Філософсько-методологічний аналіз процесу зміни парадигм у сучасній медицині та охороні здоров’я

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.09 - філософія

ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ ЗМІНИ ПАРАДИГМ У СУЧАСНІЙ МЕДИЦИНІ ТА ОХОРОНІ ЗДОРОВ'Я

ВИКОНАВ КУЛІНІЧЕНКО ВАЛЕНТИН ЛЕОНІДОВИЧ

Київ - 2002

АНОТАЦІЇ

Кулініченко В.Л. Філософсько-методологічний аналіз процесу зміни парадигм у сучасній медицині та охороні здоров'я - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.09 - філософія. - Київський державний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2002.

Дисертація присвячена вивченню змісту та особливостей трансформаційних процесів у сучасній медицині та охороні здоров'я як процесу зміни парадигм їх існування та розвитку.

Дисертаційна робота містить теоретичне обґрунтування історичних тенденцій становлення та розвитку у сучасній медичній науці нових парадигм: «здоров'я людини» та «етична спрямованість діяльності», а також аналіз їх місця та ролі у трансформації сучасної медицини і охороні здоров'я. Розглядається зміст нових парадигм, що базуються на методологічних засадах системності, соціокультурній детермінації, самоздійснення та розвитку людини у людському бутті, як противаги пануючим сьогодні парадигмам «хвороба людини» та «теоретична спрямованість діяльності». З метою адекватного осмислення синтезу біологічного, соціального та духовного в людині, а також сутності та способів його відображення до філософії науки залучаються нові ідеї, які репрезентовані у валеософії, біоетиці та концепції здоровотворення. Результати дослідження втілені у розроблених Кодексах етики українського лікаря та валеолога, а у програмах медико-валеологічної роботи та і духовно-інноваційної адаптації людини.

Ключові слова: філософія науки, філософія медицини, теорія, трансформація медицини та охорони здоров'я, валеологія, валеософія, біоетика, медико-валеологічна робота, духовно-інноваційна адаптація, здоровотворення.

філософський біоетика медицина валеософія

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Докорінні зрушення, що здійснюються на соціокультурному просторі України, актуалізують вивчення людських вимірів суспільного буття і, насамперед, такого важливого чинника соціального оновлення, яким є здоров'я. Одне з нагальних завдань, яке сьогодні стоїть перед українським суспільством - використання творчого потенціалу здоров'я у посттоталітарній соціальній трансформації. Соціально-оновлюючий зміст медико-біологічного знання та здоровотворчої діяльності розгортається також і у більш широкому контексті. Сучасна медицина та біологія (поряд з економікою та політикою) стають глобальною «третьою силою» сучасного розвитку цивілізації. Тому вивчення та переосмислення змісту та стратегії здоровоохоронної та здоровобудівної діяльності суспільства, майбутнє якого у першу чергу залежить від людських якостей, що формуються та відтворюються саме засобами медицини та біології, постає актуальною проблемою розвитку наукового пізнання, зокрема філософії науки. Сучасна філософія медицини, як її розділ, вивчає лише окремі сторони і особливості трансформації медицини та охорони здоров'я (соціально-політичні, економічні, інформаційні та ін.). Системне вивчення трансформаційного процесу стримується певними світоглядно-методологічними труднощами, пов'язаними, у першу чергу, з тим, що класичні методологічні підходи (і відповідні парадигми, на яких вони базуються) виявляють свою недостатню ефективність і певну обмеженість в філософсько-методологічному опануванні цього феномену.

Теоретичний аспект актуальності дослідження проблеми трансформації медицини та охорони здоров'я міститься у необхідності дослідження зміни старих парадигм (теоретичної спрямованості діяльності та хвороби людини) - новими (етичної спрямованості діяльності та здоров'я людини). Практичний аспект - пов'язаний з розробкою та впровадженням етичних засад і настанов процесу трансформування, а також конкретних шляхів та технологій формування здорового способу життя українського народу.

Стан наукової розробки проблеми. Можна виділити принаймні декілька основних напрямків історико-філософських, гуманітарних, філософсько-методологічних та теоретико-медичних джерел щодо питань світоглядно-філософського аналізу медицини і охорони здоров'я та змісту їх сучасного трансформаційного перетворення, які посприяли розробці теми цього дисертаційного дослідження.

Першій напрямок пов'язаний з працями, присвяченими загальним світоглядним і методологічним питанням вивчення суспільства і природи, їх взаємодії, з'ясуванню сутності і змісту сучасних медико-біологічних проблем (як форми такої взаємодії) та шляхів їх вирішення. Плідні філософсько-методологічні ідеї розгортаються у історико-філософському дискурсі, а саме: у творах Конфуція, Платона, Плотіна, Аристотеля, Дж. Румі, Р. Декарта, І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Ніцше, Г. Сковороди, П. Юркевича, М. Бердяєва, С. Булгакова, П. Сорокіна та ін. Другий складається з досліджень світоглядно-методологічних чинників, особливостей та методології розвитку класичного і сучасного наукового знання, зокрема медико-біологічного. Це праці Е. Агацці, Л. Вітгенштейна, Н.П. Депенчук, П.З. Дишлевого, В.Г. Єрохіна, Р.С. Карпінської, П.В. Копніна, Т. Куна, І. Лакатоса та ін.

Нове усвідомлення взаємовідносин між людьми та світом відтворюється у сучасній біоетиці, насамперед у публікаціях В.Є. Борейка, Т. Бочампа, Р. Віча, В.В. Власова, О.Н. Воротинцевої, А.Я. Іванюшкіна, В.Н. Ігнатьєва, Ю.М. Лопухіна, В.І. Покровського, В.Р. Поттера, П.Д. Тіщенка, В.А. Тихоненка, С. Харакаса, Дж. Чайлдреса, А. Швейцера, Б.Г. Юдіна та ін. Для дослідження процесів впливу біоетики на трансформацію сучасної медицини та охорони здоров'я дуже важливими були ідеї, яки були розроблені останнім часом Ф.М. Канаком, М.М. Кисельовим, Ю.І. Кундієвим та іншими представниками біоетичної думки в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з науковими комплексними дослідженнями Інституту соціології НАН України:

завершеною науково-дослідною роботою «Політична трансформація України: соціоісторічний аналіз» (ІІ кв. 1997 р. - І кв. 2000 р. 3.2.6.112. - Державний реєстраційний № 0197U006626), новою НДР «Сучасні політико-ідеологічні стереотипи як предмет соціологічного аналізу» (ІІ кв. 2000 - І кв. 2003 р. 3.2.6.127. - Державний реєстраційний № 0100U002750), а також НДР Інституту вищої освіти АПН України (02.2000 - 02.2003) «Трансформація системи вищої освіти в Україні як наукова, політико-правова і соціокультурна проблема» (державний реєстраційний № - РК 0100U00347).

Основні положення дисертації втілені у програмі теоретичного дослідження (у співавторстві) «Фундаментальні основи інноваційного процесу та інноваційної діяльності», яка була подана на конкурс наукових та науково-технічних проектів Державного фонду фундаментальних досліджень Міністерства освіти та науки України (реєстраційний номер 0407/ 00226).

Мета та задачі дослідження полягають у тому, щоб на основі системного та соціокультурного підходів виявити світоглядні та методологічні засади, евристичний потенціал та основні напрямки трансформації сучасної медицини та охорони здоров'я як процесу зміни парадигм.

Здійснення поставленої мети передбачає вирішення наступних задач:

- оцінити характер та особливості статусу сучасного медико-біологічного знання;

- розкрити на підставі наявних філософсько-методологічних досліджень світоглядну та соціокультурну спрямованість і перспективи трансформаційних змін у медицині та охороні здоров'я;

- з'ясувати зміст, засади та особливості процесу зміни парадигм у медицині та охороні здоров'я;

- дослідити значення різних методологічних підходів до визначення категорії «людина» для теоретичної трансформації проблеми біологічного та соціального (як фундаментальної для медицини);

- проаналізувати проблему науковості та інституційності валеологічного та біоетичного знання;

- вивчити закономірності становлення та розвитку валеософії як світоглядно-теоретичної та методологічної основи вчення про здоров'я;

- створити категоріальну модель сучасної валеології як методологічний інструмент трансформування медицини та охорони здоров'я;

- дослідити світоглядні, філософські та наукові засади біоетики та розглянути її структуру як етики медицини;

- розробити комплексну програму медико-валеологічної роботи як сучасну технологію формування здорового способу життя;

- довести ефективність широкого використання нових філософсько-методологічних ідей у процесах підготовки фахівця (медика, валеолога та соціального робітника);

- розкрити особливості духовно-інноваційної складової здоровотворчої діяльності та здорового способу життя.

Об'єктом дослідження є теоретична концепція трансформаційних змін сучасної медицини та охорони здоров'я в Україні як особливої соціально-культурної сфери.

Предмет дослідження - парадигми етичної спрямованості діяльності та здоров'я людини (далі валеологічна та етична парадигми), які втілені у валеології та біоетиці - нових міждисциплінарних напрямках сучасного знання та діяльності людини.

Методологічну основу роботи становлять здобутки постнекласичної науки: методологічний плюралізм, подолання розриву між об'єктом і суб'єктом пізнання, природознавством і гуманітарним знанням. Дослідження здійснено на основі використання системно-ієрархічного, соціокультурного, міждисциплінарного та діяльнісного підходів, що обумовлено складністю та особливостями об'єкта дослідження.

Наукова новизна отриманих результатів пов'язана з тим, що вперше на основі системно-ієрархічного та соціокультурного підходів проведене філософсько-методологічне дослідження процесу зміни парадигм існування та розвитку сучасної медицини та охорони здоров'я. Доведено, що їх сучасний стан характеризується трансформацією пануючих наукових парадигм у напрямку формування нової якості - здоровотворення та реалізацією політики моделювання і пошуками гуманних умов здорового способу життя людини.

Вперше встановлено, що класичні парадигми, які у теоретичній та практичній сферах медицини спрямовували діяльність фахівців на розробку теорії та на боротьбу з існуючими хворобами (далі - теоретична парадигма та парадигма захворювання) змінюються на нові - парадигму етичної спрямованості діяльності та парадигму здоров'я людини (далі - етична парадигма та парадигма здоров'я).

Доведено, що нові парадигми, як методологічні засади та рушійні сили трансформаційних процесів, збудовані на плюралізмі світоглядно-філософських принципів та єдності природного, соціального та духовного, сприяють подальшому розвитку концепції людини у філософському та медико-біологічному знанні.

Вперше досліджено філософсько-теоретичні засади, головні риси та напрямки розвитку валеології як сучасного вчення про здоров'я, з'ясовано зміст та структуру валеософії як її теоретичної основи, виявлено основні методологічні настанови формування системи категорій валеології та створено методологічну матрицю систематизації її понять. Удосконалена концепція здоров'я та здорового способу життя як змісту та цінності буття людини, а також з'ясовано, що її суттєвою якістю стає здоров'я, яке відтворює специфічну людськість, її духовність і самосвідомість, унікальність та творчість.

Дістала подальшого розвитку біоетична концепція, як етика сучасної медицини та охорони здоров'я і вперше доведено, що саме біоетичні засади та принципи формують сучасний здоровий спосіб життя людини. Також вперше визначені зміст та функції валеософського та біоетичного знання як світоглядно-методологічних основ розвитку вчення про здоров'я та формування здорового способу життя.

Вперше досліджена зміст, структура, гуманістичний, виховний та інноваційний потенціал медико-валеологічної роботи як основи здоровотворення і як єдності технологічних та освітніх підходів, а також показано значення духовно-інноваційної технології адаптації людини як засобу формування здорового способу життя.

Практичне значення одержаних результатів полягає у реальній можливості їх застосування для подальшої трансформації медицини та охорони здоров'я в Україні, зокрема, розвитку валеологічної та біоетичної сфер у суспільстві з відповідними структурами та інститутами, для впровадження нових учбових програм та курсів підготовки спеціалістів вже існуючих, так і нових фахів - соціальний робітник, валеолог (медик-валеолог, педагог-валеолог, психолог-валеолог і ін.) та впровадження технологій здорового способу життя.

У дисертації узагальнений досвід роботи на факультеті підвищення кваліфікації викладачів (декан, проф. Мінцер О.П.) Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика з лікарями, викладачами вищих медичних закладів, науковцями, працівниками науково-дослідних інститутів України, а також на факультеті соціології НТУУ «Політехнічний інститут» (декан, проф. Б.В. Новиков). Цей досвід знайшов своє відображення у розробці та впровадженні авторських навчальних курсів та відповідних програм: «Філософська антропологія та медицина», «Біоетика як медична етика» (КМАПО ім. П.Л. Шупика), «Етика та деонтологія соціальної роботи» (НТУУ «Політехнічний інститут»), «Вступ до валеології» і «Валеософія» (Інститут педагогічної післядипломної освіти, м. Севастополь), які читаються протягом останніх трьох років.

Основні теоретичні положення та висновки дисертації, результати філософсько-методологічного аналізу проблем трансформації сучасної медицини та охорони здоров'я, знайшли також своє практичне відображення у «Етичному кодексі українського лікаря», розробленому у співавторстві з С.В. Вєковшиніною, О.А. Насінником, Л.А. Пирогом, який був обговорений та в цілому затверджений Першим національним конгресом з біоетики (м. Київ, вересень 2001 р.). Теоретичні положення, що захищаються, стали основою «Кодексу професійної етики валеолога», створеному разом з В.П. Гочем і Ю.М. Скоморовським, та доповнень до проекту Закону України «Про інноваційну діяльність» (у співавторстві з В.І. Джелалі, В.В. Мойсеєнком), а також були використані при створенні програми оздоровлення населення України «Гармонія здоров'я - гармонія життя» (у співавторстві з В.І. Джелалі) та при підготовці концепції навчання спеціалістів з фаху «педагог-валеолог» і «психолог-валеолог» (у співавторстві з Г.Л. Апанасенком, В.П. Гочем, О.П. Мінцером, Л.А. Поповою, Ю.М. Скоморовським).

Особистий внесок здобувача. Дисертація представляє собою власне дослідження. Автор особисто виконав філософсько-методологічний аналіз вітчизняних та зарубіжних літературних джерел у відповідності до теми роботи - вивчення трансформації сучасної медицини та охорони здоров'я як зміни парадигм їх існування та розвитку; узагальнив результати, отримані в окремих галузях та областях знання: теоретичній, клінічний та профілактичній медицині, медико-біологічному знанні, антропології, валеології, біоетиці, психології та педагогіці тощо.

Дисертант особисто розробив основні теоретичні та практичні положення роботи. Більшість робіт, у яких відображено зміст та результати дисертаційного дослідження, написані автором особисто. У виконаних у співавторстві наукових працях, присвячених, в основному, розробці практичних шляхів та технологій впровадження отриманих теоретичних результатів, автору належить до 50% матеріалів.

Апробація результатів дисертації. Основні результати і висновки дисертації доповідались на засіданнях кафедри гуманітарних дисциплін, на звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу КМАПО ім. П.Л. Шупика та обговорювалися на конференціях, симпозіумах та семінарах:

- на міжнародних - симпозіумі, присвяченому 50-річчю ООН (Київ, 1996); конференціях «Феноменологія і сучасне гуманітарне знання» (Київ, 1998), «Феноменологія та філософський метод» (Київ, 1999), «Питання духовності у сучасному світі» (Севастополь, 1998, 2000, 2001), «Питання валеології та еніовалеології» (Севастополь, 1998 - 2001); Першому українсько-британському симпозіумі з біоетики (Київ, 2000); Симпозіумі «Біоетика на порозі ІІІ тисячоліття» (Харків, 2000); Першому Національному конгресі з біоетики (Київ, 2001), Другому міжнародному симпозіуму з біоетики, присвяченому пам'яті В.Р. Поттера (Київ, 2002), конференції «Образи світу на зорі нового тисячоліття» (Київ, 2002) та ін.;

- на Всеукраїнських: теоретичних семінарах «Світогляд та наукове пізнання» (1982-1990); науково-теоретичних конференціях у Національному медичному університеті ім. О.О. Богомольця (1994-1999); науково-практичних конференціях «Трансформація гуманітарної освіти (Ужгород, 1998), «Новації в соціальній роботі: теорія, практика, навчання» (Київ, 1999), «Сучасні освітні технології» (Київ, 2000); науково-практичному симпозіумі «Внутрішня і зовнішня політика України» (Київ, 1998; 1999); конференціях «Розвиток соціальної роботи в Україні та за кордоном» (Київ, 2001), «Інформаційні технології в охороні здоров'я» (Київ, 2002); семінарі «Ноосферна альтернатива та нові пізнавальні стратегії», присвяченому 70-річчю С.Б. Кримського (Київ, 2000) та ін.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації висвітлені автором у монографії «Сучасна медицина: зміна парадигм теорії і практики» (Київ, 2001), у колективній монографії (у співавторстві) «Методологічні аспекти дослідження антропогенезу» (Київ, 1991). З теми дисертації опубліковано у наукових журналах та збірниках наукових праць 20 робіт.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається стан наукової розробки проблеми, з'ясовується зв'язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, задачі, об'єкт, предмет, методи, формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їх практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ - «Філософсько-методологічний аналіз пізнавальних підходів у сучасній медицині» містить загальні характеристики та аналіз розвитку сучасного медико-біологічного знання, дослідження особливостей системно-ієрархічного підходу як методологічного засобу трансформації медицини і охорони здоров'я на прикладі історії та світоглядно-методологічних засад сучасної епідеміології як найбільш теоретично розвинутої галузі медико-біологічного знання.

Принциповими для розробки методології сучасного медико-біологічного знання є відповіді на запитання: «Яка людина - здорова або хвора - є об'єктом вивчення?» і «Яка спрямованість діяльності у медицині та біології є переважною - теоретична чи етична?».

Труднощі вивчення теоретико-пізнавальних аспектів медико-біологічного знання полягають насамперед у тому, що у сучасній медицині антична, аристотелівська традиція руху від часткового до загального, коли об'єкти пізнання узагальнюються як речі, предмети, стає неадекватною дослідженню людини - істоти свідомої та духовної, яка перестає бути «предметом». Дослідники починають використовувати інший прийом узагальнення - виявлення типового. Саме цим шляхом пішов Е. Кассірер (досліджуючи науки про культуру), коли він став використовувати поняття «тип», «рід», нарешті «символ» як узагальнення такого роду і рівня, що зберігають присутність людини і людського споглядання. Таке звернення до «людської розмірності науки» є однією з особливостей та рис вітчизняної школи філософії науки. Фундаментальний аналіз стану сучасного медичного знання, де людина вже давно «присутня» відкрито та «прямо», свідчить, що медицина має особливу структуру теорії, яка відрізняє її від природознавства. Це ще більше загострює проблему пошуку загальних критеріїв науковості й істинності. Дослідження стану і тенденцій трансформації сучасного медико-біологічного знання дозволяє оцінити його «повноцінність», принципи і критерії об'єктивності.

Ці методологічні настанови почала використовувати сучасна вітчизняна філософія науки, яка за останні п'ятдесят років свого існування вже пережила дві трансформації, дві «мікрореволюції». Перша з них - перехід від філософських проблем природознавства (з традиційним для них діалектико-матеріалістичним онтологізмом) - до дослідження логіко-методологічних проблем, рішення яких пов'язане з позитивістською філософською рефлексією; друга - перехід від позитивістського і постпозитивістського розуміння науки до аналізу, з одного боку, соціологічних і культурологічних аспектів її розвитку і, з іншого, її філософсько-метафізичних основ та вивченню так званого метафізичного ядра наукових програм І. Лакатоса. В даний час ця «мікрореволюція» ще не закінчилася, тому що в повному обсязі не реалізовані можливості вивчення соціокультурних засад науки, де наука уявляється не сама по собі, а в симбіозі з політикою, економікою, технікою, релігією, мораллю і ін.

У загальному вигляді соціокультурний аналіз виникнення, стану і розвитку наукового знання має дві складові. Перша - орієнтована усередину відповідного фахового наукового співтовариства і звернена до колег, які і оцінюють обґрунтованість і значимість визначеної галузі знання; друга - назовні, у напрямку його можливих користувачів. Виконання цієї, зовнішньої функції, яку умовно можна позначити як популяризація медичних (валеологічних, біоетичних та ін.) знань, є необхідною умовою для того, щоб ці знання могли б виступати в якості однієї з головних сил динаміки поточної культурної ситуації. Тому можна стверджувати, що медичне (валеологічне, біоетичне) знання безпосередньо і у вирішальному ступені, на відміну від іншого, що впливає опосередковано, формує саму культурну ситуацію. В ній, по-перше, стає усе більш поширеним і переважаючим у наукових дослідженнях вивчення об'єктів або комплексів, до яких у якості компонента включена сама людина. На них все частіше орієнтуються новітні технології і відповідна їм підприємницька діяльність. Виникає симбіоз «наука - техніка - бізнес», кожний елемент якого потенціює дію інших, а вся система прискорено розвивається і трансформується за рахунок споживчої культури. По-друге, розгляд людини в якості елемента природних комплексів руйнує усталену, звичну наукову і соціальну методологію діяльності людини. Пошуки елементів нової методології приводять дослідників у сферу гуманітарних методологій та духовних практик, у яких свобода та самореалізація особистості досягаються в основному не шляхом зміни існуючої соціальної структури, а за рахунок її самозміни.

По-третє, трансформація медико-біологічного знання пов'язана зі зміною конструктивної функції етичних заборон, що перестають виступати в традиційній ролі інституціонально оформлених і закріплених обмежень. Моральні цінності і цілі перестають бути чимось зовнішнім стосовно науки, а стають внутрішньо науковими цінностями і цілями. Вони були спочатку розроблені в таких галузях знання як біотехнологія, генна інженерія, комп'ютерні технології тощо, а тепер набувають статусу загальнонаукових.

Трансформація медико-біологічного знання потребує також і нових методологічних принципів та підходів. Пошуки нових шляхів, традиційно, приводять дослідника у філософію та методологію науки, а також в область історії конкретної науки, вивчення якої дозволяє йому виявити внутрішні закономірності її розвитку, відмінні риси сучасного стану, невирішені проблеми і перспективи. Таким чином, трансформаційний процес, як процес парадигмальних змін, уявляє собою єдність критично-рефлексивного аналізу даної області знання та дослідження її філософських і логіко-методологічних передумов і засад. У сучасному знанні цей процес відбувається на засадах системно-ієрархічної методології. Системні принципи (цілісності, ієрархічності, організованості, доцільності, різноманітності функцій та зв'язків із навколишнім середовищем) і, навіть, принципи побудови принципів, загальновизнані і достатньо вивчені. У дисертації розглядаються саме методологічні настанови трансформації, які ще не визначені однозначно. Перша з них - пов'язана з методологією реконструкції і розуміння історії системного об'єкта. Два різних підходи (відповідно, дві методології) знайшли своє відображення у поняттях інтенсивної й екстенсивної системи. У першому випадку системні процеси розгортаються і вивчаються поетапно: тобто одна система передумов, засад і протиріч (елементів, структур, функцій) змінює іншу тільки в тому випадку, якщо вихідна система у своєму розвитку реалізувала основні, закладені в ній, потенційні можливості. Така системна форма розвитку тісно пов'язана зі стабільністю умов. Очевидно, що вести мову про такий тип трансформаційного системного розвитку відповідно до медицини й охорони здоров'я пострадянських незалежних країн не доводиться.

Екстенсивні системи мають іншу змістовну історію. Їхні етапи (рівні, стадії розгортання) не з'являються генетично один за одним. Кожний із них «просвічує» крізь інші, причому попереднє у знятому вигляді відтворюється в більш розвинутому і конкретному, а наступне, більш розвинуте, міститься в попередньому. Така форма, як нам вважається, відповідає розвитку нових галузей знання - валеології і біоетики та відповідних медико-біологічних технологій.

Друга настанова пов'язана з розумінням організації системи, яка може бути подана «моносистемними» і «полісистемними» моделями. Моносистемна організація існує у вигляді зв'язків і відношень між відносно автономними елементами (підсистемами), кожний з яких має свою структуру, функції, особливості і стадії розвитку. Визначальною тут є лінійна детермінація, за допомогою якої, наприклад, медицина вбачається дослідникові у вигляді сукупності окремих наук: анатомії, терапії, епідеміології й ін., або ж напрямів (теоретичного, клінічного і профілактичного). Поява нового знання утруднює реалізацію моносистемної методологічної настанови. Тому, наприклад, валеологію деякі дослідники трактують як складову частину гігієнічного (профілактичного) знання, а інші - як підрозділ фізіології, біохімії, гігієни, сімейної медицини тощо. Ще більш складною є проблема визначення місця і класифікації біомедичних технологій, які частина дослідників беззастережно зараховує до біологічного знання і на цій підставі забороняє їхнє застосування до людини; інші - розглядає їх тільки як підрозділ експериментального медичного знання. В основу «полісистемної» моделі покладена ідея взаємозв'язку (просторово-часового, структурно-функціонального) усіх елементів системи. Вона дозволяє розглядати валеологію і біомедичні технології як самостійні напрямки трансформування знання, а не як модернізацію його окремих сфер.

По-третє, існує методологічна настанова на виявлення і дослідження аспектів функціонування систем, як їх саморозвитку. Сучасні уявлення про історію як саморозвиток не тільки доповнили і конкретизували ескізні і абстрактні ідеї Гегеля. Більш того, вивчаються і його нові аспекти, яких не було ні в гегелівській концепції, ні в її наступних модифікаціях. Це, насамперед, ідеї когеренції і кооперативних ефектів, які були відкриті сучасним природознавством, зокрема фізикою нерівномірних процесів, нелінійною динамікою і породженою ними синергетикою.

І, нарешті, четверта методологічна настанова пов'язана з концепцією інтерпретації знання, що трансформується (у межах природо-, соціо-, психо-, ант ропо-, теоцентризму). Результат системного дослідження значною мірою залежить від того, у яких поняттях інтерпретується концептуальне знання, у межах якої трансформаційної моделі описуються зміни й отримані результати. Це пов'язано з тим, що розуміння, на відміну від опису і пояснення, базується не на дедукованих з основного змісту знання законах, принципах і основах, а використовує ціннісно-значеннєві засади та критерії їх одержання, застосування і розвитку.

Таким чином, філософсько-методологічний аналіз показує, що більшість методологічних ідей сучасної медицини, об'єднуються навколо загального концептуального «стрижня» - системного, цілісного розгляду досліджуваних явищ і процесів. Системному підходові належить головна роль не тільки у здійсненні переходу від емпіричного розгляду до побудови, доказу і використання теорії, але й в загальному процесі трансформації теорії і практики медицини. Ця теза у дисертації обгрунтовується за допомогою аналізу стану сучасної епідеміології як одного із найрозвинутих в теоретичному і методологічному відношенні напрямів медико-біологічного знання та практики. Епідеміологічна методологія зараз широко використовується в різних галузях знання (і гуманітарного також), що свідчить про її метанауковий статус.

Вивчення історії науки доводить, що окремі наукові методології розвиваються і можуть набувати статусу загальних (фізична, хімічна, біологічна), а загальні методології (математична, інформаційна) набувають статусу надзагальних, всеосяжних. При цьому науки, що створили останні методології, аж ніяк не втрачають свого специфічного предмету та об'єкту досліджень. Використання деяких термінів та знань про закономірності вивчення масових явищ у суспільстві (вибори, тероризм, голод, самогубства та взагалі всі можливі явища, що піддаються статистичній обробці) не припиняє існування епідеміології в класичному розумінні і не робить її «новою» наукою, об'єктом якої є вже не епідемічний процес, а всі фактори здоров'я населення. Тому сьогодні не народжується нова наука, а відбувається трансформаційні зміни класичної епідеміології, яка вступає в нову фазу свого розвитку - посткласичну. Ця стадія має два можливих «сценарії» її існування і розвитку. Перший - втрата специфічних ознак і особливостей класичної епідеміології; другий - перетворення її в медичну метанауку, одну із засад створення метамедицини як синтезу теорії патології та епідеміологічної і валеологічної теорії.

Другий розділ дисертації «Філософська концепція людини як рушійна сила трансформаційних процесів у медицині» присвячено дослідженню методологічного значення категорії «людина» для аналізу єдності природного, соціального і духовного, осмисленню особливостей плюралістичного підходу до людини у сучасній філософії (від марксизму до феноменології), аналізу трансформації проблеми взаємозв'язків біологічного і соціального та їх впливу на вирішення питання про майбутнє людини.

Проблема побудови цілісної концепції людини має важливе теоретичне і практичне значення для різноманітних галузей науки і сфер людської діяльності, насамперед, для сфер будівництва та охорони здоров'я. Спроби побудови цілісної концепції людини, які здійснювались у різні історичні епохи і часи, у рамках різних культур і форм філософського знання, дали цікаві, але усе ж часткові результати. Сьогодні проблема теоретичної реконструкції цілісності людини залишається, як і раніше, до кінця невирішеною. Ця обставина змушує знову повертатися до її дослідження, насамперед, у плані аналізу методологічних засад цілісної концепції людини у філософському і науковому знанні. Необхідно також вивчити і критично оцінити методологічні підстави, істинність і дійсний зміст методологічних засад концепції людини в марксистській філософії і, особливо, у плані її звільнення від ідеологічних і міфологічних елементів.

Подолання наявних наукових утруднень розвитку загальнонаукової методології вивчення людини, а, з другого боку, досягнення необхідного рівня теоретичності і конкретності при переході від філософської теорії до її наукових досліджень, на нашу думку, пов'язані з використанням у методології побудови концепції цілісності людини системно-ієрархічного принципу. Цей принцип дозволяє теоретично відтворити різноманітні рівні і форми буття людини, представити їх у якості елементів такої теоретичної концепції людини, що містить у собі філософське, загальнонаукове і конкретно-наукове знання. Системно-ієрархічний принцип (підхід) дозволяє трансформувати абстрактну теоретичну модель людини, яка існувала у марксизмі, в достатньо конкретну методологічну модель, що відбиває зміст і характер знань про людину в різноманітних наукових дисциплінах, а також інтегрувати існуючі окремі фрагменти теорії людини в цілісну системну конструкцію. У всезагальному вигляді її можна уявити як інтенсивну систему, організація якої відтворює етапи розгортання й укорінення сутнісних сил людини в реальній дійсності, і, відповідно, етапи руху і поглиблення пізнання у дедалі глибші і складніші шари цієї сутності. Інакше кажучи, організація відображає рівні самоздійснення, саморозгортання і самопізнання суб'єкта. Людина як цілісність, подана у вигляді інтенсивної системи, містить у якості рівнів підсистеми організму, індивіда, суб'єкта (індивідуальності), особистості і «Я». У свою чергу, вони являють собою визначену ієрархію, що дозволяє їх виділити і вивчати як самостійно існуючі цілісності. Але в реальності ці рівні в своїй основі мають єдине тіло і являють собою лише окремі сторони цілісної людини.

Ця настанова дозволяє розглянути проблему взаємозв'язків біологічного і соціального у сучасному медико-біологічному знанні. Їх взаємний вплив у всіх розглянутих напрямах сприятиме трансформації людини до якісних висот, які є недосяжними в умовах відсутності взаємодії чи пасивності біологічних або соціокультурних чинників. У дисертації показано, що дія останніх не завжди і не у всіх випадках породжує позитивні зміни в біології людини.

Проведене дослідження майбутнього людини доводить, що суспільний прогрес відкриває не тільки нові аспекти обмеженості біологічного субстрату людини, але і нові засоби для її подолання. Особливості свого біологічного субстрату людина постійно підсилює за рахунок соціального освоєння і використання можливостей самої природи. І оскільки вони невичерпні, бо людське в людині живе як раз переробкою можливостей природи у свої власні, людські (і у цьому процесі поки що не виявляється будь-яких принципово непереборних перешкод), постільки невичерпними є і можливості людини, зокрема в справі розв'язування протиріччя розвитку свого біологічного субстрату. Людина, отже, стоїть перед нескінченною перспективою соціально опосередкованого посилення можливостей свого біологічного субстрату невичерпними можливостями самої природи. Тому для Homo sapiens біологічний прогрес у масштабі видоутворення втрачає першочергове значення, бо засоби для розв'язування усіх протиріч в розвитку свого біологічного субстрату людина одержує не в біологічному, а в соціальному прогресі. Отже, для людини розумної будь-який новий крок до суспільного прогресу одночасно з цим є не просто новим кроком на шляху універсалізації її біологічного субстрату, але й таким, який все дальше й дальше віддаляє її від процесів біологічного видоутворення.

У третьому розділі «Валеологічна парадигма в сучасній науці: загальнонаукові, філософські та медико-біологічні аспекти» проаналізовано становлення і розвиток валеології, а саме: проводиться філософсько-методологічне дослідження її початків та засад, вивчається категоріальна будова валеософії і її центральна світоглядно-методологічна проблема - здоров'я як смисл і цінність буття людини.

Здоров'я - нова парадигма розвитку медико-біологічного знання. Сьогодні валеологія як наука про здоров'я використовує різноманітні, іноді конкуруючі між собою, засади. Про це свідчать визначення валеології як науки, які, виходячи із засад-принципів, у дисертації об'єднуються у шість груп: біхевіористське (пояснює здоров'я за допомогою парадигм «поведінка» і «спосіб життя» людини); «системне» (розглядає здоров'я як системну або полісистемну функцію); психоаналітичне (виводить здоров'я з парадигми «несвідоме»); когнітивне (здоров'я зв'язує з парадигмою «розумність» життя); «гуманістичне» (здоров'я - наслідок освоєння соціально-культурної сфери); екзистенціальне (здоров'я - проява екзистенціальної або інтенціональної природи людини). Цілком зрозуміло, що таке розмаїття визначень важко звести до якоїсь однієї, єдиної дефініції. Тому, у роботі використана ідея Л. Вітгенштейна про «родинну подобу» знання, яка дозволяє відобразити істотне та головне у всіх її основних напрямах. Валеологія - це комплексний напрямок знання, спрямований на зберігання і зміцнення здоров'я людини, що використовує індивідуальні методи і технології для досягнення здоров'я і вирішення проблем життєдіяльності людини.

Чи є валеологія самостійною наукою, або вона є тільки фрагментом медичного, педагогічного, психологічного і гуманітарного знання? Для відповіді на це запитання в дисертації використані такі філософсько-методологічні підстави:

1) об'єктні (предметні) - валеологія як самостійна і цілісна область пізнання існує через самостійність її окремих напрямків, що у своїй сукупності не можуть бути зведені до жодного існуючого нині наукового напрямку;

2) теоретичні - теорія валеології специфічна (в своїх засадах, початках і логіко-методологічному апараті), істотно відрізняється від теорії медицини, психології чи педагогіки і тому її не можна звести ні до однієї, пов'язаних з нею, областей знання;

3) методологічні - несамостійність одних методів і технологій валеології не впливає на самостійність інших. Всі вони у своїй цілосукупності утворюють методологічний апарат валеології, побудований на особливих категоріальних основах;

4) парадигмальні - з історичної та філософсько-методологічної точки зору сучасна валеологія виводиться, скоріше, з філософії, ніж із медицини;

5) дискурсивні - як практика співдружності творців науки розглянута в сукупності всіх її соціокультурних вимірів. У ході цієї практики об'єднання вчених створює свій «кінцевий словник», власний запас понять, за допомогою якого відбувається артикуляція самосвідомості визначеної науки, її проблемного поля і соціокультурного змісту, а також розвиток фахової методологічної культури.

Валеософія - філософія здоров'я, мудрість здоров'я. Вона є інтегративною, комплексною науковою дисципліною, що синтезує в собі поняття, принципи та закони гуманітарного й природознавчого знання. Валеософське знання - базисне знання, що є світоглядною і методологічною підставою дослідження будь-якого аспекту проблеми здоров'я і всієї системи валеологічної діяльності створення і збереження здоров'я. Вона є результатом реального синтезу філософського, психологічного, медичного та валеологічного знань, взаємодія яких дозволяє розглядати життєдіяльність людини скрізь призму здоров'я як смислу і цінності. Особливістю формування валеософії в даний час є протиріччя між вже сформованими її окремими компонентами (розумінням предмета й об'єкта, категоріями, принципами і проблемами) і відсутністю її оформленості як певної наукової галузі. Сьогодні можна зафіксувати принципову «відкритість» цієї наукової області для залучення до неї нових елементів. Тому у дисертації вивчаються саме «засади» або основи валеософії для подальшої розробки світоглядно-методологічної проблематики науки про здоров'я.

Здоров'я є центральною проблемою валеологічного знання. В літературі можна знайти принципово різноманітні визначення здоров'я - від редукованих до рівня технічного або біологічного знання і до філософсько-релігійних. У роботі доведено, що теоретичний аналіз сутності явища здоров'я (і категорій, що відбивають цю сутність), стає можливим за допомогою визначеної методологічної моделі - матриці, як структури, що має горизонтальні й вертикальні ряди. Запропонована методологічна матриця, має два виміри: вертикальний - кластери і горизонтальний - плеяди), що відображаються відповідними ієрархічними структурами. Це і дозволяє розглядати медичне і валеологічне знання про здоров'я в широкому контексті вчень про біо-, психо-, валео- і ноосферу, а також досліджувати і відбивати динаміку змін того або іншого стану людини. Таким чином, матрична модель дозволяє одночасно використовувати і відбивати ці два виміри в ієрархічній структурі у вигляді восьми «вертикалей» і шести «горизонталей». Подібна концептуальна структура не тільки встановлює межі її функціонування даної моделі (тобто межі достовірного теоретичного пояснення), але й дозволяє створити певний контекст для визначення ключових термінів і принципів, властивих конкретному історичному періодові розвитку медико-біологічного, гуманітарного і філософського знання. Застосування такої матриці для дослідження процесів трансформації сучасної медицини важливе також і для подолання таких загальних хиб, як надмірне узагальнення або, навпаки, детальна спеціалізація проблем, що аналізуються.

Виходячи із критеріїв змістовності та зв'язків з іншими галузями знання, ми вважаємо, що основні валеологічні категорії, можна уявити у вигляді ієрархічної шести рівневої структури категорій, а саме: медико-біологічних; протовалеологічних; базисних валеологічних; метавалеологічних; екстравалеологічних і валеософських. І якщо перші два рівні - відображають категоріальні передумови валеології (природознавчі, медичні, біологічні, психологічні, антропологічні та ін.), третій - вихідний (базисні категорії), то четвертий, п'ятий і шостий - інтегративні, що зв'язують категорії валеології з категоріями і поняттями соціології, культури, історії, логіки, етики, філософії. Кожний категоріальний рівень і вся ієрархічна структура побудовані за допомогою трансформації принципів бінарності і сполучення.

У валеології, як і будь-якій іншій науці, відбувається розвиток змісту категорій: протовалеологічні і базисні валеологічні категорії, як загальні для всіх напрямків валеології, виявляють тенденцію до перетворення в категорії вищого рівня. В свою чергу, співвідношення базисних і метавалеологічних категорій може бути осмислене у такий спосіб: кожна метавалеологічна категорія містить не тільки зміст визначеної базисної категорії валеології, але й відбиває співвідношення з іншими базисними категоріями, тобто виявляє свою системну якість. І якщо кожна з базисних категорій розкривається через зміст всіх інших базисних категорій (включає їх в гегелівському «згорнутому вигляді»), то кожна метакатегорія являє собою «розгортання» цих латентних, «схованих» утворень. Взаємовідносини між базисними категоріями валеології можна порівняти з взаємовідносинами між монадами Лейбниця: кожна відбиває кожну, а метафоричним вираженням взаємовідносин між базисними і метавалеологічними категоріями є християнський принцип «іпостасності» чи науковий образ голограми, кожна частина котрої (базисна категорія) містить і укладає в собі ціле (метакатегорію).

Запропонована і розроблена категоріальна ієрархічна структура не повинна розглядатися як завершена й остаточна. Проте, ми вважаємо, що побудова її у вигляді матриці, заснованої на ієрархічній концепції побудови методології (філософської, загальнонаукової, міждисциплінарної дисциплінарної і конкретно-наукової) і відповідних їм рівнях ієрархії категорій, має принциповий характер для подальшого розвитку медико-біологічного та валеологічного знання. Евристична цінність і методологічна значимість цієї матричної структури доводиться у дисертації при використанні її для вивчення об'єкта валеології і її специфічної предметної області - валеосфери.

У четвертому розділі «Біоетика - реальний шлях трансформації чи міст у майбутнє?» вивчаються світоглядні, філософсько-теоретичні засади та зміст біоетичної парадигми, розглядається особливості її функціонування, а також аналізуються співвідношення медичної етики, деонтології та біоетики.

Біоетика, як особлива галузь сучасного знання, набуває особливого евристичного змісту, коли розглядається не стільки, як фахова етика медиків і біологів, але, насамперед, як особливий, визначений історичним етапом розвитку європейської культури, світогляд, у якому розуміння феномену життя отримує нову просторово-часову розмірність і внутрішні перспективи для свого розвитку. Це дозволяє включити у сферу морального не тільки відношення між людьми, але і відношення людини до рослин і тварин, навколишнього середовища, до себе самої, до своєї чуттєвості, тілесності, духовності.

Однією із засад такого широкого розуміння предмету біоетики є осмислення традиції одухотворення природи і любові до усього живого в українській і російській філософській думці. У європейській культурі принципи біоетики, як етики життя, розроблялися в різноманітних теологічних, філософських, екзистенціальних та інших вченнях. Їхнім синтезом стала філософсько-етична концепція, яку її автор - А.Швейцер, позначив як етику благоговіння перед життям Для неї характерне усвідомлення самого факту життя як фундаментальної цінності, а саме благоговіння перед життям розглядається в якості центрального принципу, що повинен стати основою етичного відновлення людства, умовою виникнення універсальної етики майбутнього.

У дисертації розглядається зміст понять «життя», «живе», «природа», «тілесність», «смерть», трансформований розвитком гуманістичної думки і соціокультурної практики людства ХХ сторіччя. Історія розвитку біоетики свідчить про те, що ми маємо справу з тим випадком, коли реалії життя виступають у якості такої «перервності», що одночасно є й об'єктом і інструментом вивчення. Тому у практиці застосування біоетики використовується цілий арсенал різноманітних етичних правил і принципів: утилітарних, деонтологічних, теологічних, віртуальних і ін., часом суперечливих за змістом. В дисертації проаналізовані вихідні біоетичні принципи: добродійності, «не спричинення» зла, автономії особистості, благодійності, справедливості. Представники утилітарної і глобальної біоетики (головних її теоретичних напрямків) виходять не тільки з різноманітних принципів, філософських і світоглядних засад. Зведення їх у цілісну картину можливо за умови виявлення і відкриття того загального, що лежить в основі повсякденного життя людини і наукового концепту - загальних змістів, цінностей і змістів-символів, що їх конституюють. Цим загальним у сучасній культурі, центром фундаментальної філософсько-етичної проблематики стає дилема життя і смерті. Іншими словами, змістом біоетичної парадигми, як механізму трансформації сучасного медико-біологічного знання і можливості його гуманізації і гуманітаризації, є проблема визначення кордонів життя і смерті.

У дисертації розглянута методологічна проблема сутності та співвідношення медичної етики, деонтології і біоетики. Неможливо погодитися з підміною етики деонтологією, яка є лише її складовою. Деонтологія, як вчення про належне, значно вужче за своєю проблематикою від етики як такої. Вона розробляє визначені норми, розпорядження, заборони, які повинні регулювати діяльність медичного робітника або лікаря. Медична етика, на відміну від деонтології, не тільки допомагає відповісти на запитання «Як?», але й «Чому?» («Чому потрібно поступати належним чином?», «Чому цінності регулюють вчинки людини?» і ін.).

В роботі підкреслюється, саме біоетика намагається осмислити етичні проблеми, що виникають у результаті прогресу біології та медицини, зокрема у сфері розвитку біомедичних технологій. Саме під їх впливом традиційні проблеми медичної етики трансформуються в проблеми біомедичної етики, яка аналізує загрози розвитку медицини у навальному процесі її автоматизації, технізації, комп'ютеризації і технологізації? Це, насамперед, небезпека дегуманізації відношень лікаря і пацієнта. По-перше, відчуженість лікаря від пацієнта обумовлена, тим, що медицина стає усе більш наукою. Об'єкт науки - група досліджуваних явищ - ізолюється штучним шляхом із цілісного поля спостереження для того, щоб вивести найпростішу функцію залежності явищ одне від одного.

По-друге, розвинута об'єктивізація і технологізація діяльності в медицині призводить до ситуації «умертвіння» того об'єкта, який досліджується. Різноманіття проявів життєдіяльності людини як пацієнта і процес подальшої диференціації медичного знання, формує у лікаря технологічне відношення до пацієнта, потребу приймати його за неживий і навіть за «мертвий» предмет. В медицині також все частіше використовують статистичні або інформаційні методи, які не можуть відобразити складність і неоднозначність життєвого процесу та динаміку його форм.

Нарешті, по-третє, ще одна причина дегуманізації - організація медицини як науки та особливої галузі. Класична структура діяльності змінилася в напрямку її максимальної спеціалізації, що призводить до того, що між окремими вузькими фахами виникають проломи, «нічийні землі», вивчення яких достатньо не проводиться. Воно вкрай необхідне і може виявитися плідним для подальшого розвитку теорії і практики медицини. Крім того, змінився характер організації праці у медицині. Вчений і лікар тепер такі ж робітники, як і робітник у машинному залі або чиновник у великому бюрократичному апараті в тому сенсі, що вони, як і всі інші, перетворюються в горезвісні «гвинтики» потужного виробничого процесу. Усе частіше вони змушені працювати колективно, тому що одна людина не в змозі опанувати складні та різноманітні методи дослідження. Тому науковці та лікарі перестають довіряти собі і починають шукати опору для своєї діяльності у складній апаратурі чи у колективній відповідальності спеціалістів. По відношенню до хворого вони вже не беруть повної відповідальності на себе і найчастіше відсилають його до своїх колег.

Відношення лікаря і пацієнта - це не відношення суб'єкта до об'єкта, що спостерігається, а одна з форм інтимних суб'єкт - суб'єктних відносин, історія яких настільки же стара, як історія людини і сім'ї. Стосунки двох персон, із яких одна перебуває в колі страждання, немочі і навіть смерті, а інша бере на себе тягар відповідальності за його життя і здоров'я, розігрується в атмосфері інтимності й великої емоційної напруги.

Принципи сучасної біомедичної етики, такі як принципи автономії і блага, солідарності, поінформованої згоди тощо, спрямовані на створення нової конструктивної моделі відношень між лікарем і пацієнтом, яка дає також можливість прояву взаємної емпатії, відповідальності і солідарності.

У сучасній медицині відбувається поступовий перехід від традиційної патерналістської та технічної моделей взаємовідносин лікаря і пацієнта до колегіальної моделі. Саме тут і можлива рівність між лікарем і пацієнтом, вони співпрацюють як колеги або друзі. Біоетика розробила також і контрактну модель, осмислення якої необхідне для її використання в Україні.

Для сучасної вітчизняної філософської, теоретичної і медичної думки значної актуальності у зв'язку з цим набула конкретна проблема - чи існує специфічна медична етика як особливий розділ етики, що відбиває особливості лікарської діяльності? А якщо така етика усе ж існує, що ж вона собою уявляє в змістовному відношенні? У дисертації визначається, що більшість дослідників дотримуються крайніх, полярних точок зору. Деякі з них вважають, що для регуляції діяльності лікаря і його відношень з пацієнтами достатньо тих принципів і цінностей, що втілені у загальнолюдській моралі або у релігійній етиці. Інші ж, абсолютизуючи специфіку медичної діяльності, розуміють медичну етику як деонтологію, що являє собою достатньо жорстку збірку правил і настанов лікарської діяльності.