Легітимація соціальних інститутів: соціально-філософський аналіз

Далі дається дискурсивно-етичне тлумачення демократичного процесу (дискурсивної демократії). Особливість застосування дискурсивної етики в демократичному процесі полягає в перенесенні акценту з інституціональної сфери на сферу публічності. Обґрунтування й легітимація соціальних інститутів та політичної діяльності здійснюється на основі пріоритету громадськості й виводиться з необхідності реалізації "вільної від панування комунікації". Суть дискурсивно-етичного тлумачення демократії полягає в тім, що процедурам і передумовам раціональної згоди щодо соціальних інститутів надається легітимуюча сила й вони становлять підвалину їх легітимності. У цьому випадку рефлексивність і процедурність здобуття консенсусу стають універсальними передумовами, що замінюють будь-які інші матеріальні засновки обґрунтування. Саме це й виступає головним змістом принципу демократичної легітимності, в площині якого враховується плюралізм конкретно-історичних форм демократичного правління.

Теоретичне ядро нормативної моделі демократії та демократичної легітимності становить концепт публічності або громадськості - як ідеальний комунікативний простір, в якому розгортаються теоретичні й практичні дискурси, що легітимують соціальні інститути на основі дискурсивно-етичного способу формування волі громадян. Оскільки "організаційним субстратом" публічної сфери є громадянське суспільство, то чільне місце у цьому пункті підрозділу посідає також теоретичний аналіз цього концепту.

Специфіка легітимації моральних і правових норм розглядається в третьому пункті цього підрозділу - "Легітимація легітимації: мораль і право в легітимаційному процесі". Особливість таких величних соціальних інститутів як мораль і право полягає в тім, що вони не тільки потребують легітимації, але й самі виступають інстанцією легітимації інших соціальних інститутів. Це фіксує вислів "легітимація легітимації". Розглядаються методологічні засади раціонального способу легітимації (як нейтрального до цінностей), що стає підґрунтям системи доповнюваності (дуалізму) концепцій раціональності. У заломленні на політико-правову сферу система доповнюваності обертається позитивізмом влади та правовим позитивізмом. Найвиразніше він був реалізований в системній теорії Н. Лумана, де право витлумачується як одна із багатьох цілком закритих (аутопойєзисних) соціальних субсистем.

Правовому позитивізму протистоїть дискурсивно-етична інтерпретація поняття права, здійснювана в полі напруги між фактичною позитивністю його як одного серед інших соціальних інститутів і претензією на легітимність. Тут за вихідну точку розв'язання зазначеної теоретичної проблеми стає уточнення взаємовідношення між мораллю і правом. Відмовляючись від кантівського підкорення принципу демократії принципові моралі, Ю. Габермас дотримується позиції про одночасне виникнення позитивного права й постконвенціональної моралі в процесі розпаду субстанційної моральності. За цим розумінням мораль і право співіснують як незалежні, проте взаємодоповнюючі системи норм. А це означає, що автономія індивіда може бути забезпечена як на принципі моралі (у розумінні Канта), так і на принципі права (демократії).

У контексті дискурсивно-теоретичної інтерпретації права уточнюється поняття демократичної правової держави, зміст якого визначають принципи, за якими легітимне право виникає з комунікативної влади, а остання, своєю чергою, знову-таки переводиться в адміністративну за легітимно прийнятими законами. Це тлумачення базується на взаємозумовленості принципів дискурсу, демократії, моралі й права. У цій методологічній перспективі субстанція прав людини як у приватній, так і публічній сферах, зміщується у формальні умови правової інституціоналізації такого способу формування думок і волі, в якому суверенітет народу набуває правового образу, образу демократичного процесу самозаконодавства. Отже, на відміну від системно-теоретичної перспективи, у поняттєвих рамках дискурсивної етики право вважається автономним лише такою мірою, якою інституціоналізовані для законодавства й судочинства процедури гарантують безстороннє формування думок і волі й у такий спосіб уможливлюють насичення раціональних процедур права й політики моральним змістом.

У другому підрозділі - "Стратегія легітимації в контексті системної теорії" - спочатку експлікуються методологічні засади концепції процедурної легітимації Лумана, про що йдеться в першому пункті - "Концепція процедурної легітимації". Ядро луманівської концепції легітимації шляхом процедури становить теза: за умов надкомплексних і безперервно змінюваних соціальних систем, легітимація політичної влади вже не може здійснюватися за допомогою моральних важелів; вона продукується самою політичною системою на основі зобов'язуючих рішень, які сприймаються індивідами як передумови їхньої поведінки. Самолегітимуючі претензії політичної системи спираються на принцип навчання в соціальній системі на основі підпорядкування знання критерію ефективності, що передбачає переструктуризацію соціальних очікувань на основі рішень політико-адміністративної системи завдяки програмуванню навчального процесу.

Соціологічне поняття процедури тлумачиться як своєрідна соціальна система, де зінтегровані концепти дії, ситуації та відношення, які до того виступали в юридичній догматиці як конкуруючі. В основі структури системи процедури лежать загальні норми права, чинні для багатьох процедур й покликані спростити майже безкінечну кількість можливих способів соціальної поведінки, а також такі її системні ознаки, як автономність, елементи ритуалізації, засвоєння й переймання соціальних ролей, публічність та невизначеність (результату). Серед цих ознак особливої ваги набуває саме невизначеність змісту рішення шляхом процедури, що слугує, по суті, двигуном та "спонукальною силою процедури, безпосереднім легітимуючим чинником" рішень.

Оскільки теоретико-методологічна специфіка концептуальних векторів розбудови теорії суспільства взагалі й розв'язання легітимаційної проблематики зокрема у межах дискурсивно-етичної та системно-аналітичної моделей закладається насамперед у площині раціональності, далі здійснюється компаративний аналіз методологій легітимації на засадах системної та комунікативної раціональності, що й зафіксовано в назві другого пункту - "Компаративний аналіз легітимації на засадах системної та комунікативної раціональності". Так, у парадигмі дискурсивної етики легітимним вважається такий інституціональний устрій, який має достатні підстави, щоб бути визнаним як правильний і справедливий. Легітимність є домаганням значущості, яке оспорюється. Позиція Н. Лумана протилежна. Він виходить із тези про те, що в модерних державах легальні рішення легітимуються аж ніяк не на засадах норм і цінностей; вони приймаються невмотивовано. Дисертант наголошує, що суть їх розбіжності в тлумаченні легітимності полягає насамперед у площинні розуміння феномену влади.

У дискурсивно-етичній перспективі сутність влади тлумачиться в дусі Г. Арендт - як спроможність чинити лише в злуці й злагоді з іншими. Тому вона продукується в процесі дискурсу щодо її обґрунтування. Натомість у системно-теоретичній парадигмі владу витлумачено як символічно генералізований засіб комунікації. Специфіка владного коду комунікації зумовлена тим, що він вимагає від партнерів комунікації редукції (спрощення) комплексності дій, а не їх переживання. Таким чином, у першому випадку маємо формально-процедурну легітимацію на передумовах трансцендентально-прагматичного здобуття консенсусу, який у горизонті універсалізації має реалізувати очікування справедливості. У другому випадку формально-процедурної легітимації жодним чином не йдеться про реальний консенсус та суспільну гармонію поглядів на право і несправедливість. Тут легітимація не виступає повною "інтеріоризацією" інституцій, а тільки позитивним процесом переструктуралізації правових очікувань у формі навчання соціальної системи. Цей процес може ставати індиферентним до схвалення його тими, чиї очікування він має змінювати.

Третій підрозділ - "Легітимаційний потенціал ідеї справедливості" - присвячено експлікації змісту ідеї справедливості (як морального джерела легітимації соціальних інституцій), котра постає своєрідною віссю обертання філософського, морально-правового та політичного дискурсу. Ідею справедливості можна вважати соціальним еквівалентом легітимності, яка переживається індивідом на екзистенційному рівні. Сучасні підходи у філософському дискурсі до експлікації легітимаційних інтенцій політичної справедливості узагальнюються до трьох позицій: змістовні, формальні та процедурні. Змістовні теорії концепції справедливості (субстанційні) закладені на принципах, згідно з якими фундують той чи той соціальний інститут. Сутність формальної справедливості становить послідовне дотримання законів та принципів. Процедурна справедливість забезпечується існуванням певної незалежної норми (процедури) для отримання справедливого наслідку незалежно від його змісту.

Далі в дисертації здійснюється компаративний аналіз трьох концепцій справедливості, розвинутих в поняттєвих межах теорії справедливості Дж. Роулза, дискурсивної теорії Апеля - Габермаса та системної теорії Н. Лумана. На цій підставі стверджується, що розглянуті теорії справедливості у той чи той спосіб окреслюють стратегії конструювання справедливих інституцій у площині універсальних цінностей і методологічних засад. Проте ці підходи ставляться під знак запитання з позицій постмодерністського мислення. Тут справедливість (легітимність) соціальних інститутів найадекватніше пов'язується з контекстом плюральності соціальних умов та ситуацій. Через це будь-яка спроба реалізації ідеї соціальної справедливості для всіх індивідів та спільнот (меншин) неминуче призведе до несправедливості, тобто до нелегітимності певного універсального принципу (закону чи методології); про це докладно йдеться в наступному розділі.

Четвертий підрозділ - "Постметафізичне розуміння політики та її легітимації" - присвячено розгляду таких концептів, як політичне, політика, інститут держави, тому що легітимаційна проблематика обертається, по суті, навколо політичного панування.

У світлі розуміння природи політичного, легітимності політичної влади, циркуляції ладу особливої ваги набуває усвідомлення спільності атрибутів влади й сакрального. Крім того, субстанційною ознакою політичного є соціальна нерівність, закладена в генеалогічному, ритуальному, економічному ладі. Зважуючи на це, в роботі наголошується на ладотворчій функції політичного, яка реалізується через улагодження нерівності й досягнення соціальної єдності. Політика тлумачиться як "явленість" (Erscheinung) публічної дії в царині потестарних відносин суб'єктів, зокрема суб'єктів знеособлених (політичних інститутів).

Починаючи з новочасної доби, свою недієвість демонструють механізми легітимації політичних інститутів як шляхом апеляції до божественного авторитету, так і метафізичними апеляціями до онтологічно обґрунтованого природного права. Відтоді політичне переважно тематизується в категоріях суспільної угоди та суверенітету народу, утверджується демократичний принцип легітимації політики, формується радикально світське, "постметафізичне" розуміння політичного (К. Шміт). Його характеризують такі головні ознаки: розрив з традиціоналізмом "природних" континуумів, сприйняття політичної практики під знаком самовизначення й самоздійснення народу, звернення до раціонального дискурсу як визначного механізму легітимації політичного панування.

На тлі метакритичного й порівняльного аналізу головних моделей постметафізичного розуміння політики й теоретичних стратегій її легітимації (республіканської, ліберальної, дискурсивно-етичної та системно-теоретичної) формулюється висновок, що дискурсивно-етична (процедуралістська) модель розуміння політики прагне синтезувати в собі переваги республіканської та ліберальної моделей. У дискурсивно-етичній теоретичній перспективі деліберативна політика ставиться в залежність не від колективної спроможності сукупного цілого громадян, яке діє за зразком філософії свідомості як цілеспрямований (макро-) суб'єкт (республіканська модель), а від інституціоналізації відповідних процедур.

Відповідним чином відрізняються і стратегії легітимації. Якщо під кутом зору ліберального розуміння мета демократичного формування волі, що інституціоналізується в результатах виборів, полягає тільки в легітимації здійснення політичної влади, а в республіканізмі легітимність законів та політичної практики прив'язується до демократичної процедури їх породження в деліберативному процесі, то в теорії дискурсу успіх деліберативної політики пов'язано з інституціоналізацією відповідних процедур і комунікативних передумов політичної дії.

Альтернативну модель усім розглянутим концепціям розуміння сутності політики та її легітимації становить системно-теоретична методологія. В її межах політика інтерпретується як одна з багатьох операційно замкнених субсистем, кожна з яких оперує власним кодом (наука - істиною, економіка - грошима, політика - кодом влади), тому вона самолегітимується у власній структурі рішень політичної системи.

У третьому розділі - "Постмодерністський дискурс легітимації" - предметом аналізу постають постмодерні стратегії легітимації соціальних інститутів шляхом підриву влади в усьому розмаїтті її проявів: монологічності й центрації (Ж. Дерида), гранднаративів (Ж. -Ф. Ліотар), дисциплінарних практик (М. Фуко), монологічності словників (Р. Рорті), мовної матриці (Р. Барт).

У першому підрозділі - "Легітимація в контексті критики "гранднаративів" та стратегії "деконструкції" фундаторів постмодернізму" - ключове місце відведено аналізу методологічних засад концепції легітимації знання Ж. -Ф. Ліотара, в якій формулюється нове бачення справедливості (легітимності) соціальних інститутів, вільне від хибних стратегій емансипації і консенсусу. Із цих позицій заперечується легітимуючий потенціал і дискурсивно-етичної, і системно-функціональної стратегій як таких, що в претензіях на універсальність приховують ніцшеанську волю до влади. Зазначеним моделям легітимації Ж. -Ф. Ліотар протиставляє концепцію "паралогії", узасадничену на понятті агоністики мови. Сутнісну ознаку паралогії становить плюралізм цінностей. Тому-то вона існує у формі малих, локальних наративів. У цій поняттєвій структурі гранднаративи розуму та консенсусу втрачають свій універсальний потенціал, а дискурсивно-етична й системно-теоретична стратегії легітимації набувають принципово локального значення.

У підрозділі підкреслюється, що намагання Ж.-Ф. Ліотара розвінчати у правах гранднаративи істини вкладається в загальне русло постмодерністських практик децентрації, спрямованих на підрив субстанційної концепції тлумачення істини, коріння якої сягають онтологічного об'єктивізму Платона, християнського вчення про осягнення істини Святого письма та картезіанської епістемології про проникнення за допомогою методу через світ явищ до світу сутностей і на цій основі відкриття істини як повного та абсолютного знання про об'єкт.

У другому підрозділі - "Дискусія лібералів і комунітаристів: проблеми легітимації" - досліджується методологія легітимації соціальних інститутів в аспекті антитези універсальних і контекстуальних засад легітимації. Ідеологія лібералізму відстоює як легітимаційну засаду пріоритет універсальних прав людини, які на основі принципу нейтральності гарантують рівність шансів та свобод індивіду, справедливість соціальних інститутів. Натомість легітимаційний потенціал комунітаризму спирається на цінності, закорінені в конкретно-історичні спільноти (форми життя), у межах яких індивід проходить первинну соціалізацію, формується як моральний суб'єкт і в такий спосіб здобуває здатність наблизитися до загальнолюдських цінностей.

У підрозділі зазначається, що за умов мультикультурного світу, з одного боку, право на культурну ідентичність постає універсальним правом усіх людей, а з іншого - вимога універсальної справедливості може бути досягнута дискурсивно трансцендуванням конкретної форми життя в напрямку до формування норм універсалістської моралі на основі всезагальних умов аргументації. У цій методологічній площині деонтологічний універсалізм поєднується з комунітаристським партикуляризмом. На цій підставі робиться висновок, що в поняттєвих межах дискурсивної етики лібералізм і комунітаризм виявляють свій комплементарний характер.

Дисертант зауважує, що за умов постмодерного соціального ландшафту етична іррелевантність лібералізму з точки зору етики відповідальності несе в собі загрозу. Якщо спершу ідеологія лібералізму виступала засобом критики фундаменталізму та тоталітаризму, то сьогодні вона сама отримує ці епітети. У відвертих інтенціях сучасного західного лібералізму на месіанське поширення своїх цінностей на весь незахідний світ реанімується практика суб'єкт-об'єктного ставлення до світу.

У наступному, третьому, підрозділі - "Постфілософський проект легітимації як повторний опис словників" - досліджується концептуально-методологічний арсенал утопічного проекту Р. Рорті, який пропонує в аспекті постметафізичного мислення оригінальний план подолання кризи легітимації інститутів сучасного ліберального суспільства, опертого на ідеологію просвітницького раціоналізму, шляхом "повторного опису" універсалістських легітимаційних засад.

У цій концепції механізмом легітимації обирається традиційна для прагматизму практика повторного опису, що спирається на принцип історичності (contingency) як ядро іронічної настанови філософського неопрагматизму Р. Рорті. Під повторним описом конечних словників розуміється зміна контекстуалістськи обмеженої мови конкретної наукової чи політичної спільноти. Неопрагматиська стратегія повторного опису конечних словників спрямована на подолання практик легітимації на засадах морального універсалізму повинністності, що ґрунтується на розумі як структурі людської самості. Ця практика спирається також на стратегію метафоризації та деметафоризації мови в розумінні Ж. Дерида. На цих засадах заперечуються універсалістські легітимаційні претензії консенсуально-дискурсивної раціональності. Натомість пропонується продовжувати проект Просвітництва методом літературної критики як лінгвістичної стратегії розігрування одного словника проти іншого. У цьому контексті загальна тенденція духовної еволюції Заходу змальовується як поступовий перехід до постфілософської культури, в якій панує літературна критика, а філософія, котра позбавлена когнітивного і метафізичного компонентів, інтерпретується як один з її жанрів.

Певним аналогом повторного опису словника в контексті конотативної семіології Р. Барта виступає текст, який (як інтертекст) слугує передумовою і засобом збереження смислового розмаїття та унікальної неповторності індивідуального проти влади загального. Універсалістський легітимаційний потенціал таких панівних соціальних інститутів, як мова (соціолект) і твір пропонується приборкувати засобом літератури, практикою обдурювання мови. Оскільки потенціал влади перетікає із мови в дискурс і, навпаки, то ця теоретична стратегія імпліцитно заперечує дискурсивно-етичну модель легітимації, яка несе в собі (як випливає з контексту конотативної семіології) у формі сітки правил та обмежень загрозу свободі, емансипації індивідуального й неповторного.

Логічним завершенням тематизованих у третьому розділі питань є четвертий підрозділ - "Трансформація проблематики легітимації в процесі глобалізації світу". Глобалізація тлумачиться як об'єктивний динамічний процес самоорганізації складної соціальної системи в планетарному масштабі, унаслідок чого відбувається всезагальне об'єднання економік, культур, наукових технологій тощо. Відзначається, що в ідеї глобалізації своєрідним чином перетинаються взаємовиключаючі інтенції універсального й партикулярного. З одного боку, капіталістична економіка, що розвивається на засадах технологічної раціональності і прагне до уніфікації світового економічного, політико-правового простору, а з іншого - демократична легітимність сучасних інститутів, котра живиться плюралізмом форм життя та культурних форм, потребує національно-державної ідентичності, відкритості, прозорості та деліберативності. Це надає процесу глобалізації внутрішньо суперечливого та неоднозначного характеру.

За цих умов особливої гостроти набувають питання легітимації діяльності міжнародних політичних інститутів. Виникає суперечність між демократичним принципом легітимації, обмеженим національно-державними інтересами, і політичними рішеннями наддержавних інституцій, що виражають глобальний інтерес фінансово-економічного розвитку, а отже, - конфлікт між національно (державно) вкоріненою демократією та глобальними інститутами, які переважно обслуговують потреби транснаціональної економіки (капіталізму) й інтеркратії.

Серед головних чинників загострення кризи політичної легітимації називаються в дисертації такі: глобалізація економіки, що спричиняє виникнення транснаціональних компаній та мегабанковської системи, яка керує транснаціональними фінансовими потоками; глобалізація інформаційних мереж, що відкриває можливості для маніпулювання інформацією, а також створює реальну загрозу суверенітету, політичній та економічній безпеці національних держав, їх культурній та етнонаціональній ідентичності.

Під впливом глобалізаційних процесів загострюється розв'язання проблеми справедливості в контексті контроверзних векторів універсальне / партикулярне. Оскільки йдеться вже про спільну долю людства, то природним чином виникає питання універсальної справедливості. За цих умов актуалізується пошук об'єднавчих засад контроверзних парадигм для синтезу продуктивного потенціалу легітимації. У цьому сенсі говориться про дискурсивно-етичну методологію як таку, що здатна об'єднати на своїх засадах інші конкуруючі підходи легітимації соціальних інститутів за умов глобалізації світу. Окреслюються деякі необхідні передумови інституціоналізації деліберативної демократії в глобальному соціальному просторі на принципах дискурсивної етики.

ВИСНОВКИ

На основі теоретичного узагальнення й компаративного дослідження із залученням широкого поняттєвого й методологічного інструментарію головних теоретичних моделей легітимації в дисертації запропонована соціально-філософська концепція генези і розвитку методологічних принципів легітимації соціальних інститутів. Еволюція, соціально-історичні типи й механізми легітимації, що притаманні певним історичним типам суспільства, розкрито в контексті різних парадигм філософування. Основні результати соціально-філософської концепції дослідження засад легітимації соціальних інститутів фіксуються в низці положень.

Соціальний інститут у широкому розумінні являє собою усталений комплекс формальних та неформальних правил, принципів, кодів, смислів, які виконують функцію впорядкування та кристалізації соціального буття людей у системі ролей, статусів, організацій. У цьому (потестарному) сенсі соціальний інститут виражає інтенцію всезагальності, що обертається потребою оцінки його як справедливого (легітимного) і практики обґрунтування, визнання та прийняття (легітимації) його в суспільній свідомості.

Легітимація як процес (стратегія та діяльність), спрямований на визнання, підтримку та обґрунтування в суспільній свідомості інституту як такого, що відповідає очікуванням про належне (благо, справедливе), розгортається в певному нормативному полі й спирається на нормативний консенсус у суспільстві щодо значень життєвого світу. Легітимність як атрибутивна ознака інституту характеризує рівень визнання (довіри) до соціального інституту (інституціональної сфери загалом) у соціумі, його якісну когнітивно-ціннісну визначеність. Легітимація відбиває моральний вектор прагнення індивідів до справедливості через дотримання нормативності, у площині якої відбувається їх самовизначення щодо норм, правил, смислів. Легітимність радше фіксує певний рівень досягнення ними особистої та колективної практики самореалізації (етичний вимір) відповідно до їх уявлень про благо й у такий спосіб постає відбиттям ціннісного телосу, контекстуально закоріненого в певних історичних формах життя.

У контексті феномену суспільної раціоналізації історична еволюція типів легітимації у філософсько-історичному плані постає як їх поступова трансформація в напрямку від дорефлексивного стану засад легітимації (онтологічно-сакральний тип) до рефлексивного (формально-раціональний), який зазнає подальшої трансформації у відповідних підходах постмодерністської філософської традиції, що культивують наративний потенціал мовних ігор. Акцентування на чиннику рефлексивності дає змогу уточнити тлумачення традиційної легітимації терміном "онтологічно-сакральна легітимація", в межах якої вирізняються міфологічна форма легітимації як цілком дорефлексивна, бо спирається на синкретизм світобачення, і релігійна легітимації, яка, зберігаючи онтологічний характер, передбачає усвідомлення людиною Бога як творця світу й вищу легітимаційну інстанцію соціальних порядків.

У діахронії змін філософських парадигм зазнає відповідної трансформації теоретико-методологічне підґрунтя граничної (остаточної) легітимації соціальних інститутів - як перехід у процесі суспільної раціоналізації від надання інститутам космічної чи божественної релевантності (в онтологічній) до раціонального обґрунтування їх у межах аксіоматично-дедуктивних систем або на засадах трансцендентального постулювання неусувності певного набору рефлексивних операцій (в менталістичній) і, зрештою, до трансцендентально-прагматичної рефлексії передумов легітимації (в лінгвістичній), зокрема в поняттєвих межах дискурсивної етики.

Хоча легітимність конкретного типу інституціональної сфери соціуму завжди забезпечується кумулятивним ефектом різних легітимуючих принципів, однак кожному історичному типу суспільства притаманний панівний тип (форма) та механізм легітимації, які слід розглядати як ідеальні зразки. Для інститутів архаїчного суспільства - міфологічна легітимація, узасадничена механізмом магічних практик; для суспільств високих культур (державно-організованих) - релігійна легітимація шляхом священної практики та ритуальної апеляції до Бога (освячення, помазання, коронація тощо); для модерних (індустріальних) та постмодерних (постіндустріальних) - формально-раціональна легітимація, основана на механізмі формальних процедур, які виходять з принципів позитивного права та раціональної моралі.

У межах формально-раціонального типу утверджується практика політичної легітимації за допомогою ціннісно-нормативних засад. Ціннісно-нормативна легітимація інституціональної сфери суспільства живиться значеннями життєвого світу в процесі безпосереднього спілкування комунікантів. Однак вона може здійснюватися як демократичними, так і авторитарними способами мобілізації впливу на легітимаційний процес. У контексті розрізнення філософських засад монологічної / діалогічної раціональності, що відповідає принципу суб'єктивності філософії свідомості та принципу інтерсуб'єктивності філософії мови, демократична легітимація отримує, з одного боку, позитивістський образ децизіонізму політичного рішення (як вияв системної раціональності), а з іншого - образ деліберативного процесу. У межах останнього виокремлюються консенсуально-дискурсивна легітимація на засаді комунікативної раціональності та альтернативні їй постмодерністські концепції розуміння демократичної легітимності в контексті паралогії й контингентності наративного процесу мовних ігор. Термін "авторитарний спосіб легітимації" політичних інститутів свідчить про вихолощення позитивного змісту поняття легітимації, оскільки в цьому разі вона спирається на механізм залякування (терор) суб'єктів легітимаційного процесу та маніпулювання ними. Що ж до демократичної легітимації політичних інститутів, то здійснюється вона за допомогою механізму участі громадян у політичному процесі розробки та прийняття рішень на засадах деліберативності (обговорення).

Логіка розвитку принципів легітимації соціальних інститутів у царині гуманітарного знання лежить у площині зміни парадигм від класичної раціональності (принципу суб'єктивності філософії свідомості, який з новочасної доби обумовлює домінування суб'єкт - об'єктного ставлення до світу, зокрема соціального) до некласичної (на принципі суб'єкт - суб'єктного (інтерсуб'єктивного) відношення, що репрезентує комунікативна філософія) і постнекласичної раціональності (на принципі плюральності, котрий якнайкраще демонструє постмодерністська стратегія наративної легітимації в процесі мовних ігор).

Потреба в зміні парадигм соціогуманітарного знання - від принципу суб'єктивності (філософії свідомості) до принципу інтерсуб'єктивності (комунікативної філософії) в просторі легітимаційної проблематики - зумовлена необхідністю, з одного боку, подолати методичний соліпсизм філософії суб'єктивності, а з іншого - забезпечити єдність розуму, який диференціювався на цілком автономні інституціональні сфери (наука, мистецтво, право, мораль, економіка, кожна з яких потребувала власного коду легітимації - відповідно, істини, краси, законності, справедливості, ефективності, тобто прибутку). Отже, у разі втрати соціальними інститутами метасоціальних гарантій (онтологічно-сакральних і релігійних) та недовіри до принципу суб'єктного розуму заперечується проект Просвітництва, що виявляє кризу цілераціональних засад легітимації, яка на філософському рівні усвідомлюється як криза метафізики.

Постметафізичний концептуально-методологічний ландшафт легітимації соціальних інститутів у сучасному соціально-філософському дискурсі найвиразніше репрезентують дискурсивно-етична теорія, теорія систем та постмодерністська культура філософування. Якщо перші дві намагаються відстояти просвітницький проект (перша шляхом забезпечення єдності розуму "в множинності його голосів" (Габермас) у формі процедурно досягнутого порозуміння, що встановлюється тимчасово, а друга - ідеологією систем), то постмодернізм принципово заперечує будь-які стратегії легітимації на універсальних цінностях (консенсуальні й системні, ліберальну ідею прав людини тощо). Відстоюючи пріоритет стратегії малих наративів (цінність одиничного, окремого, неповторного, унікального) перед гранднаративами, продовження проекту Просвітництва та легітимації інститутів ліберального суспільства пропонується вже за допомогою засобів літературної критики (Рорті), у межах якої філософія зводиться до статусу одного із її жанрів.

У світлі соціально-філософського аналізу феномен глобалізації постає як складний, внутрішньо суперечливий процес розвитку світу як єдиної соціальної системи. З одного боку, поширення в процесі глобалізації інформаційних технологій виявляє визначні риси постмодерного світогляду: безсуб'єктність (виробництва і споживання, віртуалізація фінансових потоків тощо), децентралізація, плюральність, інтертекстуальність, а з іншого - панування технологічної раціональності, що обертається універсалізацією стандартів у глобальному вимірі, гомогенізацією та уніфікацією світу. На інституціональному рівні це виявляється в загостренні конфлікту легітимаційних засад у площині "універсальне - партикулярне". Інтенції універсального виражає глобальний вимір економічного життя, фінансових, інформаційних, соціокультурних потоків. Партикулярний інтерес виражають національна форма політичної влади (держава) та культурно-цивілізаційні особливості, що зберігаються завдяки мові. На тлі депотенціації інституту держави та демократичної легітимності в процесі глобалізації світу актуалізується потреба в інтеркультурному діалозі щодо принципів забезпечення міжнародної справедливості та пошуку засад синтезу різних парадигм легітимації.

Поняттєво-категоріальна структура та методологічні засади дискурсивної етики пропонують оптимістичну перспективу для взаємодоповнюваності контроверзних моделей легітимації, які обстоюють на різних методологічних засадах ліберали й комунітаристи, автори системно-теоретичного аналізу та постмодерністських проектів. У дискурсивно-етичній методологічній перспективі втрачають свою переконливість спроби тлумачити моральний універсалізм як ворога індивідуалізму, а єдність розуму - як форму репресії. Навпаки, завдяки ідеалізованим передумовам комунікації, які надають комунікативному розуму трансцендентального виміру, моральний універсалізм здатний захищати цінність індивідуального та неповторного й шляхом інтерсуб'єктивного порозуміння на засадах рефлексивності, відкритості та транспарентності процедур утверджувати в суспільному житті ідеали гуманності, толерантності й справедливості.

Попри певні утопічні інтенції дискурсивної етики, її методологія може слугувати надійним регулятивним інструментом в царині легітимації наддержавних інститутів управління в глобалізованому соціальному просторі шляхом інституціоналізації глобальної деліберативної демократії. Необхідною передумовою наближення цього проекту до реальності має бути демократичне формування політичної волі, яке здійснювалося б у горизонті всесвітньо інтегрованої публічності. Звідси інститути публічності мають вийти за межі національних держав у глобальний комунікативний простір; необхідно, щоб формувалися структури світового громадянського суспільства, яке об'єднає громадян за інтересами в неформальних рухах. У цих умовах набуває актуального звучання кантівська ідея інституціоналізації права всесвітнього громадянства. Проте наповнення цих ідей конкретним змістом щодо механізмів та шляхів інституціоналізації глобальної демократичної легітимності потребує подальших консолідованих зусиль філософів та суспільствознавців.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографія:

1. Тур М.Г. Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів: Монографія. - К.: ПАРАПАН, 2006. - 396 с.

Статті в наукових виданнях, визнаних фаховими ВАК України:

1. Тур М. Концепція права Ю. Хабермаса в контексті його комунікативної теорії // Філософська думка. - 1999. - №6. - С. 85-96.

2. Тур М.Г. Практичний розум І. Канта в модусі дискурсивно-процедурної легітимації соціальних інститутів // Практична філософія. - 2000. - №2. - С. 78-84.

3. Тур М.Г. Дж. Лок і сучасна політична філософія: дискурс легітимуючих засад суспільства // Філософсько-антропологічні студії, 2001: Спецвипуск. - К.: "Стилос"; Д.: РВВ ДНУ, 2001. - С. 272-279.

4. Тур М.Г. Глобалізація як метанаратив універсалізації // Вісник Харківського університету. - 2002. - №562. - С. 75-80.

5. Тур М. Евристичний потенціал методологічної дихотомії поняття суспільства // Філософська думка. - 2003. - №5. - С. 142-152.

6. Тур М.Г. До питання легітимації політичного ладу // Вісник Черкаського університету. Серія. Філософія. - Вип. 51. - 2003. - С. 154-162.

7. Тур М. Формально-прагматичний метод теорії комунікативної дії: ілокутивний компонент мовного порозуміння // Практична філософія. - 2004. - №1. - С. 187-195.

8. Тур М.Г. Консенсус чи паралогія: до легітимації наукового знання // Практична філософія. - 2004. - №4. - С. 159-166.

9. Тур М. Граничне обґрунтування в трансцендентальній філософії: головні ускладнення та шляхи їх подолання (Стаття перша) // Sententiae XI. - 2004. - №2. - С. 18-28.

10. Тур М. Граничне обґрунтування в трансцендентальній філософії: головні ускладнення та шляхи їх подолання (Стаття друга) // Sententiae XII. - 2005. - №1. - С. 93-103.

11. Тур М. Ідея справедливості: імплікації легітимації // Філософська думка. - 2005. - №4. - С. 33-58.

12. Тур М.Г. Моральний ідеал та принцип індивідуалізму: легітимаційні засади лібералізму // Актуальні проблеми духовності. - Зб. Наукових праць. - Вип. 6. - Кривий Ріг: КДПУ, 2005. - С. 309-318.

13. Тур М.Г. Теоретико-методологічні засади процедурної легітимації Лумана // Практична філософія. - 2005. - №3. - С. 25-31.

14. Тур М.Г. Контроверзні лінії легітимації на засадах системної та комунікативної раціональності: спроба порівняння // Практична філософія. - 2005. - №4. - С. 107-119.

15. Тур М.Г. Переопис словників як легітимація в утопічному проекті Р. Рорті // Практична філософія. - 2006. - №1. - С. 149-164.

16. Тур М.Г. Універсалізм versus контекстуалізм в легітимації соціуму // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - Випуск 78. - 2006. - С. 153-157.

17. Тур М.Г. Легітимаційний потенціал суспільної угоди // Практична філософія. - 2006. - №2. - С. 131-141.

18. Тур М.Г. Онтологічно-сакральна легітимація // Практична філософія. - 2006. - №3. - С. 202-214.

19. Тур М.Г. Концепт громадськості - теоретичне ядро демократичної легітимності // Практична філософія. - 2006. - №4. - С. 166-177.

20. Тур М.Г. Постметафізичне розуміння політики: стратегії легітимації // Вісник Черкаського університету. Серія. Філософія. - Вип. 96. - 2006. - С. 5-15.

21. Тур М.Г. Теоретичні моделі інтерпретації громадянської непокори в контексті демократичної легітимності // Практична філософія. - 2007. - №1. - С. 118-124.

Статті в інших наукових виданнях:

1. Тур Н.Г. Общество как система и жизненный мир в аспекте его интеграции // Філософські студії Київського університету: Філософський альманах. - Вип. 2. - К.: КДУ, 1997. - С. 145-154.

2. Тур М.Г. Комунікативна дія як процес інтерсуб'єктивного мовного порозуміння // Вісник Черкаського університету. Серія: Гуманітарні науки. - Вип. 6. - Черкаси: ЧДУ, 1998. - С. 97-103.

3. Тур М. Права людини та суверенітет народу в фокусі комунікативної влади // Сучасність. - 2000. - №5. - С. 54-68.

4. Тур М. Комунікативна влада: утопія чи реальність? // Цінності громадянського суспільства і моральний вибір: український досвід. - К.: Етна - 1, 2006. - С. 211-220.

5. Тур М.Г. Демократичний процес і правова держава: проблеми легітимації // Демократичний розвиток України. Матеріали конференції. Збірник наукових праць. - К.: Видавництво Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, 2006. - С. 366-369.

Тези доповідей на наукових конференціях:

1. Тур М.Г. Процедурна модель формування політичних думок та волі Ю. Габермаса // Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 26-27 лютого 1998 р. м. Київ. - К.: Гнозис, 1998. - С. 78-81.

2. Тур М.Г. Глобалізація в світлі політичної легітимації // Глобализм глазами современника: Блеск и нищета феномена: Материалы докладов и выступлений участников Международной научно-теоретической конференции 26-27 сентября 2002 года. - Сумы, 2002. - С. 83-85.

3. Тур М.Г. Луман - Габермас: концептуальна анігіляція чи комплементарність? // Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету-2005" (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2005. - Ч. ІІІ. - С. 90-91.

4. Тур Н.Г. Стратегии легитимации в контексте системной теории и дискурсивной этики: концептуальная аннигиляция или комплементарность? // Философия и будущее цивилизации: Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса (Москва, 24-28 мая 2005 г.): В 5 т. - Т.3. - М.: Современные тетради, 2005. - С. 148-149.

5. Тур М.Г. Ідеологічна легітимація // Дні науки філософського факультету-2006: Міжнародна наукова конференція (12-13 квітня 2006 року). Матеріали доповідей та виступів. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2006. - Частина V. - С. 79-81.

АНОТАЦІЯ

Тур М.Г. Легітимація соціальних інститутів: соціально-філософський аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2007.

У дисертації викладено соціально-філософську концепцію легітимації соціальних інститутів у діахронічній перспективі зміни філософських парадигм: від онтологічної через менталістичну до лінгвістичної. При цьому інструментом дослідження методологічних засад моделей легітимації - онтологічно-сакральної (міфологічної і релігійної) та формально-раціональної - виступає поняття раціональності. Шляхом порівняння експлікуються контроверзні методологічні підходи легітимації соціальних інститутів у межах дискурсивно-етичної та системно-функціональної теоретичних стратегій. Чільне місце відведено аналізу в контексті постметафізичного мислення проектів легітимації в поняттєвих рамках теорії справедливості як чесності, розгляду постмодерністських підходів легітимації (критика гранднаративів модерну, повторний опис словників та мовних матриць). На тлі аналізу чинників депотенціації інституту національної держави та демократичної легітимності в процесі глобалізації світу дискурсивно-етична методологія легітимації інститутів розглядається як така, що здатна синтезувати у своїх рамках комплементарний потенціал альтернативних методологій й на засадах інтерсуб'єктивного порозуміння утверджувати в суспільному житті ідеали гуманності, толерантності й справедливості.

Ключові слова: легітимація, легітимність, соціальний інститут, право, суспільна угода, раціональність, справедливість, комунітаризм, демократія, глобалізація.

АННОТАЦИЯ

Тур Н.Г. Легитимация социальных институтов: социально-философский анализ. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2007.

В диссертации изложена социально-философская концепция легитимации социальных институтов в диахронической перспективе изменения философских парадигм: от онтологической через менталистическую до лингвистической. При этом инструментом исследования моделей легитимации - онтологически-сакральной (мифологической и религиозной) и формально-рациональной - выступает понятие рациональности.

Методология легитимации в контексте философской диахронии фокусируется в вопросе обеспечения единства разума. В онтологически-метафизической традиции это единство выводилось из объективности мирового порядка, что выражалось в инерции мыслительных фигур до образа космоса (природы), сакрального (Бога) как первоисточников легитимации. В менталистической парадигме оно реализуется субъективной способностью до синтеза на основе идеализации (Кант) или приданием истории метафизического статуса путем ее опосредствования абсолютным духом (Гегель); в лингвистической парадигме - медиумом языкового взаимопонимания, которое достигается процедурно и устанавливается временно.

В диссертации обоснована концепция исторической эволюции типов легитимации в направлении от дорефлексивных до рефлексивных форм. Это позволило интерпретировать понятие традиционной легитимации как онтологически-сакральную модель легитимации. В условиях диффузии принципов легитимации соответствующему типу институциональной сферы общества присущ господствующий механизм легитимации (как идеальный тип), формирующий конкретный исторический образ социума. В архаическом обществе - мифологический, в обществах высоких культур (государственно-организованных) - религиозный, в модерных и постмодерных - формально-рациональный (процедурный).

Определено, что логика развития принципов легитимации социальных институтов в области социогуманитарного знания лежит в плоскости изменения парадигм от классической рациональности (принципа субъективности философии сознания, который с Нового времени обуславливает доминирование субъект - объектного отношения к миру, в том числе и социальному) до неклассической (на принципе субъект - субъектного отношения, которое демонстрирует коммуникативная философия) и постнеклассической рациональности (на принципе плюральности, который в наибольшей мере воплощает в себя постмодернистский подход в наративной модели легитимации в процессе языковых игр).

На фоне компаративного анализа методологических подходов легитимации социальных институтов в рамках дискурсивно-етической и системно-функциональной теоретических стратегий, теории справедливости как честности, постмодернистских концепций легитимации на основе подрыва власти в любой форме ее проявления (монологичность и центрация, гранднаративы модерна, универсалистские словари, языковые матрицы) сделан вывод, что методологические принципы дискурсивной этики позволяют синтезировать в ее рамках комплементарный потенциал контроверзных моделей легитимации. Подчеркивается, что, несмотря на известный утопический потенциал, дискурсивно-этическая методология может служить надежной регулятивной идеей в деле легитимации надгосударственных институтов управления в глобализированном социальном пространстве путем институционализации глобальной делиберативной демократии. В дискурсивно-этической перспективе теряют убедительность попытки интерпретировать моральный универсализм как врага контекстуального, а единство разума - как форму репрессии. Напротив, благодаря предпосылкам идеальной коммуникации, моральный универсализм способен учитывать ценность индивидуального и неповторимого и путем интерсубъективного взаимопонимания на принципах рефлексивности, открытости и транспоретности процедур утверждать в социальной жизни идеалы гуманности, толерантности и справедливости.

Ключевые слова: легитимация, легитимность, социальный институт, право, общественный договор, рациональность, справедливость, коммунитаризм, демократия, глобализация.

ANNOTATION

Tur N.G. Legitimation of social institutions: social and philosophical analysis. - Manuscript.

Dissertation for doctor's degree for specialty: 09.00.03 - Social philosophy and philosophy of history - Kyiv National Taras Shevchenko University, Ukraine, Kyiv, 2007.

In the dissertation the socio-philosophical conception of legitimation of social institutions is given in the diachronical perspective of development of philosophical paradigms: from ontological via mentalistic to linguistic. At that the instrument of investigation of methodological grounds of types of legitimation - ontological-sacral (mythological and religious) and formal-rational - consists in the notion of rationality. By the mean of comparison the controversial methodological approaches of legitimation of social institutions in the bounds of discursive-ethical and system-functional theoretical strategies are explicated. A special part is devoted to the analysis in the context of post-metaphysical thinking of projects of legitimation in the conceptual frames on the theory of justice as virtue, to the examination of postmodern ways of looking into the legitimation (critics of modern grand narratives, recurring description of dictionaries and matrixes). From the standpoint of the factors of depotentiation of institution of national state and democratic legitimacy in the process of globalization of society discursive-ethical methodology of legitimation of institutions is regarded as able to synthesize in itself complementary potential of alternative methodologies and on the basis of intersubjective comprehension to assert in the social life ideals of humanism, tolerance and justice.

Key words: legitimation, legitimacy, social institutions, law, social contract, rationality, justice, communitarism, democracy, globalization.

Размещено на Allbest.ru