Раціональне та ірраціональне в науці й освіті

Размещено на http://allbest.ru

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

09.00.03 Соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Раціональне та ірраціональне в науці й освіті

Скотний Валерій Григорович

Львів-2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі змісту, філософії і прогнозування вищої освіти

Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор,

академік АПН України Андрущенко Віктор Петрович,

Директор Інституту вищої освіти АПН України

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор,

Член-кореспондент НАН України, Залужений діяч науки і техніки України

Михальченко Микола Іванович, Інститут вищої освіти АПН України,

відділ соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді

- доктор філософських наук, професор,

Ільїн Володимир Васильович, Київський національний торговельно-економічний

університет, Кафедра філософських та соціальних наук

доктор філософських наук, професор, Лисий Василь Прокопович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра філософських наук

Провідна установа: Національний технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

Захист відбудеться “25” вересня 2003 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.3505102 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Львівському національному університеті імени Івана Франка.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Університетська, 1.

Автореферат розісланий “22” серпня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої

Вченої ради,

доктор політичних наук, професор Денисенко В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ. Проблема тотожності і взаємозв'язку раціонального та ірраціонального у вітчизняній соціально-філософській традиції не досліджувалась попередніми теоретичними розвідками. Актуальність вивчення сутності раціонального та ірраціонального в науці та освіті визначається проблемами перетворення досягнутого знання на засіб гуманізації суспільного життя. Їхня взаємодія активізує увагу до цієї проблематики в різних формах та сферах, де вивчається поведінка великих мас людей і малих соціальних груп, при аналізі наукового і педагогічного процесів, у всіх галузях, які пов'язані з дослідженням мислення та пізнання. Визначення ролі і статусу “раціонального начала” та “ірраціонального фактора” як креативів екзистенційності в системі людської життєдіяльності стосовно традиційних і нових форм осягнення дійсності є однією з найважливіших тем не лише в системі філософських, але й всього кола природничих та гуманітарних наук.

Інтроспективний дискурс щодо значимості і можливості раціональних та ірраціональних детермінантів духовності існує з часу виокремлення інтелекту в самостійний фактор буття культури. Аналіз досягнутих результатів - необхідна аспектація дослідження проблеми науки та освіти в їх сучасній формі, яка пов'язана із спрямованістю історії, особливостями формування науково-технічної цивілізації, специфікою розвитку інтелектуально-ментального потенціалу різних націй і країн, а також зі стилем та інтенціями мислення. Мова йде не тільки про існуючу форму матеріального і духовного виробництва, а й про тип історичного розвитку соціуму, про відповідну форму суспільних відносин, де освіта і наука відіграють вирішальну роль. Цей факт визначає специфіку соціально-філософського підходу до аналізу культурогенної співмірності та концептуальної тотожності раціонального й ірраціонального, що актуалізує пошук соціокультурних, інтелектуальних, гуманістичних інваріантів у розвитку тенденцій вітчизняної науки та освіти. Ряд теоретико-субстанційних аспектів цієї проблеми - евристичного, логіко-методологічного, історико-наукового, соціально-психологічного характеру - активізує аналіз раціонального та ірраціонального не тільки як міждисциплінарної, а й конкретної науково-освітянської програми, що надає необхідної перспективи її постановці, осмисленню й дослідженню в контексті суперечностей деперсоніфікації та екзистенційно-персоналістських саморефлексій особистості. Бачення цієї проблеми набуває важливого смислового значення у соціально-філософській парадигмі: раціональне та ірраціональне виступають як відповідні культурно-гуманістичні цінності, котрі реалізуються в мисленні і поведінці. І тут з необхідністю здійснюється перехід від формально-пізнавальної декларації філософсько-світоглядного знання до його змістового, креативного, критично-рефлексивного аналізу як механізму передачі теоретичного досвіду в традиціоналістську спадкоємність. Тим самим долається однобічність лінійної дихотомії раціонального та ірраціонального в основах вітчизняного науково-освітянського процесу. Вирішення поставленої проблеми, крім теоретичної цінності в пізнавально-інформаційному, методологічному, аксіологічному аспектах, є важливим для практики удосконалення української освіти по шляху інституалізації демократії, плюралізму, толерантності, інтеркультурної комунікації.

ЗВ'ЯЗОК РОБОТИ З НАУКОВИМИ ПРОГРАМАМИ, ПЛАНАМИ, ТЕМАМИ. Обрана тема дослідження пов'язана з науково-дослідницькою програмою “Філософія освіти: світоглядно-гуманістичні аспекти” (затверджена Вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, протокол № 5 від 25 січня 2001 року), що виконується кафедрою філософії ДДПУ, і з темою “Філософські засади трансформації вищої освіти на початку ХХІ століття” (затверджена Президією Академії педагогічних наук України від 06.03.2003 р. РК 0103 И 000960), що виконується в Інституті вищої освіти АПН України. Вона також враховує завдання “Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття) та інших програмних документів, які спрямовані на розвиток філософських досліджень, модернізацію освіти і науки в Україні.

МЕТА І ЗАДАЧІ ДОСЛІДЖЕННЯ. Основна мета дисертаційного дослідження полягає у з'ясуванні способів актуалізації науки та освіти в контексті гносеологічної взаємодії раціонального та ірраціонального в їх кореляції з праксеологічними, аксіологічними, когнітивними аспектаціями сучасного соціально-філософського мислення.

З огляду на мету дисертації визначені основні пошукові завдання, а саме:

дослідити поняття раціонального та ірраціонального в процесі розвитку просвітницької, сцієнтистської та антропологічної філософських традицій, встановивши їх:

витоки; сутність; концептуальний зміст;

конкретизувати виявлені інтелектуально-гуманістичні рефлексії культурогенної співмірності та концептуальної тотожності й відмінності змісту вітчизняної науково-освітньої традиції з генезою загальноцивілізаційних самовизначень людини;

з'ясувати духовно-практичні основи взаємодії науки та освіти в синтезі раціонально-об'єктивного та евристично-ірраціонального досвіду філософської і культурологічної спадщини;

провести методологічний аналіз раціоналістичних та ірраціоналістичних реконструкцій науково-освітнього процесу в перспективі ідей: аксіології пізнання, ідеалів свободи, “внутрішньої людини”;

розкрити методологічні можливості основних філософських течій у розумінні співвідношення раціонального та ірраціонального в науковому пізнанні і праксеологічних реконструкціях соціокультурної реальності;

показати гносеологічні і виховні можливості раціонального та ірраціонального у формуванні фундаментальних цінностей у світогляді особистості; наука освіта раціональний

розглянути раціональне та ірраціональне як методи пізнання дійсності і способи побудови різних моделей сучасної системи освіти в Україні для її конструктивного входження в структуру глобальної цивілізації.

ОБ'ЄКТОМ ДОСЛІДЖЕННЯ є фундаментальна взаємодія між раціональним та ірраціональним змістом, сутністю і концептуально-методологічними засобами теоретичного розуміння науки й освіти в контексті парадигми техногенного мислення.

ПРЕДМЕТОМ ДОСЛІДЖЕННЯ є еволюція взаємозв'язку раціонального та ірраціонального як вузлової лінії в суспільній науці і практиці, освітньому і виховному процесах на різних етапах соціокультурного розвитку.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ. У дисертації використані загальнонаукові принципи історизму, системності та світоглядного плюралізму у вивченні та узагальненні джерельної бази дослідження. Для визначення сутності раціонального та ірраціонального в реальній співмірності науки та освіти з духовно-культурними артефактами певних історичних епох застосовується конститутивний метод. Предметно-регулятивний аналіз змісту й аспектації раціонального та ірраціонального в історико-філософських вченнях здійснено за допомогою методологічних дискурсів філософської антропології, класичного екзистенціалізму і герменевтики, що конкретизувало поняття науково-освітнього процесу. Для виявлення трансцендентних, ірраціонально-помежових основ індивідуальних структур у системі освіти використано концептуально-феноменологічний метод. Діалектика процесів пізнання і функціонування науки та освіти як визначальних духовно-практичних здобутків суспільства, співвідношення в них раціонального та ірраціонального дозволила виявити соціальну зумовленість розвитку науково-пізнавальних і освітніх процесів, єдності історичного і логічного, загального та особливого, загальнолюдського і національного. Теоретико-синтетичне поєднання смислових особливостей інтелектуальних надбань класичної науки з традиціями європейських педагогічних концепцій досліджується методом контамінаційного аналізу. Висновки дослідження ґрунтуються також на принципах комплексності, синергетичності, культуровідповідності, концептуальному інструментарії, філософських дискурсів модернізму і постмодернізму, методолого-світоглядних розробках сучасних філософів, соціологів, педагогів.

НАУКОВА НОВИЗНА ДОСЛІДЖЕННЯ полягає в розробці гносеологічної концепції соціально-філософського аналізу розвитку взаємодії раціонального та ірраціонального в соціокультурній реальності, у визначенні їх як гуманістично-аксіологічних синтезів, котрі детермінують загальнолюдські цінності в характерології мислення і є потенційно рівноправними методами пізнання дійсності за умови домінуючого виявлення конструктивної ролі раціонального стосовно ірраціонально-персоналістичного інтелектуалізму в процесі розвитку науки та освіти.

В рамках запропонованої концепції взаємодії раціонального та ірраціонального як феноменів інтелектуальної культури автором сформульовані нові теоретичні положення, в яких відображені основні результати і висновки дисертаційного дослідження:

розкрито багатозначність понять “раціональність” та “ірраціональність” в аналізі філософського змісту буття і мислення, в історичному розвитку суспільних та природничих наук, в освітньому і виховному процесах. Методологічне і теоретичне переосмислення сутності цих категорій породжує нове трактування багатьох світоглядних проблем, як класичних, так і сучасних соціально-філософських, культурологічних постулатів і концепцій, тотожних і антиномічних;

виявлено сутність соціально-філософського підходу в оцінці та реконструкції ролі раціонального та ірраціонального пізнання і знання в історії і теорії історичного процесу, розвитку соціальних систем, науки та освіти в контексті інтересів людства, спільнот, націй, соціальних груп та особистостей;

проведено інтертекстуальний аналіз раціональності та ірраціональності як типів мислення і дій та доведено їх відносну автономну структурність зі своїми внутрішніми специфічними закономірностями становлення і функціонування. Доведено, що “розум”, класично трактований як чисте ratio, не може вважатись єдиною характеристикою “наукового” пізнання, а співіснує поряд із феноменом ірраціонального, співмірним із тим духовним досвідом, який не вписується в контекст класичного формотворення та інтелектуального осягнення, але дає певний пізнавальний або практичний результат;

встановлено напрям ототожнення у сучасній науці раціональності з відповідними принципами та атрибутивними властивостями цивілізації - аналітичними або інтуїтивно-споглядальними, раціональними чи афективними (К.Ясперс, К.Юнг, М.Вебер). Показано, що таке ототожнення в сучасних умовах значною мірою втрачає сенс, оскільки дуалізм і складна взаємодія раціонального та ірраціонального притаманна всій філософії, в котрій поряд з ідеєю логосу завжди існувала тенденція “софійності” (пошуку трансцендентних мотивів людського буття);

доведена необхідність у сучасній гуманітарній науці ірраціональних підходів за умови збереження позитивних традицій раціонального знання для поглиблення духовної самодостатності особистості, що формує гностичний образ екзистенційної істини в освітньо-виховному процесі;

з'ясовано, що розвиток ірраціоналістичних напрямів філософії в їх тенденції протистояння раціоналізму зумовлений не лише кризою раціоналізму, а й розмежуванням сфер аналітичного розуму і споглядального знання, душі та духа. Формалізація і схематизація науки та освіти закономірно викликає трансфеноменальні методи теоретичної рефлексії;

виявлено, що перехід від “міфу до логосу” є незавершеним пізнавальним проектом, оскільки людство завжди буде повертатись до міфології як способу пізнання світу, що не підлягає раціональному поясненню; акцентовано необхідність диференціації соціально-філософської думки як від ізоляції раціо, так і канонізації міфу. Показано, що існування раціональності в своїх різновидах на основі мистецтва, моралі, релігії обумовлює специфіку суб'єктного пізнання, його інтроектну сутність;

проаналізовано ідеал раціональності як форми філософської рефлексії і встановлено закономірності самоідентифікації науки та освіти у множині персоналізованих філософських систем вітчизняних і західноєвропейських мислителів, прямий та зворотний інтелектуальний і культурологічний взаємозв'язок поміж ними;

концептуально доведено, що в освітній і виховній діяльності соціальні суб'єкти повинні уникати абсолютизації уявлень як про всепроникаючу раціональність світу, так і про його фатальну ірраціональність. Людський розум осмислює не лише реальність, але й саму людину як суб'єкта теоретичного пізнання з властивими для нього елементами ірраціонального, що складає “наскрізну” лінію десакралізованої рефлексії;

встановлені теоретичні закономірності процесу формування особистості показують, що синтез раціоналізму та ірраціоналізму в конструктивних формах є основою освітньої і виховної діяльності нової раціональності, котра виникає через власний розвиток. Збагачення науково-освітнього процесу трансцендентними методами пізнання (інтуїція, антропософія, теозис, гносис, теологізм), які мають потенціал набуття раціональності, обумовлюють інтенційні активації екзистенційних саморефлексій;

доведено, що наукове знання як тип раціональності розвивається не тільки шляхом еволюції, але й через якісні стрибки, інтуїтивно-ірраціональні прозріння в усвідомленні світоглядних конфліктів між персоналізованими та імперсоналізованими цінностями людського буття, що виникли в результаті інформаційної революції. Тому обґрунтовано необхідність підготовки для системи науки та освіти фахівців, котрі спроможні сприйняти і зрозуміти докорінні зміни про світ, природу і людину.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ОДЕРЖАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ. Підсумки проведеного дослідження можуть бути використані в подальшій теоретичній розробці невичерпної теми філософського осмислення духовно-культурного буття в його гуманістичному вимірі. Воно спрямоване на вирішення методологічної і теоретичної проблеми поєднання раціонального та ірраціонального методів пізнання в науці та освітньо-виховній діяльності. Результати дисертаційного дослідження можна застосувати як основу для подальшої розробки філософської методології пізнання і конкретних проблем філософії освіти, зокрема для розкриття ролі різних теоретичних течій у соціальній філософії, для аналізу суб'єкт-об'єктних зв'язків у процесах глибокого вивчення ціннісного потенціалу знання, його універсально-світоглядних, сакрально-метафізичних і пізнавально-орієнтаційних можливостей. Сама специфіка раціонального та ірраціонального, розкрита автором в дисертації, детермінує масштаб ареалу застосування її результатів як у суто гуманітарних галузях знання і пізнання, так і в практичних сферах діяльності, а саме: культуротворчій, адміністративній, політичній, художній, педагогічній, виховній тощо. Ідеї і положення, висунуті та обґрунтовані в дисертаційному дослідженні відкривають нові напрямки в розробці проблематики філософської інтерпретації педагогічних концептів і можуть бути використані не тільки філософською наукою, а й усією системою сучасного науково-теоретичного знання і пізнання - в галузях етнополітики, історії, культурології, в педагогіці, соціальній філософії, релігієзнавстві, нормативних курсах філософії тощо.

Результати дослідження дозволяють ставити не лише науково-освітні, а й аксіологічні, методологічні, евристичні, праксеологічні акценти в соціально-філософських студіях. Теоретичні положення, репрезентовані в даній роботі, вже давно використовуються автором у викладацькій, педагогічній, науковій, виховній діяльності; вони увійшли складовою частиною в наукові і методичні видання (автором чи співавтором яких є дисертант), котрі адресовані студентам, аспірантам, викладачам, науковцям. Практичне застосування результатів дослідження може бути здійснене у виховній, політичній, духовно-культурній діяльності, в розробці довгострокових педагогічних концепцій і програм, у галузі освітянства.

Положення, що відзначаються новизною та складають особистий внесок автора в науку, можуть застосовуватись при підготовці підручників для студентів вищих навчальних закладів, методичних розробок і безпосередньо у навчальному процесі. Їх експериментальна перевірка здійснювалась дисертантом у лекційних курсах і спецкурсах, а також на семінарських заняттях з філософії упродовж багатьох років у Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка, на методологічних семінарах для викладачів.

АПРОБАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ДИСЕРТАЦІЇ. Розроблені дисертантом положення і результати соціально-філософської концепції раціонального та ірраціонального в науці та освіті відображені в індивідуальній монографії, в розділах колективних монографій, статтях у наукових збірниках та часописах, в тезах наукових доповідей, виступах та повідомленнях. Положення дисертації обговорювалися на науково-методологічних семінарах кафедри філософії ДДПУ ім. Івана Франка, на постійних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу ДДПУ ім. Івана Франка, на засіданнях відділів Інституту вищої освіти АПН України. Принципові ідеї і головні теоретичні положення роботи були репрезентовані на багаточисельних вітчизняних і зарубіжних конференціях та симпозіумах. Висновки дисертаційного дослідження використовувалися в розробці навчальних курсів та учбових програм ДДПУ ім. Івана Франка, а також робочих програм, опорних конспектів, лекцій, планів семінарських занять з курсів “Філософія”, “Історія української та зарубіжної культури”, “Політологія”, “Релігієзнавство” та ін.

РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДОБРАЖЕНІ в науковій монографії “Раціональне та ірраціональне в науці та освіті”. - Київ-Дрогобич, 2003 (16,62 друк.арк.), 29 статтях у фахових виданнях з філософії (загальним обсягом 31,7 друк.арк.), в розділах колективних монографій і методичних розробках для викладачів вищих навчальних закладів, тезах і виступах на практичних науково-теоретичних і практичних конференціях.

СТРУКТУРА ТА ОБСЯГ ДИСЕРТАЦІЇ. Мета, завдання і теоретико-пізнавальна концепція дослідження визначили структуру дисертації. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків; списку використаної літератури з 297 найменувань (на 18 сторінках). Обсяг дисертації - 342 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, зв'язок з напрямками наукових розробок кафедри філософії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, визначено об'єкт, предмет і методологічні принципи аналізу, сформульована мета і задачі дисертаційного дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їх практична значимість, подано відомості про апробацію.

У першому розділі - “Огляд літератури за темою і вибір напрямків дослідження” висвітлюється місце, значення і роль проблеми раціонального та ірраціонального в контексті європейської та вітчизняної науки і освіти, визначаються теоретичні основи, джерельна база, методологічні принципи та методи дослідження.

В підрозділі 1.1. “Стан опрацювання проблеми” на основі аналізу літератури зроблено висновок, що раціоналістична традиція філософії поєднується з історичною лінією розвитку ірраціоналістичного, екзистенційно-персоналістичного мислення.

Раціоналістична та ірраціоналістична традиція вітчизняної культури в контексті освіти і виховання виявлена у творчій спадщині фундаторів дослідження історичного буття українського народу, особливостей його менталітету, генези філософських трансформацій у системі інтелектуальної культури Європи, у становленні і розгортанні української ідеї, розвитку української нації. До них належать І.Бочковський, М.Грушевський, М.Костомаров, О.Кульчицький, В.Липинський, І.Лисяк-Рудницький, М.Максимович. І.Мірчук, І.Огієнко, Є.Онацький, Д.Чижевський та ін.

Філософські рефлексії щодо переосмислення науково-освітньої і філософської спадщини з позицій визначення методологічних засад раціонального та ірраціонального, духовно-культурної специфіки і взаємозв'язку зі світовою філософією та традиціями європейського сцієнтизму і трансцендентності розглядаються в працях В.І.Шинкарука, А.К.Бичко, І.В.Бичка, М.Г.Братасюк, В.С.Горського, В.І.Гусєва, М.М.Громова, В.В.Ільїна, А.Ф.Карася, М.В.Кашуби, В.С.Лісового, В.М.Нічик, І.В.Огородника, І.В.Паславського, А.І.Пашука, Н.П.Поліщук, М.В.Поповича, М.Ю.Русина, Я.М.Стратій, В.І.Шевченка.

Багатовекторність суспільно-історичного буття через множинність соціально-філософського знання показані в роботах В.П.Андрущенка, Г.І.Волинки, Б.А.Головка, Л.В.Губерського, К.К.Жоля, А.Є.Конверського, С.Б.Кримського, В.Г.Кременя, Ю.В.Кушакова, А.М.Лоя, В.П.Мельника, М.І.Михальченка, Б.В.Новікова, Б.О.Парахонського, В.І.Ярошовця, Т.І.Ящук.

Авторитетні дослідження взаємозв'язку раціонального та ірраціонального в історії філософії належать Л.М.Баткіну, В.М.Богуславському, І.М.Голєніщеву-Кутузову, А.Х.Горфункелю, Н.В.Мотрошиловій, Б.Г.Кузнєцову, Н.В.Ревякіній, В.В.Соколову, Г.Я.Стрельцовій, Р.І.Хлодовському. Автор враховує, що поставлені в цих працях важливі філософські проблеми в процесі їх вирішення частково перебувають під впливом парадигми однолінійного “методологізму”, детермінованого класовим та соціологічним редукціонізмом.

Теоретичною і методологічною основою дисертаційного дослідження стали твори класиків зарубіжної і вітчизняної історії філософії: Д.Бруно, Ф.Бекона, В.Віндельбанда, Ґ.В.Ф.Геґеля, К.Гельвеція, Р.Декарта, Д.Дідро, Ф.Енгельса, І.Канта, Д.Локка, К.Маркса, М.Монтеня, Б.Паскаля, Ж.-О.Ламетрі, П.Гольбаха, Г.Сковороди, Л.Фейєрбаха, Й.Фіхте, П.Юркевича. До них можна долучити класиків педагогіки А.Дістервега, Й.Песталоцці, Я.А.Коменського та ін.

Сучасна західна традиція ірраціоналістичної філософії в екзистенціалістському і персоналістському напрямках репрезентована в працях Н.Аббаньяно, Г.-Г. Гадамера, М.Гайдеггера, Е.Гуссерля, Е.Е.Кассірера, А.Камю, С.К'єркегора, Ж.Марітена, Г.Марселя, М.Мерло-Понті, Е.Муньє, Х.Ортеги-і-Гасета, Ж.-П.Сартра, К.Ясперса. Їхні дискурси у виявленні сутності людського буття поставили завдання провести дослідження методології сучасного ірраціоналізму через творчість А.Бергсона, О.Ф.Больнова, В.Дільтея, П.Рікера, Ф.Ніцше, З.Фрейда, Є.Фромма, А.Шопенгауера. Раціоналістична лінія репрезентована працями представників “філософії науки” Л.Вітгенштейна, Т.Куна, І.Лакатоса, К.Поппера, Б.Рассела, Ст.Тулміна та ін.

Важливе значення в розкритті гуманістичного аспекту науки, освіти і виховання в розгортанні досліджуваної парадигми відображене у розвідках І.П.Бетко, І.Валявко, С.Грабовського, С.Г.Єлістратова, Т.Закидальського, Д.В.Литвинова, В.В.Ляха, В.С.Мовчан, М.П.Муравицької, Г.Г.Немчинова, В.С.Пазенка, Є.М.Причепія, А.О.Погорілого, К.Ю.Райди, С.А.Ситниченко, В.Г.Табачковського, І.А.Табачникова, О.І.Хоми, О.В.Шинкаренко.

Авторські підходи до нового осмислення філософського раціоналізму та ірраціоналізму репрезентують праці І.Г.Блауберга, Т.В.Васильєвої, І.С.Вдовіної, Р.М.Габітової, П.П.Гайденко, А.Ігнатова, Т.А.Кузьміна, Н.С.Мудрагейя, М.Л.Ткачука, В.І.Толстих, М.М.Субботіна, Г.М.Тавризяна та ін.

З'ясування сутності сучасного науково-освітнього процесу в контексті гуманізму поставило завдання розгляду постмодерністських концепцій критиків традиційного гуманізму - К.Батлера, В.Вельша, Д.Віллоубі, Ж.Дерріда, Ж.Дельоза, Ж.-Ф.Ліотара, Т.Уілмера, М.Фуко, конкретизацію яких знаходимо в працях К.-О.Апеля, П.Козловського, Р.Рорті та ін. Це дало можливість зробити концептуальні висновки про екзистенційну спрямованість сучасного освітньо-виховного процесу на відміну від традиційного онтологізму і раціоналістичного об'єктивізму. Резонансні, щодо поставленої проблеми, питання висвітлюються в дослідженнях С.С.Аверінцева, Г.С.Батіщева, В.В.Бичкова, І.Д.Дзюби, О.С.Забужко, Є.В.Ільєнкова, І.С.Кона, А.І.Пігальова, А.М.Руткевича, Г.Л.Тульчинського, В.Храмової, Л.І.Філіпова, П.Д.Шашкевича, Р.Шпорлюка, В.Є.Янчука та ін.

Аналіз ступеня наукової розробки теми підвів дисертанта до висновку, що попри існування значного масиву літератури, в якій більшою чи меншою мірою висвітлюються різні аспекти обраної для дослідження проблеми, все ж стан її наукового осмислення не можна визнати достатнім. І не лише тому, що вивчення взаємозв'язку раціонального та ірраціонального у вітчизняній теоретичній думці не було окремим, цілісним предметом, а й через те, що ряд її вузлових, кардинальних моментів залишається поза увагою дослідників. На подолання цих вад і спрямована певною мірою, реферована дисертація.

В підрозділі 1.2. “Характеристика джерельної бази” проведено аналіз теоретичних основ дисертації, в результаті чого було визначено коло осіб, яких можна вважати за носіїв і творців раціоналістичної та ірраціоналістичної традиції, проаналізовано обсяг їхньої інтелектуально-духовної спадщини, здійснено класифікацію джерел за проблемами науки та освіти.

За цією класифікацією визначено п'ять груп. Перша - оригінальні твори вітчизняних і зарубіжних мислителів. Друга - фундаментальні дослідження проблеми. Третя - авторські і колективні наукові праці. Четверта - окремі розвідки дотичних концепцій. П'ята - статті у фахових часописах, а також щорічники, біографії, спогади, публіцистика, дискусійні питання в матеріалах філософських конференцій, симпозіумів, художня література.

При характеристиці джерел автор керується методом контент-аналізу: кожна група джерел розглядається в їх логічній послідовності; обґрунтовуються цінність або недоліки тих чи інших теоретичних положень; характеризуються форми й особливості раціональних та ірраціональних тенденцій філософського розвитку. Аналіз персональних ідей, поглядів, теорій представників вітчизняної та європейської філософської думки конкретизує проблему дослідження і уможливлює розгляд їх функціонування в реаліях сьогоденної науки й освіти, процесу виховання.

Такий підхід зумовив необхідність вивчення дотичних джерел, котрі надають можливість створити ширше поле уявлень для визначення змістовності і життєздатності досліджуваної проблеми. З огляду на це автор звертається до розробок вітчизняних та зарубіжних природознавців, педагогів, культурологів, філософів науки, істориків, етнографів, релігієзнавців, які вивчають питання співвідношення сфери науки та освіти в їх світоглядно-гуманістичних інтенціях: раціональність та ірраціональність в національно-державних контекстах, об'єктивно-прагматичний аспект формування науково-гуманістичного світогляду, співвідношення освіти та соціально-політичного буття тощо. В дисертації відзначається, що окремою, по-своєму унікальною формою існування інтелектуальної спадщини є художня література, невіддільна від розвитку вітчизняної філософії. Зокрема, літературна спадщина Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Гоголя, Ф.Достоєвського та ін. виявляє в символічній, образно-конкретній, ірраціонально-інтуїтивній формі виховний та гуманістичний зміст філософських ідей, здійснює специфічний, послідовний аналіз і характеристику синтезу раціонального та ірраціонального через світ соціального і національного життєвого досвіду.

Взаємопов'язане використання різних груп джерел і окремих досліджень дає змогу виявити комплекс теоретичних ідей у філософському мисленні впродовж історичного розвитку. Виокремлення їх із різнорідної сукупності текстів забезпечило дослідження концепції взаємозв'язку раціонального та ірраціонального в освіті та науці в структурі соціокультурного буття.

У підрозділі 1.3. “Методологічна основа та принципи дослідження” дисертант показує розмаїття застосованих методологій та методологічних підходів у дослідженнях соціальної філософії і підводить до висновку, що теоретична рефлексія концепції раціонального та ірраціонального в науково-освітньому процесі полягає в додатковому акцентуванні на взаємозв'язку їх виявів у нових філософських парадигмах. Інтегральна складність об'єкту вивчення зумовлює виділення тих методологічних принципів та методів, які найбільш адекватною мірою розкриють їхні сутнісні ознаки.

Поряд із загальнонауковими принципами історизму, системності, світоглядного плюралізму для вивчення та узагальнення ідей, поглядів, концепцій, розроблюваних у працях вітчизняних і зарубіжних мислителів, автор дисертації застосовує конститутивний метод для визначення співмірності раціонального та ірраціонального тим духовним явищам, які пізнаються; метод дискурсивного підходу, плідно використаний у філософській антропології, екзистенціалізмі і герменевтиці, дає змогу здійснити предметно-регулятивний аналіз змісту та аспектації наукових і освітніх концепцій. Використання концептуально-феноменологічного методу виявляє характерологію, іманентні основи, духовно-творчі акти, гуманістичні інтенції сучасного філософського мислення в контексті проблеми, яка вирішується. Системно-структурний підхід сприяв кореляції раціональних та ірраціональних інтеракцій, що виявило екзистенційно-персоналістську інтенційність вітчизняної духовності у цілісності філософсько-гуманістичного світогляду.

Широко використовуючи концептуальний інструментарій класичної і некласичної філософії, дисертант обґрунтовує значимість методу контамінаційного аналізу для даного дослідження. Завдяки йому проводиться аналітико-синтетичне зіставлення смислових особливостей інтелектуальних надбань вітчизняної філософії з мислительними стратегіями західноєвропейської філософії в темпоральних вимірах континуальності буття, що дозволяє виявити екзистенційну єдність духовно-виховних процесів у науці та освіті як специфічно-історичного комплексу самовідчуття й світопереживання особистості. Застерігаючи від механістичної амальгами класичної традиції і модних інновацій, метод контамінації дозволяє продуктивно поєднати невичерпну багатоманітність творчих активацій української науки і освіти з їх сцієнтистсько-прагматичними та екзистенційно-персоналістськими інтенціями з давньою традицією європейської філософської культури раціоналістичного осмислення ірраціональних ситуацій. Аналіз пізнавально-функціональних можливостей принципів синергетики, комплексності і культуровідповідності, які застосовуються в соціально-філософській науці, підвів автора до висновку, що лише їхня інтеграція забезпечить належний рівень теоретичного дослідження.

Отже, в даному розділі з'ясовано коло питань, які в межах поставленої проблеми вже сформульовані і опрацьовані науковцями, охарактеризовано ступінь і якість джерельного забезпечення теми, визначено методологію та методи дослідження.

У другому розділі - “Концептуальний паралелізм категорій “раціональне” та “ірраціональне” у філософії і науці” - проаналізовано етапи становлення раціоналізму та ірраціоналізму як типів світогляду, досліджено історію їх вивчення, основні методологічні підходи до процесів розвитку раціональних та ірраціональних течій і напрямів у контексті науки і освіти.

У підрозділі 2.1. “Традиція раціонального об'єктивізму та ірраціонального гуманізму в західноєвропейському інтелектуалізмі” досліджена генеза раціоналізму та ірраціоналізму як автономних і взаємопов'язаних філософських течій. Раціоналізм репрезентований як провідний спосіб наукового пізнання, який обґрунтовується в історії філософії потужною групою мислителів. Сформувалась відносно самостійна раціоналістична культура людства, яка протистоїть ірраціоналістичній культурі і “культурі абсурду” як одному з масових типів культури. Дисертант доводить, що філософія завжди прагне відповісти (відкрито або приховано) на питання: наскільки розумно (раціонально) влаштований світ, життя людства, як реорганізувати суспільство і суспільні стосунки, щоб відносини між світом і людиною, індивідів між собою були раціонально досконалими. При цьому філософська думка зайнята не тільки повторенням і відтворенням старого, але й реорганізацією, модернізацією суспільства, пошуком нового. Раціоналізм має розгорнуту систему цінностей, що орієнтують на трансформаційні дії стосовно системи самої раціональної культури, яка підлягає заміні або модернізації.

У дисертації показано, що проблему протистояння раціонального та ірраціонального найбільш рельєфно поставив А.Шопенгауер, а О.Конт зміцнив позиції раціоналізму в ідеях “доведеної етики” (тобто тієї, що доводиться розумом) і позитивізму. У філософських і соціологічних ідеях О.Конта позитивізм постає суто раціоналістичною системою знань. Однак перші паростки класичного ірраціоналізму ХІХ століття, як це не парадоксально, заклали філософи, які вважалися раціоналістами, - І.Кант та Ґ.Геґель. Їхня діалектико-спекулятивна парадигма мислення відкидала випадковість і невизначеність у раціональному виборі, що вело до перетворення їх на підґрунтя ірраціонального. Поза тим, жорстке протиставлення формальної та діалектичної логіки (особливо у Ґ.Геґеля), вело до неточної оцінки розуму - завжди аполітичного, суперечливого. Дійсно, розум частково є таким, але на основі раціоналізму його суперечливість була абсолютизована.

Автор дисертації підкреслює, що важливим етапом розвитку раціоналізму стали теорії суспільного прогресу, породжені філософською думкою ХVІІІ-ХІХ століть. Водночас середина ХІХ століття позначена для філософії докорінними змінами, пов'язаними не тільки з виникненням різних шкіл кантіанства, “правого” і “лівого” геґельянства, із зародженням марксизму (спочатку як гілки “молодогеґельянства”), із становленням позитивізму, але і з розвитком ірраціоналізму. Дисертант зазначає, що марксизм фактично продовжував філософську раціоналістичну тенденцію І.Канта, Ґ.Геґеля, Й.Фіхте, Ф.Шеллінга, матеріалістичного об'єктивізму Л.Фейєрбаха, хоча й на іншій ідеологічній основі. Автор показує, що ірраціоналізм того часу не відкидав науку, не заперечував її практичного значення для життя людини, але відмовляв їй у можливості знайти надійний спосіб пізнання світу і самої людини як особистості. Один із фундаторів ірраціоналізму в його екзистенційному варіанті С.К'єркегор позбавляє раціональну науку першого місця, оскільки вважає її методи непридатними для пізнання людини. Це можливо тільки за допомогою саморефлексії відчуттів. Людина та її екзистенція стають для С.К'єркегора, а потім і для його послідовників, предметом специфічного позанаукового, ірраціонального типу пізнання. У категоричних судженнях філософа людина, як правило, взагалі виходить за межі науки, вона є абсолютно недоступною для раціонального пізнання. Для А.Шопенгауера, який разом із С.К'єркегором є фундатором ірраціоналізму ХІХ століття, основою і життєтворчим началом усього є не пізнавальна активність і здібності людини, а її воля як позасвідома “життєва сила”. У цьому випадку універсум позбавляється своєї раціональності, постає у своїй основі ірраціональним, а тому непізнаваним і непередбачуваним. Перевага беззаперечно віддається ірраціональному, тому раціональне пізнання не може дати надійного результату, а проникнути у буттєві глибини можна тільки з допомогою інтуїції, осяяння.

Але в світоглядному і методологічному значеннях, підкреслює дисертант, некоректно відривати, “розводити” раціональне та ірраціональне в різні площини. Як немає буття без небуття, необхідності без випадковості, так немає у філософії раціонального без ірраціонального. Їх свідоме заперечення (в гносеологічному аспекті) веде до трагічних наслідків: виникає хибна теоретична схема протистояння буття і свідомості, формується помилкове уявлення про універсум і місце людини в ньому. Раціоналіст використовує ірраціональне в пізнанні, як ірраціоналісти використовують раціональне. Тому не можна відкидати ірраціоналізм як щось невартісне, вторинне. Сучасний ірраціоналізм не стільки виступає проти раціоналізму, скільки хоче вирішити проблему істини дійсного буття. В цьому контексті доречним є проведений дисертантом аналіз джерел сучасної кризи раціоналізму і нової активності ірраціоналізму, які пов'язують з епохою науково-технічної та інформаційної революцій. Вони і в ускладненні соціального та технологічного світу, який індивіду все важче осягнути у цілісності, і в поглибленні економічних, політичних та культурних кризових відносин усередині країн і на глобальному рівні, і у внутрішній розірваності, непослідовності й еклектичності людського мислення.

В дисертації показано, що для сучасного філософського знання актуальним є прагнення не тільки визначити співвідношення категорій раціональне - нераціональне, раціональне - ірраціональне, а й порівняти систему раціональних суджень і обґрунтувань із нераціональними (де взагалі відкидається можливість раціонального пізнання і тлумачення світу). При цьому категорії і процедури пізнання важливо співвідносити з людиною, яка відчуває, мислить, пізнає, діє в різноманітному світі і в багатьох іпостасях та вимірах. Бажання утвердити у правах емпіричний об'єкт - цілісну людину, яка пізнає і діє, спонукає філософів до розвитку різноманітних засобів отримання достовірного знання, розкриття механізмів спрямованості пізнання до істини як шляхом “класичної раціональності” (ідеал чистого розуму), коли світ ясний, зрозумілий і добре пізнається, так і через виявлення суперечностей гносеологічного процесу, взаємодії теорії і практики, що виокремлює проблему ірраціонального.

У підрозділі 2.2. “Епістемологія суб'єктно-об'єктної істини в контексті “філософії науки” проблема взаємодії раціональних та ірраціональних чинників розглядається у межах самої науки як необхідний елемент її існування. Опора на факти з історії науки, дослідження процесів змін у науковому пізнанні дали змогу встановити, що виникнення, становлення, перетворення системи наукових ідей та теорій мають загальні форми, які постійно повторюються.

В дисертації показано, як здійснення порівняння “нормальної” та “революційної” науки, аналіз способів діяльності різних наукових товариств виявляє, що історизм може виконувати функцію методу та методологічної основи формування певної “парадигми” чи “дисциплінарної матриці”. Конкурентна боротьба різних наукових товариств, що репрезентована періодами панування окремих парадигм (певних загальних способів інтелектуальної та експериментальної дії) та їх розпаду (процеси пошуку і становлення нових способів формування певного наукового світосприйняття) (Т.Кун), складає не тільки історичну реалію буття науки та вчених, а й основу інтелектуальних процесів, за яких єдиним способом мисленнєвої раціональної дії науковців буде використання певної історичної моделі як методу.

Дисертант зазначає, що концепція історичної динаміки змін у науковому знанні формується при спробі подолати суперечності логічного емпіризму та критичного раціоналізму. Методологія критичного раціоналізму давала позитивні наслідки при її застосуванні лише до деяких періодів розвитку науки, залишаючись безсилою перед цілим рядом проблем, виділених представниками “філософії науки”. Поширений образ науки як системи знання, зміни якого підпорядковані принципам методології та логіки, суперечив актуальним свідченням про наявність “надметодологічних” шляхів розвитку науки. Розробка концепції функціональної залежності від співтовариства науковців логіко-методологічного базису наукового пізнання дала змогу опрацювати модель історико-наукового процесу як послідовної зміни станів конкурентної боротьби між різними спільнотами вчених. Періоди “нормальної науки” і “наукової революції” є найвизначнішими моментами цього процесу.

У дисертації підкреслюється, що концепція “філософії науки” спрямовується на критику ідейного ґрунту нормативізму в епістемології, переконаності в абсолютній універсальності критеріїв науковості та наукової раціональності. Способи вирішення наукових проблем не детермінуються попередніми методологічними здобутками. Визначення раціональності на відміну від нераціонального в інтелектуальній діяльності щоразу встановлюється заново при формуванні нової парадигми, що заперечує фундаменталізм емпіризму. Спільнота вчених, керуючись відповідною парадигмою, звикає бачити світ крізь її нормативи. Не факти визначають теорію, а теорія визначає, які саме факти будуть нею осмислені, стануть предметом свідомості. Специфіка запропонованого образу науки полягає в тому, що логіко-методологічні чинники науки втрачають свою надісторичну нормативність і стають функціонально залежними від вирішуваних проблем і панівного у відповідний історичний період способу діяльності наукового співтовариства.

Автор зазначає, що дослідження Ст.Тулміна, В.Чуйко, Х.Патнема, М.Мамардашвілі, Е.Гуссерля, В.Канке та інших філософів і методологів науки свідчать про авторитет раціоналізму у науці, де він залишається основною формою здобування знання і знаходження істини. Дуже важливу роль у раціоналістичній критиці ірраціоналізму відіграє ідея суспільно-історичної практики. Саме під тиском ідеї про її визначальний вплив на процес пізнання та мислення епістемологи (позитивісти другої хвилі та неопозитивісти) звернули увагу на “проблему комунікації”. Оскільки суспільно-історична практика має певну залежність від комунікативних процесів, остільки вона потрапляє у залежність від релятивних за своєю природою мовних структур. Для суспільства потрібне спілкування, а для спілкування - мова. Внаслідок догматизму представники діалектичної теорії втратили підставу для обґрунтування новітньої філософської, практичної, сцієнтистської та технократичної раціональності, яка в другій половині ХХ ст. стала актуалітетом філософських досліджень. Вирішуючи проблему раціональності, постмодерністи Ж.Дерріда та Р.Рорті абстрагуються від здобутків аналітичної філософії і роблять різноманітні спроби вести розмову про щось нелінгвістичне, але ментально та когнітивно присутнє. Тим самим філософія, яку пов'язують зі “станом постмодернізму”, це перш за все критика основних положень аналітизму, лінгвістицизму, герменевтизму, критика дуалізму розмежування ірраціонального і наукової раціональності.

У підрозділі 2.3. “Соціальний детермінізм: пріоритет раціонального в артефактах науки та освіти” проаналізовано марксистське бачення проблеми домінування раціонального над ірраціональним, віри в універсалізм розуму, заперечення ірраціонального як пізнавального засобу. Критика ірраціонального постала одним із головних завдань марксизму, в якому ірраціональне визначається як таке, що є непізнаним, але при цьому - жодного сумніву щодо його принципової відкритості для раціонального пізнання. Тобто знання може відсунути віру і врешті-решт заступити її. А головним чинником такого фатального гносеологічного оптимізму є практика. Пізнання рухається від споглядання до абстрактного мислення, а під нього - до практики. Це і є шлях пізнання об'єктивної реальності та істини. Сутність і природа пізнання мають соціальний характер, та не можуть бути усвідомленими поза предметно-практичною діяльністю. К.Маркс змальовує суб'єкта пізнання як сукупність усіх суспільних відносин, що характеризують індивіда. Тому філософія історії є специфічним співвідношенням раціонального та ірраціонального (де останнє закономірно витісняється попереднім).

У дисертації показано, що, згідно з марксистським соціальним детермінізмом, політика, релігія, філософія та мистецтво будь-якої доби розвитку людства стають похідними продуктами способу виробництва, що існує на той час. Тим самим марксизм наблизив свою філософію історії до зразка гегелівської діалектики. Однак найбільше його цікавили соціально-економічні етапи: феодалізм, капіталізм і комунізм як безкласове суспільство. Якщо в Ґ.Геґеля носіями діалектичного руху були нації, то в К.Маркса їх заступають класи. Він відкинув будь-які етичні та гуманістичні чинники, щоб віддати перевагу соціалізму - першій фазі суспільства реального гуманізму. Він наголошував, що йдеться не про етичні переваги і не стільки про захист саме соціалізму, скільки про прогнозування його приходу. Мислитель був переконаний, що кожний діалектичний рух має з необхідністю бути прогресивним, тому соціалізм зробить для добробуту і благополуччя людства набагато більше, ніж це зробили капіталізм та феодалізм. Дисертант підкреслює, що при всій заглибленості К.Маркса у земні справи він завжди сприймав прогрес як універсальний закон. Якщо настане соціалізм, це обов'язково буде тільки покращенням. К.Маркс проголошував себе атеїстом, але в своїх творах виявляв такий космічний оптимізм, який може бути виправданим тільки теїстично. Отже, наявною є певна обмеженість марксистського раціоналізму. К.Маркс не покладає надію на еволюцію соціуму завдяки реформам - він пропонує класову боротьбу, в результаті якої зникне поділ на класи та встановиться цілковита політична і соціальна гармонія. Така ідея виявилася по суті скоріше ірраціональною, ніж раціональною. Утопічні сподівання марксизму були розкритиковані М.Бакуніним, який наголошував на неможливості жодних позитивних наслідків війни між класами і встановлення диктатури класу малоосвіченого, бідного.

У дисертації підкреслюється, що К.Маркс був войовничо налаштованим проти ірраціоналізму і релігії, а потяг до наукової ґрунтовності завжди асоціювався з раціоналізмом. Але насправді марксизм не є науково обґрунтованим, хоча саме таким намагалися змалювати його ортодоксальні прихильники. У своїй практичній реалізації у Радянському Союзі адепти марксизму, винищивши будь-які альтернативні концепції і точки зору, перетворили його гуманістичні сподівання на догму, яка мало відрізнялася від ірраціональних надій. У марксистському матеріалізмі панує розум, який сам себе позбавив розуму. Але похибка класичного гуманізму не в тому, що він був гуманістичним, а в тому, що він був антропоцентричним, і не в тому, що він апелював до розуму, а в тому, що він цей розум ізолював від “філософії життя” і тим його знекровив. Концепція хибного гуманізму не може мати іншого результату, ніж опір щодо гуманізму істинного.

У підрозділі 2.4 “Аналіз явленості ірраціонального в концептах модерну і постмодерну” розглянута проблема раціональності через протиставлення свободи і розуму, з'ясовано, чому розв'язання цієї протилежності живить ірраціоналізм. Якщо свобода людини полягає у здатності формувати свої власні ідеали і жити згідно з ними, то суто раціоналістичні вимоги щодо цілеспрямування її життєдіяльності можуть стати видом духовного насильства.

У дисертації показано, що до властивих раціоналізму традиційних уявлень (зокрема наукової раціональності) належить образ світу, де немає оманливих ілюзій, конфліктів, недоречностей, несподіванок, непередбачуваного. Незалежно від того, чи можна уявити собі таке ідеальне буття, воно не нагадує світ, який ми емпірично спостерігаємо, до якого прагнемо пристосуватися. Реальне буття протистоїть абстрактно-ідеальному уявленню про нього хоча б тим, що люди не можуть завжди уникати антиномій чи альтернатив. Екзистенційність людини полягає у тому, що вона є таким чинником реального буття, який самовизначає свою поведінку спонтанно, у певних аспектах незалежно від зовнішніх обставин. Необхідність вибирати, нехтувати відомими осмисленими цінностями на користь сумнівних постійно супроводжує існування людини. Однією із головних складових такого існування є раціональність, пізнання, наука. Проте загальні гносеологічні принципи не забезпечують раціональну дію вчених, так само не можуть бути основним стимулом для людської творчості. Раціональність як атрибут діяльності людини здатна тимчасово створювати ірраціональні моменти, якщо одна теорія логічно не змінюється іншою. “Впертий факт” у цьому випадку може породити недовіру стосовно наукової системи знання, активізувати модерністські пошуки. В окремих випадках “закрита раціональність” (або раціональність розсудкового типу), поряд із високою пізнавальною ефективністю, може виявити свого роду деструктивний потенціал. Можливу деструктивність раціональності важко сприймати на тлі агресивної сучасної ірраціональності, але і вона можлива, коли переростає в пізнавальну агресію щодо інших методологій пізнання.

Автор показує, що раціоналізм зазнав найвідчутнішого удару наприкінці ХХ століття від постмодернізму як філософської течії в сучасному гуманітарному знанні. Поняттям постмодернізму визначається амбівалентне і суперечливе явище у сучасній філософії, соціології, політичній науці, мистецтві, у світосприйнятті в цілому. Більшість феноменів постмодернізму є результатом своєрідного інтелектуального протесту проти жорсткого раціоналізму із спробою концептуально визначити період культурного розвитку, який нібито наступає після економічної, політичної і духовної модернізації суспільства як результату науково-технічної революції 60-80 років, з одного боку, і як специфічна реакція на традиційні форми культури провідних країн Західної Європи і США, - з іншого.

У дисертації показано, що всі різновиди постмодернізму відбивають якісно відмінні тенденції розвитку сучасної західної культури, конструктивної та деструктивної критики класичного раціоналізму, традиційних постулатів та орієнтирів метафізичного мислення. Надзавданнями деяких ідеологів постмодернізму виступають спроби дати якісно нові підходи до визначення природи філософії та її ролі у житті суспільства, виявити історію становлення “духу нової філософії” ХХІ століття. Філософія постмодернізму виходить також із того, що традиційний гуманізм себе дискредитував і від нього необхідно відмовитися. Прибічники цієї філософії вважають, що потрібно відмовитись і від ідеї особистості взагалі (ідея “смерті людини”), що раціоналізм неможливий, оскільки свідомість фрагментарна і перенасичена випадковим, ірраціональним. З цієї точки зору всі без винятку традиції з їх ієрархією цінностей втратили сьогодні авторитет. Тому зникає відповідальна за свої вчинки особистість як агент дії в межах системи цінностей, уявлень про права та обов'язки індивідів. З цієї точки зору не варто говорити про істинність існування, оскільки жоден спосіб буття не може бути автентичним. Одночасно постмодернізм, відмовляючись від культу науки і раціональності, відмовляється і від релігійної ірраціональності, оскільки, на думку його представників, релігійна система цінностей така ж необов'язкова і випадкова, як і будь-яка інша. Отже, постмодернізм проголошує постхристиянську культуру, наголошує на відкритому розриві не тільки з цінностями і традиціями раціоналістичної європейської культури, але і з християнськими, отже, ірраціонально-екзистенційними, які утвердилися в епоху Модерну.