Ідентичність соціального суб’єкта у контексті соціокультурних трансформацій

Размещено на http://www.allbest.ru

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ЧЕРНІЄНКО Володимир Олександрович

УДК 1:3+1:93

ІДЕНТИЧНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО СУБ'ЄКТА

У КОНТЕКСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Дніпропетровськ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національного аерокосмічного університету ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Заслужений працівник вищої школи України Байрачний Кім Олексійович, Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут», професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент Мандрагеля Володимир Андрійович, Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри національної безпеки;

доктор філософських наук, професор Романенко Михайло Ілліч, Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, ректор;

доктор філософських наук, професор Панфілов Олександр Юрійович, Харківський університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, начальник кафедри філософії.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор філософських наук, професор В. Б. Окороков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційної роботи обумовлена декількома чинниками. По-перше, потребами соціальної практики формування історично нових форм ідентичності, яка вимагає максимальної адекватності соціально-філософської рефлексії феномену ідентичності соціального суб'єкта у контексті соціокультурних трансформацій, і яка відповідає вимогам сучасних соціокультурних реалій, що в свою чергу обумовлює потребу в концептуальному, теоретико-методологічному осмисленні вказаного соціокультурного феномену.

По-друге, необхідністю комплексного теоретико-методологічного осмислення феномену ідентичності соціального суб'єкта, виявлення його сутності та змісту на основі вже наявних результатів у дослідженні деяких аспектів проблеми ідентичності соціального суб'єкта.

По-третє, важливістю з'ясування змісту та особливостей становлення ідентичності соціального суб'єкта у контексті соціокультурних трансформацій. Реалії сучасних соціокультурних трансформаційних процесів пред'являють особливі вимоги до якісних характеристик ідентичності, оскільки стан соціокультурного транзиту є некомфортним (проблемним) для соціальних суб'єктів і їх маргінальність може прийняти деструктивний характер, що призведе до розвалу суспільства.

По-четверте, потребою практичного вирішення проблем вибору ідентичності в умовах соціокультурних трансформацій та відповідальністю за наслідки самовизначення осіб і народів, що висуває на передній план завдання активного пошуку механізмів формування історично нових самоідентифікацій соціальних суб'єктів взагалі та нової української ідентичності зокрема; актуалізується необхідність всебічного дослідження проблем ідентичності з позицій соціально-філософської теорії.

По-п'яте, осмисленням феномену кризи ідентичності в умовах соціокультурного буття суспільств транзитивного типу, для яких проблема аналізу та пошуків засад для нової ідентичності є не просто актуальною, а життєво необхідною. Значущість такого дослідження полягає ще і в тому, що найближчою метою соціокультурної трансформації українського суспільства та одночасно найважливішою умовою вирішення проблеми формування нової української ідентичності в сучасному геополітекономічному розкладі є становлення громадянського суспільства і правової держави.

Ступінь наукової розробки проблеми. У сучасній науковій літературі накопичився значний матеріал, сформувалась низка концепцій ідентичності соціального суб'єкта, визначені та оформлені різноманітні підходи до визначення її сутності, формування і функціонування. Дана дослідницька проблема привертає значну увагу вітчизняних та зарубіжних учених, що працюють в різноманітних галузях соціогуманітарного знання. Враховуючи це, стає можливим виділення декількох груп робіт, що відповідають меті, завданням і структурі дисертаційного дослідження.

Першу групу робіт складають твори сучасних західних філософів-постмодерністів (наприклад, М. Фуко, Р. Барта, Ф. Гваттарі, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза, Ю. Кристевої, Ж. Бодріяра, Ж. Дерріда), якщо їх діяльність розуміти як радикальну критику «метафізики буття-як-присутності» або критику «картезіанського суб'єкта», нібито самодостатнього в аспекті безперервності та цілісності свого «cogito, ergo sum». Тут доречно сказати, що «ідентичність» по суті стає постійною серйозною філософською і науковою проблемою тільки в ХХ столітті, тобто тоді, коли виникає сумнів у тому, що називають «єдністю самості». І метафора «смерть суб'єкта» повинна розумітися тільки як критика суб'єкта класичного мислення. Філософи (наприклад, В. Хьосле, Р. Брубекер, П. Бурдьє, Е. Гідденс, Ю. Габермас, Н. Еліас, Ф. Анкерсміт, Е. Балібар, І. Валлерстайн, З. Бауман, У. Бек, П. Бергер, Т. Лукман, М. Кастельс, В. О. Ядов, Т. С. Воропай, З. А. Жаде, Н. В. Паніна, М. В. Заковоротна, В. І. Палагута) починають концептуалізувати варіанти самовизначення суб'єкта в різних соціальних контекстах. ідентичність соціальний суб'єкт трансформація

Другу групу робіт складають праці сучасних учених, що діють в різних теоретико-методологічних напрямах та здійснили істотний внесок у розробку проблематики ідентичності соціального суб'єкта. Базою, на якій будувалися перші теорії ідентичності, була мотиваційно-афективна сфера, що якнайповніше виражене в психоаналітичному напрямі (Е. Еріксон, Дж. Марсіа, Х. Гротевант, Г. Адамс, А. Ватерман, П. Вайнрайх, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ф. Моллон). Теорія соціальних репрезентацій (С. Московічі, У. Дойс) доповнює головну ідею психоаналізу ідеєю соціальної комунікації, а теорія соціальної ідентичності (Г. Тайфель) - ідеєю когнітивних процесів. Нові базові ідеї (без абсолютизації мотиваційно-афективної сфери) були знайдені в теорії символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Ю. Габермас, X. Блумер, Р. Дженкінс) і теорії самокатегоризації (Дж. Тьорнер, П. Оакс). Так, символічний інтеракціонізм базується на ідеї інтеракцій, теорія самокатегоризації абсолютизує когнітивну сферу. Спроба зіставлення різних підходів з метою можливої їх інтеграції зроблена в дискурс-аналізі (Т. ван Дейк, Ф. Нельсон, С. Харді, Л. Філліпс, М. Йоргенсен, Е. Лакло, Ш. Муфф).

В окрему, третю групу, виділяються наукові роботи, присвячені дослідженню проблем суспільств транзитивного типу, суспільств, у яких проблема кризи ідентичності є однією з ключових. Тут можна привести, наприклад, праці М. Беравуа, М. Буравого, Ю. Лінца, А. Стефана, Д. Хелда, С. Айзенштадта, Дж. Александера, Р. Дарендорфа, Н. Лумана, Г. Бехмана, П. Кубичека, О. Тоффлера, Н. Смелзера, Ю. Габермаса, Т. Керосерса, С. Коена, В. Б. Агранович, Є. І. Головахи, А. І. Атояна, А. Ю. Кузнецова, А. Л. Свящука, В. С. Мартьянова, А. Ю. Мельвіля, В. Г. Капустіна, Е. Д. Ігітханян, В. І. Кушерца, А. В. Баранова, А. М. Данилова, Л. І. Кемалової, в яких робилися спроби розробки основ методології дослідження системних соціокультурних трансформацій, пов'язаних зі зміною парадигм соціального розвитку, розроблялися філософські засади маргінальних соціокультур, а також проводився фрагментарний концептуальний аналіз трансформаційних процесів у пострадянських суспільствах.

Проблемам соціокультурних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи присвячені роботи, наприклад, Ф. А. Хайєка, М. Буравого, С. Бейкера, А. Шедлера, С. Сольника, В. Г. Федотової, В. О. Тарана, Т. С. Воропаєвої, О. Г. Даніл'яна, О. П. Дзьобаня, А. Ю. Панфілова, М. А. Бойцова, Ю. Г. Волкова, І. А. Кадієвської, Л. Д. Кривеги, М. П. Крилова, М. І. Михальченка, М. Т. Степіка, в яких вказані трансформації аналізуються крізь призму широкого спектру аспектів соціокультурного життя. Українські філософи, наприклад, П. І. Гнатенко, А. К. Бичко, Г. А. Заїченко, О. М. Корх, Ф. І. Прокоф'єв, В. І. Шубін, В. І. Шевченко, у зв'язку зі втягненням українського суспільства до світової соціокультурної спільності, звертають увагу на пошук можливих гуманних форм відносин між «новими», пострадянськими, націями.

Аналіз наукових джерел і публікацій відносно проблематики дисертаційного дослідження дозволяє зробити висновок, що нині є відсутнім спеціальне наукове дослідження, в якому як самостійна мета здійснювався б комплексний теоретико-методологічний аналіз феномену ідентичності соціального суб'єкта у контексті соціокультурних трансформацій. Таким чином, актуальність обраного напряму дослідження, його недостатня розробленість у вітчизняній та зарубіжній філософській літературі, невідкладна необхідність систематизації та філософського узагальнення вже відомих розробок в аналізі проблем ідентичності соціального суб'єкта, поданих різноманітними галузями соціогуманітарного знання, а також теоретична та практична значущість цієї проблеми і визначили вибір теми, логіку, об'єкт, предмет, мету і завдання дисертаційного дослідження.

Об'єкт дослідження - динаміка соціокультурної реальності.

Предмет дослідження - проблеми ідентичності соціального суб'єкта у контексті соціокультурних трансформацій.

Мета і завдання дослідження. З урахуванням глибини розробки проблеми, її поліаспектності в дисертаційному дослідженні ставиться мета: здійснити комплексний теоретико-методологічний аналіз феномену ідентичності соціального суб'єкта у контексті соціокультурних трансформацій, розкрити його природу і функції, а також обґрунтувати умови можливості ефективної політики ідентичності та мультикультуралізму в епоху глобальних соціокультурних трансформацій. Реалізація поставленої мети визначає необхідність послідовного рішення дослідницьких завдань:

- здійснити ретроспективний компаративний аналіз ґенези і становлення філософської рефлексії суті проблеми ідентичності соціального суб'єкта;

- виявити зв'язок теоретичного дискурсу ідентичності із загальним соціокультурним контекстом сучасного етапу глобалізації;

- уточнити поняття «соціальний суб'єкт» та «ідентичність соціального суб'єкта»;

- показати евристичність транзитивного підходу в контексті теорії соціальних трансформацій для розуміння проблеми вибору нової ідентичності соціального суб'єкта в умовах глобалізації та модернізації;

- довести необхідність залучення поняття «маргінальність» для наукового розуміння феномену транзитивного періоду-переходу;

- обґрунтувати ефективність теоретичної моделі модернізації на базі власної національної ідентичності;

- виявити необхідний зв'язок становлення філософського освоєння світу і формування національної ідентичності;

- обґрунтувати особливість сучасної політичної боротьби за свідомість або ідентичність;

- показати перспективи нових форм емансипації проблем ідентичності соціального суб'єкта у контексті становлення віртуальних спільнот сучасності;

- встановити перспективи формування історично нових, «відкритих», регіональних ідентичностей у контексті глобалізації;

- обґрунтувати можливість емансипації особистості від реїфікуючої дії дискурсу наявної ідентичності;

- довести необхідність легітимації стратегії мультикультуралізму і самовизначення соціальних суб'єктів в інформаційному суспільстві;

- з'ясувати необхідний зв'язок соціальної практики множинності транзитивних переходів з новими можливостями модифікації засад соціально-філософської теорії.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації вперше здійснений комплексний теоретико-методологічний аналіз феномену ідентичності соціального суб'єкта у контексті соціокультурних трансформацій, в основу якого покладені уточнені концептуальні уявлення про сутність феномену ідентичності соціального суб'єкта і форми його прояву в умовах соціокультурних трансформацій. На основі такої світоглядної бази виявлена сутність механізму ґенези і становлення ідентичності соціального суб'єкта, специфіка його реалізації в соціокультурному середовищі, що трансформується, а також визначені та обґрунтовані основні напрями оптимізації цього механізму для транзитивних суспільств.

У рамках дисертації висунута низка положень, які конкретизують наукову новизну:

- здійснений ретроспективний компаративний аналіз основних теоретичних концепцій та підходів, який дозволяє зрозуміти і пояснити взаємозв'язок масштабів соціокультурних трансформацій з масштабами свідомого (свободного) самовизначення соціального суб'єкта; показано, як соціокультурна транзитивність суспільств, що модернізуються, пов'язана з науковим розумінням процесів сучасного етапу глобалізації;

- виявлений зв'язок теоретичного дискурсу ідентичності із загальним соціокультурним контекстом політичної боротьби за свідомість (боротьби за ідентичність), де боротьба у способі виробництва є основою трансформації категоризації соціального простору;

- уточнене поняття «соціальний суб'єкт» як суб'єкт, що самовизначається в символічних конструктах соціального простору, цілеспрямовано змінює структури останнього; уточнене поняття «ідентичність соціального суб'єкта» як символічного, метафоричного засобу політичного об'єднання з «одними» та дистанціювання від «інших», і в цьому сенсі «ідентичність» є не тільки концепт, що розрізнює соціальні простори і тоталізує свої елементи, але й конструкт реїфікації відносин;

- показана евристичність транзитивного підходу в контексті теорії соціальних трансформацій, завдяки чому здійснене наукове розуміння феномену транзитивного суспільства, що характеризується модернізаційною схемою періоду-переходу від «закритості» (культ традиції) до «відкритості» (культ інновації), в якій найближчою метою є формування громадянського суспільства і правової держави;

- доведено, що для наукового розуміння феномену транзитивного періоду-переходу необхідне залучення поняття «маргінальність» як неможливість «однозначної» (стабільної) самоідентифікації соціального суб'єкта;

- обґрунтована ефективність теоретичної моделі модернізації, в якій оптимальним рішенням у справі соціокультурного транзиту покладається модернізація на підставі власної національної ідентичності або модернізація без вестернізації;

- виявлений необхідний зв'язок рівня філософської культури народу з рівнем його національної ідентичності, що дозволяє зрозуміти труднощі і намітити позитивні перспективи встановлення політичної і правової приналежності особистості стратегії політико-правової держави і громадянського суспільства в мультикультурних і одночасно транзитивних суспільствах;

- обґрунтовано, що сучасна політична боротьба за свідомість або ідентичність базується на маніпуляції з поняттям «історія» або «тотальність», де виділення локально-обмежених («мікро») груп здійснюється як тоталізація людських контактів у певній, наявній ситуації, що містить в собі прихований ідеалізм - фетишизм ідентичності (тоталізації), а саме, рух діалектичної тоталізації в дослідженні підмінюється наявними тотальностями, їх гіпостазуванням, «даністю»;

- показано, що соціальний кібер-простір глобальної мережі Інтернет дає більше мобільності особистості, ніж локальний, фізико-географічний простір традиційних спільностей, і що тепер соціальні суб'єкти набувають анонімності, при якій основні параметри ідентичності (стать, раса, національність) у віртуальному просторі легко ре-інтерпретуються (індивід стає гіпермобільним щодо ідентичності - сам конституює свою мережеву ідентичність); зроблений висновок, що реальна віртуальність глобального кібер-простору створює передумови для можливого неантагоністичного об'єднання людства;

- встановлено, що в мультикультурних і кризових соціальних просторах сильні тенденції стратегій регіональних ідентичностей, де головною проблемою є раціональний вибір між «закритим» та «відкритим» регіоналізмом, оскільки попередній, «закритий» регіоналізм більше не служить оптимальним засобом адаптації суспільств і його місце займає історично новий, «відкритий» регіоналізм, тобто регіоналізм, заснований на багатосторонній політичній, економічній, культурній та соціальній співпраці;

- обґрунтовано положення, що для емансипації особистості від реїфікуючої дії дискурсу наявної ідентичності представляється необхідним широке культивування «критичної теорії», що служить засадою для розвитку різних форм філософськи навантаженого соціального критицизму, де вичерпання ідеї групи і суспільства як «квазісуб'єктів» фіксує новий етап секуляризації;

- доведено, що мультикультуралізм, як культурний плюралізм, із політики загравання з національними меншинами та ідеології всіх тих, хто зазнає жаху від зникнення, закономірно виростає до права соціальних суб'єктів на вибір власної ідентичності в умовах інформаційного суспільства, що закріплюється правовою нормою свободи совісті, отже, відповідальністю за наслідки самовизначення;

- з'ясовано, що сучасна практика множинних транзитивних переходів приводить до усвідомлення необхідності модифікації засад соціальної теорії або «декомпозиції ідеї суспільства», яке раніше розумілося як соціальний «макросуб'єкт» на зразок живого організму «вищого порядку», який характеризувався однозначною когерентністю соціальних практик у теоріях історицизму будь-якої форми (від «Бога» через «Розум» до «Суспільства»).

Методологічна основа дослідження. Дисертація належить до філософсько-методологічних досліджень проблем трансформації ідентичності соціального суб'єкта, тому формування методологічної бази дослідження було орієнтоване на комплексне рішення поставлених завдань. У дисертації узагальнені та використані результати наукових досліджень з філософії, соціології, соціальної психології, конфліктології, політології, релігієзнавства, культурології.

У дослідженні були застосовані:

- порівняльно-критичний аналіз різних концептуалізацій феномену ідентичності соціального суб'єкта в історико-філософському контексті;

- діалектичний метод у формі аналізу категорій сутності, існування, суб'єктів, об'єктів, елементів, структури, системи, а також принципів і законів діалектики при аналізі різних аспектів буття ідентичності соціального суб'єкта;

- феноменологічний метод при експлікації особливостей феномену ідентичності соціального суб'єкта;

- екзистенціальний підхід при розкритті сутності та змісту феномену ґенези і становлення ідентичності соціального суб'єкта;

- системний підхід при аналізі буття сучасних суспільств, що трансформується;

- структурно-функціональний, соціально-типологічний, діяльнісний підходи при аналізі дослідження соціальних явищ;

- синергетичний підхід при аналізі параметрів стійкості і стабільності соціальних систем, а також їх лабільності в умовах аномії транзитивного соціокультурного середовища;

- метод єдності історичного і логічного при обґрунтуванні ідентифікуючої взаємодії соціальних суб'єктів у різних соціально-історично-культурних контекстах і шляхів їх оптимізації;

- метод моделювання при формулюванні теоретичних конструкцій трансформації ідентичності соціального суб'єкта.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планів НДР в межах прикладної наукової теми гуманітарного факультету Національного аерокосмічного університету ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут»: «Створення психолого-педагогічного забезпечення розвитку особистості студентів технічного університету» (№ Д/Р 0111U001468). Деякі положення дисертаційного дослідження були сформульовані дисертантом в рамках наукової роботи кафедри філософії «Філософські засади маргінальних соціокультур», затвердженої радою гуманітарного факультету Національного аерокосмічного університету ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» (протокол № 10 від 21 березня 2011 року).

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів дослідження обумовлене сукупністю положень, які конкретизують наукову новизну. Результати дослідження складають певну світоглядно-методологічну базу для подальшої розробки сутності, структури та змісту феномену ідентичності соціального суб'єкта; дозволяють глибше усвідомити проблему ґенези і становлення ідентичності соціального суб'єкта у контексті соціокультурних трансформацій; сприяють глибшому розумінню соціокультурної дійсності взагалі та соціальних процесів культурного перелому в Україні зокрема; дозволяють усвідомлено формувати політику ідентичності в умовах соціокультурних трансформацій. Основні положення і висновки можуть бути використані в ході подальшого теоретичного дослідження проблем ідентичності і практичного рішення цілої низки взаємопов'язаних завдань політики ідентичності. Значна частина матеріалів дисертації може бути використана при підготовці загальних і спеціальних програм, лекційних курсів і методичних матеріалів з соціальної філософії, соціології, психології, релігієзнавства та культурології.

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, представлені в дисертації та винесені на захист, отримані особисто дисертантом. Кандидатська дисертація «Методологічні засади соціальної філософії маргінальних періодів» захищена у 2001 році. Матеріали кандидатської дисертації в тексті докторської дисертації не використовувались.

Апробація результатів дослідження. Основні положення апробовані автором у монографії, навчально-методичних посібниках, наукових статтях, а також обнародувані у виступах і публікаціях на міжнародних, всеукраїнських і міжвузівських науково-теоретичних конференціях: «Філософські стратегії ХХI століття»: Матеріали ХIV Харківських Міжнародних Сковородинівських читань (Харків, 2006); «Ідентичність у сучасному соціумі»: Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції (Донецьк, 2006); «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті»: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Харків, 2007, 2009); «Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ» Матеріали Харківських політологічних читань (Харків, 2007, 2008); «Проблеми культурної ідентичності: глобальний та локальний виміри»: Матеріали Міжнародної наукової конференції (Острог, 2007, 2009, 2010); «Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри»: Матеріали Міжнародної наукової конференції (Чернівці, 2007); «Інтегровані комп'ютерні технології в машинобудуванні ІКТМ - 2007»: Міжнародна науково-технічна конференція (Харків, 2007, 2008); «Освіта, культура та мистецтво в добу цивілізаційної глобалізації»: Матеріали Міжнародної наукової конференції (Харків, 2007); «Освіта і доля нації. Український вимір педагогічного поступу»: Матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції (Харків, 2008); «Особливості інтеграції України у світовий економічний та політико-правовий простір»: Матеріали IV Всеукраїнської науково-практичної конференції (Маріуполь, 2008).

Дисертація обговорювалася на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Національного аерокосмічного університету ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут».

Публікації. Основні ідеї та результати дослідження викладені у 1 монографії, 21 статті у наукових спеціалізованих виданнях з філософії, а також у 16 матеріалах і тезах конференцій.

Структура дисертаційної роботи. Структура роботи обумовлена метою, завданнями та логікою дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (19 підрозділів), висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 438 сторінок, із них 377 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 629 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі висвітлюється авторське бачення актуальності теми і доцільності дослідження, розкривається його мета, завдання, об'єкт, предмет, методи; формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їх практичне значення; приводяться відомості про апробацію результатів дисертації, публікації та структуру роботи.

Перший розділ «Світоглядно-методологічні засади дослідження ідентичності соціального суб'єкта» присвячений розгляду філософських та методологічних засад конкуруючих теорій проблем ідентичності соціального суб'єкта.

У першому підрозділі «Оглядовий аналіз наукової літератури з проблеми ідентичності» здійснений ретроспективний та компаративний аналіз теоретико-методологічних підходів до аналізу дослідження проблем ідентичності соціального суб'єкта.

Вказано, що питання про те, як концептуально конституюються дискурси ідентичності, не є тільки академічним, воно завжди пов'язане із ширшим соціокультурним і передусім соціально-політичним контекстом, оскільки політика ідентичності - це політика включення («нас») і виключення («їх»). Ця політика (що виражає конфлікти способу виробництва), де явно, де неявно, проеціюється на теоретичне обґрунтування ідентичності. А далі вже теорія служить виправданням соціальної практики категоризації соціальних відмінностей. У цьому проблемному полі політики ідентичності ми неминуче вступаємо в сферу зіткнення філософсько-методологічних принципів «конструктивізму» та «есенціалізму».

Аналіз теоретико-методологічних напрямів дослідження проблем ідентичності показав, що історично першою вихідною базою, на якій будувалися теорії, була мотиваційно-афективна сфера. Якнайповніше це виражене у психоаналізі (Е. Еріксон, Дж. Марсіа, Х. Гротевант). Теорія соціальних репрезентацій (С. Московічі, У. Дойс) доповнює головну ідею психоаналізу ідеєю соціальної комунікації, а теорія соціальної ідентичності (Г. Тайфель) - ідеєю когнітивних процесів. Подальший розвиток дослідження ідентичності йшов шляхом відмови від абсолютизації мотиваційно-афективної сфери як передумови розуміння і пояснення феномену ідентичності. Нові базові ідеї були знайдені в теорії символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Ю. Габермас) та теорії самокатегоризації (Дж. Тьорнер, П. Оакс). Так, символічний інтеракціонізм базується на ідеї інтеракцій, теорія самокатегоризації абсолютизує когнітивну сферу. Недолік розглянутих теоретико-методологічних напрямів полягає в їх факторному підході.

Спроба уникнути абсолютизації лише одного чинника ґенези та становлення ідентичності зроблена у дискурс-аналізі (Т. ван Дейк, Ф. Нельсон, С. Харді, Л. Філліпс, М. Йоргенсен, Е. Лакло, Ш. Муфф) в дусі тенденції зіставлення різних підходів, пошуку точок зіткнення і можливої їх інтеграції. Цей теоретико-методологічний напрям, як синтез лінгвістики, психоаналізу і марксизму, лише останнім часом знаходить своїх прихильників у справі осмислення проблем ідентичності. Його розробка ще далека від завершення, а евристичні можливості сприяють науковому розумінню проблематики ідентичності соціального суб'єкта.

Вчені пострадянського простору не відстають у цих дослідженнях від західних колег. Так, російські вчені намагаються концептуально охопити пафос окремонаукових розробок проблем ідентичності. Серед таких досліджень можна виділити, наприклад, роботи В. О. Ядова («Соціальна ідентифікація особистості», 1993), М. В. Заковоротної («Ідентичність людини. Соціально-філософські аспекти», 1999), З. А. Жаде («Проблема ідентичності у сучасних соціальних теоріях», 2007).

Істотний внесок у філософську розробку проблематики ідентичності соціального суб'єкта роблять і українські вчені, наприклад, Є. І. Головаха («Психологічний час особистості», 1984; спільно з О. О. Кроник), П. І. Гнатенко («Ідентичність: філософський і психологічний аналіз», 1999; спільно з В. М. Павленко), Г. А. Заїченко («Етнос - нація - людство. Дилема: гармонія або виродження», 2001), О. М. Корх («Індивідуалістична традиція у західній та вітчизняній філософській думці», 2000), Т. С. Воропай («В пошуках себе. Ідентичність та дискурс», 1999), В. І. Палагута («Самоідентифікація соціального суб'єкта у дискурсивних просторах», 2010). Науково-філософський пафос цих робіт спрямований не тільки на безстороннє виявлення модусів ідентичності соціального суб'єкта, але й на пошук можливих гуманних форм соціальної категоризації у сучасну добу глобалізації.

Аналіз теоретико-методологічних підходів у вивченні проблем ідентичності соціального суб'єкта показує необхідність подальшої їх розробки як в есенціалістському, так і в конструктивістському ключі, однак конструктивізм більше відповідає сучасному пафосу «зміни» світу.

У другому підрозділі «Методологічні підходи в осмисленні проблематики соціального суб'єкта» проведений компаративний аналіз евристичних можливостей методологічних підходів у дослідженні проблематики соціального суб'єкта.

Показаний конфлікт картезіанської метафізики буття-як-присутності («cogito ergo sum» - мислю, отже, існую) із постмодерністською («loquor ergo sum» - говорю, отже, існую), з позицій якої не суб'єкт оволодіває мовою, а мова оволодіває суб'єктом, організовуючи і упорядковуючи його несвідомі психічні акти. Тоді суб'єкт виступає не центром і джерелом уявлень, а місцем перетину дискурсивних (понятійно-вербальних) практик - говорить і діє не суб'єкт, а апріорний дискурсивний анонім. З цих позицій стати мислячим суб'єктом, що говорить, можна тільки завдяки підкоренню матези мови, яка і представляється тут дійсним суб'єктом.

Підкреслюється, що в будь-якому ідеологічному уявленні людина детермінована «центром», що задає ієрархію структури світу, що уявляється. Стверджується, що у будь-якій метафізиці суб'єкта роль «центру» завжди перебільшується дослідниками. І тоді, в соціально-філософських концепціях «центр» починає грати роль «універсалізованого відчуження», коли вади конкретного суспільства підносяться до абсолюту і перетворюються на щось непереборне - «центр», проти чого даремно боротися. З таких позицій, соціальний суб'єкт втрачає свій дійсно суб'єктивний, діяльнісний, початок і стає «річчю» у грі анонімних, безособистісних соціальних сил.

Стверджується, що редукція суб'єкта до функції («речі») соціальної системи перешкоджає розумінню процесів у сучасних суспільствах, що трансформуються, оскільки реїфікуюче мислення про соціальні категоризації має не тільки теоретичні, але й політичні наслідки. Головним у сучасній соціальній філософії вважається формування дереїфікації мислення про соціальні відмінності, отже, «повернення суб'єкта» в соціальну теорію. Необхідна зміна засад соціальної теорії на позиціях суб'єктно-орієнтованого підходу, а саме, збалансований перехід від есенціалістської до конструктивістської парадигми. Актуальними стають міркування, в яких соціальна реальність задається як контекстуально-лабільний дискурсивний простір. Подолання есенціалістської парадигми можливе на шляху формування суб'єкта, що самовизначається зі знанням справи в символічних конструктах соціального простору.

У третьому підрозділі «Методологія теорії потреб в осмисленні конструювання ідентифікуючих структур соціального» обґрунтовується прагматика методології теорії потреб для наукового розуміння проблем ідентичності соціального суб'єкта.

Показано, що процеси ідентичності, соціальної категоризації або конструювання ідентифікаційних структур соціального можуть бути науково осмислені з позицій матеріалістичного розуміння історії, в якому рушійними силами історичного процесу є провідні, базисні потреби людини та діяльність щодо їх задоволення. І тут значення ідентичності визначають три базисні потреби людини: приналежність до спільноти, позитивна самооцінка та безпека. Будь-яка людина прагне знайти «свою» групу, де почуття приналежності є одночасно і захистом, і нападом, способом подолання виключення та умовчання.

З'ясовано, що потреби мають глибинну філософську і психологічну основу - розуміння людиною сенсу та цілей свого існування. Люди зазвичай не помічають, що всі їх усвідомлені дії зрештою залежать від світогляду, системи цінностей, уявлень про мету та сенс своєї діяльності. Ці уявлення не тільки сильно різняться у різних індивідів, але і багаторазово змінюються впродовж життя однієї людини. Сказане справедливе і для спільнот людей. Через такі відмінності соціальні суб'єкти не знаходять розуміння.

Висловлена низка положень. Індивід та соціальні групи необхідно мають ідентичність; індивід визначає та перевизначає свою ідентичність у групі; оскільки індивід включений до багатьох груп, його ідентичність мінлива; ідентичність до відомої міри сконструйована, а саме, ідентичність визначаємо ми самі, але вона продукт взаємодії між «нами» та «іншими»; ідентичність груп в більшій мірі фіксована, ніж ідентичність індивідів; ідентичність є і в країн; криза ідентичності викликається руйнуванням колишнього досвіду, зростанням нестабільності і втратою безпеки. Проблема ідентичності породжується кризою приналежності та зусиллями прокласти міст через провалля між «належним» і «сущим», оскільки ідентичність як потреба (інтерес) є уявлення про себе, те, як ми про себе думаємо і ким хочемо бути. В період наукового усвідомлення проблем самовизначення соціального суб'єкта ідентичність відкриває життєвий світ не як «даність», а як «задачу». Тому є сенс говорити про ідею соціального конструювання усвідомленої дійсності як сфери відповідальності соціального суб'єкта.

У четвертому підрозділі «Методологія соціального суб'єкта у контексті теорії соціального простору і соціальної взаємодії» здійснений синтез теорії соціального простору і теорії соціальної взаємодії для здійснення наукового розуміння можливості трансформації категоризації соціальних об'єктів.

Стверджується, що оскільки суспільство не складається тільки з індивідів, а виражає, перш за все, ансамбль тих зв'язків і відносин, в яких ці індивіди знаходяться один до одного, остільки особливе значення у пізнанні соціальних відносин мають просторово-часові поняття. Соціальному суб'єктові властиве розуміння соціального простору, по-перше, в єдності з категорією часу, як хронотопу (динамічної форми, що семантично зв'язує соціальних суб'єктів), по-друге, як реальності, що охоплює та структурує людину і соціум.

Вказано на те, що методологічною основою виявлення специфіки соціального простору має бути розуміння сутності соціальної форми руху матерії та особливостей її розвитку. Тому аналіз сутності соціального простору проводився через аналіз особливостей соціальної форми руху. Відзначено, що фізичні характеристики простору не можуть обумовити специфіку соціального простору, але велике значення для соціальних явищ мають інформаційні процеси. Відмінність, різноманітність виступають як необхідні умови інформації. Розуміння інформації як міри різноманітності тісно пов'язане з уявленнями про рух як зміну. В свою чергу, зміна є вид відмінності. Соціальне ж виникає там, де уміють розрізняти і розрізняють передусім статуси і ролі.

Показано, що ключовим концептом, який забезпечує обґрунтування соціального буття, є поняття діяльності. Категорія діяльності стає пояснювальним принципом, найважливішою методологічною умовою побудови теоретичної картини світу в цілому та зокрема соціально-історичної природи людини, отже, діяльність треба вважати й евристичним принципом.

Зроблений висновок, що соціальні взаємодії не просто мають буття в якомусь фіксованому соціальному просторі як пасивному середовищі, як в субстраті, навпаки, соціальні взаємодії задають топологію цього простору, тобто космологію, структуру соціального буття. У здатності взаємодіяти в соціальному просторі суб'єкт все більше проявляє себе як його створювач, і через створене спів-буття креативно впливає на самого себе. Суб'єкти «більші» соціального як символічного нав'язувача сенсів. Соціальне і детермінує суб'єкта, і мотивує його на креатив. З цих позицій «соціальний суб'єкт» - суб'єкт, що самовизначається в символічних конструктах соціального простору, цілеспрямовано міняє структури останнього.

У другому розділі «Теоретичні контексти трансформацій соціального» досліджені особливості сучасного етапу глобалізації та модернізації колишніх традиційних суспільств, а також методологічна евристичність концепту транзитивного суспільства.

У першому підрозділі «Соціально-філософська рефлексія сучасних трансформацій соціального» здійснений аналіз взаємозв'язку соціальної практики, соціально-філософської теорії та політики ідентичності в умовах сучасних соціокультурних трансформацій.

Показано, що за фабрикацією ідентичностей в політичній практиці стоїть їх гіпостазування в політичній теорії, яка, у свою чергу, шукає засади у філософії, оскільки остання працює з абстрактними тотальностями або ідентичностями. Метафізична (як метод) абсолютизація тієї чи іншої категорії при обґрунтуванні пізнавальної і, особливо, перетворювальної діяльності людини вважається не тільки наслідком об'єктивних труднощів пізнання, але і політичним ангажуванням теоретиків, що пропонують образ фрагментованого світу, в якому мобільні індивіди утворюють нестабільні ідентичності, відірвані від виробничих відносин. Сучасна політика ідентичності не відстає від таких теорій: великі підприємці заохочують через гранти створення локальних позаполітичних (позавиробничих) груп. Абсолютизація в соціальних теоріях категорії відмінності вигідна в політекономічному плані. Для «правильно» сформованої реїфікованої свідомості є, наприклад, національні пролетаріати, але немає світового пролетаріату. Реїфікована свідомість «за деревами не бачить лісу». Більше того, рух діалектичної тоталізації в дослідженні підмінюється наявними тотальностями, їх гіпостазуванням.

Стверджується, що сучасна глобальна соціокультурна революція, в якій суспільний характер виробництва вимагає взаємно-однозначного узгодження з ним системи суспільних відносин, знаходить своє втілення в технології проектування історично нових ідентичностей. Проектна діяльність людини виражена сьогодні політичною боротьбою за ідентичність, тобто боротьбою за свідомість і самосвідомість, а саме, за приховання або викриття антагоністичного характеру суспільства. Ця боротьба є нервом сучасної трансформації глобального соціального простору. Від перебігу цієї боротьби залежить перебіг модернізації сучасних суспільств.

У другому підрозділі «Модернізація, глобалізація і моделі соціокультурної трансформації» досліджені особливості теоретичних схем модернізації суспільств незахідного світу.

Показано, що пафос сучасного стану соціально-філософської рефлексії проблем соціального суб'єкта та його ідентичності розгортається навколо особливостей процесів модернізації країн незахідного типу. Цей рух здійснюється майже із «залізною» необхідністю, де працює Марксова формула: «суспільство, якщо навіть воно натрапило на слід природного закону свого розвитку, не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати останні декретами, але воно може скоротити та пом'якшити муки пологів».

Зазвичай під класичною модернізацією пропонується розуміти перехід від традиційного («закритого») суспільства до сучасного («відкритого»), від феодалізму до капіталізму, від общинного колективізму до індивідуалізму. Оскільки модернізація здійснюється на основі наукової раціональності того, як повинні змінитися сутнісні риси традиційного суспільства, маються певні моделі переходу в сучасний стан, тобто моделі модернізації. Прийняті дві основні моделі модернізації: вестернізація та наздоганяюча модель.

Глобальність сучасних відносин виразила межу локальних історій традиційних суспільств і перетворення історії у всесвітню, глобальну. Вестернізація, як модернізаційна модель процесу переходу від традиційних суспільств до сучасних шляхом прямого перенесення структур, технологій та способу життя західних суспільств, посилила перетворення історії на всесвітню. Раніше здавалося, що така вимога зміни ідентичності відповідає всім модернізаційним процесам. Однак вестернізація показала свої межі. Вестернізація реалізується переважно як субкультура дозвілля, але не праці. Модернізація ж наздоганяючого типу створює явну нерівність, оскільки на шляху модернізації в глобальному масштабі ніхто нікого не чекає, і наздоганяючі країни стають вічно наздоганяючими. Колізії модернізації приводять до розуміння того, що не вестернізація і не наздоганяюча стратегія, а створення сучасної ідеології національної модернізації здатне відповісти на виклики історії. У такій ідеології модернізаційні зміни не повинні бути легітимовані абстрактними теоретичними схемами. Головний нерв цієї ідеології - погляд на модернізацію як на техніку виживання в сучасному світі, техніку, єдино яка сьогодні й дозволяє зберегти головні особливості культури, отже, ідентичність, якщо остання є цінністю.

У третьому підрозділі «Транзитологія у контексті теорії соціальних трансформацій» проведений аналіз евристичної можливості теорії соціального транзиту.

У найрадикальнішому виді парадигма модернізації представлена «транзитологією», що виходить із можливої універсальності аксіоми про неминуче перетворення будь-якого традиційного (недемократичного) суспільства в сучасне (демократичне). Соціально-філософське поняття транзиту, як логічної фази у розвитку суспільства від відомого вихідного пункту через мовбито зрозумілі перетворення до відомого ж кінцевого результату, корениться в історицистському мисленні сучасних теоретиків, а саме, в уявленнях про лінійні та універсальні патерни розвитку, яким підвладні всі суспільства. «Транзитологічні» теоретичні праці приписують соціокультурній реальності заздалегідь задані ті чи інші моральні властивості, заявляючи при цьому про свою ідеологічну нейтральність. У цьому сенсі транзитологія є тавтологічна структура пізнання.

Так, наприклад, «всередині» пострадянських формально демократичних інститутів часто-густо ведуться «недемократичні ігри». Більше того, самі ці формальні інститути та зовнішньо демократичні процедури часто-густо ефективно використовуються як «димова завіса» для різних видів недемократичних режимів, наприклад, цезаристських, султаністських, популістських, плебісцитарних.

Але, як показав аналіз, фіаско історицистських транзитологічних уявлень не веде до відміни самої предметної області порівняльних досліджень сучасних соціокультурних трансформацій. «Кінець парадигми транзиту» не тотожний «кінцю транзитології». Соціальна практика конкретних «транзитів» показала, що цінності модерну можуть бути універсальними, але ніяк не можуть бути універсальними ті чи інші національні рецепти їх реалізації.

У четвертому підрозділі «Криза ідентичності у контексті сучасних соціокультурних трансформацій» показаний необхідний зв'язок концептів «транзитивність», «криза ідентичності», «маргінальність», «мультикультуралізм».

Показано, що риторика транзитивності продовжує бути доречною, оскільки, по-перше, транзитивні суспільства є, і, по-друге, їх системна кризовість небезпечна можливим відкоченням назад в історії. Аномія транзитивних суспільств провокує людей до соціальної мобільності з метою оптимального виживання, що в свою чергу веде до маргінальності самосвідомості або кризи ідентичності. Тема кризи ідентичності претендує бути наскрізною для транзитивних суспільств, коли колишня ідентичність втрачена, а нова ще не склалася. Тут поняття «криза ідентичності» означає транзитивну ситуацію неможливості «однозначної» (стійкої, стабільної) самоідентифікації соціального суб'єкта.

У сучасному світі транзитивна криза ідентичності може бути подолана тільки за посередництвом креативної діяльності, яка зрештою поглиблює рух мультикультуралізму. Мультикультуралізм є тенденція епохи глобальності, де неможлива тільки лише стабільна соціальна ідентичність, і тоді те, що звикли називати кризою ідентичності, виступає тут нормою. Настає епоха нормалізації нестійких соціально-ідентифікаційних станів особистості або епоха контекстуально-лабільної ідентифікації як норми самовизначення особистості в глобальному соціокультурному просторі.

Проеціювання загальної теми кризи ідентичності в транзитивному суспільстві на сучасний етап глобальної соціокультурної трансформації під прапорами неолібералізму дозволяє зробити висновки:

- неоліберали як ініціатори мультикультуралізму все ж задкують в історичну стихію домінування однієї ідентичності над іншою, тобто в минуле: їх власний рух приймає форму руху речей (фетишизації ідентичностей), під контролем якого вони знаходяться, замість того щоб його контролювати. Тут фраза вища за зміст;

- наймані робітники не мають вітчизни, тобто «ідентичності ґрунту»: їх мультикультуралізм черпає поезію свого руху з майбутнього, а це є дійсне усуспільнення людства в культурній сфері. Тут зміст вищий за фразу.

У п'ятому підрозділі «Проблеми ідентичності в умовах ризиків постіндустріального суспільства» обґрунтовано наукове і одночасно моральне відношення до потреби народів транзитивних суспільств у легітимації власних національних схем модернізації.

Показано, що відповідь на питання - чи «буде гуманним сьогодні позбавляти незахідні суспільства можливості вибору нової власної ідентичності або некласичної моделі модернізації»? - виявляється справою науки та моралі. Історія показала, що плоске втілення класичної теорії модернізації (як вестернізації) в соціальну практику незахідних народів призводить до реанімації ідеології культурцентризму, отже, до конфліктів культур. І тут людство підходить до тієї межі, коли соціальні технології викликають занепокоєння і починають превалювати над природними загрозами.

Фактично безпека піднята сьогодні до рівня центральної цінності, а саме цінності створюють ідентичність. У транзитивних суспільствах («суспільствах ризику») свідомість принципово визначає буття. Ризик - не загроза. Якщо небезпеки, загрози стихійні, тобто розглядаються як необхідність, то ризики свободні, свідомі. Ризик передбачає ситуацію прийняття рішень; за прийняття рішень належить відповідальність. І тут річ іде про масштаб особистості, що приймає рішення, її самовизначення в конструктах соціального простору, отже, про свободу, тобто науково-технічну грамотність її дій. Для свободної особистості науковий і моральний ефект класичної теорії модернізації міститься в законі і, отже, принципі «відповідності». Саме тому науковою і, отже, моральною (совість залежить від знань і від усього способу життя людини) буде легітимація на глобальному рівні постмодернізаційної теорії розвитку, якщо під останньою розуміти модернізацію на основі власної національної ідентичності, модернізацію без вестернізації.

У третьому розділі «Метафізичні засади ідентичності соціального суб'єкта» досліджений необхідний зв'язок метафізичного і наративного освоєння світу із соціальними категоризаціями.

У першому підрозділі «"Цілісність" як метафізична засада суб'єктної ідентичності» здійснене співвіднесення формування ідентичності з концептуальним способом освоєння світу.

Показано, що ідентичність виступає сферою, де особистість представлена як ціле, і діє з огляду на це. Концептуально «цілісність» важлива як засада метафізичного освоєння світу. Всяке питання про ціле зачіпає і того, хто запитує, ставить його, виходячи з цілого, під питання. Тому будь-яка критика метафізики обертається новою метафізикою, новою тотальністю, новим ідентифікуючим мисленням. Метафізика (особливо філософська) представляє собою критику того, що вважається стійким та універсальним, і в той же час вона покликана формулювати загальні твердження. В процесі здійснення величезної кількості коригувань здорового глузду і виникає метафізика.

Зв'язувати в цілісність, здавалося б, розрізнені фрагменти світу покликані ключові метафори. Метафора відповідає здатності людини уловлювати і створювати схожість між дуже різними об'єктами. Для нашого дослідження важливо, що метафора є ствердження ідентичності (індивідуальності), ствердження, за посередництвом якого комплекс ідеологічних (ілюзорних, уявних) якостей стає індивідом або проголошує себе дійсністю (істиною, правдою). Можливу зміну ідентичності забезпечує також метафізика як трансцендування, якщо під останнім розуміти здатність людини трансформуватися, а саме, виходити за рамки і межі будь-якого буття, отже, будь-якої ідентичності.

У другому підрозділі «Філософія і становлення національної ідентичності» показаний необхідний зв'язок філософського освоєння світу з ґенезою і становленням національної ідентичності.

Стверджується, що матеріальне виробництво фундує ідеологічні форми відносин, серед яких самосвідомість людських спільностей є чинником зворотної дії на суспільне буття. Так, при зміні феодалізму капіталізмом «добро» стає «товаром», «обмін» - «обігом», а на місце «мислення продуктами» приходить «мислення грошима». З появою грошей над індивідами панують абстракції, тоді як раніше вони залежали один від одного. Але абстракції є теоретичне, філософське, вираження товарно-грошових відносин. Філософський світогляд є засадою формування громадянської, національної, самосвідомості. Лише у філософському світогляді народу виражаються сутнісні властивості його культури. Тут закон і принцип: наскільки розвинена філософська культура народу, настільки розвинена його національна самосвідомість. Більше того, аналіз ґенези і становлення філософії є ключем до розуміння ґенези і становлення національної самосвідомості та становлення теоретичної проблеми ідентичності взагалі.