Культура екологічної безпеки українського суспільства як предмет філософської рефлексії

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Лесникова Інна Володимирівна

УДК 351.746.1(477)(075.8)

КУЛЬТУРА ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Національного технічного університету України «КПІ», міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Абрамов Володимир Іванович,

Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри національної безпеки.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Джинчарадзе Наталія Гаврилівна

Інститут проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, заступник директора.

кандидат філософських наук, професор

Чекаль Леонід Андрійович

Національний університет біоресурсів і природокористування України, завідувач кафедри філософії.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного технічного університету України «КПІ» за адресою: 03056, м. Київ, пр. Перемоги, 37.

Автореферат розіслано «12» травня 2010 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, доцент О.В. Романовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Нагальність обраної теми дослідження зумовлена тим, що у XXI століття людство вступило у стані безпрецедентного техногенного тиску на природні комплекси. За таких умов загострення ресурсної конкуренції неминуча деструкція соціуму, зниження передбачуваності всіх форм соціальної поведінки. Людство живе в небезпечному та невизначеному світі, який вселяє не відчуття сліпої впевненості, а лише відчуття впевненої надії. У сукупності ці процеси утворюють передумови для розвитку біосферних, техногенних та інших катастроф. Все це робить актуальним питання культури екологічної безпеки українського суспільства.

Значною мірою актуальність теми дослідження обумовлюється потребою у філософському аналізі сучасних науково-теоретичного і прикладного дискурсів, у контексті яких взаємозумовленість геокультури, екологічної культури, екологічної безпеки і культури екологічної безпеки отримали б усебічне й адекватне тлумачення із урахуванням їх людських вимірів. екологічний безпека філософський культура суспільство

Крім того, досить складним теоретичним завданням є концептуальне поєднання екологічної культури та культури екологічної безпеки, оскільки є певна неузгодженість між сукупністю категорій, традиційно використовуваних у філософії для характеристики людської культури, духовних вимірів людини і конкретно-науковими уявленнями про структуру та визначальні характеристики феномена екологічної безпеки. У цьому контексті теоретичної актуальності розкривається взаємозумовленість екологічної культури і культури екологічної безпеки, зокрема з'ясування кореляційних залежностей між рівнем екологічної культури і культури екологічної безпеки, визначенням механізмів розбудови екологічної безпеки держави на основі ключових складових культури екологічної безпеки.

Стан культури екологічної безпеки у нашій країні актуалізує та підсилює тему дослідження. В Україні екологічна політика належить більшою мірою до царини бажаного, ніж дійсного. Проблема підвищення рівня екологічної культури, її якісного оновлення як фундаменту культури екологічної безпеки, а далі, національної безпеки, ще не стала предметом спеціальних досліджень ні у вітчизняній, ні у зарубіжній філософії.

Актуалізації проблеми культури екологічної безпеки українського суспільства сприяє те, що логіка цивілізаційного розвитку підносить культурну політику та екологію до рангу домінантних, таких, що визначають світове соціально-політичне життя XXI століття. Як наслідок загострюється проблема виявлення філософських, теоретико-методологічних та історичних основ теорії культури національної безпеки як комплексу ідей, установок, настроїв, цінностей та інших духовних феноменів, що реалізовуються у поведінці людини відносно до навколишнього середовища.

Із наведеного можна зробити загальний висновок, що дослідження зазначеної проблеми суттєве та актуальне. Пізнання факторів та механізмів формування культури екологічної безпеки з урахуванням її прояву та функціонування на рівні конкретних підсистем суспільства та соціальних інститутів тісно пов'язане з методологією обґрунтування економічних реформ, подоланням соціальної та політичної нестабільності, потребами у підвищенні рівня культури населення. Ця обставина підкреслює практичну значущість та новизну роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження тісно пов'язаний із вимогами Постанови ВР України «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, № 38-39).

Дисертаційна робота є завершеним дослідженням, виконаним на кафедрі філософії факультету соціології та права Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» згідно з науковим напрямом кафедри. Тема дослідження: «Дослідження методів розвитку творчої особистості» (№0107U0000981). Крім того, дослідження проведено згідно з комплексною науково-технічною програмою Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» «Сталий розвиток», затвердженою Вченою радою університету (протокол № 4 від 6 квітня 2009 р.).

Мета і завдання дослідження полягає у тому, щоб розробити соціально-філософські основи методології культури екологічної безпеки як основи сталого розвитку українського суспільства.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- визначити теоретико-методологічні засади інтерпретації феномена екологічної безпеки в принципово важливих для проблеми культури екологічної безпеки класичних та новітніх філософських концепціях;

- здійснити послідовний аналіз традиційного розуміння культури як феномена діяльності з метою виокремлення на цій основі сучасного соціально-філософського сенсу культури безпеки;

- розкрити внутрішній механізм природних та соціальних детермінант геокультури як основи динаміки екологічної безпеки;

- охарактеризувати основні тенденції становлення екологічного світогляду;

- розробити проблемно-орієнтовану модель екологічної культури у сучасному суспільстві;

- обґрунтувати роль та місце екологічної культури як методологічного засобу вивчення безпеки життєдіяльності суспільства через компроміс;

- з'ясувати особливості інституціоналізації філософії екологічної безпеки як інтегруючого напряму розгляду проблем безпеки в сучасному науковому знанні;

- встановити якості синергізму елементів культури екологічної безпеки, розкрити її сутність і зміст;

- обґрунтувати потребу у формуванні та визначити найістотніші складові сучасної концепції функціонування культури екологічної безпеки.

Об'єкт дослідження - феномен екологічної безпеки у сучасних інтерпретаціях.

Предмет дослідження: явище культури екологічної безпеки як необхідна передумова формування національної безпеки держави.

Методи дослідження. Становлення і виконання дослідницьких завдань зумовили потребу в обґрунтуванні нових та ретельному виборі вже апробованих, підтверджених науковою практикою методологічних принципів та підходів. У праці використано комплексний підхід і такі міждисциплінарні та загальнонаукові принципи, як синергетика, трансформація моделей, поєднання історичного та логічного, зокрема принципу відповідності вивчення й формування культури екологічної безпеки актуальним потребам суспільного розвитку, меті й завданням державного будівництва, єдності суб'єктивного та об'єктивного у вивченні й обґрунтуванні її змісту, нового образу, а також сутнісного, структурно-змістового, функціонального, діяльнісного, системного, соціокультурного принципів тощо. У дисертації використано методи аналізу та синтезу, абстрагування й конкретизації, індукції та дедукції, діагностичного та статистичного порівнянь. Ці підходи та методи уможливили розширення простору дослідження, виходячи з того, що нелінійність, відкритість, незавершеність, нерівномірність, дискретність, циклічність, потреба у переборюванні критичних ситуацій - складові сучасного уявлення про загальну форму організації та функціонування систем екологічної безпеки.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена цілісним системним підходом до дослідження культури екологічної безпеки суспільства. Вперше у вітчизняній філософії розкрито сутність, структуру та засадничі витоки формування культури екологічної безпеки українського суспільства у контексті конкретних соціальних практик.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких теоретичних положеннях:

- на основі послідовного аналізу традиційного розуміння екологічної безпеки виявлено сучасний сенс цього поняття, який акцентує увагу на притаманності соціокультурних детермінант культурі екологічної безпеки;

- методом цілісного філософського дискурсу феномену культура визначено та розкрито його провідні конституюючі виміри сенсу культури безпеки: дуальної опозиції «компромісність - безкомпромісність» і дуальної опозиції «компромісність - справедливість» у становленні нових моделей світобудови XXI століття;

- обґрунтовано евристичний сенс розподілу природних та соціальних детермінант геокультури як основи динаміки екологічної безпеки, що зумовлює як виникнення її різноманітних історичних та цивілізаційних типів, так і становлення кожного конкретного стану;

- аргументовано та обґрунтовано потребу в дослідженні екологічного світогляду як засобу відображення сприятливого способу життєдіяльності;

- виокремлено та вивчено основні внутрішні та зовнішні аспекти екологічної культури й доведено, що екологічна культура як сукупність матеріальних і духовних цінностей, універсальних та етнічних символічних форм, а також способів людської діяльності та життєдіяльності постає основою екологічної безпеки, безпосередньо втілюючись у різноспрямованому процесі її становлення;

- доведено, що у межах інституціоналізації філософії екологічної безпеки, в її русі до культури екологічної безпеки склалося належне та достатнє методологічне й теоретичне підґрунтя для створення нової концепції екологічної безпеки українського суспільства XXI століття;

- подано методологічне та теоретичне обґрунтування якості синергізму елементів культури екологічної безпеки, розкрито її сутність та зміст як специфічної сукупності орієнтирів, засобів, форм і способів взаємодії людей (соціальних груп, інститутів тощо) з середовищем існування, що виробляються ними у спільному житті для підтримки (зміни) певних структур діяльності, соціальної взаємодії та спілкування;

- досліджено основні тенденції формування культури екологічної безпеки та доведено, що соціальні механізми і технології її функціонування - складні та суперечливі процеси усвідомлення й упровадження методів і засобів для досягнення політичних, економічних, інституційних, гуманітарних, культурних підстав взаємодії між людьми, суспільством і державою на основі культури компромісу і справедливості, формування і стійкого функціонування історичної пам'яті, мрії і сенсу життя людини з урахуванням шанобливого діалогу, довіри і солідарності у поєднанні з культурою відповідальності.

Практичне значення одержаних результатів. Визначається конкретним характером рекомендацій, що містяться у дисертації, можливостями їх широкого застосування у практиці державного управління соціокультурними основами формування культури екологічної безпеки українського суспільства, а також у сучасному освітньому процесі на всіх його рівнях.

Матеріали дисертаційної роботи використовують у навчальному процесі на кафедрі філософії Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» у ході вивчення дисципліни «Основи сталого розвитку суспільства».

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним науковим дослідженням, виконаним на кафедрі філософії факультету соціології та права Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Висновки та положення наукової новизни зроблені та отримані автором завдяки власній дослідницькій роботі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження докладалися, обговорювалися і отримали позитивну оцінку на таких наукових конференціях: Науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу Київського інституту соціальних та культурних зв'язків (Київ, 2001 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Планетарна цивілізація. Наука. Освіта» (Суми, 2008 р.); Науково-практичній конференції за міжнародною участю «Демократичне врядування: наука, освіта, практика» (Київ, 2009 р.); Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Розвиток України у XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми» (Тернопіль, 2009 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Стратегія розвитку України у глобальному середовищі» (Сімферополь - Ялта, 2009 р.); Українському екологічному конгресі «Структурна перебудова та екологізація економіки в контексті переходу України до збалансованого розвитку» (Київ, 2009 р.); Загальноукраїнській науково-практичній конференції «Якість життя: проблеми, пріоритети і перспективи» (Донецьк, 2009 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Соціальна безпека і гуманітарний захист в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики» (Чернігів, 2009 р.); Круглому столі «Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні» (Ялта, 2010 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладені автором у 17 наукових працях, серед яких 8 статей у фахових виданнях з філософії, рекомендованих ВАК України, з них 1 стаття у колективній монографії та 8 публікацій тез у збірниках наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертації зумовлені логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та визначених завдань. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів (дев'яти підрозділів), висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації - 198 сторінок. Список використаної літератури налічує 290 найменувань і має обсяг 26 сторінок.

основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та ступінь його наукової розробки, вказано зв'язок з науковими програмами, визначено об'єкт та предмет, мету і завдання, розкрито основні методи дослідження, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та публікації.

У першому розділі «Культура та діяльність людини - детермінанти формування «культури екологічної безпеки» проведено огляд літератури за темою та обрано напрям дослідження. Класифіковано питання, що залишаються нерозкритими в науці та займають важливе місце у вирішенні проблеми культури екологічної безпеки України. Обґрунтовано власне резюме стосовно потреби у проведенні досліджень у галузі теорії національної безпеки у світлі сучасного соціального знання: теорії компромісу.

У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічний аналіз соціокультурних підстав культури екологічної безпеки» виявлено та розглянуто теорії та підходи, історичний та логічний розвиток понять та категорій, що теоретично вирішують проблему забезпечення екологічної безпеки держави та відтворюють процеси становлення культури екологічної безпеки суспільства. Сучасна наука звертає все більше уваги на соціально-екологічну проблематику. Загалом, як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі можна виділити певні напрями, у межах яких формуються наукові публікації, сконцентровані на соціокультурних основах екологічної домінанти трансформації українського суспільства та культури екологічної безпеки.

До першого з цих напрямів належать студії, присвячені аналізу теоретико-методологічних аспектів стану перспектив розвитку зв'язку людини з її навколишнім середовищем. Можливості щодо приборкання природи та використання її багатств людиною інтерпретуються як необмежені у працях І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, К. Маркса, Ф. Енгельса та інших вчених. У них відпрацьовано понятійний апарат, окреслено підходи до аналізу історичних тенденцій взаємовідносин суспільства та природи, її перетворення в цьому процесі. Істотну увагу приділено спробам виокремити деякі соціальні сторони впливу людей на середовище їх життя (Е. Геккель, В. Вернадський, Г. Риккерт, Ф. Фукуяма, Ю. Хабермас, Л. Февр, М. Сор).

Другий напрям розглядає роботи з соціокультурного простору, які характеризують нинішній стан цього питання. Обґрунтування доцільності ставлення до природи з позицій екологічної культури знаходимо в концепції глобального моделювання, яку розробили під егідою Римського клубу Б. Гаврилишин, Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Месарович, Е. Пестель, А. Печчеї, Я. Тінберген, Е. Андрєєв, О. Білорус, Д. Лобань, Б. Юдін).

До третього напряму належать праці щодо трансформування українського суспільства, присвячені визначенню місця України у контексті модернізації і глобалізації. Це розробки сучасних українських вчених Г. Волинки, Г. Горак, С. Дорогунцова, А. Єрмоленка, В. Малахова, М. Мокляка, С. Мороза, Б. Новікова, І. Огородника, Т. Пікашової, І. Стогнія, М. Тарасова, А. Толстоуховa, В. Шинкарука та інших.

Як четвертий напрям, було розглянуто питання екологічної домінанти, яким мало приділяється уваги, особливо в історичному аспекті (В. Бганба, Л. Гумільов, О. Дрейєр, М. Моісеєв, І. Пригожин). Проблеми культури в цілому і екологічної культури зокрема в інтерпретаціях сьогодення з'ясовуються у працях В. Андрущенко, Н. Джинчарадзе, В. Деркача, Л. Димитрової, Ф. Канака, М. Кисельова, В. Крисаченка, М. Поповича, Л. Юрченко, І. Федорової, М. Хилька та інших.

До п'ятого напряму належать праці з проблем безпеки особистості, значення якої дедалі більш зростає (Дж. Адаіра, Л. Виготського, Л. Гримака, Л. Хьєла) та національної безпеки (А. Качинського, В. Косевцова, В. Мандрагелі, В. Манілова, О. Прохожева, Г. Ситника).

Екологоетичні аспекти культури людини спостерігаємо в центрі уваги наукових інтересів таких дослідників, як Х. Йонас, В. Каллікот, О. Леопольд, Х. Ролстон, Г. Торо та інших.

Перелік використаних джерел для досягнення поставленої в роботі мети не буде повним без посилань на інституціоналізацію філософії та соціології культури національної безпеки держави, що впроваджують В. Абрамов, В. Кузнецов, В. Вікторов та інші.

Аналіз робіт зазначених напрямів дає нам змогу зробити висновок про те, що не зважаючи на широке коло досліджень з екологічної проблематики, не має в оптимальному варіанті розробок соціокультурних основ культури екологічної безпеки сучасного суспільства. Дослідження останніх років, безпосередньо присвячені різним аспектам проблеми забезпечення національної безпеки, окреслили потребу саме в комплексному, цілісному, багатовимірному аналізі цієї філософської проблеми, особливо у контексті притаманних сучасному українському суспільству засадничих змін.

У підрозділі 1.2. «Культура як форма діяльності: соціально-філософський сенс безпеки» досліджено соціокультурні основи екологічної домінанти трансформації українського суспільства, генезу філософських понять та розвиток філософських категорій, що описують соціальну діяльність як практику традиційної екологічної безпеки.

Саме людське життя породжує діяльність, оскільки його конкретні колізії і протиріччя роблять її потрібною і втілюють у життя. Аналіз теорій і практик традиційної екологічної безпеки вказує на втрату динамічності, ослаблення орієнтованості на безпеку кожної людини, явна невідповідність у протидії новим викликам, конфліктам, новим ризикам і небезпекам, невизначеності й хаосу. Тому більш ніж будь-коли нагальною є потреба у перспективному багатовимірному підході, застосовному як у концептуальному проробленні, так і до скоординованих прагматичних дій. Такий підхід виходить із ключової важливості категорій культури: людський вимір і права людини й безпека неподільні.

Саме попереднє зіставлення змісту й структури діяльності людини та її буття у світі спонукають розглядати потреби в розумінні нової архітектури світобудови XXI століття. Що уможливлює запропонувати певні тези.

Автор наголосила, що саме в різноманітності практик зі збереження життя сформувалася нова якість дуальної опозиції «компромісність - безкомпромісність» як потреба у збереженні традицій запобігання екологічних та інших протиріч, як потреба у нових гуманітарних інноваціях.

Автор дійшла висновку, що розуміння природи практик компромісного, його якісної визначеності; розуміння джерел динаміки компромісного та його сутнісних характеристик; розуміння виняткової ролі дуальної опозиції «компромісність - безкомпромісність» і дуальної опозиції «компромісність - справедливість» у становленні нових моделей світобудови XXI століття об'єктивно й суб'єктивно утворює підстави для особливого компромісологічного наукового дискурсу.

У підрозділі 1.3. «Геокультура як динамічна та перспективна методологія філософського вивчення безпеки» розкрито діалектику природних та соціальних детермінант геокультури як основи динаміки екологічної безпеки.

Зазначено, що дослідження екологічної домінанти стали підставою для інтерпретації теорії компромісу, що формується через геокультуру. Аргументи ґрунтуються на припущенні про те, що новизна, оригінальність і актуальність суджень для гуманітарної науки і для наукового світогляду XXI століття полягає в орієнтованості геокультурної парадигми, що утворюється, на мету, ідеали й цінності людини, на її творчий потенціал, на забезпечення нового гуманітарного синтезу в сучасній науці, на компромісність.

Здійснений дисертантом аналіз факторів, що зумовлюють особливості життєдіяльності та геокультури як пріоритетних чинників соціокультурних основ екологічної домінанти суспільства дає змогу констатувати, що життєдіяльність як цілісність має складну часову та змістовну структуру. Час життєдіяльності як об'єктивний процес незворотний, закарбовується він у подіях і датах особистої біографії. Це час соціально контрольований та керований. Життєдіяльність особистості стає не просто потоком чергових подій, вона виступає сферою культурного творення, творчого ставлення до світу, цінності котрої можуть виходити за межі часу індивідуального життя.

Подальший огляд методологічних засад становлення геокультурного підходу виразно актуалізував проблему інституціоналізації гуманітарної парадигми XX-XXI століть. Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що становлення геокультури зумовлене функціонуванням геополітики й геоекономіки; у сучасній гуманітарній науці працюють і геополітика, і геоекономіка, і геокультура. Відтак, на переконання автора, важливим етапом на шляху розробки й затвердження нових підходів до подолання небезпек має стати цілеспрямована робота стосовно руху до «культури запобігання».

У другому розділі «Екологічна культура як основа екологічної безпеки держави» автор дослідила пріоритетні напрями дії світоглядних, екологічних та культурних трансформацій у суспільстві, а також з'ясувала механізми забезпечення екологічно безпечної моделі розвитку.

У підрозділі 2.1. «Основні тенденції становлення екологічного світогляду» складність та суперечливість структури екологічного світогляду автор пояснює різними методологічними та ідеологічними підходами до розгляду соціокультурних основ екологічної домінанти українського суспільства.

Для розуміння соціокультурних основ екологічної домінанти українського суспільства важливо усвідомити характер взаємодії компромісного й неприйнятних, невиправданих ризиків (сфери безкомпромісного). Особливий аспект цього дослідження пов'язаний з тією обставиною, що в такому контексті небезпека й страх органічно входять у нову парадигму розвитку України. В запропонованій інтерпретації категорія небезпека може бути осмислена як перша перетворена форма «правил заборони». Тим самим можна позначити дві лінії «руху» небезпеки. Перша лінія інституціоналізації небезпеки через культуру небезпеки до високих гуманітарних технологій мінімізації наслідків впливу небезпек, страху, блокування причин їх виникнення й набору енергії впливу на об'єкти: цілі, ідеали, цінності, інтереси. Ця лінія інституціоналізації небезпеки може бути втілена в культуру безпеки; у стійку, гарантовану безпеку (В. Кузнєцов). Друга лінія поглиблення й поширення небезпеки через страх, соціокультурну травму (П. Штомпка), конфлікт, кризу, катастрофу, руйнування довіри, оптимізму, надії. На переконання автора, обидві лінії «руху» небезпеки припускають фактор часу (його прискорення) і фактор масштабу, фактори соціального часу й соціального простору. Важливою обставиною вибору лінії «руху» небезпеки (вибір лінії, можливість подолання небезпеки) є наявність і стан (доступність, мобільність, технологічність) культурного й соціального капіталу.

Підрозділ 2.2. «Модель екологічної культури сучасного суспільства» розкриває екологічний контекст соціогенезу культури у суспільстві.

В межах проблематики цього підрозділу автор розглянула принципові моменти вивчення екологічної культури та її складової екологічної безпеки держави. Досліджено системні природні об'єкти (геосистеми, зокрема екосистеми), котрі вирізняються багатовимірністю, багатогранністю, відкритістю, незавершеністю, нелінійністю, свого роду інтегральною складністю, що включає характерні стики складності у видах (субстратну, параметричну, динамічну й еволюційну складність) і характерні стики складності організації (складність зв'язків і відношень, рівнів, підсистем і компонентів, складних законів будови, функціонування і розвитку). Поняття цих різновидів складності природних об'єктів можуть набувати розрахункової та прогнозуючої функції за умови кількісних оцінок усіх характеристик складності.

Сутнісною характеристикою екологічної культури як складової частини екологічної безпеки держави є також поняття складності. Вони належать саме до тих складних систем матеріальної реальності, поведінка (властивості) яких значною мірою пов'язана з її еволюцією, тобто передісторією, яка неодмінно є ознакою природи складності цих систем, що атрибутивно містять сліди свого екологічного минулого.

Відповідно, розглядання екологічної культури через оціночне відношення вивело автора на проблему переходу цієї культури в екологічну культуру суспільства та навпаки. До сутності культури «належить і продукування ідеального змісту, мети та цінностей, які виконують орієнтаційну і прогностичну функції (М. Кастельс). У процесі змістотворення завжди долається опозиція - «хаос - упорядкованість».

Автором сформульовано низку важливих категорій, які методологічно дадуть змогу розглянути феномен екологічна безпека через компроміс.

Екологічна безпека - це зміст, форма й сфера діяльності людини, народів світу й держав у культурному масштабі на основі шанобливого діалогу, культури миру й безпеки, стратегічного компромісу щодо формулювання, уточнення й досягнення особистих, національних і цивілізаційних цілей, ідеалів, цінностей, інтересів; збереження, розвитку й захисту норм і традицій людей, родин, націй і суспільств, їх соціальних інститутів і мереж життєзабезпечення від неприйнятних викликів, ризиків, небезпек і загроз.

Довіра - це одна з основних категорій екологічної культури, яка відображає стан світосприйняття людини на основі терпимості й шанобливого діалогу; стан конструктивної комунікації між природою і суспільством, між людьми, між авторами й інститутами, між людиною й владою, між народами й державами; стан з наявністю волі й енергії для досягнення необхідних компромісів.

У підрозділі 2.3. «Екологічна культура як безпека життєдіяльності суспільства» обґрунтовано роль та місце екологічної культури як методологічного засобу вивчення безпеки життєдіяльності суспільства через компроміс.

Наголошено, що забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини охоплює декілька процесуальних моментів: діяльність за оцінкою ризику і діяльність за управлінням екологічним ризиком з метою його мінімізації. Оцінювання ризику передбачає науковий аналіз його генезису, зокрема вплив і визначення ступеня ризику та умов, які сприяють його зростанню. Управління ризиком спирається не тільки на оцінювання вірогідності екологічної небезпеки та її наслідків, але й на економічний і соціальний аналіз, а також правові важелі, які не враховуються у разі оцінювання ризику.

Спільний аналіз властивостей запобігання, випередження й ризиків дав змогу виявити глибокий взаємозв'язок компромісного й ризикованого у сучасному житті. Це особливо наочно на зіставленні неприйнятного ризику, прийнятного ризику, виправданого ризику й нульового ризику, тож для розуміння головних екологічних домінант взаємодії екологічної культури безпеки (через компроміс) та вже сформованої соціології ризику було встановлено ієрархію концепцій прийнятного ризику й виправданого ризику.

У цьому підрозділі роботи було продовжено формулювання низки важливих категорій, які методологічно дали змогу розглянути феномен безпека через компроміс: екологічний діалог; екологічна терпимість; екологічна солідарність; екологічна співпраця; запобігання.

У третьому розділі «Культура екологічної безпеки як основа сталого розвитку» автор дослідила зміст, сутність та механізм здійснення культури екологічної безпеки держави на підставі нової гуманітарної парадигми XXI століття та засадах цивілізаційно-синергетичної методології.

Підрозділ 3.1. «Статус філософії екологічної безпеки у сучасному науковому знанні» присвячено обґрунтуванню стану і тенденцій, узагальненню напрямів філософії культури екологічно безпечної діяльності.

Запропоноване розуміння того, що незаперечною в усіх підходах до дослідження екологічної безпеки є одна центральна проблема, а саме: зміни та флуктуація стану культури екологічної безпеки людини, суспільства. Філософія екологічної безпеки визначається найтіснішою взаємодією внутрішніх і зовнішніх факторів, знання про які, з одного боку, може дати філософія, використовуючи іманентні їй методи й підходи, а з другого боку - науковий інструментарій інших наук.

Область досліджень філософії екологічної безпеки, на думку автора, передбачає вивчення відносин між людьми, між людьми й суспільними інститутами проблем життєзабезпечення. Мова йде про збереження життя, досягнення благополуччя, заощадження своєї ментальності, національної культури і мови. Предметне поле філософії екологічної безпеки передбачає аналіз змін основних інститутів і процесів, що забезпечують безпеку в різних сферах суспільної життєдіяльності. Структура предмета філософії екологічної безпеки орієнтована на аналіз таких питань, як відносини між людьми в процесі діяльності, спрямованої на забезпечення безпеки; виявлення тенденцій і визначення адекватності реагування на ризики, що формуються і ті, що відбулися, виклики, загрози й небезпеки; виявлення особливостей у динамці функціонування інститутів безпеки як державних, так і недержавних, характеру їх взаємодії та ймовірних перспектив їх трансформації з урахуванням змін внутрішнього й зовнішнього середовища.

Автором обґрунтовані основні принципи філософії екологічної безпеки, її предмет, функції та розкрито статус філософії екологічної безпеки у сучасному науковому знанні. Особливістю авторського підходу є узагальнення про систему категорій філософії екологічної безпеки. Поняття безпека співвідноситься, насамперед, з категоріями культура миру, екологічна культура, філософія національної безпеки, згода, солідарність, співтворчість, соціокультурна динаміка, соціальні зміни, діалог, терпимість, ціннісні орієнтири діяльності.

У підрозділі 3.2. «Сутність та зміст культури екологічної безпеки соціуму» автором досліджено характер трансформаційних процесів українського суспільства та впливу на них соціокультурних уявлень.

Принципове значення у дослідженні має визнання концептуальної й теоретико-методологічної можливості нового підходу до забезпечення безпеки. Його сутність полягає у випереджальному впливі на виклики, загрози, небезпеки, ризики, що виникають у соціальному середовищі. Тепер категорія «філософія культури екологічної безпеки» може бути визначена як самостійна соціальна теорія, що формується і відображає процес забезпечення життя людини, збереження родини й народу, їх цілей, ідеалів, цінностей і традицій, соціальних інститутів і мереж, стійкості дотримання прав і обов'язків людини й основних свобод для всіх (незалежно від раси, статі, мови й релігії), їх захищеністю від неприйнятних викликів, ризиків, небезпек і загроз.

Поняття культура екологічної безпеки може бути визначене у взаємозв'язку категорій, таких як свобода, співпраця, відповідальність, солідарність, терпимість, згода, мир, безпека, довіра, компроміс. Саме аналіз проблем генезису, еволюції ідеології розвитку сучасного українського суспільства привів до висновку щодо можливості її використання як теоретичного підґрунтя національних інтересів України. І нарешті, потрібен такий крок - як перехід до культури екологічної безпеки. Її область досліджень ширша від області «філософії екологічної безпеки» з огляду на включення проблем безпеки ширшого спектру соціальних інститутів, мережевих утворень, проблем керування ризиками, викликами, загрозами, небезпеками, культури їх запобігання.

Структура культури екологічної безпеки розширюється за рахунок включення аналізу динаміки змін у стані людського потенціалу, інтелектуального капіталу, стану середовища, орієнтованості людей на діалог і толерантність у міжособистісному спілкуванні.

У підрозділі 3.3. «Тенденції інституціоналізації культури екологічної безпеки: механізми і технології, формування і функціонування» автор обґрунтовує оптимізацію соціального механізму як фактору забезпечення екологічної безпеки.

У цьому розділі праці здійснено спробу запропонувати проблемно-орієнтовану модель управління безпекою (захищеністю) екологічної системи, її інформаційної підтримки та формування ідеалів, потрібних для її життєдіяльності (функціонування) і розвитку. Методологічною передумовою дослідження соціального механізму реалізації культури екологічної безпеки є аналіз реалій сучасного стану України. Соціальний механізм реалізації означає структуризацію індивідууму у взаємодії з іншими індивідами та суспільством, яка здійснюється з одного боку завдяки становленню і реалізації потреб, інтересів та ідеалів людини як її головних структурних компонентів, а з другого боку - завдяки функціонуванню та розвитку основних компонентів структури суспільства. Саме такий механізм і є соціальним, а не одностороннім «ескалатором», що передбачає не пряму взаємодію індивіда із суспільством, а за допомогою багатьох «посередників» - структурних компонентів суспільства. Соціальні механізми й показники становлення та динаміки культури екологічної безпеки характеризуються такими особливостями. Культура екологічної безпеки в процесі свого функціонування (зокрема і на стадії становлення) формує готовність до певного типу діяльності, вимірюваної за допомогою системи показників (індикаторів). Діяльність суб'єкта здійснюється споконвічно у разі осмислення й сприйнятті (ідеалу, цінності) - тоді прояв феномена «культура екологічної безпеки» стає способом захисту мети (ідеалу, цінностей) у процесі її досягнення. Сам механізм виступає тут як стійка структура взаємодій відносин, зв'язків соціальних суб'єктів щодо попередження, реагування й захисту суспільства від неприйнятних загроз, викликів, ризиків і небезпек.

У «Висновках» узагальнюються результати дослідження, які мають науково-теоретичне й практичне значення.

Дисертація містить постановку й теоретичне вирішення нової наукової проблеми - культури екологічної безпеки. Під час проведення дисертаційного дослідження отримано наукові та практичні результати, що в сукупності вирішують проблему побудови соціально-філософської моделі дослідження та теоретичної інтерпретації основних понять культури екологічної безпеки.

На основі аналізу філософських, суспільно-політичних, соціологічних та інших джерел запропоновано авторське бачення культури екологічної безпеки. Культура екологічної безпеки - соціально-філософська категорія, що відображає соціальні відносини, спрямовані на нівелювання і мінімізацію (або створення та емісію) соціальних ризиків, небезпек і загроз, що виникають на рівні особистості, групи, суспільства, держави у різних ситуаціях життєдіяльності.

Застосування принципів системно-синергетичного аналізу дало змогу сформувати низку фундаментальних положень цивілізаційної парадигми, що мають значення для створення теорії культури екологічної безпеки.

Історичний розвиток обсягів та форм прав індивідів відображає еволюцію суспільства й у межах гуманітарного проекту культури екологічної безпеки виступає характеристикою якості цих відносин. Теорія культури екологічної безпеки поєднує історичні форми господарських одиниць, способи їх взаємодії та відображення цих структурних і функціональних характеристик екологічної системи у системі наукових понять, екологічних теорій та вчень.

Екологічні знання як форма суспільної свідомості впливають на формування господарських цілей суспільства, процес праці та організацію виробництва, вибір форм та способів взаємодії господарських одиниць тощо. На наукових знаннях та розумінні екологічних процесів людей ґрунтувалися усі дії зі здійснення екологічної безпеки. Екологічні теорії, вчення, якими володіло суспільство, виступали одним з цивілізаційних факторів розвитку його сфери життєдіяльності. Є об'єктивні підстави для включення (входження) до предмета екологічних досліджень розвитку теорії культури екологічної безпеки.

Включення теорії культури екологічної безпеки у систему екологічних знань дає змогу скасувати давнє протиставлення емпіричних та теоретичних екологічних знань про історичний розвиток системи національної безпеки суспільства. Дослідження сфери безпеки суспільства як цілісної системи передбачає органічне поєднання емпіричних та теоретичних знань про неї, які різняться між собою лише глибиною наукового узагальнення.

Важливим етапом на шляху розробки та затвердження нових підходів до переборення небезпек має стати цілеспрямована робота з руху до культури запобігання. Розуміти її потрібно як фактор і мотивацію формування культури національної безпеки в цілому, що відображає діалектику внутрішніх і зовнішніх механізмів нейтралізації небезпек і загроз (їх мінімізації) з урахуванням того, що українці нині живуть у суспільстві тотального ризику.

Культура екологічної безпеки як ключова категорія нової гуманітарної парадигми XXI століття сутнісно може бути розглянута через аналіз викликів, загроз, ризиків та небезпек для національної мети, соціального ідеалу, викликів основним цінностям і життєво важливим інтересам суспільства. Становлення і динаміка культури екологічної безпеки пов'язані з потребою в урахуванні феномена мережевого підходу, мережі як зовнішнього середовища. Механізмом поєднання процесів інституціоналізації та мережіалізації стає новий гуманітарний синтез через культуру компромісу. Каталізатором такого синтезу виступає новий клас технологій: високі гуманітарні технології. Вони мають допомогти оформитися науковій якості методології безпеки: інституціональна властивість, що забезпечує рух від безпеки XX століття до безпеки XXI століття - до культури національної безпеки; до стратегічної партнерської культури компромісу. Саме ці моменти показують евристичні можливості проведеного дослідження культури екологічної безпеки та служать орієнтиром для подальшого дослідження екологічних проблем.

У межах системного аналізу культури екологічної безпеки суспільства, суть наукового предмету дослідження пов'язана з методологією становлення культури безпеки. Розробка методології культури екологічної безпеки істотно доповнює теорію і методологію культури світу. Культура безпеки органічно поєднує шанобливий діалог людей, народів і цивілізацій. Тим самим діалог набуває нової якості - культура діалогу. Саме в такій якості культура екологічної безпеки приділяє основну увагу змісту життя людини, її мріям, надіям, історичній пам'яті, оскільки у центрі культури екологічної безпеки - цілі, ідеали та цінності людини. Культура безпеки стає важливою характеристикою (домінантою) реального процесу життєзабезпечення людини, суспільства та держави.

Поєднання конструктивного аналізу й спектру творчого синтезу, дає змогу більш точно позначити предмет дослідження культури безпеки. Особливо у праці наголошено на теоретичному і практичному потенціалі культури екологічної безпеки: культура безпеки стає найважливішою характеристикою (домінантою) реального процесу життєзабезпечення людини, суспільства й держави. Її сутнісні ознаки є такі: вона нерозривно й динамічно пов'язана з феноменом культури світу, а зміст категорії безпека зумовлений постійною позицією («позиціонуванням») у єдності й взаємозв'язку з категорією світ; культура безпеки більш виразно й наочно пов'язує стан безпеки в минулому, сьогоденні й майбутньому, тобто носить інтегрувальний характер; культура безпеки нерозривно пов'язана із середовищем безпеки, залежить від її соціальних характеристик, від змін, що відбуваються в ній (трансформацій).

Таким чином, розглянута в дисертації теорія культури екологічної безпеки розкриває нові можливості для скасування суперечностей розвитку системи національної безпеки, у виділенні її якісних меж, їх зв'язків та взаємних переходів. Філософське обґрунтування поведінки нерівноважних систем, до котрих належать і культура екологічної безпеки, дає ключ до розуміння багатоваріантності їх розвитку та конструктивної ролі випадковості в еволюційному процесі. Евристична функція розпочатого способу розглядання культури екологічної безпеки націлює на проведення конкретних соціологічних досліджень цих систем.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Данилюк І.В. (Лесникова І.В.) Життя у «відповідності з природою» як складова екологічної безпеки / І.В. Данилюк // Людина: мислення і реальність: Колективна монографія // Крисаченко В.С., Канак Ф.М., Мостяєв О.І. та ін. - К.: Інститут філософії НАН України, 2001. - С. 32-40.

2. Данилюк І.В. (Лесникова І.В.) Життєдіяльність особистості як цілісність / І.В. Данилюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Українознавство. - Київ: ВПЦ «Київський університет», 2001. - Випуск 5. - С. 42-47.

3. Лесникова І.В. Людиновимірність категорії діяльність / І.В. Лесникова // Філософські науки: Збірник наукових праць. - Суми: СумДПУ імені А.С.Макаренка, 2009. - С. 98-107.

4. Лесникова І.В. Стара дилема людина та природа в критичних умовах нового цивілізаційного вибору / І.В. Лесникова // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури: Збірник наукових праць [Редкол.: д-р філософ. наук, проф. П.І. Гнатенко (відп. ред.) та ін.]. - Дніпропетровськ: «Пороги» ДНУ, 2009. - С. 130-139.

5. Лесникова І.В. Екологічна культура - важливий елемент людської життєдіяльності / І.В. Лесникова // Нова парадигма: [журнал наукових праць] / гол. ред. В.П. Бех; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова; Творче об'єднання «Нова парадигма» / - Вип. 83. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. - С. 48-57.

6. Лесникова І.В. Трансформація системи «суспільство-природа»: синергетичне світорозуміння та ідея коевлюції / І.В. Лесникова // Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах «Грані» [гол. ред. С.В. Шевцов]. - Дніпропетровськ: Вид-во «Грані», 2009. - № 1/63/2009. - С. 82-86.

7. Лесникова І.В. Сутність і статус культури екологічної безпеки / І.В.Лесникова // Філософські науки: традиції та інновації: науковий журнал. - Суми: СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2009. - № 1. - С. 174-184.

8. Лесникова І.В. Екологічна небезпека: проблема теоретичного осягнення сутності / І.В. Лесникова // Філософські науки: традиції та інновації: науковий журнал. - Суми: СумДПУ імені А.С. Макаренка, 2010. - № 1(2). - С. 60-69.

9. Лесникова І.В. До проблеми реальності нової науки: шляхи й перспективи сучасного дослідження екологічної культури / І.В. Лесникова // Вісник інституту розвитку дитини. Серія: Філософія, педагогіка, психологія: Збірник наукових праць. - К.: Видавництво Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, 2010. - № 8. - С. 21-27.

10. Лесникова І.В. Культура екологічної безпеки як предмет теоретичного аналізу / І.В. Лесникова // Планетарна цивілізація: наука, освіта: Тези виступів учасників Всеукраїнської наукової конференції, Суми, 3-4 липня 2008 р. / Мін. науки і освіти України, Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка . - Суми: Сум. ДПУ імені А.С. Макаренка, 2008. - С. 118-121.

11. Лесникова І.В. Культура екологічної безпеки: цивілізаційна парадигма / І.В. Лесникова // Демократичне врядування: наука, освіта, практика: матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю, Київ, 29 травня 2009р. [У 4 т.] / Національна академія державного управління при Президентові України; [за загл. ред. В.П. Приходька, С.В. Загороднюка]. - К.: НАДУ, 2009. - Т.4. - С. 61-62.

12. Лесникова І.В. Екологічна стратегія у процесі переходу України до сталого розвитку / І.В. Лесникова // Розвиток України у XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми: Збірник тез доповідей П'ятої Міжнародної науково-практичної Інтернет-конференції Тернопіль, 30 жовтня 2009 р.- Тернопіль: Вектор, 2009. - С. 80-83.

13. Лесникова І.В. Особливості трансформації сучасного стану екологічної культури українського суспільства / І.В. Лесникова // Стратегія розвитку України у глобальному середовищі: Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції 13-15 листопада 2009 р. [У 2 т.]. - Сімферополь: ВіТроПринт, 2009. - Т. 1. - С. 142-145.

14. Лесникова І.В. Екологізація соціокультурних процесів в українському суспільстві / І.В. Лесникова // Соціальна безпека і гуманітарний захист в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики: Міжнародна науково-практична конференція (4-5 грудня 2009 р.): Тези доповідей. - Чернігів: ЧДІЕУ, 2009. - С. 107-110.

15. Лесникова І.В. Основи економічного механізму та екологічна безпека у процесі переходу України до сталого розвитку / І.В. Лесникова // Структурна перебудова та екологізація економіки в контексті переходу України до збалансованого розвитку: Матеріали ІІІ Українського екологічного конгресу, 10-11 грудня 2009 р. - К.: Центр екологічної освіти а інформації, 2009. - С. 165-169.

16. Лесникова І.В. Сталий розвиток як передумова високорозвиненого суспільства / І.В. Лесникова // Якість життя: проблеми, пріоритети і перспективи / Матеріали ІІІ Загальноукраїнської науково-практичної конференції, 16 грудня 2009р.- Донецьк: Донецький ін-т ринку та соціальної політики, 2009. - С. 108-112.

17. Лесникова І.В. Екологічна безпека - невід'ємна складова людської життєдіяльності / І.В. Лесникова // Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні / Матеріали Круглого столу 26 березня 2010 р. [Відп. ред. к.ф.н. В.І. Тарасов]. - Сімферополь: ВіТроПринт, 2010. - С. 43-47.

АНОТАЦІЯ

Лесникова І. В. Культура екологічної безпеки українського суспільства як предмет філософської рефлексії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», Київ, 2010.

У дисертації здійснено комплексне соціально-філософське дослідження культури екологічної безпеки сучасного українського суспільства. За допомогою соціально-філософської рефлексії поглядів на проблему екологічної безпеки встановлено її зміну в різних соціальних умовах від геокультури через екологічну культуру до культури екологічної безпеки. У праці розкрито сутність, структуру, засадничі витоки формування та теоретичні інтерпретації основних понять культури екологічної безпеки українського суспільства у контексті конкретних соціальних практик.

Доведено, що культура екологічної безпеки - соціально-філософська категорія, яка відображає соціальні відносини, спрямовані на нівелювання і мінімізацію (або створення та емісію) соціальних ризиків, небезпек і загроз, що виникають на рівні особистості, групи, суспільства та держави у різних ситуаціях життєдіяльності. Новим підходом до переборення небезпек та екологічних загроз має стати цілеспрямована робота, направлена на рух до культури запобігання.

Ключові слова: діяльність, соціальна діяльність, життєдіяльність, екологічний світогляд, екологічна культура, екологічна безпека, культура екологічної безпеки, культура запобігання, культура компромісу.

АННОТАЦИЯ

Лесникова И. В. Культура экологической безопасности украинского общества как предмет философской рефлексии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории.