Загальноцивілізаційні засади соціального управління

У сфері матеріального виробництва управління є частиною, яку не слід розглядати у пріоритетному плані, оскільки такий підхід створює бачення його як пануючого виду суспільно корисної діяльності, на основі чого виникають шкідливі для виробництва в цілому управлінські погляди і управлінські дії, які дорого обходяться людству.

Управління матеріальним виробництвом як загальноцивілізаційне явище має ряд типових характеристик, які, у певному сенсі, не залежать від рівня розвитку виробництва і навіть його технологічного змісту. Саме ця типовість, а, по суті, загальноцивілізаційність виступає як основний фактор співробітництва зовні далеких одне від одного виробництв і, водночас, є джерелом взаємовигідного обміну продуктами діяльності у зв'язку з різним рівнем досконалості виробництва того чи іншого продукту. Управлінська регуляція такого обміну є умовою плідного співробітництва працівників як всередині країни, так і за її межами. Поділ праці у зв'язку з цим має бути представлений як глибинне загальноцивілізаційне джерело кооперативної організації виробництва, його єдності, що для управління є основним методологічним постулатом. Матеріально-виробничий інтерес в цьому контексті має розглядатися як ланка виробництва, що себе реалізує у відповідності з внутрішніми і міжнародними можливостями національної економіки. На цьому ж теоретичному ґрунті має відбуватися міжнародне співробітництво, управління ним.

Управління матеріальним виробництвом в сучасних умовах дедалі більше стає видом безпосереднього виробництва, поступово перетворюючи саме матеріальне виробництво у вид інтелектуальної діяльності людства.

І це не лише витвір виробничої цивілізації, а й нове ставлення до розумової праці взагалі, до її організаційного генія. Саме перетворення управлінської праці у вид безпосередньої виробничої діяльності є свідченням автономності управління, перетворення його з функціонального обслуговування економіко-технологічних потреб виробництва, у частину самої системи, причому дедалі більш ефективної частини. Тому, зокрема, вкрай необхідним є посилення уваги до проблеми виробничої ефективності управлінської праці, її загальноцивілізаційних властивостей.

Залежність "володіння - управління" в такому баченні перестає бути економіко-організаційною, вона кладе чіткий водорозділ між формою власності як соціальним явищем і управлінням як формою професійно виробничої діяльності. Запозичення управлінського досвіду в такому разі стає нормою кооперативного виробництва.

Отже, науково достовірна істина полягає у тому, що матеріальне виробництво не може елементарно існувати без духовного і навпаки. Їхня самодостатність - це лише технологічна специфіка, яка в організаційному плані має певну управлінську автономію. Лише під таким кутом зору може бути досягнутий академічний ефект, який буде безпосередньо використовуватись управлінцями всіх рівнів і сфер діяльності.

Управління духовним виробництвом покликане забезпечити для нього організаційний простір, в першу чергу необхідну кооперацію працівників духовного "цеху". Виникають принципово нові джерела розвитку духовної культури в результаті взаємовпливу учасників кооперації, незважаючи на найвищий індивідуалізм духовної творчості. Зрозуміло, що цей вплив може бути не тільки позитивним, але й негативним, причому останній багато в чому спричиняється саме недосконалістю управління такою кооперацією. Проблеми, що виникають в процесі кооперативного культурного співробітництва, ще й сьогодні певною мірою спричинені цією обставиною.

Справа у тому, що можливість керувати духовним виробництвом визначається в сучасному світі включенням його не тільки до загальноцивілізаційного розвитку народів, але й до системи ринкових відносин. Тому слід в першу чергу враховувати в управлінні те, що ці відносини побудовані на комерціалізації духовного виробництва, яка суттєво і часто негативно впливає на процес духовної творчості, хоча імпресаріо культури прагнуть і за таких умов до розвитку національного духовного виробництва, його творчого збагачення, нехай навіть на комерційній основі. Такі явища в культурних взаємовідносинах як взаємний культурний обмін, спільна культурна діяльність, взаємозбагачення змісту і форм культури народів відбуваються поза межами їх ринкової організації, оскільки духовне виробництво - це процес, що регулюється самою сутністю, самим об'єктивним механізмом взаємовідносин людей, що входять до його структури, і тому воно має і свій організаційний аспект, вищим проявом якого є самокерованість духовного виробництва, можливість впливати на нього через управлінську діяльність певних професійних і соціально-політичних сил, їх інститутів, що "ігнорують" "товарний" погляд на цей специфічний вид діяльності.

Незважаючи на термінологічну ідентичність, управління духовним і матеріальним виробництвом істотно відрізняються. В управлінні матеріальним виробництвом часто необхідно враховувати і розраховувати вплив різних міжнародних обставин, що для управління духовним виробництвом такого значення не має. Навпаки. Проблеми національного духовного розвитку мають першочергове значення для управління ним, оскільки оригінальність духовного є однією з суттєвих рис нації.

В цьому розумінні управління духовним виробництвом покликане організаційно забезпечити побудову вищих форм духовного життя, а в Україні таких, які допомагають стверджувати становлення нових суспільних відносин, допомагають здійснювати злам старих або застарілих відносин. Тому це має бути творче виробництво.

І нарешті, слід зробити акцент на тому, що як у виробництві в цілому, так і в його двох головних частинах - матеріальному і духовному, найбільш продуктивною організацією управління є підприємницьке управління, яке адекватно відображає загальноцивілізаційний рівень самоутвердження особистості, її можливості до елементного існування в системі виробничої самоорганізації сучасного людства. Це ті корені соціальної організації, які сьогодні дають нам змогу позбавитися будь-якого штучного, здебільше ідеологічного, нав'язування форм управління, які стають пануючими саме на такому ґрунті. Тому ми й говоримо про повернення частини людства до свого природного іства. Але говорячи про підприємницьке управління, слід категорично підкреслювати принципову різницю між володінням і управлінням, тим більш, що таку залежність вважають світовою нормою, яку спростовує наука управління.

У четвертому розділі - "Перехідний період в процесі еволюції самоуправлінського потенціалу країни" - автор відмічає, що перехідний стан суспільства в історії цивілізації виникав, як правило, на основі визрівання нової соціальної системи, що викликало необхідність адекватизації соціального управління певною країною. Знов же ж, як правило, система управління була результатом об'єктивного руху народу, нації до рівня розвитку цивілізації, якого досягло людство у процесі власної еволюції. Тобто, більш-менш сталі форми нової соціальної системи і, насамперед, характер суспільних відносин, вже існували як результат розвитку країни. Суспільство повинне було привести у відповідність систему управління з рівнем розвитку соціальної системи. Об'єктивні фактори руху до нової соціальної системи були каталізатором становлення відповідної системи соціального управління, хоча були й спрощені процеси гармонізації соціального руху з рухом самоуправлінського потенціалу країни.

Після розпаду соціалістичної соціальної системи, зокрема в СРСР, виникла об'єктивна потреба створення на існуючому ґрунті сучасної, типової для світу, соціальної системи, без історично об'єктивного базису, без еволюційного загальноцивілізаційного соціального наслідку, який у ХХ столітті одержав статус соціалізованого капіталізму. Саме у країнах, що входили до колишньої соціалістичної системи, виникла історично небачена необхідність наздогнати світ розвинутих держав, що й було запорукою їхнього виходу на рівень досягнень сучасної цивілізації. Тому цей рівень мав бути осмислений, насамперед, в управлінському аспекті, тобто в такій його якості, яка надає можливість країні використати світовий досвід в оригінальному її задумі: використати можливість самоорганізації народу, який не має у своїй країні необхідного готового потенціалу для утвердження нової соціальної системи. А це означає, що перехід до цієї системи має відбутися через національний геній (інтелектуальний цвіт нації) і національну енергію, які стають запорукою необоротного становлення типових для сучасної цивілізації форм соціального буття.

Але відсутність готового потенціалу не означає універсалізації цього стану. Йдеться про приведення у відповідність очищеного від соціалістичної штучності потенціалу, який був спотворений ідеологічною агресією і який, в такому разі, вимагає саме загальноцивілізаційного організаційного втручання, що й відбувається в умовах перехідного періоду засобами саме управлінського змісту.

Тобто, якщо історія перехідних періодів в країнах світу в управлінському контексті полягала в тому, щоб привести систему управління у відповідність з реальним станом країни, системою її суспільних відносин, то в країнах постсоціалістичного світу має відбутися процес приведення суспільних відносин у відповідність з реальним станом соціального управління, його програмною заданістю щодо виходу, зокрема, України, в загальноцивілізаційний простір.

Тому інституціональна організація соціального управління не має права бути перехідною, включаючи до себе соціальну двосистемність. Вона може бути адекватною лише в якості системи управлінських інституцій, яка створює організаційно-правовий простір для утвердження нової соціальної системи.

В такому контексті теоретичне осмислення загальноцивілізаційних засад соціального управління, як світового досвіду управління, з огляду на оригінальний перехідний стан в даному разі України, стає інструментальним знанням для управлінців всіх рівнів і сфер діяльності.

І тому, політичні сили країни мають входити до структур національної політичної кооперації на основі базових політичних засад кооперації, які також є елементом цієї ж кооперації. Тобто, саме вона і в методологічному, і в теоретичному, і в політичному, і в соціальному планах має бути взірцем організації, наукомісткою системою, професійно або посадово організованою структурою, яка не лише створює організаційний простір для становлення нової соціальної системи, а й є її реальним носієм, що є запорукою здорового й досить інтенсивного проходження перехідного періоду, зокрема, в Україні.

Для постійного підвищення цієї інтенсивності об'єктивно існує в організаційному потенціалі країни лідерський демократизм, як система інституцій, яка виконує політично-професійну місію - на основі всенародної довіри організувати систему суспільних відносин, яка виведе країну на рівень сучасних високорозвинених держав.

У п'ятому розділі - "Управління міжнародним співробітництвом як вияв загальноцивілізаційної сутності соціального управління" - підкреслюється нагальна необхідність, по-суті, розпочати творче вторгнення науки управління в організаційні його засади, оскільки сама практика співробітництва об'єктивно має у своєму потенціалі найефективніший елемент власного удосконалення - управління, хоча, зрозуміло, в його структуру входять насамперед, національні управлінські інституції. Про це свідчить те, що досить помітне, причому постійне, коливання різних частин міжнародного співробітництва, особливо в сферах економіки і політики, не є об'єктивною їх стихійністю, а виявом недостатньої ефективності управлінського втручання в економічне і політичне співробітництво народів і держав.

Слід виходити з постулату про те, що існує передбачуваний світ, передбачуваний розвиток, принаймні, у сфері діяльності людини, якщо це саме діяльність по створенню або навіть руйнуванню певної матеріальної або духовної реальності. Саме на цьому існує міжнародне співробітництво як кооперативне явище. Інакше воно не могло б існувати як кооперація. А якщо існує об'єктивна кооперація діяльності, то управління нею виступає і на міжнародному рівні як об'єктивне явище. Навіть ринок, який традиційно представлявся як переважно стихійна сила, є формою самоорганізації людства, зокрема, економічної виробничої самоорганізації. Тому управління ринковими відносинами є одним з суттєвих виявів загальноцивілізаційності соціального управління.

В цьому контексті існування міжнародних управлінських інституцій не є лише політичною волею держав, а управлінською, організаційною необхідністю, реалізація якої значною мірою залежить від проникнення науки управління в діяльність цих інституцій.

Тому доцільно й науково достовірно виглядає бачення управління міжнародним співробітництвом як системи, яка має самоуправлінську енергію, що постійно поповнюється розвитком, зокрема, організаційним, самого процесу співробітництва. І тому пошук джерел власної інтенсифікації для управління міжнародним співробітництвом є об'єктивною потребою.

Вона, ця потреба, знайшла у системі управління міжнародним співробітництвом нову енергію для його (управління) удосконалення в переході практично усього світового співтовариства на ідейні засади загальнолюдських, загальноцивілізаційних цінностей, у новому стані організаційного єднання людства, який виник внаслідок зруйнування його розколу на основні антагоністичні соціальні системи - капіталізм і радянський соціалізм у його більшовицькій формі.

Тобто, людство як система суспільних відносин зміцнилось, перетворивши міжнародне співробітництво й управління ним у вирішальне джерело розвитку цивілізації.

Але це фіксація стану, в якому немає відвертої вказівки на можливості руху самоорганізації людства, кожної країни. Автор вбачає ці можливості в переході, в міру розвитку управлінської цивілізації, її соціально-економічних і духовних підвалин, навіть в окремих країнах, до професійної демократії, можливо точніше, до професійно-представницької демократії, як вищої управлінської культури людства. Концепція такої демократії викладена в розділі.

У шостому розділі, - "Прогностичне бачення загальноцивілізаційного розвитку соціального управління" - автор підкреслює, що проведене дослідження, управлінська практика та її наукове осмислення дають певні підстави для здійснення спроби прогностичного аналізу розвитку соціального управління як системного самоорганізаційного явища.

Прогностичне бачення розвитку будь-якого об'єкту або процесу саме в управлінні, зокрема, соціальному з врахуванням необхідності додержуватись певної творчої коректності, є певним аналітичним тлумаченням, яке, в даному разі, не може мати лабораторних свідчень і тому можливе лише встановлення просторових і часових опор відомих явищ, тенденцій руху у постійному (заданому управлінням) режимі.

Найбільш складним є теоретичний прогноз, який має бути науковим осмисленням найбільш масштабного вселюдського явища, яким є загальноцивілізаційність взагалі, й управлінська, зокрема. Особливо значною є емпірична складність, тобто наявність у дослідника достатньої кількості інформації, яка дозволяє робити теоретичне узагальнення настільки наукомістким, що дозволяє говорити про її наукову достовірність, хоча можна вважати достатнім і інформаційне забезпечення певного концептуального бачення потенціалу об'єкту (процесу). Рух від першого до другого, постійне переміщення акцентів від менш важливого до більш важливого під кутом зору його певної загальності, типовості є тому неминучим при творчому освоєнні такого всеосяжного об'єкту, яким є загальноцивілізаційний розвиток соціального управління.

Отже підкреслення думки про те, що прогностичне бачення є теоретичним осмисленням певної реальності здається досить переконливим.

Загальною рисою цієї реальності є процес все більш досконалої позаполітичної впорядкованості людського буття на загальноцивілізаційних гуманістичних засадах, що мають доленосне для людства самоорганізаційне джерело, закладене в самому біосоціальному істві будь-якої соціальної організації. Вищий сенс цього іства - збереження і розвиток людини, як вищої природної цінності, може виявити себе як найефективніше в разі гуманістичної ходи людства на засадах національної самоорганізації у загальноцивілізаційному русі людства до вищої впорядкованості. Національна впорядкованість з точки зору управлінської цивілізації, має елементну енергію, яка виявляє свій явищний потенціал по відношенню до сутності джерела самоорганізації людства і його вищого прояву - соціального управління.

Таке уявлення про розвиток управлінської цивілізації, коли в основу еволюції цивілізації взагалі входить новий визначальний чинник - організація та її вищий соціальний вияв - самоуправління, створює відповідаючий часу методологічний ґрунт, на якому, на думку автора, можна найбільш науково достовірно представляти прогностичні характеристики загальноцивілізаційного розвитку соціального управління.

З огляду на таку методологічну позицію логічним є виклад ставлення автора до відомої марксової концепції комуністичного суспільного самоврядування, яке К. Маркс визначив у майбутньому існуванні людства як систему "самокерованих асоціацій".

Насамперед, науково не точним є уявлення про самокеровану асоціацією як елемент соціальної системи, оскільки сама соціальна система є самокерованою асоціацією, і тому не є науково коректним елемент (явище) представляти як систему (сутність), частиною якої він є.

Таке тлумачення елементу ("самокерованої асоціації") для того часу було природним, оскільки в науці ще не існувало розгорнутої кібернетичної парадигми щодо систем, зокрема, соціальних. Але ця обставина, зрозуміло, не зменшує наукову недостовірність прогностичної характеристики К. Маркса щодо майбутнього управлінської цивілізації.

Самоврядність в елементі системи в процесі розвитку управлінської цивілізації (хоч у дослідженні доводиться неправильність застосування цього терміну у світовій управлінській практиці) буде зростати, причому, це вічний стан людства, який буде все більше наближатись до індивідуальної самоврядності, яка згодом перетвориться на основне енергетичне джерело самоврядності людства.

Сучасне самоврядування зникає в процесі гармонізації суспільних відносин і на цій основі - гармонізації соціальної системи, що призводить до потреби лише в управлінні на системному рівні.

Воно матиме вищу кооперативну міць, вбиратиме в себе об'єктивний організаційний потенціал людства, вимагаючи при цьому лише технологічного втручання людського генія. Сучасний інформаційний розвиток цивілізації йде саме цим шляхом, створюючи "надінтереснісні" управлінські структури, спираючись на дедалі більшу гармонізацію соціальних відносин, хоча політичне управління продовжує справляти часто вирішальний вплив на об'єктивні джерела самоорганізації людства. Зменшення цього впливу, зняття факторів, що його живлять - одна з прогностичних позицій, яку слід захищати як науково достовірну істину. Це тим більше вірно, що вона відтворює природну організаційну еволюцію людства і заперечує самим своїм існуванням будь-які штучні, політичні, тим більше насильницькі методи утвердження управлінської системи. Вона має бути побудована лише на кооперативних потребах життєдіяльності суспільства, які існують як наслідок поділу праці, характер якого також змінюється, надаючи управлінцям все більш чільне місце в системній самоорганізації народів, людства в цілому.

Останнє зумовлює необхідність прогностичного аналізу розвитку соціального управління не у зв'язку з основними сферами суспільного поділу праці (а звідси й управління), які мають традиційне визначення: економічна, духовна, політична. Адже саме у науково-управлінському контексті це визначення сприймається як певна умовність, яка сьогодні має більш прикладний, ніж теоретичний сенс. Тому творчо вільне поводження дослідника у цьому зв'язку є природним, хоча, воно аж ніяк не стосується теорії як форми організації наукового знання.

В такому методологічному ключі ідея про об'єктивність перехідних станів у розвитку світової управлінської цивілізації набуває значного науково-практичного сенсу, зокрема, для постсоціалістичних країн, що спонукає дослідника шукати адекватні організаційні форми становлення сучасних соціальних систем, насамперед в цих країнах.

Пропоноване прогностичне бачення вирішального чинника такого становлення в Україні - соціального управління та його найбільш досконалого для її умов механізму професійної демократії, повинно суттєво допомогти справі національного самоутвердження народу України в системі високо розвинутих країн світу. Розширення реального об'єкту прикладання цієї ідеї до країн світу здається цілком логічним, як логічним може бути виступ на міжнародному рівні України як країни, в якій ця ідея виникла.

ВИСНОВКИ

Управління як соціальний феномен не є єдиним управлінським витвором. Відомо, що управління притаманне іншим біологічним системам, а також системам неживої природи і тому вони мають власний феноменальний зміст. Але таким досконалим управлінським інструментом, яким є людський мозок, не володіє жоден з них і тому управлінська неповторність людини і людства вимагає і неповторного методологічного відтворення, що має лягти в основу будь-якої конструктивної людської діяльності.

Це єднальне для людства й окремої людини начало має власну енергію вселюдської інтегративності, яка в міру розвитку цивілізації набирає дедалі могутнішого впливу на неї, часто випереджаючи такі звичні для нашого бачення явища як продуктивні сили і виробничі відносини, що часто, особливо у марксистському розумінні, представляються як єдина визначальна сила соціального прогресу. При цьому не враховується, що і в те, і в друге - вмонтована найефективніша енергетична джерелоздатність людства до самоорганізації, самовпорядкування, тобто той чинник, що в міру розвитку цивілізації стає все більш вирішальною силою.

Тому в процесі дослідження стану розробки проблеми довелось вийти на рівневий погляд, який відкрив не лише факт певної наукової недостатності сучасних управлінських знань, а й увійти в цю недостатність під кутом зору її загальноцивілізаційної неповноти, що призвело до констатації сутнісної неадекватності "теорії і практики" саме на загальноцивілізаційному рівні.

Ця обставина, крім власне "життєвої необхідності", зумовила створення іншого управлінського доробку, який можливо започаткував би постійне, систематичне звернення наукової думки до вирішального управлінського, по-суті, критеріального знання, яке має бути створене на базі загальноцивілізаційної інформації.

За концепцією дослідження ним є, насамперед, положення про організаційну сутність соціального управління, що відкриває відносно нову управлінську істину: у соціальній організації об'єктивні чинники самоорганізації соціальної системи не мають тієї енергії, якою вони володіють в інших організаційних системах. На цьому енергетичному обмеженні практично еволюціонує у драматичній і навіть у трагічній формі вся цивілізація, зрештою, історія людства. Спроба створити знання, яке б науково достовірно визначало таку енергію соціальної організації на тлі певних матеріальних факторів, що мають силу абсолютного детермінанта, закінчилась науково-практичною невдачею, яка дорого обійшлась людству.

Тому введення в ряд об'єктивних суб'єктивної енергії організації, її часто-густо вирішального місця в системі суспільного прогресу, є суттєвим відходом від певного традиціоналізму в цьому питанні, а роздуми з приводу соціального управління, як можливості використання людського організаційного генія в системній самоорганізації певних соціумів набувають характеру творчого переосмислення ролі управлінської цивілізації в загальноцивілізаційному русі людства, зокрема, України, як сучасної управлінської класики.

Навіть управління поділом праці, та й сам поділ праці, в такому баченні стає ідеальним типом управління, реалізацією певного соціального вибору, показником підкорення суспільних умов доцільній, розумній організації, науковому розрахунку її ефективності, зрозуміло, на основі врахування об'єктивних потреб соціальних об'єктів, з підведенням під них, знов же ж, духовних чинників, що мають бути присутніми в управлінському процесі.

Зокрема відкриття кооперації як закону організаційного розвитку людської діяльності, встановлення в ній загальноцивілізаційних якостей, доведення її об'єктивності, що має сутнісні характеристики, дозволяють вивести кооперацію з штучного поля використання, прив'язки до певної соціальної системи, не кажучи вже про її політизацію. Саме організаційно людство вийшло на рівень трудової кооперації як на більш досконале системне утворення. В цій новій якості кооперативне існування людства викликає об'єктивну потребу в новому типі саморегуляції, самоуправлінні, причому самоуправління в цій системі володіє інтегративними властивостями і тому як вид діяльності спричиняє необхідність створення відповідних управлінських інститутів.

Загальноцивілізаційні властивості кооперації як системи викликані соціальним прогресом, його економічними, соціально-політичними і духовними основами. Вони є не просто результатом принципово однакової сутності соціального прогресу в різних країнах, а самої їх сутності, яка володіє об'єктивними і суб'єктивними факторами "взаємного тяжіння", а рівень впливу цього "тяжіння" значною мірою залежить від організації взаємовідносин членів кооперації в будь-якій країні і їх вищого показника в сучасних умовах - співробітництва.

Такий самий підхід необхідний і по відношенню до окремих сторін (об'єктів) кооперативного співробітництва, хоча жодна з них у чистому вигляді не виступає, а має лише відносну самостійність. Існує вона й в управлінському розумінні. Тому й аналіз управління кооперативним співробітництвом з врахуванням цієї відносної самостійності є плідним.

В загальноцивілізаційному плані навіть зовні вкрай індивідуалізована підприємницька форма організації діяльності є, водночас, і виявом кооперативної сутності праці, оскільки вона може бути елементарно доцільною лише у ринковому середовищі, яке має глибинні кооперативні корені. Славнозвісна соціальна активність, яка була ідеологічно перетворена на якість відомої соціальної системи, саме у підприємництві знайшла свою масовидну форму і тому управління в ній знайшло своє найбільш ефективне поле прикладання як безпосередня продуктивна сила.

Теоретичне осмислення реального організаційного руху держав, що увійшли у перехідний стан, призвело до створення методологічної формули, змістом якої є положення про те, що чим вищий доперехідний організаційний потенціал країни, тим легше і простіше відбувається процес переходу від однієї соціальної системи до іншої, за своїм рівнем, більш високої, принаймні історично.

Ця формула тим дієвіша, що вона відтворює оригінальну організаційну еволюцію управлінської цивілізації, зокрема, в Україні, яка у ХХ столітті висунула потенціал управління на вирішальне місце, як визначальний чинник соціальної еволюції, соціального прогресу. Так звані історично детермінуючі його фактори, які традиційно представлялись як об'єктивно створююча енергія руху, поступилася місцем ідеальній організації, підкорилася духовній енергії народів, насамперед, організаційному генію нації.

Отже, загальноцивілізаційність є визначенням історичного досвіду і саме у соціальному управлінні ця обставина має, по суті, вирішальне значення, бо йдеться про можливість його використання в будівництві соціальної системи, яка є витвором цивілізації, зокрема, управлінської.

Але неповторність реального стану, як вияв розмаїття загальноцивілізаційності, потребує створення необхідної наукомісткості соціальної системи, яка б була достатньою для сприйняття організаційних новацій, що живлять рух суспільства, в даному разі українського, до сучасного рівня цивілізації, зокрема, зазначених у дослідженні. Водночас, ці новації мають бути вартими для сприйняття суспільним наукомістким полем. Такою якістю, на переконання автора, володіє запропоноване в дослідженні прогностичне бачення.

Встановлення адекватності частин цього твердження можливе лише при глибокому і всебічному проникненні в його зміст, бо виділення інноваційної енергії у певний перелік так званих "практичних рекомендацій", суттєво звужує саме творчо-інноваційний потенціал дослідження. Тому таке виділення може бути певною мірою прикладним, як необхідність орієнтовного визначення саме цієї якості наукового доробку.

Найперше що має загальноцивілізаційну управлінську цінність - це висновок про те, що сучасне людство суттєво просунулось уперед у своєму вічному організаційному прагненні стати незалежним від фатальної, здебільше стихійної, залежності від матеріальних факторів власного розвитку, підкоривши матеріальне виробництво своїй духовній могутності. В такий спосіб, людство одержало небачену можливість вибору способу життя, самоорганізації за допомогою власного мозкового центру - управлінського корпусу кожної країни та міжнародних управлінських інституцій.

Тому поступово має піти з управлінської практики посилання на так звані, об'єктивні причини з різкою переорієнтацією на суб'єктивну, насамперед, управлінську відповідальність на всіх рівнях системи управління і в усіх її ланках.

Зрозуміло, що йдеться про розумний розрахунок сучасних управлінських можливостей людства з гарантованим визначенням співвідношення в кожному даному разі суб'єктивного і об'єктивного в управлінській діяльності. Але загальна переорієнтація, принаймні управлінців всіх рівнів і сфер діяльності, на сучасні організаційні можливості людства, має відбутися як визначальний процес.

В такому контексті наукова думка покликана теоретично осмислювати загальноцивілізаційні організаційні чинники розвитку людства, його найвищого досягнення - соціального управління.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

1. Гаєвська О.Б. Управління як соціальний феномен. / О.Б. Гаєвська. - К.: Вид-во КНЕУ, 2000. - 168 с.

Монографії і статті, які зараховані ВАК України як фахові з філософських наук (рішення ВАК України від 17.02.06 № 02-76-06/357):

2. Гаевская О.Б. Современная цивилизация и социальное управление. / О.Б. Гаевская. - К.: Изд-во МАУП, 1997. - 120 с.

3. Гаевская О.Б. Управление международным сотрудничеством. / О.Б. Гаевская. - К.: Изд-во МАУП, 1999. - 161 с.

4. Гаевская О.Б. Философия менеджмента: практический аспект. / О.Б. Гаевская. // Персонал. - 1997. - № 6. - с. 20-25.

5. Гаевская О.Б. Философия менеджмента: практический аспект (продолжение). / О.Б. Гаевская. // Персонал. - 1998. - № 2 - с. 57-60.

6. Гаевская О.Б. Политическое прогнозирование как управленческая функция / О.Б. Гаевская. // Персонал. - 1999. - № 3. - с. 34-3 8.

7. Гаєвськая О.Б. Трудова кооперація як об'єкт управління. / О.Б. Гаєвська. // Вісник УАДУ. - 1999. - № 2. - с. 276-280.

8. Гаевская О.Б. Проблема соотношения управления и политики. / О.Б. Гаевская. // Персонал (прилож.). - 1999. - № 4 (52). - с. 74-76.

9. Гаєвська О.Б. Політичне управління як системне утворення. / О.Б. Гаєвська. // Вісник УАДУ. - 1999. - № 4. - с. 221-223.

10. Гаєвська О.Б. Підприємницьке управління в системі політичної кооперації. / О.Б. Гаєвська. // Вісник УАДУ: зб. наук. праць. - 2000. - Вип. 2., част. І. - с. 58-62.

11. Гаєвська О.Б. Організаційні аспекти міжнародного співробітництва. / О.Б. Гаєвська. // Вісник УАДУ. - 2000. - №4. - с. 274-280.

12. Гаевская О.Б. Международное сотрудничество как объект управления. /О.Б. Гаевская. // Персонал: сб. науч. труд. (прилож.). - 2000. - № 5 (10). - с. 103-108.

13. Гаевская О.Б. Управление духовным производством как основным элементом культуры человечества. / О.Б. Гаевская. // Персонал: сб. науч.труд. (прилож.). - 2000. - № 6 (11). - с. 61-65.

14. Гаєвська О.Б. Сучасна наукова думка про загальноцивілізаційні засади управління економікою. / О.Б. Гаєвська. // КНЕУ: Міжвідомчий науковий збірник. - 2001. - Вип. 9. - с. 54-60.

15. Гаєвська О.Б. Політичне управління: сучасні наукові підходи. / О.Б. Гаєвська. // Вісник УАДУ. - 2001. - № 3. - с. 286-294.

16. Гаєвська О.Б. Лідерство і наука управління. / О.Б. Гаєвська. // Матеріали науково-практичної конференції "Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні" (УАДУ при Президентові України). - 2001. - ч. І. - с. 231-234.

17. Гаєвська О.Б. Місцеве самоврядування в контексті сучасної науки управління. / О.Б. Гаєвська. // Управління сучасним містом. - 2001. - № 10-12 (4). - с. 22-28.

18. Гаєвська О.Б. Українське лідерство в контексті вдосконалення державного управління. / О.Б. Гаєвська. // Збірник наукових праць "Актуальні проблеми державного управління". / Харківський регіональний інститут УАДУ при Президентові України. - 2002. - № 1(12) - с. 57-64.

19. Гаєвська О.Б. Можливості управління міжнародними відносинами і сучасна наука управління. / О.Б. Гаєвська. // Стратегія економічного розвитку України. - 2002. - № 3 (10). - с. 197-201.

20. Гаєвська О.Б. Наука управління в структурі сучасного духовного виробництва. / О.Б. Гаєвська. // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2002. - № 4. - с. 36-40.

21. Гаєвська О.Б. Співвідношення управління та самоуправління. / О.Б. Гаєвська. // Статистика України. - 2003. - № 1. - с. 22-26.

22. Гаєвська О.Б. Політичні партії в системі управління сучасним суспільством. / О.Б. Гаєвська. // Вісник НАДУ. - 2003. - № 3. - с. 390-396.

23. Гаєвська О.Б. Організаційна сутність соціального управління. / О.Б. Гаєвська. // Збірник матеріалів ІІ Міжнародної науково-практичної конференції "Сучасні проблеми управління". - 2003. - Ч. І. - с. 7-8.

24. Гаєвська О.Б. Управління і економічна свобода особистості. / О.Б. Гаєвська. // Стратегія економічного розвитку України. - 2004. - № 15. - с. 11-17.

Наукові статті в інших виданнях:

25. Гаєвська О.Б. Сходження до управлінської культури. / О.Б. Гаєвська. // Віче. - 2006. - № 3-4. - с. 52-55.

26. Гаєвська О.Б. Загальноцивілізаційна системність як принцип української міжнародної політики. / О.Б. Гаєвська. // Збір. матеріалів Міжнародної науково-практичної конференції (5-7 жовтня 2006 р.) / КНЕУ ім. Вадима Гетьмана. - 2006. - с. 204-209.

АНОТАЦІЯ

Гаєвська О.Б. Загальноцивілізаційні засади соціального управління. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 "Соціальна філософія та філософія історії".

Дисертація присвячена дослідженню загальноцивілізаційних засад соціального управління на основі методологічного бачення феномену соціального управління як витвору організаційної сутності суспільства, визначального його фактора - управлінської цивілізації, яка є постійним джерелом визрівання все більш досконалих форм соціального буття, розвитку цивілізації в національному і глобальному вимірах.

В дисертації представлені наукові положення, базовою ідеєю яких є погляд на соціальне управління як на об'єктивне явище, що виникає як потреба кооперативного існування праці, яке сучасна цивілізація індивідуалізувала у підприємницькій формі, зокрема в управлінні, а також сучасну концептуальну модель організаційної сутності соціального управління як базової засади його функціонального, інституціонального і, в цілому, соціального впорядкування.

Ключові слова (поняття): загальноцивілізаційні засади, соціальне управління, кооперативна самоорганізація, соціальна (системна) впорядкованість, підприємницьке управління, перехідний період у розвитку управлінської цивілізації, управління міжнародним співробітництвом.

АННОТАЦИЯ

Гаевская О.Б. Общецивилизационные основы социального управления. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 "Социальная философия и философия истории".

Диссертация посвящена исследованию общецивилизационных основ социального управления, которые фундаментально отражают организационный потенциал общества, уровень его развития. Представлен этот потенциал, по концепции исследования, в управленческой цивилизации как подструктурного элемента цивилизации, которая входит в систему общественных отношений как движущая сила эволюции человеческой цивилизации в целом, постоянно усиливая (или ослабляя) эффективность материального и духовного производства. На основе такого видения роли управленческой цивилизации в истории человечества утверждается, что социальное управление именно как общецивилизационное явление является определяющим фактором, и, одновременно постоянным источником вызревания все более совершенных форм социального бытия, развития цивилизации в национальном и глобальном измерениях.

Конкретно исторически организационная сущность социального управления представлена в ее кооперативном потенциале, который постоянно проявляет себя под воздействием политических обстоятельств, что и создает пеструю картину развития управленческой цивилизации, которая в исследовании находит свое теоретическое осмысление под углом зрения общецивилизационности как методологии авторского видения социального управления в целом.

На основе данного авторского видения социального управления выработана концепция управления общественным разделением труда, которое включает все виды управленческой организации и управленческой деятельности и рассматривается как определяющий фактор эффективности системы (упорядочения определенного объекта в интересах общества и личности), по которой можно рассчитать степень эффективности социальной системы, её организационный потенциал, содержание демократизма, прогрессивность движения народа (нации) до уровня развития достижений современной цивилизации, степень эффективности системы управления страной и т.д.

В диссертации предлагается стратегическая мысль о значительном возвышении роли национального гения, в первую очередь, науки (в частности и в первую очередь, методологического обеспечения социального управления), в переходных состояниях общества, когда разрушены стабильные социальные связи в основных сферах общественной жизни, что создает объективно способствующую базу для интелектуальной реформационной деятельности. В связи с чем должны быть созданы условия, в первую очередь, организационные, для активной социально-проэктной деятельности и сосредоточения государственной политики именно на этом, за счёт политического ослабления собственно политической борьбы за власть и непосредственного давления социально-структурных интересов на состояние страны (Украины).

Смена форм социального управления, в частности переходных, по типу украинских, является поэтому, не только приведением в соответствие системы социального управления с уровнем социально-экономического и духовного развития общества, но и организационным задействованием интеллектуального потенциала, в данном случае, украинства, как решающего фактора становления в Украине новой социальной системы.

Нашли своё дальнейшее научное развитие в представленной диссертации и теоретические положения, которые вошли в науку управления как определенная парадигма, через введение в научный оборот понятия организационного потенциала человечества, который представляется как естественный процесс, одним из проявлений которого является переход от низших форм самоуправления к высшим, что для Украины выступает общецивилизационным источником прохождения периода становления новой социальной системы.

Современное концептуальное видение управления международным сотрудничеством в диссертации продолжено идеей, которая состоит в том, что наиболее убедительным проявлением общецивилизационной сущности социального управления является постоянно укрепляющаяся управленческая система, которая должна в своём объективном самосовершенствовании адекватно воссоздать самоуправленческий потенциал человечества и исключить политические (насильственные) действия по созданию условий для его конкретного проявления.

Предлагаемое исследование содержит прогностическое видение автором эволюции общецивилизационных основ социального управления, их роли в развитии современной Украины.

Ключевые слова (понятия): общецивилизационные основы, социальное управление, кооперативная самоорганизация, социальная (системная) упорядоченность, предпринимательское управление, переходный период в развитии управленческой цивилизации, управление международным сотрудничеством.

ANNOTATION

O.B. Gayevska. General civilization principles of social management. - Manuscript.

Doctor of Philosophy Thesis for specialty No. 09.00.03 "Social Philosophy and the Philosophy of History".

This thesis is dedicated to the research of general civilization principles of social management based on methodological viewing of the phenomenon of social management as the product of organizational essence of the society, its determinant factor - managerial civilization, which is the permanent source of appearing of more perfect forms of social being and of the development of civilization in national and global dimensions.

There are certain scientific statements introduced in the thesis, the basic idea of which is viewing social management as an objective phenomenon appearing as the need for cooperative existence of labor, the latter being individualized in the modern civilization in the entrepreneurial form, especially in administration. The thesis also introduces the modern conceptual model of organizational essence of social management as the basic principle of its functional, institutional, and social regulation.

Key words (notions): general civilization principles, social management, cooperative self-organization, social (system) regulation, entrepreneurial administration, intermediate stage in the development of managerial civilization, international cooperation management.

Размещено на Allbest.ru