Осмислення смерті і безсмертя як ціннісних вимірів людського буття (соціально-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Спеціальність 09.00.03. - соціальна філософія та філософія історії

УДК 130.1 + 141.2

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Осмислення смерті і безсмертя як ціннісних вимірів людського буття (соціально-філософський аналіз)

Мальцева Ольга Володимирівна

Донецьк - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Донецького національного університету

Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник:доктор філософських наук, професор АНДРЄЄВА Тетяна Олександрівна,Донецький національний університет, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти:доктор філософських наук, доцент ЛЕПСЬКИЙ Максим Анатолійович,Запорізький національний університет, декан факультету соціології та управління, завідувач кафедри соціології

кандидат філософських наук, доцент,ПАСЬКО Зоя Олександрівна,Державний університет інформатики і штучного інтелекту, доцент кафедри філософії

Захист відбудеться 20 червня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.06 у Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, головний корпус, кафедра філософії.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “19” травня 2008 р.

Вчений секретар cпеціалізованої вченої ради к.філос.н., доцент Т.В. Целік

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження пояснюється цілою низкою причин: по-перше, проблема темпоральності людини, її тимчасової і просторової обмеженості належить до того кола питань, що прийнято називати «проклятими» або «вічними», оскільки вони не можуть бути остаточно «закриті» і постійно повертаються в нові історико-культурні обставини, певну духовну атмосферу; по-друге, у філософському просторі підготовлені підстави для систематизації одержаних останнім часом спеціальних знань про смерть і безсмертя, які локалізовані в конкретно-наукових рішеннях і вимагають залучення сучасних підходів, методів, механізмів дослідження; по-третє, наукова доцільність осмислення скінченності людського буття як ціннісного виміру в соціально-філософському аспекті обґрунтована інтеграційним характером цього філософського напряму, його особливим статусом у загальній ієрархії соціальних знань.

Сьогодні питання щодо скінченності людини перетворилися з глибоко особистих, навіть інтимних, переживань на проблему соціального і глобального рівня. Тривалий період цілеспрямованого витіснення даної проблеми як з індивідуальної, так і з суспільної свідомості, замовчування теми смерті і безсмертя в полі соціальних досліджень сприяло створенню умов не тільки для світоглядної кризи особи, але і для «системної кризи суспільства». Деструктивні явища, що її супроводжують, поставили людство на грань самознищення, висунули на передній план загрозу тотальної катастрофи і як результат породили проблему виживання. Ця проблема може бути вирішена лише загальними зусиллями. Тому важливим теоретичним і практичним завданням є подолання чинників, що дезорієнтують людину, суспільство, людство в цілому, а також формування ядра загальнолюдських цінностей, здатних об'єднати всіх, незважаючи на різницю у світогляді, політичних, релігійних та інших уподобаннях.

Щодо прикладної актуальності теми, то для нашої держави вона позначена як загальносвітоглядною ціннісною спрямованістю, так і наявністю негативних соціальних явищ, які вимагають гуманістично-осмисленого ставлення до людської скінченності з боку людини і суспільства, створення в соціальному просторі такої атмосфери, що націлює на виховання моральності, сприяє розвитку самосвідомості, самовизначення і самовідповідальності особи і держави, готує підстави для формування глобальної свідомості, впровадження загальнолюдських цінностей в повсякденну суспільну практику.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з державною бюджетною науковою темою кафедри філософії Донецького національного університету “Цілісна теорія єдиного закономірного історичного процесу” № 0101V005720.

Метою дослідження є соціально-філософський аналіз феноменів смерті і безсмертя як ціннісних вимірів людського буття, осмислених на індивідуальному, суспільному, глобальному рівнях свідомості.

Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачається вирішити наступні завдання:

- виявити фундамент плюралізації смерті і безсмертя та причини їх класифікаційної і термінологічної неоднозначності;

- узагальнити сучасні концепції смерті і безсмертя, накопичені в різних наукових напрямах, і використати одержані висновки для досягнення мети дослідження;

- проаналізувати етапи протікання, зміст і діалектику індивідуального, суспільного, глобального осмислення людської скінченності як основи для формування загальнолюдських цінностей;

- виявити специфіку, взаємозв'язок, структуру, механізми і закономірності цього процесу на різних рівнях свідомості;

- окреслити коло проблемних питань, пов'язаних з усвідомленням темпоральності людини; виявити значення критичних, перехідних періодів у розвитку індивіда, суспільства, людства; виробити практичні шляхи, форми, напрями їх подолання.

Стан наукового опрацювання проблеми. Неоднозначність понять і оцінок смерті і безсмертя є підставою для конфлікту цінностей, ідеалів, спрямувань і т.д. Ця проблема має глибоке історико-культурне коріння. Перший досвід раціонального підходу до розуміння скінченності людини був здійснений за античних часів. Залежно від «лінії», обраної філософами у вирішенні гносеологічних питань, всіх їх можна поділити на прихильників Платона або Демокріта у розв'язанні онтологічної проблеми смертності. Використовуючи дихотомію «життя - смерть» для вивчення світоглядних питань, вони вже тоді поставили перед людиною непростий вибір, чому віддати перевагу: гедонізму або аскетизму, евдемонізму або атараксії, моралізуючому інтелектуалізму або духовно-споглядальній діяльності. Середньовічні уявлення про ці явища розвиваються під впливом християнської ідеології з її суперечливим підходом до смерті як до «кари небесної» і в той же час як до єдиного виходу в інобуття, шансу сягнути безсмертя і спасіння. Оріген, Тертулліан, Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Августин, Боецій та ін. розглядають людину як істоту, яка повинна, з одного боку, спиратися на віру, дотримуючись зовнішніх норм поведінки, а з іншого, - як «образ Божий», який має шукати глибинний внутрішній світ, проявляти волю для поступового перетворення себе на краще. В епоху Відродження і Просвітництва центр уваги в розгляді смерті і безсмертя знову був перенесений з віри і волі на розум, а сенс життя з потойбічного буття в поцейбічний світ. І. Кант, Л. Фойєрбах, Г. Гегель остаточно закріпили тенденцію, яка визначила характер ставлення до цих явищ в даний період. Людська смерть в Новий час виступала не тільки об'єктивним, природним явищем, але і ціною подальшого розвитку людства, суворою, але необхідною жертвою людини на користь людському роду (філософський раціоналізм від Ф.Бекона до Г.Гегеля і марксизму).

XIX ст. принесло розчарування в ідеї прогресу, бо з'ясувалося, що сліпий інстинкт до життя і воля до влади переважують будь-які докази розуму. А. Шопенгауер, С. К'єркегор, Ф. Ніцше та ін. доводили, що страх, невпевненість, смерть не підлягають раціоналізації, тому що вони ірраціональні. Втрата сенсу і того «Я», що жило в цьому світі сенсів, стає домінантою філософських роздумів про людську скінченність. М. Хайдеггер, К. Ясперс, Ж-П. Сартр, Г. Марсель, А. Камю критикують «старий онтологізм», наполягають на тому, що людина самотня, «закинута» в світ, що у виборі етичних цінностей їй нема на що спертися - ані на природу, ані на Бога, ані на соціум - вона приречена діяти на свій страх і ризик. Г. Маркузе, Е. Фромм, Е. Канетті, Ф. Арієс та ін. звертають увагу на «табуювання», витіснення смерті й негативні наслідки, що виникають як результат цього процесу в соціальному житті та світогляді кожної окремої особи. За радянських часів прояви страху смерті, роздуми про можливість сягнути безсмертя розглядалися як рудименти буржуазної і релігійної свідомості, тому більшість робіт того часу виконана в критичній площині в дусі марксистської філософії. В останні роки науковий інтерес вітчизняних дослідників, що вивчають тему людської смертності, зосередився на проблемі виживання людини і людства (С.Б. Кримський, М.А. Лепський, В.А. Малахов, В.В. Ільїн та інш.). У цілому в сучасний процес «моделювання» цих граничних феноменів задіяні представники багатьох гуманітарних і природознавчих дисциплін.

Нагромадження суперечливих тлумачень смерті і безсмертя, а також велика кількість підходів, методів вирішення даної проблеми, викликає в кінці XX ст. появу нового спеціалізованого наукового напряму - танатології. Вона має на меті об'єднання зусиль фахівців різних наукових областей, всіх знань, накопичених людством з цієї теми, і проголошує цілісний, міждисциплінарний підхід до її вивчення як єдиний спосіб скласти адекватну наукову картину цих явищ. У цьому плані на соціальну філософію покладається інтеграційна і цілеспрямовуюча функція в танатологічному дискурсі. Вона повинна направляти загальні зусилля з суто онтологічного, гносеологічного, нормативно-етичного річища в етично-ціннісний, духовний вимір. З огляду на представлену ситуацію звернення до цієї проблеми пояснюється початковим рівнем її розробки в сучасній вітчизняній науковій думці.

Об'єктом дослідження є смерть і безсмертя як феномени людського буття.

Предметом дослідження є закономірності й механізми формування особистих, соціальних, загальнолюдських цінностей в процесі осмислення смерті і безсмертя на різних рівнях свідомості.

Теоретико-методологічні засади дисертації. Дисертація будується на принципах міждисциплінарного підходу. Для вивчення впливу темпоральності людини на всі сфери її життєдіяльності, співвідношення численних історико-культурних і філософських концепцій цих феноменів, а також при дослідженні структур когнітивно-пізнавальна, нормативно-проектна, ціннісно-мотиваційна сфера свідомості застосовувався системний аналіз. У процесі осмислення скінченності буття людини на індивідуальному, суспільному, глобальному рівнях свідомості використовувалася синергетична парадигма. Структурно-функціональний аналіз дав можливість виявити специфіку і закономірності в структурі його протікання, функціональну роль усвідомлення скінченності людського буття для формування ціннісних орієнтирів на всіх рівнях свідомості. У дослідженні кризових явищ, які його супроводжують на індивідуальному, суспільному, глобальному рівні, вирішальна роль була відведена методологічній базі постнекласичної філософії з її парадигмальним положенням про смерть як процесуальний і контекстуальний феномен. Беручи до уваги, що саме психологія виступає методологією пізнання характерних станів особи та суспільства, пов'язаних з переживанням ними людської смертності, скінченності будь-яких соціальних структур, форм, систем, під час пошуків практичного подолання світоглядної кризи на всіх рівнях були залучені підходи і методичні розробки трансперсональної, екзистенціальної психології, а також міжособової і соціальної психології. Аспекти глобального осмислення темпоральності людини, людства, світу досліджувалися на основі сучасних технологій передбачення і методології наукового прогнозування. Істотним є звернення до компаративістського методу, оскільки він дозволив зіставити різноманітні концепції означених явищ.

У дисертації сформульовано ряд положень, які конкретизують наукову новизну дослідження:

- вперше у соціально-танатологічному дискурсі осмислення людської скінченності розглядається як процес, який протікає не однолінійно з урахуванням онтологічної структури свідомості, а паралельно на різних рівнях свідомості: індивідуальному, соціальному, глобальному;

- на основі застосування синергетичної парадигми доведено, що осмислення смерті і безсмертя як ціннісних вимірів людського буття характеризується дихотомічністю, нестабільністю, динамізмом розгортання і є складним багатофункціональним і багатоаспектним процесом, під час якого постійно відбувається перенесення домінант з пріоритету об'єктивних, зовнішніх впливів на суб'єктивні, внутрішні, екзистенційні детермінанти; з раціональних підходів на ірраціональні, трансцендентальні; з колективних, суспільних пошуків на індивідуальні, особові; з оптимістичних настроїв на глибокий песимізм і т.д. У результаті аналізу цього антиномічного процесу зроблено висновки про спрямованість історичної еволюції уявлень, поглядів, ціннісних оцінок даних явищ як про поступове наближення до формування універсальних моральних норм, соціальних критеріїв, етичних настанов, духовних параметрів, які відповідають загальнолюдським очікуванням і здатні забезпечити ціннісно-духовне оновлення людства;

- визначено структурні особливості, основні механізми, способи формування, етапи, динаміку і характер взаємодії і взаємозалежності усвідомлення людської смертності на індивідуальному, суспільному, глобальному рівнях; доведено, що завдяки діалектиці загального і одиничного одержана ціннісна модель може виконувати функцію загальновизнаного, стабільного ядра в ієрархії цінностей. Наголошується, що загальне ціннісне ядро, утворене внаслідок такого процесу не припускає будь-якої нівеляції, а, навпаки, передбачає творчий розвиток на його основі відносних, поліваріантних ціннісних ієрархій, які зберігають національно-культурні традиції і відповідають потребам історичної епохи, конкретного суспільства і конкретної особи;

- виявлено, що процес осмислення людської темпоральності на всіх рівнях свідомості має певні закономірності і загальні риси: нелінійність протікання; апеляція до трансцендентної сфери як універсальна архетипічна реакція на переживання скінченності людини; спрямованість на досягнення цілісності і гармонії; поглиблення самоідентичності, самовизначення, самовідповідальності; періодичне зіткнення з кризою ідентичності і її подолання як вихід на якісно новий ступінь еволюції;

- одержало подальший розвиток дослідження кризових явищ; на відміну від традиційного підходу, такі кризи розглядаються не як «темні періоди», а як «переходи», під час яких відбувається «позитивна дезинтеграція», тобто «перекодування» старих і розробка нових сенсів, способів буття; доповнені способи, форми, шляхи подолання кризи, запропоновані сучасні теоретичні методи, практичні підходи і технології для продуктивного використання кризових станів в процесі цілепокладання і самоідентифікації людини, суспільства (зокрема українського) і людства.

Теоретичне і практичне значення. Результати дослідження сприяють глибшому розумінню темпоральності людського буття. Вони дають підставу для подолання сталих стереотипів про роль вивчення смерті і безсмертя в процесі самопізнання людини, її самореалізації в світі, становлення її духовності, нового бачення сучасних соціальних явищ, місії людства на Землі і в космосі. Методологічні підходи, застосовані в роботі, привели до висновків, що є фундаментом для так званого «соціального і філософського оптимізму». Одержані в дисертації теоретичні положення можуть бути корисними для філософів, соціологів, психологів, політологів і фахівців інших гуманітарних галузей при підготовці загальних і спеціальних програм, лекційних курсів, семінарських занять для аспірантів і магістрів, а також для інших заходів у навчально-виховному процесі.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення і ідеї дисертації пройшли апробацію на: IV Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (м. Харків, 2003р.); 7й Міжнародній науково-практичній конференції «Творчість врятує світ» (м. Київ, 2003р.); X Харківських Міжнародних Сковородинівських читаннях «Проблема свободи в теоретичній і практичній філософії» (м. Харків, 2003р.); I Міжнародній науковій конференції присвяченій 75-річчю ПТМУ «Людське вимірювання сучасної епохи» (м. Маріуполь, 2004р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Ідентичність в сучасному соціумі» (м. Донецьк, 2006р.). Також основні ідеї дисертації обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри філософії Донецького національного університету.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано сім наукових робіт, з яких три статті в наукових спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України. смерть людський плюралізація скінченність

Структура і об'єм дисертаційної роботи обумовлені логікою дослідження, яка визначена її метою і основними завданнями. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний об'єм дисертаційного дослідження складає 192 сторінки, з них 180 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, виявлено ступінь розробленості проблеми; позначено коло залучених теоретичних джерел; визначено мету і завдання, теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи; сформульовано елементи наукової новизни; викладено можливості теоретичного і практичного використання результатів; наведено дані про апробацію тез дослідження, його структуру і об'єм.

Перший розділ дисертації «Теоретико-методологічні основи осмислення смерті і безсмертя» містить чотири підрозділи. У них висвітлюється ряд теоретичних і методологічних положень, на підставі яких будується подальше вивчення проблеми: розкрито зміст поняття «темпоральність», подано системний аналіз темпоральності як якісної характеристики людського буття; виявлено специфіку феноменів смерті і безсмертя як об'єктів пізнання. Окреслено предметне поле дослідження. Розглянуті особливості осмислення смерті і безсмертя в різних сферах свідомості. Виявляється методологічна обмеженість будь-яких раціоналізацій цих феноменів, а також лінійного підходу до їхнього вивчення. Визначається актуальність розвитку танатології як нової наукової області, що займається мортальною проблематикою з урахуванням трансцендентної природи цих явищ. На основі проведеного аналізу обрана методологія комплексного міждисциплінарного підходу до вивчення механізмів формування універсальних цінностей в процесі осмислення скінченності людини.

У першому підрозділі 1.1 «Темпоральність як якісна характеристика людського буття: системний аналіз» поняття «темпоральність» (від англ. temporal - тимчасова особливість) характеризується як таке, що найповніше і найточніше відображає тимчасову сутність людини. Наголошується, що тимчасова визначеність людського буття не може бути зведена лише до виразу фізичної тривалості його існування і послідовної зміни станів, бо вона є особливим способом переживання людиною навколишнього світу. З цього виходить, що темпоральність має відношення не тільки до тимчасової (фізичної) тривалості, але є часом людського становлення і сходження до кінцевої мети його існування. Скінченність тоді виступає як «стартова умова» людини, якої вона не може позбутися. Проте як істота духовна вона належить ще й до вищої (трансцендентальної) реальності, яка виводить її за власні межі. Як дух людина є «не від миру сього», як носій духовності вона проявляє свою «надсвітову» сутність, шукає і репрезентує вічні цінності, облаштовує світ власних цілей, ідеалів, значущостей. Сенс потрібен людині, щоб знайти в собі силу для подолання безглуздя навколишнього світу, щоб мати мужність жити, не дивлячись ні на це безглуздя, ні на свою неминучу скінченність. Пошуки сенсу людина веде декількома способами: раціональним (логічним, заснованим на мисленні); чуттєвим (заснованим на емоціях, переживаннях, відчуттях) і ірраціональним (заснованим на інтуїції). Ці пошуки складають незримий фундамент культури. Авторка детально аналізує, як за допомогою спеціальних методів і підходів в кожному з напрямів культури формуються відповідні сенси і значення. Показано, що сенси, які пропонуються різними галузями культури, дуже різноманітні. Вибір сенсу виступає як непримиренний внутрішній конфлікт скінченно-нескінченного в людині.

Зроблено висновок про те, що людина не здатна жити, покладаючись виключно на розум, споживаючи готові сенси. Замість «голого раціоналізму» в обґрунтуванні загальних цінностей, сенсів, ідеалів повинен прийти аксіологічний трансценденталізм. Тому особлива роль відводиться осмисленню смерті і безсмертя людини, оскільки дані феномени слугують своєрідними «дверима» в трансцендентне, а їх усвідомлення передбачає не тільки пізнання, але і трансцендування, вихід в абсолютне, в сферу вищих духовних цінностей.

У другому підрозділі 1.2 «Специфіка феноменів смерті і безсмертя як об'єктів пізнання і вибір методології наукового пошуку» показано, що людина у прагненні знайти шлях до безперервності і цілісності замислюється не тільки над своєю темпоральністю, але і приділяє особливу увагу тій онтологічній межі, яка безпосередньо закінчує її існування. Людина шукає відповідь на питання про природу смерті, можливість і умови її подолання, тобто досягнення безсмертя. На цьому шляху виявляється, що дані феномени не можна сприймати як звичайні, «рядові» об'єкти пізнання, оскільки вони не можуть гносеологічно репрезентуватися повною мірою. Фундамент плюралізації смерті вбачається в тому, що так звана «проблема» смерті і безсмертя це питання, яке не підлягає розгляду суто об'єктивно. У нього неминуче залучено буття того, хто питає. З цього витікає специфіка смерті і безсмертя як об'єктів пізнання. З одного боку, смерть не може бути досліджена як особиста смерть, оскільки «Я» може сприймати себе тільки як таке, що живе. Тому смерть, що оточує нас, завжди «не наша», а смерть інших. З іншого боку, спостережувана тільки ззовні, вона супроводжує нас, але не має з нами екзистенційного зв'язку. Ця властивість перетворює смерть на нерозв'язну апорію, що не експлікується традиційними філософськими засобами. Неможливість одержати індивідуальний емпірично достовірний досвід вмирання, свою екзистенціальну незв'язаність з «безособовою» смертю людина «компенсує» здатністю передбачати життєвий фінал у свідомості шляхом трансцендування. Але, займаючись трансцендентальним конструюванням, інтерпретацією смерті і безсмертя, вона не зосереджується виключно на метафізичному аспекті проблеми. Людина постійно відволікається на рішення «особистих» питань. Вона «використовує» трансцендентну природу цих феноменів у своїх «корисливих» цілях для вирішення світоглядних проблем. Відходячи від задоволення тільки пізнавальної зацікавленості, суб'єкт «майструє» сенс свого життя, зводить його фундамент у вигляді обраних цілей, визначає ідеали як покажчики-орієнтири для свого перетворення в майбутньому. Тобто він виходить на онтологічні аспекти смертності, виявляє свій зв'язок із справжнім буттям.

Зосереджуючись на трансцендентності смерті і безсмертя і на трансцендуванні як способі їх осмислення, ми зміщуємося в бік пошуків сенсу і виявлення єдності в різноманітті, тобто - у сферу вищих духовних цінностей. Різноманіття і різноплановість варіантів «предметного» виразу сенсів, цінностей, ідеалів, одержаних в результаті осмислення смертності людини, пояснюється тим, що досвід трансцендування не можна передати мовою формул - він не висловлюється адекватно навіть символічно.

Методологією наукового пошуку у зв'язку з цим стає «раціоналізація ірраціональних сенсів», тобто застосування прийомів дослідницької діяльності, які передбачають відмову як від прагматичних імперативів, що спираються виключно на раціоналізацію, логико-понятійний дискурс у сфері мортальних проблем, так і від їх зайвої містифікації.

У третьому підрозділі 1.3 «Особливості осмислення смерті і безсмертя в різних сферах свідомості» авторка виходить з того, що традиційний підхід до вивчення цих явищ передбачає однолінійний (послідовний) їх розгляд у всіх сферах свідомості. Відповідно до даної структури, осмислення смерті і безсмертя протікає по черзі в різних сферах свідомості: когнітивно-пізнавальній; нормативно-проектній; ціннісно-мотиваційній. Кожна з цих сфер має ті або інші особливості, специфічний термінологічний апарат, цілі, поле вивчення, що веде до множинності їх тлумачень і як результат до конфлікту цінностей. Виходить, що гносеологічна неоднозначність смерті і безсмертя створює фундамент для плюралізації ціннісних рішень. Раціональний лінійний підхід замикає дослідника цих явищ в замкнутому колі спеціальних проблем, відсікаючи можливість їх комплексного осмислення з урахуванням буттєвої залученості людини в переживання своєї смертності. При цьому в дисертації враховуються результати досліджень, одержані в різних сферах суспільного досвіду.

У пункті 1.3.1 «когнітивно-пізнавальна сфера» показано, як феномени смерті і безсмертя одержують загальну і спеціальну характеристику в різних областях знань, коли людина абстрагується, наскільки це можливо, від своєї зацікавленості і усвідомлює предметну вираженість цих явищ. Тлумачення смерті «очима розуму» здійснюється як природознавчими (біологія, анатомія, медицина, геронтологія, реаніматологія, квантова фізика і т.д.), так і гуманітарними (філософія, етика, культурологія, психологія, історія і т.д.) галузями науки. Особливістю сьогоднішнього дня є міждисциплінарні дослідження. У них знаходять підтвердження філософські і релігійні уявлення про складові людської природи - «тіло-душа-дух», розкривається зміст категорій, за допомогою яких тлумачилися смерть і безсмертя в найдавніших релігійних ученнях, філософських побудовах і які широко використовуються в сучасних дослідженнях з даної проблеми.

Через розгляд основних концепцій смерті і безсмертя в історії філософії відстежується, як неоднозначність релігійних, філософських, наукових рішень про взаємодію в системі «тіло-душа-дух» відбилася на особливостях пояснення природи смерті і безсмертя. Виділено дві лінії, які проходять через всю історію питання. Перша лінія сходить до орфиків, піфагорійців, Сократа, Платона, неоплатоників, які розуміли смерть як розділення тіла і душі з подальшим безсмертям останньої. Інша лінія складається в матеріалістичному напрямі Демокрітом, Лукрецієм Каром і т.д. Вони розглядають смерть як природне розділення на прості елементи, що складають душу і тіло, і заперечують можливість безсмертя як такого. На основі аналізу філософських моделей смерті і вмирання представлена типологія безсмертя. З використанням сучасних підходів до тлумачення цих явищ в міждисциплінарних дослідженнях виявлена методологічна обмеженість, термінологічна неточність, «недостатність» існуючих до тепер понять. Відсутність трактувань смерті і безсмертя, які влаштовували б всіх, говорить про те, що ці специфічні дефініції не можуть бути подані якоюсь однією науковою галуззю чи то природознавчою, чи гуманітарною. Тому авторка аналізує основні ідеї про сутність смерті і безсмертя, одержані останнім часом в ході об'єднання зусиль фахівців різних наукових напрямів. Показано, що, розкриваючи онтологічну сутність смерті і безсмертя, ми неодмінно виходимо на етичні проблеми і ціннісний рівень їх сприйняття. Проблематика смерті і безсмертя набагато ширша за питання, пов'язані з умовами їх пізнання і знання, або визначення меж наших можливих уявлень про них. Обмеженість людського існування так чи інакше потрапляє у поле зору етики як практичної філософії.

Про цей ракурс осмислення людської скінченності йде мова в пункті 1.3.2 «нормативно-проектна сфера». У даній області осмислення смерті і безсмертя одержують розробку як положення, що формують «належне» (норми, правила, критерії поведінки), так і сенси, значущості, цінності і т.д. Унаслідок аналізу емпіричної (описової) етики смерті наголошується, що цей напрям вивчає правила, звичаї, моральні вимоги, зобов'язання, принципи поведінки, які регулюють відношення людини до її смертності. До них також належать описи різних правил і норм спілкування з людиною, що вмирає, дослідження ритуалів переходу з поцейбічного світу в потойбічний і способи встановлення взаємозв'язків між ними, котрі відображені в традиційних культурах; тлумачення релігійних обрядів, зокрема похоронних, поминальних і т.д. Виявлено, як смерть ритуалізувала і структурувала весь життєвий цикл людини. У традиційній культурі смерті приписувалося не тільки абсолютне значення закінчення, але і символічне. Матеріалізований обряд переходу в «інше» в традиційній обрядовості з часом перетворився на уявлення про духовний перехід людини в нову якість, переродження її протягом всього життя через наближення його кінця. Це закріпилося в уявленнях про норми, правила, принципи поведінки, певну структуру життєвого устрою, що забезпечує зміну орієнтирів, цілей, цінностей, ідеалів. Особлива увага приділяється нормативній етиці, в якій питання, пов'язані із смертю і безсмертям людини, зіставляються з такими проблемами, як світоглядні основи людського буття і його призначення; пошук сенсу життя, доля і життєвий світ людини. Авторка звертає увагу на те, що бажання «виткати» сенс життя із смислоісторичних фрагментів, апеляція до соціуму в пошуку відповідей на питання про цілі, сенс, цінності, ідеали власного буття приводять людину до внутрішньої світоглядної і етичної кризи. Коли вона змушена ухвалити одне рішення за наявності взаємовиключаючих, при зіткненні етичних норм, орієнтирів окремих осіб, соціальних груп, суспільства, стає неможливим здійснення вибору без набору безумовних, непохитних ідеалів, що складають стійкий фундамент його буття. Людина відчуває необхідність в такому ціннісному ядрі, яке займало б домінуюче положення в її світогляді. З цією метою вона шукає відповіді не стільки про «належне», скільки про «можливий», бажаний, ідеальний вимір свого життя, переймається трансцендентним, духовною сферою.

У пункті 1.3.3 «ціннісно-мотиваційна сфера» простежується, як створюється внутрішній, чуттєвим чином не заданий вимір смерті і безсмертя, тобто їхній ідеальний зміст, який складається з прагнень до бажаного, цілей, інтересів, ідеалів як граничного виразу цінностей. Детально розглядається проблема вибору ціннісних альтернатив, можливих способів, шляхів їх реалізації. Указується на те, що життя людини протікає як динамічний процес зміни орієнтирів. У виборі цінностей вона ходить «по колу»: зважаючи на свою смертність, вона схильна спиратися то сама на себе, то на суспільство, то на трансцендентне.

Звідси витікає необхідність виявлення механізмів формування універсальних цінностей в процесі осмислення людської скінченності не тільки у свідомості окремих індивідів, але і в різних епохах, культурах, традиціях, у вивченні умов їх домінування на індивідуальному, соціальному, глобальному рівні. Тому постає питання про нові методи і підходи до осмислення смерті і безсмертя.

У четвертому підрозділі 1.4 «Танатологія і її філософські аспекти» обґрунтовується актуальність появи такої області науки, яка спрямована на подолання частковості і непослідовності у вивченні смерті і безсмертя. Танатологія як напрямок, що недавно сформувався, шукає для цього нові шляхи і методи, на відміну від традиційних підходів абсолютно по-іншому ставить питання про вивчення їх ціннісного значення. Авторка характеризує танатологію як спробу протиставити відсутності системності в осмисленні скінченності людини певну спрямованість і цілісність. Наголошується, що зараз іде процес внутрішньої диференціації і створення світоглядної бази танатології, яка могла б витримати весь той різноманітний і суперечливий набір знань і оцінок, що існує з цієї теми. Показано, що ідеї і принципи в галузі танатологічних досліджень покликані забезпечити своєрідне стикування нових уявлень про сутність, сенс і значення смерті і безсмертя з світоглядом і цінностями сучасної культури. Тому від танатології чекають як утилітарно-практичних рішень проблеми через науку, конкретних програм і дій, так і зсуву мортальних досліджень у духовну сферу, до розуміння зв'язку нашого існування з буттям, до виявлення якогось вищого сенсу нашого життя, затвердження абсолютних, універсальних цінностей, зрозумілих і близьких всім і кожному. У зв'язку з цим у завдання філософської танатології входить виявлення єдності в розмаїтті цінностей і ціннісних орієнтирів, що виникли в результаті осмислення смерті і безсмертя. Оскільки просте накопичення інформації однієї і тієї ж природи в межах вже відомого веде лише до обліку їх різноманітних інтерпретацій і врешті-решт дає відносні, фрагментарні висновки щодо їхнього впливу на ціннісний вибір людини, танатологія залучає до своїх досліджень різні міждисциплінарні підходи і методи. Далі авторка використовує міждисциплінарний статус танатології і застосовує в своїй роботі властиву для цього наукового напряму методологію наукового пошуку.

У висновках до Розділу 1 наголошується, що об'єктивна логіка розвитку уявлень про смерть і безсмертя, темпоральні умови людського буття демонструє не просто виникнення на певному історичному етапі соціально-філософської проблематики, викликаної смертністю людини, але і її неухильне наближення до гуманістично-антропологічної філософії, етики, аксіології. Актуалізація гуманістичних тенденцій в сучасну епоху супроводжується відходом від однобічного науково-логічного лінійного підходу до осмислення цих кінцевих феноменів і передбачає поліфонічний тип пізнання, заснований на раціоналізації ірраціональних сенсів. Це дозволяє розглядати людство як складноорганізовану систему, що прагне в своєму розвитку досягти синхронності з умовами навколишньої дійсності, які постійно змінюються, тобто з темпоральними обставинами свого існування. Ця система саморозвивається за законами синергетики і спрямована на узгодження свого становлення із смисловим універсумом буття.

У другому розділі «Осмислення смерті і безсмертя на індивідуальному, суспільному, глобальному рівні свідомості як процес формування універсальних ціннісних орієнтирів» чотири підрозділи. У них розкриваються особливості і закономірності, механізми і структура протікання цього багаторівневого складноорганізованого процесу. Аналізується динаміка індивідуального, соціального, глобального усвідомлення людської скінченності, наголошується взаємозв'язок і взаємозалежність цих процесів, в ході яких формуються загальнолюдські сенси, значення, цінності, ідеали. Виявляються універсальні способи подолання криз ідентичності особи, суспільства, культури, цивілізації, що виникають у зв'язку із зіткненням з темпоральними умовами буття людини і світу. Вивчаються глобальні аспекти проблеми скінченності і умови виживання людства.

У підрозділі 2.1 «Поняття про рівні осмислення смерті і безсмертя, їх взаємозв'язок і взаємозалежність» виявляється діалектика різних рівнів переживання, усвідомлення смертності людини, подається їх загальна характеристика. Наголошується на пріоритеті особового сприйняття просторово-часової обмеженості. Визначено, що індивідуальне «наближення» людини до смерті - це процес поетапний, поступальний, пов'язаний з його переходом в різні стани і якості. Виявлені чинники, що сприяють переосмисленню індивідуального ставлення до власної скінченності: вікові зміни психофізіологічної структури; рівень особового і духовного розвитку; ступінь засвоєння соціально-культурного досвіду минулих поколінь; вплив історичної ситуації і безпосереднього оточення і т.д. Переходи від етапу до етапу характеризуються як кризи ідентичності, коли відбувається болісна заміна старого образу самого себе новим, формується інша «Я - концепція», створюється оновлена система цінностей. Показано, що вибір життєвої позиції, сенсу, цінностей протікає на тлі прагнення до цілісності своєї особи, повноти і безперервності свого буття.

Процес осмислення смерті і безсмертя на суспільному рівні має складну і розгалужену структуру і здійснюється в його різноманітних формах. Структура культурно-історичного формування цінностей на основі осмислення людської скінченності може бути представлена так: «людина-суспільство-історія-культура», і все це перебуває в динаміці функціонування і розвитку. Весь процес осмислення смерті і безсмертя в цьому сенсі подається як безперервний перехід зовнішніх значень, уявлень, цінностей, що виникли як реакція на людську смертність, у внутрішній світ особистості і назовні.

Загострення глобальної проблематики пояснюється загрозою загальної загибелі, яка нависла над людством. Виживання людей на Землі розглядається в аспекті неухильної відмови від експансіоністського і технократично-речового світогляду і наближення до цінностей духовного плану. Таким чином, осмислення просторово-часової обмеженості людини на глобальному рівні покликане синтезувати духовний досвід людства і вказати на ті цінності, які складають основу індивідуального, соціального, загальнолюдського вибору. Далі вивчаються механізми формування універсальних цінностей на кожному з рівнів, їх динаміка і взаємозв'язок.

У підрозділі 2.2 «Закономірності формування ціннісних орієнтирів в процесі індивідуального усвідомлення людської скінченності» розкриваються суб'єктивні і об'єктивні чинники, що сприяють становленню особової ідентичності в процесі збагнення власної смертності. Показана динаміка унікального, індивідуального і універсального в способах і характері утворення смислового змісту людського життя. У пункті 2.2.1 «Теорія життєвого шляху про психологічні особливості сприйняття смерті і безсмертя на різних етапах становлення особи: аналіз компонентів ціннісного вибору (переживань, потреб, емоцій, волі, віри, ідеалів» досліджуються психологічні умови усвідомлення смертності людини, виявляються різні вікові етапи відношення до цих граничних феноменів, визначається ступінь впливу усвідомленого і чесного ставлення до смерті на вибір життєвих цінностей і орієнтирів. Теорія життєвого шляху представлена як вчення про завершений цикл людського буття. Досліджується, як психологія сприйняття життя через призму смертності людини дозволяє відстежити роль усвідомлення індивідуальної смертності в поетапному виборі між протилежними варіантами ставлення до світу і себе, що визначає кожен подальший період особового і духовного розвитку. Вказується на характер переживання так званих поворотних пунктів в «духовній біографії людини», коли відбувається ціннісна переорієнтація: виникнення в певні періоди життя нових способів реагування на навколишню дійсність; зміни в сприйнятті самої себе, своєї включеності в світ; зміна оцінок, значень, цінностей мірою наближення до життєвого кінця. За допомогою аналізу компонентів ціннісного вибору (переживань, потреб, емоцій, волі, віри, ідеалів) у зв'язку з осмисленням людської скінченності на різних життєвих етапах виявляються особливості взаємодії цих рушійних сил, що визначають специфіку вікового сприйняття смертності. На основі положень психологічної теорії життєвого шляху авторка виділяє етапи різного ставлення до власної смертності, виявляє періоди формування на цих підставах ціннісних настанов, визначаючи їх як «світи». «Світи» в індивідуальній біографії розуміються як специфічна характеристика стану індивіда, що фіксує весь комплекс його біологічного, особового і духовного становлення, а також порядок «переформатування» його світоглядних настанов. В результаті дослідження дитинства, підліткового, юнацького віку, світу молодості і зрілості визначено джерела, виявлено «важелі» зміни ціннісних орієнтирів і життєвих цілей особи. Розглянуто специфічні кризи цих вікових груп. Зрілість як підсумок психологічного і духовного розвитку трактується так, що людина може рівною мірою прийняти як самоцінність життя, так і абсолютність смерті.

У пункті 2.2.2 «Криза як невід'ємний атрибут усвідомлення особистої скінченності» показано, що критичні стани пояснюються здатністю людини «перемикати» буденний, повсякденний порядок буття на такий режим його осмислення, коли життя сприймається як вмирання. Нагадування про смерть вириває людину з повсякденності, вона як би виходить за власні межі у внутрішньосвітове буття, і, «побувавши» там, повертається до існування в його нових можливостях. Зрештою здібність до життєвого орієнтування полягає у вмінні кожного разу при зіткненні зі смертю виробити розуміння «для чого» і «як» продовжувати жити далі, в готовності бачити ідеальні рівні буття. «Криза» (з грецьк. krisis - утруднення, поворотний пункт, результат) - це «час ухвалення рішень». Таким чином, кризи треба сприймати як сигнальні вогні, які нагадують про те, що закінчився черговий життєвий етап і є необхідність зупинитися, огледітися, тверезо оцінити нинішню ситуацію і щодо життєвого кінця обрати ціннісні орієнтири на майбутнє. Цим визначається позитивна якість кризи як могутнього катарсичного, терапевтичного засобу, що виконує функції сенсоутворення, цілепокладання і т.д. У пункті особлива увага приділяється психології духовного виміру і її філософським джерелам. Взаємозв'язок смертності людини і її прагнення до духовності розглядається на основі теорії Р. Ассаджіолі і К. Юнга. Виділяються два рівні розвитку - особовий і духовний, виявляються особливості кожного з них, що пов'язані із зміною людиною її ставлення до смертності. У зв'язку з цим криза ідентичності розглядається як симптом духовного розвитку особи. Визначена проблема втрати сенсу, систематизуються теоретичні і практичні шляхи її розв'язання. Наголошується, що при переході від особового до духовного рівня здійснюється кардинальна зміна підходів до вирішення проблеми смертності: сенсу життя, вибору цінностей, відповідальності. Дається структура переходу і аналізуються характерні для психології духовного виміру методи і засоби, що допомагають людині в само-переживанні і світо-переживанні в цій критичній ситуації. Детально вивчається стан «духовного прориву», класифікуються і характеризуються кризи різного рівня складності, що виникають в процесі усвідомлення індивідуальної скінченності.

Показано, як людина знаходить кінцевий сенс, перебуваючи на межі життя і смерті. Вибір цінностей в термінальному (передсмертному) стані має певні особливості сенсоутворення. Виділяються різні способи відношення до фінального акту життєвої драми: релігійний, старечий, героїчний. Наголошується особлива роль ступеня підготовленості до смерті, приводяться методи прискорення цього процесу з використанням відповідних «активних технік». Вивчаються різноманітні психотерапевтичні підходи до роботи з людьми, що вмирають, які сприяють виявленню сенсу, змісту прожитого життя, визначенню його вищих цінностей і значення. Перехід від життя до смерті оцінюється як час підбиття підсумків духовної, психічної, соціальної зрілості і період перевірки на міцність світоглядних і смисложиттєвих позицій. Тому процес вмирання авторка розглядає і як соціальний акт, в якому вмираючий здійснює заповіт, передає свій неповторний досвід виходу з життя, відхиляє завісу над загальною таємницею людського буття, виявляючи і вказуючи на універсальні, загальнолюдські цінності.

У пункті 2.2.3 «Роль передсмертних відчуттів в еволюції людини і трансформації глобальної (планетарної) свідомості», звертаючи увагу на велику кількість і неоднозначність теорій «переживання передсмертних станів» (далі - ППС), авторка підкреслює, що в сучасних дослідженнях спостерігається відхід від метафізичних тлумачень цього явища. Його розгляд переноситься в психологічну, соціологічну, соціальну, аксіологічну площину. Виявляється, що пост-ефекти ППС настільки універсальні і позитивні, що дають можливість визначити їх як показник пробудження вищого духовного загальнолюдського потенціалу. Трансперсональна психологія йде далі і затверджує наявність «закодованості архетипів вмирання і смерті в глибинних пластах психіки» (С. Гроф). У зв'язку з цим ППС виступає еволюційним механізмом, який має ефект стрибка в наступну стадію людського розвитку, здатну здійснитися за рахунок пробудження прихованого духовного потенціалу.

Підводячи підсумок дослідження, проведеного у підрозділі, дисертантка робить висновок про те, що усвідомлення кожною окремою людиною її смертності, визнання цього явища як долі, безпосереднє зіткнення із смертю, переживання критичних, передсмертних («порогових») станів - це різні етапи сприйняття темпоральності і способи збагнення сенсу життя, це рух шляхом відкриття вічних і непорушних підстав буття, можливість повнішої самоідентифікації і самовираження, а також ключ до розуміння масштабної гармонії Всесвіту, нашої єдності і спорідненості з ним.

У підрозділі 2.3 «Суспільний рівень осмислення смерті і безсмертя» виявляються особливості сприйняття людської скінченності на рівні соціуму, соціальних груп, культур, традицій і т.д. На основі синергетичного підходу відстежується механізм формування і закріплення цінностей в процесі колективного осмислення смерті і безсмертя. Дається загальна соціокультурна картина їх осмислення, що є багаторівневою, складноорганізованою, нерівноважною системою, в якій через вибір орієнтирів відбувається історична зміна ціннісних парадигм. Показано, що схема утворення ядра загальнолюдських цінностей описується як зміна періодів, що чергуються: «порядок-хаос-порядок». Вибір цінностей в процесі суспільного усвідомлення смертності людини здійснюється в моменти біфуркації, кризи на рівні окремих соціальних макроіндивідів, а точніше, під час їх апеляції до сфери абсолютного і подальшого узгодження між собою.

У пункті 2.3.1 «Історико-культурологічний ракурс проблеми смерті: український філософсько-танатологічний дискурс» наголошується, що ставлення до смерті є могутнім каталізатором національного характеру, менталітету народу. У кожній культурі формується певна система цінностей, в якій осмислюються символи життя і смерті. Звернення до вивчення українського національного характеру і тих цінностей, що складають його менталітет, розглядається не тільки як можливість подивитися на загальнокультурний простір з вітчизняного «вікна», але і як вдалий привід простежити за тим, які ідеали і орієнтири обирає народ, який практично впродовж всієї своєї історії перебував у «помежовій» ситуації, виборюючи право на життя і самовизначення. У пункті розглядається вплив вітчизняної філософсько-танатологічної спадщини на становлення свідомості українського народу. Наголошується, що основні, доленосні світоглядні вибори випадають саме на час кризи, переходу, коли наш народ опинявся «на межі». Асоціюючи цей стан із загибеллю, крахом, смертю, на кожному конкретному історичному етапі актуалізувалися саме ті цінності, які допомагали українському народу вижити, вистояти в боротьбі за своє подальше існування і розвиток. Зроблено висновок про те, що ставлення до скінченності людського буття є найважливішим психологічним чинником, що визначає характер української національної ідентичності. Підкреслюється, що українська філософсько-танатологічна традиція, безумовно, входить в західноєвропейську. Проте її розвиток пов'язаний з творчою переробкою західної «філософії смерті». Виявлено риси, що складають унікальність і специфіку українського мортального дискурсу.

Яскравим прикладом осмислення людської скінченності є етика Г. Сковороди, яка виступає віддзеркаленням ментальності українського народу. У роботі вказується на те, що, хоча національна свідомість надособистісна, вона не позаособистісна. Єдність будь-якого народу вимагає не тільки простої суми носіїв національної свідомості, але і особи, що наділена розумом і досвідом персони, виражає дух народу, є його духовно-вольовим втіленням. Учення Сковороди визначається як система есхатологічної етики, в рамках якої на основі осмислення темпоральності людини здійснюється пошук цілого комплексу цінностей, орієнтирів, ідеалів, морально-етичних способів поведінки як окремого індивіда, так і суспільства в цілому.

Вказується, що темпоральність людського буття є однією з головних детермінант української національної ідентичності. Наголошується, що темпоральний аспект буття народу, нації, культури передбачає відповідь про сенс їхнього перебування в часі, про їхню спрямованість, кінцеву мету розвитку. Сучасні глобалізаційні процеси не виключають необхідності вибору кожним народом, нацією, етносом свого власного неповторного шляху, який дозволить їм прийти до унікального сенсу їхнього буття. Розуміння ідентичності не тільки як «індивідуальності», «тотожності», але і як «автентичності» припускає, що охоплюються всі аспекти темпоральності нації - її минуле, сьогодення і майбутнє як спрямованість до реалізації кінцевої мети її існування. Таким чином, нова українська ідентичність, як би її не проектували і не моделювали соціологи, етнографи, культурологи, політологи, формується нашими загальними зусиллями, єдністю вибору наріжних цінностей і сенсів, що відображають розуміння унікальності шляху українського народу і його особливого призначення в глобальному просторі.

У пункті 2.3.2 «Осмислення скінченності людини в контексті всесвітньої історії: аналіз ціннісних парадигм» застосування синергетичної парадигми дозволило проаналізувати, як через осмислення людської смертності як соціокультурного явища на всіх етапах розвитку людства виявляються загальнолюдські ціннісні зразки, а також зберігаються їх специфічні особливості. Наголошується, що розвиток людства практично повторює індивідуальний шлях усвідомлення скінченності з послідовним проходженням різних етапів дорослішання і зміною стадій, що характеризують те або інше ставлення до смерті. В результаті зміни уявлень про скінченність людського буття різні ціннісні конфігурації мають можливість реалізуватися в ході суспільного поступу. В історичному русі розподіл ціннісних пріоритетів на користь тих або інших орієнтирів кожного разу дає абсолютно інший напрям розвитку. Перехід від однієї системи цінностей до іншої характеризується як нестабільний, критичний час. Біфуркаційні стани демонструють світоглядний хаос, «бродіння» цінностей, індивідуальних і соціальних картин світу, які з початком стаціонарної епохи упорядковуються, систематизуються і вводяться в стабільні береги. Важливим чинником, що стабілізує суспільство є звернення до трансцендентної сфери, вічних, духовних ідеалів і цінностей.

У пункті 2.3.3 «Криза колективної ідентичності як ознака перехідної епохи. Переведення проблеми смертності людини в соціально-ідеологічну площину і пошук нових ціннісних орієнтирів» виявляється структура перехідного періоду. Визначаються ознаки соціальної кризи: розпад універсальної картини світу, криза колективної ідентичності, підвищений інтерес до проблеми скінченності людини, вибух есхатологічних настроїв, звернення до трансцендентної сфери. Показано, що процес переходу, кризи суспільної ідентичності, який почався на рубежі ХIХ-ХХ ст., заснований на безвір'ї в можливість однозначно тлумачити смерть і безсмертя. Це привело до перенесення даної проблематики з онтологічної в соціально-ідеологічну площину. Використання страху смерті як інструмента влади, нав'язування відчуття провини для підтримки «репресивної культури», розуміння людської цивілізації як історії витіснення смерті, нівеляція протилежності буття і Ніщо, життя і смерті, діалектика «Я» і «Іншого», «Я» і «інших» в усвідомленні смертності - це неповний перелік питань, які вирішуються на тлі соціокультурних і парадигмальних трансформацій.