Соціальна історія науки: методологічні засади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 167/168:[001.8:304,5]

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Соціальна історія науки: методологічні засади

09.00.02 - діалектика і методологія пізнання

Потіщук Ольга Олегівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії гуманітарних наук філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філософських наук, доцент Шашкова Людмила Олексіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри філософії гуманітарних наук.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Онопрієнко Валентин Іванович, Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН України, завідувач відділом методології та соціології науки;

кандидат філософських наук, доцент Буруковська Наталія Василівна, Академія адвокатури України, доцент кафедри української філології та культурології.

Захист відбудеться 21 грудня 2009 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01061, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01061, м. Київ, вул. Володимирська, 58, ауд. 12.

Автореферат розісланий 19 листопада 2009 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради В.Л. Чуйко.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Для сучасної методології наукового пізнання характерна тенденція посилення позицій гуманітарного підходу, яка ґрунтується на засадах розуміння культурно-історичної парадигми науки. Саме під впливом розвитку гуманітарної сфери змінюється уявлення про знання, пізнання і науку в цілому, постають нові проблеми методології та епістемології, які потребують виокремлення і осмислення. У сучасних методологічних дослідженнях до аналізу історії науки застосовується множина концептуальних схем, моделей, гіпотез, що відображують уявлення дослідників про розвиток науки. Відповідно до того, які засоби обираються для дослідження, один і той самий історико-науковий матеріал описується й пояснюється з точки зору різних методологічних схем. Але при всьому розмаїтті сучасна методологія не може відмовитися від раціональної реконструкції історії.

Історія науки як реконструкція реального процесу розвитку наукового знання та діяльності з необхідністю враховує зміни і трансформації існуючих теоретичних узагальнень. Спроби узгодити логічні норми, методологічні правила та практику наукового дослідження призвели до синтезу методологічних підходів філософії науки та історії науки. Результатом стала переорієнтація філософії та методології науки на моделі, наближені до реальності наукового життя, що дозволило звернутися до історії науки як до емпіричного базису. Перехід історії науки від тільки емпіричного опису до власних теоретичних реконструкцій наукових подій та їх пояснення привів до критичного переосмислення традицій історико-наукового дослідження: поряд з описовим, фактологічним та логічним напрямами в історії науки сформувався напрям соціальної історії науки. Реальна історія науки спрямована на опанування того інтелектуального багатства, яке приховане товщами часу і зберігається в сучасному розвитку наукових знань як передумови, традиції й надбання. Ураховуючи зазначене, сучасна історія науки акцентує увагу на проблематиці соціальної історії науки: виявленню впливу соціокультурних умов історичної епохи на розвиток науки, еволюції освітніх процесів, зміні статусу та призначення науки, її дисциплінарної будови, методологічної основи тощо.

Зміни методології історії науки суттєво вплинули на формування методологічних засад соціальної історії науки. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. основною моделлю та методологічною програмою в історії науки вважалася кумулятивна модель позитивізму, з позицій якої історія науки постає як поступально-прогресивний розвиток та неперервний процес (О.Конт, Г.Спенсер та ін.). У 60-70-ті роки ХХ ст. провідною методологічною програмою історії науки стала концепція наукових революцій (О.Койре, Т.Кун, І.Лакатос, С.Тулмін, Дж.Холтон, П.Фейєрабенд та ін.). В результаті сформувалася тенденція поєднання засад кумулятивної як еволюційної та революційної моделей історико-наукового процесу, що в свою чергу привело до змін методологічної основи. Проблема співіснування минулого і сучасного через розуміння наукової революції широко обговорювалася в дослідженнях 80-90-х років ХХ ст., а найважливішою функцією наукової революції почала розглядатися творча, а не руйнуюча функція, отже, минуле не втрачає своєрідності та не розчиняється в сучасному.

З 70-80-х років ХХ ст. суттєвий вплив на історію науки має соціологія науки, що сприяло розширенню проблематики історико-наукових досліджень до розгляду соціального інституту науки. В історії науки актуалізується проблематика дослідження конкуренції та діалогу між науковими школами, концепціями, методологічними підходами. Наукове співтовариство визначається як складна саморегульована система, що утворилася в процесі взаємодії між ученими під час проведення досліджень, обміну інформацією, а також між наукою і суспільством у цілому. В той самий час сформувалося чітке усвідомлення характеру нового соціального підходу в аналізі науки, результатом чого стало виділення двох методологічних напрямків - макроаналітичного і мікроаналітичного.

Дослідження в галузі соціальної історії науки належать до міждисциплінарної сфери. Саме міждисциплінарність забезпечила прогрес соціальної історії науки в пізнанні об'єкту дослідження і водночас поставила низку складних методологічних завдань. Одним з центральних завдань є співвідношення та ієрархія методів і результатів дослідження, можливість його розв'язання на основі єдиної методологічної схеми. Зважаючи на актуальність і недостатню розробленість означених проблем, у дисертаційному дослідженні проведений аналіз множини сучасних методологічних програм і підходів, які складають методологічні засади соціальної історії науки.

Стан наукової розробленості проблеми. Вагомий внесок в осмислення сутності науки як соціокультурного феномена зробили сучасні українські та російські дослідники. Питання співвідношення природничо-наукового і гуманітарного пізнання, сутності й особливостей гуманітарного знання, новітніх досягнень у сфері гуманітарних методологій є такими, що найактивніше досліджуються в галузі епістемології та методології науки. Новітні тенденції розвитку гуманітарного пізнання, зміни методологічних засад науки активно досліджуються в працях Н.Буруковської, П.Гайденко, Л.Губерського, І.Добронравової, Л.Дротянко, І.Касавіна, В.Кізіми, С.Кримського, В.Лекторського, В.Лук'янця, М.Марчука, Л.Мікешиної, О.Огурцова, М.Поповича, В.Поруса, В.Рижка, С.Рижкової, В.Розіна, Л.Сидоренко, В.Стьопіна, В.Чуйка, Л.Шашкової, В.Ярошовця та інших, які стали теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження.

Серед праць з історії науки, які були залучені до дослідження, роботи Е.Барта, Д.Бернала, Г.Бокля, В.Вернадського, П.Гайденко, О.Конта, Р.Мертона, М.Малкея, Л.Маркової, С.Мікулинського, В.Онопрієнка, Б.Рассела, Дж.Сартона, Н.Уайтхеда, В.Уевелла та інших, у більшості з яких розглядається вплив соціокультурного контексту на формування і розвиток науки. Класичний, некласичний та постнекласичний етапи розвитку сучасної науки дають приклад взаємного розвитку історії науки та філософії науки, що висвітлюється в роботах П.Гайденко, І.Касавіна, О.Койре, В.Котенка, Т.Куна, І.Лакатоса, Л.Лаудана, М.Полані, К.Поппера, Б.Рассела, С.Тулміна, Н.Уайтхеда, П.Фейєрабенда, Дж.Холтона та інших.

Соціальність науки стає спеціальним предметом дослідження завдяки дискусії інтерналізму та екстерналізму. У дисертаційному дослідженні проаналізовані концепції О.Койре, Р.Холла, Дж.Рендела як прибічників інтерналіського напряму, а також В.Вернадського, Р.Мертона, М.Малкея як прибічників екстерналізму, соціологічної інтерпретації науки.

Для проведення історико-наукового аналізу важливе значення мали дослідження в межах соціології науки та безпосередньо соціальної історії науки, серед яких праці Д.Бернала, В.Вернадського, Е.Дюркгейма, С.Кара-Мурзи, М.Малкея, К.Манхейма, Р.Мертона, О.Огурцова, В.Онопрієнка, Д.Сартона, Н.Сторера, Н.Уайтхеда та ін., в яких розглядається вплив соціокультурних чинників змін в науці, взаємовідношення науки як соціального інституту з іншими соціальними інститутами (макроаналітична стратегія) тощо. Використання ситуативних досліджень (мікроаналітична стратегія), спрямованих на вивчення окремих випадків, аналіз неповторних, унікальних подій історії науки представлено працями П.Бурд'є, А.Ігнатьєва, Г.Коллінза, Д.Маккензі, М.Малкея, Л.Маркової, А.Паннекука, Т.Пінча, Ф.Тернера та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертаційне дослідження здійснено в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, науково-дослідної теми філософського факультету НДР № 06БФ041-01 “Філософія і політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження теоретико-методологічних та культурно-історичних особливостей становлення соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі дослідження, її проблемного кола, напрямків і методологічної сфери.

Реалізація основної мети дисертаційного дослідження обумовлює необхідність вирішення низки конкретних дослідницьких завдань:

– виявити особливості формування історії науки як самостійної галузі наукового дослідження;

– поглибити визначення соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі дослідження;

– дослідити коло проблем і завдань соціальної історії науки;

– проаналізувати та узагальнити методологічні підходи до аналізу соціальної історії науки на засадах філософії та соціології науки;

– виявити ефективні методології та концептуальні підходи до аналізу методологічних засад соціальної історії науки.

Об'єктом дослідження є становлення соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі дослідження.

Предметом дослідження є способи існування концептуальних та методологічних засад соціальної історії науки.

Методи дослідження. Дисертаційна робота здійснена у міждисциплінарному проблемному колі філософії науки, історії науки, соціології науки, тому теоретичною основою дослідження стали напрацювання у вивченні науки в галузі означених напрямів. Методологічною основою дисертаційної роботи став комплекс дослідницьких методів. За допомогою історичного методу виявлені основні етапи дослідження соціальної історії науки, виявлена специфіка кожного, яка зумовлюється існуючими чинниками. У дисертації використаний метод історичних реконструкцій, який дозволив виявити і проаналізувати взаємозв'язки науки і суспільства на історичних етапах розвитку. Використання компаративного методу сприяло виявленню впливу соціальних і культурно-історичних чинників на розвиток науки і дозволило показати особливості та розмаїття внутрішніх і зовнішніх факторів цього процесу, прояснити зумовленість проблемного кола соціальної історії науки як дослідницької галузі.

Методи інтерналізму та екстерналізму використовувалися при аналізі головних чинників формування і розвитку наукового знання, з метою з'ясування стратегічних чинників впливу історичної епохи на розвиток науки в цілому. У дисертації використані досягнення в аналізі історії науки традицій позитивізму і постпозитивізму філософії науки. Основними методологічними схемами в межах дослідження стали напрацювання історичного напряму філософії науки та концептуальні підходи соціології науки. У дисертаційному дослідженні були використані макроаналітична і мікроаналітична стратегії для аналізу специфіки предмету, проблемного кола, завдань і методів соціальної історії науки.

При вирішенні завдань дисертаційного дослідження застосовувалися принципи єдності історичного і логічного, об'єктивності, системності, інтерпретації тощо. Огляд літератури ґрунтувався на аналітичному й компаративному методах, методологічних принципах доповнюваності, відповідності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у дисертаційному дослідженні обґрунтовано теоретико-методологічні та культурно-історичні особливості становлення соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі дослідження, виявлені ефективні концептуальні підходи до аналізу її методологічних засад.

Наукова новизна розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист:

– доведено, що розгляд науки в межах культурно-історичної парадигми спирається на історико-наукові засади як в гуманітарній, так і в природничо-науковій сферах, тобто для сучасної філософії науки та методології наукового пізнання історія науки з багатоманітністю її процесів і векторів розвитку, серед яких соціальна історія науки, постає об'єктом дослідження;

– виявлено особливості формування історії науки як самостійної галузі наукового дослідження на підставі чого доведено, що складність предмету історії науки та широта проблематики зумовили її особливе місце в системі наук: якщо формувалася вона як історія природознавства, то наразі визнається дисципліною гуманітарного профілю, близькою до філософії науки. Стверджується, що історія науки як самостійна дисципліна, досліджуючи науку як частину культури, доповнює оповідальне, фактологічне подання історії науки метатеоретичною перспективою філософії науки, а соціальна історія науки як постнекласичний феномен може бути включеною до сучасної філософії науки в якості додаткової дисципліни;

- обґрунтовано, що формування соціальної історії науки та кола її проблем і завдань зумовлено розширенням проблематики досліджень до розгляду соціального інституту науки, наукового співтовариства, зокрема, проблеми наукової комунікації, наукового дискурсу та його особливостей, досягнення консенсусу й трактування істини, дослідження ідеалів та норм наукового співтовариства, відношення науки і владних структур суспільства;

– поглиблено розуміння соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі дослідження, яка за відсутності визначених нормативних схем спирається на концептуально-методологічні основи філософії науки, соціології науки, соціальної епістемології та соціальної антропології. Показано, що міждисциплінарність соціальної історії науки забезпечила її прогрес в пізнанні об'єкту дослідження і водночас поставила низку складних методологічних проблем, зцентрувавши увагу на проблемі співвідношення та ієрархії методів і результатів дослідження та можливості її розв'язання на основі єдиної методологічної програми;

- узагальнено існуючі підходи до соціальної історії науки, на підставі чого виявлено, що ефективним підходом до аналізу методологічних засад соціальної історії науки є підхід О.Огурцова, в якому окреслено три напрями реалізації соціальної історії науки: конструктивістський, діалектико-рефлексивний, етнографії науки. Особливо підкреслено, що в окремих напрямах соціальної історії науки акцент робиться на специфічних методах: конструювання, контекстуальності, принципах гуманістичності та критичності. Такий підхід дозволяє виявити тип базових методологічних засад, які реалізуються в конкретному випадку;

- на підставі аналізу можливостей використання макроаналітичної та мікроаналітичної стратегій до характеристики теоретичних орієнтирів та соціокультурних засад науки історичної епохи у взаємовпливі доведено, що методологічні особливості соціальної історії науки визначає комплекс соціологічних і соціально-психологічних методів, за допомогою яких досліджується взаємодія науки як соціального інституту з іншими соціальними інститутами (макроаналітична стратегія) та аналізуються окремі випадки, неповторні, унікальні події історії науки (мікроаналітична стратегія).

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження. Ініційований в межах дисертаційного дослідження розгляд становлення соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі виявив методологічний потенціал підходів філософії науки, історії науки, соціології науки, а також дозволив проаналізувати історичні взаємозв'язки науки з іншими культурними формами, особливості формування науки як соціального інституту. Теоретичне значення отриманих результатів полягає в тому, що основні висновки і положення дисертації можуть бути використані для подальшого вивчення проблем методології наукового пізнання, зокрема в сфері міждисциплінарності. Практичне значення дослідження полягає в тому, що положення та висновки роботи можна залучати до розробки нормативних курсів з філософії, історії та філософії науки, методології наукового пізнання, при викладанні проблемно-орієнтованих курсів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною аналітичною роботою. Висновки і положення наукової новизни розроблені на основі результатів дослідження.

Апробація результатів дисертації. Головні положення роботи оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських наукових, науково-практичних конференціях: “Дні науки філософського факультету” Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ-2007, 2008, 2009); Міжнародна наукова конференція “Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку” (Чернівці, 2006); Міжнародна наукова конференція “Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри” (Чернівці, 2007); Науково-практична конференція “На шляху до синтезу філософії, релігії і науки” (Львів, 2007); Міжнародна наукова конференція “Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність” (Чернівці, 2008); Науково-теоретична конференція “Гармонізація науки і вищої освіти в інформаційному суспільстві” (Київ, 2009); Міжнародна наукова конференція “VI Харківські студентські філософські читання ” (Харків, 2009).

Публікації. Основні результати дисертації опубліковані у 5-ти статтях у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, та у восьми матеріалах виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження, реалізація останніх визначила логіку роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що поділяються на підрозділи, загальних висновків та списку використаних джерел. Основний зміст дисертації викладений на 210 сторінках. Список використаних джерел містить 203 найменування на 18 сторінках.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтована актуальність дослідження, ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну значимість отриманих результатів, відомості про їх апробацію та оприлюднення.

У першому розділі дисертаційного дослідження „Теоретико-методологічні засади дослідження соціальної історії науки”, який складається з трьох підрозділів, розглядаються концептуальні підходи до розуміння соціальної історії науки, визначення її предмету, кола проблем та основних завдань, напрямки. Розкривається зв'язок історії науки та соціальної історії науки. Перший підрозділ присвячено розгляду „Знання як передумови і складової історії науки”. Наука розглядається як складний і багатоаспектний у визначенні феномен, водночас більшість дослідників визначають науку як сферу людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Наукові знання мають свої специфічні риси і відрізняються від інших видів знань. Ідеалом науки є систематизованість, строгість (наявність стандартів достовірності), доказовість, об'єктивність знання, спрямованість на посилення передбачуваної сили теорій. Одним з основних критеріїв науковості є системність знання. Важливим критерієм науковості є також наявність мети наукового пізнання, яка визначається як осягнення істини заради самої істини, тобто теоретичність. Передумовою виникнення наукових знань є практичне знання. Практичне знання розуміється як таке, що безпосередньо пов'язане з діяльністю, яка не виробляє спеціальних когнітивних структур. Специфічною рисою практичного знання є його слабка рефлективність та надзвичайно високий ступінь зумовленості контекстом. Практичне знання виникає та існує у контексті деякого спеціалізованого виду практики, врешті-решт зливаючись із цим контекстом. Виділені та охарактеризовані типи практичного знання: практично-виробниче знання; практично-політичне знання; духовно-практичне знання. на основі предметно-практичної діяльності людей створювалися передумови виникнення простих індуктивних узагальнень, описового та рецептурного знань, унаслідок чого з'явилися перші технічні знання.

Особливостями знання як феномена у контексті розвитку духовно-практичної діяльності людини можна визначити: необхідність відбиття результатів набутого досвіду в засобах людської комунікації, тобто в таких соціокультурних формах, які дають змогу транслювати їх від одного суб'єкта до іншого; знання несе в собі певну норму репродукції акумульованого в ньому досвіду, тобто знання опосередковані діяльністю певного соціокультурного контексту; результати соціального досвіду завжди пов'язані з певними фрагментами дійсності, що безпосередньо зумовлюється предметністю людської діяльності як витоком знань.

У другому підрозділі першого розділу „Формування історії науки як самостійної галузі дослідження” зазначається, що термін „історія науки” вживається в двох значеннях: для позначення реального процесу розвитку науки, а також для визначення тієї галузі знань, яка вивчає цей процес. Реальна історія науки виникла ще в ті часи, коли формувалися засади науки, але визнання її самостійного статусу як галузі знання і наукової дисципліни відноситься до кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Складність предмету історії науки та широта проблематики зумовили її особливе місце в системі наук. Формувалася вона як історія природознавства, наразі історія науки визнається дисципліною гуманітарного профілю, близькою до всезагальної історії, філософії і соціології науки. Наприкінці ХІХ сторіччя була осмислена проблематика історико-наукових досліджень, власне історія науки почала розумітися або як окремий розділ тої чи тої дисципліни, або як розділ філософії чи загальної історії культури. Специфіка предмету і завдань історії науки, особливість її дослідницьких програм, місце серед інших дисциплін залишалися предметом дискусій тривалий час. Саме у ХІХ ст. з'являються спеціальні дослідження, присвячені історії науки, авторами яких є В. Уевелл, Г. Бокль, Е. Барт, Дж. Картон та ін. Відтоді й до сьогодні історія науки як опис реального процесу наукового дослідження постійно та з необхідністю враховує зміни й трансформації існуючих теоретичних уявлень. Спроби узгодити логічні норми, методологічні правила та практику наукового дослідження призвели до синтезу логіко-методологічних підходів філософії науки та історії науки (позитивізм, неопозитивізм). Переорієнтація філософії науки на моделі, наближені до реальності наукового життя (історично-еволюційний напрям філософії науки), дозволила звернутися до історії науки як до свого емпіричного базису (постпозитивізм). Перехід історії науки від тільки емпіричного опису до власних теоретичних реконструкцій історико-наукових подій та їх пояснення привів до критичного переосмислення традицій історико-наукового дослідження (О.Койре, Дж.Бернал, Т.Кун, І.Лакатос та ін.).

У третьому підрозділі першого розділу аналізується „Проблема соціальності в історії науки”. У першій половині ХХ ст. актуальним в історико-філософських дослідженнях постає питання впливу суспільства на функціонування науки, тобто зовнішніх соціальних зв'язків науки, а в 60-ті роки інтерес переміщається на розгляд науки як відносно самостійного інституту, специфічної сфери діяльності, внутрішні механізми якого піддаються дослідженню. Соціальність науки стає спеціальним предметом дослідження і дискусій, в результаті яких в середині XX ст. були сформовані напрями інтерналізму та екстерналізму. Інтерналісти вважають двигуном розвитку науки фактори, що пов'язані з внутрішньою природою наукового знання: логіка вирішення його проблем, співвідношення традицій і новацій. З точки зору екстерналістів, зміст наукових ідей і чинники, що впливають на їх історичні зміни і еволюцію, цілком і повністю визначаються тими соціально-історичними обставинами, в яких була вироблена дана наукова теорія або концепція. У дисертаційній роботі розглянуто концепцію історії науки О.Койре, засновника інтерналізму, яка спирається на ідею перервності в розвитку науки і представляє напрямок, в межах якого обстоюється концепція наукових революцій як зміни наукових теорій. Розглянута в роботі концепція історії науки Р.Мертона як засновника екстерналізму, спирається на ідею кумулятивного неперервного прогресивного розвитку наукового знання. Історія науки О.Койре є внутрішньою історією ідей, а концепція Р.Мертона розглядає науку як соціальний феномен, тому акцентує увагу на соціокультурному контексті та його впливу на поступ наукового знання. Р.Мертон увів поняття наукового етосу як сукупності норм, що діють в науковому співтоваристві, і представив його основним механізмом функціонування науки як соціального інституту з продукування достовірного знання.

Новий соціальний напрямок при розгляді науки пов'язаний з ім'ям історика науки Дж.Бернала, який наголошував на соціальній і технічній цінності науки, практичній значимості її результатів для соціальної та технічної практики суспільства. Праця Дж.Бернала „Наука в історії суспільства” сприяла формуванню соціальної історії науки та її проблемного кола. Почала звертатися увага на те, що науку можна чи гальмувати регулюванням ззовні, чи сприяти її розвитку у разі надання незалежності та підтримки. У 40 - 50-ті роки увага проблематики досліджень соціології науки приділялася питанням про вплив суспільної атмосфери на розвиток науки, а ближче до 60-х років збільшується увага до внутрішніх питань: наука розглядається як самостійний інститут, специфічна сфера діяльності, внутрішні механізми якої мають бути дослідженими. Такі питання аналізуються у працях Р.Мертона, Дж.Бернала, П.Сорокіна, Т.Парсонса та ін. Т.Кун дає нову інтерпретацію соціальних характеристик науки, звертаючи увагу на суб'єктивні аспекти, а також вважаючи, що система знань не може бути автономною, незалежною від наукового співтовариства.

Другий розділ „Соціокультурний вимір історії науки” присвячений аналізу соціокультурного контексту науки від Античності до кінця ХХ ст. Розкриваються культурно-історичні особливості епох та їх вплив на формування науки як соціального інституту. У першому підрозділі розглянуто „Соціокультурні засади формування науки античності”. Новий історичний період розвитку людського знання, пов'язаний із виникненням наукових знань, був наслідком диференціації та спеціалізації людської діяльності, розвитку й ускладнення суспільного життя, його потреб і способів їх реалізації. Більшість дослідників історії науки вважають приблизною віхою народження наукових знань період з VIII до IV ст. до н.е. На думку фахівців, історично здійснений людством перехід від рецептурно-описового знання, простих умовиводів до логічно обґрунтованих систем дедуктивного висновку, що стали необхідними передумовами народження наукових знань, мав глибокі корені в характері давньогрецької культури. У більшості досліджень, присвячених аналізу особливостей давньогрецької культури, звертається увага на те, що утворенню нового соціального статусу знання сприяли суттєві зміни суспільного життя, коли знання стало визначником соціальних дій та поведінки людей. Розшарування традиційного суспільства посилювалося діяльністю економічних і духовних посередників, які транслювали знання від одного соціального шару до іншого „по горизонталі” - від учителя до учня. Їхня діяльність зробила соціально значущою раціональну практику - навички логічних міркувань, визначення понять, прийоми доказу і спростування, побудови аргументації, умовиводів, інтелектуальні змагання тощо. Новий статус знання знайшов свій вираз у ставленні давньогрецьких філософів до знання, його утворення і використання. Відомо, що Сократ і Платон уважали таку проблему моральною. У підрозділі розглядається науковий доробок Арістотеля, перипатетиків, Архімеда, Ератосфена, Птолемея.

У другому підрозділі „Теологічний контекст наукового знання середньовіччя та новий досвід науки Відродження” розгляд історії наукового знання в соціокультурному контексті середніх віків дозволяє зробити висновок, що науково-теоретичний інтерес науки у період класичної античності та еллінізму, поступився місцем релігійно-моральним пошукам. Протягом середньовіччя традиційно природничо-наукові проблеми обговорювалися за допомогою тлумачення відповідних текстів Святого письма. Унаслідок специфічного середньовічного ставлення до знання як інтерпретації того, про що йдеться в освячених авторитетом книгах, та відсутності самостійності наукового пізнання знання за формою існування є коментарем. Збирання рукописів природничо-наукового змісту, їх критичне коментування стало необхідним елементом духовного розвитку. Власне природознавство по суті зводилося до „науки про слово”: воно апелювало до авторитетних текстів, а не до вивчення природи. У формі коментарю до найважливіших праць Арістотеля викладалися відповідні наукові дисципліни в середньовічних університетах. Тлумачення, вибір аргументації і систематизації можна вважати особливою ознакою наукового знання середніх віків після коментарю.

Культурно-історичне зрушення в ставленні людини до природи, яке дало Відродження, в трактуванні знання сприяло утворенню нового духу пошуків, інтересу до природознавства. На противагу консервативним цінностям середньовіччя окреслюється особлива цінність новини, прагнення новини, що доводилась до культу оригінальності. Також треба відмітити культ діалогу, відродження тієї стилістики розмови, бесіди, яка була характерною для античності. Спілкування визнається справжньою цінністю, що впливало на становлення наукового знання - пошук істини в безпосередньому живому спілкуванні. Якщо попередні форми викладу наукових результатів (трактат, диспут) були орієнтовані на канонізацію досягнутого знання, то нова форма зобов'язана своєю появою духу дослідження, який не укладався в межі дисциплінарно-канонічного викладу та звертався до динамічних форм живої бесіди. Поділ науки на схоластичну науку теоретичних міркувань і практичну науку спостереження та дослідів поступово почав набирати організаційних форм. Прагнення до досвідного знання поступово стає відмітною рисою багатьох культурних практик європейського суспільства. Стверджується, що Відродження завдяки своїм загальносвітоглядним настановам переступає нездоланну межу між „природним” і „штучним” шляхом подолання поділу на теоретика-вченого та практика-інженера. Учений виходить за межі університетських корпорацій, унаслідок чого не займає певного офіційного положення в ієрархії соціальних ролей. Знання оцінюється як особисте надбання мислителя, яке досягається власним пошуком. Схоластична вченість піддається критиці: мислителі епохи Відродження не сприймають примусового характеру викладу, виступають проти зовнішньої та внутрішньої дисципліни в навчанні та дослідженнях, прагнуть отримати задоволення від пізнання нового. В результаті інтелектуали нового типу гуртуються навколо нових культурних центрів, якими стають друкарні, аптеки й перші академії.

У третьому підрозділі „Класична наука в реконструкціях соціальної історії науки” розглядається процес інституалізації науки. Починаючи з XVII ст. наука набирає рис соціального інституту, що створювався на периферії основних соціальних інститутів. Акцентується, що процес інституалізації науки відбувався включенням наукових закладів до системи політичних інститутів за умов надання наукою гарантій про невтручання в справи виховання людини, які залишалися за державою і церквою. Соціальна історія науки розглядає становлення сучасної науки паралельно зі становленням нового буржуазного суспільства, його цінностей та ідеалів. В обмін на сприяння в розвитку з боку суспільства і влади європейська наука від того часу задекларувала власний нейтралітет по відношенню до суспільних ідеалів і цінностей, свободу від ідеологічних та політичних уподобань. Дійсно, неупередженість науки зумовлена тією обставиною, що вона вивчає передовсім те, що реально існує, а не висуває претензії на роль наставника чи вчителя, який указує, як належить бути. З часу свого виникнення і до сьогодні європейська наука декларує свій нейтралітет по відношенню до ідеалів та цінностей, свободу від ідеологічних та політичних уподобань. Вважається, що наука неупереджена і не продукує моральних приписів. На час становлення науки моральні цінності залишалися у парафії релігії, такий розподіл став умовою не виголошеної угоди між церквою і наукою. В результаті виникла об'єктивна наука, орієнтована на істину, а не на цінності, що було зовсім новим явищем в культурі. Науковий метод передбачає незацікавлене вивчення реальності, але існують такі пізнавальні проблеми, до яких він не може бути застосований, тобто наука має певну обмеженість власної компетенції. Історія науки описує процес її розвитку з позиції конкуренції певного набору програм, концепцій, методів, яка є невід'ємною умовою здійснення наукової діяльності. Вибір конкуруючих програм як правило пов'язаний з конфліктом, тому поширеним явищем у науковому середовищі є використання ученими пануючих в суспільстві ідеологічних уподобань як знаряддя в розв'язанні такого роду конфлікту.

Третій розділ „Методологічні стратегії та напрямки соціальної історії науки” присвячений характеристиці концептуальних та методологічних засад соціальної історії науки. У першому підрозділі „Історико-наукові реконструкції на засадах філософії науки” акцентовано, що історія науки й філософія науки органічно пов'язані принаймні тому, що мають один і той самий об'єкт дослідження - науку. Коли розмірковуємо про історію науки, маємо на увазі об'єктивну історію науки як часову послідовність спроб побудувати уявлення про те, що таке наука. Оповідальне подання історії науки неможливе без метатеоретичної перспективи. Значна більшість класичних істориків науки писали свої праці, дотримуючись певної філософської концепції. Завдяки напрацюванням у межах історичного напрямку філософії науки, (О.Койре, Т.Кун, І.Лакатос, С.Тулмін, Дж.Холтон, П.Фейєрабенд та ін.) а також постнекласичним дослідженням теоретичних і методологічних засад науки останніх десятиліть значно підвищився дослідницький інтерес процесу трансформації історико-наукових реконструкцій. Доводиться, що тривалий час основною моделлю та методологічною програмою в історії науки розглядалася модель кумулятивізму, з позицій якої історія науки постає як поступально-прогресивний розвиток та неперервний процес. Такий проект розгляду науки та її історії був започаткований позитивізмом. При такому розумінні наукове досягнення можливо зробити, лише спираючись на попередні, тому і нове знання завжди точніше, адекватніше за попереднє, а все, що було здобуто раніше в науці можна розглядати лише як її передісторію.

У моделі розвитку знання К.Поппера наука переходить від одних проблем до інших - більш глибоких, але наукові теорії від цього не стають глибшими та істиннішими. К.Поппер відійшов від теорії наукового прогресу і розробив концепцію зростання ступеня правдоподібності в історичному розвитку науки. Т.Кун розробив і представив нову концепцію історії науки - концепцію наукових революцій. За час свого існування ця концепція була трансформована і в межах філософії науки, і в межах історії науки. В останньому випадку у багатьох історико-наукових дослідженнях існує тенденція поєднання засад кумулятивної як еволюційної та революційної моделей історико-наукового процесу, що в свою чергу привело до певних трансформацій методологічної основи.

Дискусії інтерналізму та екстерналізму значно підвищили увагу до проблеми соціальної історії науки та сприяли формуванню некласичних моделей розвитку науки. В другій половині XX ст. відбулись зміни типу історико-наукових досліджень. В останній чверті XX ст. в історію науки входять концепції «кейс стадіс» (case studies), ситуаційні (Р. Телнер, Т. Пінч), в яких спеціально досліджуються окремі ситуації в історії науки, які відбуваються у визначеному місці й часі: ситуація, яка досліджується, є неповторною в інших умовах. Такі моделі є протилежними до кумулятивних, лінійних моделей розвитку науки. Модельні дослідження допомагають упорядкувати значний історичний матеріал, аналізувати та визначати його значення, незважаючи на проміжок часу, що минув. Сучасні історико-наукові реконструкції пов'язані з намаганням створити адекватну модель наукової раціональності, розглянутої як спосіб поведінки вчених по досягненню певних цілей певними засобами (Л.Лаудан, Х.Патнем). Цілі, засоби та цінності науки обґрунтовуються відповідно до типів наукової раціональності.

Другий підрозділ третього розділу „Методологічні проекти в межах історії та соціології науки”. Формування і трансформація проблематики та методологічних засад історії науки пов'язана з розвитком соціології науки. Ідея соціальної обумовленості пізнання та його результатів мала розвиток у європейській традиції на початку ХХ ст., що спричинило виникнення у 20-ті роки соціології знання як напрямку досліджень, зорієнтованого на виявлення зв'язку знання та пізнавальної діяльності з соціальними умовами. З часом вона трактується як дисципліна, в межах якої зміни у когнітивній сфері пояснюються змінами у соціокультурному середовищі, що забезпечило довготривале співіснування соціології науки з позитивістською методологією. Соціологія науки суттєво вплинула на історію науки, що викликало розширення історико-наукових досліджень, вихід на рівень розгляду соціального інституту науки. Історія науки почала розглядатися у зв'язку з конкуренцією й діалогом між науковими школами, конкуруючими концепціями і методами. Наукове співтовариство визначається як складна саморегульована система, що утворилася в процесі взаємодії між ученим під час виконання досліджень, обміну інформацією, а також між наукою і суспільством у цілому. Таким чином, зв'язки, що утворюються в результаті цих процесів, впливають на загальний образ науки, а саме на світоглядну основу організації науки як соціального інституту.

Формування соціальної історії науки дозволило подолати обмеження історії науки лише когнітивною історією, знайти конкретно-історичні механізми зв'язку когнітивної сторони з соціальними малими групами, розкрити зв'язок між внутрішніми орієнтаціями дослідників і формуванням дослідницької програми в групі і науковій школі, описати різноманіття дослідницьких груп в історії науки, показати складність взаємодії між групами влади і групами учених, проникнення владних відносин в дослідницьку групу, виявити механізми і канали досягнення консенсусу в групі учених тощо. Іншими словами, соціальна історія науки, застосовуючи методи і поняття соціології до історії науки, змогла знайти нові галузі дослідження, по-новому сформулювати ряд проблемних ситуацій, що вже раніше аналізувалися в історії науки. філософія науковий соціальний

Третій підрозділ третього розділу „Макроаналітична та мікроаналітична стратегії соціальної історії науки”. На межі 70-80-х років сформувалося достатньо чітке усвідомлення характеру нового соціального підходу в аналізі науки. Аналогічно тому, як в соціальній історії було виявлено два підходи - макроаналітична і мікроаналітична стратегії, і в соціальній історії науки також можна виявити дві стратегії: одна з них робить своїм об'єктом взаємовідношення соціальних структур і наукового знання, вплив соціальних змін на зміни в науковому знанні, на взаємовідношення науки як соціального інституту з іншими соціальними інститутами (макроаналітична стратегія представлена в історико-наукових працях Д.Бернала, Р.Мертона, Д.Сартона, Р.Холла та ін.), а інша намагається піти від глобальних соціологічних схем і обмежитися осмисленням конкретно-історичних ситуацій зростання наукового знання в певній культурі. Отже, вивчення окремих випадків наукових відкриттів, полеміки між ученими, висунення гіпотез і побудови теорій в певному соціокультурному контексті є областю дослідження мікроаналітичного підходу в соціальній історії науки. Соціальні реконструкції історії науки використовують низку нових методів і методик, перш за все соціологічних, психологічних і соціально-психологічних. Узагальнюючи основні підходи до аналізу новітніх методологічних орієнтацій соціальних реконструкцій історико-наукових досліджень, більшість дослідників виділяють три напрями в соціальній історії науки: конструктивістський; діалектико-рефлексивний; етнографії науки. Кожний з цих напрямів по-різному трактує і соціальну реальність, і зміст наукових досліджень, і методи науки. У різних напрямах соціальної історії науки акцент робиться на специфічних методах - методах конструювання досліджуваної реальності в конструктивістському напрямі, методах вивчення різних дискурсивних практик в постструктуралізмі та постмодерністському напрямах, методах етнографії, культурної і соціальної антропології в історичній антропології науки і в етнографії науки. Кожний з цих напрямів висуває як ядро методологічної програми специфічні методи, зсовуючи на периферію інструментарію наукового пошуку інші.

Висновки

У дисертаційному дослідженні обґрунтовано теоретико-методологічні та культурно-історичні особливості становлення соціальної історії науки як міждисциплінарної галузі дослідження, виявлені ефективні концептуальні підходи до аналізу її методологічних засад.

Наука як особливий спосіб виробництва об'єктивних знань, не містить оцінного відношення до об'єкта пізнання, тобто наука позбавляє його ціннісного значення для спостерігача: наука дає людині знаннєві сили, але для яких цілей і з якими намірами застосовується така сила, є питанням культурного значення. Гуманістична цінність, культурогенна роль науки неоднозначні і якщо цінність науки вимірювати практичними наслідками, то вона амбівалентна: вища цінність для науки - істина, у той час як вища цінність для культури - людина. Сучасна наука не може розглядатися поза культурно-історичним контекстом. Саме з таких позицій будь-яке наукове дослідження має спиратися на історико-наукові засади, а для сучасної методології науки історія науки з багатоманітністю її процесів постає об'єктом дослідження. У методологічних дослідженнях для аналізу історії науки застосовуються певні концептуальні схеми, моделі, гіпотези, що відображують уявлення дослідників про розвиток науки. Відповідно до того, які засоби обираються для дослідження, один і той самий історико-науковий матеріал описується і пояснюється з точки зору різних методологічних схем. Але при всій їхній багатоманітності сучасна методологія не може відмовитися від раціональної реконструкції історії.

Історія науки як реконструкція реального процесу розвитку наукового знання і діяльності з необхідністю враховує зміни й трансформації існуючих теоретичних узагальнень. Спроби узгодити логічні норми, методологічні правила та практику наукового дослідження призвели до синтезу методологічних підходів філософії науки та історії науки. Переорієнтація філософії науки на моделі, наближені до реальності наукового життя дозволила звернутися до історії науки як до свого емпіричного базису. Перехід історії науки від тільки емпіричного опису до власних теоретичних реконструкцій історико-наукових подій та їх пояснення привів до критичного переосмислення традицій історико-наукового дослідження, що суттєво вплинуло на вибір методологічних засад історико-наукової реконструкції. Завдяки напрацюванням у межах історичного напрямку філософії науки, а також постнекласичним дослідженням теоретичних і методологічних засад науки останніх десятиліть значно підвищився дослідницький інтерес процесу трансформації історико-наукових реконструкцій. Такий інтерес можна пояснити кількома причинами. З одного боку, сучасна наука розуміється як сукупність парадигм, які в історичному сенсі рівнозначні. На такій підставі в сучасній історії науки використовується ситуативний підхід, в якому головний акцент робиться на моменті співіснування теорій і парадигм. з іншого боку, активно розвивається синергетичний підхід, в межах якого парадигми сприймаються як події, структуровані певним чином в деяку цілісність саме як наукову. Сучасна наука не виключає соціальне як таке, що існує за її межами, а розглядає його як один із аспектів, один зі складників своєрідної цілісності науки.

Соціологія науки суттєво вплинула на формування соціальної історії науки, що викликало розширення предмету досліджень, вихід на рівень розгляду соціального інституту науки. Наукове співтовариство визначається як складна саморегульована система, що утворилася в процесі взаємодії між ученим під час виконання досліджень, обміну інформацією, а також між наукою і суспільством у цілому. Таким чином, зв'язки, що утворюються в результаті цих процесів, впливають на загальний образ науки, а саме на світоглядну основу організації науки як соціального інституту. Історія науки, розглядається у зв'язку з конкуренцією й діалогом між науковими школами, конкуруючими концепціями і методами.

Соціальна історія науки використовує ситуаційні дослідження, основним об'єктом яких є індивідуальна історична подія як унікальна і неповторна. Історія розглядається як багатоподійна, оскільки попередні події минулого не витісняються наступними. Головним матеріалом для аналізу стає проблема відносин між окремими подіями. Відносини між подіями є діалогічними, навіть між конкуруючими, тому що у ситуаційних дослідженнях головний акцент робиться на моменті співіснування теорій, парадигм. У нових моделях історії науки, побудованих на засадах методології ситуаційних досліджень, по-новому розглядаються і використовуються поняття дискретного і неперервного до розуміння історико-наукового процесу. Дискретність розглядається як необхідна умова збереження індивідуальності історичної події, які не можуть складати певну єдність (історичний процес) шляхом узагальнення, а можуть бути об'єднані лише шляхом спілкування. Простір між подіями є комунікативним, заповненим лініями взаємодії, спілкування. Кожна історична подія фокусує в собі весь процес, і навпаки історія розкривається через подію.

Соціальна історія науки використовує низку нових методів і методик, представлених в межах мікроаналітичної та мікроаналітичної стратегії, передовсім соціологічних, психологічних і соціально-психологічних. Різні напрями соціальної історії науки висувають у якості стрижня методологічної програми специфічні методи, зсовуючи на периферію інструментарію наукового пошуку інші. Міждисциплінарність соціальної історії науки забезпечила її прогрес в пізнанні об'єкту дослідження і водночас поставила низку складних методологічних проблем. Одною з центральних стала проблема співвідношення та ієрархії методів і результатів дослідження та можливість її розв'язання на основі єдиної методологічної концепції.

Основні положення дисертації викладені в наступних публікаціях

1. Потіщук О.О. Соціальна історія науки: методологічні проблеми і перспективи / О.О. Потіщук // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія: збірник наукових праць. - 2006. - Випуск 309-310. - С.256-260.

2. Потіщук О.О. Соціальна історія науки В.І.Вернадського / О.О. Потіщук // Філософські проблеми гуманітарних наук: Альманах. - 2007. - № 12-13. - С.173-178.

3. Потіщук О.О. Проблема становлення соціальної історії науки: основні стратегії та методологічні реконструкції / О.О. Потіщук // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія: збірник наукових праць. - 2008. - Випуск 412-413. - С.54-58.

4. Потіщук О.О. Наука і освіта в теологічному контексті культури середньовіччя / О.О. Потіщук // Філософські проблеми гуманітарних наук: Альманах. - 2008. - № 14. - С.107-112.

5. Потіщук О.О. Формування практичного досвіду науки в соціальному контексті доби Відродження / О.О. Потіщук // Вісник Національного авіаційного університету: Філософія. Культурологія. - 2009. - № 1(9). - С.119-123.

6. Потіщук О.О. Класичні та некласичні моделі історії науки / О.О. Потіщук // Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку. Матеріали міжнародної наукової конференції 5-6 жовтня 2006 р. - Чернівці: Рута, 2006. - С.29-32.

7. Потіщук О.О. Інтерналізм та екстерналізм як методологічні підходи до аналізу соціальної історії науки // Дні науки філософського факультету - 2007. Міжнародна наукова конференція (17-19 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. - Ч. ІV. - С.113-114.

8. Потіщук О.О. Трансформація методологічних засад історії науки // Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри. Матеріали міжнародної наукової конференції 26-27 жовтня 2007 р. - Чернівці: Рута, 2007. - С.74-75.

9. Потіщук О.О. Історико-наукові засади міждисциплінарних досліджень // Науково-практична конференція “На шляху до синтезу філософії, релігії і науки”. Тези доповідей. 16-17 березня 2007 р. - Львів, 2007. - С. 88-89.

10. Потіщук О.О. В.І.Вернадський як засновник соціальної історії науки // Дні науки філософського факультету - 2008. Міжнародна наукова конференція (16-17 квітня 2008 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2008. - Ч. VІІ. - С.138-139.