На основі аргументації Ю. Габермаса щодо соціалізації особи, у якій головну роль відіграє внутрішній зв'язок індивідів один з одним через культуру і суспільство, у дисертації робиться висновок, що обмеження ролі жінок у вирішенні сучасних проблем природокористування має передусім соціальну основу. Воно є рудиментарним наслідком попередніх етапів людського розвитку, що у якості невиправданого стереотипу продовжує існувати й сьогодні, коли технічні, технологічні, інформаційні та комунікативні зміни створили достатні передумови для урівноваження ролі обох статей. Тому чоловіки не менше за жінок є скутими гендерними моделями, що суспільство успадкувало з минулого. Чоловіки також здатні робити свій вибір на користь нового світу гендерних відносин. Посилаючись на висновки Е. Дюркгейма про зростання ролі органічної солідарності між чоловіками і жінками, прообраз якої міститься у статевому розподілі праці, а також на дослідження гендерних суперечностей у розвитку західного мислення Р. Тарнасом, дисертантка робить висновок щодо необхідності переосмислення не тільки основ сучасного знання про жінку і природу, але й способів його культивування у структурах життєвого світу. Для цього потрібно, щоб язикова перевага на користь чоловічої сторони перестала бути визнаною нормою, щоб колишні стереотипи висловлень і словосполучень, сам характер людського образу, його місця в природі - усе це, змінилося у відповідності з новою реальністю взаємних визнань чоловіків і жінок.

У дисертації аргументовано положення про те, що генералізація цінностей поступово приводить до зменшення можливості здійснення екологічної комунікації на основі зразків, переданих і закріплених традицією, а усе більшою мірою пов'язується з процесами комунікативного досягнення консенсусу. А для цього варто викрити ущербність ігнорування економічно й соціально значимої ролі жінок у суспільстві, відмовитися від погляду на жінок і природу як на психологічні й рекреаційні ресурси для "виснаженого чоловіка-підприємця". При цьому у роботі особливо підкреслюється, що раціоналізація життєвого світу приводить не до заміни чоловічого домінування жіночим (тобто до нового типу комплементарних відносин), а до встановлення симетричних відносин між ними, які забезпечуються спеціалізацією й професіоналізацією знань і намірів як чоловіків, так і жінок, а тому можуть виконувати функції розвантаження проблематичності екологічної комунікації.

У підрозділі 3.3 "Деліберативна демократія: екофеміністичний дискурс" обґрунтовується положення про те, що екофеміністичний дискурс як прояв деліберативної (від англ. deliberation - обговорення) демократії не лише поширює інформацію про гендерний вимір екологічної комунікації, а й змінюється сам під впливом контраргументів з боку опонентів. З цією метою у дисертації проаналізовано основні етапи історії та теорії екофемінізму як соціального феномену, з'ясовано, як він представлений у філософській теорії, у нових політичних контекстах на форумах різного рівня, у вільних раціональних дебатах, у відкритому доступі до інформації і такому ж вільному її поширенні. Дискурс, що передує колективному вибору, і який позбавлений ознак патріархального домінування, робить можливим не просто більш раціональне, але часом і непередбачене, новаторське рішення.

У дисертаційному дослідженні звертається увага на те, що деліберативна модель демократії, яка реалізується в тому числі в теорії і практиці екофемінізму, прояснює логіку і принципи демократичних надбань, що вже імпліцитно існують. Але вона не може ініціювати їх, якщо для цього немає достатніх передумов. Вона не може також забезпечити конкретними технологіями створення таких умов. Публічна сфера, де розгортаються екологічні дебати, з причини свого неформального характеру не відділена від приватної сфери, де екологічні та гендерні проблеми перехрещуються найбільш очевидно, а тому вона є більш чутливою до них, ніж інституалізована політична система. Вона такі проблеми "діагностує", привертає до них увагу, драматизує їх таким чином, щоб їх вирішенням почали займатися законодавчі органи, дискурсивно формуючи думку більшості, яку Габермас називає комунікативною владою. Демократія обговорення припускає менший ступінь впливу громадян на ухвалення екологічних рішень, ніж при прямій демократії, але більшу, ніж це допускається ліберальним трактуванням представницької демократії. У дисертаційній роботі зауважується, що у посттоталітарних країнах поширення екофеміністського дискурсу привертає увагу до екологічних та гендерних проблем повсякденного життя, які традиційно замовчувалися. Саме тому найбільш гострим є питання легітимації екологічних прав жінок у структурах життєвого світу. Якщо чоловіки і жінки хочуть домовитися про екологічну справедливість, кожному, хто мовить, повинна надаватися можливість порозуміння і визнання у контексті усього життєвого світу.

У підрозділі 3.4 "Публічна та приватна сфери у контексті трансформації сім'ї" показано, якою мірою гендерний вимір екологічної комунікації пов'язаний зі змінами сучасної сім'ї, що відбуваються у результаті демократизації суспільства й розвитку науки і технології. Зазначається, що перерозподіл функцій між приватною і публічною сферами є одночасно причиною і наслідком даних трансформацій. За Габермасом, розділення на публічну і приватну сфери історично сформувалося на Заході в ХУІ-ХУІІ століттях і змінюється з часом. У роботах 80-х - 90-х років він локалізує сім'ю переважно в приватній сфері як "стан природи", як інтимну сферу, що асоціюється з жінкою, репродуктивною функцією і спорідненими зв'язками. У роботах останніх років з'ясовується, що публічна сфера все більше охоплює жінок, впливаючи на зміни її місця і ролі у сім'ї. Таку точку зору розділяють з Ю. Габермасом Ш. Бенхабіб, І. Янг та інші філософи.

У дисертації наводяться аргументи на підтримку концепції Дж. Коена і Е. Арато, які включають сім'ю до громадянського суспільства як організаційного субстрату публічної сфери. Нові фінансові, репродуктивні й біоетичні проблеми, які виникають в сім'ї, свідчать, що в ній актуалізуються принципи добровільної асоціації, рівності і процедуралізму, коли консенсус між членами сім'ї досягається на основі симетричних відносин. Родинні зв'язки, сім'я і шлюб в сучасних умовах трансформуються, породжуючи нові статус-функції (Дж. Сьорль), які за природою не завжди властиві суб'єкту.

У дисертаційному дослідженні підкреслюється, що резонуючи проблеми, які виникають в життєвому світі, і чинячи тиск на політичну систему, публічна сфера виконує роль посередника. Зазначається, що обговорення найгостріших питань сучасності, до яких належать проблеми екології й гендерної нерівності, ініціювалося зовсім не представниками державного апарату або членами парламенту. Вони піднімалися спочатку в публічній сфері, а лише потім ставилися на "порядок денний" для розгляду в рамках інституалізованої політичної системи. Саме це обумовлює необхідність зміцнення незалежної публічної сфери. Добровільні асоціації і соціальні рухи виступають виразниками громадської думки, що неформально складається. Серед них на Заході помітними стають асоціації сімей, які об'єднуються з метою вирішення конкретних екологічних проблем. Окрім даних колективних акторів, необхідним елементом публічної сфери є засоби масової інформації. Таким чином, у сучасному суспільстві співвідношення "сім'я - шлюб - родинні зв'язки" змінює свою конфігурацію, обумовлену переплетінням біологічних, соціальних, культурних і психологічних чинників і виявленням у зв'язку з цим нових статус-функцій чоловіка і дружини, батьків і дітей у сім'ї. Це дає можливість відносити сім'ю до приватної або до публічної сфери в залежності від кожної конкретної ситуації накладання статус-функції.

У підрозділі 3.5 "Біоетика як проблема екологічної комунікації" доводиться, що втручання новітніх наукових технологій у генетичні підвалини існування людини завершує тенденцію "розчаклування" природи і одночасно імплантує в неї можливість специфічного (генетичного) екологічного забруднення, що супроводжує цю тенденцію. При цьому символічні угоди про природну складову людського існування, що вибудовуються сучасною біоетикою, приймають такий формат, який дає можливість їх використання в публічній комунікації і дебатах: вони стають організованими пізнавальними угодами, системами думки, вилученими з конкретного життєвого світу. У дисертації акцентовано увагу на тому, що проблеми біоетики активізують ідентифікаційні практики як жінок, так і чоловіків, які пов'язані з визначенням позитивного і негативного впливу сучасних біотехнологій на трансформацію уявлень про самототожність кожної статі. Підвищення ролі жінок у обговоренні проблем біоетики відкриває нові перспективи аргументації положень, які дозволяють говорити "від імені" тієї частини природи, що "мовчить".

На початку сучасної хвилі жіночого руху репродуктивні технології розглядалися як прогресивні, бо відкривали потенційні можливості для остаточного розподілу між сексуальністю і репродуктивністю. Але згодом радикальні феміністки стали вважати, що такі техніки як запліднення в пробірці, донорство сперми, визначення статі і оцінка стану ембріона надають могутні засоби для патріархального контролю, тому що вони стають стандартом медичної практики і можуть виявитися засобом перерозподілу пропорції народжуваності на користь чоловічої статі.

У дисертації зазначається перевага гендерного виміру біоетики, що свідчить про амбівалентність впливу нових репродуктивних технологій на долі жінок і чоловіків. Підкреслюється необхідність розглядати дану проблематику в єдиному контексті з іншими соціально-політичними, економічними, національними і загальнокультурними проблемами. Реальна небезпека для жінок, яка супроводжує наукові дослідження у сфері репродуктивності, пов'язана з їх соціальною позицією в суспільстві. Доступ до новітніх технологій значною мірою залежить від фінансових можливостей. Жінки з малозабезпечених прошарків суспільства не зможуть скористатися ними; вони також будуть меншою мірою здатні чинити опір зловживанням у області медицини і репродуктивних технологій. Крім того, проблему становить гендерний розподіл праці в медицині, де, як і в інших видах діяльності, перевага в ухваленні рішень щодо біотехнологій належить чоловікам. В дисертації проаналізовані висновки Ю. Габермаса про загрози майбутньому людської природи, які вкорінені в авторитарній раціональності. Підкреслюється прийнятність комунікативної раціональності й необхідність розгляду перспектив біотехнології з позицій позбавленої патріархального домінування етики виду.

У четвертому розділі "Демократія: гендерний паритет та перспективи екологічної комунікації" відзначається, що саме демократичний проект створює достатні умови для реалізації перспектив гендерного виміру екологічної комунікації.

У підрозділі 4.1 "Дискурсивно-етична легітимація екологічної політики" стверджується, що концепція двощаблевої дискурсивної етики стосовно гендерного виміру екологічної комунікації означає необхідність визначення єдиного для усіх чоловіків і жінок аргументативного дискурсу, який стане ідеальною інстанцією щодо легітимації усіх норм екологічної комунікації, що стали проблематичними на нинішньому етапі патріархального суспільства. Для цього необхідно відмовитися від редукції етичної раціональності до стратегічної. Компроміс, до рівня якого зводиться у сучасних суспільствах задекларована політична та правова рівність чоловіків та жінок, має поступитися місцем дискурсивно-консенсусному засобу регулювання екологічної комунікації у її гендерному вимірі.

У дисертації обґрунтовується необхідність переходу від патерналістського елітаристського принципу екологічної політики, у межах якого чоловіки приймають рішення щодо екологічного становища у тому числі і за жінок, до егалітаристського принципу, згідно з яким рішення приймаються разом жінками і чоловіками. Лише у такому випадку можна говорити, що вони легітимуються універсальним етосом демократичного суспільства. У дисертації виділені й проаналізовані головні принципи, що наближають реальну екологічну комунікацію у її гендерному вимірі до ідеальної: нерепресивність, партнерство і толерантність Модернізація сучасного суспільства має здійснюватися на основі комунікативної раціональності, пов'язаної зі створенням громадянського суспільства, правових і політичних інституцій, які, дійсно, відповідали б принципові універсалізації.

У підрозділі 4.2 "Партнерська етика та екологічна політика" проаналізовано процес партнерства, відповідно до якого обговорення екологічних проблем має здійснюватися партнерами, що спільно обговорюють короткострокові і довгострокові інтереси людських й не-людських співтовариств за столом переговорів. Як і в будь-якому іншому виді партнерства, тут повинні бути почуті і визнані потреби кожної сторони. Принцип партнерства уникає ідентифікації природи з матір'ю, не приписує чоловікам або жінкам особливого відношення до природи або один до одного (есенціалізм) і зупиняється на антропогенній, узагальнено людській (але не антропоцентристській) характеристиці природи.

Виходячи з принципу універсалізації взаємності (симетричності), що знайшов відображення в працях Б. Латура, А. Леопольда, К.М. Маєра-Абіха, А. Єрмоленка та інших філософів, у новому дискурсі у якості партнерів розглядаються не тільки люди і соціальні процеси, але також буття природи і природні процеси.

У дисертаційній роботі зазначається, що партнерська етика розвивається осторонь як від егоцентристської етики, так і гомоцентристської етики, для яких благо для людського співтовариства може досягатися коштом біотичного "спільносвіту" (К.М. Маєр-Абіх). Вона також протистоїть екоцентристській етиці, в якій благо біотичного спільносвіту має перевагу над благом для людей. На відміну від екстенціалістської етики Леопольда, в якій розуміння спільноти не тільки розширено до включення до її складу не-людської природи, а зорієнтовано в її інтересах, партнерська етика визнає як єдність, так і відмінність між людьми і не-людською природою. Вона визнає, що люди залежать від не-людської природи, яка зумовлює людську природу. Але вона також визнає, що сьогодні люди мають владу, знання, технології для того, щоб встановити динамічну рівновагу між людьми і не-людською природою. В роботі проаналізовані протиріччя, що виникають на шляху впровадження партнерської етики і пов'язані з тенденціями капіталістичного розвитку, з правами власності, з абстрактністю концепцій сталого розвитку і глобалізму. Якщо учасники екологічної комунікації ідентифікують свої власні егоцентристські, гомоцентристські й екоцентристські етичні припущення і згодні почати новий виток відносин, заснований на партнерстві, взаємних зобов'язаннях і пошані, то з'являється надія на консенсус.

У підрозділі 4.3 "Екологічний, жіночий та феміністичний рухи як нові громадські рухи" здійснено аналіз даних громадських рухів у контексті комунікативної філософії. Це дало можливість показати, що вони зорієнтовані проти системи і виступають за відновлення життєвого світу. У дисертації підкреслюється, що в умовах західної ліберальної демократії має місце значна активність невеликих громадських об'єднань, що свідчить як про зростання недовіри, морального релятивізму, так і про високий рівень розвитку особистості і демократизацію громадянського суспільства. Сприяючи подальшій корекції розвитку суспільства з урахуванням екологічних вимог та гендерної рівності, вони не руйнують фундаментальних інституцій - правової держави, приватної власності, ринкового господарства.

У поставторитарних країнах нові громадські рухи становлять основу зміни ідентифікаційних практик як умови становлення громадянського суспільства. Тут вони супроводжуються затримками у розвитку і частими поверненнями до пройдених етапів. Часом поштовх може виходити від людей з одного місця, часом - з іншого. Проте їх приклад допомагає розвинути здатність сприймати екологічні і гендерні проблеми як проблеми, висловити їх, дати надію на їх вирішення і зломити опір, тобто накопичується арсенал громадського досвіду. Дослідження з проблем нових громадських рухів (Е. Арато, П. Козловськи, Дж. Коен, А. Турен, Ф. Фукуяма) указують, що ці рухи як чинник розв'язання суперечностей суспільства на ґрунті мовленнєвої комунікації здійснюють вплив на політичну еліту в законодавчих структурах, щоб примусити їх прийняти закони, які гарантували б права жінок, а також обмежували б пограбування природного середовища економічними акторами. Крім того, вони впливають на суспільну думку з метою зміни норм, колективних ідентичностей і культурних цінностей, що укорінилися у якості стереотипів. Емансипаційна активність нових соціальних рухів допомагає подолати гендерну нерівність в сферах соціалізації, культурного відтворення і соціальної інтеграції.

У підрозділі 4.4 "Екофеміністична критика глобалізації" показано, що позитивним надбанням гендерного підходу до вивчення проблем глобалізації є викриття її "симулятивних" форм, за якими нерідко ховаються модернізовані форми патріархального домінування, які реалізуються шляхом експлуатації праці жінок, відсторонення локального знання від прийняття рішень щодо природокористування, абстрактного звуження можливостей західної науки, обмеження цілей парадигми розвитку, а також екстенсивного використання природних ресурсів країн, що розвиваються.

Разом із тим глобалізація виявляє ситуацію буття, в якій кожен народ, культура, особистість демонструють конструктивно критичне ставлення до неї. Як у високорозвинених країнах, так і в країнах третього світу жінки виявилися здатними артикулювати свою громадянську позицію щодо загострення екологічних проблем в умовах глобалізації. Вони створюють передумови узгодження екологічних, гендерних та глобальних проблем.

У п'ятому розділі "Ідентифікаційні референції гендерного виміру екологічної комунікації" на основі з'ясування контекстуальної взаємозумовленості екологічної, гендерної і національної ідентичностей в Україні обґрунтовується необхідність поєднання парадигм свідомості та інтерсуб'єктивності. За таких умов деонтологічна і універсалістська етики, конвенціональна і постконвенціональна мораль будуть доповнювати одна одну, забезпечуючи можливості інституалізації екологічного і гендерного дискурсів, на перетині яких формується гендерний вимір екологічної комунікації.

У підрозділі 5.1 "Взаємозумовленість екологічної і національної ідентичностей" зазначається, що ставлення до природи рідного краю є носієм національно специфічного, що має бути артикульованим в умовах загострення екологічної ситуації. Демократичний проект створює ідеологічний простір, де національна та екологічна ідентифікації перетинаються і репрезентується їхнім зчленуванням у ланцюжки з економічними, політичними, моральними та іншими означаючими. У цьому контексті екологічна ідентифікація розглядається як пізнавальний засіб для встановлення того, у яких формах, за допомогою яких ролей, норм і цінностей нація ототожнюється з екологічними проблемами і, навпаки, якою мірою екологічна проблема ототожнюється з національними особливостями. У ланці "національна ідентифікація - екологічна ідентифікація" означаюче та означуване постійно (у залежності від змін контексту) міняються місцями, висвітлюючи тим самим "додаткові значення" один одного, які працюють на розв'язання екологічних проблем. У дисертації зазначається, що вимоги екологічної справедливості не повинні залишати осторонь питання політичної свободи для кожного з членів національної спільноти. Вони тісно пов'язані з державним забезпеченням досягнень в економіці, культурі, науці тощо. Однак небезпечним є ототожнення поняття громадянського суспільства з образом політичної нації, що веде до закріплення адміністративної моделі утримання української спільноти в тенетах протонаціональної єдності, що стримує громадську активність у вирішенні екологічних проблем. З аналізу сучасного українського суспільства у контексті екологічних проблем випливає висновок про необхідність посилення ролі угруповань, за допомогою яких люди можуть реально впливати на екологічні рішення політичного режиму, залишаючись водночас максимально незалежними від влади. Така постановка питання загострює критичне осмислення процесів ідентифікації, що проявляються також у гендерному позиціюванні щодо екологічних проблем.

У підрозділі 5.2 "Національна ідея як умова екологічної ідентифікації" показано, що національна ідея, у якій органічно поєднані інтелект, народний інстинкт і національна воля, відіграє важливу роль у формуванні екологічної ідентичності. У вирішенні екологічних проблем важливого значення набувають процеси глобалізації, але кожна нація приєднується до світового співтовариства з усім комплексом своїх здобутків і прорахунків, які слід усвідомлювати. У дисертації зазначається, що на шляху оживлення та ресигніфікації символів природи та жінки, які є концептуально значущими для української національної ідеї, важливо уникнути "уявної ідентифікації". Символічний світ культури, мережа комунікативної повсякденної практики можуть або сприяти, або заважати усвідомленню людиною себе як природної істоти, а також усвідомленню природи як самостійної цінності. З посиланням на концепції "живої традиції" (А. Макінтайр) та "хибної ідентифікації" (С. Жижек) у роботі підкреслюється необхідність ототожнення з екологічними невдачами, провинами. Така ідентифікація "виліковує" від гордині самодостатності національного буття, спонукає до усвідомлення екологічних проблем як своїх, а не абстрактних чужих. Звернення до концепції двох типів мудрості - наукової та народної (О. Донченко), дало можливість зробити висновок про те, що в Чорнобильській катастрофі переплелися, з одного боку, характерне для західної цивілізації дистанціювання від об'єкта пізнання і діяльності, а, з іншого - притаманне національному менталітету моральне самовиправдання як керівників, так і виконавців тим, що вони чесно й терпляче виконували свої обов'язки.

У дисертації зазначається, що сьогодні національна ідея в Україні формується під впливом багатьох чинників. Це й історична спадщина: матеріальна і духовна; реальний людський потенціал; сучасний науковий і технологічний рівень; оточення: політичне та геополітичне. Тільки в поєднанні всіх цих факторів стає можливою адекватна екологічна ідентичність.

У підрозділі 5.3 "Символічне звеличення жінки та природи як запобігання розмиву національної ідентичності" зазначається, що ототожнення індивідуальних прав жінки як людини, які визнаються нормами загальнолюдської етики як універсально значущі, з її правами та обов'язками, що закріплені національною традицією, часто суперечать інтересам жінки. Здійснений у дисертації аналіз показав, що символічне звеличення жінки й природи в українській культурі застерігає від розмиву національної ідентичності, тому що розглядає переривання зв'язку з традицією як причину руйнації етносу і ескалації непевності. Однак його вплив не слід перебільшувати. Зваблені ілюзією самодостатності, що провокується матріархальними символами, українські жінки не зможуть не тільки реально реалізувати себе в системі влади, а й брати активну участь в екологічних акціях. У дисертації зроблено висновок, що національні символи треба відроджувати, вивчати й осмислювати, залучаючи сучасний герменевтичний інструментарій. У ціннісному консерватизмі ця проблема розв'язується на фундаменті антропологічної методології і виражається в концепції моралі як стримуючого інституту (А. Гелен). На думку дисертантки, такий у цілому правильний ідеологічний підхід може і повинен поєднуватися із комунікативним підходом, що базується на "принципі участі" як чоловіків так і жінок у оцінюванні погіршення стану довкілля. Це сприятиме розвиткові довіри і збільшуватиме прагнення до захисту природи з боку населення. Комунікативна теорія затверджує вирішення конфліктів на основі взаємного визнання індивідів як зрілих суб'єктів (К. - О. Апель, Ю. Габермас, П. Ульріх), а не увічнює інституційну мораль. Розгортання гендерного виміру екологічної комунікації має перспективи, тому що висвітлює структурно-символічні й комунікативні передумови для взаємного визнання чоловіками і жінками домагань значущості у екологічному дискурсі.

У підрозділі 5.4 "Суперечності рольової реальності сучасної української жінки" показується, що самопожертва жінки, яка допомагала вижити українському етносу у минулому, не може бути домінуючим мотивом жіночої ідентифікації на початку третього тисячоліття. Здійснений аналіз рольової реальності української жінки показав, що виходячи за межі стереотипно означеної ролі, жінки також, як і чоловіки створюють можливості еволюції соціуму. Кожне суспільство, кожна культура, кожна нація мають неповторні умови свого розвитку та виживання, які змушують суспільства й окремих людей до певного типу поведінки, до певного розподілу соціальних ролей та функцій. Різноманітна життєво-екзистенційна наповнюваність гендерних ролей в їх онтологічній визначеності вказує, явно чи неявно, на просторово-часові межі історичних епох, стосовно яких гендерні ролі виступають об'єктивними формами. У дисертації показано, що для України на цей час залишається традиційною модель поведінки, яка закріплює за чоловіком роль захисника, а за жінкою - берегині домашнього вогнища. Чоловік - на передовому фронті (науки, виробництва, бізнесу, політики), жінка - в тилу. Очевидною є патріархальна асиметрія суспільства. Свого часу вона була виправданою, але для вирішення екологічної проблеми необхідною є більш толерантна модель розподілу гендерних ролей. У її вирішенні не можна визначити а ні тилу, а ні фронту, а ні верховенства, а ні підлеглих. За цих умов розподіл ролей, а також екологічної відповідальності докорінно змінюється, спрямовуючи зусилля на досягнення екологічно безпечного життя.

Висновки