму на користь будь-яких переконань (або beliefs) стосовно того, що є насправді, ані піддавати цей феноменалізм "широкому" тлумаченню, згідно з яким сприйняті людиною явища a priori мусять відповідати тому, що є насправді.