Філософсько-методологічний аналіз становлення та буття етнонаціональних спільнот

В розділі показано, що покладання досвіду людського буття в основу пояснення етнонаціональних процесів дає можливість «взяти» етнічність у всьому її різномаїтті, багатогранності та неповторності.

У радянскому суспільствознавстві людський досвід розглядався переважно у гносеологічному плані як компонент пізнавальної діяльності, за допомогою якого забезпечується безпосередній зв «язок системи знання з об" єктом пізнання. Водночас надзвичайно зменшувалась дистанція між досвідом і практикою, що спричинювало часом їх ототожнення, «накладання» одне на одне. З» єднувальним «містком» між ними вважалась «робота», «діяльність».

В історії філософії цю проблему розглядали теж переважно в когнітивному плані - досвід тлумачили як пізнавальний експеремент, який або підтверджує, або заперечує ту чи іншу гіпотезу. Лише окремі дослідники розуміли під ним певну психокультурну реальність, яка детермінує і пізнавальну і практичну діяльність людини та спосіб її буття.

Тим часом, як показала вся суспільно-історична практика, досвід людини має яскраво виражені риси соціокультурної та психологічної реальності і як така може бути суттєвою характеристикою соціуму. Сьгодні все більшого визнання набуває думка, що що стрижневим началом всезагальної історії країн і держав є «людина культурна».

З погляду сказаного виявляється можливим виявити найхарактерніші для кожного суспільства онтологічні типи етнічної ідентифікації людини, засновані на їх специфічному досвіді буття. До першого типу належать люди, які втратили свою етнічну ідентичність внаслідок розриву зв «язків з культурою свого народу як певним способом буття. Основною причиною цього явища сьогодні є урбанізація середовища людського існування, здійснена поза культурними смислами певного народу; вона нівелює специфіку буття певного етносу (що або не усвідомлюється, або, навпаки, свідомо стимулюється, як це було в СРСР, інших соціалістичних країнах - заради реалізації ідеї злиття націй чи заради реалізації ідеї «плавильного казана» - в США). Певний різновид соціально-історичного досвіду створює так званий етномаргінальний тип ідентичності - проміжна структура етнічних орієнтацій особи, яка стала поширена внаслідок розвитку міграційних процесів та потужної інформаційної мережі сучасності; вона має своєю основою втрату будь-якого відчуття спорідненості з певною культурою. Своєрідність третього типу полягає в тому, що потреба саме в етнічній едентичності немовби зникає взагалі, а натомість маніфестується інша, позаетнічна спільнота як опозиція першій. Це космополітичний тип, що орієнтується на так звані загальнолюдські вартості, вважаючи етнічність ознакою світоглядної провінційності. Як висновок слід констатувати, що визнання етнознакової функції життєвого досвіду означає підтвердження того факту, що людина є існування, яке передує сутності (Сартр).

Досвід людського життя формується внаслідок практичного відношення людини до світу і конституюється як уміння, трудові навички та підсвідомі настановки. Він охоплює і моральні настанови, і норми звичаєвого права, які об"єктивуються в зовнішній діяльності людини. Це збігається з її етнічною поведінкою, регламентованою межами конкретної спільноти та потребами повсякденного існування.

Знання, які пов «язані з цим відношенням, є відображенням скінченного та особливого в життєдіяльності суб" єктів певних культурно-господарських типів, а також природних та суспільних умов, способів своєї реалізації. Логічна структура життєвого досвіду як функціональної свідомості вбирає в себе насамперед механізми допредикативних, нерефлексованих рівнів людської життєдіяльності, тобто ті рівні етнічного буття, на яких здійснюється смислове оцінювання існування. За своєю формою цей досвід виступає як неявне імпліцитне знання, яке не може бути предметом критики. Можна сказати, що досвід життя - це розуміння природних та соціальних умов, способів відтворення суспільного буття людей, яке є реальним процесом їхнього життя. Існуюча соціоетнічна визначеність життєвого досвіду утворює значно багатшу палітру оцінювань дійсних маштабів та значення для конкретної людини тієї або іншої події, явища, факту ніж когнітивна, теоретико-пізнавальна критеріальність. Для окремого індивіда їх значущість полягає в співвіднесенні не з тією або іншою системою знань, догматами ідеологічної концепції, а з реальними потребами, в тому числі і своєї спільноти. Ця визначеність створює особливий пласт психо-культурної емпірії з такими характеристиками, як «добро-зло», «можливість-неможливість», «безпека-небезпека», «важливість-неважливість» і т.д. Головна ознака цієї емпірії - здатність виступати онтологією людської суб» єктивності, яка задає горизонт власного осмисленого існування у відповідності до норм буття того чи іншого народу. Отже, сфера життєвого досвіду - це сфера формування та покладання смислів структуюючих етнічне буття, яке постійно змінюється.

Сутність і структура життєвого досвіду визначаються тим способом, яким умови життя перетворюються в його форми і набувають для людини якості безпосередньої реальності. Таким феноменом є переживання. У переживанні гаситься сама протилежність між суб «єктом і об " єктом, яка становить конституїтивну ознаку теоретичного пізнання. Воно є не стільки знання про об"єкт, скільки тотожність з ним, переживання цілісної суб " єктивно-об"єктивної істини життя. Найвідомішим різновидом людського переживання є любов. Цей зв" язок універсальний і охоплює дуже широке коло життєвих реалій: від свого «національного дому» (своєї країни, батьківщини) до конкретних осіб і речей. Причому любов - це такий спосіб існування людської суб» єктивності, за якого індивід «ще» чи «вже» не може або не хоче розглядати навколишній світ як об» єкт свого впливу за схемою «мета-засіб-результат». Любов тісно пов» язана з людською тілесністю. Тілесність забезпечує безпосередньо-чуттєвий спосіб існування людської суб «єктивності на основі об " єктивної присутності людини в світі поряд з іншими тілами. До того ж це - історично перший спосіб функціонування людини як суб"єкта. Саме тіло формує «феноменальний» світ людської психіки та є джерелом набуття навичок, які допомагають у різних ситуаціях.

Етнознакова функція досвіду людського життя може осмислюватись і як етнічна ідентичність окремої людини (вже йшлося), і як онтологічна характеристика існування та поступу певного етносу. Перша проблема її вираження та осягнення детермінується тим, що це - осмислення буттєвих реалій (Ніщо за Гегелем), які свою наявність (наявне буття) набувають лише в формі досвіду існування, що як знання має неявне імпліцитне функціонування (М. Полані).

Тому-то найбільш адекватне вираження проблема осягнення історичного буття народу як етнознаку порушується (і вирішується) не в наукових концепціях, філософських трактатах та ін., а в творчості поетів, художників, композиторів, музикантів. І цим, мабуть, пояснюється й те, що провідниками національно-визвольних змагань стають здебільшого не знані політики-раціоналісти, а теж люди «творчих професій». З цього погляду зору значний інтерес являє їхня творчість, коли вона є не стільки описанням власного «я», самозображенням, скільки осягненням життєвого досвіду свого народу як суспільно-історичної реальності.

Інша проблема детермінується тим, що у сприйнятті та вираженні етнознакової функції досвіду життя як цілого народу так і окремої людини в основу зазвичай покладається одна або декілька якихось реальних або уявних характеристик. Так, на думку чеських авторів, їхній народ є мостом між Сходом і Заходом, тому що чехи єдині зі слов «ян «заражені» німецьким державницько-організаторським вольовим началом. Польська аутентичність грунтується на визнанні особливого духовного стану поляків як «латинян серед слов» ян і слов «ян серед латинян» та особливого статусу їх як суб «єктів форпосту християнства (католицизму) на Сході. Російські слов" янофіли доводили виняткову роль Росії в опозиції «Схід - Захід». Етнознаком України багатьма сучасними політиками та публіцистами визнається її роль як єднальної ланки між европейською та східною культурами.

Як бачимо, тут тип етнічного поступу осмислюється в межах певної домінатної риси її суб «єкта - етноса, сформованою його соціально-економічною генезою. Надання цій рисі просто-таки «космічних» властивостей, з одного боку, підживлює і збагачує внутрішні інтенції народу, робить його здатним вибрати свій власний шлях розвитку на основі засвоєних здобутків самобутньої культури, з іншого - зводить смислове поле його сприйняття, а часто і життєдіяльності до якоїсь строго визначеної парадигми. Остання є певним різновидом соціального програмування (або маніпулювання), вийти за межі якого вдається навіть не всім політикам, не кажучи уже про широкі верстви населення певної країни.

Проте виходячи із засадничої ролі в етногенезі досвіду життєдіяльності, не можна позачасово виділяти характерні риси того чи іншого народу (І.Мірчук, Д. Чижевський), світоглядні якості нації (П. Юркевич), ментальність та морально-етичні особливості етносів (О. Кульчицький, П. Куліш), як не можна визначати той або інший народ чи як хліборобський, чи то як індустріальний, чи як управлінський, що намагався робити, наприклад, В. Липинський. В усіх цих випадках ми маємо справу з раціоналістичною редукцією етнічної культури до якогось одного її складника, нехай навіть до найважливішого, визнання його засадничої ролі в бутті та становленні тієї або іншої спільноти.

У розділі 4 «Соціокультурна рефлексія етнонаціонального буття України» досліджено зміст, чинники, механізми та особливості формування досвіду буття українського етносу, окреслено культурологічні засади господарського вибору української нації.

Принцип буття дає можливість як адекватно до історичних подій витлумачити витоки етногенезу українського народу, так і намітити перспективи його культурно-господарського майбуття. Це значить, що при побудові концепції поступу українського етносу треба, по-перше, відмовитись від пошуку неіснувавших праукраїнців, а по-друге, взяти до уваги всі обставини його існування, відкидаючи есхатологічність та запрограмованість аналізу певним «визначальним» принципом, розгортання якого тільки і дає можливість теоретично реконструювати історичний поступ.

Українці як самостійний етнос - це результат складного і неоднозначного історичного розвитку: існування єдиного для багатьох сучасних народів етнічного субстрату - слов «янства, зародження, розквіту та занепаду Київської Русі, монголо-татарського завоювання її земель, розподілу західних, південно-західних і північно-східних руських князівств між Литвою, Польщею і монголо-татарами. Тому шукати ознаки української народності треба не раніше середини ХIV - середини XV століття, часу формування майже всіх европейських націй. Київська Русь була клаптиковою і нецентралізованою державою, де не могло бути єдиної давньоруської народності, яка б цементувала різні землі. Адже саме народність долає міжплемінні відмінності, формує єдину мову, звичаї, тадиції, обряди, ритуали, побут, усвідомлене відношення до певного етноніму тобто більш-менш загальний для всіх спосіб буття. Натомість маємо тут декілька центрів політичної консолідації, які за сприятливих умов здатні були стати основою для утворення окремих етнокультурних груп. Мається на увазі Новгородська і Псковська землі, Володимиро-Суздальська Русь, західноруське Полоцьке князівство, середнє Подніпров " я з Києвом і Галицько-Волинську Русь. Подальша їх консолідація на основі розвитку культурно-господарської єдності могла б у майбутньому, привести до утворення окремих народностей і, можливо, націй як це і відбулося з деякими племінними союзами слов"ян у Південній та Центральній Європі. Вирішальним чинником етногенезу союзів племен Східної Європи була монголо-татарська навала і ті величезні політичні, соціально-економічні та культурні зміни які вона принесла. Подальший поділ території Давньої Русі між монголо-татарами, литовцями та поляками, визначив населенню Русі кордони і територіального відокремлення, і межі економічних, етнокультурних та державотворчих процесів. Саме внаслідок цих подій східнослов" янська спільність і держава Русь започаткувала формування росіян, українців та білорусів. Причому консолідація українського етносу відбулась саме на основі певного способу буття, в «чужій» державі, всупереч полонізації та асиміляційним зусиллям польської влади.

За способом буття український етнос можна віднести до демотичної спільноти (в чому В. Липинський, наприклад, вбачав головну перешкоду його національного самовизначеня), яка характеризується «приземленням» інтересів та потреб внаслідок дії цілого ряду культурно-історичних чинників: переважання «землеробської культури», відсутністі самодостатньої національної еліти, міжконфесійного розбрату, регіональної своєрідність культурно-політичних оріентацій, низького життєвого рівня народу тощо. Українська ментальность, «душа», «доля» тощо є історичний результат досвіду буття народу, який в цілому можна кваліфікувати як досвід фізичного існування або виживання.

Українське суспільство вижило морально і фізично саме завдяки політичній, соціальній, морально-психологічній та військовій консолідації «громади» для ефективного протистояння старим і новим завойовникам - від кочових племен до шляхетської Польщі і султанської Туреччини. Виробнича та соціально-побутова діяльність теж розгорталась у рамках «чужих» економічних відносин - примусової роботи при фільварках (за Польщі) та кріпосної праці на пана (за Росії). Не мали власних економічних формоутворень також ні братства, ні козацтво хоч ні низове (Запорізька Січ), ні (з середини ХVII ст. - городове) не було однорідним у соціально-майновому та правовому відношенні і поділялося на незначну частину панівної старшини і рядову масу - здебільшого вихідців із селян. Процеси полонізації, а потім русификації призводили до того, що українці штучно витіснялися із тих сфер виробничої діяльності, які зосереджувалися у містах. Тому-то великі промислові міста виникали і розвивались, в основному, поза українською етнічною культурою, суб» єктом якою вимушений був бути селянин-хлібороб. Саме з цієї причини у світогляді українства «смаки мирного хлібороба підносились до символів національного» (Д. Донцов), а не тому, що це засадничо нація хліборобів, що є певною міфологемою сприйняття українського етносу.

Український пан, не маючи знатного походження чи дарованої грамоти на підтвердження своєї шляхетності починає шукати її не в малоруській, а насамперед у польській, литовській чи російській породі (явище блискуче змальоване в своїх драматичних творах І. Карпенко-Карим). Тому етнічна спадкоємність - це, головним чином, надбання «простого» народу.

Домінанта колективу в історичному поступі України крім позитивних соціально-економічних наслідків, мала і певні негативні - настрої пасивності та утриманства, патріархального колективізму і замкнутості, примітивних уявлень про зрівняльну справедливість, несприйняття майнової диференціації та конкуренції, ненависть до багатих, особливо в своєму середовищі. Те якраз ті стереотипи масової свідомості та психології, які як показують труднощі сьогоднішніх ринкових трансформацій суспільства - не подолані і досі.

Таким чином переважання «народних» ознак в культурі українського етносу детермінувалось дією так званих «маргінальних» чи межових чинників, що їх витворили геополітична ситуація України (такі, як «загроза знищення», «грань смерті», «випадковість», «історичний шанс», «незахищеність» та інші). Із накопичення багатьох таких ситуацій сформувалися два основних типи реакції українця чи, іншими словами, українського світовідчуття (за О. Кульчицьким): 1). «козацький» тип ентузіаста-авантюриста, та 2). притаєний стиль існування, «анабіотична» поведінка за приннципом «моя хата скраю…»

Суттєвою перешкодою формування (та «піднесення») єдиної системи потреб та інтересів етносів України, є сьогодні існування їх регіональної своєрідності та різноспрямованості. Однією з форм свого виявлення вона має суперечності між центральною та регіональними елітами за право самим контролювати політичну та соціально-економічну ситуацію в тому чи іншому регіоні та «делегувати» своїх представників до вищих органів державної влади, що одержало назву в де-яких засобах масової інформації як клановий принцип їх формування. У другому - маються на увазі соціально-економічні та етно-психологічні відмінності між західним, центральним та південно-східним регіонами розселення етносів України, точніше між великими групами людей, психологічно об'єднаними навколо характерних для цих регіонів установок способу життя, політичних, соціокультурних та релігійних пріоритетів. Ці історичні відмінності, як показують сучасні соціологічні дослідження, найбільш рельєфно проявляються в геополітичних, етно-культурних та релігійних орієнтаціях.

Тому кардинальне питання, яке виникає - на основі яких цінностей буде відбуватися трансформація суспільного буття України і як буде враховуватись досвід життєтворчості етносів, які її населяють, в процесі такої трансформації. З нашої точки зору, путь України в світову співдружність, як і всякої країни, лежить не через зречення своєї культури, а задіяння власних унікальних, оригінальних механізмів життєтворення та суспільного поступу, для яких чужий досвід може мати лише значення уроків історії.

Це не значить, що об «єктом запозичення не можуть бути досягнення в окремих сферах життєдіяльності (не культура в цілому!): науці, техніці, технологіях тощо. Тільки в такій своїй якості взаємодія «свого й чужого» розриває рамки запозичування й сягає рівня суголосся, діалогу культур, при творенні власної історії.

У зв «язку з цим стратегічного значення для України набувають, з одного боку, модернізація існуючої та створення найновітнішої наукоємної, високотехнологічної матеріально-виробничої і сервісної інфраструктури, а з іншого боку, - всебічний і посилений розвиток всіх форм науки, освіти і культури. При цьому «унікальність українського шляху» пов» язано з необхідністю акцентування уваги і зусиль суспільства держави, інших політичних і громадських організацій на останньому - посиленому і спеціалізованому розвиткові науки, освіти і культури.

Річ в тім, що виникла і стрімко загострюється суперечність між вказаною об"єктивно зумовленою потребою суспільства у перенесенні західних технологій на територію України і абсолютною відсутністю адекватних цілеспрямованих заходів щодо її задоволення в плані формування відповідного агента здійснення такої роботи. Ця суперечність - найнебезпечніша для України проблема. Свідченням її невпинного поглиблення і загострення є такі фактори: 1) витік з України висококваліфікованої робочої сили, спеціалістів, інтелектуальних і творчих працівників; 2) руйнація інфраструктури науково-дослідницьких, проектно-технологічних і проектно-технічних робіт, спад обсягів і рівня, а іноді і повний занепад відповідних видів діяльності; 3) меркантилізація змісту і форм освіти, нехтування класичною гуманітарною освітою, що є однією із підвалин сучасної європейської цивілізації; 4) вестернізація культури; 5) широке впровадження найгірших зразків масової культури; 6) небезпека зниження через 3-5 років освітнього рівня населення.

Слід також підкреслити, що більшість із сьогоднішніх інновацій на терені України: пріоритет індивідуалістських цінностей, орієнтація на приватного власника, введення ринкового регулювання економіки, інституту президенства тощо - інновації розвитку, поскільки вони не стимулюються достатньо як традиціями соціально-економічної системи, яка існувала, так і в деяких випадках культурним спадком. Тому найбільш прийнятною для менталітету народу України була б така модель організації виробництва (незалежно приватного чи державного) яка засновувалася б на групово-кооперативних цінностях основу яких складає коорпоративна мотиваційна структура.

Тому то і для України найбільш, мабуть, характерні ознаки традиційного суспільства. І в прогнозуванні її соціально-економічного поступу найбільш доцільно було б йти не шляхом радикальної індивідуалізації трудової діяльності внаслідок примусової приватизації державного сектору економіки, а такого реформування останнього, при якому корпоративний його характер не тільки не був би знищений, а й став би важливою підоймою виходу економіки з кризового стану, джерелом національного прогресу незалежної України.

Звідси, очевидно, і слід говорити про таке господарство не як про «третій шлях» між капіталізмом і соціалізмом, а скоріше як про історичний компроміс між теорією і практикою вільного ринку періоду класичного лібералізму, з одного боку, і сучасним державним регулювання економіки та суспільного життя кейнсіанського і навіть марксистського напрямків - з іншого. В політико-економічному плані моделлю розвитку України могло б бути соціальне ринкове господарство, яке поєднує в собі ринкові механізми регулювання макроекономічних процесів з розв» язанням соціальних завдань на протилежність адміністративно-командній економіці.

Концепція соціального ринкового господарства має своїм вихідним пунктом саме послідовне протиставлення ринкової економіки центрально-керованому, примусовому господарству не тільки на рівні координуючих механізмів, принципів економічної свободи, а й у питаннях досягнення соціальної справедливості та добробуту через «соціальне вирівнювання». Під останнім розуміється функціонування такого механізму розподілу національного доходу, який виключав би надмірне збагачення на одному полюсі та незабезпеченість, злидні - на іншому як це відбувається сьогодні в Україні.

Існує тісний зв «язок між матеріальним добробутом населення і економічною ефектвністю та суспільною спрямованістю функції приватної власності. Приватна власність починає «спрацьовувати», давати економічний ефект (виробництво, інвестування тощо) в тому суспільстві, в якому досягнуто більш-менш прийнятно «справедливе» з точки зору більшості населення задоволення основних людських потреб. До досягнення цього рівня спрямованість функції приватної власності має споживацький характер: для основної маси людей, зайнятих підприємницькою діяльністю її мотивом є задоволення такого рівня свої потреб (сім» ї, близьких), який характерний для найбільш розвинутих країн. Тільки тоді, коли суспільством рубікон задоволення основних потреб людей перейдено з «являються справжні ентузіасти, митці бізнесу, підриємництва, для яких має більше значення сам процес діяльності, ніж його результати. Звичайно без останнього не може бути першого, проте акценти тут саме такі. До тих пір, поки суспільство розділене на тих, хто «їсть» і на тих хто дивиться як їдять - не може бути економічно ефективної приватної власності.

Висновки

Філософсько-методологічний аналіз становлення та буття етнонаціональних спільност (латеральних чи демотичних) передбачає як дослідження найбільш загальних закономірностей етногенезу, так і аналіз евристичних можливостей основних концепцій, які пояснюють постання та розвиток етносів, виокремлення сукупності методів, інструментарію, парадигм осягнення етнонаціональних процесів. В сучасній етнології концепції, які розглядають постання етносів як процес, можно умовно поділити на природознавчий та гуманітарний наукові підходи.

В природознавчому підході конструктивним є бачення етногенезу як процесу, включаючи виникнення, розвиток, занепад та зникнення етносів. Проте ця концепція не розглядає той чи інший етнос як самодостатню, внутрішньо детерміновану, саморганізовану систему. До того ж природно-територіальний чинник може бути спільним для багатьох сусідніх етносів, які перебувають на різних стадіях розвитку.

Гуманітарний підхід означає вивчення сутності етнічних явищ і процесів виходячи із теоретичних і методологічних засад суспільних і гуманітарних наук. Його основною характеристикою можна вважати пояснення поступу етносів як процес, що грунтується на соціокультурних засадах (поява, розвиток і функціонування етнічних спільнот пов "язується з чинниками суспільного розвитку, у першу чергу виробництва, спілкування (мови), духовного життя, звичаїв, побуту, фольклору тощо. Найвищим етапом етногенезу гуманітарна етнологія вважає появу націй, які характеризуються найбільшою опосередкованістю зв" язків між людьми. Усі концепції цього підходу об"єднує прагнення знайти ту засадничу реальність, яка б вирішальним чином і детермінувала емпіричний життєвий процес, і виступала б основою відтворення самобутності того чи іншого етносу в історичній перспективі.

Проте як показує суспільно-історична практика та дослідження останніх років, етногенез є результатом хаотичного накладання різноспрямованих сил і тенденцій які на перший погляд не мають суттєвого значення для розвитку. Недостатаній в сучасній етнології медодологічний та понятійно-категоріальний для пояснення цього феномену спонукав багатьох дослідників звернути увагу на теоретико-пізнавальну значущість синергетичного підходу, в якому однакову «вагу» мають як тенденція структуротворення, так і тенденція хаосу (все можливе).

Однак і філософія може мати свою методологію розуміння складних багатофункціональних систем і, насамперед, етносоціальних. Мається на увазі їх розуміння як буттєвих реальностей. Теоретико-пізнавальна цінність такого підходу полягає у визнанні історії формою подієвості, життя атомістичним та поліцентричним, а дійсності, як писав Л. Шестов, - «безначальною». Згідно такої парадигми новоутворення в етногенезі з» являються як результат складного, хаотичного накладання асиметричних тенденцій, що виникають у різних центрах світобуття.

В антроподемотичному плані буттєві реалії субстантивуються в досвіді льдської життєдіяльності, який поєдную в собі як природно-територіальні так і соціокультурні чинники. Життєвий досвід народу - це закріплені в свідомості, традиціях, звичках, стереотипах поведінки та діяльності, етосі, нормах моралі, установках, віруваннях (в тому числі і релігійних), архетипах - способи вирішення проблем людського буття, які за допомогою навіювання, наслідування та носіїв діахронної інформації передаються з покоління в покоління в межах культурного ареалу даного етносу.

З цієї точки зору етнічну культуру можна визначити як специфічну парадигму життєтворення, яка акумулюючи в матеріальних та духовних цінностях, знакових системах певні знання, значення, творчі здібності і уміння народу виступає особливим, по відношенню до інших, способом буття певного етносу. В методологічному плані це означає визнання способу буття народу, субстанціональною реальністю відносно характеристик соціуму. Тому культура як спосіб етнічного буття має подієвий, фактологічний зміст і його внутрішню форму - життєвий досвід народу, який може для наступності поколінь і окремої людини набувати рис як об "єктивної реальності - звичаї, обряди, стереотипи тощо так і суб" єктивної - певного відношення до них з боку членів даною спільноти. Причому саме останнє більше значить для етнічної ідентифікації, ніж стабільне та незалежне існування будь-яких інших етнічних критеріїв.

Етнологічна значущість концепції життєвого досвіду полягає в тому, що вона є певною альтернативою раціоналістичному уявленню про завершення етногенезу, виходячи з логіки розгортання окоїсь основоположної засади. Так хоч К. Маркс і вважав, що з побудовою комунізму завершується передісторія людства і розпочинається його дійсна історія, суспільство в якому вирішені всі життєві проблеми людини втрачає якість розвитку соціальності (комунізм є «вирішенням загадки історії).

Етногенез - це втягування в коло взаємодії все більшої кількості етносів. Це його «генеральна лінія». І якщо це було характерно для племені, народністі та нації, то можна прогнозувати виникнення і таких спільнот, які «знімуть» ознаки нації. Маються на увазі «паннаціоналізми». Їх можна визначити як рухи за об» єднання в єдиній культурно-політичній спільноті кількох, здебільшого суміжних, держав на основі спільних культурних рис або «спрідненості культур».

Як феномен життєвий досвід є саморегульованим універсальним соціокультурним комплексом, який виконує функцію інтеграції індивідів в спільності і диференціації їх від інших спільностей на основі суггестії (життєвий досвід не пояснює, а навіює). Інші соціокультурні комплекси: наука, мистецтво, мораль, політика і право - самі потребують організації і регуляції. Тобто життєвий досвід є тією реальністю, яка забезпечує аутентичне функціонування етносу на всіх етапах етногенезу. В тваринному світі досвід родового існування наслідується кожною особою генетично. Для людини - це процес соціалізації як становлення. Причому тут вивяляється така закономірність - чим більш розвинуте суспільство тим більш подовженим є цей період становлення, поскільки більш значну суму життєвого досвіду потрібно засвоїти індивіду. Звідси всі проблеми соціалізації, навчання та виховання, які по суті своїй є проблемами опредметнення та розпредметнення всього багатства досвіду життя як свого народу так і людства взагалі.

Запропоновані у дисертації підходи до розв «язання етногенетичних проблем є перспективними з наукової точки зору, оскільки розвинуті у контексті некласичних тенденцій та вчень у західноєвропейській філософії. Звернення до категорій «життя» (Дільтей), «життєвого світу» (Гуссерль), «волі до життя» (Шопенгауер і Ніцше) та ін., які посідають місце самосвідомості, мислення, розуму, пізнання, разом із застосуванням методів філософської герменевтики замість традиційної орієнтації на норми та ідеали природничонаукового пояснення світу становить загалом закономірний філософсько-методологічний шлях до некласичного образу суспільства як сфери співбуття людей, а не тільки діяльності. Основоположною засадою такої перспективи є подолання оманливості представлення людського життя тільки в модальності «Я дію», сучасним наслідком якої є поява «модульної людини» (Е. Гелнер). Можлива принаймні двофокусність людського феномена: «Я дію» і «Я є». В цьому випадку творча діяльність людини, посилена можливостями інформаційно-комп» ютерних технологій, може стати основою вибору різних історичних проектів розвитку цивілізації. Але за умови, що цей вибір буде тісно пов " язаний з творчою активністю кожного народу - дійсного суб"єкта історії.

У контексті запропонованої моделі у дисертації було приділено увагу проблемі постання та розвитку українського народу. Показано, що історіософія українського народу, це не стільки перелік подій на певній природно-територіальній (геополітичній) реальності, скільки їх вплив та значення для існування і поступу цілісних людських спільнот, що існували в Україні. Такий підхід є певною альтернативою довільній комбінації (у кожного автора своїй) чинників етногенезу, що мали місце в історї українського етносу. К цій комбінації ми, як правило, маємо з раціоналістичною редукцією етнічної культури до якогось одного її складника, нехай навіть до найважливішого, визнання його засадничої ролі в бутті та становленні тієї або іншої спільноти. Виходячи із запропонованої в дисертації концепції, не можна розглядати позачасово риси того чи іншого народу (І.Мірчук, Д. Чижевський), світоглядні якості нації (П. Юркевич), ментальність та морально-етичні особливості етносів (О. Кульчицький, П. Куліш), як не можна визначати той чи інший народ або як хліборобський, або як індустріальний, або як управлінський, що намагався робити, наприклад, В. Липинський.

Основні публікації по темі дослідження

Степико М.Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи (філософсько-методологічний аналіз). - К.: «Знання», КОО. - 1998. - 251 с.

Степико М.Т. Культурно-господарські пріоритети України // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. - К.: Фенікс. - 1997. - С. 357 - 374.

Степико М.Т. Культурологічний контекст етногенезу // Життя етносу: соціокультурні нариси (навч. посібник). - К.: Либідь. - 1997. - С. 35 - 54.

Степико М.Т. Культурно-господарські перспективи національного буття України // Життя етносу: соціокультурні нариси (навч. посібник). - К.: Либідь. - 1997. - С. 185 - 206.

Степико М.Т. Культурний контекст господарських інновацій України // Феномен нації: основи життєдіяльності. - К.: «Знання», КОО. - 1998 - С. 149 - 178.

6. Степико М.Т. Життєвий досвід в історичному розвитку етносів // Онтологические проблемы культуры. - К.: Наукова думка. - 1994. - С. 82 - 92.

7. Степико М.Т. Природне і соціальне в етногенезі // Природа і етнос. - К.: Наукова думка. - 1994. - С. 65 - 80.

Степико М.Т. Етнічні функції діяльності та їх вплив на соціальне середовище людини // Етнос і соціум. - К.: Наукова думка. - 1993. - С. 21 - 33.

Степико М.Т. Онтологические проблемы постижения смысла культуры // Смыслы культуры. - Санкт-Петербург. - 1996. - О, 5 п.л.

Степико М.Т. Динаміка міжетнічних взаємин в Україні // Вибір. - 1997. №1 - 2. - С. 69 - 79.

Степико М.Т. Народ - господар країни чи «робоча сила»? // Вісник НАН України. - 1998. №9 - 10. - С. 17 - 25.

Степико М.Т. Екологічний контекст етногенезу // Ойкумена. - 1993. №1.

- С. 43 - 48.

Степико М.Т. Моє чи наше…? // Віче. - 1993. №5. - С. 49 - 54.

Степико М.Т. Життєвий досвід народу як об'єкт етнополітики // Політологічний вісник Національного університету, 3 випуск. - К.: Нац. університет імені Тараса Шевченка. - 1994. - С. 124 - 127.

Степико М.Т. Культурно-господарські пріоритети національного прогресу України // Національний прогрес України: сутність, виміри, перспективи. - К.: Укр. акад. наук нац. прогресу. - 1993. - С. 83 - 93.

Степико М.Т. Світоглядні аспекти екології людини // Екологія людини. - Київ - Луцьк.: Інститут філософ. НАН України. - 1993. - С. 139 - 143.

Степико М.Т. Антропоморфізм в методології біоетики // Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції. Ч. 1. - Чернівці.: Інститут філософ. НАН України. - 1997. - С. 269 - 273.

18. Степико М.Т. Соціокультурна зумовленість перетворень в Україні // Національний прогрес України: економічні та соціокультурні передумови і пріоритети. - Київ-Миколаїв.: Укр. академ. наук нац. прогресу. - 1996. - 0,5 д.а.

19. Степико М.Т. Этническое в контексте трудовой деятельности // Етнографічна спадщина і національне відродження. - К.: Інститут етнограф. НАН України. - 1992. - С. 84 - 86.

20. Степико М.Т. Становлення та буття етнонаціональних спільностей: проблеми аналізу // Сучасна гуманітарна освіта. Стан та перспективи. Ч. I. - Чернівці.: Інститут філософ. НАН України. - 1996. - С. 47 - 50.

21. Степико М.Т. Национальный прогрес и общественное бытие человека // Человек и этнос: история и современность. - Киев - Севастополь.: Інститут філософ. НАН України. - 1994. - С. 34 - 37.

22. Степико М.Т. Життєвий досвід людини як чинник соціально-економіч-ного відродження України // Проблеми діагностики і прогнозування соціально-економічних ситуацій. - К.: Укр. академ. наук. нац. прогресу. - 1992. - С. 21 - 24.

23. Степико М.Т. Расизм // Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. - К.: Інститу держ. і права НАН України. - 1993. - С. 481.

24. Степико М.Т., Поликарпов Н.Н. Экология: диагноз ставит население // Под знаменем ленинизма. - 1990. - №16. - С. 64 - 67.

25. Степико М.Т., Степико В.П. Политика и экономика: проблемы взаимодействия // Політика і час. - 1991. №17. - С. 46 - 51.

26. Степико М.Т. Рецензія на книгу І. Предборської «Мінливість, соціум, людина» // Філософська і соціологічна думка. - 1996. - №7 - 8. - C. 251 - 253.

27. Степико М.Т., Головатюк В.М. Привлекательность инвестиционного климата в Украине (в співавторстві) // Економічний часопис. - 1997. №4. - С. 29 - 33.

Степико М.Т. Реалии этнополитической жизни Украины: социокультурный ракурс // Данкор. - 1997. №8. - С. 8 - 9.

Степико М.Т. Життєвий досвід та самосвідомість в ментальності народів України // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К.: Генеза, Довіра. - 1996. - С. 79 - 80.

Степико М.Т. Ксенофобія // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К.: Генеза, Довіра. - 1996. - С. 705.

Степико М.Т. Життєвий досвід людини як культурологічна реальність // Філософія. Релігія. Культура. - Київ - Севастополь.: Інститут філософ. НАН України. - 1994. - С. 100 - 102.

Степико М.Т. Природне середовище як фактор етногенезу // Природа. Людина. Етнос. - Луцьк. Ч. II.: Інститут філософ. НАН України. - 1992.

С. 65 - 7

33. Степико М.Т. Соціальне і національне в етногенезі // Мультиверсум. Філософський альманах. - К; Укр.центр дух. культ. - 1999. - С. 3-27.

Размещено на Allbest.ru