Легітимація соціальних інститутів: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 141.7: 172

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ЛЕГІТИМАЦІЯ СОЦІАЛЬНИХ ІНСТИТУТІВ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

ТУР МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

ЯЩУК Тамара Іванівна, доктор філософських наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

ЄРМОЛЕНКО Анатолій Миколайович, доктор філософських наук, старший науковий співробітник, Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, завідувач відділу соціальної філософії;

МИХАЛЬЧЕНКО Микола Іванович, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України, керівник центру комплексних досліджень політичних наук;

ПАРАХОНСЬКИЙ Борис Олександрович, доктор філософських наук, професор, Національний інститут проблем міжнародної безпеки, завідувач відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції.

Провідна установа: Київський національний лінгвістичний університет МОН України, кафедра філософії.

Захист відбудеться "29" травня 2007 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий "26" квітня 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Шашкова.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема легітимності соціальних інститутів та механізму їх легітимації завжди посідала чільне місце поміж інших суспільно-політичних проблем. Легітимність політичної влади - важлива передумова соціально-політичної стабільності держави, своєрідний індикатор правильності політичного та економічного курсу уряду. Попри серйозні хвороби радянського політичного режиму, які супроводжували його впродовж усього періоду існування, усе ж пусковим механізмом, що привів до його загибелі, стала криза легітимності радянських інститутів. Головними її елементами були подвійні моральні стандарти радянського способу життя, партійно-номенклатурно-бюрократичний механізм керування, тотальний контроль у всіх сферах життя, заборона інституту приватної власності та підприємницької ініціативи тощо. Дію всіх цих чинників було посилено наприкінці 80-х років ХХ ст. надмірними імперськими амбіціями на міжнародній арені (космічною програмою, допомогою союзникам і воєнними інтервенціями), що обернулося перевантаженням економіки гонкою озброєнь на тлі зростання національного й соціального напруження, принизливо низького рівня якості життя радянського народу.

Проблематика легітимації зберігає неабияку злободенність у контексті сучасних українських реалій розбудови демократичної правової держави. Очевидним є те, що процеси державотворення мали б набагато ефективніший перебіг, якби вони спиралися на надійний легітимаційний фундамент у суспільстві. Однак проблематика легітимації залишається не менш актуальною також для суспільств розвинутої демократії. Запеклі дискусії точаться щодо засад нормативної бази легітимації інституціональної сфери, принципів забезпечення соціальної справедливості та індивідуальної свободи за умов плюралістичних надскладних суспільств. Особливої гостроти ці питання набувають у проблемному полі глобалізаційних процесів. Отже, нагальні потреби соціально-політичної практики висувають проблему соціально-філософського дослідження феномену легітимації соціальних інститутів у ряд пріоритетних.

Аналіз концептуалізації феномену легітимації у світовій філософській думці дозволяє зробити кілька узагальнень. По-перше, хоча безпосередньо дискурс проблеми легітимності політичної влади виникає порівняно пізно (його започатковує М. Вебер), але в імпліцитній формі ця проблема завжди перебувала у центрі уваги філософів. Протягом усієї історії розвитку філософської рефлексії легітимність соціальних інститутів осмислюється в різних перетворених формах: як їх правильність, справедливість, відповідність загальному благу чи природному праву та ін. З огляду на це до питання легітимації є дотичний величезний масив філософських джерел різноманітних напрямів та шкіл, в яких готувалися певні методологічні зрушення у філософському осягненні сутності суспільного життя індивідів, інституціональної сфери соціуму, а також розроблялися конкретні метафізичні концепції соціального устрою та принципів його виправдання, починаючи з давньоіндійської, давньокитайської (конфуціанство, даосизм) і насамперед давньогрецької, де вперше створюються теоретичні концепції держави (Платон, Арістотель), давньоримської (М. Ціцерон), середньовічної філософії (А. Августин, Ф. Аквінський, А. Данте), філософії Нового часу (Дж. Віко, Ж. Боден, Г. Гроцій, Н. Макіавелі, Т. Гобс, Дж. Лок, І. Кант, Й. Фіхте, Г. Геґель, Ж.-Ж. Русо, Д.Г'юм, Б. Спіноза, Ф. Ніцше). Методологічні інтенції новочасної філософії щодо принципів організації соціального співжиття та виправдання соціальних інститутів осмислюються та трансформуються в неокантіанстві (Г. Коген, В. Віндельбанд, Г. Рікерт) та німецькому історизмі (В. Дільтей), в аспекті розвитку соціальних наук (О. Конт, Г. Спенсер, Ф. Тьоніс, Г. Зімель, К. Маркс, Е. Дюркгайм, М. Вебер).

По-друге, попри піонерський доробок М. Вебера, проблема легітимності соціальних інститутів тривалий час тематизувалася переважно в юридичному контексті, де легітимність здебільшого редукувалася до легальності. Утім, починаючи з другої половини ХХ ст., завдяки усвідомленню загрози експансії формальної та технологічної раціональності на всі сфери суспільного життя людини, про що сповістили доповіді учасників Римського клубу, розпочинається активна розробка філософських засад легітимації. Увагу інтелектуалів привертають питання переосмислення принципів подальшого цивілізаційного розвитку, шляхів обмеження техніко-економічної експансії в природне довкілля, звільнення від пут споживацької психології, розробки соціологічних, політологічних, соціально-психологічних концептуальних стратегій легітимації соціальних інститутів. Подальший розвиток філософських засад легітимації соціального буття відбувається в межах позитивізму (К. Попер, Г. Альберт), феноменологічній (Е. Гусерль, А. Шюц, П. Бергер, Т. Лукман) і герменевтичній традиціях (М. Гайдеґер, Г.-Ґ.Ґадамер, П. Рікер), у рамках Франкфуртської школи (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Ю. Габермас, Г. Маркузе, Е. Фром), а також у працях теоретиків політичної теології та філософії (К. Шміт, Г. Арендт).

Після комунікативного повороту у філософії 60-90 рр. ХХ ст., передумови якого готувалися ще в антропологізмі Л. Фойєрбаха та розвивалися у філософській антропології (Г. Плеснер, М. Шелер), у діалогічній філософії (М. Бубер, М. Бахтін), інтеракціонізмі (Дж. Мід), філософії мови (Б. Расел, Дж. Остін, Дж. Серль, Н. Хомські, Л. Вітґенштайн), прагматизмі (Ч. Моріс, Ч. Пірс), екзистенціалізмі (К. Ясперс), активно розробляється ціннісно-нормативна складова легітимації в комунікативній філософії (К.-О. Апель, Ю. Габермас, Д. Бьолер, В. Гьосле, В. Кульман, А. Піпер). Так, К.-О. Апелем та представниками Ерлангенської школи (П. Лоренцен, О. Швелер та ін.) ставиться проблема остаточного обґрунтування соціальних інститутів, яка розвивається в дискусії з постмодернізмом та критичним раціоналізмом. Проте в західній соціальній філософії "дефіцит легітимації" соціуму намагаються долати не лише в напрямку до розробки етичних норм соціальної комунікації, а й на шляху пошуку онтологічних засад етосу, щоб соціальному розвитку на принципах технологічної раціональності протиставити розвиток на гуманістичних цінностях (представники ціннісного консерватизму А. Гелен, Г. Йонас, Г.-К. Кальтенбрунер, Г. Любе та ін.).

У соціально-філософському дискурсі акцент у розробці легітимаційної проблематики переноситься на дослідження засад демократичної легітимності та механізмів політичної легітимації. Тут важливе значення мали праці американських соціологів Т. Парсонса, Е. Гіденса. Зокрема, процедурна концепція легітимації, розвинута в поняттєвих межах системної теорії Н. Лумана, виникла на основі розвитку й трансформації структурного функціоналізму Т. Парсонса. Також наріжне місце посідають праці, присвячені теорії демократії та громадянського суспільства (Б. Акерман, Е. Арато, С. Бенхабіб, Ф. Гаєк, К. Касторіадіс, Дж. Коен, Дж. Коген, Дж. Кін, К. Льовенталь, Т. Неґель, Р. Нозік, Р. Патнам, Й. Шумпетер). Цілком природно, що за умов сучасного плюралістичного західного суспільства увага зосереджується на дослідженні етичного масштабу легітимаційних засад. Мислителям, котрі відстоюють пріоритет універсальних чинників легітимації (етичних норм чи прав) (Ю. Габермас, Д. Гюнтер, Л. Кольберг, Дж. Роулз) протистоять адепти легітимації чинником блага, укоріненого в партикулярні форми життя (Е. Макінтайр, М. Сендел, Ч. Тейлор, М. Тейлор та ін.). У цьому зв'язку особливий інтерес викликає постмодерністський дискурс засад легітимації (Р. Барт, Ж. Дерида, Ж. Лакан, Ж.-Ф. Ліотар, Р. Рорті, М. Фуко).

По-третє, із здобуттям політичної незалежності пробуджується інтерес до проблематики легітимності й легітимації в українській та російській соціальній філософії. За цей період здійснено кілька дисертаційних досліджень, присвячених окремим питанням легітимації: Н. Бусова (легітимація права), А. Єрмоленко (в аспекті обґрунтування етичних норм в площині німецької практичної філософії), А. Назарчук (у площині експлікації етичних домінант соціального розвитку в процесі глобалізації світу), С. Пролеєв (типи легітимації в контексті метафізики влади), С. Рябов (легітимність державної влади), О. Гребіневич (ціннісно-нормативний аспект легітимації політичної системи), М. Ніколко (комунікативну природу легітимаційних процесів), В. Фадєєв (етнокультурні механізми легітимації політичної влади).

До питань легітимності державотворчих процесів на перехідному етапі українського суспільства зверталися Т. Алексєєва, Є. Білий, Є. Бистрицький, О. Кокорська, Н. Костенко, А. Лой, Ю. Макєєв, А. Медушевський, Н. Осипова, Ю. Розенфельд, Ю. Романенко, І. Сікора та ін. Зокрема, А. Колодій легітимність протиставляє полюсу ефективності демократичної політики, І. Головаха та Н. Паніна наголошують на наявності в перехідний період розвитку українського суспільства соціального парадоксу подвійної інституціоналізації, яка й забезпечує необхідний ресурс легальності та легітимності нових соціальних інститутів.

Осмислення причин та важелів делегітимізації влади в кризові періоди розвитку суспільств залишається не менш актуальною і для сучасної західної політичної філософії та соціальної науки. Найбільша увага тут приділяється розробці аспекту легітимації влади та політичної системи (Д. Бітем, Г. Блуменберг, Ю. Гайда, Г. Гайнінг, Д. Гелд, Д. Гібон, Р. Даль, Г. Дукс, Л. Раймонд, Л. Саністебан, С. Сумнер, Д. Цзібулка, Ю. Шліскі, Ю. Фіскін, Р. Форст та ін.). Так, американський політолог Д. Істон тлумачить легітимність як "дифузію підтримки режиму", а його співвітчизник С. Ліпсет легітимність інтерпретує як здатність системи до змін в напрямку до формування в громадян упевненості, що чинні політичні інститути найкраще відповідають їх очікуванням. На дослідженні зв'язку легітимності влади з довірою до неї в суспільстві зосереджуються Г. Аванс, С. Уайтфільд, В. Міллер, Д. Ловель, М. Доган. Причому в контексті плюралістичних демократій легітимність і довіра найчастіше розводяться. Якщо референтом першої розглядають політичні системи, то референтом другої - конкретні політичні інститути та політичну еліту. соціальний інститут легітимація онтологічна

У політично-філософських дослідженнях непоодинокі звернення безпосередньо до теорії легітимності М. Вебера. Скажімо, англійський політичний філософ Д. Гелд розвиває класифікацію легітимності, розрізняючи сім її типів. У цьому ж руслі працює чимало російських та українських науковців - К. Завершинський (ґенеза та еволюція концепту легітимності), Р. Пілон (у структурі легітимності виокремлює три компоненти: право особистості, демократію і конституційний лад), Ж. Шабо (головні типи легітимності), Р. Шпакова (сучасні інтерпретації теорії легітимності М. Вебера), В. Ковальчук (легітимність влади в контексті політико-правового вчення Платона), А. Корюшкін (концепт демократичної легітимності). Незмінний науковий інтерес у сучасному політико-філософському дискурсі викликає також питання дослідження контрактуалістичного аргументу легітимації (В. Керстінг, Г. Аляєв, Е. Соловйов, О. Хома, В. Шамрай, М. Яком та ін.).

У соціально філософському та філософсько-історичному аспекті до проблематики легітимації дотичні праці З. Баумана, А. Бека, Д. Бела, І. Берліна, П. Бурдьє, С. Гантінгтона, Дж. Гелбрейта, О. Гьофе, Н. Еліаса, Е. Канеті, М. Кастельса, П. Козловські, Р. Колінгвуда, Й. Масуда, С. Московічі, Л. Мемфорда, Х. Ортеги-і-Гасета, Е. Тофлера, Ф. Фукуями. Необхідне теоретико-методологічне підґрунтя для розробки теми дослідження дають праці українських та російських науковців В. Андрущенка, І. Бойченка, Г. Горак, Л. Губерського, К. Жоля, Д. Іванова, В. Іноземцева, А. Карася, В. Кізіми, Л. Кравченка, С. Кримського, М. Михальченка, Ю. Павленка, Б. Парахонського, Л. Ситниченко, В. Табачковського, А. Толстоухова, Т. Ящук.

Важливе значення мають також чисельні розвідки про аспекти осягнення міфологічних і релігійних засад легітимації (Ж. Батай, Е. Дюркгайм, Р. Каюа, Л. Леві-Брюль, К. Леві-Строс, Б. Малиновський, К. Хюбнер, Дж. Фрезер, О. Білокобильський, А. Левандовський, О. Лосєв, Г. Носова, С. Токарев), а також легітимаційного потенціалу символу як багатовимірного культурного феномену та головного структуротворчого чинника діяльності та пізнання. Соціальні інститути за своєю екзистенційною сутністю (як носії певних смислів і нормативності) у соціальному житті набувають символічного значення. Через це вимір символічного співвіднесення реальних соціальних інститутів з трансцендентним неминуче навантажується й роллю їх легітимації. Щодо цього корисними є праці Р. Барта, Ж. Бодріяра. П. Бурдьє, М. Еліаде, Е. Касірера, Дж. Міда, В. Тернера, К.-Ґ.Юнґа. В українській та російській філософії легітимуючі спроможності символу досліджують передусім В. Бурлачук (символічні структури соціального світу), С. Поцелуєв (в аспекті естетично-символічних ресурсів влади), В. Полянська (у площині символічної політики), М. Ямпольський (фізіологію символічного) та ін.

Окремі напрями в дослідженні легітимаційної проблематики становлять праці, присвячені легітимаційному потенціалу ідеології (К. Мангайм, К. Маркс, Г. Маркузе, П. Рікер та ін.), права (Ф. Гаєк, О. Гьофе, Р. Дворкін, Г. Кельзен, Ш. Монтеск'є, К. Туорі, Р. Ципеліус, Л. Фулер), проблемам раціональності (І. Добронравова, В. Левченко, В. Стьопін, М. Попович та ін.) та постмодерної філософії (І. Ільїн, В. Іноземцев, В. Лук'янець, О. Соболь, В. Ярошовець та ін.).

По-четверте, взагалі є підстави констатувати наявність у сучасному українському гуманітарному дискурсі, а також країн ближнього зарубіжжя певного зсуву в дослідженнях проблематики легітимації у бік формально-юридичного та соціально-політологічного спектрів. В соціально-правових дослідженнях легітимності політичної системи чи політичної влади акцент робиться на обґрунтуванні їх законності (В. Ковальчук, Н. Косолапов, М. Мірошниченко, В. Нечипоренко, О. Середа). У такий спосіб легітимність найчастіше вимірюється правовою валідністю. Політологічний вектор досліджень легітимності виявляє інтерес до механізмів та політичних стратегій легітимації політичної системи, державної влади, демократичних інститутів, політичної еліти. Предметом дослідницької уваги в цьому разі постають ефективність методів демократичної легітимації - вибори, референдуми, плебісцити, різноманітні маніпулятивні технології(С. Єлисєєв, Г. Григорянц, А. Скорняков, І. Хаврук, О. Дащаківська). Політологічно зорієнтовані дослідження спираються на емпіричні соціологічні дослідження соціуму. Звідси соціологічний вектор дослідження легітимності виявляє у кількісних показниках міру довіри громадської думки до тих або тих інститутів соціуму, політичного режиму чи політичної системи загалом (І. Попова, І. Бекешкина).

Соціальні суб'єкти як носії довіри, прийняття та визнання (обґрунтування) соціальних інститутів керуються певними мотивами та інтересами. На цій підставі виокремлюється соціально-психологічний вектор досліджень легітимності. Показовою у цьому зв'язку є позиція Ю. Кравченка та В. Чечеля, які витлумачують легітимність як стан психіки в певний час, що виражає рівень задоволення індивіда соціальними інститутами щодо забезпечення його базисних вітальних потреб.

Віддаючи належне науковій значущості робіт авторів цих підходів, усе ж можемо стверджувати, що поза їх увагою залишається передусім морально-ціннісний (нормативний) аспект у дослідженні легітимності. Отже, незважаючи на те, що кількість публікацій з проблем легітимності й легітимації в українському соціально-гуманітарному дискурсі в останні роки бурхливо зростає, однак не знято потребу в системному соціально-філософському дослідженні питання легітимації соціальних інститутів, насамперед в аспекті експлікації концептуально-методологічних засад теоретичних моделей легітимації. А це дало б змогу адекватно осягнути кризу легітимації інститутів за умов поширення глобалізаційних процесів на всі сфери соціального життя: політику, економіку, спорт, інформацію тощо.

Об'єкт дослідження становить феномен легітимації соціальних інститутів.

Предмет дослідження - концептуально-методологічні засади теоретичних моделей легітимації соціальних інститутів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України", теми науково-дослідної роботи філософського факультету "Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання" (НДР №06 БФ 041-01) та завершеної теми "Філософська і політична освіта на перетині тисячоліть" (НДР №01 БФ 041-01).

Метою дослідження є розробка соціально-філософської концепції легітимації на основі узагальнення і систематизації основних концепцій легітимації соціальних інститутів, передусім політичної сфери, експлікація їх концептуально-методологічних засад, а також чинників їх трансформації у філософській діахронії.

Досягнення поставленої мети потребувало розв'язання низки дослідницьких завдань:

- шляхом порівняльного аналізу й узагальнення основних напрямів концептуалізації феноменів "інститут", "легітимність" та "легітимація" конкретизувати визначення цих понять;

- виявити основні тенденції трансформації концептуально-методологічних засад легітимації соціальних інститутів в діахронії змін філософських парадигм у контексті суспільної раціоналізації;

- уточнити класифікацію панівних форм легітимації соціальних інститутів у певних історичних типах суспільств;

- розкрити особливість граничної легітимації соціальних інститутів, відповідно, у межах символічного універсуму міфології, епістемологічного фундаменталізму й на засадах трансцендентально-прагматичної рефлексії;

- окреслити потенціал взаємодоповнюваності конкуруючих постметафізичних моделей легітимації соціальних інститутів на основі компаративного аналізу їх концептуально-методологічних засад в аспектах "універсальне - контекстуальне", "монологічне - діалогічне", на принципах комунікативної та системної раціональності;

- дослідити евристичні можливості постмодерністського дискурсу проблем легітимації соціальних інститутів на основі аналізу концептуально-методологічних засад цього типу філософування як віддзеркалення реалій сучасного постмодерного суспільства;

- виявити через соціально-філософський аналіз феномену глобалізації соціокультурні чинники делегітимації усталених (модерних) соціальних інститутів та напрями трансформації механізмів їх легітимації;

- з'ясувати сутність політичного як ладотворчого феномену, специфіку постметафізичного розуміння політики та механізмів її легітимації (демократичну легітимність);

- висвітлити легітимаційний потенціал ідеї справедливості в контексті сучасного соціально-філософського дискурсу;

- на основі здійсненого дослідження виокремити головні напрями та необхідні передумови інституціоналізації моделі легітимації наддержавних інститутів, яка відкриває оптимістичну перспективу утвердження ідеалів гуманності, толерантності й справедливості в епоху глобалізації та "постісторичної" стагнації.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Для розв'язання поставлених дослідницьких завдань використовуються соціально-філософський, гносеологічний концептуальні підходи. Виходячи із припущення, що кожному типу державно-політичного утворення притаманний певний домінуючий тип легітимації, застосовано органічне поєднання діахронічного (темпорального, генетичного) та синхронічного (структурного) підходів до дослідження легітимації соціальних інститутів, що конкретизується в загальнокультурному методі єдності логічного й історичного, а також компаративному підході. Використання означеного інструментарію уможливило формулювання соціально-філософської концепції легітимації соціальних інститутів на основі комплексного розгляду та узагальнення існуючих теоретичних моделей легітимації. Застосування діалектичного методу (у першому розділі) дало змогу розглянути трансформацію методологічних засад легітимації соціальних інститутів та зміну парадигм у розвитку соціальних наук. Аналіз та конкретизація понять "інститут", "легітимність", "легітимація", "демократична легітимність", "комунікативна влада", "глобалізація" тощо потребувало застосування феноменологічного й герменевтичного методів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській соціально-філософській думці обґрунтовано соціально-філософську концепцію легітимації соціальних інститутів, виявлено тенденції в трансформації концептуально-методологічних засад легітимації в процесі зміни філософських парадигм, на основі чого запропоновано цілісний підхід до аналізу легітимаційної проблематики соціальних інститутів.

Наукова новизна отриманих результатів конкретизується в таких положеннях:

- на основі теоретичного синтезу основних підходів у соціальній філософії та соціальній теорії запропоновано цілісні філософські концепти таких феноменів, як соціальний інститут, легітимація, легітимність. Зміст поняття соціального інституту становить усталений комплекс формальних та неформальних правил, принципів, кодів та смислів, які впорядковують та кристалізують соціальне буття акторів у системі ролей, статусів, організацій. Наголошено на владному (потестарному) потенціалі соціального інституту, що виявляється у функції нормативної регуляції та регламентацій суспільного життя та обумовлює потребу в легітимації інститутів. Легітимація являє собою процес (діяльність) обґрунтування, визнання та прийняття соціальних інститутів, надання їм суб'єктивної значущості згідно з уявленнями про цінність, благо та належне. Легітимність є атрибутивною ознакою соціального інституту й виражає суб'єктивний рівень визнання (довіри) до нього в соціумі;

- обґрунтовано концептуальну стратегію дослідження засад легітимації соціальних інститутів на основі чинника суспільної раціоналізації, що дозволило відтворити цілісну картину трансформації соціальних інститутів та типів їх легітимації в контексті зміни філософських парадигм від онтологічної через менталістичну до лінгвістичної;

- шляхом реконструкції генези основних типів легітимації уточнено поняття традиційної легітимації, що інтерпретується як онтологічно-сакральна, у межах якої окреслено за ознакою рефлексивності специфіку міфологічної й релігійної легітимації, котрі спираються на догматизовані комплекси знання: перша - на механізм магічних практик, а друга - на священну практику ритуальної апеляції до Бога;

- уточнено зміст поняття граничної легітимації соціальних інститутів як безумовного та остаточного (абсолютного) їх виправдання в межах трьох парадигмальних методологічних моделей та розкрито її суть у рамках, відповідно, символічного універсуму міфології (наданням соціальним інститутам космічної чи божественної релевантності), епістемологічного фундаменталізму трансцендентальної філософії (постулюванням неусувності певних рефлексивних операцій епістемологічного суб'єкта згідно з певними правилами) та дискурсивної етики (шляхом трансцендентально-прагматичної рефлексії загальних передумов аргументації);

- уточнено концептуальну структурну відповідність домінування певного типу легітимації (за умов дифузії легітимуючих принципів) у конкретному інституціональному комплексі історичного типу суспільств: в архаїчному - міфологічна, у традиційному суспільстві високих культур (державно-організованому) - релігійна, у модерному (індустріальному) - формально-раціональна (процедурна), у постмодерному (постіндустріальному) - дедалі більш утверджується деліберативна практика легітимації на основі інтерсуб'єктивного порозуміння в процесі мовних ігор;

- розкрито категоріальну структуру й методологічну специфіку дискурсивно-етичної парадигми легітимації, методологічне підґрунтя якої становлять принципи дискурсу (D), консенсусу (К), універсалізації (U), а теоретичне ядро - поняття дискурсу як метаінститут легітимації, що діє на основі принципу універсалізації не лише в сенсі узагальнення взаємності, а й у сенсі трансцендентального характеру легітимуючої функції консенсусу учасників симетричної арґументативної комунікації;

- уперше в українській філософській думці здійснено теоретичний аналіз методології процедурної легітимації в межах системної теорії, розкрито її категоріальну структуру й механізм; встановлено, що процедурна легітимація виявляє самолегітимуючі претензії політичної системи на основі принципу навчання в соціальній системі та переструктуралізації соціальних очікувань;

- експліковано легітимаційний потенціал таких раціоналізованих соціальних інститутів, як право (полягає у формально-раціональному характері та елімінації ціннісного компонента) й мораль (універсалізації справедливості), конкретизовано специфіку легітимації правових і моральних норм у рамках дискурсивно-етичної та системно-теоретичної методологій;

- за допомогою дослідження методологічного арсеналу постмодерного філософування, виявлено легітимаційні підходи головних постмодерних теорій (деконструкція монологічності й центрації, критика гранднаративів, дисциплінарних практик, монологічності словників та мовних матриць), їх позитивний зміст у контексті розвитку посттоталітарних суспільств у напрямку до їх плюралізації, утвердження таких демократичних інститутів та цінностей, як толерантність, права людини, повага до іншого, неповторного, індивідуального тощо;

- узагальнено соціально-філософський дискурс ідеї справедливості як морального джерела легітимації (змістовні, формальні та процедурні концепції), через компаративний аналіз виявлено потенціал досягнення соціальної справедливості в контексті контроверзних методологій легітимації соціальних інститутів, відповідно, дискурсивно-етичної, теорії справедливості як чесності, системно-теоретичної та постмодерністської;

- розкрито зміст феномену політичного як ладотворчого феномену в процесі суспільної раціоналізації від сакральних до демократичних джерел легітимації, поняття політики як "явленості" публічної дії на засадах свободи в царині потестарних відносин суб'єктів (зокрема й знеособлених суб'єктів - інститутів), окреслено зміст постметафізичного розуміння політики (розрив з традиціоналізмом "природних" континуумів, сприйняття політичної практики в контексті усвідомлення самовизначення й самоздійснення народу на засадах раціонального дискурсу як визначного механізму легітимації); уточнено зміст демократичної легітимності (обґрунтування політичних рішень на засадах публічності, рефлексивність, процедурність як універсальні передумови деліберативності) та висвітлено специфіку її розуміння в контексті контроверзних теоретичних моделей демократії (радикальної, республіканської, деліберативної, системно-теоретичної, неопрагматистської);

- обґрунтовано висновок шляхом порівняльного аналізу контроверзних методологій легітимації на засадах універсальних та партикулярних чинників, комунікативної і системної раціональності про комплементарний потенціал сучасних постметафізичних стратегій легітимації соціальних інститутів, їх апроксимацію (зближення) в поняттєвих межах дискурсивно-етичної методології;

- окреслено ймовірні вектори розвитку соціальних інститутів у процесі глобалізації світу; конкретизовано положення про депотенціацію інституту національної держави та загострення кризи демократичної легітимності в глобальному соціальному просторі; визначено деякі необхідні передумови інституціоналізації легітимації наддержавних інституцій на засадах деліберативної глобальної демократії.

Теоретичне значення дослідження полягає в розробці цілісної соціально-філософської концепції легітимації соціальних інститутів у методологічній площині поняття раціональності, положеннях і висновках, одержаних завдяки компаративному аналізу концептуально-методологічних засад основних моделей легітимації соціальних інститутів у контексті розвитку парадигм філософування. Одержані теоретичні результати дозволять виявити основні тенденції та суперечності у формуванні демократичних інститутів в Україні, критично оцінити новітні філософсько-світоглядні конструкти пояснення легітимаційних процесів у транзитивних суспільствах. Методологічні підходи, теоретичні положення й висновки дисертації можуть слугувати основою для подальшого розвитку методології соціально-філософського пізнання, насамперед у площині філософського аналізу суперечливих процесів глобалізації світу в аспекті легітимації наддержавних інституцій.

Практичне значення одержаних результатів бачиться в можливості застосування теоретичних положень та висновків дисертації для оцінки методологічних засад легітимаційних процесів в українському суспільстві та перспектив їх розвитку, розробки принципів політичних програм і проектів державотворення в Україні, у навчальному процесі при викладанні та вивченні у вищих закладах освіти відповідних тем курсів "Філософія", "Соціальна філософія", "Практична філософія", "Політична філософія", "Філософія права", "Соціологія", "Політологія". Теоретичні положення дисертації та одержані результати можуть бути використані в розробці окремого спецкурсу для студентів філософських та політологічних факультетів і відділень, а також підготовки та перепідготовки держслужбовців та політиків-практиків у межах постійно діючих семінарів.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на засіданні кафедри філософії. Їх оприлюднено в наукових доповідях та повідомленнях на Всеукраїнській науково-практичній конференції "Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні" (м. Київ, 26-27 лютого 1998 р.); на Міжнародній науково-теоретичній конференції "Філософія Джона Лока і сучасність" (м. Дніпропетровськ, 24-25 травня 2001 р.); Міжнародній науково-теоретичній конференції "Глобалізація очами сучасника: Блиск і злиденність феномену" (м. Суми, 26-27 вересня 2002 р.); Міжнародній філософській конференції "Цінності громадянського суспільства і моральний вибір: український досвід" (м. Київ, 3-4 червня 2005 р); на Третій (м. Львів, 20-22 травня 2005 р.) та Четвертій (м. Ялта, 25-28 вересня 2006 р.) Міжнародних конференціях "Розвиток демократії та демократична освіта в Україні"; Четвертому російському філософському конгресі "Філософія і майбутнє цивілізації" (Москва, 24-28 травня 2005 р.); Міжнародних наукових конференціях "Дні науки філософського факультету" Київського національного університету імені Тараса Шевченка (26-27 квітня 2005 р. та 12-13 квітня 2006 р.); Третій міжнародній літній філософській школі "Сучасна соціальна філософія: дебати між лібералізмом і консерватизмом" (м. Київ, 26 червня - 9 липня 2000 р.); щорічних теоретичних семінарах Кантівського товариства при Українському філософському фонді та ін.

Головні положення та висновки дисертації впроваджено в лекційному курсі "Практична філософія", прочитаному автором на філософському факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, курсі "Філософія" для студентів Київського національного університету технологій та дизайну, а також у лекціях для слухачів постійно діючого семінару з підвищення кваліфікації держслужбовців та посадових осіб місцевого врядування "Організаційно-правові засади діяльності органів влади" та школи кадрового резерву "Моя професія служити Україні" за програмою Черкаського обласного центру перепідготовки спеціалістів.

Публікації. Основний зміст дисертації викладено в науковій монографії "Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів" (23 друк. арк.). З теми дисертації опубліковано 26 статей у наукових журналах та збірниках наукових праць, у тому числі 21 статтю у наукових виданнях, визнаних фаховими ВАК України, а також п'ять тез доповідей у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура й обсяг дисертації. Предмет дослідження та специфіка поставлених завдань зумовили структуру дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів (11 підрозділів), висновків та списку використаних джерел, що містить 556 найменувань на 41 сторінці. Повний обсяг дисертації становить 449 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано стан розробленості її у філософському та суспільно-гуманітарному дискурсах, показано зв'язок дослідження з науковими програмами, розкрито його мету й завдання, об'єкт і предмет, подано методологічну та теоретичну основу, наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне та практичне значення, а також відомості про їх апробацію та оприлюднення.

У першому розділі - "Теоретико-методологічні засади легітимації соціальних інститутів" - простежується як у процесі суспільної раціоналізації дорефлексивні форми легітимації (міфологічна і частково релігійна) замінюються рефлексивною (формально-раціональною) легітимацією. Аналізуються методологічні зрушення в новочасній філософській рефлексії, що зрештою обертається виникненням соціального конструктивізму передусім у вигляді теорій суспільної угоди. Далі, на тлі експлікації методологічних вад філософії суб'єктивності, досліджується трансформація методологічних підвалин легітимації в межах розвитку соціальних наук, що врешті-решт призводить до зміни парадигми. У розділі обґрунтовується теза, що легітимаційний потенціал консенсуально-комунікативної раціональності - з його претензією на граничну легітимацію інститутів у площині трансцендентально-прагматичної рефлексії - виростає внаслідок трансцендентально-прагматичної трансформації філософії Канта в поняттєвих межах дискурсивної етики.

У першому підрозділі - "Експлікація вихідних теоретичних концептів" - створюється необхідний поняттєво-категоріальний та методологічний підмурівок авторської концепції дослідження легітимації соціальних інститутів. На підставі аналізу поліпарадигмальних підходів до визначення змісту інституту формулюється його робочий концепт, в якому акцент зроблено на амбівалентності феномену інституту: ідеальній (комплекс правил, смислів) і матеріальній (соціальне утворення, структура) складових. У роботі автор оперує розумінням соціального інституту як усталеного комплексу формальних та неформальних правил, принципів, кодів, смислів, котрі впорядковують та кристалізують соціальне буття акторів у системі ролей, статусів, організацій. Схиляючись до позиції феноменологічної соціології знання П. Бергера та Т. Лумана, наголошується, що становлення соціальних інститутів відбувається стихійно в процесі типізації ситуацій соціальної дії (як об'єктивація та впорядкування на основі взаємного визнання певного фрагмента соціального життя) або шляхом свідомого запровадження (соціальний конструктивізм). Звідси владний (потестарний) потенціал інституту, що виявляється у функції нормативної регуляції та регламентацій суспільного життя, вказує на апріорний зв'язок з перспективою його обґрунтування, визнання (довіри) та прийняття. Під легітимацією саме й розуміється процес (діяльність) обґрунтування, визнання та прийняття соціальними суб'єктами соціальних інститутів. У легітимаційному процесі здійснюється свідоме надання соціальним інститутам суб'єктивної значущості згідно з уявленнями про цінність, благо та належне. Будь-яка легітимація розгортається в ціннісно-нормативному полі й спирається на нормативний консенсус у суспільстві щодо значень життєвого світу. Легітимність є не просто результатом легітимаційного процесу, а атрибутивною ознакою соціального інституту. Виражаючи включеність особистого компонента в потестарні відносини, легітимність характеризує рівень визнання (довіри) до соціального інституту (інституціональної сфери загалом) у соціумі, його якісну когнітивно-ціннісну визначеність.

Теоретично-методологічну основу розробки соціально-філософської концепції легітимації соціальних інститутів, що відбиває особливість авторської позиції, становить поняття раціональності. Трансформації змісту цього поняття у відповідних типах наукової раціональності (класична, некласична та постнекласична) та парадигмах філософування (онтологічна, менталістична (розумова) та лінгвістична) визначають перспективу парадигмальних методологічних моделей легітимації, а також відповідні ідеальні типи легітимації: онтологічно-сакральний (традиційний), формально-раціональний і наративний.

У другому підрозділі - "Трансформація засад легітимації в контексті зміни філософських парадигм" - аналізуються чинники трансформації методологічних принципів легітимації в процесі переходу від онтологічної через менталістичну до лінгвістичної парадигми філософування.

У першому пункті - "Онтологічно-сакральна легітимація" - та другому - "Формально-раціональна легітимація" - простежується як у процесі суспільної раціоналізації дорефлексивний, онтологічно-сакральний тип (міфологічна та частково релігійна легітимація) поступається рефлексивному, формально-раціональному типу легітимації.

Зокрема, відзначається, що джерелом легітимації соціальних інститутів в архаїчному суспільстві виступають міфологічні картини світу, колективні уявлення про сакральне. Це виражається в магічній практиці та реалізується в символічно-чуттєвій формі в обрядах і ритуалах. Ключем для розуміння сутності міфологічної легітимації є теза про онтологічний характер міфу, теоретично-методологічну базу обґрунтування якої становлять праці Р. Барта Е. Дюркгайма, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Строса, Б. Малиновського та Дж. Фрезера.

У міру того, як відбувається рефлексивне розмивання міфологічних картин світу, на зміну їм приходить релігійний світогляд, головною особливістю якого є подвоєння світу. Синкретичний світ міфології розщеплюється на земний (поцейбічний) світ людини та сакральний (потойбічний) світ богів, духів, демонів.

Зміна парадигми філософування від онтології до філософії свідомості знаменувала становлення конструктивізму як загальної філософської методології. Саме такою моделлю раціональної легітимації політичного панування постає ідея суспільної угоди, яка, починаючи з новочасної доби, править за універсальну нормативну інстанцію формально-процедурної легітимації соціальної практики не лише в політичній, а й економічній та інших царинах суспільного життя. У підрозділі аналізується контрактуалістичний аргумент легітимації в контексті методологічних підходів Т. Гобса, Дж. Лока, Ж. -Ж. Русо, Д.Г'юма, І. Канта. Наголошується, що подальша еволюція контрактуалістичного аргументу легітимації в політичній філософії Нового часу призвела до формування в межах теорії суспільної угоди двох парадигмальних конструктивістських підходів легітимації соціальних інститутів та політичної практики: гобсівського, фундованого на інструментально-стратегічному розумі нормативного індивідуалізму, та кантівського підходу морального конструктивізму, основаного на принципі практичного розуму, що апелює до царства цілей універсалізації справедливості. Зазначені парадигмальні підходи формально-процедурної легітимації новочасної доби у ХХ ст. розвинулися у дві контроверзні теоретичні стратегії легітимації, де легітимуючий потенціал зміщується в самі передумови та процедури виправдання й визнання соціально-політичної практики як справедливої, відповідно, у теорію системного аналізу Н. Лумана та теорію дискурсивної етики К. -О. Апеля й Ю. Габермаса.

У третьому пункті - "Проблема легітимації в контексті зміни парадигми соціальних наук" - актуалізується методологічна проблема подолання кантівського дуалізму світів і забезпечення єдності розуму. Цим обумовлено звернення до аналізу логіки розвитку соціально-гуманітарного знання в рамках неокантіанства й німецького історизму: необхідністю виявити ідейно-теоретичні передумови соціологічної теорії легітимності М. Вебера, яка визріла в контексті цих ідей.

Становлення комунікативної моделі легітимації соціальних інститутів простежується шляхом метакритичного аналізу методологічних засад філософії практики, феноменології, прагматизму та герменевтичної філософії. На цій основі розглядається формування в постметафізичну добу усвідомлення того, що шукану єдність розуму гарантує комунікація. В етосі комунікативної дії реалізується креативний момент мовного конституювання світу в інтерсуб'єктивній площині всупереч практиці покладання смислу суб'єктно-центрованим розумом філософії суб'єктивності.

У цьому ж підрозділі аналізується легітимаційна функція ідеології, розглядається спроба П. Рікера перетлумачити теорію легітимності М. Вебера в контексті ідеології. Чільне місце тут відведено метакритичному аналізу проекту Ideologiekritik Франкфуртської школи та формуванню комунікативного концепту нової ідеології (Габермас).

Зрештою формулюється висновок: якщо в парадигмі філософії суб'єктивності соціальна дійсність поставала результатом роботи світового духу, утіленням якого була соціальна історія (Геґель), а соціальні науки в розробці критеріїв легітимації орієнтувалися на поняття пізнання, усвідомлення та самоусвідомлення, то в парадигмі комунікації найбільш адекватним медіумом культурно-історичного втілення людського духу витлумачується мова, у площині якої твориться соціальна дійсність на засадах порозуміння, й у такий спосіб в соціальному вимірі долається протиставлення суб'єкта об'єкту. Комунікативний поворот у філософії означив перехід від менталістичної до лінгвістичної парадигми, котра знаменує собою постметафізичний спосіб осмислення легітимаційних засад соціальних інститутів.

В третьому підрозділі - "Гранична легітимація: подолання епістемологічного фундаменталізму" - відзначаться, що філософія з часу свого виникнення формується з претензією бути всезагальним знанням про універсум сущого. Легітимація в площині метафізичних пошуків виступає в модусі граничного обґрунтування засад буття й мислення, які своєрідним чином трансформуються у філософсько-історичній діахронії в процесі переходу від онтологічної парадигми філософування через менталістичну до лінгвістичної. В онтологічній парадигмі гранична легітимація здійснювалася шляхом надання соціальним інститутам космічної чи божественної релевантності. На рефлексивному рівні ця проблема в модусі остаточного обґрунтування ставиться, починаючи з античності, метафізичною філософією. Проте свого апогею ці амбіції сягають в епістемологічному фундаменталізмі філософії просвітництва.

У трансцендентальній філософії від Декарта до Гусерля специфіка філософського обґрунтування полягає в прийнятті очевидно даного. Проте неусувною вадою граничного обґрунтування теоретичного знання та моральних належностей у трансцендентальній філософії є методичний соліпсизм та принцип суб'єктивності, на якому ґрунтована філософія модерну. Непоодинокі спроби подолати ці вади виявилися невдалими. Це усвідомлювалося як криза розуму та філософії як метафізики.

У підрозділі наголошується, що справжнє подолання спадщини філософії суб'єктивності відбулося у межах комунікативної практичної філософії, де когнітивне осягнення світу здійснюється не в теоретичному модусі (як теорія пізнання, епістемологія), а як практика герменевтичного дискурсу. У цій методологічній перспективі під граничним обґрунтуванням розуміється вже не дедуктивна, а строго рефлексивна аргументація стосовно логічно необхідних умов доведення як такого.

Центральне місце в дисертації посідає другий розділ - "Постметафізичні моделі легітимації", - присвячений дослідженню двох провідних у сучасному соціально-філософському дискурсі Заходу парадигмальних постметафізичних моделей легітимації соціальних інститутів на засадах дискурсивної етики К. -О. Апеля й Ю. Габермаса та конкуруючого з ними системно-теоретичного аналізу Н. Лумана. Особливістю цих теоретичних стратегій легітимації є те, що вони обидві намагаються відстояти проект просвітництва в постметафізичній культурі. Перша - у поняттєвій перспективі трансцендентальної прагматики шляхом трансформації практичного розуму в комунікативну раціональність, а друга - шляхом збереження раціональності в модусі ефективно діючих аутопойєзисних соціальних систем. На підставі компаративного аналізу виявляється комплементарний потенціал цих парадигмально-контроверзних моделей легітимації. На цьому тлі в розділі також аналізуються концептуальна стратегія легітимації в контексті постметафізичного проекту справедливості як чесності Дж. Роулза та постметафізичний концепт політики й головні теоретичні моделі її легітимації.

У першому підрозділі - "Концептуальні засади дискурсивно-етичної легітимації" - здійснюється аналіз поняттєвого інструментарію дискурсивної етики, який утворює теоретико-методологічні рамки реалізації граничної легітимації. Спочатку експлікуються теоретико-методологічні засади трансцендентальної прагматики К. -О. Апеля, яка виникає внаслідок лінгвістично-трансцендентально-семіотичного повороту у філософії (перший пункт - "Прагматична трансформація трансцендентальної філософії"). У царині трансформації трансценденталізму кантіанства ключову роль поряд із концепцією мовної гри пізнього Л. Вітгенштайна відіграють поняття трансцендентальної (ідеальної) спільноти комунікантів К. -О. Апеля та поняття ідеальної комунікації Ю. Габермаса, які становлять регулятивну інстанцію здобуття консенсусу в процесі дискурсу (аргументативної комунікації). Консенсус комунікантів служить джерелом легітимації соціальних інститутів, виконуючи тим самим у лінгвістичній парадигмі роль, подібну тій, що її виконували в онтологічній парадигмі сакральне (божественний розум в християнській метафізиці), у філософії суб'єктивності (кантіанстві) трансцендентальний суб'єкт і трансцендентальна апперцепція, а в аналітичній філософії - логічна структура мови.

Легітимаційний механізм дискурсивної етики розкривають такі її принципи: принцип дискурсу" (D) - піддавати раціональній проблематизації будь-які взаємні домагання значущості; принцип консенсусу (К), що надає такому способу легітимації формально-процедурний характер; принцип універсалізації (U), котрий виражає трансцендентально-прагматичний характер передумов дискурсу.

В основі дискурсивно-етичної моделі легітимації соціальних інститутів лежить принцип взаємності універсалістської моралі, обґрунтування якого спирається на теорію морального розвитку Л. Кольберга. При цьому постулюється відповідність онтогенезу й філогенезу в рамках теоретичної схеми морального розвитку. Звідси логіка соціальної еволюції вкладається в схему переходу від доконвенціональної моралі (домінує в архаїчному суспільстві) через конвенціональну (домінує в традиційному суспільстві у формі послуху суспільним і державним інститутам) до постконвенціональної моралі (у суспільствах Нового часу).

У підрозділі наголошується, що, попри неабиякий потенціал утопізму, притаманного дискурсивно-етичній моделі легітимації, вона повною мірою може слугувати регулятивною ідеєю досягнення порозуміння щодо проблемних соціальних питань в перспективі контрфактичної антиципації (передбачення) свободи від панування й влади в кожному серйозному аргументативному дискурсі (Апель).

У другому пункті - "Універсальний громадський дискурс як метаінститут легітимації" - йдеться про те, що дискурсивна етика виконує функцію легітимації інститутів у площині відкритого універсального громадського дискурсу, який є метаінститутом, бо функціонує на основі принципу універсалізації не лише в сенсі узагальнення взаємності, а й у сенсі універсалізації легітимуючої функції консенсусу учасників симетричної арґументативної комунікації - функції, що поширюється на всі зобов'язуючі норми моралі й права.

На підставі специфікації абстрактного поняття раціонального дискурсу відносно норм дії здійснюється розрізнення принципів універсалізації (U) і дискурсу (D). Головна сутність першого полягає в тому, щоб гарантувати безсторонність у процесі легітимації норм. А оскільки норми дії конкретизуються на норми моралі й норми права, то це тягне за собою відповідну специфікацію функції безсторонності принципу дискурсу. У випадку легітимації моральних норм принцип "D" виступає як моральний принцип "U" (виконуючи роль правил аргументації), а в разі легітимації норм права - як принцип демократії. З огляду на це й робиться висновок: відмінність між принципами моралі і демократії зводиться, по суті, до двох моментів: а) сфери їх застосування (внутрішнє / зовнішнє) та б) обсягу охоплення ними норм дії (універсальне / партикулярне).