Українознавчі виміри філософської спадщини Г. Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.12 - українознавство

Українознавчі виміри філософської спадщини Г. Сковороди

Кононенко Тарас Петрович

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Дисертація виконана в Національному науково-дослідному інституті українознавства.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Бичко Ігор Валентинович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Надольний Іван Федотович, Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри філософії і методології державного управління,

доктор філософських наук, доцент Кривда Наталія Юріївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри української філософії та культури,

доктор філософських наук, доцент Чорний Віталій Сергійович, Національний університет оборони України, начальник кафедри філософії.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.І. Предко.

Анотація

українознавчий гуманітарний простір парадигма

Кононенко Т.П. Українознавчі виміри філософської спадщини Г. Сковороди. Розвиток методології науки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.12 - українознавство (філософські науки). - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2011.

Провідна ідея роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняній українознавчій літературі здійснено спеціалізоване українознавчо-філософське дослідження філософської спадщини Г. Сковороди. Доведено, що вирішального значення набуває необхідність укладання системи вимірів певної науки, в межах якої буде досліджуватись навіть вже звичне у характеристиках явище. Ця обставина необхідно зумовила чітке означення парадигми царини знань, в межах якої має провадитись наукове дослідження, чи, іншими словами, означення парадигмальних вимірів певної науки щодо об'єкта й предмета дослідження. Обґрунтовано перспективність міждисциплінарних та полідисциплінарних досліджень в галузі гуманітарних наук, здійснених на основі розвитку інтегративної методології.

Ключові слова: вимір, парадигма українознавчих досліджень, парадигмальний вимір, українознавча наукова концепція, ідентичність, філософська спадщина Григорія Сковороди, структура змісту, українська світова ідентичність, симфонізм.

Аннотация

Кононенко Т.П. Украинознавческое исследование философского наследия Г. Сковороды. Развитие методологии науки. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.12 - украинознавство (философские науки). - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2011.

Значение работы состоит в том, что впервые в отечественной украинознавческой литературе проведено специализированное украинознавческо-философское исследование философского наследия Г. Сковороды. Доказано, что ведущую роль приобретает необходимость создания системы измерений, свойственных определенной науке, в пределах которой будет исследовано даже привычное в характеристиках явление. Это обстоятельство предопределило четкое обозначение парадигмы сферы знаний, в пределах которой формируются задачи научного исследования, или, другими словами, определение парадигмальной системы измерений этой науки относительно объекта и предмета исследования. Обоснована перспективность междисциплинарных и полидисциплинарных исследований в сфере гуманитарных наук, проведенных на основании развития интегральной методологии.

Ключевые слова: измерение, парадигма украинознавческих исследований, парадигмальное измерение, украинознавческая научная концепция, идентичность, философское наследие Григория Сковороды, структура содержания, украинская глобальная идентичность, симфонизм.

Annotation

Kononenko T.P. G.Skovoroda philosophic heritage dimensions of Ukrainoznavstvo. Methodology of science development. - Script.

Dissertation for the doctor of philosophical sciences degree, specialty 09.00.12 - Ukrainoznavstvo (philosophical sciences). - Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, 2011.

The leading idea of the work is that for the first time in native literature of Ukrainoznavstvo special philosophical and Ukrainian studies (Ukrainoznavstvo) research of G. Skovoroda's philosophical heritage is made. It is proved that the necessity of particular science dimension system formulation is crucial. Even usual characteristic phenomenon in its limits will be researched. This circumstance necessarily stipulated clear attribute of branch of knowledge paradigm. Scientific research in its limits or in other words paradigm dimensions attribute of specific science concerning object and subject of the research must be conducted. Inter-disciplinary and poly-disciplinary research perspective in the humanitarian branch of science made on the basis of integrative methodology development is substantiated.

Paradigm approaches application to and in the specific kind of knowledge (philosophy of history, history and philosophy Ukrainoznavstvo and Ukrainoznavstvo in general) in modern Ukrainian reality is justified historical and logical state of «scientific revolution» or changes of scientific paradigms. Thus in G. Skovoroda's philosophical heritage research accomplishment it is necessary to apply paradigm dimension to environmental attribute where researches are made and to stipulate actual framework which is gained in researcher's exceptional manifestation. This circumstance is leading because each researcher gets research skills being in the unique (special) communicative environment of certain scientific community that can not be repeated. This unique research character is stipulated by the system of scientific framework that in general must be called «paradigm dimension» in Ukrainoznavstvo.

G. Skovoroda's literature and philosophic heritage «symphonism» is absolutely form-creative and arbitrary in the field of «combinatorial» part of European methodological culture in XVII-XVIII cent. Different feature (and adornment and acquirement of world philosophical culture at the same time) is, especially, powerful contaminative basis of Ukrainian philosopher G. Skovoroda's thought culture which could form only in the field of folk environment. In the place where educational and scientific branches are already specific manifestation of intellectual acquirement of Ukrainian people, connection of different dimensions of its existence.

Key words: dimension, paradigm of researches of Ukrainoznavstvo, paradigm dimension, scientific conception of Ukrainoznavstvo, identity, G.Skovoroda's philosophic heritage, structure of the plot, Ukrainian world identity, symphonism.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Сучасні тенденції розвитку гуманітарної сфери України зумовлюють необхідність перегляду усталених у науковій практиці напрямів і методології дослідження. Україна, безперечно, є учасником глобальних світових змін, які супроводжуються досить конфліктним стилем взаємодії між різними цивілізаційними і культурними спільнотами.

Цей стан глобальних взаємодій засвідчує, що неможливо застосовувати звичні останнім часом гуманітарні види знань до аналізу природи цих взаємин. Таким чином, формується глобалістична гуманітарна сфера, яка породжує і власну систему вимірів. Саме побудова системи вимірів як провідне завдання сучасних гуманітарних наукових напрямків складає зміст актуальних наукознавчих розробок. Ця вимога засвідчує і необхідність формування нової парадигми наук чи науки, які б мали у власному арсеналі засоби дослідження таких глобальних взаємодій. Безперечним є лише те, що гуманітарні науки, які розвивалися в межах «національних» чи «інтернаціональних» координат, поступово втрачають попередню значущість. І, в першу чергу, з тієї причини, що, як правило, вони мали одну моноосновну сукупність наукових принципів. Сьогодення ставить глобальне питання про створення гранично пластичної і контамінаційної інтелектуальної стратегії, яка б була закладена в основу взаємодій у такому різнобарвному гуманітарному просторі. Підхід, коли провідники однієї з наукових стратегій певної країни чи цивілізаційно-культурного утворення перенасичують власним впливом спільне глобальне середовище, поступово втрачає позиції. На часі створення простору взаємної солідарності з урахуванням особливостей традицій і походження.

Осердям такої сукупності наукометричних одиниць мір може бути теорія ідентичності, генетичні витоки якої простягаються до підвалин зародження доби Модерну. Ця доба втілюється в інтелектуальних здобутках Нової Філософії ХVІ-ХVІІІ ст. Самостійним питанням в означенні порубіжжя поширення теорії ідентичності є визначення парадигми тих наук, які, маючи предметом дослідження певну ідентичність, набули вимірів глобалістичного значення.

До таких наук, які визначають інтелектуальні стратегії розвитку ХХІ ст., належить українознавство. Проте, як уже зазначалося, необхідно не одномірний, а комплексний характер вимірів цієї науки сучасності. Тобто необхідно розглянути такі концепції українознавства, які згідно з власним предметом набувають глобального характеру і формують глобальну мережу засобів реалізації власних наукових підстав. Саме тому дослідження наукометричних основ сучасної українознавчої концепції і властивої їм методології є актуальним питанням цієї царини гуманітарної науки.

Безперечно, що сучасний стан будь-якої науки коріниться у власній історії, репрезентуючи у формі теоретичного узагальнення генетичний зв'язок фактографії цієї науки. Підтвердження висновків рефлексії над власним сучасним станом розвитку - власна ідентифікація - можлива на дослідженні того чи іншого явища з власної історіографії. Саме в цьому відбувається винятковий збіг сучасного самоспостереження науки над власними основами і можливість видобути новітнє знання із явищ минулого. Таким винятковим феноменом минулого, який визначає зміст української ідентичності сьогодні, є постать і філософська творчість Г. Сковороди.

Актуалізація провідної ідеї дисертаційного дослідження визначила засади формування джерельної основи:

- дослідження стану і розвитку українознавства як науки і навчальної дисципліни XX-XXI ст. (П. Кононенко, О. Пріцак, Я. Калакура, В. Крисаченко, В. Баран, В. Чорний, О. Коновець, М. Панчук, В. Шевченко, В. Борисенко, М. Недюха, М. Степико, С. Єрмоленко, О. Гомотюк, Н. Петрук, М. Обушний, Н. Кривда, В. Баранівський, О. Пахльовська, Г. Грабович, Г. Філіпчук, Т. Гунчак, Д. Штогрин, Л. Винар, Є. Федоренко, Л. Токар, В. Сніжко, І. Зеленчук, Я. Зеленчук, Ю. Фігурний, О. Ярошинський та ін.);

- джерельні пам'ятки творів та дослідників спадщини Г. Сковороди на парадигмальній основі (Л. Ушкалов, М. Попович, І. Бичко, А. Бичко, Н. Поліщук, М. Ткачук, І. Іваньо, Д. Тетерина-Блохин, Л. Луців, Ю. Барабаш, Р. Піч, В. Шевчук, А. Жуковський, П. Тичина, В. Шинкарук, В. Кравец; Д. Чижевський, В. Зеньковський, Г. Шпет, В. Ерн, М. Ковалінський, Д. Багалій та ін.);

- проблеми укладання історіографії українознавства як науки (О. Нагірняк, О. Гомотюк, Т. Горбань, Н. Яковенко, Ю. Пінчук, Л. Гриневич, І. Краснодемська, Ю. Лєбєдєва, О. Балагура, І. Печеранський, О. Чирков, Я. Пеленський, М. Брайчевський; С. Сірополко, Д. Дорошенко, С. Єфремов, М. Грушевський, І. Франко; М. Драгоманов, О. Лазаревський, П. Ефименко, П. Куліш та ін);

- питання еволюції наукових знань у системі філософії науки і філософії освіти (В. Вернадський, Е. Гуссерль, Л. Вітгенштайн, Б. Рассел, Дж. Д'юї, Е. Кассірер, Г. Бергман, Т. Кун, Т. Хілл, Т. Адорно, Г. Башляр, Г.-Г. Гадамер, М. Гайдеггер, У. Еко, Г. Райл, Р. Рорті, Ж. Рюс; П. Гайденко, Т. Усатенко, Н. Мотрошилова, А. Автономова, А. Конверський, В. Андрущенко, В. Ярошовець, О. Хома, М. Булатов, Д. Прокопов, В. Гусєв, В. Лук'янець, І. Донець, О. Таровська; Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Д. Лок, Г. Ляйбніц, Дж. Берклі, Д. Г'юм, І. Кант, І. Фіхте, Г.В. Ф.Гегель, Л. Фейєрбах; П. Абеляр, Гільом із Шампо, Росцелін та ін.);

- глобалізаційні проблеми досліджень теорії ідентичності (Bloom W., А. Giddens, А. Libera; М. Князєва, В. Шаповалов, В. Гьосле, З. Бауман, П. Рікер, Е. Еріксон, Дж.Г. Мід, М. Бубер, А. Хоннет, Ю. Габермас, Ч. Тейлор, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, М. Фуко, Ж. Лакан, Р. Брубейкер, Ф. Купер, С. Хантінгтон, Е. Фромм, Е. Хобсбаум, Е. Сміт, Д. Джозеф, І. Кон, Г. Ільїна, І. Пасемко та ін.);

- формування дослідницьких інтегративних методичних комплексів (О. Шахматов, О. Потебня, М. Соневицький, Б. Грінченко, А. Кримський; С. Караванський, А. Пономаренко, С. Чемеркін, М. Голець, В. Шляхова, В. Мельниченко, П. Білоусенко, Н. Зубець, Л. Вакарюк, С. Панцьо, Є. Карпіловська, Л. Гнатюк, Г. Мацюк; Г. Макаренко, П. Смук, І. Проханов, К. Гудзик, В. Сєкачєв та ін.);

- народно-звичаєве середовище формування культури розмислу Г. Сковороди (М. Максимович, Д. Яворницький, І. Нечуй-Левицький, А. Афанасьєв, Ф. Вовк, В. Антонович, Є. Маланюк; В. Ятченко, С. Наливайко, С. Плачинда, О. Шреєр-Ткаченко, В. Войтович, С. Авєрінцев, Г.У. фон Бальтазар, К. Барт, Т. Кюнг, В. Біблер, Є. Бистрицький та ін.).

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах наукових тем Національного науково-дослідного інституту українознавства. Має чітко виявлений інтегральний характер та міждисциплінарний статус. Інституційно поєднує наукові результати різних наукових і освітніх парадигм: «Українознавство в системі освіти, науки, культури, державотворення» (державний реєстраційний номер 0104U003351); «Український етнос у світовому часопросторі» (державний реєстраційний номер 0107U002234); «Українознавчий зміст підручників з української мови для загальноосвітніх навчальних закладів» (державний реєстраційний номер 0107U002237); «Створення комплексу комп'ютерних технологій для здійснення сертифікації рівнів володіння українською мовою та українознавством» (державний реєстраційний номер 0107U002236 - керівник НДР); «Українознавчий вимір наукової та інноваційної діяльності в гуманітарному просторі України» (державний реєстраційний номер 0110U000406 - керівник НДР).

Актуальність теми, вагомість застосування українознавчих інтегральних методів дослідження до феноменів сучасного гуманітарного простору та зразків, які належать до історіографії змісту українознавства і мають генетичний зв'язок з сучасністю, визначили мету, завдання, теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи.

Об'єкт дослідження - наукознавчі виміри українознавства ХХІ ст.

Предмет дослідження - філософська спадщина українського філософа Г. Сковороди у парадигмальних вимірах українознавчої науки.

Мета даного дослідження полягає в укладанні системи вимірів українознавчої науки, в межах якої буде досліджуватися генетично пов'язана з сучасним гуманітарним простором України та світового українства філософська спадщина Г. Сковороди. Вирішується інтегральне завдання: за наслідками встановлених наукометричних засад сучасного українознавства виявити досі невідомі властивості філософського розмислу українського мислителя.

Досягнення означеної мети зумовило постановку та виконання таких дослідницьких завдань:

- на основі результатів з'ясування сучасного стану інституційного розвитку українознавства як науки і навчальної дисципліни проаналізувати особливості дослідження постаті Григорія Сковороди як непересічного явища українознавчої історіографії;

- дослідити історіографію розвитку українознавства і визначити стратегічні напрямки цього розвитку як науки у глобальних взаємодіях. На основі встановлених напрямків розвитку науки українознавства з'ясувати парадигмальні перспективи. Означити можливість застосування мережевої основи для вияву світових міжпарадигмальних взаємодій у становленні загальнонаукової теорії українознавства;

- визначити умови і засновки формування методичного комплексу засобів дослідження терміна «вимір» в загальній методології українознавчої науки. Розглянути можливість укладання концепційної системи вимірів дослідження явищ в межах певної українознавчої парадигми. З'ясувати місце українознавства в глобалістичному середовищі розвитку гуманітарних наук. Визначити стрижневий концепт мережевої системи представництва українознавчих центрів (парадигм) у світовому гуманітарному просторі;

- дослідити еволюцію розвитку теорії ідентичності та встановити точки дотику з сучасним станом розвитку українознавства. Розглянути можливість застосування концепції теорії ідентичності у системі вимірів українознавчої науки до дослідження невідомих властивостей філософської спадщини Г. Сковороди;

- здійснити означення передумов провадження філософських досліджень на загальнонауковій методологічній основі певної парадигми українознавства. Визначити умови та межі застосування українознавчо-філософського дослідження як складника інтегративної науки українознавства. На основі встановлених парадигмальних вимог до провадження українознавчо-філософського дослідження означити вимірну основу дослідження філософської спадщини Г. Сковороди як спеціалізованого предмета українознавчо-філософського аналізу;

- встановити системну основу, властивості і філософеми як прояви української ідентичності філософських зразків розмислової культури Г. Сковороди. Означити генетичну тяглість проявів структури української ідентичності, віднайдену у філософських творах мислителя, культурно-історичному процесі розвитку України.

Методологічні засади дисертаційної роботи визначаються загальнонауковими та українознавчими принципами провадження науково-дослідних робіт. Використано доробок філософії науки доби модерну та постмодерну. Методологічний потенціал українознавчого дослідження визначається інтегративною основою формування мети українознавчої науки, тому містить систему інтегральних методологічних принципів дослідження. Окреслені засновки до застосування поліпарадигмального підходу до дослідження українознавчих явищ.

Інтегративні виміри українознавчо-філософського дослідження згідно з предметом дисертаційного дослідження містять складники з суміжних наукових напрямків: філософії у галузі історії філософії, історико-філософського українознавства, логіки і методології науки, філософії науки, релігієзнавства, естетики, етики, політичних наук, теорії пізнання, філософської антропології; історії в галузі історіографії, історіософії, філософії історії; філології в галузі мовознавства та літературознавства; мистецтвознавства; музикознавства.

Для формування конкретних завдань розкриття теми застосовувалися іманентні галузям наук методи в системі загальнометодологічних принципів, а також інтегрувалися з цих методів інтегральні методи дослідження, які набували міждисциплінарного та полідисциплінарного статусу і мали концептуальний характер: певний предмет дослідження спонукав до укладання відповідного міжгалузевого методичного комплексу. У роботі застосовувався необхідний методологічний інструментарій з кожної зазначеної галузі наук.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній українознавчій літературі здійснено спеціалізоване українознавчо-філософське дослідження філософської спадщини Г. Сковороди. Обґрунтовано перспективність міждисциплінарних та полідисциплінарних досліджень в галузі гуманітарних наук, здійснених на основі розвитку інтегративної методології. У межах дисертаційного дослідження надано низку положень, які конкретизують наукову новизну:

Вперше:

- з'ясовано, що сучасний розвиток науки, і найперше - суспільно-гуманітарної, засвідчує, що один і той самий предмет дослідження завдяки методу інтегративної системності, притаманної українознавству, набуває виразу багатоманіття нових властивостей. Постають явища новітнього характеру, зміст яких визначається вже не одномірністю, і отже, одноманітністю однорідних якостей і властивостей, а інтеграцією здобутків з різнорідних царин наукового знання. Те, що вже неодноразово було досліджене на традиційних засадах і фіксувало певні якості та риси, набуває нового образного виразу. Звичне й відоме перетворюється на новітнє і нерідко якісно нове;

- висвітлено три типи організації викладу історіографії українознавчих досліджень. По-перше, традиційний для нашої науки хронологічний тип, який є реалізацією згаданого принципу історизму. Другий тип організації викладу історіографії має яскраво виявлений персоналістичний характер. Третій тип укладання історіографії передбачає, що автор до списку первинних пам'яток українознавства додає і список праць, у яких здійснені теоретичні узагальнення історичного матеріалу того чи іншого періоду. Цей тип укладання історіографії вже є проявом не синтетичних, як у першому випадку, а інтегральних основ застосування і формування методології;

- обґрунтована необхідність дослідження історіографічних праць, у яких викладена історіографія розвитку українознавства саме як науки і наукової методології. Значення наукової новизни набуває обґрунтування підстав формування «історіографії парадигм українознавства». Щодо висновків про формування парадигмальної основи українознавства як науки необхідно здійснювати визначені наукометричні дії, тобто належним чином систематизувати всю сукупність парадигмальних властивостей українознавчої спільноти згідно з принципами розвитку науки на парадигмальних засадах;

- доведено, що застосування парадигмальних підходів до - і в розвитку певного виду знання (зокрема українознавства) в сучасній українській дійсності є виправданим історично-логічним станом «наукової революції», чи зміни наукових парадигм. Таким чином, у здійсненні дослідження філософської спадщини Григорія Сковороди необхідно застосовувати парадигмальні виміри до означення середовища, в якому здійснюється дослідження, і зумовити актуальний інструментарій, який набувається у винятковому прояві дослідником. Ця обставина є провідною саме тому, що кожен дослідник набуває дослідницьких навичок, перебуваючи в унікальному (винятковому) комунікативному середовищі певної спільноти науковців, яку неможливо повторити. Цей неповторний характер дослідження зумовлюється системою наукового інструментарію, який узагальнено варто називати «парадигмальним виміром» в науці українознавства;

- сформульовано концепт «української ідентичності як світової». З огляду на мережевий характер парадигмального виміру українознавчої науки є підстави стверджувати про існування не спільної синтетичної універсальної теорії українознавства, а сукупності самочинних українознавчих концепцій, інтегративно поєднаних залежно від диспозиції дослідника, тобто представника однієї з парадигм цієї мережі. Єдиним об'єднуючим «концептом» чи стрижнем в цій інтеграції стає дослідження «української ідентичності як світової», яка не зумовлюється навіть національними межами;

- виявлено «симфонічний» характер української ідентичності. «Симфонічність» літературно-філософської спадщини Г. Сковороди є цілком формотворчою та самочинною в царині «комбінаторної» частки европейської методологічної культури XVII-XVIII ст. Відмінною ж ознакою (і окрасою та надбанням світової філософської культури водночас) є, зокрема, потужна контамінативна основа розмислової культури українського філософа Г. Сковороди, яка могла сформуватися винятково у царинах народного середовища. Там, де освітня та наукова царини є вже певним проявом інтелектуалізованого надбання українського народу, сув'язі різнобічних вимірів його буття.

Вдосконалено:

- методологічний інструментарій наукових досліджень в галузі українознавства. Забезпечена єдність класичних, модерних і постмодерних методологічних засад наукових досліджень;

- засоби застосування інтегральних методологічних процесів у дослідженні феноменів українознавства;

- сучасні засоби наукометрії на основі розробки та застосування глобалістичних електронних статистичних методик;

- алгоритм відбору та аналізу матеріалу, який може бути використаний як джерельна основа дослідження.

Набули подальшого розвитку:

- парадигмальні основи застосування термінів та понять українознавчої науки. До них належать поняття «виміру» та «парадигмального виміру», які впроваджуються у методологічний арсенал гуманітарної науки в Україні. Тобто, якщо йдеться про українознавчу галузь знань, чи в ширшому значенні - гуманітарну царину, то застосування понять «вимір» та «парадигмальний вимір» має обумовлюватись відповідними їй межами;

- філософське тлумачення дефініції на парадигмальній основі: «вимір» - це розумова та етико-моральна дія доконаного чи недоконаного виду, яка унаочнюється у встановленні шляхом застосування певної сукупності заходів природничого та суспільного характеру чіткого мірчого, вимірного (на основі певних сукупностей мір однорідного чи різнорідного характеру) представлення явища, яке є метою та предметом розмірковування;

- інституційні засади дослідження наукових парадигм. Встановлено мережевий характер українознавчої наукової парадигми без провідного централізуючого виконавчого органу. Тобто існує розгалужена мережа українознавчих центрів, нерівномірних у парадигмальному розвитку як наукових інституцій, яка провадить власні наукові та інші дослідження відповідно до умов перебування у тій чи іншій країні, чи світовому національному утворенні. З цього висновується не універсалістська основа українознавства - бо жоден з цих центрів не має визначених критеріїв переваг, а концептуальна. Цим передбачається, що кожна вирізнена у національних утвореннях українознавча інституція формує неповторне середовище наукометричних вимірів в межах створеної парадигми;

- парадигмальні вимоги до провадження українознавчо-філософського дослідження філософської спадщини Г. Сковороди. Зокрема: встановлення термінологічного змісту українознавчого дослідження; мовознавчий, літературознавчий, джерелознавчий методологічний аналіз. До дослідження літературної спадщини Г. Сковороди слід також застосувати методи, які б належним чином реконструювали зміст та етимологію термінів та понять із врахуванням усіх зазначених передумов. Встановлено, що значна кількість застосованих філософом релігійно-філософських понять зазнала в «академічних» виданнях спотворень, характерних для мовної історичної доби часу перекладу;

- засади міжпарадигмальних досліджень в галузі історії розмислової культури українсько-европейської спільноти. Слід вважати, що філософська концепція «істинної людини», розгорнута Г. Сковородою, є европейським різновидом дослідження проблеми ідентичності. Висвітлено, що европейські теорії та концепції ідентичності не мають уніфікованого начала і мають чіпку прив'язку до культурного середовища, в якому вони виникли;

- засади міжпарадигмальних досліджень в галузі українсько-російської філософської культури. Виявлено генезу розвитку концепції «істинної людини» у творчості основоположника російської релігійно-філософської традиції В. Соловйова;

- основи методології «симфонічного» дослідження українознавчих явищ. Концепція «симфонізму» Г. Сковороди спирається на багатоджерельну визначеність, оскільки її підставами можуть бути не лише практиковані в освітніх закладах вправи з біблійної симфонізації, «книжних симфоній», але й знання з теорії симфонічного музичного мистецтва, вивчення теорії музики на рівні таких складних музичних форм, як «симфонія» під час перебування філософа, зокрема, в Північній Італії, а також обізнаністю з неперевершеним мистецтвом симфонічного світогляду, який панував на теренах Австрійської імперії.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в обґрунтуванні перспектив розвитку теоретичних засад українознавства як комплексної та інтегративної системи знань, в узагальненні досвіду формування його наукових і методологічних засад. Досліджено методологію українознавчо-філософського аналізу на парадигмальній основі. Розвинуто методологічний інструментарій українознавчого дослідження явищ і феноменів української історії як предмета філософського осмислення. Розроблено алгоритм застосування інструментарію українознавчо-філософського дослідження у царинах українознавства, історії філософії та історико-філософського українознавства. Обґрунтована можливість застосування цього інструментарію при викладанні предметів і дисциплін гуманітарного циклу підготовки фахівців різних кваліфікацій. Основні теоретичні та концепційні висновки були закладені у формування редакційної політики наукового фахового Інтернет-видання відкритого доступу «Українознавство» (керівник-редактор, заступник головного редактора друкованого наукового фахового видання «Українознавство») та Міжнародного проекту «Освітнє середовище українських зарубіжних навчальних закладів» (науковий керівник проекту). На системні складові прикладної частини дослідження отримані «Свідоцтва про інтелектуальну власність».

Особистий внесок здобувача. Усі висновки і рекомендації, сформульовані в результаті дослідження, отримані дисертантом особисто.

Апробація наукових результатів дослідження. Дисертаційна робота обговорювалася на розширеному засіданні відділу філософсько-психологічних проблем українознавства Національного науково-дослідного інституту українознавства (25 січня 2011 р.). Основні результати та узагальнення дослідження оприлюднені в доповідях на наукових конференціях, конгресах, круглих столах, серед яких: участь у конференції Української Шкільної Ради США (Нью-Йорк, 24 березня-1 квітня 2009 р.); доповідь на засіданні Наукового Товариства Шевченка у Нью-Йорку (США, 24 березня-1 квітня 2009 р.); 7-и щорічних міжнародних конференціях та конгресах Національного науково-дослідного інституту українознавства: XII щорічна Міжнародна науково-практична конференція «Стан, проблеми, перспективи розвитку українознавства» (Київ, 2003); щорічна Міжнародна науково-практична конференція «Українознавство XXI ст.: нові підходи, критерії та завдання розвитку» (Київ, 2008); Міжнародна конференція «Українознавство в світовому гуманітарному просторі» (Київ, 2010); Міжнародний конгрес «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і в світі» (Київ, 2005); Міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (Київ, 2006); II Міжнародний конгрес «Українська освіта у світовому часопросторі» (Київ, 2007); III Міжнародний конгрес: «Українська освіта у світовому часопросторі» (Київ, 2009); 8-и щорічних міжнародних наукових конференціях філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації відображені в 38 наукових і науково-педагогічних працях, в тому числі у двох індивідуальних монографіях з теми дисертації загальним обсягом 23 др. арк.: 1. Народно-звичаєві обрії філософії Г. Сковороди. Вступ до методології українознавства. - К., 2008. - 174 с.; 2. Божественна симфонія Григорія Сковороди: Українознавчі виміри філософської спадщини. - Тернопіль: Джура, 2010. - 328 с.; а також у 27 статтях у фахових виданнях та збірниках наукових праць з філософії, затверджених згідно з переліком ВАК України загальним обсягом 17,6 др. арк.

У дисертації матеріали і висновки кандидатської дисертації «Історико-філософська концепція В.С. Соловйова (особистість - концентр історико-філософської концепції), захищеної у 1993 р., не використовуються.

Структура роботи обумовлена завданнями дослідження і складається зі вступу, п'яти розділів (які поділені на підрозділи), висновків і списку використаних джерел на 55 сторінках (679 найменувань). Обсяг дисертації - 430 сторінок машинописного тексту, основна частина - 375 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність досліджувальної теми, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, розкрито наукову новизну здобутих результатів, їх практичне значення, вказано форми їх апробації, наведено інформацію про публікації, де висвітлено основні положення роботи, подано загальні відомості про дисертацію.

У першому розділі «Наукові засади сучасного українознавства» проаналізовано сучасний стан розвитку наукових та методологічних засад українознавства. Обґрунтовано доцільність і можливість застосування українознавчої методології до дослідження явищ і феноменів «історико-філософського» характеру, та тих, які досліджувалися в галузі «історико-філософського українознавства». З'ясовано, що «українознавче дослідження» філософської спадщини Г. Сковороди дає нове знання, яке не було унаочнене у дослідженнях з інших галузей наук.

У підрозділі 1.1 «Постать Г. Сковороди в українознавчому дослідженні» зумовлена провідна ідея дисертаційного дослідження. Вона полягає у тому, що вирішального значення набуває необхідність укладання системи вимірів певної науки, в межах якої буде досліджуватись навіть вже звичне у характеристиках явище. Ця обставина необхідно зумовлює чітке означення парадигми царини знань, в межах якої має провадитись наукове дослідження, чи іншими словами - означення парадигмальних вимірів певної науки щодо об'єкта й предмета дослідження.

Зазначена сукупність передумов наукового провадження визначає провідну ідею дослідження: які наразі непозірні властивості творчої спадщини відомого філософа України Г.С. Сковороди, не з'ясовані у царинах інших наук та в інші історичні періоди, можна здобути на парадигмальних засадах науки українознавства. Щоб, таким чином, уже здійснені відкриття граней глибинної суті мудрості видатного філософа збагатити новими результатами вимірів та оцінок його оригінальної школи мислення, а водночас і філософської палітри знань Сковородіани.

У підрозділі 1.2 «Наукознавчі основи українознавства» обґрунтовано сукупність принципової бази українознавства як науки. Визначено специфіка і галузь застосування принципів і методології українознавчої науки відповідно до предметної галузі України. Означений сегмент українознавчо-філософського дослідження в царині українознавчої науки. Диспозиція начал українознавчого дослідження полягає у наступному - українознавче дослідження у початковій точці зосередження уваги дослідника представляється осягом (феноменом) «України». Таке зосередження інтелектуальних спроможностей визначається як диспозиція наукового дослідження, або ж «начало» українознавчого дослідження. Феномен «Україна» дається у сув'язі вражень інтелектуального, моральнісно-звичаєвого, почуттєвого та осязанного характеру, що і складає джерельну чи емпіричну основу українознавчого дослідження. Спроможності українознавчого сприйняття України людиною є наслідком етнозосередженої освіченості та культурності.

У суті дослідження - філософська спадщина Григорія Сковороди як предмет українознавчо-філософського осмислення. Складниками ж цієї сув'язі стали: «історія філософії» - «історико-філософське українознавство» - «українознавчо-філософський аспект науки українознавство» - «українознавство у прояві його засновної іменної концепції».

У підрозділі 1.3 «Історіографія становлення наукових засад українознавства» наданий аналіз типів історіографії, які виникли із зародження перших зразків рефлексії (осмислення) над феноменом України, і розвинулися у розгалужену мережу українознавчих досліджень. Вирізнено напрям історіографії наукових досліджень в системі українознавства. Продемонстровано історичну тяглість формування наукових осередків українознавства як особливого типу українознавчих досліджень. Обґрунтовано доцільність ствердження нового типу наукових українознавчих інституцій - українознавчі наукові парадигми.

Встановлено, що можливо вирізнити три типи організації викладу історіографії українознавчих досліджень. По-перше, традиційний для нашої науки хронологічний тип, який є реалізацією принципу історизму. Другий тип організації викладу історіографії має яскраво виявлений персоналістичний характер. Цей тип досліджень в головному зосереджується на зацікавленні та можливої здобутої фактографічної бази автора історіографічної концепції. Третій тип укладання історіографії передбачає, що автор до списку первинних пам'яток українознавства додає і список праць, у яких здійснені теоретичні узагальнення історичного матеріалу того чи іншого періоду.

Вперше набуто підстав для історіографії досліджень творчості Г. Сковороди як предмета українознавчо-філософських розвідок співмірно з історіографією розвитку українознавства як науки в персоналістичному та інституційному ключі. У набутку створення повноцінної історіографії досліджень творчості філософа, яку ми маємо нині, виявляється багато в чому суто позитивістський підхід. Він передбачає сумування всієї можливої кількості праць, присвячених спадщині Г. Сковороди, які постали в різні історичні часи та періоди. Така основа сковородіани може призвести до значних теоретичних спотворень. Не заперечуючи вагомості переліку і обліку всіх можливих досягнень думки в цій галузі, все ж варто здійснювати певні узагальнення в межах історіографії досліджень Г. Сковороди.

Це обумовлюється тим, що існує ціла низка чинників, які вплинули на формування погляду на спадщину філософа. Починаючи від середовища, в якому жив і працював дослідник, і закінчуючи навіть специфічним мовним арсеналом, на якому був вихований той чи інший дослідник. Остання обставина визначається основами дії комунікативної філософії, під час якої формується специфічна лексика наукового дослідження, характерного для розвитку понятійного та термінологічного апарату певної наукової чи освітньої спільноти. Таким чином, історіографування досліджень спадщини Г. Сковороди безумовно варто прив'язувати до історіографії розвитку науки, у призмі принципів і методологої якої здійснюється наше дослідження. Згідно з темою дисертаційного дослідження, творчість Г. Сковороди необхідно розглядати у взаєминах з українознавчо-філософськими дослідженнями тих чи інших представників українознавчої думки. Еволюція ж розвитку українознавства, відбита в його історіографії, передбачає і розгляд основних положень філософії Г. Сковороди на основі діяльності українознавчих наукових спільнот, які сформувалися наприкінці ХІХ ст. і продовжують формуватися в наш час. Ця обставина позбавляє імовірності хаотичного поєднання різнопланових висновків щодо творчості Г. Сковороди і дасть можливість чітко визначити принципові основи тієї чи іншої наукової бази дослідження спадщини - філософської, філологічної, суспільно-політичної, етнографічної, державницької тощо. У даному разі йдеться саме про українознавчо-філософські засади дослідження філософської спадщини філософа.

У підрозділі 1.4 «Парадигмальні властивості українознавства ХХ-ХХІ ст.» доведена можливість аналізу розвитку українознавства як науки на парадигмальних основах, які визначають розвиток глобальної науки з 50 рр. ХХ ст. Обґрунтовано, що застосування парадигмальних підходів до - і в розвитку певного виду знання (історії філософії, історико-філософського українознавства та українознавства, зокрема) в сучасній українській дійсності є виправданим історично-логічним станом «наукової революції», чи зміни наукових парадигм. Таким чином, у здійсненні дослідження філософської спадщини Григорія Сковороди необхідно застосувати парадигмальні виміри до означення середовища, в якому здійснюється дослідження і зумовити актуальний інструментарій, який набувається у винятковому ступені самим дослідником. Ця обставина є провідною саме тому, що кожен дослідник набуває дослідницьких навичок, перебуваючи в унікальному (винятковому) комунікативному середовищі певної спільноти науковців, яку неможливо повторити. Відтак, кожен науковий результат, врешті-решт, має бути визнаний неповторним.

Цей неповторний характер дослідження, в свою чергу, зумовлюється системою наукового інструментарію, який узагальнено варто називати «парадигмальним виміром» в науці українознавства. І, як зазначалось, наступним логічним кроком слід дослідити проблему «виміру» як щодо загальної науки, так і до відповідного сегменту дослідження.

У другому розділі «Методологічні засади українознавчо-філософського дослідження» досліджено особливості методологічної основи провадження українознавчо-філософського дослідження в загальнонауковій царині українознавства. З'ясовано, що у формуванні сукупності методологічного інструментарію та засобів дослідження необхідно ввести в перелік систематичних вимог термінологічне обґрунтування застосовуваних термінів, який формується щодо предмета дослідження. Цим зумовлена концептуальна властивість методологічного інструментарію - формувати методологічний комплекс безпосередньо щодо відповідного об'єкта і предмета дослідження.

У підрозділі 2.1 «Рефлексивна основа формування змісту поняття «вимір» засобами українознавчої науки» обґрунтована необхідність укладання певної системи «вимірів» дослідження. Зокрема, йдеться про філософську спадщину Г. Сковороди. Формуючи методологічний комплекс, термінологічного визначення з необхідністю потребувало і поняття «вимір». Розрізнено поняттєву і термінологічну основу словникового запасу дослідження. Доведено, що до понять сучасного гуманітарного дослідження (українознавчого зокрема, здійсненого на парадигмальній основі), щодо яких, безперечно, необхідно визначитись, належать поняття «виміру» та «парадигмального виміру», які впроваджуються у методологічний арсенал гуманітарної науки в Україні.

Необхідність такого визначення обґрунтовується тим, що ці поняття є своєрідними філософськими та науковими «неологізмами», які постають у суто українофонному мовному середовищі і можуть бути сприйняті в окресленому значенні науковою спільнотою. Відтак стверджується чітка вимога з'ясування змістів понять, у яких вони будуть застосовуватися в українознавчому (філософському за напрямком) дослідженні. Тобто, якщо йдеться про українознавчу галузь знань, чи в ширшому значенні - гуманітарну царину, то застосування понять «вимір» та «парадигмальний вимір» має обумовлюватись цими межами застосування. Лише за таких умов ми набуваємо коректності у використанні зазначених «понять» як «термінів» українознавчого, а в конкретному випадку - філософського українознавчого, далі - історико-філософського українознавчого та, властиво, іншого логічно-похідного українознавчого гуманітарного дослідження.

Підсумовуючи, є всі підстави створити з визначених складових логічну поняттєво-термінологічну сув'язь (зінтегроване теоретичне узагальнення на основі інтегративної українознавчої методології), чи ж певне функціональне визначення поняття «вимір». Отже, «Вимір» - це розумова та етико-моральна дія доконаного чи недоконаного виду, яка унаочнюється у встановленні шляхом застосування певної сукупності заходів природничого та суспільного характеру, чіткого мірчого, вимірного (на основі певних сукупностей мір однорідного чи різнорідного характеру) представлення явища, яке є метою та предметом розмірковування.

У підрозділі 2.2 «Парадигмальний вимір» українознавчої науки» зумовлені вимоги до застосування терміну «парадигма» до тієї чи іншої українознавчої наукової спільноти. З'ясовано, що до сформульованої мети дослідження в цьому підрозділі та попередньо зазначених висновків щодо змістів термінів «парадигма» та «вимір» в українознавстві унаочнюється необхідність надання відповіді на наступні питання: по-перше, чи існує сукупність принципів українознавчої теорії, яка об'єднує науковців, які їх визнають та підтримують, у окрему спільноту; та, по-друге, чи існує у цій спільноті інтелектуальна форма унаочнення наукового доробку, яка має мірний чи мірчий характер, тобто, може бути обчислена.

Стверджується, що укладання певної українознавчої парадигми має вирізняти її з-поміж інших. Тих, які або ж не мають зазначеної принципової теоретичної бази та утвореної довкола неї наукової спільноти і, відтак, не становлять собою парадигму, а є лише сукупністю розрізнених праць з україністики, - або ж мають іншу принципову та засадничу українознавчу основу теорії, яка репрезентує в межах українознавчої науки існування інакшої парадигми з власним суспільним науковим середовищем (вченими, які гуртуються довкола певної теоретичної українознавчої концепції). Власне, це і буде становити підстави до формування українознавчого парадигмального підходу, застосованого до вирішення проблеми типологізації українознавчого доробку в його історії, теоріях та методологіях.

У підрозділі 2.3 «Парадигмальні виміри засновних понять «теорія» та «концепція» в українознавстві» на основі означених парадигмальних вимірів українознавчої науки з'ясовано розрізнення засновних понять теорія та концепція, яке ґрунтується на розрізненні меж застосування принципів історизму та засад концептуалізму щодо дослідження інтелектуального доробку науковців певної парадигми. З'ясовано, що без унаочнення термінологічної послідовності в українознавчій науці навряд чи можна вести мову про розпорошеність методологічного інструментарію науки. Водночас, навряд чи необхідно стверджувати існування лише однієї уніфікованої термінологічної системи в українознавстві. Вартісніше вести мову про дискусійні пропозиційні системи в межах однієї наукової спільноти. В нашому випадку - українознавства, заснованого на концепції П.П. Кононенка в межах історіографічної культури теорії українознавства. Така зовнішня та внутрішня дискусійність є безперечною запорукою динамічності та дієвості науки, запобіганням догматизації та виродженню. Обґрунтована необхідність методологічної багатомірності не лише у зовнішніх стосунках наукової спільноти, але й, що значно вагоміше, в межах однієї спілки науковців-дослідників. За безперечної умови, що науковці певної спільноти визнають та приймають засновані принципи провідної теорії.

У підрозділі 2.4 «Укладання та розвиток методології науки українознавства згідно з парадигмальними вимірами «засновної концепції» обґрунтована необхідність провадження українознавчо-філософського дослідження як сегменту українознавчих досліджень з обов'язковим врахуванням ознак і властивостей засновної концепції певної парадигми українознавства. Виявлено, що належність науковця до певної наукової спільноти - парадигми, визначає наукознавці та світоглядні підходи до формулювання проблем та шляхів їх вирішення. Зокрема, це стосується й підходів до дослідження філософської спадщини Г. Сковороди. З'ясовано, що у розрізненні змістів «концепції» та «теорії» українознавства мають значення інституційні прояви.

Обґрунтовано визначення чітких вимірів певної українознавчої концепції, яка вирізняється для аналізу на тлі існуючих українознавчих наукових знань і може відповідати ознакам парадигмального явища в науці. Такими ознаками є: наявність засадничої концепції; її представлення як дієвої наукової спільноти (соціально-комунікативний чинник); ступінь громадської розвиненості такої спільноти (громадське об'єднання, науковий відділ чи кафедра, науково-дослідний інститут чи факультет, самостійний науково-дослідний інститут чи навчальний заклад, академія чи університет); наявність спеціальних журналів та авторизованих видань; наявність в академічній (освітній) галузі спеціального курсу. У свою чергу, маючи зазначені засадничі виміри парадигмальності певної українознавчої концепції, кожен з цих складників може бути проаналізований відповідно до власної буттєвої сфери, встановлені специфічні для її чинності вимірні показники.

У третьому розділі «Світові ідентичності в призмі парадигми українознавчих досліджень» встановлено, що сучасний стан розвитку гуманітарної науки визначається тенденціями до появи глобалістичних наукових парадигм, до яких належить і українознавство. Це зумовлене предметом дослідження в межах певної парадигми - «Україна і світове українство» та стрижневим напрямком досліджень - «світова українська ідентичність». Виявлено завдання сучасного українознавства, вирішення яких зумовлює і перегляд методології дослідження тих фактів з історії українознавства, які можна вважати «традиційними». Існують підстави вирізнення трьох основних завдань сучасного українознавства. По-перше, важливо чітко ідентифікувати науку «українознавство» в парадигмі подібних йому наук. Для вирішення цього завдання необхідно відшукати спільні за концепціями гуманітарні науки сучасності і встановити рівні подібності. По-друге, зазначена подібність передбачає необхідний вихід за межі геополітичної тотожності: «Україна» дорівнює «українознавству». На початку ХХІ століття українознавство завершило еволюційний розвиток внутрішньої структури науки і поставило вимогу встановлення міжнаукових зв'язків поміж спільнокореневими (спільними за об'єктом і предметом дослідження) концепціями. Необхідною умовою розвитку українознавства постає врахування і встановлення об'ємної системи ідентифікації предмета дослідження.

Якщо явища зовнішньої і внутрішньої дійсності, як правило, розглядалися лише через призму внутрішніх методологічних норм, то начасі є необхідною розробка методології, яка б давала можливість спостереження за наукою (українознавством) з позицій її внутрішнього розвою, й іншої спільнокореневої концепції. Власне, постає вимога піднесення на наступний рівень парадигмального розвитку. По-третє, незатишне становище українознавства в системі гуманітарних наук України засвідчує, що ми маємо справу з явищем саме новітньої України. Ця наука, безперечно, не вкладається (якщо висловитись термінологією філософії науки) в дисциплінарну матрицю, яка залишилася нам у спадок з радянських часів організації науки і освіти.

У підрозділі 3.1 «Українознавство в глобалістичній парадигмі інтегративних наук. Міждисциплінарний статус» обґрунтовано спорідненість українознавства з рівнозначними світовими парадигмальними утвореннями і досліджено термінологічні особливості цих наукових спільнот. Термінологічні дослідження в межах споріднених «українознавству» сучасних світових наукових парадигм виявили важливу особливість. Згідно з предметом науки «українознавство» у сучасній зазначеній концепції та її складових йдеться не лише про «українську національну ідентичність», а про «українську світову ідентичність», властивості якої висновуються з узагальненого досвіду всього сучасного світового українства. Безперечно, що найнагальнішого вирішення потребують питання засобів такого узагальнення і обігу цього досвіду. І, як уже зазначалося, трьома реальними засобами спілкування стають поліграфічні видання, інтернет-середовище та розгалужена світова мережа українознавчих центрів. Лише за цих умов варто вести мову про можливість встановлення достеменних ознак української ідентичності як світової.

Аналіз сучасного гуманітарного простору засвідчив про мережевий характер українознавчої наукової парадигми без провідного централізуючого стрижня. Тобто, існує розгалужена мережа українознавчих центрів, нерівномірних у парадигмальному розвитку як наукових інституцій, яка провадить власні наукові та інші дослідження відповідно до умов перебування у тій чи іншій країні, чи світовому національному утворенні. З цього висновується не універсалістська основа українознавства - бо жоден з цих центрів не має визначених критеріїв переваг, а концептуальна. Цим передбачається, що кожна вирізнена у національних утвореннях українознавча інституція формує неповторне середовище наукометричних вимірів в межах створеної парадигми. Відтак, єдиним об'єднуючим «концептом» в цій інтеграції стає дослідження «української ідентичності як світової», яка не зумовлюється навіть національними межами.