Філософсько-методологічний аналіз становлення та буття етнонаціональних спільнот

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-методологічний аналіз становлення та буття етнонаціональних спільнот

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Вибух етнонаціональної активності, який спостерігається в останні десятиріччя як у західних країнах, так і на терені бувшого СРСР, надзвичайно актуалізує теоретико-методологічне «прочитання» феномену етнічності, що не вичарпав своїх потенцій і на зламі двох тисячоліть. Метатеоретичне його осмислення реалізується сьогодні за допомогою двох основних підходів: біологічного та соціального. Розгорнутий виклад першого дав відомий російський етнолог Л. Гумільов.

Згідно його концепції етнос - суто біологічне явище, яке розвивається за законами природи і характерне для всіх етапів розвитку людства. І як всяка фізична реальність, визначена законом збереження енергії, - має певні фази свого розвитку: піднесення, інерційність і занепад. Тобто різні етноси мають різний «заряд» пасіонарності. А ця обставина має вирішальне значення для розуміння своєрідності економічного, соціального та політичного поступу народів. Проте такий біоенергетичний редукціонізм лишає людину власної історії, заперечує соціальні форми її життя.

З іншого боку в радянському суспільствознавстві в основу концепцій етногенезу була покладена сціентиськи оріентована соціологізаторска парадигма, теоретико-методологічною основою якої, було осмислення соціокультурних форм існування людства через призму буття нації. На думку Ю. Бромлея, найбільш відомого теоретика цього напрямку, походження і розвиток етносу визначається прогресивними законами розвитку суспільства за принципом сходження він нижчого до вищого. Тобто в радянській філософії описання та осмислення етнічних процесів традиційно здійснювалося за допомогою понятійно-концептуального апарату історичного матеріалізму та концепції прогресу.

Ні в кого не викликає сумніву та обставина, що всякий етнос, як і окрема людина, має свою просторову та часову скінченність. Проблема тільки в теоретичному виокремленні та опосередкуванні тієї реальності, яка детермінує життєдіяльність та поступ соціокультурних спільнот. Сьогодні уже очевидна недостатність для цієї фукції як тих чинників, які контролюються свідомістю і волею людини, так і таких явищ як «національний характер», «національна ідея», «національна самосвідомість», «етнічна ментальність» тощо. Як пишуть західні дослідники М. Коул та С. Скрибнер, індивідуально-психологічні відмінності між людьми проявляються сильніше, примітніше, ніж етнічні.

Тому в концепції етногенезу треба виходити з первинності практичних дій, реальної життєдіяльності, враховуючи ту обставину, що історичний поступ людства розгортається як певний суспільний спосіб зв'язку з дійсністю. Тобто історико-етнічна детермінація, на думку дисертанта, має як біологічні та свідомі чинники, так і «безсуб'єктну» реальність, інтеріорізація якої на рівні особи є стихійним, спонтанним, неконтрольованим процесом. Утворення цієї реальності попадають у сферу підсвідомого особи і закріплюються тут як нерефлексований досвід життєдіяльності. В подальшому його прояви витлумачуються як природні, біологічні, генетично наслідувані утворення.

Категорія досвіду розглядалась в радянській філософії переважно в гносеологічному плані. Незатребуваним (за виключенням художньої літератури) і не осмисленим поки що в теоретико-концептуальному плані є, на наш погляд, той пласт культурно-історичної реальності, який пов'язаний зі способами вирішення суспільних проблем в типових ситуаціях, суб'єктом якого є весь народ-етнос як органічна цілісність (а не тільки його частина, навіть і найбільш освічена).

Вивчення життєвого досвіду свого народу виявляє реальні і глибокі ізоморфізми з минулим не з точки зору нашого існування як матеріально заангажованих індивідів, які належать до цілком конкретних (і навіть історично унікальних) соціально-економічних груп, а в ситуаціях вибору того чи іншого рішення. Тобто в вимірі людського досвіду виявляється, що історія народу куди більш єдина, чим у вимірах матеріальних інтересів, вірувань, звичаїв, моральних норм, соціальних мрій, національної ідеї - вони більш конкретні для своєї епохи.

Тому дослідження способу буття народу можуть породжувати як значні імпульси до критики всяких схем історичного процесу, так і виявляти основоположні його засади етногенезу. Особлива актуальність цього питання для України - тільки зараз виникає можливість виокремити її суспільний та етнонаціональний поступ з контекстів чужих інтерпретацій і поглянути на сьогодення з точки зору минувшини.

Практична актуальність вивчення та розуміння досвіду життя народів України ініціюється сьогодні для нашої держави пошуком соціальних технологій економічних, суспільних та політичних перетворень. А багатовікова практика людського буття (в тому числі і наша вітчизняна) пропонує нам не тільки і не стільки істини пізнання, але й досвід - історичний досвід етнічної дії. Ми не бачимо в минулому, як ми мусимо будувати своє життя, але ми бачимо там, як щось сталось, і це «щось» постає для нас уроком того, як із наших власних передпосилань можуть витікати наші власні наслідки. Тобто життєвий досвід народу як певна інтерсуб'єктивна реальність несе в собі яскраво виражені риси саморефлексії як умови досягнення (через корекцію вибраних перспектив) органічності розвитку.

Актуальність теми дослідження, таким чином випливає з потреби розробки такої моделі етногенезу, в рамках якої можна було б інтерпретувати адекватно суспільним реаліям як події минулого і сьогодення, так і окреслити контури майбутнього.

Ступінь дослідженості теми. Методологія як зарубіжних так і вітчизняних досліджень етногенезу розгорталась переважно у контексті спеціальних наук. Проте існують теорії, які синтетично розглядають постання народу (етносу), його розвиток та специфічний внесок в історію людства, який не можна редукувати ні до археологічних, ні етнографічних здобутків. Зокрема, такими є теорія Дж.Віко про виникнення та характер розвитку народів (1725), соціально-прогресистська концепція Л. Моргана (1877) та теорія етногенезу як природного ентропійного процесу Л. Гумільова (1979) тощо.

В радянській етнології теоретичні питання розвитку етносів зосереджувались, головним чином, навколо проблем обгрунтування соціальної сутності етнонаціональних спільнот, питань національної політики, етнополітичних аспектів взаємовідносин між народами, причин конфліктів на національному грунті, проблем формування нової історичної спільності людей - радянського народу. Це знаходило своє відображення в працях І. Аношкіна, Е. Баграмова, Ж. Голотвіна, С. Калтахчяна, М. Куліченка, П. Федосєєва, І. Холмогорова, Н. Чавчавадзе, Т. Ширматової, Р. Абдулатіпова, М. Беджанова, А. Вдовіна, Ф. Горовського, М. Джунусова, В. Межуєва, В. Михайлова, С. Арутюнова, Ю. Бромлея, М. Губаглого, В.Тішкова, Н. Броліша, М.Іордана, Е. Паіна, Я. Ребене, М. Ярощука та інших. Спільною методологічною засадою радянських досліджень етногенезу було виявлення співвідношення етносоціальних формоутворень з формаційними етапами розвитку людства. Згідно такої схеми плем'я повністю залежало від економічного і соціального розвитку первісного суспільства, народність - рабовласницького і феодального, нація-капіталістичного і соціалістичного. Причому характер епохи, конкретно історичні умови існування спільнот переважали їх загальні іманентні характеристики. Наприклад: буржуазні або соціалістичні нації, нації перехідного періоду від капіталізму до соціалізму і, нарешті, комуністичні нації, в котрі поступово перетворюються нації під час переходу від соціалізму до комунізму.

Крім того аксіомою марксизму був розгляд етнонаціональних відносин, етнічних та національних рухів похідними, атрибутивними від взаємин між класами. Відома формула К. Маркса, що разом з антагоністичними відносинами між класами, впадуть ворожі відносини між націями. Між тим як показує вся суспільна практика етнонаціональні відносини є субстанційними в майже всій історії людства, що детермінується приматом національної ідентичності над всіма її видами: статевою, родовою, територіальною, класовою, релігій-ною і т.д.

Одностайність в поглядах на етногенез була обумовлена соціально-політичним завданням формування в межах багатонаціональної держави єдиного соціально-політичного організму. При цьому критикувалися і відкидалися як псевдонаукові підходи в яких плюралізм думок, концепцій та теорій був відображенням неоднозначної суперечливої суті етнонаціональних процесів.

В українській етнології відбулася докорінна зміна теоретико-методологічної парадигми, в межах якої дослідники намагаються зрозуміти сутність загальнонаціонального розвитку виходячи з реалій суспільно-історичної практики. Методологічними підвалинами розвитку цього напрямку наукового пошуку є роботи Д. Дорошенка, В. Липинського, С. Томашківського, В. Кочубського, О. Назарука, Б. Крупницького, М. Грушевського, М.Міхновського, Д. Донцова, О. Бочковського, Ю. Липи, С. Рудницького, М. Драгоманова, І. Франка, М. Шаповала. Найбільш рельефно сьогодні вималювується напрямок націологічного бачення проблем етногенезу, їх етнополітичний зріз, націософське розуміння державницьких та етнічних проблем (Ю. Римаренко, О. Майборода, І. Варзар, М. Шульга, В.Євтух, Л. Шкляр, В. Панібудьласка, В. Євдокименко, О. Картунов, В.Ігнатов, М.Вівчарик та ін.).

Разом з тим продовжується пошук таких концептуальних засад та категоріально-понятійного апарату дослідження етонаціональних процесів, які були б адекватними осягнути інтеграційні або руйнівні механізми людської суспільності, виходячи з пріорітетної суб'єктності життєдіяльності етносів, а не безоособових економічних (К. Маркс) чи інших відносин (Ф. Канак, Є. Бистрицький, В. Крисаченко, Б. Попов, М. Кисельов, О. Нельга, І. Старовойт, О. Забужко та ін).

В рамках цього підходу дисертант розробляє нові концептуальні парадигми осмислення складних та суперечливих процесів етнонаціональних взаємин, виходячи з трактування соціальної реальності як світу життя. Такий підхід дає можливість детально проаналізувати таку соціокультурну реальність як досвід людської життєдіяльності, який разом з національною свідомістю, національною ідеєю, етнічною ментальністю тощо, є важливою детермінантою становлення та буття всіх народів. На основі цих методологічних настанов аналізується своєрідність цивілізаційного поступу України в минулому та сьогоденні, окреслюються можливі перспективи її культурно-господарського майбуття.

Основою такого аналізу є надбання «філософії життя», екзистенціалізму, філософської антропології, феноменологічної соціології, західноєвропейскої культурології та етнології, дослідження з проблнм методології та філософії культури В.Іванова, М. Поповича, І. Бичко, М. Булатова, П. Йолона, С. Кримського, В. Малахова, В. Мойзерського, Б. Парахонського, Б. Пружніна, В. Стьопіна, В. Табачковського, В. Швирьова, В. Шинкарука, В.Нічик, В. Пазенка, З. Мамардашвілі, А. Лоя, В. Лекторського, В. Ляха І. Надоль - ного та ін.

Всебічному і конструктивному аналізу дисертаційної проблематики сприяли дослідження істориків філософії та роботи з соціальної філософії В. Асмуса, В. Горського, М. Дмитрієва, А. Горфункеля, Заїченко, І. Захари, В.Іваньо, Ю.Іщенка, Я.Ісаєвича, М. Кашуби, Ю. Кушакова, В. Алтухова, В. Андрющенка, І. Бойченка, О. Булгакова, Б. Вишеславцева, К. Гаджієва, А. Гуревича, Ю. Давидова, І.Ільїна, В. Кременя, С. Курдюмова, М. Лосського, М. Моїсеєва, М. Мокляка, М. Михальченка, А. Панаріна, Вл. Соловйова, С. Франка та ін.

Значний внесок в розробку проблеми взаємозв'язку минулого і сьогодення внесли дослідники ідейного надбання минулих поколінь в усьіх сферах людської діяльності. Перелік імен учених, які представляють цей напрям наукової діяльності, потребувавби не одну сторінку. Існує також біографічний аналіз діяльності видатних діячив минувшвнв як різновид історики-філософського дослідження, значною мірою розвинутий у дореволюційній Росії і фактично згорнутий в радянській філософії внаслідок домінуваня абстрактно-раціоналістичних схем пояснення суспільного розвитку. Певним винятком тут є хіба що праці Н. Ейдельмана, О. Лебедєва, Є. Плімака, Ю. Корякіна, І. Пантіна, О. Володіна, Е. Соловйова, П. Гайденко та ін.

Інформаційно-методологічне поле роботи засновувалось також на творчості представників української діаспори: О. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького, Є. Маланюка, І.Мірчука, І. Огієнка, М. Шлемкевича, В. Яніва, С. Ярмуся.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок досліджень зв'язаний з темами, які розроблялися у Інституті філософії НАН України ім.Г.С. Сковороди:

- планової теми відділу соціальної філософії «Діалектика національного та інтернаціонального в сучасному соціумі»;

- планової теми відділу соціальної філософії «Основи життєдіяльності нації: «Спадкоємність та інновації»;

- планової теми відділу соціальної філософії «Національне буття в сфері політики, ідеології духовності»;

- планової теми відділу соціальної філософії «Етнонаціональні механізми трансформації соціумів України;

- планової теми віділу філософських проблем природознавства та екології «Інтерсуб'єктивні чинники людської життєдіяльності».

Об'єктом дисертаційного дослідження є феномен етнічності як соціокультурна реальність.

Предметом дослідження є етнічна життєдіяльність, становлення та бутття етнонаціональних спільнот узагальнення чого дало можливість сформулювати основні засади культурологічної моделі поступу етносів.

Метою дисертаційного дослідження є розробка основних теоретико-методологічних засад культурологичної концепції етногенезу, формування адекватного їй понятійного апарату, враховуючи розрізненість та фрагментарність знань про сутність етногенезу та основні чинники буття етнонаціональних спільнот.

Для реалізації мети дослідження в дисетрації вирішуються такі дослідницькі задачі:

- розглядається сукупність чинників, яка детермінує функціонування соціуму як складної багаторівневої системи специфічних взаємин між людьми;

- виокремлюються евристичні можливості тих філософських, психологічних та соціологічних концепцій, які дають можливість есплікувати постулати постнеокласичної методології науки на пояснення та розуміння становлення і буття етнонаціональних спільнот;

- досліджується культура як спосіб буття народу, який є синтетичним показником їх етнонаціонаціональної своєрідності;

- розкриваються механізми формування досвіду людського життя як детермінантної етнознакової реальності, аналізуються причини варіабельного засвоєння значень етнічної культури;

- описується багаторівнева структура етнічного буття та життєдіяльності, дається есплікація основних понять, які їх розкривають;

- вивчається явище етнічної ідентифікації та самоідентифікації, розкриваються механізми формування етнічних типів особи;

- досліджуються механізми та етнічні наслідки міжкультурної взаємодії народів;

- розроблена теоретична модель етногенезу застосовується до аналізу особливостей етнонаціонального поступу українського народу, перспектив його культурно-господарського розвитку;

Новизна дисертації полягає в тому, що у ній розроблена культурологічна концепція етногенезу, в якій вперше у вітчизняній етнології, досвід людської життєдіяльності аналізується як визначальна етнічна реальність. В її рамках одержані такі нові наукові результати:

1. Доведено, що матеріально-виробнича модель соціум не охоплює всі види людської активності і репрезентує лише той тип супільних зв'язків і етап розвитку цивілізації, який визначається діяльністю і характеризується функціональними відносинами між людьми. Тому онтологія суспільства як складної гетерогенної системи має включати вивчення і відчужених відносин між людьми, представлених інституціональними системами (економікою, правом, політикою, наукою, та ін.), і відносин заснованих на особистому досвіді, інтегрованості в механізми традиції, оцінювання за принципом «свій - чужий». Останні є сферою життя, в якому індивідуально-тілесне існування людини знаходить своє завершення в культурі як способі буття етнонаціональних спільнот. Етнічні зв'язки є засадничам типом суспільних відносин виходячи з того, що найбільш глибоким типом ідентифікації людини є її культурна визначеність.

2. Показано, що культурологічний аналіз етнонаціональних процесів - це раціональність якісного бачення дійсності, аксіологічне ставлення до діяльнісного перебування людини у світі на основі універсальних вимірів людського життя, на противагу тій інтелектуальній парадигмі, яка утверджує кількісні, обчислювальні, калькульовані характеристики людського ставлення до навколишнього світу. Прийняття культурологічної моделі етногенезу означає як відмову від інтелектуальної редукції історичних суспільних утворень до їх вищих цивілізаційних форм - національних (що, на жаль, найбільш відчутно у сучасних дослідженнях), так і визнання предметно-евристичної значимості всіх сторін буття етнонаціональних спільнот.

3. На основі засад постнеокласичної методології науки виокремлені особливості суб'єкт-об'єктних комунікацій в процесі пізнання етнонаціональних явищ. Доведено, що їх осягнення є в більшій мірі породженням смислів (відповідний історико-філософський доробок береться як гіпертекст), ніж пошуком першопричин, засад, основоположних принципів, виявлення значень тощо. Це жало можливість сконструювати такі смислові феномени, зміст яких безпосередньо відсутній в існуючих етнологічніх концепціях. Використовуючи, зокрема, напрацювання «філософії життя», екзистенціалізму, герменевтики, філософської антропології та ін. етнонаціональне середовище трактується як стихія життя. Звідси обгрунтовано висновок, що моральні норми співжиття, стереотипи поведінки та діяльності одного етносу інтровертні по відношенню до подібних утворень іншого.

4. Обгрунтовано онтологічну значущість безпосередньої дійсності, що є певною альтернативою діяльнісній концепції етногенезу. Згідно останньої, виходило, що первіснообщинній формації відповідали такі етнічні утворення, як рід і плем'я, а народність - феодальній та рабовласницькій формації. «Доба» існування нації припадала на період функціонування капіталізму, а майбутнє безкласове суспільство - це суспільство інтернаціонального братства народів. При такому підході вирішення проблем етнонаціонального розвитку має своєю методологічною основою їх діяльнісне «зняття» за рахунок розвитку та уніфікації останньої. Проте реалії ХХ сторіччя і особливо останньої його чверті (в нагадали, що якою б глибокою не була діяльнісна інтернаціоналізація людства, воно, як раніше, складається з різних народів. Запропонована в дисертації парадигма враховує не тільки специфіку предметно-практичної активності людини, але й кардинальні трансформації способу буття народів, які детермінуються всією сукупністю соціо-природних чинників життєдільності. На цій основі запропоновоно власну класифікацію етапів етногенезу. Принципово важливим в цій концепції є те, що вона включає в себе розуміння етногенезу як природного і суспільного процесів, з одного боку, та взаємозв'язку і взаємозаперечення буття та діяльності - з іншого.

5. Виходячи із специфіки суб'єкт-об'єктного покладання, в становленні та бутті народів виділено та проаналізовано такі якісно різні етапи етногенезу: додіяльнісний (стрижнем є нерозділеність людини і природи, головним ресурсом - навколишнє природне середовище, визначальною рисою - докласова структура суспільства), предметно-діяльнісний (стрижнем є людина, головним ресурсом - робоча сила, визначальною рисою - класова структура суспільства), та сучасний - інформаційно-комунікативний (стрижнем є автономні інформаційні технології, головним ресурсом - нформація, визначальною рисою-посткласова структура суспільства). Показано, що сакралізація людством предметно-діяльнісної парадигми існування може бути його шляхом як в фізичне так і культурне небуття. Під останнім мається на увазі зведення всього різномаїття форм життєтворення, породжене існуванням різних етносів, до певних унівесалій, що звужує (або і закриває) історичну перспективу людства. Основоположною засадою подолання такої перспективи є утвердження людської життєдіяльності не тільки в модальності «Я дію», а і в модаль - ності «Я є».

6. Показано, що поняття «політична нація» та «етнічна (культурна) нація» не є характеристиками різного типу націй, а відображують лише специфіку конституювання (західну та східну) однієї з форм (на сьогодні вищої) соціоцивілізаційної зрілості народів. З цієї точки зору нація - це соціоцивілізаційне утворення, поряд з родом, плем'ям, народністю, яке має економічний, політичний, історичний, соціальний та інші сторони свого функціонування, які у своєрідності свого взаємозв'язку утворюють неповторний спосіб буття народу або народів як культуру. Тому етнічність це не якийсь окремий етап розвитку культурних спільност, або певний історичний їх різновид, а якісна своєрідність культури, яка в більшій або меньшій мірі притамання всім історичним спільностям людей. Періодом існування нації етногенез не «вичерпується», можливі і інші стадії соціоцивілізаційної зрілості людства на основі спільних культурних рис або «спрідненості культур».

7. На основі аналізу історико-філософської традиції тлумачення досвіду виокремлено його онтологічний статус. Досліджено етнознакові функції досвіду людської життєдіяльності, який разом з національною свідомістю, національною ідеєю, етнічною ментальністю, іншими чинниками є важливою детермінантою становлення та буття всіх народів. На основі специфіки засвоєння суспільно-історичного досвіду визначено типи етнічної ідентифікації людини. Підкреслено, що цей процес визначається не лише свідомими зусиллями суб'єктів історичної дії та інституційних методів виховання, а і способом буття народу. Покладання досвіду людського буття в основу пояснення суспільних процесів «реабілітує» універсальну природу людини (людина є існування, що передує сутності), яку сучасна цивілізація зводить до рольової функції. «Виробництво» суспільством «одномірних» людей, осіб з відчуженим характером, котрі мають «маніпулятивний інтелект» і орієнтовані тільки на володіння лишає цивілізацію варіативності розвитку, що є неодмінною умовою стабільності складних систем.

8. Обгрунтовано онтологічний статус феномену «досвід життя» як антитези «теорії» та «практики». Досвід життя і передує практиці, і формується в контексті її взаємодії з теорією, і сомоконституюється (тобто «довершується») на певній відстані від них обох. Тому можна говорити про «досвід життя» як єдність «практичного досвіду» («досвіду практичної дії») та «теоретичного досвіду» («досвіду теоретичного мислення»). Лише за такого підходу стає зрозумілим, що досвід є а) сумою здібностей та здатностей людей виробляти ситуативно-проблемні (адекватні моментові, потребам, інтересам і завданням) теоретичні концепції, теоретико-практичні програми та реальні установки до дії; б) синтезом знань, умінь і навичок людей мислити і діяти по-новому; в) процесом емпіричного засвоєння людиною світу і результатом цього засвоєння; г) скарбницею, своєрідним тезаурусом найзагальніших умовиводів і уроків, що їх виводять люди із теоретичних роздумів та аналізу практики. Зміст життєвого досвіду людини визначаються тим способом, яким умови її буття набувають для неї якості безпосередньої реальності. Механізмом, який Формує ж внутрішній смисл життя, а не його зовнішню суспільно-історичну перспективу такий феномен як переживання. Поскільки переживання відновлює єдність практичного і теоретичного аспектів життя, світу і людини воно є не стільки знання про об'єкт, скільки тотожність з ним, вираження цілісної суб'єктивно-об'єктивної істини життя. Останні складають смислове поле всякої етнічної культури.

9. Проаналізовано етнознакову функцію досвіду життєдіяльності. Враховуючи засадничий характер досвіду життя, не можна розглядати позачасово, риси того чи іншого народу (І.Мірчук, Д. Чижевський), світоглядні якості нації (П. Юркевич), ментальність та морально-етичні особливості етносів (О. Кульчицький, П. Куліш), як не можна визначати той чи інший народ чи як хліборобський, чи то як індустріальний, чи як управлінський, що намагався робити, наприклад, В. Липинський. В усіх цих випадках ми маємо справу з раціоналістичною редукцією етнічної культури до якогось одного її складника, нехай навіть до найважливішого, визнання його визначальної ролі в бутті та становленні тієї або іншої спільноти. Тільки в процесі «суспільного арбітражу» різноспрямованих прагнень людей часом через суперечності та конфлікти виникають як своєрідне «всезагальне благо з досвіду», так і розуміння суспільних та етнічних реалій як складного переплетення різних теорій, концепцій та парадигм.

10. На основі розробленої методології досліджено історичні особливості етнонаціонального поступу України. Доведено, що внаслідок несприятливості геополітичних чинників («загроза знищення», «грань смерті», «випадковість», «історичний шанс», «незахищеність» та інші), історіотворча діяльність українського етносу зосереджувалась або у специфічних утвореннях (козацтво, братства), або у низових соціальних клітинах (сім'я, сільська громада), що мала своїм наслідком таке розв'язання суперечності між особистими та суспільними інтересами, яке гальмувало їх етнічну визначеність, конституювання української нації як суб'єкта світової політики. Тому «історичність» української нації забезпечувала не діяльність національної еліти, а народна культура, яка на певних історичних етапах слугувала консервації «малого» світу, віджилих суспільних форм, «приземленням» загальних інтересів та потреб, перешкоджала переходу на якісно нові щаблі суспільного буття. Українська культура повинна ще пройти той етап суспільного розвитку на якому б інтереси нації були безумовним суспільним пріоритетом.

11. Доведено, що сьогоднішні проблеми соціально-економічного розвитку України вкорінені в історичному досвіді буття народу, який детермінує і його сьогодення, і перспективи культурно-господарського розвитку: різну по регіонах і суспільних стратах ступінь розповсюдження колективістських або індивідуалістичних орієнтацій відносно власності, стереотипів зрівнялівки, відношення до багатих, готовності або неготовності відстоювати власну економічну свободу, сприйняття права на активну господарську діяльність, підприємництво, різні типи сприйняття матеріально-статусної диференціації, загальний рівень культури господарювання і побуту, дисципліни праці, професіоналізму та професійної честі і т.д. В цілому труднощі суспільних трансформацій в Україні пов'язені з тим, що всі звичні і «напрацьовані» традиційною та радянською культурою цінності та відносини вступають в суперечність з відносинами, які сформувались на базі ринкової економіки. Тому входження України у світову спільноту пов'язано з формуванням такої системи цінностей, яка б органічно поєднувала у собі традиції власного способу буття та досягнення сучасної цивілізації. З цього випливає, що об'єктом запозичення повинна бути не культура в цілому, а лише досягнення в окремих сферах життєдіяльності: науці, техніці, технологіях тощо.

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вони:

- розробляють новий напрямок етнологічних досліджень на основі виокремлення тих чинників соціокультурного розвитку людства, які були поки що поза увагою більшості дослідників;

- сприяють збагаченню категоріально-понятійного апарату соціальної философії, народознавства, філософії історії, українознавства;

- сприяють розширенню впливу методологічних засад поснеокласичної метології науки на нові сфери людського буття;

- можуть бути використані суб'єктами суспільного життя для розробки національної та міжнародної політики Української держави, становлення її як як повноправного члена світової спільноти;

- можуть бути застосованими при підготовці нормативного курсу з народознавства, соціальної філософії, філософської антропології, філософії історії, українознавства;

Апробація результатів дисертації. Розроблені дисертантом положення та висновки концепції етнонаціональних процесів опубліковані в індивідуальній та колективних монографіях, статтях, а токож виголошені в доповідях і повідомленнях на таких наукових конференціях, семінарах, «круглих столах»: міжнародній конференції «Етнографічна спадщина і національне відродження» (1992 р. м. Київ); науково-практичній конференції «Проблеми діагностування і прогнозування соціально-економічних ситуацій» (1992 р., м. Кривий Ріг), науковій конференції «Національний прогрес України: сутність, виміри, перспективи» (1993 р. м. Київ); міжнародному теоретичному семінарі «Екологія людини» (1993 р. м. Луцьк); міжнародній науковій конференції «Людини і етнос: історія і сучасність» (1994 р. м. Севастополь); науково-практичній конференції «Сучасна гуманітарна освіта: стан і перспективи» (1996 р. м. Чернівці); міжнародній науково-практичній конференції «Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції» (1997 р. м. Чернівці); міжнародній науковій конференції «Смыслы культуры» (1997 р. м. Санкт-Петербург), міжнародній науковій конференції «Концептуальні проблеми модернізації вищої освіти (1998 р., м. Донецьк); III біосферних читаннях «Довкілля і ми» (1998 р., м. Луцьк). Окремі положення дисертації покладені в основу проведених сектором філософії і соціології етносу та нації Інституту філософії НАН України ім.Г.С. Сковороди соціологічних (масових і експертних) досліджень по виявленню стану та перспектив розвитку етнонаціональних відносин в Україні.

Структура дисертації. Поставлені завдання дослідження визначили його логіку та структуру. Робота складається з вступу, чотирьох розділів (в межах яких виділено 10 підрозділів), висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 387 сторіннок, з них 363 сторінок основного тексту і 24 сторінки списку використаних джерел, який налічує 303 найменування.

Основний зміст роботи

людський життя міжкультурний етнознаковий

У вступі сформулювані методологічні основи дисертаційної роботи: обгрунтовується актуальність вибору теми, розкрито її зв"язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету та завдання дослідження, розкрито новизну та практичне значення роботи, вказано яким способом оприлюднено результати дослідження.

У розділі 1 «Культурологічний контекст буття етнонаціональних спільнот» виокремлено різні структурні рівні соціуму, проаналізовано специфіку соціальних та етнонаціональних відносин, обгрунтовано «рівнозначність» усіх сфер буття в етногенезі, досліджено етнологічні можливості новітніх філософських вчень, як методологічної бази культурологічного опосередкування історичного поступу людства. Зокрема показано, що логічним наслідком пануючого розуміння розвитку суспільства як реальності, що детермінується якимось основоположним принципом, є констатація ідентичності і тотожності всіх рівнів соціуму, їх оманливої «прозорості» для пізнання внаслідок того, що сам процес пізнання виявляється просто розгортанням всього змісту гіпотези, покладеної в основу цього принципу. Завдання лише в тому, щоб зробити цю концепцію логічною й формально несуперечливою. Для Гегеля, наприклад, тиким принципом був внутрішній дух, К. Маркса - спосіб виробництва, який визначає всі сторони життєдіяльності людей.

Повна реалізація певного принципу в суспільному бутті породжує уявлення про кінець історії. Практично всі видатні історики, історіософи Нового часу свідомо чи неусвідомлено виходили з того, що людство має завершення, кінець; лише в такому випадку воно має смисл. Якщо ж припустити, що історія розвиватиметься нескінченно, то це означає «погану нескінченність», яка не має смислу: історія рухатиметься в нікуди; це - часове нескінченно-погане розгортання. Тому-то Гегель, наприклад, вважає, що людство досягає смислу (мети) в ідеальному буржуазному суспільстві і в такий спосіб завершує свій розвиток. Фактично таких висновків доходить і К. Маркс. З його позиції, буржуазне суспільство є лише одним із етапів у розвитку цивілізації і з неминучістю перейде в нове комуністичне суспільство, в якому будуть вирішені всі основні життєві проблеми людини і людства: задоволені всі потреби, встановлена соціальна справедливість і рівність, створені умови для розвитку всіх сутнісних сил кожного індивіда тощо. Але ж це фактично означає, що історія розвитку людини прийшла до свого логічного кінця, поскільки всі скільки-небудь суттєві людські завдання вирішено.

Як бачимо осмислення суспільного розвитку людини і цивілізації не може базуватись лише на раціоналістичних концепціях, в основі яких - розгортання засадничого принципу, що детермінує всі сфери життєдіяльності людини. Труднощі соціально-економічного розвитку багатьох країн зумовлені саме поширенням принципу функціонування однієї зі сфер життєдіяльності суспільства на весь соціальний організм. Для Радянського Союзу та інших країн соціалістичної системи таким всепроникаючим принципом була ідея рівності. Забезпечуючи порівняно гарантоване існування для всіх членів суспільства незалежно від їхньої трудової діяльності, тобто ефективно відтворюючи весь спектр тих відносин, які у вузькому значенні слова і мають власне назву «соціальні», принцип рівності, поширений уже і на сферу економіки, став чи не найбільшим гальмом її розвитку. Це й детермінувало появу спочатку такого феномена як «перебудова», а потім і розпад СРСР як економічної системи, заснованої на невластивих для неї принципах функціонування. Як другу крайність можна навести приклад розвитку капіталістичних країн до початку 30-х років ХХ сторіччя, де всеохопним принципом функціонування суспільства була доцільність, насамперед - економічна.

Не випадково однією з основних сутнісних характеристик громадянського суспільства, про яке так багато сьогодні кажуть і пишуть, відомий англійський культуролог Е. Геллнер називає встановлення певної рівноваги між соціальною і економічною сферою.

До того ж земна цивілізація ніколи не була чимось всеохопним. Реально існували й існують окремі суспільства, які суттєво відрізняються одне від одного своїм соціально-економічним устроєм, політичним ладом, культурою, духовністю тощо (і які не можна пояснити якимось одним принципом, не впадаючи в абстрактне теоретизування і не збіднюючи пізнання).

Таким чином як показала суспільно-істрична практика, життєдіяльність людей та суспільств ніколи не вкладається в рамки цілераціонального підходу. Історія людських ареалів, популяцій розгортається у кількох рівнозначних «навколишніх» середовищах - природно-географічному, соціально-економічному, історико-політичному тощо, які витворюють певну культурну реальність.

Висновком з викладеного можне бути твердження, що соціум гетерогенний не лише в класовому, релігійному або державно-територіальному плані, а і з точки зору внутрішньої структури: тут діють принаймні два класи закономірностей - закони суспільства та закони спільнот. У методологічному розумінні такий підхід означає визнання способу буття людей або їхньої культури субстанціональним чинником цивілізаційного поступу людства, а категорію буття його адекватною пояснювальною парадигмою. Світоглядно-методологічна новизна такого підходу - у визнанні того, що «світ має безліч шляхів», отже пізнавати його можна за допомогою багатьох, навіть альтернативних, проте рівнозначних підходів. Етнонаціональне - це напрочуд пластичне й здатне до нескінченних варіацій поєднання об» єктивного та суб «єктивного, яке можна зрозуміти тільки у кожному конкретному випадку. Проте описати його якийсь різновид - означає мати наперед певне уявлення про загальну сукупність, до якої він належить або яку він репрезентує в поєднанні з іншими елементами. Тому навіть згідно з некласичною онтологією, заснованою на теорії множин, останні можуть бути витлумачені тільки як певні «абстрактні сутності». Тож важко не вдаватись до загального уявлення про етнос та етнонаціональне - навіть коли ми погодимось із важливістю й унікальністю кожного їх вияву.

Розуміння цієї обставини детермінує зростання в етнологічних дослідженнях значущості некласичних тенденцій та вчень західноєвропейської філософії. Звернення до категорій «життя» (Дільтей), «життєвого світу» (Гуссерль), «волі до життя» (Шопенгауер і Ніцше) та ін., разом із застосуванням методів філософської герменевтики дозволяє поширити принципи наукового пізнання і на світ людської культури, теоретично «взяти» і той нераціоналізований «залишок», який виникає завжди в рамках картезіанського репрезентаціалізму. Точкою відліку такого типу раціональності є залучення аксіологічних феноменів до складу пояснюючих положень. В цьому випадку починає здійснюватися своєрідне поєднання специфічних для науки внутрішніх ціннісних установок (установка на пошук предметного і об» єктивно істинного знання, цінність новизни) з цінностями гуманістичного характеру.

Як висновок можна сказати, що культурологічна модель етногенезу грунтується передусім на відсутності суб «єкт-об" єктного покладання в процесі його осягнення. У такій моделі певну «реабілітацію» одержує умоспоглядання. Саме «розумне бачення» дає можливість сприймати реальність, яка «дається», «відкривається» і пізнання якої здійснюється не тільки через активність погляду суб» єкта пізнання, а через активність «спрямованої» на нього реальності. Реальність - як «голос», «поклик», «звертання». Важливо також і те, що в процес осягнення буття та становлення етнонаціональних спільностей є одночасно і породженням, і застосуванням певних смислів. Це означає, що для кожного етносу має існувати своя модель його концептуального опосередкування. Не можна зрозуміти одну культура в смисловому коді іншої.

У розділі 2 «Етногенез: зміст і формотворення» досліджено стадії, чинники та механізми трансформації буття людства, проаналізовано культурно-історичні форми існування етносів. Показано, що сьогоднішні багаточисельні теоретичні та практичні спроби вирішити раз і назавжди проблеми етнонаціонального розвитку мають своєю методологічною основою їх діяльнісне «зняття» за рахунок розвитку та уніфікації останньої. Проте виходячи тільки з діяльності, важко пояснити всі колізії суспільно-екномічного розвитку, а особливо ті, які стосуються етнонаціональних процесів, поскільки їх широка варіабельність, робить майже неможливим виявлення якихось основоположних, детермінантних закономірностей. Тому без критичного переосмислення ролі та місця людської діяльності в поступі людства, співвіднесення її з категорією буття, не можливо створити більш-менш адекватну реаліям людського існування концепцію етногенезу. Все те, з чим людина складає живу єдність, а значить і те в самій людині, що невіддільне від неї, не завжди може стати предметом діяльнісного відношення. «Не може» не в фізичному смислі, а в тому, - що діяльнісне відношення розрушує якраз цю безпосередню самототожність індивіда, зводячи її лише до певної діяльнісної функції, що майже завжди має своєю перспективою трагічні сюжети в його житті або існуванні певного народу, хоч інколи це є важливим чинником етногенезу.

Тому концепція етногенезу як певного способу буття (культура) повинна на наш погляд виходити з екзистенційного розуміння людини. Для останнього характерне критичне подолання редукції людини до суб"єкта діяльності і - в позитивному плані - осмислення людини в якості життєвого світу. Таке розуміння людини задає сутнісно іншу онтологію суспільного буття, ніж та, яка мала місце в рамках діяльнісного підходу. В ній, ключовим єлементом і найважливішою характеристикою людського буття стає не дія (діяльнісний акт), а співбуття. Місце свободи рефлексії займає історичність (культурна співвіднесеність), розуміння.

Виходячи з детермінації буттєвих реалій проаналізовано додіяльнісний, предметно-діяльнісний та інформаційно-комунікативний етапи етногенезу. Внутрішнім змістом додіяльнісного етапу етногенезу є конституювання величезної різноманітності буттєвих форм на основі відсутності єдиної (суб "єкт-об" єктної) парадигми світовідношення. На цьому етапі різноманіття етнічних форм є вислідом нерозривного зв"язку з навколишнім середовищем, яке вважається родиним. Тобто соціокультурна модель становлення людини цього періоду не виходила за межі еволюційно-адаптивного типу і мала своєю основою безпосередні життєві смисли, спрямовані на гармонізацію природи і соціальності як умови буття людини у світі, та що більш важливо - затверження найбільш життєздатних етносів. В додіяльнісній моделі світовідношення відсутня та спеціалізація знакових систем, той сьогоднішній поділ на світ знаків і світ речей, який став як умовою прогресу людства, так і основним чинником звуження варіантів розвитку цивілізації - виживали тільки ті етноси, які могли найкраще прастосувати навколишнє середовища до своїх потреб.

Радикальний переворот в етногенезі безпосередньо пов «язаний з прогресом знарядь праці, зародженням промисловості, виключенням великих мас людей з землеробського мікрокосму, формуванням «випрямленого», фіналістського світосприймання (яке знаходить своє визначення у понятті прогресу) і як наслідок - перехід від космології до історії «підкорення» людиною природи. Природнім наслідком цього етапу стало «вимивання» етнічної специфіки з господарської діяльності людини, витіснення її в сферу, перш за все, символічних форм. Відбувається насамперед профанація сприйняття навколишнього середовища, землі (виникає проблема Батьківщини, партіотизму). Втративши свій сакральний зміст, вона стає просто територією, географічним ландшафтом, універсальним предметом праці, який в особливих формах діяльності втрачає свої всезагальні, космологічні характеристики. Всезагальним стає єдине - ставлення людини до природи на основі необхідності, потреби. В онтопсихологічному плані тепер уже не єдність людини і природи, а підкорення людиною природи виступає як змістовна життєва подія. У ній світ повертається до людини лише своїми утилітарно значимими сторонами, стає приступним для її суб» єктивних впливів.

Здавалося б перед людством відкриваються необмежені можливості для створення нового, позбавленого природної недосконалості світу, в якому вітальні, біологічно зумовлені потреби становлять нижчий, незначний їх прошарок. Головне ж - забезпечити ритуально-престижне споживання, в якому на відміну від вітального продукти зношуються не фізично, а морально і зростання якого практично не має меж. На цю сферу за нових часів припадає більша частина витрат речовини та енергії - тих самих витрат, стрімке зростання яких і стало однією з безпосередніх причин кризових явищ у природному довкіллі, а також міждержавних і міжетичних конфліктів, колоніальних заввоювань, світових війн за переділ сфер впливу. Додамо до цього і розквіт таких явищ як расизм та месіонерство (діяльнісна інтернаціоналізація людства) - прилучення «неповноцінних» та «варварських» народів до «благ» цивілованого способу буття.

Ще одну суттєву трансформацію способу свого буття переживає людство і в умовах іформаційного суспільство, наближення якого прогнозують всі скільки-небудь значні західні теоретики. Стосовно прогнозів тих змін, які інформаційне суспільство започатковує в етногенезі, то їх можна умовно розділити на оптимістичні та песимістичні. «Оптимістична» модель майбутього людства - трансформації технологічних процесів, виробничих сил, соціально-економічних структур, національних цілей і приорітетів, форм політичного управління, рушійних сил соціальних змін, соціальних проблем - розглядає як основу багатства етнонаціональних культур.

Проте втілення інфорімаційних технологій в усі сфери людського життя може мати своїм наслідком і створення стандартизованого та роботизованого соціуму для якого різноманітність культурних визначень є гальмом розвитку. Тобто існує реальна перспектива інформаційного суспільства тоталітарного типу, для якого етнонаціональна специфіка не має ніякого значення.

Буттєве виокремлення етапів етногенезу дає можливість розглянути певний етнос не тільки як фізичну масу населення якоїсь країни, а як спадкоємність і наступність соціокультурних спільнот єдинопоходженської оригінальності і етнотериторіального помешкання: роду, племені, народності, нації. В зв"язку з цим виникає проблема як теоретичного опосередкування цих феноменів, так і їх співвіднесення між собою, а особливо, понять роду, племені, народності, нації з одного боку, з поняттям етносу - з іншого. Певної ясності в цьому питанні поки що немає ні серед дослідників, ні серед політиків.

Ці та інші труднощі категоріального визначення, на наш погляд, пов «язані з тим, що в рядянському суспільствознавстві поняття «етнос» було практично відсутнє, а всі його суттєві ознаки приписувались нації як історичній спільності людей, що виникла на основі формування єдності економічного життя, спільності території, мови та соціально-психологічного складу.

Як феномен кожний етнос - це специфічна форма існування людського роду, соціокультурний організм на певній стадії цивілізаційної зрілості: нації, народності, племені, роду. Тому його можна визначити як стійку сукупність людей, що історично склалась на певній території, володіє спільними рисами /в тому числі й расовими/, стабільними особливостями культури /включаючи і мову/ та психологічного складу, свідома своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень /володіє самосвідомістю/. Отже до рис, які складають якісні ознаки етносу, відносятся: мова, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, звички та ін. Слід відмітити, що жодна із перелічених рис не є детермінантно етнознаковою. Саме в сукупності вони складають певну етнічну культуру. Становлення етносу відбувається на основі єдності способу буття певних спільнот. Тому в логічно коректному відношенні поняття «етнос» є загальнозначимим по відношенню до всіх чотирьох стадій його зрілості а останні - (стадії) - є частковим звучанням, проявом цього «загального», «цілого». Якщо прийняти це твердження стає ясною некоректність таких виразів як «міжнаціональні відносини», «національно-культурна автономія», «національна меншина», «національна держава». В цьому випадку більш природньо було б говорити, про «міжетнічні відносини», «етнокультурну автономію», «поліетнічну державу» тощо.

Історично першими спільностями людей, які уже несли в собі певні єдності та відмінності соціальної взаємодії, були природні кровні родинні об "єднання - рід, клан. На противагу біологічній спільності рас, їх розмаїття є результатом відмінності спільних уявлень, вірувань, ритуалів, звичаїв тощо. Вони не тільки об" єднували, але й надавали стійкості роду, клану, виступали основою формування колективної свідомості. По мірі того, як відбувалось змішання родів, кланів, основними чинниками стабільності ставали спільність природного середовища, звичаїв. В процесі взаємодії родів, кланів, які об "єднувались в племена, складались нові звичаї, вірування, звички, норми, цінності, закладились основи спільної мови. Племена були уже більш чітко пов" язані з певною територією, захищали її, мали внутрішню формальну організацію. З переходом до скотарства і землеробства з "являється і певний господарський устрій. Все це об" єднувало, стимулювало розвиток етнічних рис даної спільності, формування її окремішності відносно сусідів. Так формувалась особлива, характерна для даної спільності культура як спосіб її буття. Це означає, що на відміну від раси етнічність є варіативною реальністю, бо етнічні спільності зв"язані з розвитком культури і символізують певні її етапи.

Змішення племен приводило до появи нової спільності - народності, яка символізує більш високу культуру суспільства. Це відноситься і до матеріальної культури (знаряддя праці, житло, одяг), і духовної (звичаї, норми, цінності, міфи, вірування, народна творчість), так званої фольклорної культури. Формуванню народності сприяє більш тісний зв "язок з територією, більш чітка організаційна структура суспільства, розвинуті політичні форми, які активізують і структурують спілкування людей. В процесі консолідації народностей на базі розвитку економічних, політичних та інших зв" язків між ними складаються нації. Вони об"єднують великі маси людей, представляють новий етап в розвитку культури суспільства. Найбільш важливим чинником їх розвитку часто стає створення самостійної сильної держави. Форми, темп, масштаб та інтенсивність консолідації етнічних груп в єдину націю визначає національна еліта, яка може бути традиціоналістська, модерністська, відроджувальна, - або ж поєднання кількох еліт чи послідовна зміна їх.

Проте не всі народності обов «язково трансформуються в нації. З більше чим 4 тис. етносів, які існують в світі, лише близько 800 «досягли» за даними ЮНЕСКО, стадії нації. Решта перебуває на донаціональному рівні розвитку - у формі народностей і племен. Крім того будь-яка спроба створити «нову» національну ідентичність - це ще й політична акція з потребою перекроїти геополітичну карту або змінити структуру політичних режимів і держав.

Таким чином етнічність це не якийсь окремий етап розвитку культурних спільностей, або певний історичний їх різновид, а якісна своєрідність культури, яка в більшій або меншій мірі притамання всім історичним спільностям людей: родам, кланам, племенам, народностям, націям і яка як життєвий досвід народу передається із покоління в покоління.

У розділі 3 «Довід людського буття як культурологічна реальність» досліджується етнічна визначеність досвіду людської життєдіяльності, аналізується його зміст, чинники та механізми формування, понятійно-категоріальні характеристики, проблеми вираження як етнознаку, буттєва контекстність етнонаціональної ідентифікації людини.