Філософія як духовний чинник конституювання російської національної самоідентичності

Доказано, що в сенсі розвитку російської самоідентичності епоха Просвітництва переломна, адже національна свідомість надихається вже ідеалом “Великої Росії”. Відповідно формується і нова духовна основа самоактуалізації руських. Якщо в попередню епоху нею було православ'я, то в нову епоху стає освіта. В цей час формуються нові парадигми - політичні, ідеологічні, соціокультурні, філософські, які виникають поза церквою. Спосіб філософування, заснований на одкровенні, догматизмі, авторитаризмі, вступає у період кризи. Виникає гостра потреба у новому типі світогляду, новому суспільному ідеалі. Це призводить до того, що філософські пошуки почають переорієнтовуватись від богопізнання до пізнання природи і людини, намічається розрив філософії з теософією.

Далі аналізуються три течії російської філософії кінця XVIII - початку XIX ст.: радикалізм, утопізм, світська філософська ідеологія. Зазначається, що радикалізм і притаманний йому нігілістичний склад мислення формувався по мірі зменшення впливу релігії на життя суспільства. Віддаляючись від релігійної свідомості, росіяни починають втрачати зв'язок з основами свого буття - релігійним месіанством. У результаті такої втрати одні кинулися в лоно західної культури, інші - в скептицизм, нігілізм, вільнодумство.

З епохи Просвітництва утопічні роздуми стають домінуючими способами бачення майбутнього Росії. Вони замінюють традиційні для періоду “Святої Русі” віщування, пророкування, астрологічні обчислення. Утопізмом пронизана творчість М. Новікова, М. Щербатова, О. Радіщева, слов'янофілів, М. Бакуніна, О. Герцена, В. Белінського, М. Чернишевського, народників, представників космізму, прихильників марксизму. У філософію проникає політичний месіанізм, який неминуче обгрунтовує духовні засади російського шовінізму

Зазнають також докорінної зміни парадигмальні засади російського месіанізму: на зміну релігійній проповіді і прилученню інородців в лоно православної церкви утверджується ідеологія військових завоювань. Вони розглядаються як священна повинність накладена на росіян Божим Провидінням. Якщо раніше месіанізм базувався на ідеї вселенської релігійної місії руських (зберігання чистоти Православ'я), то починаючи з кінця XVII ст. поступово формується ідеологема “Великої Русі”, яка за Петра I стає державницькою ідеологією. Серед фундаторів цієї ідеології були В. Татищев, Ф. Прокопович, А. Кантемір.

Домінуючим типом філософування у цей час стає художньо-образний. Найвипукліше він проявиться у філософській ліриці, особливо у поетиці М.В. Ломоносова, яка наскрізь філософічна. В оді, до жанру якої він найчастіше вдавався, поет виступає носієм вищих істин, творцем світу, де немає місця буденності. В його поетиці маємо справу з містичним реалізмом, заплідненим не теологічним, а секуляризованим провіденціоналізмом. Не заперечуючи існування емпіричної реальності, поет бачить за нею бажаний світ і розмовляє з ним, як з дійсним. Пафос величі та непереможності пронизує свідомість росіян, а поет виступає її апологетом, стверджуючи, що славу народу в нову епоху дає війна, а тому вони мають виконати своє історичне призначення - завоювати світ.

Ці ідеї підхоплює Г. Державін, котрий переконаний, що ведення війни в нову історичну епоху - це священна повинність. Тому військові походи росіян - це послана небом благодать для інших народів. Поет виступає апологетом побудови Великої Русі не за допомогою християнської проповіді, а за допомогою війська. Якщо раніше завоювання чужих земель розглядалося як навернення інородців до Божої благодаті, то тепер відверто пропагується ідеологія сили зброї, адже це божою рукою росіяни ведуть війни.

Далі показано, що позацерковна релігійна свідомість своєрідно проявляється у російському масонстві, яке відтворило суспільну потребу в самопізнанні російської людини.

Розпад релігійного світогляду приводить до того, що історіософічні проблеми, які її хвилювали, залишаються без обгрунтування, а суспільство відчуло духовну спустошеність. Цю пустоту і заповнили пошуки масонів позацерковної моральної свідомості.

Нетрадиційні для російської національної самосвідомості абстрактні заклики масонів до всесвітнього братства людей вказували на космополітичний характер цього руху і явно не вписувалися в ідеологему побудови “Великої Русі” шляхом війни. Тому, незважаючи на те, що серед масонів було багато дворян, у 1783 р. масонські ложі були закриті. Вони відроджуються у XIX ст. Масонами були декабристи, П. Чаадаєв та інші видатні особистості Росії.

Далі проаналізовано філософські пошуки гуманістів, зокрема О. Радіщева. На відміну від мислителів того часу він велику увагу приділяє з'ясуванню соціальної сутності людини, ставить під сумнів природність самодержавства. Царська влада має базуватися не на божественній волі та принципі престолонаслідування, а виключно на соціальному договорі. Народ має природнє право розірвати договір з владою, якщо вона зневажає його інтереси й потреби. Виступати супроти народу - це найвищий злочин. Проте його погляди є своєрідною соціальною утопією, адже реальних шляхів захисту знедолених він не пропонує, а покладає надію лише на просвіту.

Підкреслено, що секуляризація національної свідомості не означає, що остання повністю пориває з релігією. Відбулася лише поляризація теургічної ідеї. Церква свідомо відкидає мрію про перетворення історичного буття в Царство Боже силою Благодаті, водночас теургічна потреба не покидає світське життя, а проникає в свідомість мирян ще глибше. Але реалізація цієї теургічної потреби опирається вже не на силу Благодаті, а на живі сили єства, які наділяються атрибутами священних, але позацерковних сил.

Найбільш повно позацерковна теургічна ідея знаходить витлумачення в російському містицизмі, зокрема у творчості О. Лобзіна, М. Сперанського та інших. Призабута ідеологема “Москва - Третій Рим” отримує у творчості містиків нове звучання. Зокрема, М. Сперанський започатковує світський варіант реалізації історіософської утопії про земне Царство Боже. Він обстоює думку, що верховна влада сама є священством. Це не є визнання держави священною, а, скоріше, пошук шляхів до перетворення держави у напрямку знаходження нею реального місця у розбудові політичного і суспільного життя у “духові Царства божого”. Тим самим російська національна самосвідомість не пориває з ідеологемою “Москва - Третій Рим”, але остання набуває світського звучання.

Обгрунтовано, що епоха Просвітництва була лише прологом у розвитку російської філософії, як самостійної сфери духовності. Проте незаперечними являються два факти. Перший: саме у XIX ст. філософія повністю відокремлюється від релігії і набирає секулярного характеру. Другий: течії, які виникають в епоху Просвітництва у XIX ст. не зникають, а лише трансформуються.

У підрозділі 4.2. “Соціокультурний зміст філософських поглядів П.Я. Чаадаєва” показано, що філософія П. Чаадаєва - це спроба християно-центричного розуміння історії.

Історія невмолимо рухається до Царства Божого на Землі, бо вона є результатом діяння Божого Промислу, тієї втаємниченої, незрозумілої багатьом сили, що спрямовує хід історії. П. Чаадаєв переконаний, що саме йому відкрилася тайна Божого Промислу в історичному діянні.

Через призму цього переконання можна зрозуміти як його вчинки, так і філософську позицію, що досі Божий Промисел виявлявся у діяннях європейських народів і обминав Росію. Це сталося тому, що руські ніколи не йшли разом з іншими народами, не належали ні до Заходу, ні до Сходу, не мали їх традицій. Тому всесвітнє виховання людського роду на них не поширилося. П. Чаадаєв пише, що руські не мають власної історії, у них немає нічого стійкого, постійного. Руські - це тип кочівників. Чинниками, що формують означений тип, є перманентно діючі колонізація, розселення, залучення нових земель та інородців до руської народності (він називає їх географічним фактором).

У такій оцінці, безперечно є сенс, адже Росія розвивалася не як етнос, а шляхом прилучення інородців. Розвиток держави через нашарування культур різних народів спричиняв постійну потребу самоідентифікації, що веде до втрати руськими історичної пам'яті.

Показано, що погляди П. Чаадаєва носять виражений соціал-імперський характер, через призму якого він описує і майбутнє Росії. Її справжня історія почнеться лише з того дня, коли народ перейметься ідеєю, що йому довірено Богом ощасливити все людство і коли почне виконувати її.

Містичне відчуття історичного буття, притаманне йому, висвічує всю ілюзорність, безперспективність, неістинність шляху, яким іде імперська Росія, а тому він наполегливо шукає нових шляхів. Трагізм його долі полягає в тому, що він не спроможний вийти за межі імперського розуміння місця і ролі Росії у цивілізаційному поступі людства. Проте на відміну від державницької ідеології побудови Великої Русі, заснованої на православ'ї, він пропонує ідеологію створення Світової Русі, вибудованій на цілісному, не розділеному на конфесії, християнстві.

У цьому полягає історична новизна його філософсько-політичних поглядів і головна причина несприйняття їх російським суспільством, адже мислити майбутнє Росії поза православ'ям видається блюзнірством для самосвідомості росіян.

У підрозділі 4.3. “Росія і світ у філософських пошуках слов'янофілів та західників” проаналізовано їх погляди на майбутнє Росії.

Вказано, що слов'янофільство виникло у відповідь на політичну реакцію часів Миколи І. Несприйняття поліцейського характеру держави передовою частиною суспільства стимулювало пошук шляхів розвитку країни в якій би панувала соціальна гармонія. Поширюється думка, що причиною всіх бід є насильницький розрив Петром І органічного для Росії патріархального укладу життя. В результаті реформ були загублені основи російської національної ідентичності і виникли гіпертрофовані форми державності, а саме - деспотизм, поліцейський нагляд тощо.

Показано, що глибока віра слов'янофілів в особливий шлях Росії, специфічні психологічні особливості народу, високий моральнісний потенціал православ'я закономірно привели їх до переконання про особливу місію росіян у світовій цивілізації.

На думку ранніх слов'янофілів існують два шляхи розвитку людства. Перший - шлях вільного переконання, совісті, миру, внутрішньої правди, той, що його відкрив і заповідав Бог. Другий - шлях зовнішньої правди, примусового закону, державності. Першим шляхом іде Росія, другим - Захід. Тому Росія - це не тільки не Захід, вона антипод Заходу, у неї свій особливий шлях розвитку. Якщо західні народи були вимушені створювати державність самі із себе, змагаючись з іноземцями, що намагалися їх завоювати, то слов'яни, зосереджені на внутрішніх духовних потребах, чужу владу визнали. Тому суспільство і держава зберегли свою автономність один щодо одного. Добровільна і свідома відмова від державних амбіцій породила особливий тип світосприйняття руського народу.

Дисертант відзначає, що ідея російської самобутності у першій чверті ХІХ ст. отримала нові обриси. На відміну від ХVІІІ ст., коли головним мотивом цієї ідеї було повернення до старинного укладу життя, у ХІХ ст. самобутність розуміється як потреба розкрити істинну сутність руських витоків, що досі були приховані у глибинах народного духу.

Показано, що слов'янофільство виникає на основі критичного переосмислення німецького ідеалізму. Так, О. Хомяков, критикуючи Гегеля, відзначає, що дух, який “сам себе конструює”, безсилий. Тільки розум і воля, що перебувають у моральному єднанні, є основою всього існуючого. Із всесвітніх законів волящого розуму або розуміючої волі найпершим є закон любові. Істина, яка недоступна для окремого розуму, стає доступною тільки сукупності розумів, пов'язаних любов'ю. Саме ця риса, на його думку, і відрізняє вчення православної Церкви від інших.

Далі проаналізовано погляди представника пізнього російського панславізму М. Данилевського, який стверджує, що європейський культурно-історичний тип цивілізації наближується до свого завершення, а на заміну йому йде русько-слов'янський. Європа - це поприще германсько-романської цивілізації, а не загальнолюдської. Росія не є Європою. Між ними йде жорстока боротьба, яка займе собою цілий історичний період. Але боротися з об'єднаною Європою може лише об'єднане Слов'янство, яке повинно створити свою самобутню цивілізацію. Якщо слов'яни не в змозі виробити самостійну цивілізацію, то вони перетворяться в етнографічний матеріал для інших. Остаточне становлення русько-слов'янського типу цивілізації наступить у результаті грандіозної, армагедонічної війни між Росією і Європою, яка покладе край цьому протистоянню і сприятиме асиміляції Росією всіх інших недостатньо розвинутих народів.

Своє вчення М. Данилевський називав “новою природною системою народів”, у якій немає місця духовній місії Росії і її моральнісному прикладу. Росії відводиться роль завойовника, що силою зброї пануватиме над світом.

Підкреслюється, що філософські погляди слов'янофілів пронизує ідея кордоцентризму. У цьому проявляється ментальне слов'янське коріння певної частини російської людності - орусачених українців. Але проявляється досить своєрідно, адже впродовж віків воно було спотворене православним та імперським месіанізмом.

Історична заслуга слов'янофілів полягає в тому, що вони відродили призабутий ідеал “Святої Русі”, який, завдяки впливу Ф. Достоєвського, В. Соловйова, К. Леонтьєва та ряду інших, знову зайняв вагоме місце в російській філософській думці та національній самоідентичності.

Далі проаналізовані погляди “західників”. Особливу увагу приділено виявленню соціально-психологічних чинників формування неістового радикалізму В. Белінського, радикалізму і утопізму О. Герцена, крайнього анархізму М. Бакуніна та його теоретико-філософській боротьбі з К. Марксом і Ф. Енгельсом.

Показано, що західникам притаманні такі риси: бажання відкритого прилучення до західної секуляризованої культури і прагнення розвитку Росії разом із західною цивілізацією; соціальний політичний радикалізм, що своєрідно відтворює теургічні мотиви власної відповідальності за хід історії і формує відповідний пошук шляхів активного втручання в історичні події, а також соціальний утопізм.

У підрозділі 4.4. “Месіанські ідеї у філософії “загальної справи” М.Ф. Федорова” показано, що основна ідея його творчості - це осмислення мети, для якої створено людину, і, відповідно до неї - облаштування власного життя.

Люди створені Богом, щоб бути знаряддями Бога у справі розбудови світу, замість впавших ангелів. Людина повинна виконати волю Бога у довершенні природи. Але на шляху до цього стоїть “останній ворог” - смерть, яку слід перебороти. Якщо Христос смертю спокутував людський гріх, то тим самим Він покликав всіх людей слідувати за Ним і боротися зі смертю за своє воскресіння.

Майбутнє воскресіння буде справою не дива, а знання і загальної справи. Через розвиток науки люди досягнуть управління молекулами і атомами, а із розсіяних частинок людського праху зберуть тіла померлих. Лише за такого відтворення людина забезпечить себе від голоду і спроможна буде відтворити тіла батьків і жити у всіх сферах, набирати будь-яку форму і гостювати у всіх поколіннях - від самих найдавніших до новітніх, у всіх світах: як найвіддаленіших, так і найближчих.

Виконувати Завіт Христа - воскресіння всіх померлих (М. Федоров говорить про загальне спасіння для всіх, замість спасіння неповного і не всезагального, при якому грішники засуджуються на вічні муки, а праведники на вічне споглядання цих мук) буде той, хто цього гідний. Ним не може бути Чорний цар (символ Римської імперії), який розколов християнство, а лише Білий руський цар, адже титул руського царя включає в себе всю скорочену етнографію, всю Всесвітню історію. Значення цієї Всесвітньої історії може бути виражена одним словом: умиротворіння або збирання земель і народів, збирання, яке ще продовжується і ще не закінчене ні у зовнішньому просторі, ні за внутрішнім змістом і глибиною. Самодержець, цар, повелитель, всі ймення, які носить титул, зливаються і завершаються в одному: миротворець.

Отже, збирання земель будуть продовжені і в майбутньому. На його переконання, воля Божа полягає у “самоперетворенні” всіх людей у руських (як носіїв єдино вірної релігії) і побудові на цій руській основі Царства Божого на землі й заселення космічних просторів. Таке його філософське кредо. Тому дисертант не погоджується з тими авторами, котрі стверджують, що для для М. Федорова характерне рішуче неприйняття націоналістичних забобонів, будь-якої національної винятковості. Дійсно, він її рішуче не сприймає, окрім винятковості самих руських, адже вона покладена на них Богом.

Через цю призму він розглядає і роль війн у розвитку людства. Руські завжди воювали несамохіть, адже таку роль на них поклало Боже Провидіння.

В якості висновку дисертант зазначає, що філософія загальної справи М.Ф. Федорова наскрізь пронизана руським месіанізмом, який неминуче обгрунтовує духовні засади російського політичного шовінізму.

У підрозділі 4.5. “Теократичні погляди В.С. Соловйова” показано, що створення християнської філософії стало справою всього життя філософа.

Він її створює, прагнучи перебороти недоліки емпіризму і раціоналізму.

Філософ підкреслює, що єднання суб'єкта і об'єкта можливе лише при доповненні раціонального пізнання внутрішнім, за якого буде отримано містичне знання. Істинне ж знання є результатом триєдиного пізнання: емпіричного, раціонального, містичного. Саме на цих началах можлива філософія, що поєднує повноту споглядання Сходу з логічною досконалістю Заходу.

Він не відмовляє Росії у месіанстві, але витлумачує її інакше. Роль Росії полягає не у соціальному перевороті, а у створенні передумов для релігійного об'єднання Сходу і Заходу, яке має стати її всесвітньоісторичним покликанням.

В. Соловйов переконаний, що негативне відношення православних до Західної церкви хибне у теоретичних основах і шкідливе у практичних наслідках, адже об'єднання церков є настійним теократичним завданням, як справа найбільш бажана Богу. Умовою “всеєдності” має стати синтез православ'я, католицизму і протестантизму, що призведе до створення єдиної вселенської церкви, яка у злитті з державою утворить теократичну християнську монархію. Таке суспільство утвориться на добровільному підпорядкуванні держави духовному верховенству церкви. Це буде “вільна теократія”.

Прообраз церковної єдності В. Соловйов вбачав у Ватікані. Історична ж місія Росії полягає в єднанні російського самодержавства з римським Первосвященником. Після такого єднання Росія і стане всесвітньою християнською монархією. Тобто, історичною долею судилося Росії дати Вселенській Церкві політичну владу необхідну їй для спасіння та відродження Європи і всього світу. Отже, місія Росії - поєднати людей не через їх єдність у дусі, як заповідав Ісус, а через державницьку, зовнішню об'єднавчу силу. Ідея В. Соловйова про створення всесвітньої християнської теократії була по суті ліберальною концепцією спасіння російської імперії

Показано, що погляди В. Соловйова різко розходилися з ортодоксаль-ним православ'ям, а тому його піддають шельмуванню. Особливо негативно сприймала духовна еліта погляди філософа на національне життя в Росії.

Така увага до національного питання визначалася тим, що його розв'язання було однією із підвалин створення всесвітньої християнської монархії, якою мала стати Росія. Росія не виконає свій моральнісний обов'язок, якщо не відречеться від національного егоїзму, якщо не відмовиться від права сили і не повірить у силу права, якщо не заблагає щиро духовної свободи. Покаїтися у своїх гріхах, відмовитися від політики русифікації і без застережень визнати релігійну свободу - ось єдиний засіб для Росії приготувати себе до одкровення і реалізації своєї дійсної національної ідеї.

Таке застереження було не безпідставним, адже російський народ, як напише В. Соловйов, зокрема в іпостасі значної частини своєї інтелігенції, одержимий хибними ідеями, які граничать з манією величі і манією ворожості до нього всіх і кожного. Йому уявляється що всі сусіди його ображають, недостатньо схиляються перед його величчю і всіляко проти нього замишляють лихе. Відверта оцінка філософом психології тогочасної інтелігенції не мала ніякої підтримки у російському суспільстві, а В. Соловйов у своїй боротьбі з національною самозакоханістю не мав жодного послідовника. Ця боротьба була однією з ключових підвалин вибудови В. Соловйовим ідеї всеєдності, яку він називає “руською ідеєю і під якою він розумів нове бачення християнської ідеї спасіння. Індивідуальне спасіння суперечить християнству і воно неможливе. Тому спасатися потрібно “загальною справою” об'єднаного людства. Історичну місії по об'єднанню (соборуванню) людства для загальної справи мають виконати руські. В цьому полягає їхнє історичне призначення. А оскільки спасіння стосується всіх народів, то руським не потрібно діяти проти інших націй. Разом з ними і для них - у такому спільному діянні полягає доказ того, що ця ідея є істинною. Руська ідея - це сфера діяльності, яку вносять руські у світовий процес єднання, загального “соборування»” людей в рід, народ, світову єдність людства для їх спасіння.

Послідовниками В. Соловйова в розробці ідеї соборності були князі С. Трубецький та Є. Трубецький. Підкреслюється, що Є. Трубецький на початку своєї творчої діяльності переоцінював месіанську роль Росії і мріяв про універсальну теократичну імперію, яку мала вибудувати Росія. Пізніше він переконується, що в Новому Завіті всі нації, а не якась одна, покликані бути носіями Бога. А тому горда мрія про руський народ як обрану Богом націю повинна бути відкинута як несумісна за духом з одкровеннями Нового Завіту.

П' ятий розділ “Криза російської національної самоідентичності доби будівництва “Всесвітньої Країни Рад” присвячений аналізу конституювання російської національної самоідентичності у філософії XX ст. Показано, що стара автократична держава мала свої корені у релігійних віруваннях і тому усвідомлювала себе як теократичне, священне царство. Соціалістична державність схожа на монархічну державність, бо базувалася на віруваннях у неминучу перемогу комунізму у всьому світі. Це така ж сама автократична державність, яку можна охарактеризувати як “зворотня автократія”.

У підрозділі 5.1. “Утвердження матеріалістичної філософії в Росії кінця XIX ст. - початку XX ст.” показано, що хоча російська філософія початку XX cт. досить різнобічна, але історичну ініціативу перехоплює матеріалістична філософія, яка прагне розібратися у причинах невдач провіденціальної діяльності руського духу і обгрунтовує ідею всесвітньо-історичної місії російського пролетаріату в перебудові світу. Далі аналізується філософський доробок В.І. Леніна та доказується, що він носив цілісний характер.

У підрозділі 5.2. “Філософія - “служниця” політики побудови “Всесвітньої Країни Рад” стверджується, що спроба побудувати комуністичне суспільство в СРСР була соціальною утопією. Але без системної, принципової критики ленінського філософського доробку завжди буде спокуса у певної групи науковців та політиків вважати, що історичного краху зазнав не сам ленінізм, а лише його перекручене розуміння.

Такої критики ще немає, та і навряд чи вона буде в майбутньому, оскільки ленінізм самим життям відкинутий на узбіччя розвитку людства. Сьогодні можна стверджувати лише наступне: в СРСР діалектико-матеріалістична філософія, яка за своєю суттю мала бути відкритою для самокритики, в силу об'єктивних і суб'єктивних причин не витримала випробування часом і невдовзі перетворилася у відверту прислужницю політики побудови комунізму у світовому масштабі. Спроба реалізувати це завдання призвела до того, що цінність окремої людини стала виноситися за межі її повсякденного існування і переноситися у віртуальну сферу “комуністичного майбутнього”. В результаті такої аберації історія розвитку людства зазнала небаченої містифікації, адже виявилася підпорядкована одній паністоричній меті - побудові комуністичного суспільства. Окрема людина індивідуальне щастя мала поєднувати з колективним діянням - будівництвом комунізму. Людська історія у марксизмі-ленінізмі набувала значення дійсної лише через призму майбутнього суспільства соціальної справедливості. Ця утопічна мета “обумовлювала” перебіг людської історії як неухильне самотрансцендентування і тим самим практично нівелювала цінність реального суспільного життя людей.

Також зазначено, що і в добу тоталітаризму діалектико-матеріалістична філософія, попри її задогматизований характер, мала і вагомі здобутки.

У підрозділі 5.3. “Філософія російського зарубіжжя: основні напрямки, проблеми та соціальні орієнтири” показано, що домінантною ідеєю емігрантської філософії була проблема людини. Російські філософи виробили ряд застережень про згубність бездуховного розвитку людства. Культ людини, що не обмежується у своїй діяльності надлюдськими духовними цінностями, закономірно призводить: а) в галузі мистецтва - до культу крайнього індивідуалізму; б) в галузі науки - до культу відірваного від потреб життя знання; в) в галузі господарювання - до культу хижацького нищення природи; г) в галузі політики - до культу особи. Реальне життя засвідчило прозорливість у передбаченнях представників російської емігрантської філософії. Водночас, долаючи утопізм комуністичної доктрини, вони впадають в інший вид державного утопізму, де свобода і права особистості приносяться в жертву ідеократичній державі.

У підрозділі 5.4. “Російська національна ідентичність у філософії зарубіжного євразійства” показано, що євразійство - це філософсько-політична течія серед російської емігрантської інтелігенції, яка, переживши крах втрати національного грунту через трагедію більшовицького політичного перевороту, вже визначилася з формами боротьби за збереження російської національної ідентичності через побудову історіософської концепції “pax rossia”. Теоретичні пошуки євразійців в обгрунтуванні ідеї єднання світових культур та церков у єдину Культуру і Церкву, де домінуючу роль відіграватимуть руські, залишилися марними, адже побудована на цих засадах історіософська модель розвитку Росії стала черговою соціальною утопією. Оновлення євразійських ідей у пострадянський період є своєрідною відповіддю на кризу ідентичності в сучасній Росії.

Шостий розділ “Метаморфози російської національної самоідентич-ності у пострадянський період” присвячений аналізу філософського дискурсу з питань пошуку новітньої російської ідентичності. Образ ідентичності “ми люди радянські”, який був типовим і пануючим за радянських часів, деформується. Пошук нової ідентичності серед російських інтелектуалів відбувається переважно у рамках пошуку особливих моделей національно-державного устрою. Серед них виділяється два ідентифікаційних проекти: формування політичної громадянської нації і неоімперський. В дисертації показано, що незважаючи на нібито суперечності між ними обидва є різновидами імперського проекту.

У підрозділі 6.1. “Синдроми “ресантименту” та “винятковості” в сучасній російській національній самосвідомості” показано, що сучасна національна самосвідомість росіян пронизана відчуттями унікальності і, водночас, прихованої образи на інші народи за те, що вони вийшли з СРСР і утворили незалежні держави.

Такі духовні переживання, які Ф. Ніцше назвав “ресантиментом”, притаманні багатьом росіянам незалежно від їхнього етнічного походження. Помножені на політичний месіанізм вони породжують хворобливість російського духу, який межує з патологічним страхом за своє майбутнє.

Проаналізувавши психологічні засоби формування тоталітарного соціокультурного простору в сучасній Росії зроблено висновок, що месіанізм, як суспільно-політичне явище, неможливий без формування такого простору.

У підрозділі 6.2. “Модернізація” імперських ідей у сучасній російській філософії” проаналізовано праці сучасних філософів, зокрема представників євразійства і показано, що оновлення євразійських ідей у пост-радянський період - це відповідь на кризу в розвитку імперської ідентичності.

Росія може існувати лише як імперія - така ідея є панівною серед російської політичної еліти. Саме її відверто проповідують представники євразійства (О. Дугін та інші). Боротьба Росії за світове панування, на їх думку, ще тільки починається.

Показано, що у російській соціально-політичній і філософській думці обговорюються питання, які тісно пов'язані з історією та культурою українців. Вони стосуються найрізноманітнішої проблематики: походження українців і росіян, старшинства і меншинства народів, єдності мов, культур, традицій , спільності кордонів і доречності їх розмежування тощо. Висновок, який роблять євразійці відверто імперський: подальше існування незалежної унітарної України недопустиме.

Підрозділ 6.3. “Расові аспекти змісту руської національної ідентичності у вченні представників генетичного соціалізму” присвячений розкриттю расового змісту руської національної ідеї.

Представники генетичного соціалізму у своїх працях пропагують расистську апологію побудови імперської Росії на засадах євгенічного клонування. Їм, на їхню думку, випала велика місія - створити руську расову ідею, в якій ідея крові візьме реванш над ідеєю середовища, а сама руська ідея стане завершеною і самодостатньою. Стратегічна мета - це створити на землі мілліард чистокровних руських, які визначатимуть перебіг світової історії, тобто створити народ-володар. Недоліком попередньої руської національної філософії було те, що вона завжди нехтувала необхідністю зафіксувати природню відмінність руських від інших народів по крові.

Аналіз праць представників генетичного соціалізму дає підставу зазначити, що руська національна філософія виникає в сфері моралі і в ній, образно кажучи, “завершує” свій розвиток, перетворюючись у реакційну апологетику побудови імперської Росії на засадах євгенічного клонування.

У підрозділі 6.4. “Основні ознаки російської філософії та їх проявлення в національній самоідентифікації” систематизовано основні ознаки російської національної філософії (месіанізм, історіософічність, інтуітивізм, соборність, імперсоналізм, доктринерський радикалізм, амбівалентність, внутрішня апокаліптична напруженість та ін.) та показано, що вони відтворюють, як онтологічно притаманні руського народу ознаки духовності, так і набуті в результаті його розвитку шляхом прилучення інородців у своє лоно і які суттєво впливають на російську національну самоідентичність впродовж її історичного конституювання

Висновки

У Висновках зроблено узагальнення, які є результатом проведеного системного аналізу феномена російської національної самоідентичності шляхом цілісної реконструкції історичного процесу її розвитку, що відображають сутнісний зміст концепції дисертанта та висвітлюють наукову новизну дослідження.

Соціально-філософський, історико-філософський, герменевтичний, соціо-культурний та синергетичний підходи дозволили дисертанту систематично викласти інструментарій і методологічні засади дослідження витоків та основних етапів конституювання російської національної самоідентичності через виявлення нерозривної іманентної логіки її трансформаційних змін. Загальнометодологічне підгрунтя дослідження включає наступні положення.

Історично висхідною синкретичною формою суспільної свідомості є міфічна свідомість, яка характеризує той період у розвитку суспільства, коли окрема людина ще не виділяє себе із соціуму. Міфічна свідомість, трансформуючись, стає джерелом виникнення міфології, релігії, мистецтва, містики, науки, моралі права, політики, які, досягнувши рівня самоусвідомлення, переростають у філософію.

Існують різні типи філософування: теоретичний, есеїстсько-афористичний, художньо-образний, релігійно-містичний. Специфіка російської філософії полягає в тому, що їй притаманні всі типи філософування, окрім теоретичного, що й визначає механізм її впливу на конституювання російської національної самоідентичності. Вплив філософії на інституальне буття російського народу фіксується за допомогою термінів “філософія в Росії”, “руська філософія”, “російська національна філософія”, які уможливлюють виявлення форм прояву самосвідомості російського народу на різних етапах його історичного буття. В доповнення до формаційного, соціокультурного, цивілізаційного запропоновано більш широко застосовувати синергетичний підхід до історії конституювання російської національної самоідентифікації, на основі якого виділено етапи її розвитку: перший - період формування єдиного родового, духовного начала під час формування Московії; другий - період розбудови “Святої Русі”; третій - період розбудови “Великої Русі”; четвертий - період побудови “Всесвітньої Країни Рад”; п'ятий - сучасний, який починається з розпаду СРСР і утворення Російської Федерації як самостійної держави.

Зачатки самоідентифікації у древній Русі виникають не в етнічній сфері, а в сфері моралі, а з прийняттям християнства свою ідентичність руські починають пов'язувати з православ'ям. Головним чинником формування російської національної ідентичності виступає єдність влади і православної церкви. Саме вони розробляють державницьку ідеологію, яку пізніше засвоюють усі державні інституції. Докорінної зміни парадигмальні засади формування російської ідентичності зазнають в епоху Просвітництва. Релігійна проповідь і прилучення інородців в лоно православної церкви тісно поєднуються з військовою силою, яка розглядається руськими як Боже Провидіння, накладене на них Богом з метою перебудови світу на християнських, православних засадах. Основні ідеологеми розбудови “Великої Русі” (П. Чаадаєв, “слов'янофіли” і “західники”, М. Федоров, В. Соловйов) носять імперський характер, що чітко виявилося в обгрунтуванні ними шляхів побудови Росії як Всесвітньої імперії. Російська національна самоідентичність в період формування “Великої Русі” найтісніше пов'язується з політикою, яка не лише детермінує виникнення філософської рефлексії, а й підпорядковує собі релігію і мораль. Останні втрачають свою автономність і стають духовними знаряддями реалізації політичної ідеї розбудови імперської держави. Саме в цей час формуються нові архетипічні принципи російської національної самосвідомості, які залишаються незмінними впродовж трьох наступних століть. Історія Росії розглядається як історія держави, а не історія нації. Це російська, але не руська історія. Тому руські починають самоідентифікувати себе великоросами. Щодо сенсу конституювання російської національної самоідентичності, то дана епоха - переломна. Відповідно формується і нова духовна основа самовизначення руських. Якщо в попередню епоху нею було православ'я, то в нову епоху стає військова сила. Якщо раніше месіанізм базувався на ідеї вселенської релігійної місії руських, то з кінця XVII ст. формується ідеологія вибудови “Великої Русі” за допомогою військової сили, а релігійний месіанізм замінюється політичним.

За радянських часів філософія трансформувалася в “служницю” побудови комуністичного суспільства у всесвітньому масштабі. Ця утопічна мета “обумовлювала” перебіг людської історії як неухильне самотрансцендентування і тим самим практично нівелювала цінність реального суспільного життя людей, адже людська історія набувала значення дійсної лише через призму реалізації утопічної мети.

Показано, що представники генетичного соціалізму розробляють моделі формування руської людини на засадах євгенічного клонування.

Національна ідентичність характеризує співвіднесеність соціального суб'єкта з нацією, її ціннностями, історією, державними інституціями, політичними та економічними інтересами тощо. Ознаки сучасної російської національної філософії (месіанізм, історіософічність, інтуїтивізм, соборність, імперсоналізм, доктринерський радикалізм, амбівалентність та ін.) суттєво впливають на самоідентифікацію російського народу. На кожному етапі конституювання російської національної самоідентичності ставляться і розв'язуються проблеми взаємовідносин людини і держави, держави і церкви, людини і церкви та багато інших, однак панівною завжди виступає ідея особливої історичної місії руських у світі.

Список праць опублікованих за темою дисертації

1. Кітов М.Г. Руська національна філософія в контексті української історії та культури: Монографія / Микола Григорович Кітов. - К.: Вид. ПАРАПАН, 2008. - 432 с.

Cтатті в наукових фахових виданнях

1. Кітов М.Г. Руська національна філософія, її витоки і джерельна база / Кітов М.Г. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць / Зб. наук. праць / Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2001. - 237 с. - Бібліогр. в кінці розд. - С. 43.

2. Кітов М.Г. Філософський плюралізм: причини і наслідки / Кітов М.Г. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник нау-кових праць / Зб. наук. праць, випуск 9 / Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. - 263 с. - Бібліогр. в кінці розд. - C. 53-61.

3. Кітов М.Г. Культурно-релігійний контекст таємниці княгині Ольги /Кітов М.Г.// Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К.: ДАКККіМ, 2002. - № 3. -151 c. - С. 49-57.

4. Кітов М.Г. Походження Рюрика і його філософія правління “за угодою, по праву” / Кітов М.Г. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць /Зб. наук. праць, випуск 10/ Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Українська книга, 2002. - 320 с. - Бібліогр. в кінці розд. - С. 114-121.

5. Кітов М.Г. Що закодовано в імені твоєму, Борисфен? / Кітов М.Г. // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова - 2003 рік. Випуск 12. 242 с. - С. 176-182.

6. Кітов М.Г. Історико-культурологічний контекст зародження філософ-ських ідей за князювання Олега / Кітов М.Г. // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К.: ДАКККіМ, 2003. - № 2. - 138 с. - С. 41-48.

7. Кітов М.Г. Чи сповідували руські князі філософію конструктивізму по відношенню до автохтонного населення? / Кітов М.Г. // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова - 2003 рік. Випуск 13. 152 с. - С. 18-34.

8. Кітов М.Г. До питання про багатозначність терміну “рус” / Кітов М.Г. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць / Зб. наук. праць, випуск 11 / Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Віпол, 2003. - 330 с. - Бібліогр. в кінці розд. - С. 252-265.

9. Кітов М.Г. Месіанські ідеї у філософії “загальної справи” М.Ф. Федорова / Кітов М.Г. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць / Зб. наук. праць, випуск 12 / Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Віпол, 2003. - 243 с. - Бібліогр. в кінці розд. - С. 48-53.

10. Кітов М.Г. Теургічні мотиви у філософії П.Я. Чаадаєва та їх вплив на розвиток руської національної самосвідомості / Кітов М.Г. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць / Зб. наук. праць, випуск 13 / Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Віпол, 2004. - 290 с. - Бібліогр. в кінці розд. - С. 35-47.

11. Кітов М.Г. Про деякі історико-філософські інтерпретації терміну “рос”/Кітов М.Г. // Гуманітарні науки і сучасність. Зб. наук. праць - К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004. - 226 с. - С. 13-22.

12. Кітов М.Г. До питання визначення основних етапів розвитку руської національної філософії / Кітов М.Г. // Філософські проблеми гуманітарних наук. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, № 4, 2005. - 123 с.- С. 53-58.

13. Кітов М.Г. До питання про дохристиянські витоки та джерельну базу української національної філософії / Кітов М.Г.// Філософські проблеми гуманітарних наук. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, № 5, 2005. - С. 170-175.

14. Кітов М.Г. Специфічні ознаки руської національної філософії /Кітов М.Г.// Філософські проблеми гуманітарних наук. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, № 6, 2005. - С. 41-46.

15. Кітов М.Г. Про деякі загальнометодологічні підходи до вивчення української національної філософії / Кітов М.Г.// Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць /Зб. наук. праць, випуск 15 / Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Віпол, 2005. - 338 c. - Бібліогр. в кінці розд. - С. 45 - 65.

16. Кітов М.Г. Євразійство в руській національній філософії / Кітов М.Г. // Практична філософія, № 4. - К.: Вид-во Центру практичної філософії ПАРАПАН, 2005. - 244 с. - С. 135-142.

17. Кітов М.Г. Роль творчості отців православної церкви у становленні самосвідомості руського народу / Кітов М.Г. // Нова парадигма: Журнал наукових праць / Гол. ред. В. П. Бех. - Вип. 49. - К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2005. - 238 c. - С. 51-65.

18. Кітов М.Г. Дохристиянські вірування українців, або чи був Перун їхнім Богом? / Кітов М.Г. // Практична філософія, № 4. - К.: Вид-во Центру практичної філософії ПАРАПАН, 2006. - 208 с. - С. 198-206.

19. Кітов М.Г. Формування нової парадигми філософування в руській національній філософії за доби Просвітництва / Кітов М.Г. // Філософські проблеми гуманітарних наук. Київський національний університет імені Тараса Шевченка № 11, 2006. - С. 181-190.

20. Кітов М.Г. Расові аспекти змісту руської ідеї / Кітов М.Г. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць /Зб. наук. праць, випуск 20 / Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К.: Видавничий центр КНЛУ, 2007. - 292 с. - Бібліогр. в кінці розд. - С. 55-68.

21. Кітов М.Г. Витоки і джерельна база руської національної філософії: нові підходи до аналізу проблеми / Кітов М.Г. // Практична філософія, № 3. - К.: Вид-во Центру практичної філософії ПАРАПАН, 2008. - 248 с. - С. 219-226.

Анотація

Кітов М.Г. Філософія як духовний чинник конституювання російської національної самоідентичності. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. Інститут вищої освіти Національної академії педагогічних наук України. - Київ, 2010.

У дисертаційному дослідженні аналізуються фундаментальні проблеми духовного впливу філософії на конституювання російської національної самоідентичності, як цілісної рефлексії народу на власну життєдіяльність, яка і виступає об'єктивною основою історичного поступу російської національної самосвідомості. Вперше комплексно проаналізовано етапи конституювання російської національної самоідентичності та її специфічні ознаки.

Показано, що наскрізним принципом розвою російського народу від висхідної консорції до сучасної російської політичної нації було географічне і соціокультурне розширення ареалу їх розселення шляхом військової, релігійної, економічної, політичної, духовної експансії, що й детермінувало виникнення специфічних ознак російської національної самоідентичності.

Ключові слова: національна самоідентичність, філософія в Росії, руська філософія, російська національна філософія, філософський плюралізм, “Свята Русь”, “Велика Русь”, “Всесвітня Країна Рад”, месіанізм, євразійство.

Аннотация

Китов Н.Г. Философия как духовный фактор конституирования российской национальной самоидентичности. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. Институт высшего образования Национальной академии педагогических наук Украины.- Киев, 2010.

В диссертационном исследовании анализируются фундаментальные проблемы духовного влияния философии на конституирование российской национальной самоидентичности, как целостной рефлексии народа на собственную жизнедеятельность, которая и выступает объективной основой исторического развития российской национальной философии. Впервые комплексно проанализированы истоки, истоковедческая база, этапы развития и специфические черты российской национальной самоидентичности в процесе становления украинского и российского народов. Подчеркнуто, что исходя из геополитических изменений, которые происходят на постсоветском пространстве, переосмысление указанных вопросов акуально и для российских обществоведов, ибо имеющиеся исследования данной проблематики (невзирая на огромный массив литературы), нельзя считать исчерпывающими, поскольку они в основной своей массе являются заидеологизованными или касаются лишь отдельных аспектов данной проблемы. Для таких исследований характерно отсутствие четких методологических подходов.

При вычленении этапов конституирования российской национальной самоидентичности в дополнение к формационному, социокультурному, цивилизационному, широко используется синергетический подход, который оказался более продуктивным при исследовании данной темы. Это дало возможность выделить етапы становления российской национальной самоидентичности, показать исторически неразрывную, иманентную логику ее развития, виявить формы ее проявления на различных етапах институцио-нального существования российского общества, раскрыть диалектику ее становления путем анализа изменений проблематики на каждом из этапов.

Осуществлена экспликация понятий: “философия в России”, “русская философия”, “российская национальная философия” и доказана необходи-мость их использования для характеристики самосознания россиян. Исследо-ваны объективные предпосылки и основания, предопределяющие конституи-рования самоидентичности русских на каждом историческом этапе развития народа, начиная от исходного консортивного объединения индивидов различных этносов, до современной российской политической нации. Сделан вывод: определяющим было постоянное расширение социокультурного ареала русских, путем военной, религиозной, экономической, политической, духовной экспансии, что и предопределило возникновение специфических особенностей современной российской национальной самоидентичности.

Особое внимание уделено анализу эпохи Просвещения ибо в это время формируются новые архетипичные основания национального самосознания, которые остаются неизменными в течении трех последующих столетий. Главніе из них следующие: 1) история России это история государства, а не нации. Это российская, а не русская история; 2) России принадлежит исключительная роль в мировой истории; 3) славу российскому народу в новую историческую эпоху может дать только военная сила. Если ранее мессианизм базировался на идее вселенской религиозной миссии русских (хранение чистоты православия), то начиная с конца XVII ст. религиозная проповедь тесно соединяются с военной силой, которая рассматривается русскими как Божье Провидение наложенное на россиян Богом с целью перестройки мира на православных основаниях. Показано, что основные идеологемы “Великой Руси” (П. Чаадаев, “словянофилы” и “западники”, М. Федоров, В. Соловйов) носят имперский характер, что четко проявилось при обосновании ими постоения Росии как Всемирной империи.

В работе также исследованы процесы модернизации имперских идей в постсоветской российской философии (евразийство, генетический социализм) и их влияние на самоидентификацию россиян.

Систематизированы основные черты современной российской философии (мессианизм, историософичность, интуитивизм, соборность, имперсонализм, доктринерский радикализм, амбивалентность и др.) и показано, что они отражают как онтологично присущие народу черты духовности, так и привнесенные в процессе русификации инородцев и их культуры. Также показано как они влияют на конституирование российской национальной самоидентичности.

Подчеркнуто, что на каждом етапе конституирования российской нацио-нальной самоидентичности всегда, хотя и по-новому, ставятся и решаются вопросы взаимоотношений человека и государства, государства и церкви, человека и церкви, и много других, однако главенствующей всегда выступает претензия на особое место и особую роль русских в мире. Такое убеждение и является ключовым моментом их национальной самоидентификации.

Ключевые слова: национальна самоидентичность, философия в России, русская философия, российская национальная философия, философский плюрализм, «Святая Русь», «Великая Русь», «Всемирная Страна Советов», мессианизм, евразийство.

Summary

Kitov M.H. Philosophy as Spiritual Factor of the Institutionalizing of Russian National Self-identity. - Manuscript.

The dissertation is for obtaining, of a scientific degree of the Doctor of philosophical sciences on the speciality 09.00.03 - social philosophy and philosophy of history. The Institute of Higher Education of the National Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2010.

Fundamental problems of spiritual influence of philosophy on the institutionalizing of Russian national self-identity as integral refletion of people on their own living activities, which appears as objective basis of historical step of Russian national self - consciousness have been analyzed in the dissertation research.

For the first time the institutionalizing of Russian national self-identity and its specific signs have been analyzed completety.

It is shown that geographical and political extension of the area of their settling by means of military, religions, economical, political, spiritual expansion was the main principle of the development of Russian people from rising consortional association of emigrants from different ethnic communities to Russian civil political nation, that determined origin of specific signs of Russian national self-identity.

Key words: national self-identity, philosophy in Russia, Russian philosophy, Russia national philosophy, philosophical pluralism, “Saint Rus”, “Great Rus”, “World Country of Soviets”, messionism, eurasianism.

Размещено на Allbest.ru