Філософія як духовний чинник конституювання російської національної самоідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія педагогічних наук України

Інститут вищої освіти

УДК 101.1

Автореферат

дисертація на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Філософія як духовний чинник конституювання російської національної самоідентичності

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Кітов Микола Григорович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти Національної академії педагогічних наук України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор Предборська Ірина Михайлівна, Інститут вищої освіти НАПН України, головний науковий співробітник відділу змісту філософії, та прогнозування вищої освіти. історичний філософія соціалізм

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ситник Петро Кононович, Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри соціальної і гуманітарної політики;

доктор філософських наук, професор Кирилюк Федір Михайлович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології;

доктор філософських наук Шевченко Олексій Костянтинович, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса, провідний науковий співробітник відділу теорії та історії політичних наук.

Захист відбудеться 23 грудня 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 Інституту вищої освіти НАПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-й поверх, зала засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти НАПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий 19 листопада 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.С. Горбунова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Розпад СРСР, у якому домінували РРФСР, російська мова і культура, супроводжується кризою ідентичності, адже на його теренах виникають незалежні держави, для розбудови яких актуальною стає проблема усвідомлення окремішності й самодостатності титульних націй. Особливо болісно сприймають нові історичні реалії грома-дяни Росії. Їм важко звикнути до нових державних кордонів, нової національ-ної ідентичності колишніх співгромадян єдиної багатонаціональної держави. Водночас, з огляду на геополітичні зміни, що відбуваються на пострадян-ському просторі, переосмислення історії становлення власної національної ідентичності необхідне і російському народу, адже наявні дослідження з даної проблематики, особливо в російськомовній літературі, незважаючи на її величезний масив, не можна вважати вичерпними, оскільки вони здебільшого є заідеологізованими або торкаються лише окремих аспектів окресленої проблеми. Їм, як правило, бракує чітких методологічних підходів.

Чи тотожні терміни “руські” і “росіяни”; хто вони за походженням; як історично формувався російський народ; які основні етапи його розвитку; які засоби були головними в його розвої; яке місце серед них займає філософія - це ключові метафізичні питання буттєвості російської самоідентичності.

Національна самоідентифікація будь-якого народу відбувається у глоба-лізованому світі. Її неможливо розглядати поза загальносвітовими процесами, адже вони суттєво впливають на її формування. Тому об'єктивний аналіз конституювання російської національної самоідентичності допоможе національній еліті нових незалежних держав позбутися міфологеми “старшинства” російського народу, тим самим позитивно вплине на розбудову колишніх радянських республік у статусі незалежних держав, а їх народам допоможе усвідомити свою унікальність і неповторність.

Становлення російської національної самоідентичності доцільно аналі-зувати дотично до україністики, адже історія двох народів тісно переплетена. Означений зріз є актуальним не лише через недостатнє осмислення проблеми, а й через важливе практичне її значення (як для сьогоденної консолідації українського суспільства, так і для його майбутнього історичного буття), адже навколо історії двох народів накопичилось чимало відвертих спекуляцій, які вкрай негативно впливають на суспільну свідомість та діяльність сучасної еліти у розбудові незалежної української держави.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Напрям роботи пов'язаний з темою дослідження відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти НАПН України “Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді” (шифр: 0106U002013). Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного університету харчових технологій (протокол № 5 від 23 грудня 2004 р.).

Мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні системного аналізу історичного взаємозв'язку становлення російської філософії і конституювання російської національної самоідентичності. Реалізація вказаної мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

- уточнити інструментарій і методологічні засади дослідження феномена національної ідентичності та структурувати проблемне поле аналізу витоків, етапів розвитку і специфіки російської національної самоідентичності;

- дослідити соціокультурні передумови становлення самоідентичності у древній Русі;

- проаналізувати зміну уявлень про “Святу Русь” від клерикалізму до провіденційного секуляризму та вплив православ'я на формування національної самоідентичності у період з кінця XIV ст. до початку XVIII ст.;

- розкрити колізії російської національної самоідентичності епохи розбудови “Великої Русі” та зміст головних соціально-філософських ідеологем цього періоду;

- проаналізувати кризу російської національної самоідентичності за радянських часів, виявити реальний стан розвитку матеріалістичної філософії в СРСР, її досягнення та історичну обмеженість;

- проаналізувати обгрунтування російської національної самоідентич-ності у філософії зарубіжного євразійства;

- дослідити метаморфози російської національної самоідентичності у філософії пострадянського періоду;

- дослідити теоретичні засади і політичну спрямованість вчення пред-ставників генетичного соціалізму про побудову “Космічної Росії”.

Об'єктом дослідження є феномен російської національної самоіденти-фікації в історичному процесі становлення російського і українського народів.

Предметом дослідження є з'ясування ролі філософії як духовного чинника конституювання російської національної самоідентичності.

Методи дослідження. Мінливість феномена самоідентичності на різних етапах становлення російської нації зумовила методологічний плюралізм. Методи структурно-функціонального, ретроспективно-порівняльного аналізу, класифікації, систематизації дали змогу розкрити суперечливий характер конституювання російської національної самоідентичності та виявити форми її прояву на різних етапах інституціонального буття російського соціуму і сприяли критичному переосмисленню існуючих концепцій розуміння національної ідентичності та їх узагальненню. Феноменологічний метод дав змогу розглянути національну самоідентичність як складний соціокультурний феномен, а самоідентифікацію - як динамічний трансформаційний процес. Для з'ясування механізму національної самоідентифікації застосовувався метод бінарної опозиції “МИ” - “ВОНИ”. На основі синергетичного концепту “надорганізм” визначено стрижневий алгоритм підходу до виокремлення історичних етапів конституювання російської національної самоідентичності. Аналізуючи першоджерела, дисертант спирався на основні засади герменевтики. У процесі дослідження автор широко використовував праці у галузі історії, історії філософії, філософії історії, філософії і методології науки таких вітчизняних та зарубіжних вчених, як Є. Андрос, В. Андрущенко, Т. Артем'єва, В. Бех, М. Бердяєв, Є. Бистрицький, А. Бичко, І. Бичко, І. Бойченко, М. Булатов, Б. Вишеславцев, В. Воронкова, П. Гайденко, Г. Гегель, О. Гомілко, В. Горський, Л. Гумильов, І. Добронравова, А. Єрмоленко, В. Зеньковський, В. Іванов, Ф. Кирилюк, В. Ключевський, В. Крисаченко, С. Кримський, Ю. Кушаков, О. Лосєв, М. Лоський, В. Лутай, М. Мамардашвілі, М. Мікешин, М. Михальченко, І. Надольний, В. Нічик, І. Огородник, М. Покровський, М. Попович, І. Предборська, І. Пригожин, Б. Рибаков, П. Ситник, В. Скотний, В. Соловйов, С. Соловйов, В. Стьопін, В. Табачковський, А. Тихолаз, М. Тищенко, С. Франк, М.-Л. Чепа, В. Шамбаров, О. Шевченко, С. Шейнман-Топштейн, В. Шинкарук, Г. Шпет, В. Ярошовець, К. Ясперс, О. Яценко, Т. Ящук та інші.

Наукова новизна результатів дослідження полягає у цілісній теоретичній реконструкції історичного процесу становлення російської національної самоідентичності дотично до української історії та культури. У дисертації обгрунтовано низку положень, які містять наукову новизну і виносяться на захист.

1. На основі соціально-філософського, історико-філософського, герменевтичного, соціокультурного та синергетичного підходів уточнено інструментарій і методологічні засади дослідження феномена національної ідентичності взагалі, витоків та основних етапів конституювання російської національної самоідентичності зокрема, через виявлення нерозривної іманентної логіки її трансформаційних змін. Загальнометодологічне підгрунтя дослідження включає наступні положення:

- історично висхідною синкретичною формою суспільної свідомості є міфічна свідомість, яка, трансформуючись, стає джерелом виникнення міфології, релігії, мистецтва, містики, науки, моралі права, політики, які, досягнувши рівня самоусвідомлення, переростають у філософію;

- виникнення філософії - це багатоваріантний процес, головним моментом якого є самоусвідомлення різних формоутворень духу;

- лише виокремлення різних типів філософування, а саме - теоретичного, есеїстсько-афористичного, художньо-образного, релігійно-містичного дає чіткі методологічні засади розуміння специфіки російської філософії та її впливу на конституювання російської національної самоідентичності;

- експлікація понять “філософія в Росії”, “руська філософія”, “російська національна філософія” дає змогу виявити форми прояву самосвідомості на різних етапах інституціонального буття російського соціуму;

- в доповнення до формаційного, соціокультурного, цивілізаційного запропоновано більш широко застосовувати синергетичний підхід до історії конституювання російської національної самоідентифікації на основі якого виділено такі етапи її розвитку: перший - період формування єдиного родового, духовного начала під час формування Московії; другий - період розбудови “Святої Русі”; третій - період розбудови “Великої Русі”; четвертий - період побудови “Всесвітньої Країни Рад”; п'ятий - сучасний, який починається з розпаду СРСР і утворення Російської Федерації як самостійної держави.

2. Обгрунтовано, що зачатки самоідентифікації у древній Русі виникають не в етнічній сфері, а в сфері моралі, а з прийняттям християнства свою ідентичність руські починають пов'язувати з православ'ям.

3. Показано, що головним чинником формування російської національної ідентичності виступає єдність влади і православної церкви, які розробляють державницьку ідеологію і яку пізніше засвоюють усі державні інституції.

3. Доведено, що в епоху Просвітництва зазнають докорінної зміни парадигмальні засади формування російської ідентичності і російського месіанізму, а саме: релігійна проповідь і прилучення інородців у лоно православної церкви тісно поєднуються з військовою силою, яка розглядається руськими як Боже Провидіння, накладене на них Богом з метою перебудови світу на православних засадах. Також показано, що основні ідеологеми розбудови “Великої Русі” (П. Чаадаєв, “слов'янофіли” і “західники”, М. Федоров, В. Соловйов) носять імперський характер, що чітко виявилося в обгрунтуванні ними шляхів побудови Росії як Всесвітньої імперії.

4. Узагальнено досягнення матеріалістичної філософії в СРСР і обгрунтовано її історичну обмеженість при перетворенні філософії в “служницю” побудови комуністичного суспільства у всесвітньому масштабі.

5. Доведена реакційність сутність соціально-філософських досліджень представників генетичного соціалізму при розробці ними моделей формування руської національної ідентичності на засадах євгенічного клонування.

6. Структуризовано ознаки сучасної російської національної філософії (месіанізм, історіософічність, інтуїтивізм, соборність, імперсоналізм, доктринерський радикалізм, амбівалентність та ін.), показано їх трансформаційні зміни та вплив на самоідентифікацію російського народу.

Практичне значення результатів дослідження. Отримані результати є вагомим у методологічному плані сформованим проблемним полем для подальшого вивчення даної тематики, зокрема для розуміння механізмів формування неврозів “ресантименту” і “унікальності”, які притаманні сучасній російській самосвідомості. Результати роботи можуть слугувати для розробки державних дослідницьких програм з історії української філософії, спрямованих на системне вивчення автентичних ментальних ознак українства, з метою обгрунтування шляхів розбудови незалежної української держави. Концепція роботи та фактологічний матеріал можуть бути використані у навчальному процесі, зокрема при розробці нормативного спецкурсу для студентів вищих навчальних закладів “Російська філософія: витоки, етапи розвитку, специфіка” та в науковій роботі.

Особистий внесок здобувача. Висновки та положення наукової новизни зроблені автором особисто на основі проведеного дослідження.

Апробація дослідження. Головні ідеї та результати дослідження були апробовані у виступах на таких наукових та науково-практичних конференціях: “Українознавство у технічному вузі: методологія, методика, перспективи”(м. Київ, УДУХТ, 1994), “Філософські читання пам'яті П.В. Копніна” (м. Київ, 1996), “Виховання студентів у технічному вузі: методологічні засади, практика, перспективи” (м. Київ, УДУХТ, 1996), “Актуальні проблеми виховання студентів, формування їх як особистостей у вищих закладах освіти” (м. Київ, УДУХТ, 2002), “Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (м. Київ, 2008), “Стан і шляхи підвищення якості вищої освіти в Україні: зміст, новітні технології, моніторинг” (м. Київ, НУХТ, 2008), “Матеріалізм і емпіріокритицизм - шедевр світової філософської думки” (НТУУ “КПІ”, 2008). “Молодь у сучасному світі: філософсько-культурологічні виміри” (м. Київ, КНЛУ, 2009). “Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка” (м. Київ, 2010). “Молодь у сучасному світі: філософсько-культурологічні виміри” (м. Київ, КНЛУ, 2010).

Публікації. Результати дослідження оприлюднені в індивідуальній монографії (26,6 д.а.), 21 статті у фахових виданнях, а також у 12 інших наукових публікаціях. Загальний обсяг публікацій по темі складає 55 д.а

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, яка випливає з поставленої мети і реалізації дослідницьких завдань. Робота складається із вступу, шести розділів, двадцяти трьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 454 сторінки, з них 54 сторінки займає список літератури, який налічує 719 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета, завдання, об'єкт та предмет дослідження, окреслюються методи дослідження, визначається наукова новизна положень, які виносяться на захист, описується науково-теоретична та практична значимість отриманих результатів дисертаційної роботи, подаються дані щодо апробації.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження феномена національної ідентичності” проаналізовано стан наукової розробки обраної теми, викладено підходи дисертанта до формулювання загальної теоретичної основи та конкретних методологічних засад дослідження.

Зазначається, що вивчення російської національної ідентичності ведеться за багатьма напрямками. Чільне місце серед них займає аналіз філософських поглядів окремих мислителів. Ця традиція бере свої витоки ще з часів написання “Житій” святих руської церкви і продовжується до сьогоднішнього дня. Джерельна база таких досліджень безмежна.

Наступний напрям - історико-філософські дослідження. У працях Г. Аляєва, А. Введенського, А. Галактіонова та П. Нікандрова, В. Зеньковського, О. Лосєва, М. Лоського, І. Немчинова, О. Новікова, Л. Новікової та І. Сиземської, Е. Радлова, С. Франка та ряду інших дається аналіз виникнення і багатовікового розвитку російської філософії та її впливу на становлення національної самоідентичності, починаючи з древньої Русі до сьогодення.

Окремі періоди у розвитку російської національної самоідентичності проаналізовано у працях П. Алексєєва, Т. Артем'євої, О. Григоренко, О. Жиганкова, Е. Завадської, Л. Короткої, Л. Люкса, Н. Мозгової, І. Немчинова, В. Нічик, Л. Новікової, І. Сиземської, В. Пусторнакова, Т. Чумакової тощо.

Велика увага приділяється аналізу історії російської релігійної філософії та її вплив на конституювання національної ідентичності (праці В. Акулініна, В. Асмуса, А. Введенського, П. Гайденко, Г. Гараєва, В. Зеньковського, В. Кантора, М. Лоського, М. Мойсєєва, С. Снігур, В. Соловйова, А. Тихолаза, К. Фараджева, С. Франка, Н. Уткіної).

Обгрунтуванню неповторності російської національної філософії, її включеності у світовий філософський процес присчвячені праці П. Алексеєва, Б. Балуєва, В. Баруліна, Б. Безсонова, М. Бердяєва, Б. Вишеславцева, К. Власенка, А. Гулиги, М. Данилевського, О. Зінов'єва, О. Лосєва, М. Лоського.

Історико-філософські аспекти проблеми національної ідентичності розкриваються у працях М. Бердяєва, В. Соловйова, В. Баруліна, М. Козловеця, Р. Кіся; історична доля Росії - у працях В. Соловйова, М. Федорова, Б. Безсонова; філософія історії - у працях Л. Карсавіна і представників євразійства; сучасна російська геополітика у працях Ю. Аксютіна, В. Бровкого, С. Валянського та Д. Калюжного, Г. Водолазова, О. Дугіна, В. Жириновського, В. Кременя, Д. Табачника та В. Ткаченка, М. Козіна, С. Кургіняна, В. Литвина, М. Михальченка, Ф. Медвєдєва, І. Орлова, І. Пантіна, О. Уткіна, М. Шульги; історико-філософські проблеми євгеніки аналізуються у працях В. Авдєєва, Є. Гнатик, О. Гусєва, С. Кириліна, С. Ключникова, В. Ларіонова, С. Марочкіна, А. Савельєва, В. Сидорова, Ф. Феньєва, П. Яничарова.

Проблематика історії становлення російської національної самосвідомості розглядається також у працях українських науковців А. Бичко, І. Бичка, Г. Волинки, В. Горського та Б. Лобовика, І. Діяка, С. Здіорука, Л. Конотоп та З. Швед, В. Кременя, В. Крисаченка, В. Нічик, Б. Новікова, В. Огородника, І. Огородника, Г. Півторак, Н. Поліщук, М. Поповича, М. Русина, М. Савельєвої, В. Табачковського, М. Тарасенка, М. Ткачук, М.-Л. Чепи, В. Шинкарука та ряду інших.

У розділі обгрунтовується думка, що, незважаючи на безмежну літературу, дослідженням з історії становлення російської національної самоідентичності бракує чітких методологічних підходів, що й гальмує вирішення багатьох проблем, зокрема й тих, які стосуються української історії. Не з'ясованими залишаються зокрема наступні питання. Що являють собою руська й російська національна самоідентичність? Що являє собою російська національна філософія? В чому її специфічність і відмінність від, скажімо, американської, української, німецької чи китайської філософії? Де її витоки і яка джерельна база? Які етапи її розвитку? Хто із мислителів її репрезентує? Як впливала філософія на конституювання національної самоідентичності?

Відповісти на них без з'ясування наступних методологічних питань, на думку дисертанта, неможливо.

Перше питання стосується витлумачення сутності філософії як духовного феномена, адже розгляд її через дихотомічний поділ (філософія - це наука чи світогляд?) - безперспективний. Це чітко позначається, коли мова заходить про національні філософії. Тому пошук відповіді на вказане питання дисертант веде шляхом виокремлення різних типів філософування: теоретичного, есеїстсько-афористичного, художньо-образного та релігійно-містичного. Специфічність філософії при такому підході полягає не в тому, що вона є теоретичним способом самоусвідомлення, а в тому, що вона є способом самоусвідомлення людиною свого буття. Якщо теоретик філософує шляхом створення системи знань, то художник, митець оперує образами, метафорами. Російська філософія принципово не теоретична, а тому без нового розуміння специфіки сутності філософування не можна збагнути всієї повноти її змісту.

Друге питання стосується виникнення філософії. Міфогенна, гносеогенна, натурфілософська, релігіогенна концепції витлумачують генезис лише теоретичної філософії, залишаючи поза увагою всі інші. А оскільки російська національна філософія не зводиться лише до теоретичної форми, то без переосмислення загальноприйнятих концептуальних підходів щодо виникнення філософії, розуміння її специфічності також буде неповним.

Третє - чи коректно говорити про руську філософію, а не російську, як традиційно прийнято вважати. Відповідь на це питання передбачає скрупульозний історичний аналіз багатовікового генезису сучасної російської людності.

Четверте - це визначення витоків і джерельної бази російського національного філософування, що дасть змогу зрозуміти автентичність російської національної самосвідомості і виокремити ті складові, які внесені в неї християнством та етносами, котрі входять до складу російського народу.

Підрозділ 1.1. “Національна філософія як квінтесенція духовної самоідентифікації народу” містить виклад авторського підходу до розуміння філософії взагалі і національної зокрема, а також співвідношення філософії, міфології, релігії, містики, науки, моралі, права, політики тощо.

Інтегрально-філософський підхід до виокремлення методологічних засад проблемного поля дослідження дали змогу дисертанту обгрунтувати наступне. Історично висхідною синкретичною формою суспільної свідомості є міфічна свідомість, яка, трансформуючись, стає джерелом виникнення всіх форм суспільної свідомості, які переростають у філософію.

Отже, виникнення філософії - це поліфонічний процес, головним моментом якого є самоусвідомлення різних формоутворень духу. Тому в кожного народу філософія виникає по-різному: на грунті міфології, науки, моралі тощо.

Лише виокремлення різних типів філософування дає чіткі методологічні засади вивчення впливу філософії на конституювання російської національної самоідентичності, адже російській національній філософії, у якій всебічно конституалізується національна самоідентичність, найбільш притаманні есеїстсько-афористичний, художньо-образний, релігійно-містичний типи філософування, які суттєво відрізняються від теоретичного. Майже вся вона являє собою до-логічну, до-системну картину філософських течій і напрямків.

У підрозділі 1.2. “Філософія в Росії”, “руська філософія”, “російська національна філософія”: експлікація понять” дається розмежування вказаних термінів, що дозволяє говорити як про руську філософію, так і про російську національну. Використання цих термінів дозволяє всебічніше розкрити процес історичного конституювання російської національної самоідентичності.

Підрозділ 1.3. “Національна самоідентичність і російська філософія: взамозумовленість і етапи розвитку” містить обгрунтування ідеї, що зачатки самоусвідомлення стародавніх русичів значною мірою виражають специфіку світобачення сучасного російського народу та дається вичленування етапів історичного конституювання російської національної самоідентичності.

При вичленуванні етапів конституювання російської національної самоідентичності, в доповнення до формаційного, соціокультурного, цивілізаційного, дисертант застосував синергетичний підхід. Він пов'язаний з теорією самоорганізації, з вичленуванням нових якостей у складних системах, яких жодна підсистема не має. Ці нові ознаки системи синергетики називають надорганізмом.

При цьому дисертант виходив з наступного: головним способом історичного розвою російського народу було регулярне розширення його географічного і духовного ареалу. Кількісне накопичення інородців та їх культури у лоні консортивного об'єднання народів приводять до якісних змін - внутрішнього переродження їх самоідентифікації. Механізм виникнення цих змін дисертант і витлумачує з позицій основних постулатів синергетики, яка подані у працях В. Аршинова, В. Воронкової, І. Добронравової, Л. Горбунової, Б. Кадомцева, С. Курдюмова, Г. Малинецького, І. Предборської, І. Пригожіна, В. Стьопіна.

У підрозділі показано, що формування надорганізму в процесі розвитку російського народу проходить ряд етапів.

Перший - це період формування родового, рюриківського єдиного духовного начала. Він починається з часу запрошення русів “рядити за угодою, по праву” і продовжується до Куликовської битви 1380 р. Якщо, згідно з «Літописом Руським», чудь, словени, кривичі, весь спочатку індентифікують русів як плем'я (поряд зі свеями, норманами, англами, готами), то руси ідентифікують себе як спадкоємці роду Рюрика.

Другий - починається з кінця XIV ст. і продовжується до церковного розколу XVII ст. Він припадає на період активної русифікації угро-фінських племен, яка об'єктивно вела до формування спільної для всіх народів духовної основи: православної віри і культури у лоні яких і формується новий надорганізм. Ним стає не родове, рюриківське, а всезагальне: земля Руська і віра Христова або - “Свята Русь”.

Третій - починається з кінця XVII ст. і завершується жовтневим політичним переворотом 1917 р. Він збігається з періодом широкого прилучення в лоно російської держави тюркських та інших народностей. Асиміляція народностей з іншою культурою, релігією, психологією можлива лише через продукування і засвоєння руськими нових цінностей, які одночасно були близькими і орусаченим народностям. Такою цінністю є організація влади і обгрунтування її легітимності. На відміну від княжої доби, запроваджується типово тюркський тип володарювання. Формується новий надорганізм - “Велика Русь”, а московити починають самоідентифікувати себе великоросами.

Четвертий - починається з жовтневого політичного перевороту 1917 р. і продовжується до розпаду СРСР. Зусилля КПРС у цей період були направлені на реалізацію ідеї В.І. Леніна по утвердженню радянського ладу у всесвітньому масштабі. В цей час формується новий надорганізм - “Всесвітня Країна Рад”, а громадяни СРСР ідентифікують себе як “люди радянські” - “гомо советікус”

П'ятий - починається з розпадом СРСР і утворення Російської Федерації як самостійної держави.

У другому розділі “Соціокультурні передумови становлення націо-нальної ідентичності у древній Русі”, який містить три підрозділи, досліджено процес зародження самоідентичності древніх русичів.

У підрозділі 2.1. “Морально-етичні виміри зачатків протофілосо-фування доби перших руських князів” доводиться, що зачатки філософування в древній Русі виникають у сфері моралі.

Дисертант відштовхується від думки М. Мамардашвілі, що самосвідомість першоосновою має моральність, адже самосвідомість - це відношення між свідомістю, яка онтологічно є колективним феноменом, і самістю, котра виокремлюється з колективу.

Саме таку метаморфозу самоусвідомлення проходять руські за Рюрика, якого запрошують чудь, словени, кривичі, весь правити по закону і праву. Перед ним виникає проблема моральнісного вибору: що нести людям цих земель - силу меча чи силу угоди, права? Рюрик обирає останнє. Тому й укладає угоди з автохтонами, згідно з якими кожна зі сторін повинна виконувати свої зобов'язання. Князь - правити за угодою, по праву, тобто бути суддею у спірних питаннях і захищати від набігів ворогів, а народне віче - займатися безпосередньою організацією життєдіяльності міст і сіл та сплатою данини.

Підписаними угодами Рюрик формує філософію співпраці, а питання взаємовідносин дітей і батьків, старшого і молодшого, влади і моралі, закону і моралі стають головними для його роду.

Ці моральні заповіді порушують спадкоємці князя (Олег, Ігор, Ольга), утверджуючи нові світоглядні орієнтири, а саме: принцип “правити за угодою” підмінють принципом “правити за допомогою меча”, тим самим докорінно змінюючи і самоідентифікацію русів.

Якщо за Рюрика вони ідентифікували себе по відношенню до автохтонів, як “інші”, “служиві” тощо, то починаючи з Олега, Ігоря, Ольги вони самоідентифікують себе як “володарі”, а автохтони виступають в образі “інших”,“данників” тощо.

Далі обгрунтовується думка, що конструктивні відносини князя з автохтонами формуються лише з початком татаро-монгольського панування, оскільки до цього часу князівська рать, яка жила за рахунок данини, не брала участі в організації життєдіяльності підкорених народів, бо цим займалося віче. Саме у цей історичний період державницькі ідеали можна знайти у зародковому вигляді лише у новгородського віче, але ніяк не у древньоруських князів. Найвидатніші з них не піднімалися вище туманного уявлення про “соціальну справедливість”, здобування престолів вважали головною метою княжої політики, а озброєні набіги на сусідні території - головним своїм ремеслом.

На українських землях конструктивні відносини між князем і народом почали формуватися раніше, що й призвело до внутрішнього розколу серед князів і було причиною заснування московського князівства. Вагому роль у формуванні такого взаєморозуміння відіграла церква, зокрема митрополит із місцевих - К. Смолятич.

У підрозділі 2.2. “Дохристиянські вірування і світогляднo-філософські орієнтації праукраїнців” показано, що проникнення християнства на праукраїнські землі спричинилося як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Виштовхнутий на певний час з історичної арени самореалізації, інтеріоризації своєї духовності та творення власної держави, праукраїнський етнос вимушений був акумулювати внутрішній зміст християнства, а саме - людинолюбство, яке співпадає з онтологічно притаманною йому кордоцентричною ментальністю. Така єдність і дає підставу стверджувати, що прийняття християнства українцями відповідало вимогам часу. Проте до цього питання потрібно підходити діалектично: бачити як позитивне, так і негативне в охрещенні українського народу.

Далі обгрунтовується думка, що є підстави спростувати поширені думки, які йдуть від адептів православ'я, про “поганський” характер світоглядних орієнтацій праукраїнців.

Точніше називати релігійне світосприйняття праукраїнців не поганським, а язичницьким, тобто створеним самим народом, а не привнесеним ззовні. Іудаїзм, іслам, буддизм та інші релігії є язичницькими за походженням.

Автор також не погоджується з думкою, що слово “Бог” у мові південних слов'ян з'являється лише з християнством. Спираючись на працю “Послання оріян хозарам”, відому серед спеціалістів як “Рукопис Войнича”, праці В. Шияна, Б. Рибакова, Прокопія Кесарійського автор обгрунтовує думку, що ідея монотеїзму в його патріархальній, чоловічій формі виникла задовго до християнства.

Аналізуючи висловлювання Прокопія, А. Гільфердінга, Б. Рибакова, Нестора-літописця, українських науковців дисертант доходить думки, що Перун не міг бути Богом праукраїнців (як прийнято вважати), а був лише княжим богом під яким Рюрик і його дружина (задовго до підкорення Києва) займалися здирництвом по всій Європі. Якби Перун був Богом автохтонів, то насаджувати його силою не було б ніякої потреби.

Обгрунтовано, що реформування Володимиром пантеону праукраїнських богів було спрямоване, насамперед, на поневолення автохтонного населення. Проте ця реформа не сприяла єднанню росів і русів, а навпаки - призвела до ще більшого їх протистояння, яке можна було подолати лише шляхом введення єдиної, для завойовника і підкорених, релігії. Нею стає християнство, яке прагне розширити свій ареал, як за допомогою релігійної проповіді, так і за допомогою княжого меча. Церква і князь доповнюють один одного. Церква освячує збирання земель, а князь допомагає здійснювати християнизацію інородців.

Дисертант констатує, що на відміну від реформування пантеону язичницьких богів, запровадження християнства було хоча і вимушеним, але продуманим політичним кроком, який відіграв важливу роль у формуванні російської національної ідентичності.

У підрозділі 2.3. “Пошуки самоідентичності у релігійному древньо-руському розмислі” обгрунтовується думка, що у писемних творах часів древньої Русі наполегливо формується завойовницька ідеологія, пронизана візантійським православ'ям.

Важливим документом, що репрезентує стан і характер самосвідомості князівсько-дружинної раті в період зародження філософських розмислів, є “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона. В ньому чітко фіксується підпорядкованість церкви князю. Не випадково Іларіон називає всіх, включаючи і священників, рабами Володимира. Вже з перших днів руська церква порушувала основну заповідь Христову: “Віддайте кесарю кесареве, а Богу - Боже”. Вона слугувала кесарю.

Пильна увага Іларіона до іудаїзму, окрім релігійних чинників, детермінувалася також і політичними. Єврейство після розгрому Хозарського каганату дуже швидко набирало економічної ваги на Русі і поступово ставало завадою княжим устремлінням у визискуванні автохтонного населення. Між русами і єврейством назрівав антагонізм, який міг розв'язатися лише шляхом знищення одного із них. Це і сталося на Видубецькому з'їзді князів, на якому заборонили євреям селитися на Русі. Теоретичне підгрунтя цього історичного рішення, можна вбачати у критиці Іларіоном засадничих основ іудаїзму.

Переломний момент у становлення російської самоідентичності, як носія Божої Благодаті, наступає у другій половині XIV ст.

У третьму розділі “Трансформація ідеалу “Свята Русь”: від клерикалізму до секуляризму”, який композиційно складається з чотирьох підрозділів, розглянуті зміни уявлень про “Святу Русь” протягом XIV-XVII століть. Якщо спочатку ідеал “Святої Русі” носив відверто клерикальний характер, то згодом він наповнюється специфічним гуманістичним змістом, заплідненим секуляризованим провіденціалізмом.

У підрозділі 3.1. “Роль ієрархів православної церкви та їх творчості у формуванні самоідентичності російського народу” доказується, що головним чинником розвитку самосвідомості руських у часи широкого прилучення до них тюрських народностей виступає православна церква, яка виробляє державницьку ідеологію.

Національна ідея, що сформувалась у лоні церкви, подається як ідеологема про призначення руського народу бути реалізатором Божої Благодаті. Вона зароджується у XII-XIV ст., набуває оформлення у XV-XVI ст. і залишається панівною до кінця XVII ст.

Духовні процеси самоусвідомлення руських цього періоду досить виразно подаються у “Задонщині”, написаній у той час, коли активно велася русифікація угро-фінських та тюрських народностей, для яких надорганістичне (родове, рюриківське) було чужинським. Автор “Задонщини” стверджує, що руський народ пішов від Афета, а татари - від Сіма. Тому боротьба руських супроти татар подається як боротьба за утвердження нащадків Афета, за утвердження єдино вірної православної віри, носіями якої і виступають руські.

Показано, що глибинні мотиви творення церквою національної міфології та ідеології детермінувалися потребою поширення православ'я. Руський народ почав розглядатися православ'ям як богообраний народ, історичне буття котрого освячене. Ця ідея глибоко проникає у свідомість народу, а тому навіть ті течії, які рішуче поривають з релігією, залишаються пов'язаними з нею.

Такий взаємозв'язок дисертант пояснює тим, що православна релігія була однією з духовних підвалин формування російської нації з різних етносів. Не етнос формує релігію, а навпаки - релігія виступає кумулятивною силою формування нації.

Дисертант, спираючись на праці російських істориків М. Карамзіна, В. Татищева, В. Соловйова, В. Ключевського, М. Покровського та інших, показує, що особливу роль у становленні самосвідомості руського народу цього періоду відіграли отці церкви Петро, Олексій, С. Радонежський, С. Пермський, церковно-державницька діяльність яких підпорядковувалася одному - становленню “Святої Русі”.

Водночас підкреслено, що діяльність вказаних ієрархів є однією з найбільш непривабливих сторінок в історії руської церкви, оскільки йдеться про їх співпрацю з татарами. Руські ієрархи отримували від ханів ярлики, які охороняли їх та церкву від майнових переслідувань, а церковники допомагали татарам і ханському війську своїми молитвами.

Таке співробітництво зміцнило руську церкву і дозволило їй виробити свою специфічну релігійну обрядовість, яка формувалася з дозволу ханів, тому була духовно зрозумілою і близькою татарам.

Водночас перед руськими постала моральнісна проблема вибору: куди йти, ким бути? Відповіді на ці метафізичні для самосвідомості російського народу питання дав Сергій Радонежський.

Далі показано, що історична місія Сергія була не лише величною, а й підступною, адже підготовлювала основи для вільного самоорусачення інородців шляхом добровільної відмови їх від своїх національних культур, вірувань і переходу в лоно руської православної церкви.

Історична же велич його діянь полягає в тому, що своїм подвижництвом він пропонує руському народу нездирницьку модель життя. Якщо впродовж століть формувались ідеологія і психологія завойовника, збирача земель і данини, то діяльність Сергія і його монастирського братства формує інший зразок людського співжиття: у мирному житті з Богом на устах і в серці полягає істинний сенс людського існування - ось його кредо.

Таке духовне начало пропонувала православна церква в особі чернецтва не лише руським, а й інородцям. Монастирі ставали центрами духовного життя, постійно нагадуючи людям про небесну правду, про необхідність очищення світу, який тільки за цієї умови може стати Царством Божим.

Проте нова для Московії моральнісна настанова не стає панівною. Не сприймалася вона і частиною чернецтва, а монастирі з роками перетворилися на великих землевласників.

Саме це і було однією з причин виникнення і поширення наприкінці ХV ст. та початку ХVІ ст. у Московії нової філософської традиції - “новгородсько-московсьої єресі”.

У підрозділі 3.2. “Новгородсько-московська єресь”: причини виникнення і наслідки” показано, що означена єресь не пов'язана з реформацією, а виникає у переломний для Росії період і являє собою політичну боротьбу, яка виходила за межі релігії. “Зараження” психологією крамаря значної частини видатних людей Московії було причиною формування цієї течії у другій половині XV ст., коли реально постало питання “звільнення“ від татар. Концептуальним обгрунтуванням нового історичного розвитку Московії і стала “новгородсько-московська єресь”.

Відмінність релігійних поглядів і ціннісних орієнтацій представників “новгородсько-московської єресі” та ортодоксальних церковників очевидна і тому ніколи не піддавалася дослідниками сумніву. Проте і сьогодні тим подіям дається різна оцінка.

Так, О. Жиганков пише, що рух єретиків не був пов'язаний з іудаїзмом, а являв собою спробу очищення християнства від вікових накопичень, які були перешкодою осягнення самої його суті. Мовляв, це була спроба реформації, подібно тій, яка через деякий час охопить увесь Захід.

Така оцінка вразлива, насамперед, у методологічному плані, оскільки у тогочасній Московії передумов виникнення Реформації не існувало. Відрив духовних основ у розвитку релігії від соціально-економічних приводить до спрощеного розуміння ролі політики і релігії у тих подіях, тими авторами, які вважають, що головною рушійною силою і епіцентром боротьби була не політика, а релігія. Насправді це була політична боротьба, яка одягла на себе релігійні “шати”. Її серцевиною і метою була боротьба єврейської людності за свої, попрані ще з часів Видубецького з'їзду князів, права. Але “новгородсько-московська єресь” була не іудейським рухом (за релігійними переконаннями), не рухом лише євреїв (за етнічним походженням), не відкритим рухом євреїв за свої права, а саме рухом прихильників іудейських цінностей. Це була суміш поглядів, які виникли в результаті власних сумнівів руських під впливом ззовні у переломний для Московії час і які були пронизані прагматичними, насамперед економічними, орієнтаціями єврейської людності.

У підрозділі аналізуються погляди І. Чорного, Ф. Куріцина, І. Куріцина, митрополита всієї Русі у 1490-1494 роках Зосими, якого І. Волоцький також звинувачує в єресі.

В дисертації доводиться, що в основі непримиренного конфлікту між двома ієрархами було різне розуміння апостольських і канонічних правил поминання та здійснення заупокійних служб. Якщо І. Волоцький пов'язує кількість заупокійних молитв і поминальних богослужінь з сумою пожертви, створює кошторис і слідкує, щоб даром жодної обідні, ні панахиди не служили, то Зосима переконаний: надіятися на спасіння душі після смерті не варто. На думку ж І. Волоцького, окрім віри, є інший шлях спасіння душі: молитви і заупокійні служби. Тому менше всього він торкається у своїй творчості досить важливих для Зосими роздумів про доброчесне життя. Вони лишні, адже ставлять під сумнів необхідність монастирів і ведуть до усвідомлення безглуздості всього церковного життя, зокрема заупокійних служб, пісень і молитв. Тому І. Волоцький називає Зосиму “другим Арієм”, адже саме аріяни відкидали заупокійні молитви.

У кінці ХV ст. єресь вогнем викорінюється з православної руської церкви. Були спалені С. Кленов, І. Максимов, Д. Пустотілов та інші високоосвічені люди того часу. Проте під впливом єретиків церква, зокрема чернецтво, розколюється на дві гілки: “іосифлян” і “некористолюбців”.

У підрозділі 3.3. “Протистояння між “іосифлянами” і “некористолюбцями” та його вплив на конституювання російської самоідентичності” аналізується теоретико-теологічна боротьба між двома течіями руської православної церкви, яке було продовженням боротьби з “новгородсько-московською єресю”.

“Іосифляни” виступали проти секуляризації монастирських землеволо-дінь, а “некористолюбці” виступали за таке реформування.

Ідейним натхненником “некористолюбців” був Н. Сорський, а пізніше - В. Патрикєєв. Проте це була не лише релігійна, а й філософська боротьба, говорячи сучасною мовою, у сфері антропології. Показано, що у кінці XIV ст. початку XV ст. у руській культурі відбуваються суттєві зміни, зокрема через вплив ізихізму, прихильником якого був ще засновник Києво-Печерської Лаври Антоній, а пізніше - Н. Сорський. Останній особливого значення надавав обгрунтуванню концепції “внутрішньої людини”. Це передбачало поглиблене висвітлення психологічної і екзистенційної проблематики, посилювало інтерес до людини, її індивідуальних духовних проявів. Розкриваючи “механізм” падіння людини, Н. Сорський вказує, що порушують єдність розуму і серця пристрасті, які локалізовані у серці, звідки вони й виходять у вигляді “злих задумів”. У боротьбі з пристрастями звичайна молитва безплідна, оскільки не зачіпає розум. Тому боротьба між добром і злом може вестися лише завдяки “розумній молитві”, що допомагає установити контроль розуму над серцем.

Продовжувачем справ Н. Сорського був В. Патрикєєв, який надає вченню Н. Сорського активного характеру, тісно пов'язавши його з політичною боротьбою між “іосифлянами”, “некористолюбцями” і “єретиками”. У дискусіях з І. Волоцьким В. Патрикєєв формулює ідею секуляризації церковних і монастирських землеволодінь.

Його вчення про неприпустимість для монастирів вотчинного землеволодіння відповідало інтересам як міцніючої централізованої держави, так і нових феодалів, особливо вихідців з татар, які були кровно зацікавлені у секуляризації земель. Саме для них потрібні були вільні землеволодіння, які б князь чи цар дарував за вислугу. Такі висновки зроблено на основі аналізу “Повісті про Петра, царевича ординського”, “Повісті про Псковське взяття”, “Повісті про приєднання Новгорода” тощо.

Процес входження тюркських народностей у лоно російської людності відбувався поступово, впродовж століть, що й привело не до скинення татарського “ярма”, а до перейняття всього ідейного спадку татар російською державою. Відповідно змінювалося і самоідентифікація росіян. Серцевиною їх світоглядної орієнтації цього періоду стали відносини держави і церкви. Вони з новою силою зазвучали у творах православних книжників.

У підрозділі 3.4. “Ідеологема “Москва - Третій Рим” як ключовий концепт ідеалу “Свята Русь” аналізується протистояння держави і церкви у творчості православних книжників. Оскільки філософії як специфічної сфери спекулятивних розмірковувань у Росії до XVI ст. не існувало, то філософські ідеї розвивалися у лоні релігії, а ключовою проблемою роздумів ієрархів залишалася ідея взаємостосунків церкви і держави. Найбільш рельєфно вона проявилася у діяльності та творчості Данила, Макарія, Афанасія, Філіпа.

Досліджуючи об'єктивні чинники, які визначили ці відносини, дисертант зазначає, що політична ідеологія Московського князівства за походженням була церковною. Церква насаджувала думку, що московський цар є не лише государем свого народу, а й царем всього християнсва. Цю ідею послідовно проводили у своїх духовних “Посланнях” ієрархи руської церкви. Водночас підкреслюється, що церковники, монастирі, починаючи з періоду древньої Русі, були великими землевласниками, а митрополити, єпископи мали також досить вагому частку політичної влади. Проте таке місце їх визначалося князем, адже церква перебувала під його невсипущим оком. Завоювання Русі татарами призвело до того, що церковники перестали залежати від руських князів, як юридично, так і матеріально, оскільки їхнє становище визначалося ханськими ярликами.

Після “поглинання” Московією татарської духовної спадщини перед церквою гостро постає проблема збереження тих привілеїв, якими вона користувалася при ханах. Вихід, який знайшла руська церква, повністю вкладався у Візантійські традиції царепапізму - слугувати не людині, а державі. Тому поступово відбувалася формалізація та політизація церкви. Церква визнала світську владу над владою ієрархів. З подачі церковників теократизм став розглядатися як необхідність засвоєння державою священної місії, яку наклав на церкву Бог.

Найважливішою постаттю у реалізації Божої благодаті є руський цар - у цьому головне таїнство царської влади та її велич. Саме таку ідеологему виробляють і обгрунтовують ієрархи руської церкви.

Свиридов-Сава викладає у “Посланні” легенду про походження Рюрика від імператора Августа, а ігумен Псковсько-Єлізоровського монастиря Філофей опрацьовує ідею про “Москву як Третій Рим”. Якщо у “Задонщині” та у Зосими ідея про богообранність Русі звучить ще спорадично, то Філофей формулює її як цілісну настанову. У “Посланні до великого князя Василія” він пише, що приреченість руських нести хрест істинної християнської віри - це Божа Благодать. Згодом ідеологема Філофея про “Москву як Третій Рим” проникає в офіційні документи, а в кінці XVI - на початку XVII ст. стає однією з підвалин самодержавної політики у розбудові “Святої Русі”.

Аналізуючи розкол у руській церкві дисертант не заперечує вплив зміни обрядовості на вказані події. Але ключовою причиною розбрату була пробле-ма священного царства.

Віра у свою богообраність поступово заполонила світосприйняття руських месіанською психологією. Все більше проникають у свідомість теократичні ідеї про необхідність засвоєння державною владою священної місії, накладеної Богом.

Захист чистоти обрядовості розглядався старообрядцями як питання несправедливого обмирщення Церкви, як неправильна теократизація влади, яка не виконує заповіді Божі, а, отже, як засилля Антихриста. Таким є цар, котрий не виконує функції помазанника Божого.

Переконаність церковників і кліру, що доля світу, після перенесення центру православ'я в Москву, повністю залежить від Росії, формувала у них устремління відповідати Божому Промислу. Тому у свідомість ієрархів і пастви підспудно проникала боязнь втрати чистоти Церкви як тіла Христового.

Найбільше цей острах запліднив свідомість старовірів, адже у питанні збереження чистоти Церкви, на їхнє переконання, вирішувалося не місцеве і навіть не провіденціальне питання, а питання всієї майбутньої Світової історії. Старовіри у “Святій Русі” бачили земну реалізацію прояву Божої Благодаті. “Священне царство”, створене силою церковного благочестя в Росії, зможе відповідати Божому промислу лише тоді, коли всі без виключення миряни будуть неухильно дотримуватися канонів і примусів Церкви. Своїм фанатизмом, релігійною натхненністю та глибокою вірою справляли велике враження на паству, ставали зразками для наслідування.

Далі показано, що гостра ідеологічна бороьба в лоні церкви відтворювала корінні зміни в соціально-економічному житті суспільства, які й формували новий надорганізм. На зміну ідеалу “Cвятої Русі” формувався ідеал “Великої Русі”. Із старообрядництвом відходила у минуле утопія “Святої Русі”, як такої, що реально існує. У руському православ'ї залишився принцип теократичної влади, але він розглядався не як реалізований у дійсність, а як ідеал, до якого має прагнути царська влада. Така позиція гармонізувала розуміння містичного змісту Церкви і її історичного буття. Православ'я не відкинуло ідею Москви як третього Риму, але і не побачило в обмирщеній державній владі Антихриста. Тобто, провіденціоналізм став більше опиратися на реальну дійсність.

Отже, у процесі секуляризації суспільної свідомості привабливість месіанської ідеї не зменшується, але вона наповнюється новим специфічним гуманістичним змістом, заплідненим секуляризованим провіденціоналізмом, що й приводить до зміни національної самоідентичності.

У четвертому розділі “Колізії російської національної самоідентичності періоду “Великої Русі”, який складається з п'яти підрозділів показано, що для російської самоідентичності цієї епохи характерний найтісніший зв'язок з політикою. Вона стає тим духовним полем, яке не лише детермінує виникнення філософської рефлексії, а й підпорядковує собі релігію і мораль, які стають духовними знаряддями реалізації ідеї розбудови “Великої Русі”.

У підрозділі 4.1. “Зміна методологічної парадигми в російській філософії доби Просвітництва” показано, що саме в цей час формуються нові архетипічні засади російської самосвідомості, які залишаються незмінними протягом трьох наступних століть: 1) історія Росії являється частиною історії Європи, тому російські події симетричні європейським, і навпаки; 2) історія Росії є історією держави, а не історією нації. Це російська, а не руська історія; 3) російська історія має своєрідні точки відліку, після проходження яких, вона нібито починається спочатку, становиться “новою”, “молодою”; 4) Росія має харизматичних лідерів, з якими країна починає новий відлік часу; 5) Росія відіграє виняткову роль у світовій історії; 6) славу російському народу в нову історичну епоху дає війна.