Соціальне проектування: проблема взаємозв’язку суспільних потреб і державних інтересів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. У практичному плані актуалізація теми дисертації зумовлюється нагальною суспільною потребою з розв'язання надскладних завдань із творення суверенної, правової, демократичної та соціальної держави. Новітня історія виявляє слабкість, недостатню розробленість проектної основи прийняття державних рішень, програмування та планування соціального розвитку українського суспільства. Принаймні, згадуючи глибину кризи, якої зазнала Україна у 1990-ті роки і від якої вона не може і досі оговтатися, може скластися враження про вкрай низький рівень проектної культури як вітчизняних політиків, так і простих громадян. У зв'язку з цим під сумнівом опиняється і їхня здатність виступати суб'єктами цілеспрямованих колективних дій із досягнення соціально значущих результатів: вона виявляється явно недостатньою для забезпечення адекватної відповіді на виклики сучасності.

Насамперед, йдеться про те, що прискорення соціального розвитку зменшує можливості використання традиційних моделей вирішення тих або інших суспільних проблем. За умов збільшення динамічної багатоманітності соціального буття стає дедалі важче спиратися на досвід минулого, а натомість все частіше виникає потреба у принципово нових рішеннях. Разом з тим актуалізується проектна діяльність, що пов'язано «зі станом сучасної цивілізації, яка маніфестує зростання соціальної небезпеки помилки і тому затверджує необхідність проектного випробовування усього нового» (С.Б. Кримський). Виступаючи альтернативою утопізму й інструменталізму, проектування в цьому разі є не просто формою розвитку сучасного суспільства, але неодмінною умовою його виживання.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є соціально-філософський аналіз змісту соціального проектування на предмет визначення детермінант оптимізації цієї діяльності в конкретно-історичних умовах сучасного українського суспільства.

Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

– аналіз ґенези та стану розробки проблеми соціального проектування;

– експлікація сутності соціального проектування та змісту поняття, що його позначає;

– розкриття методологічних принципів дослідження;

– аналіз змісту ціннісно-вольового рівня соціального проектування;

– аналіз змісту концептуального рівня соціального проектування;

– аналіз змісту перцептуального рівня соціального проектування;

– обґрунтування взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів як інтегруючої закономірності розвитку соціального проектування;

– встановлення особливостей дії взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів на різних етапах розвитку соціального проектування;

– соціальна рекогносцировка сучасного українського суспільства;

– визначення концептуальних дороговказів розвитку конституційно-демократичної моделі соціального проектування в сучасну епоху;

– виявлення шляхів і факторів формування суб'єкта проектного відновлення єдності суспільних потреб і державних інтересів.

1. Теоретико-методологічні засади соціально-філософського аналізу соціального проектування

Показується, що теоретичне осмислення соціально-проектного потенціалу людини ґрунтувалося на експлікації світоглядних засад діяльнісної єдності людини та світу. В якості важливої причини утопічності теоретико-проектної думки давнини (софісти, Платон, Аристотель та ін.) визначається переважання лінійних інтенцій осмислення відношення «суб'єкт-об'єкт». В античності та середньовіччі було поширеним онтологічне розуміння «суб'єкта» як носія субстанційних властивостей і характеристик, що визначають якісні особливості об'єкта. Це спрямування відображає формальна логіка Аристотеля, що конкретизує суб'єктний блок діяльнісного акту шляхом диференціації причин на цільову, діючу і формальну, і лише позначає об'єктно-предметний блок, що фіксує загальну матеріальну причину. Доводиться, що зняття лінійної однобічності суб'єктного конструктивізму забезпечувалося розробками негативного визначення поняття «свободи» як підґрунтя конституційно-інженерного зняття конструктивістської сваволі суб'єкта (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск'є, О. Гамільтон, Дж. Медісон та ін.). Разом із тим розкривається формально-юридична обмеженість ліберального конструктивізму.

Класично-філософське схоплення діалектичної подвійності суб'єкт-об'єктного відношення (І. Кант. Г.В.Ф. Гегель та ін.) розглядається як підґрунтя, з якого формально-юридична обмеженість лібералізму знімається соціально-демократичним гарантуванням проектної свободи людини. Аналізується марксистський підхід, де переосмислення класичної філософії мало результатом формулювання діалектико-матеріалістичних принципів відокремлення проектного мислення від утопічного: єдності матерії і духу, буття та свідомості, абсолютної та відносної істини, теорії та практики, традицій і новаторства та ін. Виокремлюються напрямки реалізації цих засад: революційний (В.І. Ленін, Р. Люксембург, А. Грамші, Д. Лукач та ін.), реформістський (Г.В. Плеханов, К. Каутський, Е. Бернштейн та ін.), системно-організаційний (О.О. Богданов, О.К. Гастєв та ін.). Показується, що цей духовний рух не зміг протистояти загрозам авторитарної догматизації.

Діалектико-матеріалістична рефлексія проектування відновлюється в часи «хрущовської відлиги» через експлікацію змісту понять «мрія», «віра», «любов», «свобода», «мета» та ін. (В. Шинкарук, І. Бичко, А. Бичко, П. Гнатенко, В. Загороднюк, С. Кримський, В. Табачковський, О. Яценко та ін.). Разом із тим соціальне проектування досліджувалося в рамках підходів: соціально-інженерного (І. Ляхов, Г. Антонюк та ін.), соціально-управлінського (І. Котляров, Б. Сазонов та ін.), нормативно-прогнозного (І. Бестужев-Лада, Т. Дрідзе та ін.), культурологічного та дизайнерського (К. Кантор, Г. Щедровицький, В. Глазичев, В. Розін та ін.). Виділяються загальні риси цих підходів: осмислення суспільних закономірностей визначалося як засіб демаркації проектного потенціалу; знання суспільно-історичних закономірностей не ототожнювалося зі знанням технологій конструювання соціальних об'єктів; визнавалася варіативність проектного освоєння суспільних явищ; обґрунтовувалася відмова від розробки докладних соціальних проектів.

Звертається увага на недостатнє розгорнення цих ідей у вимірі «суспільство - держава» спочатку в силу недовіри до цивілізаційної місії держави, а згодом у зв'язку з пануванням авторитарного режиму. Тим самим порушувався зв'язок з практикою макроуправління економічною, соціальною, політичною, духовною сферами. Усе це стимулювало неоліберальну зневіру в соціально-проектному потенціалі людини (К. Поппер, Дж. Скотт) на підґрунті визнання недосконалості суспільно-історичних знань та небезпечності масштабної соціальної інженерії як джерела нівелюючої «високомодерністської оптики». Поряд із цим неолібералізм не вирішує завдання зняття формально-юридичної обмеженості конституційної інженерії поза системного соціального прогнозування та проектування.

Критично осмислюється представлена в працях постмодерністів (Р. Барт, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі та ін.) відмова від презумпції суб'єкта в будь-яких версіях його артикуляції (концепти «смерть суб'єкта», «смерть автора»). Доводиться, що деконструкція бінарної опозиції «суб'єкт-об'єкт» лишає відкритими питання відтворення вільної та відповідальної особистості. Певною мірою відповідати на них вдається комунікативній філософії (К.-О. Апель, Д. Бьолер, Ю. Габермас та ін.), де обґрунтовуються суб'єкт-суб'єктні відносини в якості структурної вісі невідчуженої діяльності за допомогою аналізу семіотико-аксіологічних механізмів утворення соціальної суб'єктності в полі концептів «воскресіння суб'єкта», «іншого», «діалогу», «комунікації». Проте зазначена позиція тяжіє до інтерсуб'єктивного ідеалізму, ризик якого полягає у вилученні з філософського розгляду об'єктивної діалектики буття людини. Аргументується, що демократичні комунікації є лише одним із факторів розвитку культури соціально-проектної діяльності поряд з іншими: матеріально-виробничими (розвиток науково-інформаційного способу виробництва, поширення «виробничої демократії», становлення ноосфери), культурно-духовними (удосконалення освіти, компетентності населення, поширення в свідомості настроїв, ціннісних настанов громадянськості, солідаризму, патріотизму, толерантності та ін.). Це означає, що філософська рефлексія соціального проектування має засновуватися на науковому пізнанні не лише комунікативної сфери, але об'єктивної дійсності в цілому. В цьому аспекті актуальним завданням стає розкриття конкретних форм і засобів зв'язку суб'єкт-суб'єктних і суб'єкт-об'єктних відношень у процесі розуміння та пояснення, діалогу і монологу, мірою чого збагачується зміст діяльнісного принципу.

Обґрунтовується, що зняття механістичних конотацій відношення «суб'єкт-об'єкт» пов'язано з розробкою діалектичної концепції діяльності (І. Бичко, А. Бичко, В. Воловик, П. Гнатенко, С. Кримський, В. Лекторський, В. Табачковський, Е. Юдін, В. Шинкарук та ін.), що трактує структуру діяльності через відношення «суб'єкт-об'єкт-суб'єкт», визнаючи єдність семантично-комунікативної та матеріально-природної детермінації. Аргументується, що розвиток соціального проектування вимагає розмикання закритості суб'єкт-об'єктного монологізму на шляхах: забезпечення рефлексивного аналізу передумов раціонального пізнання; підкреслення можливості виходу за межі цих передумов; визнання принципу доповняльності різних пізнавальних позицій та ін.

Аналізуються підходи до визначення поняття «проектування». На думку В.М. Розіна, «це один з основних (поряд із інженерною діяльністю) способів створення техніки та інших виробів і споруд». Обґрунтовується, що таке розуміння ґрунтується на перебільшенні відстані між соціогуманітарною та природознавчою наукою й імпліцитно закриває шлях для розвитку соціального проектування. За екзистенціалістською версією, проектування - універсальна засада людського буття, яка має прояв у промисленні належного. Показується, що цей підхід не дає об'єктивних критеріїв відмінності проектного конструювання майбутнього від утопічного та уможливлює зрівняння в «проектному» статусі якісно різнорідних форм духовної активності.

Встановлено, що сутність феномена проектування полягає в випереджальному відображенні дійсності, яке орієнтоване на діяльнісно-конструктивне освоєння внутрішньої природи певного об'єкту та перебуває в діалектичній єдності зі стихійною активністю людини. Розкриваються передумови конституювання проектування в єдності всіх його ознак як творчої цілепокладаючої мисленневої діяльності з конструювання в семіотичній площині завершених, здійсненних, конструктивно та функціонально цілісних ідеальних моделей нових штучних об'єктів і приписів з їх втілення за конкретно-історичних умов визначеного часу та простору на підставі синтезу теоретичних знань і практичного досвіду згідно з потребами, інтересами та цінностями певного соціального суб'єкта.

На підґрунті експлікації рефлексивної природи об'єкта соціального проектування обґрунтовується, що субстанціональність соціально-проектної діяльності складає цілеспрямований процес ідеального конструювання реально не існуючих моделей суб'єктивованих суспільних відносин. В цьому плані соціальне проектування розглядається як своєрідне діалогічно-паритетне відношення «суб'єкт-об'єкт-суб'єкт». Відповідно до цього розкривається видозміна проектування як родового феномена. Показується, що соціальне проектування виконує специфічні функції: інтегративну, консолідуючи соціальну суб'єктність навколо певної моделі збереження або перетворення суспільних відносин; рефлексивну, виступаючи формою конструктивного осмислення соціальним суб'єктом себе самого; самоврядну, утворюючи важливий механізм саморегуляції соціальних організмів у відповідь на виклики зовнішнього середовища.

Згідно з цим «соціальне проектування» визначається як творча цілепокладаюча мисленнева діяльність із конструювання в особливій семіотично-нормативній площині, відкритій упорядкованим та обґрунтованим інтерпретаціям, завершених, здійснених, динамічно-діалогічних, конструктивно та функціонально цілісних ідеальних моделей нових форм відновлення паритетного режиму функціонування або розвитку певної сукупності суспільних відносин за конкретно-історичних умов визначеного часу та простору на підставі синтезу теоретичних знань і практичного досвіду певного соціального суб'єкта.

На цій підставі з'ясовується специфіка соціального проектування у провідних вимірах суспільства:

– в економіці: 1) об'єктом є сукупність економічних відносин, що характеризуються визначеністю в просторі і часі, проблематичністю функціонування або розвитку з точки зору незадоволеності економічних потреб та інтересів соціальних суб'єктів; 2) спрямоване на зміцнення або трансформацію відносин власності на шляхах узгодження потреб та інтересів окремого економічного суб'єкта, суспільства та держави; 3) пов'язане з державно-правовим закріпленням певної моделі власності як міри економічної свободи соціальних суб'єктів; 4) характеризується високим ступенем використання математичних і природно-наукових способів знакового опредметнення проектних задумів;

– у соціальній сфері: 1) об'єктом є сукупність соціальних відносин, що характеризуються визначеністю в просторі і часі, проблематичністю функціонування або розвитку з точки зору незадоволеності потреби соціальних суб'єктів у забезпеченні динамічної цілісності окремих соціальних спільностей і суспільства в цілому; 2) є формою зняття матеріально-виробничої предметності економічних інтересів у ході визначення рефлексивної міри творення соціальних зв'язків і, тим самим, розкриття соціальної суб'єктності людини; 3) як форма соціальної самоорганізації, визначає зміст і спрямованість державної соціально-проектної діяльності; 4) відзначається гнучкістю способів і форм семантично-нормативного вираження;

– у політиці: 1) об'єктом є сукупність визначених у просторі і часі суспільних відносин, що розгортаються у зв'язку з оволодінням, збереженням та реалізацією державної влади; 2) відзначається сутнісною спрямованістю на конструювання ще не існуючих форм відновлення конкретно-історичної міри єдності відносин панування та легітимації; 3) має результатом здійснені, завершені, конструктивно та функціонально цілісні моделі політичних відносин, в яких відтворюється конкретно-історична міра єдності примусових та ідеологічно-моральних засобів мобілізації загальносоціальної політичної волі, а будь-яка спроектована функція державної влади відповідає конкретній суспільній потребі; 4) застосовуються авторитетно-нормативні способи збереження інтерпретаційної відкритості семіотично-нормативних засобів опредметнення проектних задумів;

– у духовній сфері: 1) об'єктом є сукупність визначених у просторі і часі суспільних відносин, що розгортаються у зв'язку зі спеціалізованим виробництвом, поширенням і споживанням духовних цінностей; 2) провідними засобами є філософська і наукова розробка онтологічних, гносеологічних, аксіологічних та праксеологічних засад пізнавально-конструктивної діяльності; 3) семантичне оформлення виявляється тісно пов'язано з використанням філософських категоріальних диспозицій і науково-теоретичних концептів; 4) втілюється в морально-нормативному впорядкуванні суспільних відносин та смисложиттєвому програмуванні їхніх учасників.

Встановлюються евристичні дороговкази дисертації. Визначається, що аналіз принципів дослідження соціального проектування повинний розглядатися в якості рефлексії об'єктивних закономірностей суспільного розвитку другого порядку. Підкреслюється, що йдеться про певну міру рефлексивного відтворення об'єктивних закономірних зв'язків у свідомості, наслідки якого ніколи не можуть стовідсотково збігатися з реальністю як через конкретно-історичну обмеженість пізнавально-проектної діяльності, так і через її спрямованість на творчо-конструктивне перевищення реальності. Природна відстань між схопленням у думці реальних закономірних зв'язків та їхнім фактичним змістом і визначає потребу у соціально-філософській рефлексії, предметом якої стають детермінанти оптимізації проектного освоєння об'єктивних тенденцій суспільно-історичного розвитку.

Аналізується зміст принципу об'єктивності, виявляються його можливі порушення (неопозитивістський дискриптивізм, екзістенціалістський суб'єктивізм) та шляхи оптимізації - принципи відповідності та доповняльності. За першим нова теоретико-проектна система, заступаючи місце старої, не просто заперечує останню, а в певній формі утримує її. За другим взаємовиключні теоретико-проектні ідеї - це елементи загальної системи знання, пов'язані відображенням єдиного об'єктивного явища.

Подолання однобічності і першого і другого принципів пов'язується з дотриманням вимоги системності. Виявляється механізм її реалізації у розвитку соціального проектування: від синкретичної конкретності казуальних норм до аналітичної конкретності розвиненої нормативної техніки конституційної та соціальної інженерії. Умовою досягнення такого результату є розмежування у перетворюваній системі необхідних зв'язків від випадкових, істотних від неістотних. Відповідно постає завдання з розкриття в досліджуваному предметі єдності всезагального, особливого й одиничного та зняття протиставлення ідеографічного і номотетичного методів.

Принцип історизму аналізується як відображення системно-генетичної цілісності процесу змінювання конкретно-історичних закономірних форм становлення і розвитку феномена соціального проектування. Визначаються ризики формаційної стратегії його реалізації: абсолютизація економічного базису («економізм», «технократизм» та ін.); перебільшення ролі окремих класів і водночас недооцінювання духовно-ціннісних і національно-етнічних зв'язків («вузькокласовий підхід»); нав'язування соціально-проектного досвіду «передових країн» «менш розвиненим»; можлива суспільно-історична дезорієнтація проектувальника. Для їх подолання обґрунтовується необхідність засвоєння нелінійних цивілізаційних форм реалізації формаційної логіки історичного розвитку.

Аналізується «проектна» версія цивілізаційного підходу, де цивілізація розглядається як сукупність культурно-символічних програм соціального розвитку (К.М. Кантор, Д.Є. Муза та ін.). Показується, що цивілізаційні традиції та цінності можуть бути інтерпретовані як форма накопичення духовно-практичного досвіду засвоєння внутрішньої специфіки дії певних закономірних зв'язків, яких завжди бракує найдосконалішим теоретико-проектним системам. Водночас встановлюються небезпеки цивілізаційного підходу: перебільшення історико-культурної дискретності суспільного розвитку; знецінення поняття «людство»; пов'язування джерела глобальних конфліктів з культурно-духовними відмінностями окремих суспільств; легітимація застарілих соціальних форм. Звідси формулюється завдання зі зняття локально-суб'єктивістської однобічності цивілізаційного підходу і водночас збереження його досягнень у плані відтворення культурно-духовної поліструктурності соціального буття.

Досліджується зміст принципу міровизначення (І. Кант, С. Кримський, С. Франк та ін.), що спрямовує на відтворення конкретно-історичної міри відображення суперечливої єдності сутнісних сторін соціальної дійсності, відновлення якої в проектній думці і є джерелом її поступального розвитку. Відповідно до цього визначається потреба з «тріадичного» оновлення діяльнісного принципу та розкриття конкретних форм і засобів реалізації зв'язку суб'єкт-суб'єктних і суб'єкт-об'єктних відношень у процесі суспільно-історичного розвитку феномена соціального проектування.

2. Соціальне проектування як багаторівнева система

Визначається як джерело енергії соціально-проектного трансцендування. Центральна ланка цієї системи - інтерес - визначається як універсальна форма соціально-рефлексивного опосередкування процесу задоволення людських потреб, стрижньова форма соціального відображення об'єктивної дійсності, неодмінний елемент рефлексивного механізму становлення та розвитку соціального простору та часу, в якому потенційно перетинаються всі засадничі виміри діяльнісної єдності людини та світу: онтологічний, гносеологічно-когнітивний, аксіологічний і праксеологічний.

Обґрунтовується, що за допомогою інтересу потреби людини одержують своє соціальне існування, забезпечуючи їх задоволення в процесі суспільної праці, роблячи їх дійсними для інших учасників суспільних відносин. У такий спосіб відбувається становлення суб'єктності людини, її розгортання зі стану-в-собі в стан-для-себе і для-інших, коли особливі потреби окремого соціального суб'єкта, конституюючись в інтересі, здобувають форму всезагального й, задовольняючись, водночас сприяють реалізації потреб решти соціальних суб'єктів і суспільства в цілому. Виявляється складність цього процесу. Спочатку безпосередність матеріально-виробничих потреб знімається через формування економічних інтересів. Виникаюча потреба із соціальної консолідації окремих учасників економічних відносин зумовлює перетворення економічних інтересів на соціальні. Зняття їх особливої окремішності та усвідомлення потреби у відтворенні глибинного всезагального зв'язку на рівні цілісного суспільного організму зумовлює трансформацію соціальних інтересів у політичні, суперечливий синтез яких має наслідком формування державних інтересів як інтегральної форми зняття особливості соціальних потреб й інтересів.

Показується, що як форма соціального відображення інтерес містить у собі іманентні ростки проектного ставлення до дійсності як важливої форми завершення цілісності соціальної суб'єктності людини, трансформації її зі стану-в-собі на стан для-себе та для-інших. Конституювання проектних властивостей інтересу уявляється як поетапний процес, де на першому етапі на тлі емоційно-чуттєвого усвідомлення локалізованого в межах певного часу і простору конкретного нестатку (бажання, почуття, потяги тощо), розгортаються передчуття та інтуїція, уява та пам'ять, мрія і фантазія. На другому - напруга між дійсним і бажаним знімається через формування ідеального бажаного образу можливого виходу із ситуації нестатку та становлення форм вольового регулювання духовних зусиль суб'єкта - гносеологічно-ціннісних уявлень і орієнтацій (цілей і намірів, ідей і понять, ідеалів і норм). На третьому - інтерес підіймається до концептуального рівня, де він поступово перетворюється спочатку на ідею, далі - концепцію і нарешті - теорію, а ситуація нестатку починає усвідомлюватися як проектно-теоретична проблема. І, нарешті, «проектний» інтерес переходить на етап ідеологізації та технологізації.

Виходячи з викладеного, інтерес визначається як конкретно-історична міра єдності трансцендентальних, аксіологічних і когнітивних елементів свідомості, в якій відображаються бажані і об'єктивно можливі форми конструктивної діяльності людини, що випереджають розвиток наявного буття. Відзначається висока ступінь трансцендентальності, аксіологічності та когнітивності соціально-проектних інтересів, змістовне підґрунтя яких складає потреба з якісної трансформації наявних суспільних відносин. Предметна актуалізація цієї потреби в свідомості суб'єкта має макросоціальний і комплексний характер, будучи пов'язана з концентрованим опосередкованим відображенням соціальної життєдіяльності в особливому управлінському ракурсі та здійсненням складних суперечливих відносин між величезною кількістю різнорідних учасників суспільної взаємодії.

Розкриваються способи конституювання трансцендентально-проектної енергії свідомості в ідейно-концептуальних формах. В якості субстанціонального підґрунтя концептуального рівня системи соціально-проектної діяльності визначається процес розгортання ідеї як провідної духовної форми відображення об'єктивної соціальної дійсності в єдності необхідності та можливості, наявного та творення нового. Показується, що на будь-якому рівні суспільної свідомості, в будь-якій її формі концептуальне розгорнення ідеї є способом створення «будівельних», «конструктивних» блоків освоєння природного та соціального світів. Якісна своєрідність концептуальних засобів, що продукувалися різними рівнями і формами суспільної свідомості, визначалася властивим їм характером і способом ідеального відображення об'єктивної дійсності, а, передусім, здатністю розкривати закономірності її розвитку та функціонування.

Установлюється, що ідейна глибина, як міра духовно-конструктивного освоєння об'єктивних закономірностей перетворюваного фрагмента соціальної реальності, і концептуальна відкритість, як міра відповідності ідеї праксеологічним і аксіологічним запитам особистості та суспільства, виявляються атрибутами соціально значущих проектних потреб, інтересів і цінностей. Визначаючись конкретно-історичним рівнем суспільного розвитку, концептуальні форми водночас здійснюють потужний зворотний вплив на суспільство, сприяючи відновленню або руйнуванню взаємозв'язку потреб, інтересів і цінностей.

Показується, що перші концептуальні засоби реалізації соціально-проектного потенціалу свідомості народжувалися в лоні міфології та релігії. Певною мірою організуючи, спрямовуючи політ конструктивної уяви людини, закріплюючи її окремі духовні та практичні досягнення, вони водночас відзначалися надзвичайною інерційністю, яка відповідала консервативно-авторитарним інтересам і цінностям. Обґрунтовується, що розмикання монологічної закритості міфологічних та релігійних концепцій відбувалося на шляхах становлення філософської рефлексії світоглядно-духовних засад людського буття та виникнення науково-теоретичних форм пізнавально-конструктивного освоєння світу. Висвітлюється особлива проектно-конструктивна місія соціальної філософії. Доводиться, що здійснюючи рефлексію над фундаментальними світоглядними універсаліями культури, філософська думка сприяє їхньому духовному оновленню і, тим самим, бере активну участь у культурному програмуванні практичних суспільних змін, а, по суті, виконує конструктивні та прогностичні функції. Необхідність у реалізації цього функціонального призначення філософії надзвичайно зростає у часи духовно-ціннісних криз, ломки традиційних концептуальних зв'язків, нормативних настанов.

Визначається, що невичерпність об'єктивної реальності та нескінченність її пізнання, монологічно-маніпулятивні устремління окремих соціальних суб'єктів створюють підґрунтя для міфологічно-догматичного окостеніння філософських і наукових теоретичних форм. При цьому загроза їх спотворення також посилюється у зв'язку з порушенням внутрішньої єдності філософії та науки: якщо філософсько-концептуальне розгорнення ідеї, що балансує на межі між вірою і знанням, не підкріплюється науковою теорією, то воно перетворюється в джерело утопій; і, навпаки, якщо науково-теоретична розробка соціально-проектних ідей «забуває» про власне філософсько-концептуальне підґрунтя, про критичну рефлексію власних вихідних логіко-гносеологічних, аксіологічних і праксеологічних засад, то вона неминуче міфологізується, поступово втрачаючи статус науковості.

Розглядається сукупність способів трансляції соціально-проектного мислення та його результатів (ідей, концепцій, проектів) у площину їх предметно-технологічного сприйняття як самими проектувальниками, так і їх цільовою аудиторією. Доводиться, що проектна перцепція як осмислене сприйняття зовнішніх позначень духовно-конструктивної діяльності розгортається у єдності з апперцепцією як внутрішньою готовністю до засвоєння продуктів цієї діяльності. Пов'язана з суспільно-історичними практикою та мисленням, перцептивно-апперцептивна форма відображення характеризується відносною самостійністю, має специфічну логіку розвитку, виявляючи себе в різноманітних формах, поміж яких найважливішу роль відіграють природна мова та соціальні норми.

Показується, що становлення знаково-мовних форм вираження ідеї активно-діяльнісного, усвідомлено-проектного ставлення до дійсності зайняло тривалий історичний період, маючи прояви у: 1) суперечливому, неповному і повільному подоланні давніх граматичних форм, що закріплювали і увічнювали синкретичність і міфологічність первісної свідомості; 2) виникненні та поступі писемності від синкретичності піктограми до аналітичної конкретності фонетично-абеткових систем. У своєму нерозвиненому стані мовні форми мали знеособлений характер, у такий спосіб відображаючи особливий синкретичний характер соціального суб'єкта, в якому зливалися в нероздільну цілісність індивіди та громада. Своєю чергою, знаково-мовний поступ сприяв виокремленню з суспільства індивідуальних суб'єктів, забезпечуючи їх організаційно-комунікативними та маніпулятивними знаряддями управління суспільством. З цим пов'язаний ризик надмірного звуження семантичного поля мови соціальних задумів, що порушує міру діалогічності та гнучкості соціального проектування. Натомість у стратегічній перспективі реалізація сутнісного призначення соціально-проектного новаторства щодо забезпечення переходу суспільства на новий етап розвитку пов'язана з появою в суспільстві «сучасного», «внутрішньо переконливого слова» (М. Бахтін).

Досліджується перехід від синкретичної конкретності казуальних норм, побудованих на закріпленні правил вирішення одиничних ситуацій, до аналітичної конкретності розвиненої нормативної техніки. Створювана за допомогою прогресуючих аналітично-абстрагуючих процедур, проникаючих у сутність суспільних явищ, ця техніка будується на типізації галузей регулювання та окресленні всезагальної, істотної, необхідної міри індивідуальної та групової поведінки. Саме на вільну самодіяльність одиничних і особливих соціальних суб'єктів і покладається функція з подолання абстрактності нормативних типологізацій та їх наповнення конкретною предметністю реальних життєвих ситуацій нормозастосування. Доводиться, що становлення та розвиток цілісно-диференційованої системи моральних і правових норм кореспондує з процесом реалізації діалогічної сутності соціального проектування: в своєму сутнісному призначенні соціальна норма виявляється тією мірою суспільного перетворення, дотримання якої гарантує «зустріч» ініціативи проектанта та самоорганізаційних зусиль інших соціальних суб'єктів, що перебувають у зоні об'єкта запроектованого перетворення. Технічно функціонування соціальної норми у «діалогічному» режимі, відкритому можливим новаціям та уточненням з боку всіх учасників суспільної співпраці, забезпечується різними ступенями гнучкості її структурних елементів: диспозиції, в якій визначаються характеристики ситуації її застосування та імперативу, що являє собою формулювання вимоги щодо належної міри поведінки підлеглих її дії суб'єктів. Змінюючись залежно від належності до певного різновиду соціальних норм і конкретно-історичної ситуації нормозастосування, ступень гнучкості диспозиції та імперативу водночас має і певні абсолютні якісні межі, за якими норма може втрачати свою діалогічну субстанціональність і, врешті-решт, губити свою нормативність.

3. Закономірний характер розвитку соціального проектування

Фокусує увагу на встановленні інтегруючої закономірності розвитку соціально-проектної діяльності та визначенні особливостей її дії на різних історичних етапах.

Показується, що синкретична згорнутість первісних форм відображення потреб суспільного цілого зумовлювала низьку здатність окремого індивіда чи групи на свідоме цілепокладання та малу міру рефлексивної глибини одиничних і особливих інтересів. Тому найперші форми задоволення окремих індивідуальних і групових потреб в їх соціальній всезагальності виникали як стихійний наслідок здійснення певної тенденції суспільного розвитку через масові серії одиничних актів практичної взаємодії людини та світу.

На певному етапі усвідомлене освоєння всезагального в особливому та одиничному розгортається у відношення «громадянське суспільство - держава», де зняття обмеженості суб'єктності учасників громадянської самоорганізації, її розгорнення в стан-для-інших виявляється неможливим без держави, яка, будучи носієм вищої влади відносно громадянських суб'єктів соціального управління, більшою або меншою мірою знімає протиріччя між одиничним, особливим і всезагальним. Тим самим, відкриваються можливості для становлення і розвитку соціального проектування, реалізації його суб'єкт-об'єкт-суб'єктної субстанціональності.

Доводиться, що суспільні потреби, освоюючись на рівні соціально-громадянської самоорганізації, далі синтезуються у державному інтересі як конкретно-історичній мірі усвідомленого синтезу всезагального, особливого й одиничного. Звідси державний інтерес інтерпретується як інтегральна рефлексивна форма упорядкування соціальної матерії, забезпечення її цілісності. Якість цієї форми визначається рівнем розвитку її змісту - суспільних відносин на всіх рівнях соціальної самоорганізації. У той же час вона здійснює зворотний зовнішньо-організуючий вплив на суспільство. Утворюване суперечливе відношення між суспільними потребами і державними інтересами виявляється субстанціональним джерелом соціальної суб'єктності людини та властивого їй трансцендентально-проектного потенціалу.

Обґрунтовується, що взаємозв'язок суспільних потреб і державних інтересів володіє атрибутами закономірності соціального проектування: об'єктивністю, внутрішністю, суттєвістю, всезагальністю, повторюваністю, необхідністю. Виводиться зворотна залежність між внутрішнім змістом динамічної єдності потреб суспільства та інтересів держави та генетично-функціональними умовами її реалізації. Встановлюються типові моделі відновлення взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів у процесі становлення і розвитку соціального проектування: звичаєво-автократична, конституційно-ліберальна, конституційно-демократична.

У стародавній і середньовічній історії виокремлюються три фази розгорнення проектного потенціалу суспільної свідомості: звичаєва, де на міфологічно-деспотичному підґрунті продукувалися авторитарно-звичаєві моделі опосередкування суспільно-природної стихії; традиційна, де на тлі виникнення філософії, полісної самоорганізації та імперської державності формувалися авторитарно-традиційні моделі протопроектування; канонічна, де розвиток релігійної філософії, церкви і феодальної держави мав наслідком канонічні моделі протопроектування. Жодна з цих фаз не досягала проектного рівня в сукупності всіх його атрибутів. Спроби вийти за межі стихійного колективного досвіду, закріпленого в звичаях, наштовхувалися на об'єктивні перепони, зумовлені консервативною якістю взаємозв'язку суспільних потреб та державних інтересів, що мало прояви в інерційності переходу суспільного в державне, синкретичній єдності, низькій мірі соціально-суб'єктної опосередкованості цього процесу.

Аналізується специфіка дії взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів у період XIV - XVIII ст.ст. У цей час він переходить у громадянсько-буржуазний режим функціонування, що мало прояви в: динамічності інверсії потреб суспільства та інтересів держави; опосередкованості буржуазною самоорганізацією; підвищеній змагальності процесу трансляції загальносоціальних потреб; диферентційованому відображенні у державних інтересах економічних, громадянських, політичних, духовних нестатків суспільства. Встановлюється, що звичаєво-авторитарні механізми протопроектного цілепокладання все менше задовольняли новим соціальним умовам. У контексті прискорення матеріально-економічного, соціально-політичного та духовно-культурного розвитку конструктивний досвід масових стихійних дій просто не встигав закріпитися у загальнозначущих звичаях. Між тим у перспективу авторитарного цілепокладання все важче вміщувалися потреби громадянської самоорганізації.

Виділяються три фази розвитку соціального проектування:1) техніко-економічна (доба Відродження), складові якої: на світоглядному рівні - ренесансний антропоцентризм, на організаційно-практичному - підприємницько-громадянське та абсолютистсько-державне творення єдиного економіко-політичного простору; на духовно-конструктивному - актуалізація як системного феномена техніко-економічного проектного опосередкування суспільно-природної стихії; 2) протоконституційна (буржуазні революції XVII ст.), складові якої: на світоглядному рівні - реформаційні віровчення і ліберальна філософія, на організаційному-практичному - релігійно-церковна самоорганізація громадянського суспільства та духовно-лібералізоване державне врядування; на духовно-конструктивному - творення протоконституційної моделі опосередкування авторитарної сваволі держави; 3) конституційна (буржуазні революції XVIII ст.), складові якої: на світоглядному рівні - просвітницька філософія, на організаційно-практичному - політико-правова консолідація суб'єктів громадянської (буржуазної) самоорганізації та конституційне врядування; на духовно-конструктивному - актуалізація як системного феномена конституційно-проектного опосередкування сваволі держави.

Як наслідок, визначення загальнозначущих цілей суспільних перетворень підпорядковувалось заздалегідь сформульованим конституційним вимогам. Тим самим змінювався характер відновлення єдності суспільних потреб і державних інтересів: стихійні механізми реалізації всезагального почали поступатися місцем проектності конституційних традицій, відкритих врахуванню загальнозначущих потреб громадянської самоорганізації і закритих від ексцесів авторитарної сваволі. Суспільні потреби освоювалися на двох рівнях: централізованої нормативно-проектної діяльності держави та громадянської самоорганізації населення. При цьому первісно у суперечливому відношенні між першим і другим гору брала громадянська самоорганізація, яка тяжіла до порушення конституційно-правових меж своєї свободи і самозаперечення власних соціально-проектних ініціатив.

Встановлюється якісне оновлення умов дії взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів у період XIX - XX ст.ст. Він переходив у новий громадянсько-демократичний режим функціонування, що мало прояви в: знятті громадянсько-буржуазного опосередкування громадянсько-демократичним; плюралізації процесу трансляції загальносуспільних потреб у сферу державних інтересів; прогресуючому поглибленні диференційованості відображення суспільних потреб та засобів їх задоволення в змісті державних інтересів. У цьому процесі конструктивна сваволя окремих громадянських суб'єктів врівноважувалася загальнозначущою волею народних мас, конституювання інтересів яких забезпечувалося активізацією демократичних форм (загальні вибори, розвиток системи представництва, масових політичних партій та ін.). Відтак соціальне проектування переорієнтовувалося на «конструкттивну критику» громадянського суспільства.

Обґрунтовується, що тим самим виникало сприятливе підґрунтя для синтезу конституційної та соціальної інженерії як форми забезпечення громадянсько-демократичної свободи соціально-проектної творчості, гарантування її наповнення реальним соціально-економічним змістом. Відповідно у розвитку соціального проектування виокремлюються три фази: 1) локально-громадянських спроб впорядкування соціальної сфери, складові якої: на духовно-світоглядному рівні - ідеологія мінімізації держави та максимізації громадянського суспільства; на організаційно-практичному - окремі учасники громадянської самоорганізації; на духовно-конструктивному - конституювання соціального проектування (у вузькому розумінні) як системного феномена; 2) етатично-демократична, складові якої: на світоглядному рівні - етатична ідеологія; на організаційно-практичному - авторитарно-державне оформлення маси як синкретичного суб'єкта колективних дій; на духовно-конструктивному - державно-централізоване соціально-проектне опосередкування стихійної невизначеності суспільно-історичного розвитку; 3) конституційно-демократична, складові якої: на світоглядному рівні - ідеологія союзу держави та громадянського суспільства; на організаційно-практичному -конституційно-громадянське оформлення маси як диференційованого суб'єкта колективних дій; на духовно-конструктивному - конституційно-демократичне оформлення соціального проектування як цілісної громадянсько-державної системи соціально-проектних форм (економічних, соціальних, політичних) опосередкування стихійної дискретності сваволі носіїв державної влади та учасників громадянської самоорганізації.

Розкривається суперечливість конституційно-демократичної макромоделі соціального проектування, функціонування якої сполучене із загрозами дифузії соціальної суб'єктності та етатистсько-тоталітарної або популістсько-охлократичної сваволі держави. Можливість відчуження громадянсько-демократичної соціально-проектної творчості зумовлювавлася як низкою об'єктивних історичних факторів (розпад сталих громадянських, політичних, культурних зв'язків через прискорене ускладнення соціально-економічної структури суспільства), так і сукупністю суб'єктивних чинників (зокрема, спроби недіалектичного відкидання досягнень конституційно-ліберального етапу розвитку соціального проектування).

4. Основні детермінанти соціально-проектного забезпечення оптимізації взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів на етапі трансформації України

Присвячений пошуку шляхів проектного відновлення єдності громадянського суспільства та держави, наповнення вітчизняних конституційних форм оптимальним соціальним змістом.

Визначаються перешкоди і резерви проектного відтворення єдності суспільних потреб і державних інтересів. Аналізуються об'єктивні та суб'єктивні фактори спотворення соціально-проектної культури реформування економічної, соціальної, політичної та духовної сфер українського суспільства. Якщо колись провідним джерелом деструктивного впливу виступала авторитарно-партійна застиглість державного інтересу, то тепер за умов формальної гарантованості громадянських і політичних свобод на заваді стали деструкція цілісності соціальної матерії, нормальних життєвих зв'язків особистості, ломка сталих цінностей і норм, зниження довіри в суспільних відносинах. Вирішальну роль серед деструктивних чинників відіграє спотворення відносин власності спочатку у соціалістично-етатистських формах (абсолютизація права державної власності), а нині у капіталістично-олігархичних формах (абсолютизація права приватної власності). Тим самим замість громадянсько-демократичного опосередкування взаємозв'язку суспільних і державних інтересів, діалогічно-динамічної інверсії суб'єкта та об'єкта державної влади, багатомірного диференційованого «схоплення» суспільних потреб у змісті державних інтересів виникають закриті, корпоративно-кланові, монологічно-одномірні механізми авторитарно-популістського відчуження державних інтересів від потреб поступального розвитку соціального організму.

Окреслюється зворотний бік сучасного зростання соціальної мобільності та автономії учасників суспільних відносин - небезпека їх організаційної крихкості, громадянської індиферентності, нездатності перетворюватися на суб'єктів-для-себе та для-інших. У результаті діалогічна відкритість конституційно-демократичної моделі забезпечення соціально-проектної творчості людини проблематизується: сучасна конституційна демократія губить свою наповненість недержавною суб'єктністю громадянського суспільства, опиняючись на плечах соціально, організаційно та духовно роз'єднаної маси. Відтак встановлюється нерозв'язаність проблеми формування громадянсько-демократичної якості взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів, який натомість переходить у небезпечний стан дифузії соціальної суб'єктності як держави, так і суспільства в цілому: громадянсько-демократичне опосередкування взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів спотворюється на корпоративно-кланове; гальмується інверсія суб'єкта та об'єкта державної влади, її цивілізовані форми руйнуються (демократичні вибори, участь населення в партійній діяльності та ін.), а натомість зростає значення неправових і силових факторів; трансляція загальносуспільних потреб у сферу державних інтересів викривлюється і губить свою паритетну транспарентність; регресує диференційованість відображення суспільних потреб у змісті державних інтересів.

Розкриваються концептуальні шляхи оновлення макросоціальної моделі проектного відновлення взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів відповідно до новітніх умов.

Доводиться неконструктивність відмови від конституційної демократії. Вибір найкращої моделі розгортання соціально-проектної творчості пов'язується зі встановленням оптимальної міри сполучення зовнішньо-організуючого впливу держави, з одного боку, та громадянської самоорганізації, з іншого. Відповідно актуалізується завдання щодо розкриття міри авторитетності соціально-проектних інтересів суб'єктів державної влади, дотримання якої уникає встановлення політичного авторитаризму, та міри соціально-проектної свободи суспільства, дотримання якої забезпечує уникнення безвладдя і хаосу.

В якості орієнтиру цього процесу встановлюється діалогічно-паритетна субстанціональна модель соціального проектування, де соціально-проектна ініціатива держави виконує роль ідейно-організаційного імпульсу, що мобілізує творчий і патріотичний потенціал широких мас, стимулює процес формування та артикуляції групових і суспільних інтересів, дає поштовх конституюванню громадянських суб'єктів, здатних спрямовувати і корегувати процес проектного оформлення прогресивних тенденцій соціального розвитку. З огляду на зростаючу динамічну складність сучасного суспільства, соціальне проектування, що розуміється в такий спосіб, виявляється тривалим і суперечливим процесом, де дотримання діалогічних рамок є дуже тонкою операцією, проведення якої вимагає від всіх зацікавлених сторін зваженості і неквапливості, сполученої із системною і невпинною працею над освоєнням новітніх потреб та закономірних вимог суспільного поступу.

Виходячи із принципів дослідження соціального проектування та специфіки проблемної ситуації сучасної України, виводяться концептуальні дороговкази практичної реалізації макросоціальної діалогічно-паритетної моделі розгортання проектної свободи людини: а) наукової обґрунтованості у зв'язку з науково-теоретичним пізнанням об'єктивних закономірностей поступального соціального розвитку; б) нормативної наступності як міри діалогічної відкритості окремого проектно-нормативного задуму колективному практичному досвіду, закодованому у звичаях і традиціях; в) демократичного централізму як міри сполучення державного управління та громадянської самоорганізації, насамперед, на підґрунті забезпечення плюралізму всіх форм власності, соціалізації її функцій; г) комплексності як міри узгодженості перетворень усіх сфер суспільної життєдіяльності, яка забезпечується розробкою «древа проектів» як цілісної моделі суспільного організму та форм його поступального соціального розвитку; д) ресурсної забезпеченості як міри відповідності проектних цілей і засобів їх досягнення, де ресурсна обмеженість проекту знімається стратегією «провідної ланки», роль якої в сучасному українському суспільстві відіграє структура власності.

Вирішується завдання з оптимізації ідейно-організаційного конституювання суб'єкта розв'язання соціально-проектних завдань, поставлених у попередньому розділі. Формування внутрішньо диференційованої суб'єктності українського суспільства уявляється як процес духовно-практичного освоєння соціальної всезагальності на громадянському і державному рівнях. Духовні передумови зазначеного процесу утворює розробка теорії соціального прогресу як наукової форми синтезу прогнозно-дескриптивних і проектно-нормативних систем. Відповідаючи на нагальні практичні проблеми, вказуючи на закономірні форми відновлення діяльнісної єдності людини, суспільства та природи, зазначена теорія, своєю чергою, одержує своє актуальне соціальне буття-для-інших лише через практичну суспільну діяльність, завдячуючи якій вона виконує свою рефлексивну функцію, збагачуючи себе і своїх носіїв.

Для привнесення теорії в масову суспільну практику стає необхідним проектне творення відповідних організаційних засобів спрямування соціальної діяльності. В такий спосіб організація відтворює єдність теоретико-проектної ідеї і практики, тим самим, виступаючи формою конституювання соціального суб'єкта, його переходу зі стану-в-собі в стан-для-себе і для-інших. Аналіз функціонування вітчизняних організацій у різних сферах (економічній, соціальній, політичній, духовній) дає можливість побачити, що всі вони зіштовхуються зі спільною проблемою протиставлення індивідуального, колективного та загальносуспільного у найрізноманітніших модифікаціях: від низької виконавчої дисципліни працівників виробничих підприємств до корупції на найвищих рівнях апарату державної влади. Все це є проявом слабкості соціальної суб'єктності та соціально-проектної культури, розвиток якої стримується вузькими горизонтами синкретичної, нерозумної особливості окремих учасників суспільних відносин, нездатних у проектний спосіб піднятися до рівня всезагального.

Робиться висновок про потребу скоординованої духовно-практичної діяльності як держави, так і всіх учасників суспільно-громадянських відносин (політичні партії, органи місцевого самоврядування, підприємства, громадські організації, профспілки та ін.) з розмикання трансцендентальних горизонтів самосвідомості особистості та суспільства назустріч один одному. Показується, що цьому заважає олігархічна обмеженість функціонування взаємозв'язку суспільних потреб і державних інтересів. Для її зняття виявляється потрібним якісне удосконалення засобів ідейно-організаційного залучення великих мас людей до соціально-проектних дій. У зв'язку з цим розкривається інтегральна громадянсько-політична сутність політичної партії: будучи укорінена своїми низовими ланками в громадянському суспільстві, створюючи можливість громадянського самовираження та самоорганізації для певної соціальної групи, вона водночас у своїх вищих ешелонах досягає рівня держави, здійснюючи безпосередній вплив на характер реалізації її влади. Діалектична єдність державної влади та громадянської ініціативи, отже, виявляється внутрішнім джерелом розвитку партії, яка, тим самим, за своєю природою спрямовується на забезпечення діалогу між державою та суспільством, а, отже, принаймні потенційно є важливим фактором оптимізації процесу розгорнення діалогічно-демократичної сутності соціального проектування. Проте виконання цієї ролі має суперечливий характер, проходячи численні етапи можливих девіацій і спотворень: партія уподібнюється кораблю Одисея, який мав пропливти поміж легендарних морських чудовиськ Сцилли та Харибди, оскільки і вона для успішного виконання своєї подвійної громадянсько-політичної функції має знайти свій фарватер між рифами бюрократизації та дезорганізації.