Реконструкція ідей природного права у філософській думці України (історико-філософський аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

09.00.05 - історія філософії

РЕКОНСТРУКЦІЯ ІДЕЙ ПРИРОДНОГО ПРАВА У ФІЛОСОФСЬКІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ (ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ)

МАЙДАНЮК ІРИНА ЗІНОВІЇВНА

КИЇВ- 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Історичний момент, котрий переживає нині Україна, все ще називають посттоталітарним періодом, що характеризується переосмисленням і переоцінкою застарілих державно- і політико-правових поглядів, а тому - відсутністю єдиних підходів і установок і базових понять для загального фундаменту впорядкування суспільних відносин. До цього ведуть і зміни влади, котрі сричиняють зміни не лише політичних і правових інститутів і норм, але й свідомості громадян, і гостро ставлять питання про забезпечення авторитетності влади протягом тривалого періоду, про довіру їй, про її здатність базуватися не на почутті страху і насильства, викликаних загрозою санкцій з її боку, а на здатності забезпечити подолання свавілля та беззаконня відносно своїх громадян, тобто забезпечення прав та свобод людини. Саме тому зросла увага до орієнтирів суспільного розвитку, спираючись на котрі, були б створені досконалі умови для гармонійного вільного розвитку кожного члена суспільства, тобто до цінностей природного права, інтерес до яких на кожному зламі історичних епох поглиблювався, а звернення до них давало поштовх до реформування правових систем.

Окрім того, для того, щоб закони народом виконувались, вони повинні відповідати його духові і правовій ментальності, про що влучно сказав Памфіл Юркевич, наголосивши, що національний дух є вищим законодавцем. Тому, щоб створити посттоталітарну модель суспільства на засадах природного права, Україні необхідно не лише повертатися у бік сучасних державотворчих процесів Сходу чи Заходу чи осягати іншокультурні теоретичні моделі, а й звертатися до попереднього національного досвіду, що міститься у доробкові провідних українських мислителів минулого, до тих природноправових ідей, які пропонуються та обґрунтовуються у працях видатних українських мислителів, проте мало досліджені філософами, соціологами, політологами.

У багатьох країнах Європи відродження природного права як об'єктивний процес, що обґрунтовує необхідність зміни існуючого державного устрою, відбувся наприкінці XIX - на початку ХХ сторіч, проте за часів Радянського Союзу ця тема була „поза зоною досягнення” і лише нещодавно, після отримання незалежності його колишніми республіками, стала розглядатися як така, що відбиває особливості національних культур і може сприяти у розбудові національних держав. Сьогодні ж, у час духовного та національного становлення України, завдання відродження ідей природного права постало перед історією вітчизняної філософії з особливою силою, адже дослідження концептуальних засад природного права у контексті відтворення цілісного історико-філософського процесу як складової інтелектуального життя українського народу покаже зразки досвіду спільного життя людей, роз'єднаних особистими інтересами, але здатних їх узгодити й подолати на основі прийняття загального для всіх моральнісного закону, сприятиме пошуку тих плідних ідей, осмислення яких за сучасних умов відкриє нові виміри демократичної соціально-філософської думки і дасть поштовх до створення нового типу держави.

Cтан наукової розробки проблеми. Актуалізація провідних завдань обраної теми дослідження зумовлюється тим, що думка про природне право як сукупність вимог, за своєю вихідною основою безпосередньо, без прямої людської участі, породжених „природою” людського буття, природним ходом речей належить до однієї з найдавніших у філософії і юриспруденції.

Чи не першими в історії людської думки про природне право заговорили софісти (Протагор, Гіппій, Антифонт, Лікофрон), з власним розумінням природного права виступали Сократ, Платон і Аристотель, моделі права, зумовлені всесвітнім законом і законами живої природи, розробляли римські юристи Марк Тулій Цицерон, Луцій Анней Сенека, Лонгін Гай, Доміцій Ульпіан, їхнє трактування природноправових норм знайшло відгук у ідеологів християнства Августина Аврелія, Ісидора Непальського, П'єра Абеляра, Фоми Аквінського, Марселя Падуанського.

На новий рівень піднімають природноправові ідеї Лоренцо Валла, Нікколо Макіавеллі, Мартін Лютер, школою природного права називають вчення Гуго Гроція і його послідовника Томаса Гоббса. Помітним є внесок у теорію природного права Бенедикта Спінози, Джона Локка, Жан-Жака Руссо, Шарля Луї Монтеск'є, Клода Гельвеція, принциповою основою багатьох теорій природного права стали критична філософія права Канта і філософія свободи Фіхте, предметом постійних дискусій залишається філософія права Гегеля.

Розмаїттям вчень про природне право представлене ХІХ-ХХІ століття (П.Амселек, К.-О.Апель, Ю.Біндер, Ю.Габермас, М.Гартман, В.Гессен, Е.Гуссерль, Р.Дворкін, Ф.Джентіле, І.Ільїн, А.Кауфман, Г.Коїнг, М.Коркунов, С.Котляревський, Б.Кроче, В.Майгофер, Й.Михайловський, М.Мюллер, П.Новгородцев, Л.Петражицький, Й.Покровський, Г.Радбрух, П.Рікер, Дж.Роулз, Є.Трубецькой, Г.Шершневич, М.Шелер, Е.Шпрангер, Р.Штамлер, Е.Фехнер, Дж.Фінніс, Л.Фуллер, Х.Хубман, Б.Чичерин та ін.).

В українській філософській думці природноправові ідеї представлені іменами Іларіона, Луки Жидяти, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Турівського, Юрія Дрогобич, Павла Русина, Станіслава Оріховського, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Йова Борецького, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича, Хоми Євлевича, Петра Могили, Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка та ін. І хоча основоположником українського вчення про природне право вважають Станіслава Оріховського, все ж повністю сформувалося воно у спадщині представників академічної філософії Петра Лодія, Іоана Баптиста Шада, Івана Скворцова, Памфіла Юркевича, Петра Ліницького і було оформлене у філософію права Богдана Кістяківського. Ідеї природного права знаходимо і у працях суспільних діячів того часу (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Остап Терлецький, Михайло Павлик, Іван Франко, Леся Українка).

Відзначаючи наявність значного масиву літератури з проблем природного права, все ж доводиться констатувати факт, що цінності, котрі втілюють сутність природноправових доктрин (справедливість, рівність, свобода, гідність, правове обмеження влади) завжди визначались і обґрунтовувались по-різному, тому в останні роки ХХ-на поч. ХХІ століття вони стали предметом багатьох наукових розвідок. Так, їх всебічний теоретико-методологічний аналіз був здійснений у працях таких філософів і юристів, як С.Алексєєв, В.Бабкін, О.Бандура, В.Бачинін, С.Головатий, О.Данільян, К.Жоль, А. Заєць, Р.Калюжний, Д.Керімов, А.Козловський, М.Козюбра, А.Колодій, В.Копєйчиков, О.Костенко, М.Костицький, В.Ляшенко, С.Максимов, І.Малинова, О.Маноха, О.Мурашин, В.Нерсесянц, М.Орзіх, М.Панов, Л.Петрова, П.Рабінович, В.Селіванов, О.Скакун, О.Скрипнюк, С.Сливка, В.Сокуренко, Б.Чміль, В.Шаповал, Ю.Шемшученко, В.Шкода.

Вивченню феномена суспільних протиріч і осмисленню сучасних державотворчих процесів в Україні на основі ідей природного права сприяють праці В.Авер'янова, О.Бандури, Є.Бистрицького, І.Варзара, Л.Герасіної, М.Головатого, В.Грохольського, О.Дергачова, В.Євінтова, І.Жаровської, В. Князєва, М.Козюбри, А. Колодія, П.Кравченка, С.Максимова, О.Мироненка, О.Мурашина, Н.Нижник, В.Опришка, М.Орзіха, П.Рабіновича, Ю.Римаренка, С.Рябова, В.Селіванова, В.Скуратівського, С.Сливки, А.Стовби, А.Строгана, В.Тація, В.Тимошенко, М.Цвіка, О.Шаповалової, Ю.Шемшученка, Ф.Шульженка.

Основу для розуміння генези природних прав людини, їх ролі як визначального чинника сучасного суспільства висвітлюють роботи Г. Аляєва, В.Бігуна, І.Бойка, М.Братасюк, О. Копиленка, В.Кузнєцова, О.Литвинова, О. Мироненка, М.Парасюка, В.Погорілка, Д.Прокопова, А. Селіванова, А.Скуратівського, С.Сливки, А.Соловйова, Б.Футея.

Окремий інтерес становлять розробки проблем цінностей природного права: свободи (О.Бандура, В.Бойко, В.Гапоненко, О.Данільян, Ю.Кравченко, М.Кулянда, О.Мережко, М.Палюх, У.Рудницька, Л.Слободянюк, С.Хоменко, Л.Ярмол), справедливості (В.Васильчук, А.Зуєва, Д.Єрмоленко, К.Мала, В.Марченко, Н.Мозоль, С.Мороз, В. Нерсесянц, М.Панченко З.Соколюк,), гідності (Я.Блоха, М.Братасюк, О.Грищук, А.Єрмоленко, В.Кузьменко, Н.Опольська, М.Рижий, Р. Стефанчук, А.Церковна, О.Юлдашев, В. Ященко), рівності (Н.Армаш, С.Боднар, С.Погребняк, І.Полховська, С.Рабінович, В.Шишкін), обмеження влади правом (Ф.Веніславський, Н.Гудима, С.Дроботов, Н.Кабанець, П.Любченко, С.Мамут, Ю.Ноговіцина, Ю.Оборотов, О.Петришин, В.Трофименко, Т.Чепульченко).

Ґрунтовними є дослідження природноправових вчень окремих представників української філософської думки, здійснені Т.Андрусяком, А.Бичко, О.Бунчук, Н.Василенко, Н.Горбачем, Л.Депенчук, В. Думцевим, О.Дуфенюк, Н.Жуковою, М. Запорожцем, В.Ільїним, М.Кампо, О.Левченковим, О.Литвиновим, Р.Множинською, А.Осиповим, А.Пашуком, Д.Прокоповим, В.Саповим, О.Сікліндою, В.Тихоновим, А.Фіньком, О.Фроловою, О.Ходзинським, Г.Чередніченко.

Деякі аспекти поставленої проблеми розкривають недавні дисертаційні дослідження Л.Верецької, О.Грищук, В.Культенко, І.Луцького, О.Коломієць, А.Макарової, О.Меленко, М.Момот, С.Околіти, О.Патлайчук, С.Рабіновича, В.Самохвалова, В.Сокуренка, Г.Соловей, О.Тарасишиної, О.Тютюнник. Проте варто зазначити, що до робіт, які присвячені реконструкції ідей природного права в історії філософії України, можна віднести хіба що дослідження Степана Сливки „Українська національна філософія права: антологічний ракурс”, але вона стосується філософії права в цілому.

Загалом доводиться констатувати, що на загальному тлі названих досліджень історико-філософський матеріал постає побічним, допоміжним, відчувається відсутність праць із системною реконструкцією теорії природного права на основі історико-філософського аналізу її концептуальних засад з використанням творчого потенціалу вітчизняної філософії, переведення такої реконструкції у сферу практичної філософії відповідно до сучасних реалій буття України, що і зумовило вибір пропонованого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах досліджень, які проводить кафедра української філософії та культури філософського факультету відповідно до комплексної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення в Україні”, науково-дослідної роботи філософського факультету 06БФ941-01 „Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”.

Метою дослідження є визначення сутності ідей природного права через їх історичний аналіз у філософській думці України та дослідження можливостей їх використання у сучасних процесах державотворення.

Досягнення поставленої мети зумовило постановку та вирішення таких дослідницьких завдань:

- відтворити особливості розвитку уявлень про природу невідчужуваних прав людини в історії філософської думки;

- виявити основні ознаки природних прав людини і обґрунтувати критерії належності прав до природних;

- простежити ґенезу ідей природного права в духовній культурі України;

- з'ясувати сутність перших українських теорій природного права і виокремити їх цінності;

- дослідити своєрідність резонансу західноєвропейських концепцій природного права у філософській культурі України;

- проаналізувати особливості розуміння концептуальних засад природного права в історії філософської думки України, визначити їх зміст і характеристики та виявити закономірності їх розвитку;

- розкрити сутність національних особливостей ціннісних орієнтирів природного права;

- виявити існуючі в українській філософській думці моделі соціального устрою на засадах природного права і їх вплив на державотворчі процеси в Україні;

- окреслити можливості ефективного і успішного застосування існуючих моделей громадянського суспільства в контексті природноправових ідей української філософії;

- виокремити комплекс ідей для створення філософського проекту справедливої національної держави та особливостей його впровадження у практику.

Об'єктом дослідження є історичний процес, протягом котрого відбувається формування і реалізація ціннісних орієнтирів природного права і створення концепцій природного права і теорій справедливості.

Предметом дослідження виступають концептуальні засади природних прав людини у різноманітних філософських школах і напрямках, їх природа, сутність, зміст і форми вираження та механізми реалізації.

Методологічну основу дослідження складає єдність класичних, модерних та постмодерних методологічних засад наукових досліджень, а також комплекс загальнофілософських, загальнонаукових та спеціальних методів, котрі дозволяють інтерпретувати досліджувану проблему в умовах сучасного українського суспільства. З урахуванням системного підходу до вирішення філософсько-правових проблем у роботі були використані такі методи пізнання: діалектичний, завдяки якому теорії природних прав людини ї їх цінності проаналізовані у можливих взаємозв'язках і у процесі розвитку; історичний, що дозволив показати ґенезу та трансформації ідей природного права від античності і до сьогодення. При поділі природного права і його засад на складові, вивченні зв'язків між ними використовувався структурно-функціональний метод, а метод системного аналізу забезпечив розгляд усіх складових елементів предмету дослідження (справедливості, рівності, свободи, обмеження влади правом і т.ін.) у їх цілісності, що дозволило встановити наявність зв'язків елементів між собою, а також із процесами, котрі відбуваються у суспільстві. Парадигмальний розгляд концептуальних засад природного права як цінностей, які впливають на державно-правову сферу, і зіставлення їх з морально-етичними та духовними цінностями здійснювалися за допомогою аксіологічного методу, а формально-логічний метод дозволив подати доктринальне тлумачення і формулювання поняття рівності, свободи, справедливості, правової держави, громадянського суспільства, котрі використовувалися у дисертаційному дослідженні. Для пояснення конституційних та інших норм, які відповідають ідеям природного права, цитованих у дисертаційному дослідженні, застосовувався герменевтичний метод.

У процесі опрацювання теми дисертаційного дослідження використовувались порівняльний та аналітико-прогностичний методи. Перший з них дав можливість зіставлення уявлень про природне право і його цінності в різні історичні епохи та у західноєвропейській і вітчизняній філософії, на основі другого зроблені певні висновки і узагальнення, сформульовані перспективи розвитку громадянського суспільства в Україні.

У дослідженні також застосовувалися методи дедукції, індукції та аналогії, порівняння та протиставлення у систематизації емпіричного матеріалу й отриманні власних теоретичних результатів.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше у вітчизняній філософії на основі системного аналізу здійснено реконструкцію ідей природного права у філософській думці України від києворуської доби до сучасності і відтворено особливості розвитку уявлень про природу невідчужуваних прав людини в історії української філософії, з'ясовано сутність перших українських теорій природного права, окреслено основні чинники впливу природноправових ідей на формування національної свідомості українського народу, досліджено своєрідність резонансу західноєвропейських концепцій природного права у філософській культурі України; розкрито сутність національних особливостей ідей природного права в Україні, виокремлено комплекс ідей для створення філософського проекту справедливої держави та особливостей впровадження його у практику, що в сукупності є вирішенням проблеми, яка має важливе соціокультурне значення та дає обґрунтування нового підходу до парадигмального осмислення теорії природного права. У межах дисертаційного дослідження досягнуті такі результати, які конкретизують наукову новизну.

Вперше:

- обґрунтовано, що джерелом природноправових ідей у філософській думці України є києворуський період, і у філософській культурі Київської Русі виокремлено комплекс понять та ідей, що стали основою теорій природного права в Україні;

- визначено національні особливості природноправових ідей в Україні, які відповідають кордоцентричному духові української філософії, зокрема визнання правди як ціннісної основи права; обґрунтування совісті як природного закону і внутрішнього „сторожа”, котрий відповідає за трансформацію природного права у закон; визначення щастя як результату задоволення природних прав людини, які оптимально могли б здійснюватися на користь людині і суспільству одночасно;

- як моделі ідеального соціального устрою в Україні проаналізовано концепцію Духовної України Лазаря Барановича, суспільство „горнього Єрусалиму” Григорія Сковороди, ідея федерації слов'янських народів Кирило-Мефодіївського товариства і Михайла Драгоманова, ідея хутора Пантелеймона Куліша, національна модель суспільства „нового і праведного закону” Тараса Шевченка;

- простежено еволюцію розуміння концептуальних засад природного права в Україні: рівності - від однаковості людей від Бога і від природи до рівноправ'я людей у державі, від однакової включеності в історичний процес до рівних за своєю мовою, територією, звичаями держав; свободи - від прагнення до морального самовизначення до здатності поставити себе у стан байдужості між двома протилежностями, від права на вибір віросповідання - до автономії церкви як основи незалежності держави, від антипода рабства - до незалежної національної держави; справедливості - від синоніма мудрості до соціального ідеалу і категорії практичної свідомості;

- запропоновано розглядати теорію суспільного примирення як національне втілення концепції суспільного договору і обмеження влади правом аж до відмирання держави як такої, що суперечить природному праву;

- на основі вивчених національних особливостей запропоновані ідеї для проекту суспільного устрою в Україні як національного правового громадянського суспільства можливостей, у котрому враховані інтереси нації, але не применшені - національних меншин, влада народу обмежується правом на основі природних прав людини, а в центрі політики - відновлення соціального справедливості заради добробуту родини.

Удосконалено:

- комплекс основних ознак, за котрими права можна визнавати як природні: невідчужуваність, необхідність, вічність, абсолютність, безумовність і додержавність;

- тлумачення цінностей у перших природноправових теоріях в Україні: рівності як основи права на повагу людської гідності незалежно від родової належності, неможливості вивищення одних і приниження інших та права відстоювати звільнення від поневолення і рабства аж до воєнних дій; індивідуальної свободи як права на духовне оновлення, вірність вірі і традиціям свого народу та політичної свободи як права на незалежність від будь-якої влади, нав'язаної силою, що не може бути визнаною і не може бути узаконеною як протиприродна вільному духу людини; справедливості як правди і чистоти морально-етичних принципів; обмеження влади правом, при котрій кожна людина вільна, закон вважається шляхом морального і соціального доброчинства, всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому;

- обґрунтування неможливості впровадження в Україні концепцій природного права і теорій справедливості англо-американської традиції, оскільки конфігурації ідей і положень, розроблених у них, не відповідають світоглядним особливостям українського народу.

Набули подальшого розвитку ідеї та положення про те, що:

- фундаментальні правові тенденції (позитивістська і природноправова) ще не виробили нормативних моделей суспільного розвитку, котрі б задовольняли глобальні цілі людського співжиття на землі, проте визначили цінності права, котрі вказують на орієнтири і стандарти правової поведінки, причому природноправові вчення є ближчими до свідомості кожної окремо взятої людини, а нездатність позитивного права послуговуватись ними призводить до суспільної кризи;

- теорія природного права в Україні була виписана С.Оріховським ще до виходу на європейську арену теорій Т. Гоббса, Дж. Локка, Г. Гроція; саме ним поставлені найважливіші питання природного права: рівності народів і їх прав, рівності людей і їх гідності, вічних законів справедливості, суспільного договору, толерантності і терпимості, свободи особистості і свободи держави, способів гарантування свободи державою і справедливими для будь-якої верстви суспільства законами, принципів влади і обмеження влади правом;

- співзвучні із західноєвропейською філософією природноправові ідеї в Україні трактуються відповідно до потреб релігійного, культурного і політичного самоутвердження українського народу, наповнюються національним змістом, розвиваються у руслі духовної та національної свободи держави, світоглядної та релігійної толерантності.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що воно вперше у вітчизняній філософії виявляє тенденції розгортання концепції природного права, чим створює передумови для глибшого розуміння та розвитку сутності його основних цінностей, розширює історико-філософське знання, дає змогу конструювати філософські моделі ідеальної держави. Отримані в ході дисертаційного дослідження результати можуть бути використані в практичній діяльності структур, котрі займаються обґрунтуванням конституційно-правової реформи і створенням пропозицій щодо удосконалення громадянського суспільства і правової держави в Україні.

Представлений у роботі матеріал можна використовувати для вдосконалення курсів з історії філософії та філософії права, а також для підготовки ряду спецкурсів для студентів та аспірантів філософських факультетів вищих навчальних закладів України.

Апробація результатів дослідження здійснена під час обговорення на засіданні кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на низці всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій, серед яких: Міжнародна науково-практична конференція „Сучасні напрямки теоретичних і прикладних досліджень-2008” (Одеса, 2008), Міжнародні науково-практичні конференції „Актуальні проблеми формування громадянського суспільства та становлення правової держави” (Черкаси, 2008, 2010), ІІ Міжнародна заочна науково-практична конференція „Людина: наука, техніка і час” (Ульяновськ, 2009), Міжнародна науково-практична конференція „Економіка, соціологія, філософія, право: шляхи творення і розвитку” (Саратов, 2009), Міжнародна науково-практична конференція „Передові наукові розробки” (Прага, 2010), Міжнародна науково-практична конференція „Проблеми культурної ідентичності: локальний та глобальний контексти” (Остріг, 2010), Міжнародна науково-практична конференція „Східне партнерство-2010” (Перемишль, 2010), V Міжнародна науково-практична конференція „Альянс наук: вчений - вченому” (Дніпропетровськ, 2010), ІІІ Міжнародна науково-практична конференція „Соціально-політичні і культурні проблеми сучасності” (Сімферополь, 2010), ІІ Всеукраїнська науково-практична конференція „Українська культура та ментальність: самобутність в умовах глобалізації” (Ялта, 2010), VIII Міжнародна наукова конференція „Наука і освіта” (Бєлово, 2010), Міжнародна науково-практична конференції „Перспективні наукові дослідження” (Софія, 2011), Міжнародна наукова конференція „Сучасні наукові досягнення-2011” (Прага, 2011) та ін.

Публікації. Основні ідеї та результати дослідження викладено у 37 публікаціях, з них: 1- одноосібна монографія, 23 - статті, що опубліковані у виданнях, визнаних ВАК України фаховими з філософських дисциплін, 13 - публікації в інших виданнях та матеріали конференцій.

Кандидатська дисертація „Проблема волі у філософській культурі України ІХ-XVIII ст.” була захищена у 2003 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської не використовувалися.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, поділених на підрозділи, висновків (загальний обсяг основного тексту - 370 сторінок) та списку використаних джерел (511 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається стан і ступінь її розробки, визначаються його методологічні засади, характеризуються мета і завдання дослідження, формулюються положення новизни і практичної значимості роботи.

У першому розділі - „Історико-філософські джерела про природу невідчужуваних прав людини” - розкривається становлення теорії природного права як споконвічної і безумовно правильної сукупності вимог, що існує поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах, і доводиться, що ідея природного права та його концептуальні засади у різні історичні епохи витлумачуються по-різному.

У підрозділі 1.1 - „ Уявлення про природне право в епоху античності” - аналізуються підстави, на основі котрих зароджується поняття природного права, визначається основний зміст природноправових категорій у вченнях грецьких і римських філософів, обстоюється теза про те, що пошуки об'єктивних норм для належного устрою соціального і політичного життя людей мають джерелом розуміння історичного процесу як відхилення від первісної досконалості (Гесіод, Гомер, римські юридичні Дігести, Геракліт, Демокріт).

Зазначено, що сам термін „природне право” вперше був використаний Демокрітом, „справедливість ” - Гесіодом, „рівність” - піфагорійцями, вже у V-IV ст. до н.е. ці терміни використовуються в контексті пошуків природних основ права і закону (Горгій, Фразімах, Антифон, Гіппій), держава й закони мисляться такими, що не створені богами, а виникли внаслідок домовленості між людьми, звідки бере початок розрізнення природного права (“фізіс”) і права договірного (“номос”).

Розглядаються особливості розуміння співвідношення справедливості і законності Сократом, Платоном, Аристотелем, Цицероном, Ульпіаном. Підкреслюється, що філософсько-правова концепція Аристотеля постає як синтез і розвиток попередніх підходів до природного права, оскільки якщо для Сократа справедливість тотожна із законністю, для Платона, поряд із благом, є божественною санкцією, що визначає права і місце людини в суспільстві, то для Аристотеля стає основою зрівнювання власного інтересу з інтересами інших. У контексті природного права розглядається Платонова модель Космополіса, перша у світовій філософії теорія справедливості Аристотеля, як вимога відкритості влади трактується ідея Аристотеля про право як публічний дискурс, як ідея обмеження влади правом - вимога Цицерона про всезагальне підкорення закону. Що ж стосується концепту свободи, то обґрунтовується думка, що тенденція її визначення як незалежності духу від пристрастей і від зовнішніх випадків походить від стоїків.

Таким чином, антична філософія, визнаючи природне право найвищим універсальним справедливим законом, котрий виникає раніше, ніж будь-який із писаних, вважаючи його принципом і критерієм для політичного співтовариства людей (держави) і прийнятих ними законів, формує уявлення про основні цінності природного права - справедливість, рівність, відкритість влади і обмеження її правом, свободу.

У підрозділі 1.2 - „Розмаїття природноправових вчень в епоху Середньовіччя, Відродження та Нового Часу” - простежена динаміка розуміння концептуальних засад природного права у західноєвропейській філософській думці. Підтримана думка про те, що у середньовіччі ідеї природного права втратили визначальний характер для позитивного законодавства, що пов'язано із пануванням християнства, у котрому ідея рівності була ідею рівності перед Богом, тому могла заперечувати соціально-правові відмінності між людьми аж до проповіді анархізму і неприйняття економічної свободи (права власності). Ідея свободи послаблювалась ідеєю божественного провидіння, котре наперед визначає вчинки людей, а ідея справедливості гальмувалася ідеєю гріховності. Заслугою ж християнських мислителів є наголос на існуванні морального закону, котрий обмежує гріховність і призначений оберігати порядок у суспільстві (Августин), визначення з необхідності відповідності людського закону природному необхідності встановлення у позитивному законі лише реально здійснюваних справедливих установок, що відповідають велінням фізичної і моральної природи людини (Фома Аквінський).

З часом природне право знову стає вважатися справедливішим, ніж, „закон справ” (позитивний закон), що „погрожує покаранням”, та „закон віри”, який наказує виконувати суворі заповіді Божі, тому позбавляє людину свободи (Еразм Роттердамський). На особливий щабель заслуг перед природним правом ставляться ідеї Нікколо Макіавеллі про народ як найвищий носій влади і народні збори як засіб обмеження влади.

Як особливий етап становлення теорії природного права розглянуто епоху Нового часу і Просвітництва, коли Гуго Гроцій визначає норми природного права, дає визначення держави як союзу вільних людей, укладеного заради дотримання природного права, і закликає дотримуватися їх у міжнародних відносинах. Розширює сферу природних прав Бенедикт Спіноза, включивши до їх числа право людини на існування і визнавши, що природні права виходять за межі діяльності державної влади, тому не можуть бути порушені її свавіллям. Таку думку підтримує Томас Гоббс, котрий надає людині як невід'ємне право опору.

Природноправова доктрина Джона Локка, крім права на життя (звідси - заборона рабства як протиприродного інституту), розробляє питання права на власність (економічну свободу). Від нього ж бере початок доктрина національної правової держави та ідея ідеального правового закону (відповідності природного та цивільного законів, поєднання моральності, віротерпимості і відокремлення законодавчої і виконавчої влади). З точки зору обґрунтування позитивного права наявністю природного розглянуто погляди Луї де Монтеск'є, теорію рівності як згоди коритися рівним собі і теорію свободи, від котрої йде поділ політичної свободи на свободу відносно державного устрою і свободу стосовно громадянина.

Звертається увага на суперечності щодо природного права у поглядах Жан-Жака Руссо. Визнаючи, що при утворенні демократичної держави природні права людини повинні залишитись невідчужуваними, він констатує, що у великих державах пряме народовладдя неможливе, тому між державою і народом потрібен договір, котрий і стане найприроднішою формою подолання несправедливості. З іншого боку, добровільність перенесення владних повноважень Руссо називає ознакою божевільності народу, тому висуває проект „виправлення” історії, пов'язаний із відносним вирівнюванням майнового становища громадян, котрий підтримує і Клод Гельвецій, пропонуючи для забезпечення рівності у суспільстві справедливий розподіл власності і розумне обмеження потреб.

Переорієнтація природного права на суспільні проблеми, звернення його до ідей політичної свободи, суспільного договору і суверенітету народу призводить до нового розуміння свободи, що було поглиблене у німецькій класичній філософії і аналізується у межах підрозділу 1.3 - „ Природноправові погляди класиків німецької філософії”. Наголошується, що природне право для Канта полягає в дотриманні апріорних принципів, „непрямого етичного законодавства”. Свобода людини мислиться як вимога природного права, оскільки людина, відповідно до нього, не тільки емпірична, а й трансцендентальна сутність. Але свобода - не сваволя, моральний імператив вимагає згоди обмежити її там, де починається свобода іншого. Таким чином Кант оформлює і теорію справедливості, яка випливає з категоричного імперативу, оскільки її пошуки здійснюються не через суспільно-політичні обставини, котрі примушують людину вирішувати, що є справедливим, а що - ні, а через апріорні поняття і добру волю індивіда.

Увага акцентується і на розумінні свободи як кінцевої мети розвитку у вченні Г. Гегеля, на його основних чинниках конкретизації свободи. Якщо особистості притаманна правоздатність (абстрактне право), стверджує Гегель, сім'ї і громадянському суспільству - мораль, то державі - моральність, і в ній свобода досягає найвищого розвитку. Свобода - результат тривалої роботи духу, котра досягає своєї повної реалізації лише в конституційно оформлених і розвинутих державах, котрі дійсні, а не тільки існують.

Таким чином підкреслюється, що німецька класична філософія розглядає природне право як основу громадянського суспільства, у котрому повинна бути забезпечена свобода людини як людини, рівність з іншими як громадянина і самостійність як члена суспільства, і визнає, що джерела права треба шукати у сфері духу.

І хоча некоректне трактування твердження Гегеля про те, що не варто шукати розходження між природним і позитивним правом, стало однією з причин дискредитації природного права та занепаду природноправових поглядів у ХІХ столітті, проте неспроможність позитивного права забезпечити вирішення протиріч, котрі виникали у нових соціальних умовах, призвело до відродження природного права, про що йдеться у підрозділі 1.4 „Відродження природного права наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття”.

Доводиться, що таке відродження викликане потребою нового тлумачення справедливості, в основу котрого лягла ідея, що закон не є джерелом справедливості, оскільки будується не на усвідомленні індивідом сукупності суспільних відносин, а на думках, що прикривають корисливість законотворця „примарою” спільної користі. Цю думку відстоювали слов'янофіли, анархісти, до неї приєдналися представники російського релігійного ренесансу і лібералізму. Дійсна справедливість, дана людям від природи, вважалася антропологічною характеристикою людини поза залежністю від її національної, класової, партійної приналежності.

Вказується, що у порівнянні з існуючими до ХІХ століття теоріями природного права відродження природного права мало свою особливість: під ним тепер розумілися ті правові принципи, які містять теоретично правильне при відомих емпіричних умовах. Так виникає „природне право з мінливим змістом ” Р. Штаммлера, ідея надзаконного права Г.Радбруха, підтримана К. Кюлем, А. Оллеро, О. Хьоффе, Є.Цахером, така ідея підтримується П.Новгородцевим, Є.Трубецьким, С.Булгаковим, М.Бердяєвим, В.Гессеном.

Отже, на початку ХХ століття природне право протиставило особисту свідомість суспільній як таку, що не пристосовується до часу і місця, індивідуальну свободу - державному абсолютизму, совість - свавіллю, автономність особистості - гетерономній волі держави, суверенітет права - суверенітету держави, а боротися за свої природні права стало справою честі кожної людини.

У розділі 2 - „Генеза природноправових концепцій в духовній культурі України” - простежується процес становлення першої в Україні теорії природного права, визначаються її основи, аналізуються спільні із західноєвропейськими і відмінні від них природноправові тенденції. Так, у підрозділі 2.1 - „Особливості формування поглядів на справедливість, рівність і свободу у києворуський період” доводиться, що у Київській Русі з'являються перші уявлення про природне і позитивне право, адже ще митрополит Іларіон характеризує Закон як жорстку вимогу насадження чужої волі, основу рабства і несправедливості, а Благодать - як вільне життя з реалізацією свободи особистості. Володимир Мономах вважає, що справедливість і правда повинні бути рівноцінними закону, визнає, що право на життя - найвища цінність, тому принципово відмовляється від смертної кари, вважає людину настільки вільною, що наділяє її правом визначати міру своєї релігійності.

Стверджується, що мислителі києворуської доби проголошують ідею суспільного примирення, котру можна вважати своєрідним трактуванням суспільного договору (так, на думку Луки Жидяти провідними в організації суспільства повинні бути принципи любові, злагоди і миру, примирення і прощення - ідея „Листа до Олега Святославовича” Володимира Мономаха).

Право на захист людської гідності утверджується в „Ізборнику 1076”, де наводиться перелік дій, котрі можуть її принизити. Тут же трактується ідея рівності як однієї з основ стосунків між людьми і народами.

У надрах філософської культури Київської Русі визріла і національна ідея (право на політичну свободу), втіленням чого стала політика того ж Володимира Мономаха, котрий об'єднував Русь, реформував державне правління, причому не заради власного задоволення, а для оборони Русі і захисту її від ворогів.

Наголошується, що збірником дієвого живого права стала „Руська правда”, а найголовнішим свідченням того, що її норми відповідали нормам природного права, є те, що усі рецепції з неї у Московському законодавстві були швидко вилучені самодержцями.

У підрозділі 2.2. - „Перші українські теорії природного права і їх цінності” - акцентується увага на тому, в період гуманізму і реформації в Україні розробка ідей природного права значно поглибилась. Рівність перед природою і Богом стверджували І.Вишенський, Х.Філалет, В.Суразький, С.Зизаній, К.Транквіліон-Ставровецький, право на життя і повагу до своєї гідності незалежно від родової належності обстоювали П. Русин, С.Оріховський, С.Пекалід, Х.Філалет, К. Острозький, Д.Наливайко, І.Вишенський, Ю.Рогатинець, С.Зизаній, К.Сакович, духовну і національна свободу, право відстоювати віру предків, не забуваючи про релігійну толерантність, - С.Оріховський, Д.Наливайко, Й.Борецький, М.Смотрицький, К.Сакович. Загальні етичні та соціальні принципи справедливості і рівності визначив І. Вишенський, накресливши шляхи „зіпсованих”, на його думку, суспільних відносин, особливо гостро поставили питання про право на свободу віросповідання М.Смотрицький та Й.Борецький, заявивши про автономію церкви як передумови державності.

У цей час починає розроблятись ідея обмеження влади правом (П.Русин, С.Оріховський, І.Вишенський, М.Смотрицький), у зв'язку з церковною роз'єднаністю однією з визначальних стає ідея суспільного примирення і національної єдності (М.Смотрицький). Важливою ознакою періоду є зародження думки про моральне вдосконалення законотворця чи правителя: тільки той, хто сам очищений духовно, зможе забезпечити духовну і громадянську свободу іншому (Г.Смотрицький, І.Вишенський, М.Смотрицький).

Проте, що найголовніше, ще до виходу на європейську арену теорій природного права Т. Гоббса, Дж. Локка, Г. Гроція українським мислителем С.Оріховським була сформульована власна теорія природного права, підпорядкована тогочасним практичним потребам, відповідно до якої природне право - це стандарт життя у суспільстві, основа суспільних законів, запорука і умова справжньої свободи. Першим в українській історико-філософській думці Оріховський визначив справедливість, рівність, свободу і обмеження влади правом як принципи природного права, зазначив, що справедливість полягає у мудрості і є основою правопорядку і законності, рівність - підстава для поваги людської гідності і позбавлення суспільства від рабства, у свободі полягає сила людини. Порушення цих принципів навіть силою закону, вважає мислитель, - порушення життя на землі.

У контексті результатів національно-визвольної боротьби у третьому розділі дисертаційного дослідження - „Філософські проекти справедливої національної держави XVII- середини XIX століття ” доводиться, що і епоха Просвітництва, і епоха романтизму в Україні проходили під знаком звернення до природних прав людини.

У підрозділі 3.1. - „Своєрідність резонансу західноєвропейських теорій природного права в епоху Просвітництва” - наголошується на обґрунтуванні П.Могилою ідеї обмеження влади правом (переваги права над „царським маєстатом”), утвердженні природних прав людини у Конституції Пилипа Орлика, котра проголосила право на державну незалежність, парламентаризм як право на свободу участі в управлінні державою, незалежність церкви від світської влади як право на духовну свободу. Конституція висунула ідею соціальної держави, покладаючи на певних урядовців зобов'язання щодо реалізації прав населення і забезпечення певних привілеїв тим соціальним прошаркам, котрі того потребують. Цю думку розвинув Іоаникій Галятовський, рекомендуючи здійснювати „перерозподіл прибутків” - поділ багатства заможних. Право на державність було своєрідно обґрунтоване Лазарем Барановичем в утопічній концепції поєднання двох упорядковуючи суспільних начал - держави і православної церкви - з талантами людей, котрі завдяки освіті і моральному зростанню прагнуть до свободи.

Окрім того, Просвітництво розвинуло притаманне українській філософії вчення про правду (І.Галятовський), визначило совість як актуалізацію природного закону (вчення Петра Могили), поглибило розуміння гідності людини, свободи і творчого начала у людській природі (І.Галятовський, Г.Кониський).

Підкреслено особливу роль в історії філософії права Феофана Прокоповича, котрий, вважаючи державу результатом суспільного договору, на відміну від інших українських мислителів, називає такий договір вічним і не визнає права народу виступати проти тиранії державної влади. Така думка спростовується М.Козачинським, на переконання котрого цивільний стан є природним для людини, а результатом вміння втілювати природні права у суспільне життя є щастя. Щастя є результатом самореалізації особистості при мудрому суспільному укладі і для Г.Сковороди, що дає підстави стверджувати, що щастя за часів Просвітництва стає в Україні однією із цінностей природного права.

У межах підрозділу 3.2- „Місце цінностей природного права у творах українських романтиків”- наголошується, що романтизм ставить у розряд природних право на національну ідентичність, визнання мови і культури основою буття народу (І.Котляревський, М.Максимович, М.Шашкевич, М. Гоголь, П.Куліш, Т.Шевченко).

Підкреслюється, що узагальненням ідеї ствердження нації як форми існування Духа стали погляди представників Кирило-Мефодіївського братства і їхнє прагнення повернути вільній Україні вільну особистість як результат етично вмотивованого виховання.

Ідея федеративної спілки України зі слов'янськими народами або ж ідея народоправства М.Костомарова прирівнюється до ідеї громадянського суспільства, оскільки базуються вони на політико-правовій рівності громадян, ліквідації станових привілеїв з доступом до всіх державних посад, народному правлінні.

Дещо іншим ідеалом суспільства вільних людей є „хутір” Пантелеймона Куліша, котрий бездержавність українців пояснює пануванням у місті іноземщини, котра вироджує національний дух і порушує природовідповідність. Необхідність сподвижників для її втілення відзначає Тарас Шевченко, чекаючи Вашингтона з „новим і праведним законом” і обстоюючи як принципи справедливої держави християнізм, демократизм і націоналізм.

Так українська філософська думка епохи романтизму в поєднанні з висловленими раніше ідеями справедливості, рівності, свободи логічно привела до об'єднання природноправових поглядів у концепції природного права, які виокремились у професійній українській філософії й аналізуються у розділі 4 - „Експлікація природного права в Україні у контексті зміни типу філософствування”.

Обґрунтування переваг природного права над позитивним, висловлені у межах академічної філософії, аналізуються у підрозділі 4.1 - „Академічна філософія про акценти природного права ”. У межах визначення держави як нерівного суспільства рівних людей, даного П.Лодієм, розглянуте трактування держави як способу захисту природних прав людини, а не апарату насильства, тотожності держави і громадянського суспільства як єдиного середовища, здатного забезпечити свободу і благо (П.Лодій, І.-Б.Шад). Акцентовано увагу на ідеї П.Юркевича про функцію компромісу як основну для держави та обґрунтуванні мислителем відмирання держави як зайвого механізму.

У контексті визнання необхідності відповідності державних законів цінностям природного права розглянуті погляди І.Скворцова: право повинно відповідати законам справедливості і законам чесності, на основі котрих виписуються закони вільної діяльності, тобто такі, щоб істоти, які діють згідно з ними, покладали самі на себе необхідність їх зберігати. Так в українській філософії виникає тлумачення закону, котре П.Ліницький доповнив думкою про те, що закон - поняття мінливе, і якщо він шкідливий для суспільства, то його треба міняти на незалежний від людського свавілля (як, наприклад, закони Дарвіна).

Як актуальне визначене застереження, висловлене П.Лодієм: несправедливу тоталітарну державу люди часто руйнують не зброєю, а хитрістю або втечею, до справедливості варто йти мирним шляхом, бо не може бути справедливим суспільство, котре виборене насильством чи революцією. У цьому контексті аналізується і теорія справедливості як універсального засадового концепту співжиття П.Юркевича і теорія справедливості як основи для формули рівноправного суспільства (самоврядування+сором + справедливість), виведеної П.Ліницьким.

Зроблено акцент на визначеннях свободи, котрі дає академічна філософія: здатність поставити себе у стан байдужості між двома протилежностями (І.Скворцов), народний інтерес (П.Ліницький), котрий реалізується як свобода індивідуальна, свобода думки, свобода економічна, свобода громадянська і свобода психологічна (П.Ліницький), відзначено увагу філософії до свободи економічної, права на працю і приватну власність.

Підрозділ 4.2- „Ідеї суспільно-політичних та літературних діячів ХІХ - початку ХХ століття про практичну реалізацію природних прав людини” стверджує, що на початок ХХ століття в Україні виробилось чітке розмежування природного і позитивного права, сформулювались визначення ціннісних категорій природного права, був накреслений ідеал побудови суспільства і професійно сконструйована модель ідеальної держави.

Вказується, що на передній план природноправових вчень висувається обговорення права на національну державу. Якщо у попередній період воно звучало як право на ідентичність, захист мови і культури, то у другій половині ХІХ століття воно постає як право на державне самовизначення (С.Подолинський, І.Франко), хоча, наприклад, М.Драгоманов вважає, що важливіше відстоювати не право нації на самовизначення, а право на громадянську свободу (так в українську філософську думку входить поняття вселюдськості).

Наголошено на розробці шляхів удосконалення суспільного життя, першим з котрих визнається самоврядування, котре забезпечить право рівності (чи рівноправ'я). У цьому контексті аналізується концепція М.Драгоманова, за котрою інститут самоврядування - механізм суспільно-політичного ладу, у котрому чільне місце посідає громадянин та громада, де громада - вільне об'єднання вільних людей, стосунки між котрими регулюються природними правами людини. Наголошується, що, на думку С.Подолинського, „вільному об'єднанню вільних людей” необхідна власність на засоби виробництва (несправедливим є стан речей, коли зі своєї праці людина не стає багатою). Таким чином, громади - прообраз громадських організацій, котрі забезпечують реалізацію прав певних груп у громадянському суспільстві.

Особливого значення надано вченню Б.Кістяківського про правову державу, завдяки якому сформована модель ідеального суспільства як народної соціалістичної держави, котра буде побудована шляхом послідовного розвитку і характеризуватиметься розширенням суб'єктивного публічного права, участю народу в законодавстві та управлінні країною, забезпеченням гідності людського існування, демократичним розвитком закладів, покликаних організовувати добробут. Звертається увага на актуальність для сучасності таких ідей Богдана Кістяківського, як узгодженість між різними партіями, організаціями і соціальними групами, визнання необхідності реорганізації державної влади із влади сили у владу права, визнання орієнтації суті держави на людину, встановлення контролю і свободи критики діянь влади.

Підрозділ 5.1 „ Абсолютні і відносні критерії сучасних концепцій справедливості, рівності, свободи ” розділу 5 „Теорії природного права ХХ-ХХІ століття як джерело осмислення суспільних процесів у сучасній Україні” висвітлює особливості концепцій відродженого природного права (неотомізм, неокантіанство, неогегельянство), концепцій природного права англо-американської традиції, концепцій природного права інтерсуб'єктивного напрямку (онтологічних і комунікативних) з точки зору змін, котрі відбулись у ХХ столітті у філософських тлумаченнях співвідношення права і закону та в оцінках позитивного права, призвели до пом'якшення статусу права як прояву державного свавілля і проголошення концепції „повноважень” (держава має повноваження на примусове підкорення, так звану силу влади, тому вона і відрізняється від зграї розбійників, котра такого права не має).

Визначено, що в некласичній моделі правосвідомості визнається існування ідеальних абсолютних цінностей, котрі обґрунтовують пріоритет особистості та її суб'єктивних прав порівняно з державним правом, критерієм прав висувається гасло “людського виміру” закону, прийняття правових рішень відповідно до конкретної життєвої ситуації, возведення недоторканості гідності людини до загального та обов'язкового рівня.

Проведений аналіз особливостей основних сучасних теорій природного права на основі поглядів Р.Дворкіна, Х.Харта, Л.Фуллера, Т.Оноре, П.Рікера, Р.Циппеліуса, проте особливу увагу звернено на формули справедливості Перельмана, систему цінностей теорії справедливості як чесності Джона Ролза, програму політичної справедливості Отфрида Хьоффе.

На засадах природного права базуються ліберальна теорія Ф.Гаєка, концепція солідаризму Й.Хьофнера, концепція відкритої соціальної держави К.Поппера, проте жодна з них не дає рецепту ідеального суспільства, котрий можна впровадити в Україні, наголошується у підрозділі 5.2 „ Сучасне українське суспільство і філософський проект справедливої держави”.