Українознавчі виміри філософської спадщини Г. Сковороди

У підрозділі 3.2 «Становлення та провідні суперечності теорії ідентичності. Доба Модерну» досліджені і означені принципові засади появи і розвитку теорій ідентичності. Встановлено, що «Ідентичність» - слово латинського походження, identitas перекладається як «тотожність», походить від кореня idem, що означає - «той самий», «подібний», «такий же». Відповідно до даної етимології «ідентичність» у вітчизняній, особливо в радянській, філософській традиції перекладалася як «тотожність». Обидва терміни лише на перший погляд звучать як синоніми, проте широко вживане сьогодні поняття «ідентичність» має багатший інтерпретативний ряд. Визначено, що розгляд проблеми ідентичності у філософії Модерну з моменту своєї появи спрямоване на пошук сутнісних начал людини. Постановка питання про ідентичність є насправді постановкою питання про особистість, яка перестає бути даністю, а стає процесом, вона формує себе, керуючись загальними нормами і шукаючи підстав для підтвердження етичної правильності власних дій та гарантії власної особистісності. Стверджено, що саме в цьому ракурсі особливо оригінальною та значущою постає філософія Г. Сковороди, бо вона виявляє і нову якісну домінанту - універсалізм підходу та розгляду людини не тільки в категорії індивідуальній, а й народно-національній та загальнолюдській, зокрема в системі філософії «істинної людини» та відповідного цій філософемі кордоцентризму (української «філософії серця»). І це визначає проекцію нової концепції пізнання, суспільно-політичної, моральної та естетичної філософії і в нових умовах, особливо - в ХХ-ХХІ ст.

У підрозділі 3.3 «Теорії ідентичності у ХХ-ХХІ ст. Напрямки подолання кризових явищ» системно проаналізовано еволюцію теорій ідентичності від концепцій індивідуальності як ідентичності до поширення ідентифікаційних принципів на колективні утворення, до національних ідентичностей включно. З'ясовано основні суперечності еволюції теорії ідентичності і обґрунтовано можливість її розвитку до над національних парадигмальних вимірів. Встановлено, що у філософії ХХ ст. відбувається зміна вектора філософування, який більше не є особистісно чи суб'єктоцентричним.

У новому, комунікативно-дискурсивному полі дослідження увага акцентується на вивченні людини в її співвідношенні з іншими людьми, з середовищем, у якому вона перебуває. Отже, постає й проблема формування самосвідомості людини в умовах комунікативного простору. Означено суспільно спрямовану сутність висновків Г. Сковороди щодо встановлення природи «істинної людини» як різновиду теорії ідентичності епохи Модерну. На основі досліджень аналогій та подібностей стверджено, що філософська концепція «істинної людини», розгорнута Г. Сковородою, є европейським різновидом дослідження проблеми ідентичності. Як зазначалося, европейські теорії та концепції ідентичності не мають уніфікованого начала і мають чіпку прив'язку до культурного середовища, в якому вони виникли. Аж до того, що мають різноманітні термінологічні виміри. З огляду на цю обставину, концепція «істинної людини», може цілком обґрунтовано належати до генетичної історії европейського становлення проблеми «ідентичності». Підтвердженням цього висновку є розгляд залучення і застосування філософеми Г. Сковороди російським філософом В. Соловйовим і розгорнутою ним на всій панорамі европейської філософської думки, чим також засвідчується спорідненість цих типів філософії у спільній методологічній культурі нової філософії ХVІ-ХХ ст.

У четвертому розділі «Передумови провадження українознавчо-філософського дослідження філософської спадщини Г. Сковороди» встановлені методологічні принципи провадження українознавчо-філософського дослідження згідно з загальнометодологічними принципами засновної концепції українознавства, в межах якої здійснюється дослідження. Встановлено, що суто українознавчо-філософському щаблю дослідження передує ґрунтовна філологічна розробка філософських пам'яток, які складають зміст загальної історіографії українознавства.

Уточнено предметну сферу дослідження, яка складає зміст «філософської спадщини Г. Сковороди». Переглянуто «традиційний» погляд на суто діалогічну форму філософських творів мислителя. Визначено, що очевидність історико-філософського та філологічного характеру досліджень філософської спадщини Г. Сковороди полягає у тому, що один з основоположних творів українським філософом безпосередньо наіменовано «Симфонією» - «Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познании самого себе», а у другому (першому з філософських) - головна смислова частина твору «Наркіс. Разглагол о том: узнай себе» після «Прологу» міститься під назвою: «Симфоніа, сирЬчь согласіе свещенных слов со слЬдующим стихом…». Ця обставина спричинила необхідність інтегрального дослідження змісту поняття «Симфонія», яку Г. Сковорода застосовує для назви власних філософських творів у безпосередньому сучасному вживанні. Дослідження передбачало ґрунтовне з'ясування цього поняття з метою впровадження у сучасну наукову лексику.

У підрозділі 4.1 «Означення системних вимог до філологічної складової українознавчого дослідження» визначені умови застосування загальнонаукового українознавчого терміну «вимір» згідно з засновною концепцією до означення змісту філологічної складової українознавчо-філософського дослідження. Доведено, що джерелознавча робота зі словниками в сучасному гуманітарному (українознавчому, зокрема, хоча це може бути теоретично виправданим і щодо «природничої» сфери) дослідженні має набути значення методологічної вимоги ще й на рівні технологічної очевидності. Дослідник, наче за інструкцією про застосування, має розпочати роботу з провадження філологічних розвідок в межах власного тематичного поля, маючи на меті подальшу інтеграцію отриманого результату у відповідний напрям роботи. Для українознавчого дослідження (і в цьому сенсі українознавчо-філософського як підрядного) першим кроком є встановлення достеменності поняття як лексичної одиниці української мови.

Встановлена проблематичність мовного аналізу як літературного. Якщо філологічна складова дослідження в іншому дисциплінарному середовищі передбачає логічний перехід до тлумачень (встановлення змістів) та етимологій (встановлення походження) відповідно до дисциплінарної мети таких розвідок, то у суто філологічному дослідженні вихід за межі літературної царини (починаючи з визначення джерельної основи і закінчуючи формуванням засобів поєднань) фактично неможливий. Таким чином отримуємо таку дивну реальність, у якій всі етимології та витлумачення здійснюються «літерально» чи «абетково».

У підрозділі 4.2 «Методичні настанови у формуванні джерельної основи дослідження» зумовлений предмет українознавчо-філософського дослідження згідно з методичним значенням і загальнонауковими вимірами філологічної основи дослідження. Встановлена потреба у визначенні предмета українознавчо-філософського дослідження як внутрішньо притаманного процесу в загальному середовищі методології українознавчої науки. Якщо, згідно з засновною концепцією українознавства, предметом науки українознавства є «інтегративне знання про Україну та світове українство», то існують всі підстави щодо такого визначення предмета українознавчо-філософського дослідження: «Предметом українознавчо-філософського дослідження є Україна та світове українство як філософська категорія».

У створенні джерельної основи філологічної складової українознавчо-філософського дослідження слід застосовувати метод інтегрування складників, які враховували б всю сукупність чинників відтворення мовної культури змісту слова. Особливістю такої інтеграції є її винятковий (унікальний) статус. Оскільки вона створюється як засіб дослідження виняткового змісту у належних вимірах історичності і актуальності джерела. До вагомих властивостей такого інтегративного методу належить необхідність поєднання різнорідних чинників, які відносяться до предметів самостійних наук. Зокрема, було доведено, що навіть на рівні укладання фонетичної еволюції слова слід враховувати цілком не-філологічні чинники, як-от - політичні обставини, етносоціальні, демографічні, релігійні та релігієзнавчі, книгодрукарські та ін.

У підрозділі 4.3 «Літературна форма основних філософських творів Г. Сковороди як ємкість філософського знання» обґрунтована необхідність застосування історико-філософської експлікації структури основних філософських творів Г. Сковороди з метою дослідження особливостей формотворення мислителя. Досліджено можливість застосування принципу багатоманітності форм вияву наслідків філософської творчості. Евристичною є думка про те, що духовний злет людини, активне нуртування духу можуть бути виявлені в певному образі, імовірно, у множині образів, до яких належить і книга. Коли ми ведемо мову про книгу, не варто забувати, що духовне струменіння людини виявляється у певному образі, яким постає книга, і не є сама духовність. Філософська форма виявляється образом вияву глибинної духовності людини, яка за власним змістом є і національною. Проте і між філософською формою образу та книгою як ємкістю літературної форми філософічності існує принципова відмінність. Філософічність може набувати різних форм образів і формувати нові, ідіоматичні форми представлення.

Відтак питання набуває нового змісту - чи може певний образ духовного виявлення людини цілісно представити власне духовність, чи певна форма образу, зокрема літературна, за всієї своєї сакральності, надає лише певну образну проекцію цілісного життя людини. Не може не викликати зацікавлення і імовірність існування інтегративних форм образів духовності, які включають різнорідні «прості» форми вияву. Саме аналіз структур літературного образу виявлення духовного світу українського філософа Г. Сковороди і дасть нам додаткове розуміння місця цієї філософії в часі історичної доби його життя.

У підрозділі 4.4 «Симфонічна структура філософських творів Г. Сковороди» на основі українознавчо-філософської джерелознавчої роботи встановлено праці Г. Сковороди, які складають його «філософську спадщину». Шляхом історико-філософської «експлікації» в межах українознавчого дослідження унаочнені структури філософських творів. Застосовано методики моделювання феноменів науки з метою встановлення завершених інтегральних поєднань філологічної структури творів з феноменами з царин релігії, музики, народно-звичаєвих норм. Встановлено чітку симфонічну структуру більшості з його філософських творів, у яких діалогізм міститься лише як складова структури.

Визначено найтиповіші риси, які поєднують складові різних творів. Більшість вагомих творів має досить ґрунтовну структуру взаємопов'язаних складових. Практично у кожному творі представлена типова для Г. Сковороди структура, що засвідчує існування логічного алгоритму розгляду питання. Істотного значення для творів набуває формулювання інтегративного, а не одиничного однорідного засновку, що є безумовно креативним для філософування XVIII ст. Водночас, типом і методом поєднання складників засновку є симфонічна інтеграція, тобто поєднання складових відбувається шляхом симфонізації з метою отримання симфонічного для всього твору дієвого чинника. Одночасно це є і унікальна тональність твору, оскільки заміна одного з складників засновку неминуче призвела б до зміни і підбору змістів у всіх наступних розділах. І, врешті, з безпосередніх висновків очевидно, що симфонія як засіб формування шляху розгляду проблеми рівнозначно притаманний творам як і діалогічні засоби.

У підрозділі 4.5 «Термінологічне значення поняття «симфонії» в українознавчих вимірах» досліджено, згідно з заувагами методологічного характеру українознавчо-філософського дослідження, поняття «симфонії» як терміну дисертаційного дослідження. Встановлено сфери прояву симфонізму, які виявляють себе у модуляціях аналізу структур філософських творів Г. Сковороди.

Маючи унаочненні структурні складові філософських творів Г. Сковороди набуваємо достатніх підстав для встановлення українознавчо-історичного та філософсько-українознавчого тла з'ясування питання симфонізму. Встановлено, що слово «симфонія» є іншомовним за походженням в словниковому осязі української мови. З огляду на це, дослідження цілком логічно передбачає з'ясування змісту в словниках іншомовних слів. Тобто, надаються значення різногалузевого застосування поняття «симфонія». Визначено 4 базових царини симфонізму, які могли мати вплив на розмислові структури, втілені у філософських творах Г. Сковороди:

«Симфонія» (від старогрецької УхмцщнЯб -співзвуччя) - гармонійне з'єднання, поєднання чого-небудь, наприклад: симфонія кольорів, симфонія фарб, симфонія звуків тощо.

Симфонія - музичний твір для оркестру, зазвичай в трьох чи чотирьох частинах, часом з додаванням голосів;

Симфонія - книга, в якій зібрані з одного чи декількох творів витинки, які містять одні і ті ж самі слова (так звана конкордація слів), або містить один і той самий смисл (так звана реальна конкордація);

Симфонія - давній духовий музичний інструмент, згадка про який міститься в Біблії;

Симфонія (теорія) - православний (який походить з Візантійської імперії) принцип взаємовідносин між церквою і світською владою.

У підрозділі 4.6 «Філософія народної словесності у літературно-філософській спадщині мислителя» виявлені народно-звичаєві впливи на формування розмислової культури Г. Сковороди і їх прояви у літературних творах. Продемонстровано, із застосуванням методу історико-філософської аналогії, наслідування філософом літературних зразків попередників з українського терену та формування літературної традиції сучасної мислителю України. Показано, що симфонізм мови Г. Сковороди походив від симфонізму-гармонії його світовідчуття і світорозуміння, почуттів і роздумів, вчення про життя і самого життя, характеру й волі, життєвої енергії інтелекту й серця. І для Г. Сковороди - серце є носієм життєвої енергії й мудрості, критеріальності й рівня Свободи. Воно - деміург явного і потаємного змислу Мови, і як Мова є Душею Нації, так серце - вмістилище душі Людини. Звідси й така категорія, як «філософія серця» (кордоцентризму).

У п'ятому розділі «Філософська спадщина Г. Сковороди у вимірах українознавчої науки. Симфонічна природа української ідентичності» встановлено, що українознавча історіографія засвідчує про «контамінативні» властивості артефактів розвитку українського етносу у світопросторових вимірах. Водночас, слід розрізнювати «контамінативні» та «синкретичні» прояви у історичному доробку народу. Основу розрізнення складає ступінь розмірковувальної та розмислової культури народу, яка, в свою чергу, визначається ступенем розвиненості освітньої та наукової царини суспільства. Встановлено генетичний взаємозв'язок сучасного стану розвитку теорії ідентичності в системі українознавства та зразками розмислової культури, закарбованої у філософських творах Г. Сковороди.

У підрозділі 5.1 «Контамінаційна основа взаємозв'язку віри, філософії та мистецтва у творах Г. Сковороди» визначено шляхом термінологічної розробки значення поняття «контамінація». Розрізнено «синтетичну» та «інтегративну» основу прояву «контамінації».

«Контамінативність» є наслідком значного ступеню розвиненості аналітичного доробку свідомості, закріпленого у спадщині освітньої царини суспільства, яка постає на ґрунті розвиненої властивості представників спільноти до уяви та уявлення, спроможності до складної інтелектуальної комбінаторики вирізнених аналітично складників буття у метафоричні смислові розбудови. Саме це і розмежовує «синтетичні» розмислові форми та «інтегративні». Чи ті, які постають на основі поєднання складників у ціле, з одночасним їхнім збереженням та існуванням, а не розчиненням (тобто знищенням) їх у «синтетичному» цілому.

Доведено, що саме з цієї причини «симфонічність» літературно-філософської спадщини Г. Сковороди є цілком формотворчою та самочинною у царині «комбінаторної» частки европейської методологічної культури XVII-XVIII ст. Відмінною ж ознакою (і окрасою та надбанням світової філософської культури водночас) є, зокрема, потужна контамінативна основа розмислової культури українського філософа Г. Сковороди, яка могла сформуватися винятково у царинах народного середовища. Там, де освітня та наукова царини є вже певним проявом інтелектуалізованого надбання українського народу, сув'язі різнобічних вимірів його буття.

Означені 5 галузей застосування «контамінації» - мовознавство, література, психіатрія, геологія, інші (до яких можна додати біологію, фізіологію, філософію, та ін.). У мовознавстві прояви контамінації визначаються як поява нового висловлювання чи форми, яка досягається шляхом поєднання чимось подібних двох висловлювань чи форм. У літературі контамінацією називають також комбінацію епізодів різних творів і долучення до оповідання подій з іншого літературного твору.

У підрозділі 5.2 «Симфонізм Г. Сковороди як самочинний зв'язок філософування у культурі европейської філософії Модерну» встановлено інтегральні взаємозв'язки культури розмислу Г. Сковороди з царинами інтелектуальної культури епохи Модерну. До них належить як сфера філософської творчості, так і релігійної, естетично-чуттєвої та суспільно-політичної. Цей вияв різнорідного інтегрального поєднання складників з різних проявів «людської природи» дав змогу на певній теоретичній основі зробити висновок про можливість існування різних за формою засобів фіксації філософської спадщини Г. Сковороди. Йдеться про те, що писемні філософські твори українського мислителя варто розглядати радше як «нотний запис» інтелектуального творчого набутку, ніж безпосередній вияв філософії у вигляді тексту.

Цими підставами визначається твердження, що філософські твори Г. Сковороди «не читаються», а «виконуються». Безперечно, що ці форми не суперечать одна одній, а, маючи рівнозначне право на існування, мають різні за потугою можливості виявлення «істинності» тієї чи іншої філософеми, чи філософської думки мислителя. Це співвідношення може розглядатися як теоретична аналогія між нотним записом музики, зокрема, симфоній Моцарта, і її виконання. Ми отримуємо щонайменше три різновиди «трансцендентного» існування змісту. По-перше, як зміст у формі музичного твору композитора, по-друге, як зміст у формі виконання музичного твору (хоч під керівництвом композитора-виконавця, хоч під керівництвом інших музикантів), і, по-третє, цей самий зміст у формі сприйняття певного виконання цього ж музичного твору. Ця аналогія, як можна встановити з наведеної аргументації, цілком доречна до аналізу і осмислення форми змісту філософської творчості саме українського філософа. Лише з тим принциповим зауваженням, що мова йде про форму подання і «виконання» змісту не музичного, а філософського твору.

У підрозділі 5.3 «Філософема «істинної людини» як осердя гармонізації цивілізаційних взаємин «Захід» - «Схід» досліджено, що вплив Г. Сковороди на подальший цивілізаційний розвиток мав різноспрямований характер. Творчість Г. Сковороди зумовила не лише генетично споріднений напрямок розвитку інтелектуальної, естетичної та політичної культури в межах українського терену, але й цивілізаційно вплинула на формування засадничих принципів «російської філософії» ХІХ-ХХ ст. Одним з яскравих прикладів «цивілізаційної» історико-філософської рецепції філософеми «істинної людини» українського філософа є її трансформація у філософії В. Соловйова.

Встановлено, що питання генетичної спорідненості філософії Г. Сковороди з наступними зразками російської релігійно-філософської традиції, наголос на чому як правило роблять саме російські дослідники, має декілька горизонтів. І в цьому історичному контексті саме постать російського філософа В. Соловйова (за його власною ідентифікацією) має особливе значення. Один із горизонтів стосується визнання безумовного впливу сталої філософської традиції, яка існувала в Україні, на формування російської розмислової історії. Для цього, безперечно, необхідно розглядати цей процес динамічно, відкидаючи уяву про завершені ознаки українськості та російськості цієї історичної доби. Імперська Росія, з огляду на власне історичне значення, не могла не висотувати з колонізованих різними шляхами теренів найвищі досягнення культур та народів. Стосувалося це й культури філософії, методології розмислу.

Динамічне формування імперії з необхідністю ставило питання власної унікальності, відмінності від оточуючої - европейської - культури. Конфліктними ставали і джерела походження підпорядкованих культур та традицій. Українська розмислова культура була відновлена за цієї доби як культура европейська та як культура університетська й академічна - культура раціональної основи. Саме це спричинювало потужні світоглядні конфлікти в асиміляційних процесах, проваджених на засадах нераціональних, підпорядкованих нормам і традиціям російського життя як політичного, так і церковно-релігійного.

Інший істотний горизонт взаємин Европа-Україна-Росія стосується не теоретично генетичних зв'язків, а родинно-генетичних взаємин у межах різноспрямованих векторів української історії. Цей тип взаємин найменш теоретично осмислений, існуючий лише на рівні дивних збігів обставин та аналогічності проявів. Проте його ніхто не наважується беззастережно відкинути. Спостерігаємо ми його чинність й у випадку міжісторичних, міжхронологічних стосунків Г. Сковороди та В. Соловйова. Російський дослідник спадщини В. Соловйова С. Лук'янов з посиланням на В. Величко зазначає, що «по матері Володимир Соловйов походив «зі старовинної і своєрідно-обдарованої малоросійської сім'ї; одна гілка цієї сім'ї зазнала загадковотрагічної долі (в Полтавській і Харківській губ.), до другої належав відомий український філософ Григорій Саввич Сковорода».

У підрозділі 5.4 «Суголосна ідентифікація україносяжного світовідчуття та світорозуміння Г. Сковороди у творчості М. Гоголя та Т. Шевченка» унаочнено прояви симфонічної ідентичності у тяглості і неперервності історико-культурного життя України ХІХ-ХХ ст. З'ясовано, що методологія українознавчо-філософського дослідження інтелектуальної спадщини Г. Сковороди може бути застосована до вивчення історіографії літературної класики України на нових підставах.

Г. Сковорода став символом саме суспільної народної мудрості, української ментальності та педагогіки ще для Т. Шевченка. А в основі цієї близькості - бездонні джерела симфонізму його єства, сформованого тисячоліттями життя українського народу.

Висновки

1. Вирішального значення набуває необхідність укладання системи вимірів певної науки, в межах якої буде досліджуватись навіть вже звичне у характеристиках явище. Ця обставина необхідно зумовлює чітке означення парадигми царини знань, в межах якої має провадитись наукове дослідження, чи іншими словами - означення парадигмальних вимірів певної науки щодо об'єкта й предмета дослідження. Диспозиція начал українознавчого дослідження полягає у наступному - українознавче дослідження у початковій точці зосередження уваги дослідника представляється осягом (інтегральним враженням) «України». Таке зосередження інтелектуальних спроможностей визначається як диспозиція наукового дослідження, або ж «начало» українознавчого дослідження. Феномен «Україна» дається у сув'язі вражень інтелектуального, моральнісно-звичаєвого, почуттєвого та осязанного характеру, що і складає джерельну чи емпіричну основу українознавчого дослідження. Спроможності українознавчого сприйняття України людиною є наслідком етнозосередженої освіченості та культурності. У суті дослідження - філософська спадщина Григорія Сковороди як предмет українознавчо-філософського осмислення.

2. Виокремлюються три типи організації викладу історіографії українознавчих досліджень. По-перше, традиційний для нашої науки хронологічний тип, який є реалізацією принципу історизму. Другий тип організації викладу історіографії має яскраво виявлений персоналістичний характер. Цей тип досліджень в головному зосереджується на зацікавленні та можливої здобутої фактографічної бази автора історіографічної концепції. Третій тип укладання історіографії передбачає, що автор до списку первинних пам'яток українознавства додає і список праць, у яких здійснені теоретичні узагальнення історичного матеріалу того чи іншого періоду. Згідно з предметом дослідження, вагу мають історіографічні праці, в яких викладена історіграфія розвитку українознавства саме як науки і наукової методології. До цього типу історіографії належить новий тип історіографічних досліджень в галузі українознавства, який найдоречніше міг би бути названим «історіографією парадигм українознавства». Наукометрія українознавчих парадигм має власні виміри і розпочинається з розгляду «засновної концепції» українознавства.

3. У здійсненні дослідження філософської спадщини Григорія Сковороди необхідно застосувати парадигмальні виміри до означення середовища, в якому здійснюється дослідження і зумовити актуальний інструментарій, який набувається у винятковому ступені самим дослідником. Оскільки парадигмальні вимоги позитивно трансформовують універсалістські догматичні принципи попередніх наукових парадигм (як, наприклад, марксистсько-ленінську наукову парадигму або гегелівську щодо принципів історії філософії чи історико-філософського українознавства), для плідного сучасного дослідження перевагу слід надати підходам, у яких термінам і поняттям надається не уявно позатемпоральний зміст (своєрідні універсалії), а той, який визнається саме парадигмальним чином, тобто визнається комунікативним середовищем наукової спільноти та має чітко окреслене темпоральне тло - парадигми.

4. До понять сучасного гуманітарного дослідження (українознавчого зокрема, здійсненого на парадигмальній основі) належать поняття «виміру» та «парадигмального виміру», які впроваджуються у методологічний арсенал гуманітарної науки в Україні. Необхідність такого визначення обґрунтовується тим, що ці поняття є своєрідними філософськими та науковими «неологізмами», які постають у суто українофонному мовному середовищі і можуть бути сприйняті в окресленому значенні науковою спільнотою. Як наслідок українознавчо-філософського термінологічного дослідження обгрунтоване наступне визначення: «Вимір» - це розумова та етико-моральна дія доконаного чи недоконаного виду, яка унаючнюється у встановленні шляхом застосування певної сукупності заходів природничого та суспільного характеру, чіткого мірчого, вимірного (на основі певних сукупностей мір однорідного чи різнорідного характеру) представлення явища, яке є метою та предметом розмірковування.

5. На основі здобутого визначення терміну «вимір» є підстави стверджувати, що укладання певної українознавчої парадигми має вирізнити її з-поміж інших. Тих, які або ж не мають зазначеної принципової теоретичної бази та утвореної довкола неї наукової спільноти і, відтак, не становлять собою парадигму, а є лише сукупністю розрізнених праць з україністики, - або ж мають іншу принципову та засадничу українознавчу основу теорії, яка репрезентує в межах українознавчої науки існування інакшої парадигми з власним суспільним науковим середовищем (вченими, які гуртуються довкола саме цієї теоретичної українознавчої концепції). Власне, це і буде становити підстави до формування українознавчого парадигмального підходу, застосованого до вирішення проблеми типологізації українознавчого доробку в його історії, теоріях та методологіях.

6. У з'ясуванні змісту концепції українознавства чітко простежуються напрямок до заснування інституції, яка постала втіленням саме концепції українознавства проф. Кононенка П.П., в межах реалізації складників якої і виконувалося запропоноване дослідження. Саме ця концепція і має значення «засновної концепції»

7. Сучасний стан розвитку гуманітарної науки визначається тенденціями до появи глобалістичних наукових парадигм, до яких належить і українознавство. Це зумовлене предметом дослідження в межах певної парадигми - «Україна і світове українство» та стрижневим напрямком досліджень - «світова українська ідентичність». Наукове дослідження окреслило завдання сучасного українознавства. По-перше, важливо чітко ідентифікувати науку «українознавство» в парадигмі подібних йому наук. Для вирішення цього завдання необхідно відшукати спільні за концепціями гуманітарні науки сучасності і встановити рівні подібності. По-друге, зазначена подібність передбачає необхідний вихід за межі геополітичної тотожності: «Україна» дорівнює «українознавству». На початку ХХІ століття українознавство завершило еволюційний розвиток внутрішньої структури науки і поставило вимогу встановлення міжнаукових зв'язків поміж спільнокореневими (спільними за об'єктом і предметом дослідження) концепціями.

8. Найнагальнішого вирішення потребують питання засобів узагальнення і обігу цього досвіду української світової громади. Трьома реальними засобами спілкування стають поліграфічні видання, інтернет-середовище та розгалужена світова мережа українознавчих центрів. Лише за цих умов варто вести мову про можливість встановлення достеменних ознак української ідентичності як світової. Є достатні підстави стверджувати про існування мережевого характеру українознавчої наукової парадигми без провідного централізуючого стрижня.

Тобто, існує розгалуджена мережа українознавчих центрів, нерівномірних у парадигмальному розвитку як наукових інституцій, яка провадить власні наукові та інші дослідження відповідно до умов перебування у тій чи іншій країні, чи світовому національному утворенні. З цього висновується не універсалістська основа українознавства - бо жоден з цих центрів не має визначених критеріїв переваг, а концептуальна. Цим передбачається, що кожна вирізнена у національних утвореннях українознавча інституція формує неповторне середовище наукометричних вимірів в межах створеної парадигми. Єдиним об'єднуючим «концептом» в цій інтеграції стає дослідження «української ідентичності як світової», яка не зумовлюється навіть національними межами.

9. Генетичний розвиток проблеми ідентичності дає підстави вирізнити два основних етапи: розгляд проблеми ідентичності у філософії Модерну та філософії ХХ-ХХІ ст. Доба Модерну показує, що мислення даного періоду з моменту своєї появи спрямоване на пошук сутнісних начал людини. Постановка питання про ідентичність є насправді постановкою питання про особистість, яка перестає бути даністю, а стає процесом, вона формує себе, керуючись загальними нормами і шукаючи підстав для підтвердження етичної правильності власних дій та гарантії власної особистісності. Розглянуті підходи до проблеми ідентичності від Дж. Лока до Г. Гегеля є підтвердженням того, що епоха Модерну в Европі народжує активне ставлення людини до самої себе. У філософії ХХ-ХХІ ст. відбувається зміна вектора філософування, яке більше не є суб'єктоцентричним.

У новому, комунікативно-дискурсивному полі дослідження увага акцентується на вивченні людини в її співвідношенні з іншими людьми, як те робив Г. Сковорода, з середовищем, у якому вона перебуває. Отже, постає й проблема формування самосвідомості людини в умовах комунікативного простору. В силу цього поняття ідентичності набуває нових конотацій, визначаючи відтепер систему цінностей, певну опорну точку світоглядних орієнтацій людини, позицію, яку людина проголошує, а також визнання іншими цієї позиції. Слід вважати, що філософська концепція «істинної людини», розгорнута Г. Сковородою, є европейським різновидом дослідження проблеми ідентичності. Концепція «істинної людини», може цілком обґрунтовано належати до генетичної історії европейського становлення проблеми «ідентичності».

10. Значна кількість досліджень творчої спадщини Г. Сковороди вирізняється тією ознакою, за якої автори досить вільно інтерпретують словникову основу, поняття та терміни мислителя. Таке становище зумовлене тим, що у різні епохи та за відмінних обставин те чи інше слово втрачало чи набувало змісту, характерного до звичаєвих норм вживання. І не обов'язково народно-звичаєвих, але й звичаєвих у академічному, богословсько-філософському чи побутовому середовищі. Очевидність історико-філософського та філологічного характеру досліджень філософської спадщини Г. Сковороди полягає у тому, що один з основоположних творів українським філософом безпосередньо наіменовано «Симфонією» - «Симфоніа, наречення Книга Асхань о познании самого себе». Ця обставина спричинила необхідність інтегрального дослідження змісту поняття «Симфонія», яку Г. Сковорода застосовує для назви власних філософських творів у сучасному вживанні. Дослідження передбачало ґрунтовне з'ясування цього поняття з метою впровадження у сучасну наукову лексику.

11. До головних структурних вимог провадження українознавчого визначення поняття «вимір», який складе термінологічний зміст арсеналу українознавчого дослідження і, відповідно, наступного застосування терміну «вимір» до предмету дослідження належать такі:

по-перше, в структурі українознавчих мовних джерел необхідно визначити ті засновні джерела, без яких неможливо здійснити українознавче визначення змісту поняття та терміна. Найпершим кроком у дослідженні має стати використання «Словника української мови», який як наукова метафора символізує терен української мови як культурно-історичний феномен;

по-друге, визначаються словники, які відбивають специфічний дисциплінарний зміст розкриття багатоманітності форм і сполучень понять і термінів, зафіксованих у слові;

по-третє, утворюється група словників українською та іншими мовами, термінологічні словники з різних галузей суспільного життя та історії, всі інші типи словників, які відбивають особливості обігу українського Слова-Поняття-Терміна.

У створенні джерельної основи філологічної складової українознавчо-філософського дослідження слід застосовувати метод інтегрування складників, які враховували б всю сукупність чинників відтворення мовної культури змісту слова. Зокрема, було доведено, що навіть на рівні укладання фонетичної еволюції слова слід враховувати цілком не-філологічні чинники, як-от - політичні обставини, етносоціальні, демографічні, релігійні та релігієзнавчі, книгодрукарські та ін.

12. На сьогодні не існує системного дослідження творчості Г. Сковороди, яке б визначало певний, методологічно виважений стрижень творчості філософа. В більшості вагомих досліджень наголос здійснюється на одному тематичному принципі творчості, що, врешті решт, призводить до певних конфліктів з іншими тематичними напрямками філософської думки. Відповідь на наукову гіпотезу дослідження полягає в тому, що стрижнем філософування Г. Сковороди є не уніфікований певний принцип, а інтегративна структура розмислу, яка має власні принципи поєднання складових інтеграції. Г. Сковорода є засновником унікальної і, водночас, суто европейської форми філософського розмислу - симфонії. У цій літературній формі філософського розмислу подані найістотніші твори Г. Сковороди. Проте значення цього доробку можливо висвітлити лише в середовищі методологічної культури европейської Нової філософії, встановлюючи порівняння з класичними зразками у галузі становлення певних типів методологій.

13. Аналіз інтегральних складових творчого спадку Г. Сковороди, який відбиває сучасну уяву про природу «української ідентичності», генетично наявну у філософських творах, засвідчив можливість вирізнити її провідні властивості: симфонічну природу «української ідентичності» та виразну контамінаційність культури українського розмислу. Дослідження з українознавчої історіографії засвідчують про існування стійких «контамінативних» властивостей артефактів розвитку українського етносу у світопросторових вимірах. Основу розрізнення складає ступінь розмірковувальної та розмислової культури народу, яка, в свою чергу, визначається ступенем розвиненості освітньої та наукової царини суспільства.

14. «Симфонічність» літературно-філософської спадщини Г. Сковороди є цілком формотворчою та самочинною у царині «комбінаторної» частки европейської методологічної культури XVII-XVIII ст. Відмінною ж ознакою (і окрасою та надбанням світової філософської культури водночас) є, зокрема, потужна контамінативна основа розмислової культури українського філософа Г. Сковороди, яка могла сформуватися винятково у царинах народного середовища. Там, де освітня та наукова царини є вже певним проявом інтелектуалізованого надбання українського народу, сув'язі різнобічних вимірів його буття.

15. У наукових розробках вирізняють 5 галузей застосування «контамінації». У мовознавстві прояви контамінації визначаються як поява нового висловлювання чи форми, яка досягається шляхом поєднання чимось подібних двох висловлювань чи форм. У літературі контамінацією називають також комбінацію епізодів різних творів і долучення до оповідання подій з іншого літературного твору. Маючи термінологічне визначення контамінації набуваємо підстав визначення обставин впливу контамінування на формування унікального творчого світосприйняття Г. Сковороди.

16. Характер мислення Г. Сковороди безперечно визначався обізнаністю з симфонічною книжною біблійною традицією. Симфонічний світогляд мав опертя як на канонічні принципи християнства, так і набував вияву у народно-звичаєвих формах світосприйняття. Форми прояву цього світосприйняття мали зрозумілий для суспільної царини вигляд. Йдеться про своєрідне контамінаційне зрощення глибинної аристократичної духовної традиції Европи і біблійного світу та народні форми прояву цієї традиції. Концепція «симфонізму» спирається на багатоджерельну визначеність, оскільки її підставами можуть бути не лише практиковані у освітніх закладах вправи з біблійної симфонізації, «книжних симфоній», але й знання з теорії симфонічного музичного мистецтва.

17. Зазначені теоретичні положення, якщо їх прийняти, кардинально змінюють ставлення до літературної філософської спадщини Г. Сковороди. Звернувшись до експлікованої структури філософських творів мислителя, ми отримали неймовірний за підсумком висновок. Уважне порівняння структурних елементів філософських творів і структури та форми музичних творів засвідчує суцільне співпадіння. Однак, в цьому випадку ми маємо визнати, що не маємо належного засобу (інструменту) для виконання притаманним і достеменним чином філософських творів Г. Сковороди. Іншими словами - філософські твори українського мислителя не лише читаються, а виконуються всіма засобами інтелектуальної, суспільно-моральної та естетичної природи людини. Саме цим пояснюється наявність у певних творах таких структурних явищ як «пісня», «хор» та інше. Цим виявляються унікальні контамінаційні властивості спадщини Г. Сковороди.

Список праць за темою дисертації

1. Кононенко Т. Народно-звичаєві обрії філософії Г. Сковороди. Вступ до методології українознавства / Тарас Кононенко. - К.: Науково-дослідний інститут українознавства, 2008. - 174 с.

2. Кононенко Т. Божественна симфонія Григорія Сковороди: Українознавчі виміри філософської спадщини / Тарас Кононенко. - Тернопіль: Джура, 2010. - 328 с.

3. Кононенко Т. Інтернет-стратегія розвитку освітньої системи України / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2002. - № 4. - С. 103-106.

4. Кононенко Т.Г. С. Сковорода - приятель мудрості українського терену. На пошану 280-ї річниці з дня народження / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2003. - № 1 (6). - С. 40-43.

5. Кононенко Т. Літературна спадщина Михайла Соневицького в контексті теорії україномовного філософського перекладу / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2004. - № 3-4. - С. 210-214.

6. Кононенко Т.П. Ідейні настанови Григорія Сковороди в методологічній культурі нової філософії (до джерел історіографії філософських методологій) / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2005. - Т. ІV. - С. 355-365.

7. Кононенко Т.П. Застосування принципу «цілісної людини» Г. Сковороди в історико-філософській концепції В. Соловйова / Кононенко Т.П. // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2005. - Т. VІ. - С. 275-286.

8. Кононенко Т. Історіографічні розвідки у визначенні літературної форми основних філософських творів Григорія Сковороди / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2005. - № 1. - С. 62-66.

9. Кононенко Т. Диспозиція начал українознавчого дослідження / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2005. - № 4. - С. 235-236.

10. Кононенко Т. Моделювання характеру розмислу Г. Сковороди в методологічній культурі філософії XVI-XVIII ст. / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2006. - № 3. - С. 52-57.

11. Кононенко Т. Структурний симфонізм філософських творів Г.С. Сковороди / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2007. - № 1. - С. 56-62.

12. Кононенко Т. Коли ж постає вчений? Освіта науковців у законодавчому полі України / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2007. - № 4. - С. 45-49.

13. Кононенко Т.П. Філософія народного слова в літературно-філософській творчості Г.С. Сковороди / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2008. - Т. XІX. - C. 433-443.

14. Кононенко Т.П. Спадщина Г. Сковороди на рівні контамінації віри, філософії та мистецтва / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2008. - Т. XX. - C. 402-412.

15. Кононенко Т.П. Парадигмальні виміри змісту понять «теорія» та «концепція» в українознавчій науці / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2008. - Т. XXII. - С. 34-46.

16. Кононенко Т. Парадигмальні виміри історико-філософського дослідження. Трансформація принципів / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2008. - № 1. - С. 72-76.

17. Кононенко Т. Поняття «вимір» в методологічному арсеналі українознавчого наукового дослідження / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2008. - № 2. - С. 236-241.

18. Кононенко Т. Парадигмальний вимір українознавчої науки / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2008. - № 3. - С. 28-34.

19. Кононенко Т. Парадигмальні виміри українознавчої наукової концепції / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2008. - № 4. - С. 126-132.

20. Кононенко Т. Філологічна складова в українознавчо-філософському дослідженні. Означення системних вимог / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2009. - № 2. - С. 46-49.

21. Кононенко Т. Джерельна основа філологічної складової в українознавчо-філософському дослідженні / Тарас Кононенко// Українознавство. - К., 2009. - № 3. - С. 72-75.

22. Кононенко Т. Теорія світових ідентичностей. Формування глобалістичної парадигми наук / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2009. - № 4. - С. 27-34.

23. Кононенко Т.П. Україносяжне світовідчуття та світорозуміння як філософське джерело творчості та самоідентифікації особистості: Г. Сковорода, М. Гоголь, Т. Шевченко / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2009. - Т. XXІV. - C. 355-365.

24. Кононенко Т. Музикологічний наголос у дослідженнях філософської спадщини Г. Сковороди / Тарас Кононенко // Українознавство. - К., 2010. - № 4. - С. 108-112.

25. Кононенко Т.П. Історіографія парадигм українознавства як передумова українознавчо-філософського дослідження Г. Сковороди / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць ННДІУ. - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2010. - Т. XXVІІ. - C. 71-90.

26. Кононенко Т.П. Українознавство - інтегративне гуманітарне знання про Україну та світове українство - як протосистема дисциплін віртуального університету (розгорнуті тези-завдання) / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2003. - Т. I. - C. 217-219.

27. Кононенко Т.П. До визначення основної літературної форми філософських творів Григорія Сковороди / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Міленіум, 2004. - Т. III. - C. 392-397.

28. Кононенко Т.П. Філософські погляди Г. Сковороди в контексті українознавства / Кононенко Т.П. // Збірник наукових праць НДІУ. - К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2005. - Т. VІІ. - С. 332-338.

29. Кононенко Т.П. Симфонічність філософічної творчості національного мислителя Григорія Сковороди в контексті українознавчої соціолінгвістичної парадигми / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2006. - Т. Х. - С. 16-24.

30. Кононенко П., Кононенко Т. Українська освіта у світовому часопросторі / Кононенко Т.П. - К.: Товариство «Знання» України, 2007. - 592 с.

31. Кононенко П., Кононенко Т. Український етнос: ґенеза і перспективи / Т.П. Кононенко - К., 2002. - 517 с.

32. Кононенко П., Кононенко Т. Українознавство в системі освіти України / Т.П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. - К., 2009. - Т. ХХІV. - С. 6-31.

33. Кононенко П., Кононенко Т. Українознавство ХХІ ст.: проблеми методології і шляхи розв'язання / Кононенко Т.П. // Збірник наукових праць НДІУ. - К., 2009. - Т. ХХІІІ. - С. 6-33.

34. Підручник з історії філософії для вищих навчальних закладів. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2002. - 774 с.

35. Історія філософії. Словник. Посібник для вивчення дисциплін історико-філософського циклу. - К.: Знання України, 2005. - 1200 с.

36. Історія філософії: підручник: У 2 т. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. - Т. 1. - 472 с.

Размещено на Allbest.ru