Біографічний підхід у західній історико-філософській традиції: віхи становлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г. С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.05 - Історія філософії

Біографічний підхід у західній історико-філософській традиції: віхи становлення

Менжулін Вадим Ігорович

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий консультант:

доктор філософських наук, професор ТКАЧУК Марина Леонідівна, Національний університет «Києво-Могилянська академія» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, завідувач кафедри філософії та релігієзнавства.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник ПОЛІЩУК Ніна Павлівна, Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу історії філософії України; доктор філософських наук, професор АЛЯЄВ Геннадій Євгенович,

Полтавський національний технічний університет імені Ю. Кондратюка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, завідувач кафедри філософії і соціально-політичних дисциплін;

доктор філософських наук, доцент ГОЛУБОВИЧ Інна Володимирівна, Одеський національний університет імені І. Мечникова Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, професор кафедри філософії природничих факультетів.

Захист відбудеться « ___ » _______________ 2011 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий « ___ » _______________ 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук Л. А. Ситніченко

1. Загальна характеристика роботи

філософія історія біографічний пізнання

Одним із переконливих свідчень актуальності теми дослідження є інтенсивність дискусій навколо неї. З одного боку, поширеним є погляд, згідно з яким по-справжньому академічним завданням історика філософії є вивчення ідей філософів, тоді як їхніми біографіями мають опікуватися белетристи. Висловлювання на користь такого ставлення до біографічного підходу в історії філософії (й тим більш - до історико-філософської біографістики як специфічного різновиду історико-філософського письма) знаходимо у багатьох авторитетних мислителів (зокрема у Г. Гегеля, М. Гайдеггера, Л. Вітгенштайна, М. Фуко та ін.). З іншого боку, досвід конкретних історико-філософських студій дає підстави припустити, що такий «філософський антибіографізм», хоч і має вагоме смислове й історичне підґрунтя, потребує, щонайменше, істотної корекції. Наприклад, в аналітичній філософії, яку тривалий час було прийнято вважати принципово відстороненою від усього індивідуально-біографічного, в останнє десятиліття ХХ ст. розпочалися процеси, які, за висловом впливового сучасного англо-американського дослідника С. Крічлі, можна кваліфікувати як біографічний поворот. Аналогічні тенденції спостерігаються в Росії, де впродовж 2000-х років з'явилася ціла низка праць, в яких приділяється значна увага біографічній складовій історії філософії (під біографічною складовою маємо на увазі як біографічні елементи історико-філософського процесу, так і біографічні аспекти історико-філософського пізнання), а одна з них стала, за словами її рецензента, символом ескалації біографізму на російських теренах. Зростання інтересу до біографічної складової історії філософії спостерігається останніми роками і в Україні, що, з нашого погляду, цілком вписується у логіку утвердження того «світоглядного», «філософсько-антропологічного», «людиномірного» підходу до вивчення філософії та її проблем, що притаманний сучасній українській філософській науці. Звичайно, оголошення «біографічного повороту» чи «ескалації біографізму» безпосередньо у філософії є тільки частиною більш масштабних процесів. Річ у тім, що біографістика є не просто однією з домінуючих тем в усіх мас-медіа, а й справжнім символом розвитку демократії, одним з головних пріоритетів якої є життя окремої людини, її унікальне і неповторне буття.

Ступінь наукової розробленості теми. Разом з тим уже згадана потужна традиція філософського та історико-філософського антибіографізму знайшла свій прояв у тому, що порівняно з такими соціогуманітарними сферами, як література, психологія, соціологія, політика, мистецтво, мас-медіа (в яких стрімке зростання інтересу до біографістики спостерігається ще з 1970-х років), у філософії аналогічні процеси є менш вираженими і відбуваються із певним запізненням. Відносно повільними є й темпи теоретичного осмислення проблем, що постають у цьому контексті перед історико-філософською наукою. Попри те, що біографічні розвідки є невід'ємною частиною спадщини таких класиків філософської думки ХІХ-ХХ ст., як, скажімо, В. С. Соловйов, К. Фішер, В. Віндельбанд, В. Дильтей, Е. Кассирер, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Арендт, Ж. Деррида, а станом на сьогодні важко знайти бодай одного впливового філософа, біографія якого ще не досліджувалася (причому величезний інтерес у багатьох дослідників викликають біографії таких «антибіографістів», як, скажімо, М. Гайдеггер і Л. Вітгенштайн), в останні десятиліття з'явилося порівняно небагато праць, автори яких (П. Адо, А. В. Гулига, О. Ф. Лосєв, Е. Ю. Соловйов, В. М. Шахматов, Д. Коллінз, Дж. Конант, Р. Фредман, Р. Монк, Р. Ричардс, Б.-А. Шарфштейн та ін.) спеціально досліджують теоретико-методологічні й історичні питання, пов'язані з біографічним підходом в історії філософії. Плідні засади для розвитку біографістики створені в рамках неопрагматизму і нового історизму (зокрема Р. Рорті й О. М. Еткіндом), однак вони ще потребують подальшої експлікації безпосередньо на історико-філософському матеріалі. Певні напрацювання і водночас досить багато простору для подальших досліджень знаходимо і в сучасній українській історико-філософській науці. Дослідження, присвячені такому методологічно значущому для нашої теми напряму філософської думки, як неопрагматизм, здійснює Н. П. Поліщук. Значущість біографічного аспекту історико-філософських студій акцентується у працях таких вітчизняних істориків філософії, як В. С. Горський, Ю. В. Кушаков, М. Л. Ткачук; вивченню окремих аспектів історії української та російської філософії «в особах» їхніх творців присвячені роботи В. Г. Табачковського, А. Г. Тихолаза (у більш публіцистичній формі цієї теми торкається у своїх спогадах Г. І. Горак); з року в рік зростає кількість досліджень, присвячених біографіям окремих мислителів (М. В. Попович, А. К. Бичко, Г. Є. Аляєв, І. В. Валявко, Л. Н. Гармаш, І. Я. Матковська та ін.). Протягом 1990-2000-х років в Україні з'явилися дослідження, присвячені іншим перетинам філософської і біографічної проблематики, а також вивченню загальнофілософських засад біографістики як такої (О. Л. Валевський) та визначенню її місця в межах усього корпусу соціогуманітарного знання (І. В. Голубович). Аналізу певних моментів у розвитку історико-філософської біографістики в СРСР і незалежній Україні присвячено низку публікацій дисертанта. З нашого погляду, подальший розвиток біографічного напряму в українській історико-філософській науці потребує фахового осмислення самого процесу становлення й утвердження біографічного підходу як форми історико-філософського пізнання - процесу, пов'язаного передусім з історією західної філософії.

Усвідомлення цього визначило мету дисертаційного дослідження - проаналізувати процес становлення біографічного підходу в західній історико-філософській традиції. Реалізація цієї мети передбачала розв'язання таких завдань:

- окреслити віхи та провідні тенденції у розвиткові уявлень щодо змісту і значення біографічних елементів філософування та біографічних аспектів історико-філософських студій;

- з'ясувати основні чинники формування і тривалого існування антибіографічної настанови в історико-філософському пізнанні;

- визначити та проаналізувати вузлові моменти процесу легітимації біографічної складової у західній філософській та історико-філософській традиції ХІХ - початку ХХІ ст.;

- розкрити специфіку і значення біографічного підходу та історико-філософської біографістики в контексті сучасної історико-філософської науки та актуальних тенденцій світової філософії.

Об'єктом дисертаційного дослідження є біографічна складова історії філософії. Предмет дослідження - процес становлення й утвердження біографічного підходу як специфічної форми історико-філософського пізнання, специфіка і значення цього підходу для вивчення історії філософії.

Специфіка предмета визначила методи дослідження. Оскільки біографічні елементи й аспекти видаються ледь не найсуб'єктивнішими і, відповідно, найспонтаннішими складовими історії філософії, ми не могли не враховувати критику методологічного примусу й універсалізму (П. Фоєрабенд, Г.-Г. Гадамер). З нашої точки зору, абсолютного методу (особливо - в гуманітаристиці) не існує, але певні дослідницькі пресупозиції є неминучими і, якщо ставитися до них свідомо та самокритично, досить плідними. Однією з таких пресупозицій під час написання цієї роботи була симпатія її автора до такої стратегії гуманітарних досліджень, як новий історизм. Велике методологічне значення для нашого дослідження має принципова міждисциплінарність нового історизму: останньому, як і біографістиці, властивий послідовний і наполегливий пошук взаємопереходів між різноманітними формами людської діяльності. Розглядаючи тексти і життя як нерозривно пов'язані між собою, новий історизм виступає за доповнення звичних для традиційної історії філософії текстуального, інтертекстуального та дискурсивного типів аналізу екскурсами в екстратекстуальну (зокрема й біографічну) площину. За текстуальною реальністю зберігається центральна роль, тоді як значення екстратекстуальних чинників визнається периферійним, однак при цьому новий історизм відмовляється розмежовувати центр і периферію сталими бар'єрами та вимагає здійснювати дослідження як у доцентровому (від життя - до текстів), так і у відцентровому (від текстів - до життя) напрямках. Окрім того, у своєму ставленні власне до текстуальних джерел ми спиралися на методологічно цінну ідею Р. Рорті про те, що існує три варіанти читання текстів - першо-, друго- і третьосортна критика. У своєму дослідженні ми намагалися не опинитися в ролі критика найнижчого - третього - сорту, який оцінює ідеї тих чи інших мислителів шляхом демонстрації їх невідповідності певній системі уявлень, котру сам неусвідомлено приймає за абсолютну істину. Замість цього ми прагнули бути передусім «другосортним критиком», який уникає щойно описаного одіозного підходу і критикує героя свого дослідження не ззовні, а зсередини, тобто займається іманентною критикою. Окрім того, ми намагалися використати позитивні потенціали того, що, за Рорті, є прерогативою «першосортного критика» (або «сильного текстуаліста», «сильного читача»). Йдеться про таке прочитання текстів інших авторів, котре не зосереджується на недоліках системи, яку розглядає, а замість цього займається її прагматичною реконтекстуалізацією, тобто використовує ідеї інших мислителів задля створення нових плідних метафор. Загрозу волюнтаризму, яку спричинює дозвіл на реконтекстуалізацію, ми спробували пом'якшити за допомогою такої настанови, яку можна асоціювати з ідіографічним методом неокантіанців або - у більш загальнонаукових термінах - із методикою «case studies». Розгляд питання про роль біографії в історії філософії шляхом аналізу окремих «випадків» мав сприяти більш органічному поєднанню предмета і методу нашого дослідження. Окресливши на початку роботи деякі основні проблеми історико-філософської біографістики та виклавши перше орієнтовне бачення шляхів їх розв'язання, а потім перевіряючи та коректуючи ці вихідні припущення шляхом генетичного та компаративного аналізу часткових випадків, ми прямували до нового - більш ґрунтовного і цілісного (але, зрозуміло, не остаточного) - бачення, тобто намагалися об'єднати ідіографічний підхід з номотетичним, а синхронічний - із діахронічним.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській історико-філософській науці здійснено комплексне дослідження біографічного підходу в західній історико-філософській традиції, яке передбачало не тільки вивчення історії формування та утвердження історико-філософської біографістики як специфічного і фундаментально значущого напрямку досліджень, а й виявлення її основних принципів та обмежень.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у таких положеннях:

- Визначено, класифіковано та піддано критичному аналізу уявлення, що перешкоджають розвитку біографізму і, відповідно, сприяють розвитку антибіографічної настанови в історико-філософському пізнанні: псевдобіографізм - звуження біографії до переліку анкетних відомостей або некоректне застосування термінів «біографія», «біографічний» (зокрема, у випадку введення такого поняття, як «біографія філософії»); редукціонізм - визнання біографії філософа абсолютним ключем до автентичного розуміння його вчення, внаслідок чого останнє розглядається виключно через біографічну призму; компартменталізм - уявлення, згідно з яким вчення філософа є цілковито автономним від його життя й, отже, потребує відокремленого розгляду.

- Розкрито історичну обмеженість компартменталізму. З'ясовано, що затьмарення особистісно-біографічного аспекту філософії є характерним лише для певних епох (головним чином - для Середньовіччя і Нового часу). Разом з тим визнано, що ця настанова урівноважує надмірну персоналізацію філософії (характерну, принаймні певною мірою, для античності і Ренесансу).

- З'ясовано, що поширені у ХХ ст. моделі біографічного аналізу, витоки яких сягають різних варіантів «філософії підозри» (передусім - психоаналізу і марксизму), є відлунням редукціоністських інтерпретацій, увиразнених у популярному в ХІХ ст. понятті «біографічний метод». Виявлено, що спроби біографів-редукціоністів пояснити діяльність філософа впливом певних нефілософських чинників (соціально-класова ідентичність, душевні або фізичні хвороби) ігнорують таку фундаментальну рису філософського мислення, як прагнення самодостатності.

- На прикладі таких пропонентів «біографістики підозри», як Ф. Ніцше та З. Фрейд, доведено, що інтелектуальну діяльність цих і багатьох інших видатних постатей можна і варто розглядати у щільному зв'язку з різноманітними біографічними обставинами (зокрема й такими, які можна кваліфікувати як витіснені у несвідоме чи хворобливі), однак при цьому слід спиратися не на редукціоністські пояснення, характерні для «біографістики підозри», а на значно продуктивнішу концепцію «творчої хвороби», яка, уникаючи зведення інтелектуальних досягнень до дії зовнішніх чинників, не редукує творчість до патології, а, навпаки, ампліфікує патологію до творчості.

- Доведено, що ініціаторами та першими нормотворцями у процесі легітимації історико-філософської біографістики як повноправної складової історико-філософської науки в її сучасному розумінні слід вважати таких впливових представників західноєвропейської академічної філософії другої половини ХІХ - початку ХХ ст., як К. Фішер і В. Віндельбанд. Виявлено, що порівняно із К. Фішером, чий біографічний підхід ґрунтується на досить хиткому методологічному компромісі між біографізмом і логіцизмом, В. Віндельбанд, визнавши принципову рівноправність номотетичного та ідіографічного типів пізнання, здійснив глибше та перспективніше обґрунтування принципової необхідності біографізму в історико-філософському пізнанні.

- Виокремлено і піддано порівняльно-генетичному аналізу вузлові моменти легітимації біографічної складової у західній філософській думці кінця ХІХ - початку ХХІ ст. (пов'язані передусім з такими філософами, як В. Дильтей, М. Гайдеггер, К. Ясперс, Ж._П. Сартр, Г. Арендт, Л. Вітгенштайн, М. Фуко).

- З'ясовано, що М. Гайдеггер, заперечуючи значення біографії філософа для його філософії, не заперечував зворотного - значення філософії для біографії філософа. Встановлено, що такий рух думки (не від життя - до творів, а від творів - до життя) не виключає історико-філософську біографістику, а окреслює одну з її можливих стратегій.

- Встановлено теоретичний і практичний внесок у розвиток історико-філософської біографістики, зроблений такими ідейно близькими до Гайдеггера мислителями, як В. Дильтей (згідно з яким розуміння історії у відриві від життя індивідуумів схоже на спроби осягнути ціле, оминаючи увагою його частини), К. Ясперс (який вирізняв три рівноцінні й органічно пов'язані між собою аспекти історико-філософського пізнання - історію форм філософського мислення, історію його змістовного наповнення та історію особистостей, які є його носіями), Ж.-П. Сартр (який, відмовившись від «біографічного романтизму» і «біографічного позитивізму», систематично займався теоретичним обґрунтуванням і практичною реалізацією власної стратегії біографічного письма, ключовими елементами якої є поняття проекту та регресивно-прогресивний метод) і Г. Арендт (яка, здійснюючи власні біографічні розвідки, керувалася переконанням, що виокремлення «особистісно-суб'єктивних» і «безособово-об'єктивних» компонентів має сенс лише в межах природознавства, а також сприяла розвитку дружньо-критичної біографістики, вільної як від відстороненого об'єктивізму, так і від обох крайнощів суб'єктивізму - апологетики та розвінчування).

- Обґрунтовано припущення, що розвиток структуралізму (і пов'язаної з ним настанови на десуб'єктивізацію знання та мислення, увиразненої, зокрема, у тезі про «смерть автора») не став на заваді розвиткові біографістики. Навпаки, вдосконаленню останньої сприяли принципові зауваження такого прихильника тези про «смерть автора», як М. Фуко, висловлені на адресу тих, хто сприймає творця текстів як абсолютно об'єктивну та безперервну реальність, оминаючи увагою його функціональність, конструктивність і дискретність.

- Узагальнено досвід і продемонстровано пізнавальний потенціал такого напряму сучасної гуманітаристики, як новий історизм. Встановлено, що у своєму позитивному ставленні до біографічних складових в історії філософії новий історизм споріднений з прагматизмом (Д. Дьюї, В. Джемс, Ч._С. Пірс) та неопрагматизмом (Р. Рорті) і розгортається в річищі семіотики Ч._В. Морриса. Виходячи з того, що новий погляд на співвідношення вчення і життя філософа, запропонований Р. Монком у біографії Л. Вітгенштайна, символізував «біографічний поворот» в аналітичній філософії, обґрунтовано тезу, що філософську санкцію на розгляд ідей філософів у зв'язку з їхніми біографіями надає не тільки прагматизм, а й сучасна англо-американська філософія в цілому.

- На підставі докладного аналізу настанов та уявлень щодо ролі біографії філософа у філософії та її історії, виявлених у рамках таких напрямів філософської думки, як неокантіанство, неогегельянство, філософія життя, психоаналіз, герменевтика, феноменологія, екзистенціалізм, структуралізм і постструктуралізм, прагматизм і неопрагматизм, аналітична філософія, новий історизм, обґрунтовано припущення, що майже в будь-якій філософській традиції, хоч би якою сцієнтичною чи антибіографічною вона здавалася на перший погляд, з часом можуть розпочатися процеси, які можна кваліфікувати як «біографічний поворот», який є одним з проявів визначального для всієї світової філософії останніх десятиліть герменевтично-лінгвістично-прагматично-семіотичного повороту.

- Запропоновано такий підхід до вивчення історії філософії, який, уникаючи абсолютизації біографічних чинників, може і має реалізовуватися поряд зі звичними моделями історико-філософського пізнання, які сфокусовані на розвитку філософської думки впродовж тривалих історичних періодів, а також на працях і концепціях філософів.

- Обґрунтовано тезу, що будь-який біографічний матеріал (зокрема й психолого-психіатричний, біологічний, соціально-політичний тощо) має сенс в історико-філософському дослідженні лише тоді, коли використовується не для пояснення ідей філософа, а для прояснення усієї його постаті (яка увиразнює надзвичайно складну і далеко не одноманітну взаємодію життєвих і теоретичних чинників). Доведено, що на зміну двом зовні протилежним, але рівною мірою застарілим типам пояснювальної біографістики (апологетичній, що живиться надією, та розвінчувальній, що сповнена підозрою) має прийти біографістика, яка, відповідаючи вимогам етики сучасного біографічного дискурсу, заснована на довірі - як до героя, так і до читача.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Спростовуючи уявлення, згідно з яким біографічні аспекти та елементи є нібито найпростішими, а отже - найпопулярнішими складовими будь-якої академічної дисципліни, здійснене дослідження доводить, що історико-філософська біографістика є не тільки цікавою і популярною, етично повчальною та естетично виразною, а й теоретично обґрунтованою та історично зрілою, ідеологічно багатошаровою та культурно значущою, методологічно складною та евристично насиченою цариною історико-філософського пізнання. Таке розуміння здатне сприяти як поглибленню теоретичної бази і розширенню пізнавальних горизонтів фахових історико-філософських студій, так і підвищенню якості викладання нормативної дисципліни «Філософія» та спеціальних філософських дисциплін у вищих навчальних закладах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у межах науково-дослідних тем «Історико-філософське пізнання: теорія і методологія» (держреєстраційний № 0110U001271) та «Філософія в контексті культури: історія і сучасність» (держреєстраційний № 0110U001268) кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» (далі - НаУКМА).

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертації дисертант отримав самостійно. Кандидатську дисертацію на тему «Трансформація психоаналітичної концепції міфу» захищено у 1996 р. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використовувалися.

Апробацію результатів дослідження здійснено у виступах і доповідях автора, зроблених на круглому столі «Г. Арендт як фундатор сучасної політичної філософії» (Київ, 2006); науковому семінарі «Нові теорії та методи в соціально-гуманітарному знанні» (Сімферополь, 2007); VI Могилянському історико-філософському семінарі «Проблема методу в історико-філософському пізнанні» (Київ, 2007); Міжнародній міждисциплінарній конференції «Громадянське суспільство в Україні за доби глобалізації: ціннісно-нормативне та інституційне забезпечення його розбудови» (Київ, 2007); VII Могилянському історико-філософському семінарі «Олексій Лосєв: постать і спадщина» (Київ, 2008); ІІІ Всеукраїнській студентсько-аспірантській науковій конференції «Філософія: Нове покоління. Територія революції» (Київ, 2008); VIIІ Могилянському історико-філософському семінарі «Методологія історико-філософського пізнання: актуальні стратегії» (Київ, 2008); Міжнародному науковому симпозіумі «Психоаналіз - неможлива професія» (Київ, 2008); VIII Міжнародній науково-теоретичній конференції «Про природу сміху» (Одеса, 2008); VII щорічному Міжнародному семінарі «Етнічність та влада: регіональні, національні та глобальні проекти» (Ялта, 2008); IV Чишківських читаннях з історичної біографістики «Великі і „малі“ українці: особа в історії і сучасності» (Київ, 2008); науковій конференції «Мова та ідеологія» (Київ, 2008); круглому столі «Геополітичні конфлікти та цивілізаційні війни, перемовини, порозуміння і примирення у сучасній філософії: „англоамериканці“ VS „континентали“» (Київ, 2008); круглому столі «Дискурс аналітичної та континентальної філософії: уявні та дійсні проблеми» (Київ, 2008); Міжнародній науковій конференції «Ім'ям чого є антисемітизм?» (Київ, 2009); ІV Всеукраїнській студентсько-аспірантській науковій конференції «Філософія: Нове покоління. Діалог. Комунікація. Дискурс» (Київ, 2009); V Чишківських читаннях з історичної біографістики «Українська біографістика: науково-теоретичні, методичні та практичні здобутки» (Київ, 2009); Міжнародній науковій конференції «Філософія і література: міждисциплінарний діалог» (Київ, 2009); Дослідницькому семінарі «Біографічний підхід у писанні історії культури» (Київ, 2010). Результати дисертаційного дослідження систематично обговорювалися на засіданнях кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА (2007-2010) та використовувалися у практиці викладання курсу «Методологічні проблеми історико-філософського пізнання» для студентів магістерської програми «Філософія» НаУКМА (2008-2011).

Публікації. Основні етапи, положення й результати дослідження відображено у трьох індивідуальних монографіях загальним обсягом 50,8 обл.-вид. арк. та 33 публікаціях, 21 з яких уміщено у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 12 - у збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій та інших наукових виданнях.

Структура роботи відповідає меті та завданням дослідження й зумовлена логікою розкриття теми. Дисертація містить вступ, чотири розділи (15 підрозділів), висновки та список використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 350 сторінок, з яких список використаних джерел - 36 сторінок (524 позиції).

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його мету і завдання, об'єкт, предмет, теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертації, подано відомості щодо її апробації, структури, зв'язку з науковими програмами.

З метою з'ясування стану наукової розробленості теми у першому розділі «Біографічний підхід в історії філософії: провідні тенденції, штучні альтернативи та принципові завади» до розгляду залучено низку класичних текстів і новітніх історико-філософських досліджень, аналіз яких дав змогу схарактеризувати основні тенденції та віхи у розвиткові уявлень щодо біографічної складової історико-філософських студій від античності до сьогодення; визначити об'єктивні передумови та сутність такої поширеної настанови, як антибіографізм; окреслити напрямки її конструктивного подолання.

У підрозділі 1.1 «Антибіографізм і псевдобіографізм» наведено приклади антибіографічної настанови у видатних філософів ХХ ст., а також здійснено розмежування між історико-філософським біографізмом і поширеними псевдобіографічними формами історико-філософських досліджень, зокрема - звуженням біографії до переліку анкетних відомостей або довільно-метафоричним тлумаченням термінів «біографія», «біографічний» та їх необґрунтованим застосуванням (наприклад, у випадку оперування таким поняттям, як «біографія філософії»).

У підрозділі 1.2 «Редукціонізм чи компартменталізм?» з'ясовано, що легітимація біографічного аспекту історико-філософського пізнання передбачає критичне осмислення і подолання двох крайнощів: а) уявлення, згідно з яким учення філософа є цілковито автономним від його життя, а отже, має розглядатися окремо від останнього (компартменталізм); б) уявлення, згідно з яким біографія філософа містить ключ до автентичного й вичерпного розуміння його вчення, яке, отже, слід розглядати обов'язково крізь призму біографічних чинників (редукціонізм). Надання надмірного значення психобіологічним або соціально-політичним аспектам життя людини створює передумови для формування двох найрадикальніших моделей біографічного редукціонізму - психоаналітичної і марксистської. Їх поширення у ХХ ст. є відлунням популярності редукціоністських інтерпретацій, що квітли у європейській біографістиці приблизно з середини ХІХ ст. під назвою «біографічний метод». Аналіз низки показових прикладів біографічного редукціонізму, здійснений у підрозділі, дає підстави для висновку про те, що, намагаючись пояснити діяльність філософа впливом певних нефілософських чинників, біографи-редукціоністи ігнорують таку фундаментальну рису філософії, як прагнення абсолютної самодостатності, і дають підстави для закидів щодо спрощення життя і діяльності філософів з боку компартменталістів. Утім, компартменталізм сам постає надто сумнівною альтернативою, щойно ми згадуємо зразки єдності слова і справи, вчення і життя, залишені такими мислителями, як, приміром, Сократ.

Розгортаючи останню тезу в підрозділі 1.3 «Філософ і його біографія: історичне й одвічне», автор, спираючись на сучасне багатошарове і багатовекторне розуміння всесвітнього історико-філософського процесу, доходить висновку, що компартменталізм ґрунтується на однобічному сприйнятті філософії як суто теоретичної діяльності, апелює до такого її образу, який аж ніяк не може вважатися абсолютним та остаточним. За античних часів відрив учення від життя асоціювався передусім із софістикою, але більшість провідних філософів зразком для наслідування обрали зовсім не софістів, а їхнього головного опонента - Сократа. Саме його послідовники виявилися ініціаторами біографічного експериментування в IV ст. до н. е.; завдяки його образу біографія філософа постала одним із найпопулярніших субжанрів античної літератури. Як наголошено у дисертації, працюючи в умовах досить жорсткої конкуренції шкіл, античні біографи не стільки відтворювали реальне життя філософів, скільки заохочували (чи навпаки - відмовляли) інших людей ставати їхніми послідовниками, внаслідок чого факти рішуче змішувалися з фантазіями, а оцінки коливалися від абсолютного схвалення (коли йшлося про власних кумирів) до цілковитого осуду (у випадку з представниками ворожого табору). За доби Середньовіччя, коли така конкуренція значно послабилася, а потреба у біографіях власне філософів майже зникла, їхнє місце заступили доволі одноманітні агіографічні житія святих. Відновлення інтересу до біографій філософів відбулося за доби Ренесансу, проте новочасна доба позначилася черговим знеціненням образу філософії як способу життя й, відповідно, жанру історико-філософської біографістики (подекуди - аж до повного його табуювання). Своїм повторним знеособленням філософія була зобов'язана вже не релігії, а стрімкому піднесенню нового авторитету - науки. З огляду на величезну роль останньої в сучасному світі складається враження, що розуміння філософії як способу життя та образ філософа-любомудра цілковито поступилися місцем тлумаченню філософії як знеособленого знання й образу філософа-науковця, тим самим створюючи передумови для беззастережної перемоги компартменталізму. Однак такий висновок є надто поспішним, адже, як з'ясовано далі, новочасний розрив філософської теорії з філософською практикою виявляється досить неоднозначним і неостаточним. Більше того, характерне як для Нового часу, так і для Середньовіччя затьмарення особистісно-біографічного аспекту філософії не тільки приховує, а й висвітлює її суть. Автентичне розуміння біографії філософа можливе лише за умов визнання її принципової парадоксальності: своїм суто індивідуальним шляхом філософ завжди крокує до всезагального, але досягає всезагального, що важливо, саме індивідуальним шляхом. З цього випливає, що історико-філософська біографістика мусить відмовитися від дилеми «компартменталізм або редукціонізм» та однобічних спроб абсолютизації образу філософа як анонімного носія знання чи особистості з неповторним життям і гучним ім'ям. У подальшому викладі цей висновок розгортається на конкретних прикладах з історії філософії, які зберігають актуальність донині.

У другому розділі «Історико-філософська біографістика в західноєвропейській академічній філософії другої половини ХІХ - початку ХХ ст.» здійснено аналіз теоретико-методологічних підходів і досвіду конкретних біографічних студій провідних представників зазначеної традиції, які виявилися ініціаторами та нормотворцями процесу легітимації історико-філософської біографістики як повноправної складової історико-філософського пізнання.

У підрозділі 2.1 «Біографічні студії К. Фішера» здійснено спробу всебічного аналізу сутності і специфіки біографічного підходу, зреалізованого у працях одного з найвидатніших істориків філософії ХІХ ст. З'ясовано, що підґрунтя цього підходу становить хиткий методологічний компроміс між біографізмом і логіцизмом, увиразнений у концептуальному осягненні характеру (генія) філософа як витоку єдності його життя і вчення. Акцентуючи увагу на конструктивному аспекті Фішерового підходу, що розглядає взаємодію між життям і вченням філософа як кореляцію, а не детермінацію, автор виявляє й непослідовність дослідника в його реалізації. Зокрема, якщо в біографіях Бекона, Декарта, Спінози, Ляйбніца, Канта і Фіхте К. Фішер знаходить риси, однаково характерні і для їхнього життя, і для їхнього філософування, то у випадку з Шеллінгом і ще більшою мірою - з Гегелем він демонструє прагнення до розмежування творчості та життя. Такий ухил у бік компартменталізму і логіцизму пояснюється тим, що саме Гегеля Фішер вважав носієм філософії в її максимально універсалістському і, відповідно, знеособленому вигляді. Виразним свідченням непослідовності й двозначності Фішера є також його «хитання» між такими полюсами біографістики, як апологетика та розвінчування. Якщо певні елементи критики, наявні у життєписах Бекона, Декарта, Спінози, Ляйбніца, Канта, Фіхте, Шеллінга та Гегеля, мають у цілому збалансований і здебільшого доброзичливий характер, то у випадку з Шопенгауером, навпаки, виразно домінує настанова на розвінчування. Річ у тім, що, на відміну від вищезгаданих філософів, Шопенгауер уособлював радикальний антагонізм щодо тих цінностей, уявлень, спільнот та інститутів, виразником і представником яких був Фішер, а саме - німецького патріотизму, німецької після-Кантової філософської традиції, університетської філософії і безпосередньо філософії Гегеля.

У підрозділі 2.2 «Номотетизм у союзі з ідіографізмом» до розгляду залучено спадщину молодшого сучасника та шанувальника К. Фішера - одного з провідних представників баденської школи неокантіанства В. Віндельбанда, який не тільки глибоко та перспективно обґрунтував принципову необхідність біографізму в історії філософії, а й ефективно застосовував цю методологічну настанову на практиці. Ключовою для історико-філософських студій Віндельбанда стала загальнометодологічна теза баденців про рівноправне співіснування двох типів пізнання - номотетичного та ідіографічного, перший з яких зорієнтований на генералізацію знань шляхом встановлення універсальних законів, а другий - на їх диференціацію шляхом індивідуалізації. Саме визнання рівноправності зазначених типів дає змогу Віндельбанду та його послідовникам говорити про генетичний зв'язок філософії з особистими долями філософів і загальним культурним життям, але не перетворювати індивідуально-біографічні чинники на дослідницький фетиш. Виразним свідченням збалансованості дослідницької стратегії Віндельбанда є наявність у його доробку спеціальної праці, в якій історію філософії подано як історію філософських проблем. Антиідіографічна настанова видається значно природнішою у випадку з послідовниками Гегеля, однак і в межах започаткованої ним традиції, як свідчить досвід К. Фішера та неогегельянця Б. Кроче, абсолютної монолітності у поглядах стосовно ролі особистості в історико-філософському процесі немає. Більше того, як з'ясовано у цьому підрозділі, й сам засновник абсолютного ідеалізму залишав певні лазівки для проникнення біографічного виміру в тканину свого панлогістського викладу історії філософії.

Зважаючи на засадничу роль філософії підозри в утвердженні редукціоністських інтерпретацій у біографістиці, третій розділ «Пропоненти „біографістики підозри“ як її можливі протагоністи» присвячено знаковим для цього напряму постатям Ф. Ніцше і З. Фрейда. Прагнучи якомога наочніше продемонструвати граничні можливості біографістики, в основі якої лежить принцип підозри, автор проектує його (як виняток) на самих «біографів підозри», тобто відстежує певні неусвідомлені (або витіснені у несвідоме), але вкрай важливі аспекти життя і творчості Ніцше та Фрейда, однак пильнує за тим, аби не схибити у психоредукціонізм, властивий обом мислителям та їхнім численним послідовникам і біографам.

У підрозділі 3.1 «Ф. Ніцше як психоаналітик і пацієнт» доведено, що наскрізь персоналізоване та величезною мірою автобіографічне філософування Ніцше, який проголошував себе філософом підозри, психологом і лікарем культури, містить власний варіант «психологічного аналізу», цікавий не тільки і не стільки як виток учення Фрейда, а як певне доповнення чи навіть альтернатива до Фрейдової версії психоаналізу. Наголошуючи значущість постаті Ніцше у контексті досліджуваної теми, автор показує, що пріоритетними об'єктами «психоаналітичних» розвідок Ніцше (на відміну від Фрейдових) стали саме постаті філософів, передусім - Сократа, одного з «отців» західноєвропейської метафізики. Подібно до лікаря, Ніцше не лише описує історію західної філософської думки в термінах історії хвороби (філософія як симптом, як символ виродження, як компенсація фундаментальної неповноцінності філософів і замаскована маніфестація їхньої волі до влади тощо), а й прописує філософам масштабний курс лікування, що охоплює такі аспекти життєдіяльності, як харчування, кліматичні умови, фізична активність, відпочинок тощо. Звісно, факти з біографії Ніцше дають змогу говорити про нього не тільки як про психотерапевта, а і як про пацієнта, однак поширені діагнози (такі, скажімо, як «сифіліс» або «шизофренія») виявляються типовими редукціями, які мало що дають для розуміння його власне як філософа. Як з'ясовано у підрозділі, значно конструктивнішим є погляд на Ніцше через призму концепції «творчої хвороби», запропонованої А. Елленбергером з метою єднання фактів творчості та хворобливості у біографіях багатьох видатних постатей (зокрема Фрейда і Ніцше). Автор доходить висновку, що поняття «творчої хвороби» (одночасно з визнанням його метафоричності) сприяє розв'язанню такої одвічної інтелектуально-біографічної проблеми, як «геніальність і божевілля», адже воно не редукує творчість до патології, а, навпаки, ампліфікує патологію до творчості.

У розвиток останньої тези в підрозділі 3.2 «З. Фрейд як лікар і філософ» здійснено спробу своєрідного «метапсихоаналітичного» дослідження, яке зовсім не передбачає редукцію життя і вчення мислителя до введених ним самим пояснювальних категорій (наприклад, до інцестуального потягу). З'ясовано, що, всупереч заявам самого Фрейда (який систематично приховував власну схильність до умоглядної філософії під маскою професійного клініциста-емпірика), ці категорії були не стільки узагальненнями емпіричних спостережень, скільки умоглядними конструктами, появу яких зумовили певні біографічні обставини. Обґрунтовано припущення, згідно з яким в основі цієї двоїстості могло лежати бажання забезпечити собі та своєму вченню якомога більшу автономію і водночас якомога ширшу рецепцію. Разом з тим показано, що в біографії Фрейда був принаймні один епізод, коли він рішуче відмовився від емпіричних даних (стосовно реальних актів сексуального спокушання дітей їхніми близькими або родичами) та раз і назавжди схилився у бік умоглядного припущення (про наявність у несвідомому усіх дітей інцестуального потягу). З урахуванням результатів розслідування, яке провів історик психоаналізу Дж.-М. Массон, зроблено висновок, що серед мотивів, котрі спонукали Фрейда перейти від визнання реальності фактів спокушання до проголошення їх фантазіями, провідну роль відіграли драматичні біографічні чинники.

У четвертому розділі «На шляху до „біографічного повороту“: вузлові пункти легітимації біографічної складової у західній філософській думці кінця ХІХ - початку ХХІ ст.» доведено, що біографічна складова має фундаментальне значення в контексті історичної реконструкції витоків і розвитку не тільки ніцшеанства та фрейдизму, а й майже усіх основних різновидів некласичного філософування; це дозволяє схарактеризувати «біографічний поворот» як досить респектабельне і масштабне явище, що визрівало у широкому історико-філософському контексті.

У підрозділі 4.1 «„Гайдеггер-антибіографіст“ та екзистенційно-феноменологічна традиція: силует на контрастному тлі» виявлено доволі неоднозначний характер резонансних антибіографічних заяв мислителя, особливо виразний у контексті близької йому екзистенційної традиції, для якої наголос на персональних аспектах філософування є характерним як у генеалогічному, так і в типологічному плані. З'ясовано, що, попри скептичну оцінку значення біографії філософа для філософії, Гайдеггер не заперечував зворотного - великого значення філософії для біографії філософа. Як показано на низці прикладів, такий рух думки (не від життя до творів, а від творів до життя) не заперечує історико-філософську біографістику, а окреслює одну з її можливих стратегій, провідники якої особливо зацікавлені в тому, щоб відвести від філософії загрозу її повної індивідуалізації, дискретизації та деуніверсалізації. Доведено, що прірва між Гайдеггером і біографізмом стає ще меншою, якщо скористатися специфічним інтелектуально-біографічним прийомом, який передбачає розгляд його постаті на тлі низки впливових мислителів (В. Дильтей, К. Ясперс, Ж.-П. Сартр, Г. Арендт), які працювали у безпосередньому ідейному сусідстві з ним і при цьому цілком свідомо й успішно займалися біографістикою.

У підрозділі 4.2 «Між психологією та герменевтикою (біографізм В. Дильтея)» висвітлено внесок у розвиток історико-філософської біографістики, зроблений одним із найважливіших попередників Гайдеггера. Зважаючи на поширену традицію протиставляти ранній («психологічний») і пізній («герменевтичний») етапи у розвитку поглядів Дильтея, простежено, як упродовж усього життя він шукав, знаходив й уточнював межі індивідуального та універсального, суб'єктивного та об'єктивного в гуманітарному пізнанні, готуючи у такий спосіб підґрунтя для позитивної інтеграції психологічних елементів у власне філософське уявлення про те, чим і як має займатися біографістика. Показано, що, наслідуючи романтичну герменевтику Ф. Шляєрмахера, Дильтей тривалий час вважав автобіографію вищою формою осягнення життя і з огляду на це рекомендував біографам «вчуватися» у своїх героїв, «переноситися» на їхнє місце. Однак поступово, звернувшись до категорії значення, Дильтей певним чином дистанціювався від автобіографічного ідеалу і знайшов для біографії більш вдалу «пару» - історію. Як з'ясовано у підрозділі, його теза про те, що розуміння історії, яке не передбачає розуміння життя індивідуумів, схоже на спроби осягнути ціле, оминаючи увагою частини, мала важливе значення для філософського обґрунтування біографістики. Водночас Дильтей виступав проти тлумачення історії як простої суми історій життя окремих індивідів, розглядаючи вивчення біографій навіть найвидатніших людей лише як один з елементів історичного дослідження. Вказуючи на те, що біографія індивіда визначається не тільки його власними намірами та вчинками, а й численними впливами з боку оточення (як найближчого, так і найширшого), Дильтей був переконаний у тому, що будь-яка біографічна реконструкція має вписуватися у значно ширший контекст. При цьому одним із найбільших утруднень, що виникають перед біографом, він вважав віднайдення балансу між різноманітними контекстами та суто індивідуальними чинниками. На думку Дильтея, цілковито подолати це утруднення неможливо, хоча підстави для стриманого наукового оптимізму є, адже між індивідуальним життєвим досвідом окремого мислителя й універсальним досвідом історії існують певні «суб'єктивно-об'єктивні», «індивідуально-загальні» опосередкування - наприклад, типові світогляди, покоління тощо. За Дильтеєм, навіть вивчення таких інтимних матеріалів, як листування та рукописи, виводить за межі суто суб'єктивних чинників, адже і воно допомагає зрозуміти індивіда як осередок впливу різних сил і тому має величезну пізнавальну цінність не тільки для історико-філософської біографістики, а й історії філософії загалом.

Як з'ясовано у підрозділі 4.3 «Між індивідуальним та охоплюючим (біографізм К. Ясперса)», видатний представник екзистенціалізму, погоджуючись із Гайдеггером у тому, що випинати власну філософську індивідуальність не варто, не поширював це обмеження на особистості інших філософів. Більше того, його інтерес до біографістики мав глибокий і багатобічний характер. Доведено, що психологізм, який іноді закидають Ясперсу та іншим противники біографізму, принципово відрізняється від психоредукціонізму, котрим грішили його численні колеги за першим фахом (психіатрія): він не зводив творчість тієї чи іншої видатної особистості до її душевної патології, оскільки чітко усвідомлював, що у випадку з людиною, доля якої визначається не лише біологічними передумовами, а й екзистенційними рішеннями, пояснення мусить поступитися місцем розумінню. Водночас властива лікарю готовність зосереджуватися на окремих випадках була цілком позитивно реалізована в наполегливих зусиллях Ясперса здійснити виклад історії філософії, спроможний увиразнити не тільки цілісний процес розвитку філософської думки від давнини до сьогодення, а й те, що ця цілісність є великою множинністю незвідних до неї самобутніх філософських істин, осягнених окремими мислителями, з-поміж яких найбільш значущі (парадигматичні) не лише висловлювали певні філософські ідеї, а й втілювали їх у власному житті. Спростовуючи закиди щодо атомізації та релятивізації історико-філософського процесу, висловлені на адресу Ясперса М. К. Мамардашвілі ще у 1960-ті роки, автор пов'язує їх не тільки з ідеологічними чинниками, а й із вкрай вузьким текстологічним підґрунтям. Аналіз опублікованої згодом праці Ясперса «Всесвітня історія філософії. Вступ» дає змогу чіткіше представити уявлення мислителя щодо ролі особистості в історії філософії: існує універсальна, абсолютно-істинна філософія (philosophia perennis), в якій ідеться про охоплююче (Umgreifende), однак здійснюється ця філософія лише через персональні маніфестації, тобто через окремих філософів, причому жоден із них не має на неї монопольного права. Автор наголошує також плідність та актуальність виокремлення Ясперсом трьох рівноцінних і органічно пов'язаних між собою сфер історико-філософського пізнання, якими є історія форм філософського мислення (історія понять, історія питань, історія систем), історія його змістів та історія особистостей, котрі філософують.

Підрозділ 4.4 «Біографічна філософія та філософічна біографістика Ж._П. Сартра» присвячено постаті ще одного видатного філософа-екзистенціаліста, якому належить виняткова роль у зміцненні зв'язків між філософією та біографістикою. Зазначено, що на тлі досить широкого й активного обговорення особистого біографічного й автобіографічного контексту філософії Сартра дещо губиться не менш важлива тема - Сартр як біограф. Особливу увагу звернуто на те, що головний герой роману «Нудота» намагається написати біографію реальної історичної постаті, однак врешті-решт визнає це заняття абсолютно безперспективним і відмовляється від біографістики на користь художньої літератури. Але, зважаючи на те, що сам Сартр у подальші роки так і не став на шлях свого героя, висунуто й обґрунтовано припущення, згідно з яким у «Нудоті» йдеться про відмову не від біографістики як такої, а від «біографічного романтизму» (із властивою для нього біографічною ілюзією, яка реалізується в ретроспективному перетворенні реального життя на гарне оповідання) і «біографічного позитивізму» (із притаманною йому вірою в можливість абсолютно об'єктивного біографічного дослідження, ґрунтованого лише на фактах). Показано, що стратегія біографічного письма, сформована Сартром як альтернатива цим двом підходам, є досить складносурядним продуктом і містить відбитки рецепції, критики та переосмислення таких провідних напрямів філософії ХІХ-ХХ ст., як гегельянство, марксизм, психоаналіз, феноменологія, екзистенціалізм, інтуїтивізм, структуралізм. Особливу увагу приділено аналізу регресивно-прогресивного методу, який увиразнює спробу Сартра здолати редукціонізм, характерний для психоаналітичного та марксистського підходів до біографії. Останні обмежуються тим, що Сартр називає регресивним моментом, і нехтують прогресивною фазою дослідження, а саме - пошуками того, як герой, керуючись своєю невід'ємною свободою вибору, своїм правом ставити та змінювати цілі, трансформує різноманітні об'єктивні передумови (соціальні, психологічні тощо) у власний фундаментальний проект. Наголошуючи величезне значення Сартрового поняття проекту для усієї сучасної біографістики, автор звертає увагу на те, що уявлення, згідно з яким упродовж життя людина може відмовлятися від одних проектів на користь інших, надзвичайно ускладнює біографічну справу. Можливо, кожен окремий проект і піддається остаточному розшифруванню, але сам факт множинності проектів вельми проблематизує створення єдиного біографічного наративу. Про масштаби проблеми свідчить і досвід самого Сартра: працюючи над чужими життєписами, він незрідка досить брутально нав'язував своїм героям зовсім не їхні, а свої власні проекти.

У підрозділі 4.5 «Біографічна політика Г. Арендт» показано, що палка прибічниця принципу публічності виявляла також стійкий інтерес і до приватних шарів людського буття, зокрема й до біографістики, запроваджуючи при цьому досить оригінальну біографічну політику, що заслуговує на спеціальну увагу. Наприклад, усупереч нормам «канонічної біографії», Арендт надавала перевагу дослідженню біографій людей, які не були «виразниками Історії з великої літери», «рупорами епохи». Цей факт автор пов'язує з фундаментальним переконанням Арендт у тому, що «дрібні» історії людей не зникають на тлі універсальної історії людства, й індивід може розглядатися як такий, що великою мірою є автономним від своєї епохи. Такий підхід дуже важливий для історико-філософської біографістики, адже заради виконання своєї місії філософи нерідко мусять рішуче дистанціюватися від поточних подій і панівних уявлень. Не менш значущим є також і переконання Арендт, згідно з яким поділ академічної діяльності на «особистісно-суб'єктивні» та «безособистісно-об'єктивні» складові має сенс лише в межах природознавства, тоді як особистість гуманітарія нерозривно пов'язана з його інтелектуальною діяльністю. Дуже символічно, що Арендт як біографа особливо цікавить постать К. Ясперса як блискуче підтвердження інтеграції об'єктивно-наукових і суб'єктивно-особистісних елементів біографії в єдиному, цілісному образі мислителя, котрий не тільки свідомо піддає себе ризику публічності, а й готовий до повного усамітнення, якщо настають такі темні часи, як, приміром, роки націонал-соціалізму в Німеччині. Важливий аспект «біографічної політики» Арендт полягає у висуненні нею позитивної альтернативи поширеним вадам біографічного письма. Згідно з Арендт, біограф, який ставиться до свого героя дружньо, залишає за собою право для доброзичливої критики, однак уникає небезпеки як відстороненого об'єктивізму, так і обох крайнощів суб'єктивізму (апологетики і розвінчування). Зазначено також, що дружня біографістика, яку пропагувала і практикувала Арендт, продовжувала лінію Ясперса на деієрархізацію і плюралізацію історико-філософського мислення.