Актуальність теми дисертаційного дослідження найближчим чином визначається двома фундаментальними соціальними проблемами, які поступово набирали сили протягом усього ХХ століття і є важливими сьогодні. Вони полягають у невпинному загостренні екологічної ситуації та неузгодженості гендерних взаємовідносин. Філософський дискурс, що здійснюється у даному контексті, висвітлює гендерний вимір взаємовідносин між людьми щодо природи. Можливість його артикуляції пов'язана з демократизацією сучасних суспільств, розвитком новітніх технологій та інформаційних процесів, наслідки яких містять у собі багато протиріч, а разом із тим відкривають нові перспективи в інший спосіб розглядати уявлення про світ, суспільство, людину, її природні й соціальні можливості. Відмова від ідеалізації єдиного універсального розуму дає підстави не ототожнювати загальнолюдське лише з чоловічими цінностями, а розглядати його як гармонійну єдність чоловічого і жіночого ставлення до світу.

Протягом останніх років Україна підписала низку документів як міжнародного, так і локального рівня, які стосуються врегулювання екологічної ситуації та сприяння створенню суспільства гендерної рівності на власному просторі. "Цілі розвитку тисячоліття", підписані Україною на Всесвітньому самміті тисячоліття ООН у числі 189 країн світу в 2000 році, стають сьогодні важливими напрямками її політики. Серед них завдання захисту і збереження навколишнього середовища для нащадків та встановлення гендерної рівності займають значуще місце. Проте в Україні публічний дискурс щодо екологічних та гендерних проблем залишається більшою мірою у сфері бажаного, ніж дійсного.

Аналіз ступеня розробленості проблеми показав, що наявна теоретична рефлексія екологічної комунікації як соціального феномену не виокремлює її гендерний вимір, а тому породжує низку інтерпретаційних конфліктів. По-перше, така ситуація зумовлює суттєві розбіжності між фактичною і контрфактичною екологічною комунікацією. Існуючі смислові і тематичні відмінності породжують необхідність вивчення внутрішніх протиріч гендерного виміру реальної екологічної комунікації, в якій недооцінена роль жінок у обговоренні проблем навколишнього середовища і прийнятті відповідних рішень. Урівноваження чоловічого і жіночого начал в економічній, політичній, правовій сферах передбачає його морально-етичну легітимацію у сучасному суспільстві, тому з'ясування гендерного виміру екологічної комунікації пов'язане з перспективами екологічної етики.

По-друге, гендерний вимір екологічної комунікації проблематизується у зв'язку з відсутністю необхідних ідентифікаційних практик, які забезпечують визначення її суб'єктів та об'єктів. Жінки як і природа традиційно ідентифікуються з об'єктами екологічної комунікації, а чоловіки - з її суб'єктами. Такий підхід значно звужує можливості самореалізації як жінок, так і чоловіків, оскільки однобічно фіксує за жінками лише експресивні функції, а за чоловіками - інструментальні.

По-третє, конфлікт існує між філософськими конструктами і соціокультурними репрезентаціями гендерних відносин у суспільстві. Попри поширення постмодернізму, філософські конструкти значною мірою продовжують вибудовуватися в межах імперативно-нормативної модальності, яка сягає своїм корінням у модерну культуру. Вони репрезентують парадигму "філософії свідомості", монологізму, що має патріархальні ознаки. Водночас соціокультурна реальність набула постмодерних якостей, стала плюралістичною та діалогічною. За цих умов парадигма "філософії комунікації" більшою мірою відповідає вимогам концептуального дослідження механізмів формування, функціонування і розвитку гендерного виміру екологічної комунікації.

Таким чином, теоретичне дослідження гендерного виміру екологічної комунікації має практичне значення, адже динаміка публічного дискурсу щодо екологічної загрози визначається наявними символічними утвореннями й системами уявлень, що мають гендерні ознаки і задають горизонт самовизначення особистості. Такий підхід відкриває перспективу не лише розуміння, а й співпереживання екологічної проблеми, без чого є неможливим її вирішення, тобто екологічна проблема вимагає підвищення статусу такого ставлення до світу, яке традиційно асоціюється з жіночим началом в культурі. Гендерний вимір екологічної комунікації є важливим чинником морального оновлення світу, що підсилює артикуляцію екологічних проблем, стосовно яких у суспільстві повсякчасно виникають тенденції замовчування або звикання.

Стан наукової розробки проблеми. Проблема гендерного виміру екологічної комунікації не була предметом окремого дослідження а ні в вітчизняній, а ні в зарубіжній філософії. Однак виразні інтенції щодо її з'ясування відчутні в широкому колі робіт як екологічного, так і гендерного напрямків. Тому в дисертації концепцію гендерного виміру екологічної комунікації обґрунтовано, з одного боку, шляхом експлікації гендерної проблематики в екологічному дискурсі (праці Т. Адорно, Г. Бейтсона, Т. Гардащук, М. Горкхаймера, В. Гьосле, Ф. Канака, Ф. Капри, О. Кирилюка, М. Кисельова, В. Крисаченка, Н. Лумана, В. Лутая, І. Пригожина, І. Стенгерс, В. Стьопіна, А. Толстоухова, К. Уілбера, М. Хилька та ін.), а, з іншого боку, - шляхом виявлення екологічної проблематики в гендерному дискурсі (праці Н. Гапон, Дж. Батлер, С. де Бовуар, М. Богачевської-Хомяк, Р. Брайдотті, О. Забужко, Н. Зборовської, О. Кись, М. Кіммела, Т. Клименкової, І. Кона, Є. Кононенко, М. Мелор, К. Мерчант, Дж. Мітчел, С. Оксамитної, С. Павличко, М. Рубчак, В. Плюмвуд, А. Салех, Н. Чухим та ін.). Причому особливу увагу було приділено сучасному екофеміністичному напрямку в філософії, в межах якого зв'язок екологічної і гендерної проблематики вперше був поєднаний в єдиному дискурсі (праці Б. Агарвал, Ф. Дюбон, К. Мерчант, М. Мелор, М. Майєс, В. Плюмвуд та ін.).

З'ясування філософського підґрунтя і репрезентації екологічної комунікації, а також чоловічого та жіночого начал у культурі та суспільстві базується на значному спектрі фундаментальних праць представників як класичної, так і сучасної філософії, які безпосередньо чи опосередковано зверталися до цих питань: С. Аверинцев, Аристотель, Х. Арендт, Ф. Бекон, П. Бергер, М. Вебер, Л. Вітгенштейн, Р. Гвардіні, Г. В.Ф. Гегель, А. Гелен, Е. Гуссерль, Р. Декарт, В. Дільтей, Е. Дюркгейм, І. Кант, Ю. Лотман, Т. Лукман, К. Льюіс, Г. Любе, А. Макінтайр, К. Маркс, Ю. Мольтманн, Л. Мемфорд, Т. Парсонс, В Розанов, Дж. Ролз, П. Рікер, Г. Сковорода, Дж.Р. Сьорль, В. Соловйов, Дж.Р. Р. Толкіен, М. Шелер, Ф.В.Й. Шеллінг.

Ідеї гендерного виміру екологічної ситуації прочитуються в певних контекстах сучасної комунікативної філософії (праці К. - О. Апеля, Ш. Бенгабіб, Ю. Габермаса, Л. Сидоренка, П. Ульріха, В. Гьосле та ін.). Положення про фемінну складову комунікативної раціональності, про природу як квазісуб'єкт екологічної комунікації, а також про тенденції поєднання конвенціональної та постконвенціональної моралі, що проводяться в працях А. Єрмоленка, стали принципово значущими для даної дисертаційної роботи.

Розгляд різних станів та модусів людини в гендерному вимірі екологічної комунікації потребував звернення до праць з екзистенціалізму та психоаналізу, насамперед, до робіт М. Бубера, М. Гайдеггера, К. Гілліган, Д. Діннерстайн, Е. Ериксона, Л. Кольберга, Ж. Лакана, Е. Левінаса, Г. Маркузе, Дж. Мітчел, З. Фрейда, Е. Фромма, Н. Ходороу, К. Ясперса, К. Юнга.

При розкритті світоглядно-антропологічних засад гендерного виміру екологічної комунікації важливе значення мають праці Є. Андроса, В. Андрущенка, Є. Бистрицького, Т. Возняка, О. Гомілко, В. Горського, А. Дондюка, В. Загороднюка, С. Кримського, А. Лоя, В. Лук'янця, М. Поповича, О. Соболя, В. Табачковського, Н. Хамітова та інших.

Важливими для даного дослідження були праці У. Бека, Д. Белла, Ф. Фукуями, що присвячені проблемі людського спілкування у сучасному соціумі та у його постсучасній перспективі, тематизованій як "суспільство ризику", "постіндустріальне суспільство", "інформаційне суспільство". У вивченні гендерного виміру екологічної комунікації як однієї з перспектив громадянського суспільства важливе значення мають праці Е. Арато, Ю. Габермаса, Дж. Кіна, Дж. Коена, П. Козловськи, А. Турена. У дисертаційному дослідженні також використано аналіз трансформаційних процесів у сучасному суспільстві, проведений у працях П. Козловськи, Б. Новікова, С. Пролеєва, Т. Ящук.

Чимало суттєвих проблем окресленої теми висвітлено в рамках сучасної філософії постмодернізму, зокрема, в дослідженнях Р. Барта, Ж. Бодріяра, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, С. Жижека, Л. Ірігарей, Ю. Крістєвої, М. Фуко.

Для з'ясування контекстуальної взаємозумовленості національної, екологічної і гендерної ідентичностей цінними виявилися роботи А. Бичко, П. Бергера, Т. Возняка, Г. Булашева, Н. Зборовської, П. Кравченка, О. Кульчицького, Т. Лукмана, Є. Маланюка, І. Мірчука, І. Мойсеїва, С. Павличко, П. Рікера, М. Рубчак, Е. Сміта, Л. Смоляр, М. Богачевської - Хомяк, Б. Чепурка, Р. Шпорлюка.

Цілісне соціально-філософське осягнення людського буття, що відкриває певні перспективи розгляду як екологічних, так і гендерних проблем, розгорнуто у працях Н. Бусової, Т. Воропай, Л. Газнюк, В. Гусаченка, Н. Корабльової, М. Култаєвої, В. Суковатої, І. Степаненко, О. Тягла.

Значну кількість праць присвячено осмисленню екологічної етики, біоетики і особливо етики екологічної відповідальності. У дисертації звертається увага на тенденції розвитку даної сфери практичної філософії, які досліджувалися у роботах таких філософів, як К. - О. Апель, С. Вогель, А. Єрмоленко, Г. Йонас, Б. Каллікотт, М. Кисельов, В. Кордюм, В. Кулініченко, Л. Леопольд, Н. Луман, Б. Маккібен, А. Наєсс, Р. Неш, П. Сінгер, Н. Фрезер, Ф. Фукуяма, Д. Харавей, А. Швейцер та інші.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження пов'язаний із завданням науково-дослідної програми, що здійснюється кафедрою філософії, соціології та медичної соціології Харківського державного медичного університету у межах комплексної теми: "Філософія виживання".

Мета дисертаційного дослідження. Враховуючи ступінь загальнокультурної та філософської розробленості проблеми і спираючись на сучасні прийоми і методи філософського дослідження, дисертантка ставить за мету створити соціально-філософську концепцію гендерного виміру екологічної комунікації на основі екологічної етики та ідентифікаційних практик як домінуючих структур її соціальної легітимації.

Досягнення означеної мети зумовило постановку і виконання таких дослідницьких завдань:

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь розробки проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, його новизна, теоретична і практична значимість, наведено дані про апробацію та публікації.

У першому розділі "Методологічні й смислові стратегії дослідження гендерного виміру екологічної комунікації" проаналізовано можливості і перспективи артикуляції екологічної комунікації як теоретичного і публічного дискурсу про сучасні екологічні проблеми, визначається філософська конфігурація її гендерного виміру.

У підрозділі 1.1 "Стан опрацювання проблеми, її передумови і актуалізація" розробляється і упроваджується методологічна програма дослідження. Застосування дискурс-аналізу орієнтує на "деконструкцію" наукових і повсякденних стереотипів, на які спирається розуміння як екологічної комунікації в цілому, так і її гендерного виміру. Пропонується їх нове тлумачення з урахуванням існуючих для цього філософських та соціокультурних передумов. Така настанова спрямовує на конструктивне ставлення як до позитивних метафізичних здобутків попередніх часів, так і до надбань постметафізичного проекту. У дисертації приділено увагу положенню Шеллінга про розділення статей як умову збереження індивідууму в роді й разом із тим підкреслюється, що виживання людського роду в умовах сучасної екологічної кризи висуває на перший план стратегію зближення статей на основі взаєморозуміння і взаємного визнання. Посилаючись на міркування М. Шелера стосовно необхідності визволення "життєвого пориву" і неминучості урівноваження статей, у дисертації підкреслюється, що ці процеси супроводжуються зростаючою духовною диференціацією індивідів.

Інтервальний підхід спрямовує розгляд гендерного виміру як одного із проявів багатовимірної екологічної комунікації. Він передбачає відмову від пошуку "абсолютної точки зору", враховує контекстуальність, конкретно-історичну ситуативність його легітимного обґрунтування, взаємодоповнюваність різних дискурсів, прийнятність різних методологічних програм дослідження. З посиланням на методологічний підхід вінгенштейніанського екофемінізму в дисертації зазначається, що дискурсивний простір евристичного опису дозволяє з'ясувати біо-психо-соціальні контексти формування метафор "природа" і "жінка", які збагачують розуміння жіночої суб'єктивності й внутрішньої активності природи, підвищують їх статус у соціумі. Такий підхід сприяє оптимізації цілераціональних і комунікативних моментів у екологічних стратегіях.

Впровадження принципів партнерства виключає протиставлення фемінного й маскулінного. Головним позитивним результатом таких змін стає, з одного боку, відмова від обмеження можливостей самореалізації як чоловіків, так і жінок, а, з іншого боку, - повага до цих меж з метою взаємного підсилення творчих перспектив, серед яких важливе місце займає вирішення екологічних проблем.

У якості особливого втілення інтерсуб'єктивності в екологічній комунікації використовується поняття комунікативної спільноти, що було запропоноване К. - О. Апелем. Базуючись на методологічних стратегіях комунікативної філософії, ідеальна екологічна комунікація визначається в дисертаційній роботі, з одного боку, як контрфактична, а тому лише формальна (її головним визначенням є симетричне відношення суб'єктів у мовно-комунікативних актах щодо природи), і вона виступає як регулятивний принцип, а з іншого - реалізується лише в реальній комунікації, яка для забезпечення збігу горизонтів жіночого та чоловічого ставлення до природи має вивести жіноче розуміння екологічних проблем із сфери мовчання. Дискурс-аналіз актуалізує завдання співставлення репрезентацій ідеальної та реальної екологічної комунікації. Заломлений у площину її гендерного виміру, він накладає особливу відповідальність на її учасників за те, які саме виховні, освітні, соціокультурні впливи будуть ініційовані і впроваджені у життя.

У підрозділі 1.2 "Поняття екологічної комунікації, його сенс і пізнавальні можливості" простежується думка про необхідність аналізу логіки і динаміки публічного дискурсу щодо навколишнього середовища, оскільки публічність є центральним моментом перевірки його сили і легітимності. З посиланням на висновки Дж. Драйзека, М. Кисельова, В. Крисаченка, А. Толстоухова, М. Хилька та інших філософів у дисертації зазначається, що екологічно раціональне суспільство буде стійким тією мірою, якою в ньому зможуть реалізуватися послідовні екологічні рішення і затвердитися екологічні відносини. Аналіз концептуальних ресурсів опису екологічної комунікації як соціального факту у розумінні Х. Патнема, показав, що у їх формування включаються етичні, естетичні, релігійні та інші цінності. У такому контексті важливого значення набуває екологічна раціональність.

Екологічна раціональність, з одного боку, спирається на наукову інформацію, а з іншого - звернена до громадської думки, зокрема, до маргінальних жіночих голосів. Вона передбачає існування самокритичного розуму, який вивчає розбіжності між настроями, цілями, потребами людей і екологічними можливостями їх задовольнити, вирішує питання про їх субординацію, але разом з тим не веде мови про екологічний редукціонізм. При цьому визначається зв'язок між екологічною раціональністю і соціальною справедливістю, підкреслюється значення партнерських відносин між чоловіками і жінками в обговоренні екологічних проблем.

Традиційна структура в модерному публічному дискурсі, яка заснована на вірі в прогрес за допомогою підкорення природи, зазнала суттєвих змін завдяки мобілізації інвайронменталізму. У дисертації досліджується, як екологія забезпечує нові визначальні структури, що пропонують нові символічні угоди, за допомогою яких люди осягають соціальну реальність. Індикатором цього є дискурси і відповідні комунікації у сучасній філософії, які отримали назву "екологічної комунікації" (Н. Луман), або "екологічного дискурсу" (К. - О. Апель). Розгляд природи не тільки як предмета емпіричного знання, але й як співсуб'єкта моральної перспективи - це те нове, що з'явилося в екологічному дискурсі, який досяг успіху в реорганізації моральних, емпіричних та естетичних засобів рефлексії.

У дисертації екологічна комунікація визначається як суб'єкт-суб'єктний зв'язок, як мовленнєва інтеракція, яка спрямована на взаємне розуміння і взаємне визнання значимості її учасників у здійсненні дискурсу про природні основи людського існування. Це є специфічна рефлексія, організована символічна система питань про природне середовище, які виділилися в життєвому світі. Вона нейтралізує суперечку між глибинною екологією і концепцією збереження природи, що претендували на винятковість в аналізі екологічних проблем. Екологічна комунікація привела до їх інтеграції.

Зміни у процесі формування ідентичності забезпечують вплив екології як домінуючої структури в сучасному публічному дискурсі. Ідеологічні системи ХІХ століття все ще функціонують, але публічний дискурс, що апелює до них, не може вирішити проблеми ідентифікації в умовах екологічної кризи. Екологічна комунікація здійснює модернізацію одного з найбільш важливих аспектів соціального життя, що запізнилося.

У підрозділі 1.3 "Витоки та евристичний потенціал гендерного виміру екологічної комунікації" показується, що гендерний вимір є однією з умов емпіричної прагматики, яка привертає увагу до обговорення екологічних проблем. Гендерні ролі і стереотипи встановлюють ті завдання, які повинні виконуватися чоловіками і жінками відносно природи, а щоденне спостереження за виконанням цих завдань у просторі життєвого світу підтверджує дійсне існування цих стереотипів. Соціокультурне середовище є однією з провідних детермінант як гендерних ролей, так і гендерних стереотипів.

Символічне буття людини неначебто "між небом і землею" обумовило той факт, що на стадії самоствердження, тобто вивільнення з природи, людина апелювала до небесного, надчуттєвого, що ідентифікується з чоловічим началом у культурі. Сучасна екологічна ситуація онтологічно вказує на обмеженість даної тенденції, бо її подальше здійснення загрожує самому існуванню людини на Землі. У символічному плані це означає, що моральні закони повинні "знизитися до світу, для того, щоб стати для нас у ньому доступними" (Т. Возняк).

З метою визначення евристичних можливостей гендерного виміру в дисертації здійснено крос-культурний аналіз практики і теорії фемінізму у європейських країнах і США. Застосування методу історичного і логічного аналізу дозволило встановити, що екологічна проблематика стала однією з найважливіших передумов концептуалізації гендерних перспектив у європейських країнах. У той час, як у США перевага віддається феміністичному напрямку. Пропагуючи солідарність з іншими людьми і з природою, гендерний напрямок у фемінізмі європейських країн вирішує одночасно дві задачі, що доповнюють одна одну: допомога жінкам при об'єднанні в організації, діяльність яких зосереджена на екологічних питаннях, і формування у них теоретичного світогляду.

Евристичний потенціал гендерного виміру виявляється в тому, що його актуалізація у філософському дискурсі і у масовій свідомості допомагає осмислити необхідність формування реальних партнерських взаємовідносин між чоловіками і жінками. Соціум створює все більше умов для звільнення жінки від рутинних домашніх обов'язків і створення реальних передумов вільного вибору життєвих перспектив як чоловіками, так і жінками. Саме тому У. Бек пов'язує детрадиціоналізацію індустріально-суспільних форм життя з "вивільненням від жіночої та чоловічої ролі", Д. Белл однією з суттєвих ознак постіндустріальної епохи називає егалітаризм, а Ф. Фукуяма, аналізуючи прояви "великого розриву" між цивілізаційними й ціннісними можливостями, які супроводжують розвиток інформаційного суспільства, звертає увагу на "особливу роль жінок".

У дисертації зазначається, що гендерний вимір екологічної комунікації має бути визначеним в просторі "між" інструментальним (чоловічим) і комунікативним (жіночим) розумом, де пізнавальні процедури й практики, раніше орієнтовані на відчужений, "об'єктивний" опис реальності, виявляють свою обмеженість і свідчать про ситуаційну контекстуальність. З цією метою у дослідженні підкреслюється неоднозначна роль психоаналізу і постмодернізму, які, з одного боку, закріплюють гендерні стереотипи, а, з іншого - відкривають перспективи їх деконструкції і подолання.

У підрозділі 1.4 "Екологічна етика: дилеми теоретичного розгляду" досліджена тенденція, у якій саме життя розглядається як головний ціннісний принцип. У роботі показано, що екологічна етика спочатку виникла в межах парадигми свідомості й компенсувала недостатній розвиток комунікативної раціональності (К. - О. Апель і Ю. Габермас) чи недостатню здатність соціальної системи самоналаштовуватися в умовах погіршення стану навколишнього середовища (Н. Луман). Вона прагне до формування такого світосприймання й світовідчування, що відбивають готовність людини прийняти на себе відповідальність не тільки за саму себе, але й за людську цивілізацію в цілому. Людина розглядається нею не в якості істоти, що пасивно споглядає, але у якості страждаючої, чуйної до будь-яких екологічно небезпечних ситуацій і небайдужої стосовно будь-яких форм життя.

У дисертації проаналізовано такі важливі імперативи екологічної етики, як супідрядність моральному боргові й самообмеження в процесі розгортання людської діяльності (Г. Йонас), страх (М. Гайдеггер, Г. Йонас), переживання (В. Дільтей), надія (Е. Блох, П. Рікер), любов (Е. Фром) і дружелюбність (А. Наєсс). Якщо страх і надію тлумачити як феномени, які належать до людського існування, а не до свідомості, то вони є складовою темпоральної структури людського буття і факторами передбачення. Як ціннісний і нормоутворюючий чинник вони виникають внаслідок кризи класичного раціоналізму і прагнень трансформації класичної філософії.

У роботі обґрунтоване положення про те, що етика справедливості (Л. Кольберг) й етика турботи (К. Гілліган) доповнюють одна одну, хоч вони і з'явилися як дві діаметрально протилежні концепції моралі й морального розвитку. Перша з них акцентує увагу на постконвенціональних цінностях, а друга - на конвенціональних. Аналіз їх внутрішніх протиріч у контексті гендерного виміру екологічної комунікації дав можливість стверджувати, що усвідомлення жінками своїх прав стримує саморуйнівний потенціал жертовної моралі, а усвідомлення чоловіками своєї відповідальності перед близькими людьми коректує потенціал байдужості моралі справедливості й привертає увагу до необхідності поєднання логіки морального вибору з його реальними емпіричними наслідками. Ця перспектива репрезентує моральний розвиток як такий, що прогресує в умовах станів ідентифікації, які розширюються, породжуючи справедливість у смислі зростання поваги до жінки, а також турботу про природу й повагу до неї.

У другому розділі "Експансія цілераціональності по відношенню до природи та жінки" з'ясовані протиріччя наукових і технологічних концепцій, що протягом більш ніж трьохсот років забезпечували в європейській культурі здійснення емансипаційних процесів, які, з одного боку, санкціонували домінування над природою і над жінкою, а, з іншого, - підготували основу для подолання такого домінування.

У підрозділі 2.1 "Можливості та межі органістичних концепцій" реконструйована логіка органічно орієнтованої ментальності, у якій фемінні принципи відігравали важливу роль. Вона бере свій початок у стародавніх системах думки. Первісним поглядом на природу була ідея, яка затверджувала ієрархічний порядок, що існував у космосі й суспільстві. Вона відповідала органічній інтеграції частин тіла, тобто була проекцією людини на космос. Другий образ ґрунтувався на розумінні природи як активної єдності протилежностей: матері-годувальниці й дикої неконтрольованої сили. Третій був ідилічним образом природи як доброзичливої, миролюбної. Кожна з цих інтерпретацій мала різні соціальні імплікації: перший образ міг бути використаний як виправдання й підтримка існуючого порядку, другий - для зміни суспільства відповідно до нового ідеалу, третій - для запобігання проблем, що з'являються як результат втручання виробництва в життя. В дисертації підкреслюється, що образи природи і жінки в філософії Платона і Аристотеля представлені амбівалентними, а тому неправомірно вбачати передумови екологічної кризи в їх начебто принизливому статусі у філософських ученнях цих філософів.

У дисертації зазначається, що метафора матері-природи, яка несла на собі вантаж схованого контролю і обмеження, поступово зникала як домінуючий образ у міру того, як наукова революція просувалася шляхом раціоналізації світогляду.

У підрозділі 2.2 "Механістичний світогляд як втілення проекту модерну" засвідчено, що починаючи з ХУІІ ст., образ жінки став засобом адаптації наукових знань і методів до нових форм влади людини над таємницями природи. Програми Ф. Бекона і Р. Декарта, що стосувалися підвищення ролі науки в західному суспільстві, містили в собі таку перспективу ставлення до природи, яка підсилила внутрішні можливості розвитку раннього капіталізму. Ґрунтуючись на новій філософії, що направляла маніпулювання таємницями природи, а також на концепціях прогресу, патріархальної родини й держави, які стали активно досліджуватися, Ф. Бекон розробив також нову етику, котра санкціонувала експлуатацію природи. Причому образ жінки використовувався для здійснення редукції складного до простого, невідомого до відомого, незвичайного до звичайного. Взаємовідносини чоловіка й дружини розглядалися як найпростіша й зрозуміла форма соціальних зв'язків, які можливо використовувати як зразок у процесі скорення природи.

В дисертації підкреслено, що механістичний світогляд створював основу для впевненості в тому, що людина може контролювати природу. Одночасно він знецінив інші сфери буття: релігію, природу, інтерсуб'єктивний світ. Тому не дивно, що жіноча суб'єктивність у цей час подібно природі представлена у якості об'єкта підкорення.

Разом з тим в європейській культурі у межах пантеїзму і деїзму спостерігались спроби об'єднати тлінний світ природи із богом, що уособлював ідею стабільності й вічності. У цьому сенсі у роботі проаналізовані філософські ідеї Г.С. Сковороди і професорів Києво-Могилянської академії, які становили своєрідну опозицію до механістичного розуміння природи.

У підрозділі 2.3 "Просвітницька концепція природи та жінки" показано, що у Просвітництві природа - це всього лише об'єктивність. Аналогічним є визначення становища жінки у цей період. Принцип загального детермінізму, сформований природничими науками, надавав підстави вважати, що пізнання суспільного буття людей є не таким вже нездійсненним. У ХУІІІ ст. розгортається теоретична суперечка про положення жінки в суспільстві, з'являються філософські праці, що спростовували традиційні погляди на жінку і обґрунтовували її право вважатися такою ж повноцінною людиною, якою є чоловік. Французькі просвітителі сприяли викриттю міфу про жінку як істоту "другого сорту".

У філософії Просвітництва формується розуміння суб'єктивності і раціональності, які, з одного боку, сприяють розвитку ідей жіночої емансипації і жіночих прав, а, з іншого боку, роблять реалізацію цих ідей проблематичною. У цьому плані в дисертації звертається увага на парадокси емансипації. Перший - "свобода від чуттєвості" - пов'язаний з метафізикою Х. Вольфа. У ній проводиться ідея вдосконалення індивідуального суб'єкта, яка припускає звільнення його розуму від чуттєвості за допомогою дотримання правил і логіки мислення. У цій ситуації жіноча суб'єктивність набуває подвійного статусу: на відміну від дітей і розумово хворих жінка одержує почесну роль розумної істоти. Другий парадокс жіночої емансипації - "свобода від розуму" - пов'язаний з установкою пізнього Просвітництва на легалізацію і включення чуттєвості в структуру суб'єктивності. Для того, щоб стати суб'єктом, індивід повинен не нейтралізувати свою чуттєвість, а управляти нею за допомогою власного розуму. У такому філософському контексті, по-перше, здійснюється легалізація жіночої чуттєвості, по-друге, визнається наявність у жінок їх власного розуму. Відповідно до цих уявлень перед жінкою ставиться подвійне завдання: вона повинна 1) не пригнічувати свою природну чуттєвість;

2) не намагатися сформувати у себе такий же розум, як у чоловіків, а розвивати "свій власний розум". У дисертації показано, що перше завдання акцентує філософія Руссо, а друге - філософія Канта. Зауважено, що реальне буття адаптувалося до нового життєвого стилю швидше, ніж ідеологічні постулати згаданих філософів, утілюючи такі конвенціональні постулати, як (1) віра в раціоналізм, у те, що (2) чоловіки і жінки нарівні володіють, всупереч біологічним відмінностям і функціям, онтологічно однаковими духовними і емоційними здібностями, що (3) систематична освіта з упором на критичне мислення здатна стати ефективним інструментом соціального перетворення.

У підрозділі 2.4 "Марксистське розуміння праці як влади над природою" показано, що концепція праці надає можливість зрозуміти, як відчуження людей від природи, а також взаємовідчуженість чоловіка і жінки вплетені в складну структуру соціального життя. Праця конструює гендерні розходження, а гендер, у свою чергу, репродукує розподіл праці між статями.

У дисертації зазначається, що, з марксистської точки зору, пасивність жінок і природи подібна, але вона не була даною споконвічно, а досягається за допомогою науки й прогресуючого інструментального контролю над природою. Марксистська ідеологія прогресу зазначала, що розвиток гуманного, раціонального й цивілізованого суспільства являв собою одночасно зростання ролі патріархальних засобів стосовно ірраціональних, відстаючих від загального ходу прогресу, жіночих. Цим пояснюється закріплення за жінками "споріднених" із природою форм праці: материнство, діяльність, зв'язана з турботою про старих, дітей, інвалідів.

У роботі відмічені розходження у розумінні праці К. Марксом і Х. Арендт. Розрізнюючи працю і створення, Арендт вважала, що саме створення, а не праця вступає в конфлікт із природою. Вона однією з перших поставила питання про неправомірність знецінення ролі жіночої праці, зневажливого ставлення до жіночої репродуктивності. У сучасній філософії цю точку зору розвивають Л. Джорданова, Н. Фрейжер та інші філософи.

Аналіз марксистської концепції праці показав, що основною особливістю гендерної несправедливості у ставленні до природи є андроцентризм: владна система норм, у рамках якої пріоритет мають риси, що асоціюються з маскулинністю, а все, що кодується як фемінне, - дискредитується. Гендер, маючи політико-економічні виміри, з одного боку, структурує фундаментальний поділ між оплачуваною "продуктивною" працею і неоплачуваною "репродуктивною" і домашньою працею, визначаючи жінок відповідальними за останню. З іншого боку, гендер також структурує поділ у рамках оплачуваної праці: між високооплачуваними, "чоловічими" професіями в сфері виробництва і такими, що вимагають високої кваліфікації, та низькооплачуваними "жіночими" професіями в невиробничій сфері й сфері обслуговування. Результатом є політико-економічна структура, що формує гендерно специфічні модуси експлуатації, маргіналізації й депривації, що закріплюються в культурних оцінках.

У підрозділі 2.5 "Від суб'єкт-центрованого розуму до системної раціональності" приділено увагу системній теорії суспільної еволюції Н. Лумана, здійснюється спроба спростувати твердження про те, що в сучасних умовах моральні відносини безпосередньої взаємності і турботи витісняються на периферію системи суспільства. Визначаються можливості гендерного виміру екологічної комунікації в артикуляції даного питання. У даному випадку поняття комунікації не зводиться а ні до поняття комунікативної дії Ю. Габермаса, а ні до переносу інформації з одного місця до іншого. За Н. Луманом, комунікація - це референційна операція, механізм настроювання, злагодженості. Відділені від зовнішнього світу структури постійно циклічно спілкуються, реферують самі із собою. Вони утворюють один для одного середовище і взаємно сприймаються. У дисертації обґрунтовано положення, що у системному контексті гендерний вимір екологічної комунікації показує, що чоловіки та жінки "змушені" до взаємного визнання, зближення, яке зумовлене необхідністю збереження життя. Патріархальне домінування при цьому стає характеристикою навколишнього середовища, котре обмежує самореалізацію як чоловічого, так і жіночого начал комунікації. Загострення екологічної ситуації вимагає від чоловіків і жінок самовизначитися щодо природи і один до одного. У теоретичному плані чоловіче і жіноче начала являють собою когерентні структури раціональності, що примушують одна одну до активності, підсилюючи креативні можливості одна одної і розширюючи сферу контингенції (спонтанності, випадковості). Неодиничність еволюційного шляху суспільства, відсутність твердої зумовленості звужує основу для песимізму в розгортанні екологічної проблеми. З'являється надія на можливість вибору шляхів подальшого розвитку, причому таких, котрі влаштовували б людину й разом із тим не були б руйнівними для природи. У цій ситуації трансцендентальний страх, який Луман пов'язує зі зростанням системної складності суспільства, доповнюється турботою, що втілює безпосередню взаємність й іманентність.

У третьому розділі "Екологічна комунікація як відродження практичного розуму" показано, що потенціал раціональності, який міститься у можливостях мовленнєвого взаєморозуміння між чоловіками і жінками щодо природи, активізується тією самою мірою, якою прогресує генералізація екологічних мотивів і цінностей, а також скорочується зона непроблематичного в екологічній діяльності.

У підрозділі 3.1 "Переосмислення кантівського розуміння теоретичного та практичного розуму у контексті гендерного виміру екологічної комунікації" показано, що нормативний дуалізм не локалізується у кантівському розумінні відносин між жінками і чоловіками як біологічними істотами, а також між людьми та іншими живими істотами. Він випливає із соціальних якостей людей. У цьому розумінні нормативний дуалізм конструюється і закріплюється, відповідаючи певним соціальним цілям. В дисертації зазначається, що Кант розробив різні, часом, протилежні, дослідницькі програми щодо природи і жінок. Телеологічне судження Канта про схильності є основою для висновку про те, що жінки пов'язані з природою у тому сенсі, що вони мають більшу схильність до турбот про виживання роду та до свідомої відповіді на чоловічі претензії у світі. З цією метою жінки розвивають недомінантні стратегії діяльності. Ввічливість, ощадливість, красномовність - це теж сила раціональних істот, яка характеризує природно-прагматичну схильність до соціалізації, не менш виразно окреслену, ніж у чоловіків.

У роботі підкреслюється, що гендерна і феміністська критика кантівського погляду на зовнішню природу та людську природу не співпадають. Феміністська критика, що ініціювала обговорення проблеми у даному спектрі, була і залишається більш різкою і негативною. Гендерний вимір, який базується на комунікативній моралі, об'єднує в одну проблематику три кантівських імперативи: принцип автономії, принцип поваги і принцип мети. Він передбачає пошук взаєморозуміння, толерантності, що створюють умови для "ідеальної комунікативної спільноти", у якій ніхто з тих, хто бере участь у дискурсі не зазнає перешкод у вигляді зумовленого відносинами панування примусу. При цьому долається суто монологічна позиція Канта, осилюється протиставлення інтелігібельного й феноменального рівнів людського існування, акцентується проблема обґрунтування.

У підрозділі 3.2 "Диференціація системи та життєвого світу у гендерному вимірі" підкреслюється, що взаємний зв'язок культури, суспільства й структур особистості як компонентів життєвого світу обумовлює ставлення як до природи, так і до жінки. Зазначається, що реакція життєвого світу на тиск екологічної ситуації, пов'язаної з неузгодженістю системи суспільства стосовно природи, припускає принципово нове осмислення символічних структур життєвого світу, серед яких бінарна опозиція чоловічого й жіночого начал завжди займала центральне місце.

У дисертації зазначається, що неоднаковий історичний досвід чоловіків і жінок обумовив те, що жінки освоювали причинність у світі цілісно й інтуїтивно, а чоловіки розвивали логічний і лінійний спосіб мислення. Перевага чоловічого начала позначилася на всіх основних релігійних, наукових і філософських поглядах. Вона послужила причиною розвитку незалежної людської волі й інтелекту. Надбані при цьому знання були значимими і для чоловіків, і для жінок, тому що на свій лад забезпечували виживання соціуму. Чоловічий характер західного мислення проявився як у чоловіків, так і у жінок, визначаючи найважливіші уявлення про людину і її місце у природному і соціальному світі.