Загальноцивілізаційні засади соціального управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

УДК 371.044.4

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ЗАГАЛЬНОЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

ГАЄВСЬКА ОКСАНА БОРИСІВНА

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України (м. Київ).

Науковий консультант:

Михальченко Микола Іванович, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут вищої освіти АПН України, завідувач відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді.

Офіційні опоненти:

Дзвінчук Дмитро Іванович, доктор філософських наук, Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу, завідувач кафедри державного управління;

Воронкова Валентина Григорівна, доктор філософських наук, професор, Запорізька державна інженерна академія, завідувач кафедри менеджменту організацій;

Королько Валентин Григорович, доктор філософських наук, професор, Національний університет "Києво-Могилянська академія", завідувач кафедри зв'язків з громадськістю, педагогіки та психології.

Захист відбудеться "25" вересня 2008 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.456.01 в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, зал засідань, 9 поверх.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою 01014. м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 8 поверх.

Автореферат розісланий 22 серпня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук, доцент Л.С. Горбунова.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та ступінь розробки теми. Серед значних сучасних досягнень людського розуму є визнання найвищою духовною цінністю загальнолюдського бачення світу. З цим досягненням пов'язане уявлення про людство як про єдине організаційне утворення, що дає можливість теоретично всебічно та глибоко обґрунтувати неминучість ствердження гуманного, справедливого та демократичного устрою на основі використання людством власного організаційного потенціалу, насамперед, за допомогою соціального управління.

В процесі його формування в Україні з'явилася нагальна потреба вивчення, а часто й запозичення (у відповідності, звичайно, з інтересами країни) світового досвіду демократичної побудови, об'єктивного аналізу різних систем управління, особливо виробництвом. Але для того, щоб таке вивчення, а тим більше запозичення були науково й політично обґрунтованими, необхідна методологічна підготовленість управлінських кадрів, людей, що залучаються до процесу безпосереднього управління. Тому необхідно займати науково й політично зрілу позицію в підході до управлінського стану сучасного цивілізованого суспільства, його організаційних засад.

У зв'язку з цим є актуальним вивчення теорії і практики управління співробітництвом держав і народів, створення цілісної картини цього найважливішого соціально-економічного і культурного явища.

Аналіз можливостей світового співтовариства, його міжнародних інституцій по використанню міжнародного поділу праці та його спеціалізації для управління паралельним об'єктивним інтеграційним процесом уявляється не тільки академічно виправданим, але й практично необхідним. Причому, в Україні він необхідний не тільки представникам вищих ешелонів влади, державним діячам, дипломатичним працівникам, різним управлінським працівникам в сфері економіки, політики та культури, але й широкому колу підприємців, для яких знання сучасної теорії і практики управління, його організаційних механізмів, входить до структури їх професіоналізму.

Крім того, в Україні все більш усвідомлюється необхідність вивчення міжнародного досвіду використання науки управління в організації суспільного життя. Тому необхідний постійний пошук тих управлінських механізмів, які найбільш ефективно відтворюють загальноцивілізаційні засади соціального управління.

Звідси випливає, що проблема загальноцивілізаційних засад соціального управління є предметом дослідження підвищеної актуальності, що й викликало підсилену увагу вчених до її вивчення.

У відповідності із структурою дисертації, з концептуальним баченням автора предмету дослідження, зроблений необхідний аналіз стану розробки проблеми, що призвело до деяких кількісних обмежень навіть таких публікацій, які справили суттєвий вплив на управлінську думку протягом існування науки управління як такої, хоча наукова думка значною кількістю досліджень постійно підтверджує необхідність подальшого аналізу еволюції соціального управління, особливо у зв'язку з конкретними потребами в його розвитку або формуванні в окремих країнах, зокрема, тих, що знаходяться у перехідному стані, класикою якого, на нашу думку, є Україна.

Тому, у відповідності з вимогами до певної структурності докторських досліджень, в дисертації представлений аналітичний розділ проблеми загальноцивілізаційних засад соціального управління у сучасній науковій думці, що дозволяє в авторефератній формі відтворити цей розділ у загально-наукових характеристиках.

Цей аналіз, зокрема, виявив певну невідповідність між різнобічністю формаційного аспекту досліджень соціального управління і помітною відсутністю фундаментальних робіт, присвячених загальноцивілізаційним засадам соціального управління, що особливо важливо саме сьогодні для України, яка використовує світовий управлінський досвід для будівництва національної системи управління суспільством. Оскільки ж теоретико-методологічна література, видана у колишньому СРСР, має суттєві, саме методологічні вади, викликані відомими історичними обставинами, пропоноване дослідження спрямоване на створення знання, яке б мало загальноцивілізаційний сенс і в такий спосіб допомагало українському управлінському корпусу здійснювати свою історичну місію - організацію в Україні сучасної, високорозвиненої соціальної системи, гідної великої нації і здобутків людської цивілізації.

Отже, розглядаючи загальноцивілізаційні засади соціального управління, його основні характеристики, слід підкреслити, що особливо актуальними, зокрема для України, є проблема управлінського змісту сучасної самоорганізації людства, його базових засад: управління суспільним поділом праці, в її сучасній кооперативній формі в сферах економіки, політичних відносинах і духовному виробництві.

Охарактеризовані обставини визначили звернення автора до названої проблеми. соціальне управління кооперація загальноцивілізаційне

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у відповідності з планом науково-дослідницьких робіт КНЕУ і відносяться до теми "Філософське осмислення соціально-економічних проблем сучасності". Державний реєстраційний

№ РК 0101И 006458, а також з науково-дослідницькою темою Інституту вищої освіти АПН України "Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді". Державний реєстраційний № 0106U002013.

У зв'язку з охарактеризованою вище проблематикою дослідження висувається така загальна мета: теоретично осмислити загальноцивілізаційні засади соціального управління, його кооперативні джерела і організаційну сутність.

Загальна мета дисертаційної роботи зумовила виникнення ряду основних завдань дослідження, до яких відносяться:

• проаналізувати під кутом зору загальноцивілізаційності стан світової управлінської думки, насамперед, її академічного елементу;

• створити науково достовірний постулатний доробок, в якому б управління знайшло свій вищий вияв - організацію, насамперед, управління суспільним поділом праці;

• теоретично осмислити трудову кооперацію як фундамент загальноцивілізаційного управління суспільством;

• представити перехідний стан управлінської системи як природний розвиток самоуправлінського потенціалу людства;

• довести методологічність концептуального бачення управління міжнародним співробітництвом як вияву загальноцивілізаційних можливостей соціального управління.

Одним з основних завдань дослідження є зняття ідеологічних нашарувань, які наука управління набула за час свого існування, очистити її від політичної упередженості як у Східному, так і Західному світах, представити потенціал соціального управління як загальноцивілізаційне явище, що має власну еволюцію і розвивається від менш досконалих форм самоорганізації людства до більш досконалих, тобто довести наукову достовірність поняття "управлінська цивілізація", яке автор вводить у науково-практичний обіг.

Об'єктом дослідження є система саморегуляції світової спільноти як одна з визначальних властивостей її життєдіяльності.

Предметом дослідження є загальноцивілізаційні засади соціального управління як елементу системи саморегуляції життєдіяльності світової спільноти.

Методологічною і теоретичною основою дисертації є твори видатних мислителів минулого і сучасного, світової науки управління, а також документи міжнародних організацій.

Будь-якому дослідженню, незалежно від об'єкту, передує певний творчий доробок, в якому представлений теоретичний досвід її вивчення, який дозволяє обрати набір досить ефективних методів наукового пошуку. I чим більш значущою є проблема для людства, тим зрозуміло, є більш глибоким і різнобічним цей доробок. Тому, логічним є крок автора щодо осмислення цього доробку, насамперед для того, щоб встановити ступінь адекватності його реальному рухові і стану предмету дослідження, з чого, власне, і починається творчий процес.

З огляду на значущість даного дослідження, такі міркування є особливо важливими, оскільки йдеться про явище, яке за своєю сутністю визначало і визначає долю людства, розвиток його основного досягнення - матеріальної і духовної цивілізації. У зв'язку з цим, слід підкреслити, що це основне досягнення було б неможливим без організації (об'єктивної або суб'єктивної) людської життєдіяльності, яка пройшла тривалий шлях розвитку: від стихійних форм кооперативних відносин, через досвідну організаційну історію, до теоретично осмисленої управлінської діяльності, якому мають слугувати і інструментальні методи дослідження.

Тому представляється доцільним таке осмислення розпочати з характеристики його інструментарію - методів аналітичного проникнення у зазначений предмет, і на цій основі обґрунтувати необхідність авторського звернення до нього.

Аксіоматичним здається положення про наявність у сучасному науковому знанні і в управлінській практиці певних явищ і процесів, які набули характеру неспростовної очевидності, без яких об'єкт і навіть предмет даного дослідження не мав би необхідного інформаційного забезпечення, що викликало б необхідність іншого підходу до соціального управління. Тому дослідження побудоване на угоді загальновідомих управлінських істин, які існують як даність, але творче переосмислення їхньої еволюції, особливо під кутом зору загальноцивілізаційності, є нагальною необхідністю.

Гіпотетичний метод, використаний в дослідженні, у зв'язку з необхідністю обробки і теоретичного осмислення по-суті всього світового управлінського досвіду, винайдення в ньому таких загальноцивілізаційних засад, які б дали змогу вийти на мету дослідження, тобто встановлення в людській спільноті певних властивостей, які зумовлюють можливість її до самоорганізації, до самоуправління. Тому передбачалося, що в процесі роботи над проблемою може бути деяка інваріантність, яку автор вважає за необхідне представити як вияв певних властивостей соціальної системи, яка на рівні окремої держави, управління нею, може бути не поміченою, або не врахованою, що особливо актуалізує гіпотетичний погляд на загальноцивілізаційність соціального управління як на безпосередню науково-практичну опору управлінської діяльності окремих державних інституцій.

Історичний метод знадобився для виявлення типових явищ в процесі організаційної еволюції людства. З його допомогою встановлено основне джерело управлінської цивілізації - кооперативна праця, її суспільний поділ, наявність суб'єкта і об'єкта організаційного впливу певної соціальної спільноти тощо. Тобто історична хода управлінської цивілізації, яка вийшла сьогодні на загальноцивілізаційність як показник гармонізації суспільних відносин, дала поштовх для створення соціально-управлінського портрету всіх частин сучасного людства і створення теоретичного акценту на соціальному управлінні як на можливості досить ефективного проходження процесу глобалізації.

Вивчення загальноцивілізаційних засад соціального управління виявилося неможливим без використання методу системності. Оскільки системність є станом багатьох явищ, в ході дослідження склався погляд на соціальну спільноту як на вищий тип системності, який поєднує в собі біологічні, соціальні та інформативні засади, що у сукупності і є по своїй глибинній суті потенціалом соціальної системи, її організаційною енергією. Причому, системність притаманна людській спільноті з моменту її появи саме як спільноти, яка виникла як абсолютний чинник, що зумовлює саме існування людини як біологічного виду.

Тому, інструментальне використання системного методу йшло по шляху залучення до аналітичної роботи таких якостей системи як інтегративність, компонентність, співвідношення цілого і частини, структури і функцій, системність і оточуюче середовище, управління системою в інформаційному полі, системність у зв'язку з основним елементом системи людиною і, нарешті, системний погляд на історію як на рух до вищого типу цілісності суспільства і людини.

Метод системності дозволив науково достовірно довести, що вищим типом системності є соціальна система, що зумовлюється наявністю в її змісті найбільш досконалого управлінського інструменту - людського мозку, що в дисертації представляється не лише як розвиток біосоціальних факторів руху людства, а у зв'язку з темою дослідження, зокрема, розвитком управлінської цивілізації, яку автор вводить в соціальну систему як визначальний чинник її постійного самовдосконалення. Причому, автор виступає проти поділу частин людства на більш високоорганізовані народи, нації, які іноді представляються як їхня етнічна властивість. Категорично стверджується, що стан організаційного розвитку частин людства - це історичне явище, це рівень розвитку управлінської цивілізації.

I, нарешті, дослідження загальноцивілізаційних засад соціального управління стало можливим і досить ефективним при використанні теорії як форми організації наукового знання, яке в такому аспекті найбільш плідним є саме як метод академічного проникнення в дійсність. Причому, найбільший ефект цей метод виявляв саме у зв'язку з соціальним управлінням, у його фундаментальному і прикладному аспектах. Тому постійно виникала у дослідженні необхідність поєднання емпіричного і теоретичного, пояснення і опису, аналізу і синтезу, їх методологічному застосуванні.

Найбільш складним, зрозуміло, виявився пошук критеріїв істинності теорії як методу пізнання, тобто пошуку тих абсолютних опор, які беззастережно рухають еволюцію управлінської цивілізації. Застосування деяких категорій діалектики увійшло в структуру метода дослідження цілком природньо, бо саме в ній співвідношення філософії і науки управління, та й управлінської практики знаходить досить вагомий результат. Тобто дослідження будується на методі як творчому проникненні у певний об'єкт, в даному разі у соціальне управління, який, в свою чергу, певною мірою детермінує його ефектну якість.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації здійснено цілісне теоретичне дослідження філософського дискурсу загально- цивілізаційних чинників формування і розвитку соціального управління і доведена багатофакторна залежність організаційної зрілості, змісту і форм соціального управління від названих чинників, а також від етапів цивілізаційного розвитку світової спільноти. Зокрема, зосереджена увага на висвітленні положень, що виносяться на захист.

Вперше:

• визначена організаційна потреба соціальних систем як їх атрибутивна властивість, що на ззовні виступає потребою в організаційному впливі з боку людини, що у ході загальноцивілізаційного розвитку конституюється у вигляді системи соціального управління і є завершеністю власного саморозгортання його загальноцивілізаційних засад у часі і просторі, яка залежить від двох видів умов/ чинників: внутрішніх - суспільного поділу і кооперації праці, посилення демократичних тенденцій під тиском постійного процесу становлення і розвитку громадянського суспільства, структури національної державності та диференціації і асоціювання управлінської праці, зростання міри впливу інституціоналізації соціального управління на суспільне життя; зовнішніх - визрівання глобального громадянського суспільства, міжнародної кооперації праці і посилення значення глобалізованої влади міжнародних суб'єктів на основі зміцнення національних держав, недержавних організацій, суспільно-громадських рухів тощо;

• створена теоретична структура загальноцивілізаційних засад соціального управління, яка дала можливість сформулювати відповідні загальні закономірності внутрішнього (онтологічного, морфологічного, функціонального змісту) і міжнародного розвитку соціального інституту управління під тиском загальноцивілізаційних змін. Серед внутрішніх найбільш вагомими є: посилення організаційних потреб соціальних систем у цілеспрямованому впливі з боку суб'єкта історичної дії, що у ході глобалізації втрачає суб'єктність або онтологічну визначеність і набуває космополітичного характеру; у морфологічному вимірі система соціального управління набуває мережевого характеру, що забезпечує незнищеність й надзвичайну гнучкість її організаційних структур і швидке самовідтворення їх у національних і наднаціональних середовищах у вигляді якісно нових центрів управління світовим розвитком; у функціональному дискурсі глобалізує владу, розширює ансамбль функціональних можливостей інституту соціального управління у часі і просторі, далеко виходить за межі національних держав і породжує гострі суперечності у взаємодії, з одного боку, організаційними одиницями національного і етнічного походження, а з іншого - новими формами несуспільної влади, що стоять над суверенними державами. З розвитком нових інформаційно-технологічних можливостей соціального управління значно скорочується час прийняття рішень і зникає відстань, як наслідок стає важливим не панування над територією, а доступ до інформаційних, торгових, транспортних та інших мереж; у міжнародному вимірі спостерігається стала тенденція до створення відкритих систем мереженого управління, що здатні до самоконструювання і пристосування до швидкоплинного соціального світу;

• у ході філософського аналізу спонтанного зростання впливу організаційного чинника на життєдіяльність світової спільноти, розроблено прогноз етапів саморозгортання соціального інституту управління, на якому закономірними морфологічними продуктами в епоху глобалізації влади є: у вимірі суб'єктів сучасної світової політики - організоване суспільство (В.А. Андрущенко), а у перспективі глобалізація влади веде до формування якісно нового типу цивілізації, що дістала у пропонованому дослідженні теоретичного обґрунтування як авторська концепція існування управлінської цивілізації;

• у дискурсі тематичного/ проблемного поля управлінської діяльності, синтезовано взаємодію внутрішніх і зовнішніх чинників соціального управління, розглянута морфологічна основа інституціоналізації цього соціального феномену, визначена специфіка трансформації функціональних властивостей цього соціального явища під час цивілізаційних переходів і міжцивілізаційних зсувів, обґрунтована перспектива саморозгортання явища управління у парадигмальній площині за умов значного нарощування міри організаційної впорядкованості соціального світу і зростання організаційної свідомості людини на засадах посилення її інтелектуалу за рахунок інформаційного потенціалу сучасних комп'ютерних мереж і технологій.

Удосконалено:

• розуміння взаємозалежності і механізму впливу суспільного поділу і кооперації праці на гостроту прояву організаційної потреби соціальних систем у сучасній царині соціального управління, взаємодією людей між собою у межах виробничих фірм та корпорацій, як у межах національних або суверенних держав, так і у міжнародному аспекті; духовне виробництво проаналізоване як сутність і зміст кооперативного співіснування промислової праці і управління; вивчено перерозподіл влади між державами і наддержавними інституціями з одного боку і глобальним громадянським суспільством з іншого, що веде до зростання безсуб'єктності управління і подальшого його демократизації, аж до межі формування "професійної демократії";

• аналіз процесу інституціоналізації управління, який представлений як закономірність саморозгортання системи соціального управління, зокрема його складової - управління політичною кооперацією, що має суб'єктивований і об'єктивований виміри: перший полягає у виборі шляху саморегуляції суспільних відносин завдяки індивідуалізованим зусиллям суб'єкта управління та самоуправління, а другий - вмонтованого організаційного центру - законодавчої і виконавчої систем - начала різних видів діяльності, аж до саморегуляції на загальнонаціональному рівні;

• теоретичний дискурс впливу міжнародного чинника на організаційний потенціал соціального управління як загальноеволюційного продукту розвитку планетарної цивілізації у напрямі випереджаючого розвитку її організаційного елементу - управлінської цивілізації, у дискурсі якого в сучасних умовах спостерігається спонтанне зростання ролі транснаціональної економічної влади, а фінансові інвестиції визначаються все більш вирішальним засобом управління соціальним розвитком;

• модель перехідного етапу у саморозгортанні явища соціального управління, що формується під тиском еволюційних змін саморозгортання планетарної цивілізації та спонтанних міжцивілізаційних зсувів на основі такого високодинамічного явища як саморозгортання організаційних потенцій світової спільноти, а в країнах постсоціалістичного простору - руйнації старого бюрократичного апарату, одночасної інерційної дії існуючого алгоритму управління і проростання новітніх підходів до організації, революційної зміни світоглядних підвалин і формування якісно нової управлінської парадигми, а також пошуку адекватних досягненню НТР засобів і технологій управління тощо;

• прогностичне бачення причин і наслідків глобалізованого саморозгортання організаційного суспільства як передвісника нового етапу розвитку управлінської цивілізації, який характеризується натиском ідеології космополітизму, формуванням неоліберальної моделі функціонування інформаційної економіки, посиленням залежності національних систем управління від економічної влади і міжнародного впливу, розширенням і укріпленням кооперативних начал у сфері організаційної діяльності, становлення безсуб'єктного управління з формуванням низки наднаціональних територіальних центрів, спонтанним зростанням ролі міжнаціональних наддержавних/міждержавних (ГУАМ, зона Чорноморських країн, Європарламент, Країни африканської єдності, ЄЕП та ін.) і недержавних організацій, набуттям управління мереженого характеру, що обслуговується усе більш досконалими інформаційно-аналітичними системами та алгоритмами соціального управління з елементами маніпулювання масовою свідомістю людей;

• концептуальне бачення індивідуального шляху України від безладу, відсутності мети управління суспільним розвитком, свідомої руйнації морфологічних основ системи органів державного управління, аномії, організаційно правового нігелізму, аморальності, корупції, панування тіньової економіки, ігнорування прав і свобод людини до організованого кооперативного суспільства.

Дістала подальшого розвитку наука соціального управління на основі аргументованих у дослідженні:

• концепту розширення організаційного простору під впливом глобальної демократизації соціального управління для потреб розвитку особистості і суспільства;

• ідеї переконливості самопрояву загальноцивілізаційної сутності соціального управління як постійно зростаючої негентропійності управлінської системи, що живиться самоорганізаційним потенціалом людства і потребує уже на ранніх етапах виключити політичні (насильницькі) дії щодо створення умов для його конкретного вияву;

• ідеї посилення організаційної зрілості світової спільноти, що еволюціонує від суспільств з високою мірою соціальної ентропії через етап організованого/ кооперативного суспільства на основі саморозвитку управлінської цивілізації, що має характеризуватись високим рівнем негентропії суспільства і організаційної свідомості особистості суб'єкта соціального управління;

• ідеї створення інституту національного проектування систем соціального управління;

• ідеї заміни терміну "місцеве самоврядування " на поняття "управління певною місцевістю", віддавши термін "самоврядування" загальнодержавним системним характеристикам як засіб дефеодалізації мислення державних службовців та місцевого населення, а також ідеї використання стану розвитку системи місцевого самоврядування у якості критерію організаційної зрілості держави;

• ідеї розробки цілісної концепції або теорії перехідних станів між- цивілізаційного походження як періоду активного становлення управлінської системи нового типу та стратегічної думки про значне піднесення ролі організаційного потенціалу, насамперед, науки, у перехідному стані суспільства, коли порушені сталі соціальні зв'язки в основних сферах суспільного життя, що створює об'єктивно сприятливий грунт для інтелектуальної реформаційної діяльності і викликає потребу у формуванні проектно-ціннісної свідомості у суб'єкта управління і професійної демократії у галузі соціального управління;

• поняття "управління суспільним поділом праці" як родового, універсального, що включає всі види управлінської організації і управлінської діяльності і яке розглядається під кутом зору ефективності саме щодо організаційного впорядкування певного об'єкту в інтересах громадянського суспільства і особи;

• родової характеристики організаційної здатності суспільства, соціальної системи, що є критерієм типу соціального самовпорядкування, який надає достатній організаційний простір всебічному розвитку країни і окремої особи;

• системи поглядів на можливість (і необхідність) пошуку якісно нових форм соціальної організації життєдіяльності світової спільноти як основного алгоритму утвердження більш досконалої соціальної системи у організаційному просторі ХХІ століття.

Практичне значення одержаних результатів полягає у наступному.

Проведене дослідження створює теоретичні засади для управлінсько-реформаційної діяльності, що має бути забезпечене певними організаційними та фінансовими умовами.

Воно також науково регулює сенс об'єктивної необхідності для перехідного суспільства, яким є Україна, рішучого прориву в сфері соціально-проектної діяльності не лише управлінського корпусу країни, а й широкого демократичного загалу.

Державним інституціям на основі використання пропонованого дослідження, рекомендується відповідно додати до вектору державної політики функцію організації зазначеного прориву з методологічним акцентом на тому, що розширення вектору державної політики є однією з значних можливостей послаблення в країні безпосередньо політичної боротьби за владу, яка має набути характеру демократичних змагань серед управлінського корпусу країни, а також її активного населення за більш досконалі соціальні проекти облаштування українського соціуму.

У цьому зв'язку, практичне значення полягає також у можливості її використання в організації їхньої управлінської діяльності як методологічної (теоретичної) бази для розробки стратегічних програм управління певними сферами матеріального і духовного виробництва, удосконалення функціонування політичних інституцій країни і міжнародних установ.

Стратегічним практичним значенням одержаних результатів є вплив (зміна) організаційної свідомості суспільства, яку доцільно почати з переорієнтації підготовки фахівців практично усіх спеціальностей в системі вищої освіти України, поклавши цю підготовку на методологічний ґрунт соціального управління, в якому присутній розрахований загальноорганізаційний потенціал соціальної системи, що і є предметом науки соціального управління.

Особистий внесок автора дослідження полягає у створенні власної концепції проблеми, на основі якої розроблені висновки та пропонуються рекомендації, які виносяться на захист і мають виключно самостійний творчий характер.

Апробація результатів дослідження здійснена у вигляді наукових доповідей, повідомлень та виступів на міжнародних конференціях. В Міжрегіональній академії управління персоналом брала участь у таких міжнародних конференціях: Проблема управління у перехідному суспільстві на порозі ХХІ ст. Тема автора: "Проблема співвідношення управління і політики" (1999 р., м. Київ); Україна в сучасному геополітичному просторі. Тема автора: "Міжнародне співробітництво як об'єкт управління" (2000 р., м. Київ); Актуальні проблеми формування духовності українського народу. Тема автора: "Управління духовним виробництвом як основним елементом культури людства" (2000 р., м. Київ). В Національній Академії державного управління при Президентові України брала участь у міжнародній науково-практичній конференції "Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства". Тема автора: "Лідерство і наука управління" (2001 р., м. Київ). В Національному технічному університеті України брала участь у ІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Сучасні проблеми управління". Тема автора: "Організаційна сутність соціального управління" (2003 р., м. Київ). В Київському національному економічному університеті брала участь у Міжнародній науково-практичній конференції "На схід та південь від ЕС: проблеми формування спільного Європейського економічного простору". Тема автора: "Загальноцивілізаційна системність як принцип української міжнародної політики" (2006 р., м. Київ). Матеріали дисертаційного дослідження використовувались автором у виступах на методологічних семінарах кафедри політології і соціології Київського національного економічного університету, у викладанні курсів з філософії управління, соціології, соціології управління студентам Міжрегіональної академії управління персоналом, Київського національного економічного університету. Монографія "Управління як соціальний феномен" та дисертація обговорювались на засіданні кафедри політології і соціології Київського національного економічного університету.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у трьох індивідуальних монографіях обсягом 28 др. арк. та 23 наукових статтях (загальним обсягом близько 10 др. арк.), серед яких 23 наукові праці, опубліковані за темою дисертаційного дослідження, зараховані ВАК України як фахові з філософських наук (рішення ВАК України від 17.02.06 № 02-76-06/357).

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, 6 розділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків, списку основних використаних джерел. Основний обсяг дисертації становить 392 сторінки. Крім того, додається список використаних джерел (230 найменування) - 18 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми, мета, завдання дисертації, її наукова новизна, теоретичне й прикладне значення.

У першому розділі - "Проблема загальноцивілізаційних засад соціального управління у сучасній науковій думці", - зазначається, що велике значення в науково-творчому процесі, в житті суспільства має проблема визначення (якомога більш точного) ролі і місця певної науки в системі знання, оскільки від цього часто-густо залежить не лише сам творчий процес, а й проблема ефективності впливу тієї чи іншої науки на об'єкти, які вона вивчає. Тобто, структуралізація наукового знання має практично універсальний методологічний сенс.

Зрозуміло, що сказане повною мірою стосується і науки управління взагалі, соціального - зокрема і особливо. Останнє, тобто особливе, і має бути досліджене, насамперед, виходячи з того, що соціальне управління - це наука, яка займає фундаментальне місце в системі управлінського знання. Саме вона визначає достатню ефективність галузевих наук управління, оскільки йдеться про основне джерело, яке детермінує можливості управління певними об'єктами: суспільними відносинами, матеріальним і духовним виробництвом, галузями суспільного життя, поділом праці тощо і нарешті, підводить під соціальне самоуправління основний його чинник - людину, як носія зазначеної структури об'єктів.

Аналізуючи стан наукової розробки проблеми доцільно, мабуть, зразу ж зазначити, що дослідники як соціальної філософії, так і, певною мірою, інших галузей знання, зробили вагомий внесок у методологічний базис науки соціального управління.

В ряді відомих творів з більшою або меншою достатністю теоретично осмислено загальноцивілізаційні засади соціального управління, хоча саме в такому плані монографічне відтворення проблеми не відбулося, що і є одним з аргументів на користь дослідницького пошуку, яке запропоноване у дисертації.

Тому, саме останнє викликало необхідність аналогічної характеристики, наявного наукового доробку вітчизняних і зарубіжних авторів, який можна віднести до соціальної філософії.

Питання соціального управління найбільш переконливо представлені у дослідженнях Афанасьєва В.Г. "Системность и общество", Афанасьєва С.Л. "Будущее общество. Ведущие социально-экономические тенденции современности", Бердяева М.О. "Философия свободного духа", Беха В.П. "Соціальний організм країни", Богданова О.О. "Всеобщая организационная наука (тектология), Вебера М. "Избранные произведения", Гвишиані В.Д. "Организация и управление", Гегеля Г. "Философия права", Богачека І.А. "Філософія управління", Іванова Л.Ф. "Диалектика управления", Маркіної І. А, "Методологія сучасного управління", Альохіна В.В., Бедрегі В.В., Поважного С. Ф., Альохіної Л.В. "Философия управления (социально-гуманитарные проблемы)", Булигіна Ю.Є. "Организация социального управления (основные понятия и категории)".

Що ж до визначення місця і ролі загальноцивілізаційних засад соціального управління в структурі самої соціальної філософії, то тут слід зробити необхідні теоретико-прикладні узагальнення, які виходять з предмету цієї науки.

Насамперед, слід відзначити, що віднесення загальноцивілізаційності до певних явищ дещо не повно відтворює її дійсний потенціал. Можна з певною мірою академічної повноти твердити, що й сам предмет соціальної філософії, соціальна філософія як наука спрямовані на людство і на людину, як на її визначальну якість саме в загальноцивілізаційному контексті, оскільки найвищим досягненням людства є створення цивілізації. А виявлення в ній загальноцивілізаційних явищ, незалежно від рівня розвитку певних частин людства є однією з провідних задач соціальної філософії як науки.

Тим більше, що віднесення загальноцивілізаційності як стану людства до соціальної філософії вже відбулося в українській науці.

Досить переконливо це віднесення представлене у творах таких вчених як М.І. Михальченко, В.П. Андрущенко, Л.В. Губерський, І.Ф. Надольний,

В.Г Кремень, І.М. Варзар, Д.І. Видрін, О.С. Забужко, Б. Колос, В.І. Луговий, В.І. Кушерець, М.П. Лукашевич, В.О. Огнев'юк, В.П. Оссовський, І.М. Предборська, Л.А. Рибаков, С. Г. Рябов, В.М. Свинцицький, М. Томенко, С. А. Чукут, М.Л. Шепелєв, С. А. Фаренік, Т.М. Циганкова та ін.

Iз зрозумілих причин навіть у проблемі загальноцивілізаційних засад управління суспільством окреме місце повинна займати концепція управління Україною як елементом загальноцивілізаційної системної впорядкованості.

Досить сказати, що Україна в цьому контексті є однією з найпривабливіших країн, яка протягом своєї історії не здійснювала трагічних для людства кроків агресивного змісту, постійно виборюючи своє право на існування у толерантному режимі, на основі загальноприйнятих чеснот. В цьому відношенні слід назвати досить показові публікації останнього часу, такі як: Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. "Україна: проблеми самоорганізації", Михальченко М.І. "Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи", Грабовський С., Стовриян Г., Шкляр Л. "Нариси з історії українського державотворення", Барков В.Ю. та ін. "Украина сегодня: политические, социальные и национальные детерминанты развития", Міщенко М.А."Соціальна напруженість у суспільстві: національні інтереси України", "Етнонаціональні процеси в сучасній Україні: досвід, проблеми, перспективи" /Рехкало В.А. та ін., Надолішній П.І. "Етнонаціональний фактор адміністративної реформи в Україні: проблеми теорії, методології, практики", "Національно-державне будівництво, Концептуальні підходи" /За ред. Ю.І. Римаренка, Кресіна І.О. "Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. Етнополітичний аналіз" та ін.

У названих виданнях підкреслюється думка, що сучасна самостійність України як вияв здатності українства до самоорганізації є природним наслідком національно впорядковуючого потенціалу великої нації, тяжіння українства до утворення національної громади за допомогою історично основного управлінського інституту - держави, яка, в свою чергу, є результатом споконвічного організаційного впливу української ідеї на спосіб існування самого українства. Вона могла бути більш помітно присутньою, принаймні, зовні, або менш помітно присутньою у конкретній політичній аурі. Але її керуючий потенціал був постійним джерелом організаційної досконалості українського етносу, незважаючи, навіть, на строкатість його структури, зокрема, мовну. Тобто, українська національна ідея і історія українського державотворення саме в історичному контексті не мають основної історичної ознаки - часу, оскільки це еволюція двох організаційних начал, на яких, власне, розвивався український етнос. Навіть перші речники української ідеї з'явилися як результат духовної самоорганізації українства, в якій основний організаційний чинник українського етносу - відчуття спільності сумісного руху - перетворював його історію на постійний пошук способів економічного або політичного, або культурного порядку для, іноді навіть елементарного виживання частини людства, яке зветься українство.

Тобто, дослідження українського самоуправління зводяться до думки, що сила українства, його життєздатність завжди мали значний організаційний потенціал, який був постійним джерелом його етнічної єдності.

Ця здатність є загальною властивістю різних етносів, які дозволяють зробити висновок про самоуправління людства через власні елементи, якими і є нації, народності, навіть племінні утворення. Тобто Україна, українство в цьому відношенні не є виключенням, а правилом, що зайвий раз свідчить про природність національно-визвольного руху як способу самоорганізації нації. Більше того, самоорганізація нації є у свою чергу формою її самовизначення, що є джерелом постійного розвитку системних властивостей людства як певного структурного утворення. Саме в такому аспекті в постсоціалістичний час в Україні побачили світ досить ґрунтовні дослідження самоорганізаційних, самоуправлінських можливостей української етнічної і політичної нації. Серед них: "Національно-державне будівництво: концептуальні підходи, сучасна наукова література" /За ред. Римаренка Ю.І., Варзаря І.М., "Політична етнологія як наука", Картунов О.В. "Вступ до етнополітології", Потульницький В. "Історія української політології", Бойко Ю. "Шлях нації", Обушний М.І. "Етнос і нація: проблеми ідентичності", Шморгун О.О. "Україна: шлях відродження".

Різні політичні, міждержавні об'єднання в цьому контексті не є послабленням національної енергії. Навпаки, вони є засобом її посилення, що і створює саму можливість до інтеграції і вищого її вияву - світового співтовариства.

Отже, людство як система управляє своїми елементами - націями, народами, етнічними групами, що і породжує необхідність наукового осмислення самоуправлінських властивостей людства через управління своїми елементами. Все, про що йдеться в перерахованих і не згаданих публікаціях, присвячених сучасній Україні і навіть її історії, ще раз підкреслюємо, не завжди має відвертий, управлінський аспект. Але управлінський аналіз цих творів досить переконливо свідчить про те, що вказана генеральна лінія організаційного руху українства до рівня досягнень сучасної цивілізації присутня в них як один з елементів методологічного ґатунку.

У другому розділі - "Організаційна сутність соціального управління" - підкреслюється, що організація зустрічається протягом всього процесу соціального управління саме тому, що вона є його сутністю, проте зміст її в більшості випадків не збігається через різні аспекти функціонування процесу соціального управління. Тому для визначення місця організації в управлінні необхідно виділити головний аспект. А оскільки йдеться про свідоме управління, тобто виходячи з міри "концентрації" організації в окремих стадіях процесу соціального управління, то головним, визначальним аспектом буде розуміння організації саме як сутності управлінського циклу.

У зв'язку з виявленням визначального аспекту організації, її місця в соціальному управлінні виникає питання про співвідношення змісту окремих стадій управлінського циклу і тієї форми діяльності, в якій цей зміст "прочитується", і тоді стає зрозумілим, що організаційна діяльність визначає зміст окремих стадій управлінського циклу, і навіть мета, її зміст визначається організацією. А позаяк цей зміст входить до стадії управлінського циклу й, оскільки стадія входить до процесу управління, то організація у своїй суворій якісній визначеності є сутністю управлінського циклу. Іншими словами, організаційний момент притаманний управлінню як виду діяльності протягом всього відносно замкненого циклу, і тому слід зводити до нього управління і визначати організацію як головну ознаку управлінської діяльності. Управління як свідомий процес, який здійснюється суб'єктом управління, містить у собі вищевказані якості, які в своїй єдності є його змістом і характеристиками, що його визначають.

Звідси випливає: організація є сутністю управління, певна ж функція організації у своїй якісній визначеності виступає як відносно самостійна стадія управлінського циклу. Проте, в організації як сутності управління знаходяться всі функції управління, тобто організація притаманна всім функціям управління, всім стадіям управлінського циклу саме тому, що вона є їхньою сутністю.

Тож, щоб визначити зміст організації як сутності управління, слід врахувати в ньому всі вказані відношення. Проте, визначення змісту не полягатиме у виявленні змісту кожного відношення, пов'язаного з організацією окремо та в їх простому додаванні. В такому разі виникла б складність, що визначається суперечністю цих же відношень, яка полягає в тому, що організація у своїй якісній визначеності не є лише однією стадією управлінського циклу, а вона притаманна всім стадіям управлінського циклу як його сутність. А оскільки організація є в той же час визначеною основою всіх функцій управління, то вона більше не є тотожною будь-якій стадії циклу управління, а є, зрештою сутнісною характеристикою діяльності суб'єкта управління, оскільки організація виступає в кожній окремій стадії циклу управління у вигляді певної тотожності управлінського циклу, позаяк вона є його сутністю. Те саме стосується й функцій управління, які є певними сторонами організації. Тобто зміст організації як сутності управління не тотожний стадії управлінського циклу. У той же час він виступає в ролі бази управління і тому об'єктивно притаманний будь-якій стадії циклу управління, хоча їх сума не відображає організацію як сутність управління. Світова управлінська практика підтверджує цю думку.

Логіка наукового дослідження в такому разі потребує виявлення основного відношення, яке визначає характер усіх інших відношень, і в якому вони об'єктивно виявляються. Це відношення сутності, яке визначає характер явища, і, навпаки, в різноманітності внутрішньо-зовнішніх відношень виявляється його сутність.

У такому порядку й доцільно визначати зміст організації як сутності управління.

Таким сутнісним відношенням функції до організації є, як уже було показано, природна тотожність організації з управлінською сутністю. Але самі протиріччя в різноманітності зв'язків управлінських функцій утворюють цю тотожність. Різноманітність зв'язків управлінських функцій визначає їхнє місце в циклі управління, але робить їх стосовними сутності саме як прояву організації. У переході однієї стадії циклу управління в іншу виявляється їхня відносність й, отже, їх перехід у якості функцій управління, які є в своїй єдності змістом процесу управління.

Джерело суперечності функціональних відношень щодо організації як сутності управління знаходиться саме в переході від організації як сутності до функції управління, тотожної певній стадії циклу управління, до організації як сутності управління, об'єктивно притаманній будь-якій стадії, функції управління. Функції управління не знаходяться, як ми вже підкреслювали, в стадіях управлінського циклу у вигляді певних "підстадій", тотожних відповідним їм стадіям циклу управління, хоча такий поділ стадії в безпосередній практиці управління можливий. Проте він не є нескінченним. Кінець йому створює сама практика управління з притаманним їй конкретним суспільним змістом. Сенс такого поділу визначається обсягом, складністю та рівнем об'єкта управління і, відповідно, суб'єкта управління. Саме в практиці управління кооперацією виявляється межа такому поділу: із сутності організації випливає функція управління, із функції управління - одна з характеристик діяльності суб'єкта управління. Так знімається суперечність між функцією та відповідною їй стадією і управлінський цикл як нерозривний процес вираження організаційної сутності управління. Але в цьому процесі можна виділити відносно самостійні стадії, які в результаті взаємного переходу одна в одну і перетворюються на функції управління. Тобто зміст функції управління, подібно до її сутності, визначається місцем відповідної їй стадії управлінського циклу і її відношенням до інших стадій циклу управління.

В загальноцивілізаційному контексті сутнісні властивості організації є витвором самоорганізаційного потенціалу суспільства, найбільш могутнім чинником якого є кооперативне існування праці та її джерело - суспільний поділ праці.

Але наукова управлінська думка, навіть останніх десятиріч, не торкнулася такого, безпосередньо зв'язаного з соціальним управлінням явища, як суспільний поділ праці, хоча воно є фундаментальним глибинним джерелом соціального управління, яке має регулювати відносини, що виникають на основі суспільного поділу праці, знімати його негативні якості: монополізм, злочинність, аморальність, політичне панування тощо. До того і сам суспільний поділ праці потребує управління, яке тим більш необхідне, що постійно зростаюча спеціалізація праці веде до зростання неуцтва, до ускладнення й утруднення одержання більш-менш адекватних потребам суспільства професійних та загальнокультурних знань, до збільшення професійного панування й, водночас, послаблення саме професійної відповідальності за наслідки власної діяльності, не кажучи вже про помітну безконтрольність багатьох професій або навіть видів діяльності. Причому безвідповідальність й практична неконтрольованість стосується не лише окремого працівника, а й певних кооперативних утворень, аж до галузей виробництва або діяльності, а також управлінських систем країн, навіть на їх вищому рівні.

Тому в науку управління й управлінську практику слід ввести поняття "управління суспільним поділом праці" як родове, універсальне, що включає до себе всі види управлінської організації і управлінської діяльності і розглядати її, насамперед, під кутом зору ефективності саме щодо впорядкування певного об'єкту в інтересах суспільства й особи.

Управління суспільним поділом праці як визначальним фактором ефективності соціальної системи в цілому є тією формулою, за якою можна визначати ступінь впорядкованості соціальної системи, її організаційний потенціал, зміст демократизму, прогресивність руху народу (нації) до рівня розвитку сучасної цивілізації, ступінь ефективності системи управління країною тощо.

Тобто, управління суспільним поділом праці є родовою характеристикою організаційної здатності суспільства, соціальної системи до такого типу самовпорядкування, який надає достатній організаційний простір всебічному розвитку країни.

Таким чином, організаційна сутність соціального управління функціонально виявляє себе в упорядкуванні спільної діяльності людей, вищою формою якої в історії цивілізації є кооперативна організація. Саме необхідність та актуальність визначення місця організації в управлінні кооперативною діяльністю, її змісту, тенденцій розвитку, тієї ролі, яку організація грає в кооперативному управлінні, диктується практикою управління, тими завданнями, які перед управлінням ставить розвиток самої кооперації.

У третьому розділі - "Кооперативне існування праці і управління" - наголошується на тому, що наукове осмислення фундаментальних загальноцивілізаційних засад соціального управління самою логікою предмету привело до встановлення основного явища в самоуправлінському існуванні людства - кооперативного характеру праці. Цей характер об'єктивно вимагає організаційного втручання, вищим ступенем якого у розвитку цивілізації є управління. В свою чергу сам кооперативний характер праці є наслідком суспільного поділу праці, який, в такому контексті постає як глибинний об'єкт управління. Тобто управління має спрямовуватися на сутнісні і явищні сторони загальноцивілізаційних засад соціального управління.

Структурно кооперація праці в основній своїй ланці представлена у матеріальному і духовному виробництвах як вирішальних, таких, що зумовлюють розвиток цивілізації і можливість застосовувати до них вищу здатність людини - управляти власним існуванням і власною життєдіяльністю.