Актуальність теми дослідження. Серед чисельних характеристик нашого часу значну увагу приділено екологічним кризам, яка виливається в суспільну занепокоєність деградацією природних систем життєзабезпечення, заміщенням природних екосистем штучними утвореннями та зниженням якості довкілля, виснаженням джерел природних ресурсів, втратою біологічного та ландшафтного розмаїття тощо. За цими тривожними ознаками сучасного буття, які набули глобального характеру, вбачають втрату гармонії між людиною та природою, суспільством і довкіллям.

Екологічна та гуманітарна кризи, які безпосередньо взаємопов'язані, спонукають до роздумів щодо тенденцій природної еволюції, подальшої долі розвитку людства, існування цивілізації та критеріїв її прогресу, і стосовно того, чи здатна людина вжити вагомих заходів заради збереження життя на Землі та власного буття. Відповідями на ці виклики є спроби багатьох мислителів збагнути ситуацію, що склалася, якомога точніше визначити діагноз і віднайти ефективні засоби зцілення.

Об'єктивна складність і багатоаспектність екологічної проблематики, неоднозначність її суб'єктивного сприйняття окремими індивідами та цілими людськими спільнотами породжують розмаїття підходів до її аналізу та широкий спектр ідейно-світоглядних і теоретико-філософських рефлексій, форм і способів її переживання й осмислення, вироблення шляхів розв'язання конкретних проблем, розбіжності у визначенні засадничих принципів побудови стратегічних програм і практичних проектів задля розв'язання суперечностей у системі координат "людина - природа" та "суспільство - довкілля".

Звідси випливає потреба критичного аналізу цих різноманітних зусиль і підходів, визначення в них спільного й відмінного з метою вироблення загальної довготермінової стратегії, що інтегрує різні підходи до подолання екокризової ситуації замість абсолютизації одних підходів та ігнорування інших. Орієнтиром для такого дослідження на рівні філософсько-світоглядних рефлексій, методологічних розвідок та обґрунтування суспільних дій може розглядатися концепт "екологізм". У вітчизняній літературі досі відсутні цілісні дослідження екологізму, його історичних передумов та особливостей формування поняттєво-категоріального апарату, способів філософування в його межах та форм їх вияву в суспільно-політичній практиці.

На підставі попереднього оцінювання складових, що їх обіймає концепт екологізму, та пропонованих підходів їх тлумачення можна стверджувати, що об'єктивна багатовимірність цього концепту, зумовлена складністю екологічної проблематики, потребує комплексного підходу до неї. З цього випливає варіативність екологізму, а часом і внутрішня суперечливість. Побудова інтегральної концепції екологізму має ґрунтуватися: по-перше, на ретельному аналізі широкого спектра теоретичних напрацювань, які формують його внутрішнє наповнення; по-друге, на широкому діалозі та дискусіях, взаємообміні ідей і думок з метою визначення шляхів їх імовірної інтеграції чи синтезу.

Стан наукового розроблення проблеми. Незважаючи на те, що питання взаємодії людини і природи, суспільства і довкілля здавна турбувало людство й ставало темою для філософських роздумів у різні історичні часи, саме ХХ століття дає нам найбільше взірців переосмислення засад людського буття, взаємин людини і природи, еволюції Біосфери й переоцінювання перспектив еволюційного розвитку тощо. Серед них чільне місце посідають етика життя (А. Швайцер) та етика землі (О. Леопольд); вчення про Ноосферу (П. Тейяр де Шарден, В.І. Вернадський), глибинна екологія (А. Наесс), гіпотеза Геї (Дж. Левлок) та принцип біофілії (Е. Вілсон, С. Келерт), парадигма спільносвіту (К. Маєр-Абіх), концепт "екологічного несвідомого" (Т. Роззак), концепція ко-еволюції (М. Моїсеєв), принцип відповідальності (Г. Йонас) та принцип надії (Е. Блох), а також такі напрями як екологічний (інвайронментальний) прагматизм, екологічний фемінізм, біорегіоналізм, соціальна екологія, екомарксизм та інші.

Визначальна роль у формуванні засад екологізму належить ідеям, розроблюваним представниками Римського клубу (Б. Гаврилишин, Р. Діес-Гохлайтнер, А. Кінг, Д. Медоуз, М. Мессерович, Е. Пестель, А. Печчеї, Дж. Форрестер, Б. Шнайдер), насамперед концепції меж зростання; важливого значення набувають концепція збалансованого (сталого) розвитку (Г. Брундтланд, 1987) та завдання розвитку тисячоліття (Millennium Development Goals, 2000).

Під час дослідження становлення екологізму та аналізу змісту цього поняття дисертант спирався на праці з філософії науки та філософських проблем екології, що викладені в працях вітчизняних філософів і методологів науки (Е. Гірусов, Ф. Гіренок, М. Голубець, В. Деркач, С. Дерябо, І. Забєлін, Р. Карпінська, І. Лісєєв, Ф. Канак, М. Кисельов, В. Крисаченко, І. Круть, В. Лук'янець, А. Матвійчук, М. Попович, Л. Сидоренко, В. Ясвін та ін.), а також на зарубіжні дослідження концепту екологізму (А. Добсон, M. Белл, Р. Делтон, A. Гейр, Д. Гелвард, Р. Кіркман, M. Лі, Е. Лайт, П. Ліст, E. Kaц, A. Наесс, Д. Піпер, E. Вілсон та ін.).

Важливе значення для розуміння сутності феномена екологізму мають дослідження мобілізації суспільної стурбованості на захист природи і довкілля, ідеології та засад діяльності нових соціальних рухів ХХ ст., серед яких екологістський рух є наймасовішим суспільно-політичним рухом, оскільки унаочнює життєві інтереси надзвичайно широких верств населення в різних країнах світу (С. Баньковська, О. Яницький, M. Белл, Н. Конріх, В. Костайн, Р. Делтон, Р. Данлап, M. Фінгер, Дж. Лестер, Д. Панісія, Дж. Персі, T. Прінсен, В. Сакс, Б. Стед, M. Стейгер та ін.), а також дослідження мобілізації екологічної свідомості населення та становлення екологістського руху в Україні (М. Потабенко, О. Ромодан, М. Саппа, О. Стегній, В. Степаненко та ін.).

Важливий теоретичний контекст для дослідження екологізму становлять праці, присвячені висвітленню різних аспектів глобалізації (Є. Бистрицький, А. Геніс, А. Уор, Ф. Кессіді, В. Лук'янець, С. Пролєєв, А. Толстоухов, Н. Федотова, Г. Френч, Ф. Фукуяма та ін.), природоохоронної та екологічної політики (М. Белл, Л. Браун, Г. Брундтланд, Н. Віг, А., А. Уор, В. Костайн, M. Kрафт, Дж. Лестер, Дж. Робертс, А. Толстоухов, В. Хілько, Г. Френч, та ін.).

Важливе підґрунтя дослідження світоглядних засад екологізму становлять пропозиції щодо пошуку рушійних сил виходу з екокризової ситуації в економічній сфері (Л. Беннет, Р. Костанза, Дж. Кумберленд, Г. Далі, Р. Гудленд, E. Гудстейн, Р. Норгаард, Д. Персі, Л. Такконі, M. Томан, K. Tернер та ін.), а також обґрунтування важливості зміни морально-ціннісних орієнтирів у ставленні до природи й довкілля, необхідності мобілізації духовного потенціалу людства, переосмислення морально-етичних засад ставлення до природи, розширення меж традиційної етики та включення природи і довкілля до сфери етичних досліджень (В. Гьосле, А. Єрмоленко, Ф. Канак, М. Кисельов, С. Кримський, В. Йонас, К. Маєр-Абіх, А. Швайцер, С. Келлерт, А. Наесс, Т. Роззак, Е. Вілсон та ін.).

Теоретичне підґрунтя з'ясування взаємопов'язаності екологічної проблематики із принципом справедливості як одним із визначальних в ідеології екологізму становлять праці з теорії справедливості (П. Рікер, Дж. Ролз), її інтерпретації та особливостей застосування в різних сферах суспільно-політичних знань, здійснених вітчизняними (Т. Алексєєва, Ю. Барманова, В. Горбатенко, А. Гусейнов, В. Кузнєцов, В. Лунєв, Л. Ситніченко та ін.) і зарубіжними дослідниками (А. Ґор, Р. Циппеліус, М. Белл, В. Бекерман, Л. Беннет, Р. Булард, Р. Костанза, Г. Далі, С. Kамінецкі, E. Райнквіст, Д. Панісія, Л. Такконі, M. Теодор, Я. Tiнберген, Д. Теро та ін.).

Значний обсяг праць присвячений з'ясуванню ролі освіти, просвіти й виховання в поглибленні знань про закономірності функціонування живої природи та про залежність людини від природних систем життєзабезпечення; освіти як засобу зміни ціннісних орієнтирів і підвищення екологічної свідомості різних верств населення. Необхідний теоретичний контекст для розуміння екоосвітнього потенціалу екологізму становлять дослідження з філософії освіти (В. Андрущенко, О. Дем'янчук, Дж. Д'юї, В. Кізима, М. Киященко, М. Култаєва, І. Радіонова, П. Фрейре, Н. Юліна, Н. Ноддінгс, Д. Oрр) та громадянської освіти (І. Жадан, С. Кисельов, О. Кисельова, С. Рябов, Д. Годгсон, Н. Дікін), а також потенціал гуманістичної педагогіки (концепція "шкільно-сімейного виховання", "школа радості" та "школа просто неба" В.О. Сухомлинського), та ін. Не залишилися поза увагою новітні освітні концепції (екологічної грамотності, екодизайну, другого просвітництва, освіти заради збалансованого розвитку тощо).

Актуальність проблеми, недостатній рівень її філософської й теоретико-методологічної розробленості зумовили вибір теми дослідження, його мету та завдання, визначення об'єкта та предмета дослідження.

Мета дослідження - обґрунтування узагальнювальної функції поняття "екологізм", аналіз його ідейно-світоглядних і методологічних функцій, визначення евристичного потенціалу для дослідження широкого спектра проблем у системах координат "людина - природа" та "суспільство - довкілля".

Досягнення поставленої мети зумовило необхідність розв'язання таких дослідницьких задач:

– експлікувати концепт екологізму у вітчизняній філософії науки, зокрема філософії екології та екофілософії;

– дослідити передумови становлення екологізму, чинники його еволюції та внутрішньої диференціації;

– дати характеристику носіїв і прихильників ідеології екологізму з метою глибшого аналізу сутності феномена екологізму, його ідейного та суспільно-політичного змісту;

екологізм ідейний світоглядний еврістичний

– визначити ідейно-світоглядні та методологічні засади концептуалізації екологізму та проаналізувати зміст поняття "екологізм" з метою з'ясування його евристичного значення;

– з'ясувати статус концепту екологізму в сучасній екофілософії та систематизувати форми філософування в межах екологізму;

– дослідити ідейно-світоглядні засади й практичну спрямованість основних екологістських концепцій, репрезентованих глибинною екологією, соціоекологією, біологічним регіоналізмом та екофемінізмом;

– визначити спільні та відмінні риси основних екологістських концепцій з метою оцінювання можливостей інтеграції їх в межах стратегії пошуку відповідей на екологічні виклики сучасності;

– проаналізувати роль і значення принципу справедливості як базового принципу демократії в структурі екологізму та з'ясувати його статус у процесі формування теоретичних засад екологістських концепцій і практики екологістського руху;

– визначити співвідношення глобального та локального в сучасному екологізмі, щоб оцінити потенціал локалізаційних тенденцій (феномена "локалізації") як протидії негативним наслідкам екологічної глобалізації;

– дослідити суперечності становлення й розвитку ідеології екологізму, з'ясувати причини цих суперечностей та окреслити ймовірні шляхи їх розв'язання;

– систематизувати підходи до побудови концепцій екоосвіти в контексті екологізму;

– з'ясувати екоосвітній та просвітницький потенціал екологізму загалом та окремих його напрямів з метою визначення внеску екоосвіти в подолання екокриз сучасності та утвердження нової екологічної етики.

Об'єктом дослідження є сучасний екологізм.

Предметом дослідження є ідейно-світоглядні засади екологізму, способи філософування в його межах, а також спектр суспільно-практичних імплікацій екологізму та його взаємозв'язків з іншими ідеологіями та суспільно-політичними рухами.

Теоретико-методологічне підґрунтя дисертаційного дослідження становлять праці вітчизняних і зарубіжних дослідників з філософії та методології науки, філософських і соціокультурних проблем екології, екологізму, екофілософії, екополітики, а також оригінальні праці представників провідних екологістських напрямів і течій. Важливим компонентом джерельної бази дослідження є аналіз ідейного змісту базових документів і настанов провідних міжнародних форумів, керівних документів міжурядових і міжнародних неурядових природоохоронних організацій і рухів. Під час роботи над дисертацією проаналізовано значну кількість іноземних літературних джерел та ресурсів Інтернет, багато з яких уперше запроваджуються в науковий обіг у вітчизняних дослідженнях з філософських проблем екології.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям досліджень пов'язаний із державними науково-дослідними темами "Взаємозв'язок природознавчих і соціогуманітарних чинників формування екологічної свідомості" (1999-2002 рр., 0101U001478), "Екологічні виклики на межі тисячоліть" (2002-2005 рр., 0102U006000), "Філософсько-світоглядні виміри соціоприродних систем" (2005-2008 рр., 0105U005454), що розроблялися й розробляються в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у визначенні екологізму як сучасної цілісної ідейно-світоглядної стратегії, спрямованої на оптимізацію відносин у координатах "людина - природа" та "суспільство - довкілля", що інтегрує природоцентричну систему цінностей, гуманістичний тип культури та етично зорієнтовану практику.

Основні елементи наукової новизни дисертації конкретизуються в таких положеннях:

– встановлено, що сучасний екологізм репрезентований на ідейно-теоретичному рівні екофілософією, а на суспільно-практичному - сукупністю громадських рухів поміркованого (реформістського) та радикального (альтеративного) спрямування, а також партіями "зелених";

– доведено, що світоглядні засади екологізму обґрунтовуються науковими (екологічними) знаннями, історичним досвідом (включно з міфологією, традиціями, мудрістю тощо) та системою природоцентричних цінностей, а ідеологія екологізму спрямована на зміну стереотипів індивідуальної та колективної поведінки, суспільно-економічного та політичного устрою на засадах "нової екологічної парадигми";

– обґрунтовано тезу, згідно з якою концепт екологізму створює можливості аналізу меж "розширення змісту" поняття "екологія" ("метаекологія") і задає передумови для розроблення специфічного поняттєво-категоріального апарату для адекватного опису комплексу світоглядно-філософських, соціокультурних та морально-етичних проблем у системах "людина - природа", "суспільство - довкілля";

– показано, що евристична значимість понять "екологізм" та "інвайронменталізм" зумовлена необхідністю коригування адекватного вживання екологічних понять; поняття "екологізм" описує відношення "людина - природа", а "інвайронменталізм" - "суспільство - середовище" як результат перетворювальної діяльності людини;

– доведено, що попри ідейно-світоглядні й теоретико-філософські розбіжності між провідними напрямами сучасного екологізму (глибинна екологія, соціоекологія, біореґіоналізм, екофемінізм), їм притаманні такі спільні риси:

– 1) наполягання на переорієнтації ціннісних настанов з антропоцентризму на природоцентризм задля створення нової екологічної етики - "етики недомінування" та "етики турботи";

– 2) сакралізація природи й землі та віра в "мудрість природного життя";

– 3) антиглобалістська спрямованість;

– 4) турбота про екологічну справедливість;

– 5) значний просвітницький потенціал;

– досліджено роль і місце принципу справедливості в контексті екологічної проблематики як визначального критерію глобальної екополітики, ґрунтованої на засадах збалансованого (сталого) розвитку. Показано, що принцип справедливості виявляє себе:

– 1) у прагненні нового світового порядку, спрямованого на зменшення диспропорцій в обсягах споживання, рівноправному доступі до природних ресурсів і відповідальності за здійснювані впливи на довкілля;

– 2) у пошуку шляхів досягнення рівності поколінь;

– 3) як критерій ефективної екополітики;

– досліджені й оцінені практичні спроби досягнення справедливості, що здійснюються рухом за екологічну справедливість, іншими екологістських рухами, на підставі чого зроблено висновок, що екологічна справедливість досягається за умов рівного доступу всіх верств населення до влади й сфери формування екополітики;

– виходячи з антиглобалістської спрямованості екологістських концепцій, з'ясовано екологічні аспекти локалізації та шляхи реалізації настанов екологізму на місцевому рівні, що мають наслідком різноманітні форми розгортання локалізаційних процесів;

– доведено, що причинами внутрішніх суперечностей розвитку екологізму, а також його протистояння з іншими ідеологіями (технократизму, невичерпності природних ресурсів і необмеженого економічного зростання) й суспільно-політичними рухами (профспілки, рух за права приватної власності) є:

– 1) об'єктивна складність екологічної проблематики та пов'язаних з нею суспільних наслідків;

– 2) соціальна неоднорідність суспільства та його диференційованість за віковими, майновими, освітніми, професійними, корпоративними, етнокультурними, конфесійними й ґендерними ознаками;

– виокремлено характерні риси, зміст та цілі екоосвіти, співвідношення їх з ідейними засадами екологізму; показано, що проникнення ідеалів охорони природи та збереження довкілля, гармонізації відносин у системах "людина - природа" та "суспільство - довкілля" в освітню сферу значно розширює її традиційні межі та горизонти, сприяє формуванню екологічно грамотних, свідомих і соціально відповідальних громадян;

– систематизовано підходи до побудови концепцій екоосвіти в контексті екологізму, серед яких виокремлено такі:

– 1) екоосвіта як складова загальноосвітнього процесу, що формується на базі нової філософії освіти;

– 2) екоосвіта як самостійна галузь освіти;

– 3) екоосвіта як сукупність відносно автономних освітніх парадигм;

– 4) екоосвітні моделі як складові екологістських концепцій (глибинна екологія, соціальна екологія, біореґіоналізму, екофемінізм тощо).

Науково-практичне й теоретичне значення дисертаційного

дослідження полягає в залучені до наукового обігу низки нових понять і термінів, що характеризують сучасний екологізм загалом і його окремі напрями та течії; окресленні нових проблемних сфер, що можуть стимулювати подальші дослідження на теренах української філософської думки. Висновки, сформульовані в дисертації, можуть слугувати теоретичною й методологічною базою глибшого й системнішого дослідження філософських і соціальних проблем взаємодії людини та природи, суспільства та довкілля, визначення перспектив розширення дослідницької тематики у цій царині.

Практично результати дисертаційного дослідження можуть використовуватися для підготовки нормативного курсу з філософії, при викладанні спецкурсів з філософії науки, філософії освіти, філософських і соціальних питань екології, біоетики, гендерних студій тощо. Аналіз загальних закономірностей і окремих рис становлення і діяльності екологістського руху й екологістських організацій стане в пригоді для дослідження екологістського руху в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження доповідалися на засіданнях та методологічних семінарах відділу філософських проблем природознавства та екології Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, а також на таких національних і міжнародних конференціях, семінарах, круглих столах:

Науково-практична конференція "Інтеграція України у світове співтовариство" (Київ, 1998); Конференції українських випускників освітніх програм США "Сучасна Україна: політичні, економічні і соціальні аспекти розвитку" (Одеса, 2000); Розвиток України в регіональній перспективі (Харків, 2001); Національна безпека України (Чернігів, 2004); Міжнародна конференція "Людина і культура в умовах глобалізації" (Київ, 2000); Науково-практична конференція "Соціально-економічні реформи в Україні та проблеми переходу до сталого розвитку" (Київ, 2001); V Міжнародний симпозіум "Етика, довкілля, духовність" (Клінгенталь, Франція, 2001); VIII та IX Конференції з екологічної освіти в Європі (Гент, Бельгія, 2002; Клайпеда, Литва, 2005); V міжнародна конференція з етики та екологічної політики (Київ, 2003); Міжнародна науково-теоретична конференція "Фундаментальне знання і нові виміри раціональності: єдність епістомологічного і соціокультурного аспектів" (Вінниця, 2003); Науково-методичний семінар "Екологізація освітянського процесу: сутність і проблеми" (Київ, 2003); Круглий стіл "Водні ресурси України: екологічний та соціальний виміри" (Київ, 2003); V науково-теоретична конференція "Феномен ландшафту: частина - ціле - все" (Київ, 2003); Міжнародна науково-практична конференція "Гуманізація вищої освіти" (Бердянськ, 2003); ІІ національний конгрес з біоетики (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція "Наука. Синергетика. Освіта" (Суми, 2005); ІІІ міжнародна конференція " Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє" (Київ, 2005); Семінар неурядових природоохоронних організацій, присвячений 10-річчю Європейського року охорони природи (Київ, 2006); Гуманітарний форум "Відродження, оновлення та розвиток людини" (Київ, 2006).

Структура дисертації визначена логікою дослідження відповідно до поставленої мети та основних завдань. Дисертація складається зі Вступу, шести розділів (поділених на підрозділи), висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг роботи становить 360 сторінок, включно зі списком використаних джерел, який містить 393 найменування і займає 33 сторінки.

Основний зміст дисертації

Вступ до дисертації містить обґрунтування актуальності теми дослідження, визначення об'єкта, предмета, мети та завдань дослідження, перелік положень, що виносяться на захист, обґрунтування наукової новизни дослідження та практичного значення отриманих результатів, опис структури дисертації, список публікацій по темі дисертації та апробації результатів дослідження.

Перший розділ "Становлення екологізму та його диференціація". В ньому виходячи з визначення екологізму як ідейно-світоглядного та суспільного політичного феномена ХХ ст., досліджуються безпосередні передумови становлення екологізму, які хронологічно окреслюються кінцем ХІХ - початком ХХ ст., з огляду на актуалізацію кола проблем у координатах "людина - природа" та "суспільство - довкілля", спричинену різким погіршенням стану довкілля, стрімкою втратою компонентів живої природи та природних ландшафтів. Становлення екологізму пов'язане з формуванням екологічної стурбованості та дій на захист природи і довкілля.

У підрозділі 1.1 "Еволюція екологічної стурбованості: від охорони природи до "нової екологічної парадигми" з'ясовано, що активізація природоохоронних рухів у Європі та США кінця ХІХ - початку ХХ ст. на тлі індустріальної та урбанізаційної революцій і виснажливого природокористування відбувалося на засадах романтичного, естетичного й етичного ставлення до природи. Ідеологами й провідниками природоохоронного та культурно-ландшафтного руху виступали представники інтелектуальних еліт (письменники, вчені-натуралісти, громадські діячі, митці), котрі розглядали природу як джерело гармонії та стабільності, здатне протистояти руйнівній силі індустріалізації. Їхня діяльність сприяла формуванню ідеалізованого уявлення про природний порядок, якого слід дотримуватися в суспільному житті, а також спонукала до практичних дій, спрямованих на захист взірцевих куточків дикої природи (на цей період припадає створення перших національних природних парків) та збереження природно-культурної спадщини. Суспільним наслідком такої діяльності стало політичне визнання важливості природоохоронної справи та законодавче обґрунтування її в низці європейських країн та США, а також створення європейської мережі природоохоронного руху. При цьому метою не ставили зміну суспільно-політичного ладу та економічного устрою загалом, а природоохоронні завдання формулювалися здебільшого в межах наявної суспільно-політичної системи.

Особливістю цього етапу є аргументація не так залежності добробуту широкого людського загалу від природи і стану довкілля, як наголошення необхідності створення нової етики, яка визнає самоцінність природи, її право на існування незалежно від людських уявлено про користь та інших практичних оцінок. А. Швайцер сформулював принцип "благоговіння перед життям" як розширення меж людської моралі та покладання людиною на себе "безмежної відповідальності за все, що живе" (етика життя). Американський натураліст О. Леопольд в етиці землі піддає критиці радикальний антропоцентризм та обґрунтовує необхідність у ставленні до природи переходу від прагматизму до раціонального використання її ресурсів на засадах екологічної науки.

Кардинальні зміни суспільної свідомості щодо екологічних проблем відбулися 1960-ми роками на тлі загострення проблем довкілля та зростання ризиків для населення, що стали результатом стрімкого повоєнного економічного зростання в країнах Західної Європи та Північної Америки. Екологічна стурбованість вийшла за межі суто природоохоронної діяльності, зосередившись на наслідках зростання військово-промислового комплексу, промислових забрудненнях, кислотних дощах тощо. Громадська активність цього періоду принципово вирізнялася такими характеристиками:

1) масовість нового руху на відміну від елітарності політично нейтральних природоохоронних організацій ХІХ - першої половини ХХ ст;

2) критичне ставлення до панівних ідеологічних доктрин інструменталізації природи;

3) алармізм та масовий екопротест;

4) перехід від природоохоронної діяльності до діяльності на захист довкілля загалом.

Отже, громадська стурбованість і діяльність рухів на захист природи і довкілля другої половини ХХ ст. характеризуються новою екологістською орієнтацією, яка ґрунтується на ідеологічній спрямованості та поглибленій політичній стурбованості.

У підрозділ 1.2 "Нова екологічна парадигма та її концептуальні параметри" досліджуються ідейні засади екологізму, на основі яких проголошується необхідність докорінних суспільних перетворень заради відвернення глобальної екологічної кризи й оптимізації відносин у системах "людина - природа" та "суспільство - довкілля".

"Нова екологічна парадигма" як основа екологізму сформована на противагу парадигмі людської винятковості, що виправдовує людську владу над природою. Її формування пов'язують із даними та ідеями, оприлюдненими в книжці Р. Карсон "Мовчазна весна" (1965 р.) та першому звіту Римському клубу "Межі зростання" (1968 р.), причому поняття меж зростання є ключовим для ідеології екологізму.

Нова екологічна парадигма визначається як:

1) науковий конструкт, що дає змогу описувати й пояснювати "нову соціальну реальність" за умов екологічних криз і потенційних меж економічного зростання;

2) система, в якій інтегруються цінності, пов'язані зі ставленням до природи, довкілля й якості життя людини. Нова екологічна парадигма застерігає проти віри у всемогутність науково-технічного прогресу, загострюючи увагу на необхідності врахування законів життя і розвитку природи. Характерними рисами нової екологічної парадигми є: ґрунтованість на постматеріальних цінностях (охорона довкілля, ґендерні й громадянські права, свобода особистого вибору, антимілітаризм); визнання необхідності суспільного контролю над екологічно небезпечними формами діяльності; зорієнтованість на екологічні знання та просвітництво широких верств населення.

Розглядаються особливості застосування концепції ієрархії потреб А. Маслоу ("піраміди" Маслоу) в контексті нової екологічної парадигми. На основі досліджень М. Белла, Р. Інглегарда, К. Кіда, А. - Р. Лі, Дж. Сайера, Б. Кемпбела та ін. проаналізовано особливості співвідношення матеріальних і постматеріальних цінностей, зростання екологічної стурбованості та ускладнення на шляху утвердження нової екологічної парадигми в економічно розвинених країнах і країнах третього світу. Турбота про довкілля, зростання екологічної стурбованості й становлення екологістського руху є складними взаємопов'язаними феноменами, для пояснення яких мають братися до уваги всі аспекти політико-економічного життя та весь ціннісний спектр суспільства.

Екологізм виявляє себе в екологістському русі як складовій демократичних процесів та становлення глобального громадянського суспільства; у формуванні партій "зелених" та їхній діяльності на політичній арені та у філософському та морально-етичному обґрунтуванні нової екологічної парадигми.

У підрозділі 1.3 "Поміркований та радикальний екологізм. Екологізм та екологістських рух" досліджено особливості становлення екологістського руху як носія й провідника ідеології екологізму. Екологістський рух характеризується багатоманітністю форм об'єднання громадян, розмаїттям світоглядних і культурних орієнтирів, широким діапазоном поставлених цілей і способів досягнення їх, правовим статусом, масштабністю дій та чисельністю учасників. Ця обставина створює значні труднощі під час аналізу цього феномена. В широкому загалі "екологістських неурядових організацій" (екоНУО), що уособлюють екологістський рух, можна виокремити дві домінантні тенденції - поміркований (mainstream) та радикальній екологізм.

Поміркований екологізм (ліберальний інвайронменталізм) - це напрям екологізму, що розвивається в загальнополітичному руслі суспільства, при цьому чітко артикулюючи пріоритетність розв'язання екологічних проблем шляхом реформування політичної, правової, просвітницької сфер тощо (реформістський екологістських рух). За світоглядними засадами в реформістському екологізмі вирізняють структурних реформістів та реформістів-екологістів. Перші наполягають на необхідності інкорпорації екологічної тематики в загальнополітичний дискурс та громадського тиску на інституції, відповідальні за ухвалення й упровадження рішень; розширенні екологічного законодавства; примноженні екологічних фондів, що фінансують екологічні проекти, тощо. Реформісти-екологи уособлюють суспільно активну, політизовану частину наукової еліти, яка зорієнтована на популяризацію наукових знань, екоосвіту й просвітництво; або екологічно зорієнтовану частину політикуму, що шукає підтримки широкого загалу задля здійснення реформ. Від 1970-х років поміркований екологізм є потужним чинником формування прогресивної екологічної політики та впливу на законодавчу й адміністративну системи у багатьох країнах.

Зі становленням реформістського екологізму в контексті нової екологічної парадигми традиційний природоохоронний рух розвивається, співпрацюючи з екологістськими рухами і течіями. Багато екологістських організацій поєднують природоохоронні й екологістські орієнтації, помірковані й радикальні риси, що дає підстави говорити про екологістський рух як цілісний феномен. На основі аналізу тенденцій актуалізації екологічної проблематики та діяльності провідних міжнародних організацій (Greenpeace International, Friends of Earth, IUCN, WWF, etc.) і матеріалів провідних міжнародних форумів показано, що впродовж останніх декад ХХ ст. екологістський рух перетворився на глобальний суспільно-політичний феномен.

Відмінність радикального екологізму від екологізму поміркованого (реформістського) полягає у прагненні глибоких і системних змін у взаєминах людини з природою та революційних суспільних змін, не задовольняючись реформуванням наявних систем, а пропонуючи принципово нові моделі суспільно-політичного устрою. На цій підставі радикальний екологізм характеризують як альтернативний. Провідні напрями радикального екологізму, їхні ідейно-світоглядні засади та практичні імплікації аналізуються у Розділі 3.

У підрозділі 1.4 "Політичний контекст екологізму. Екологізм та політичні партії" досліджується взаємодія екологістських організацій та політичних партій; взаємозв'язок між традиційними політичними ідеологіями, партійною ідентифікацією та ідеологією екологізму. Виходячи з розуміння екологізму як ідеології нових соціальних рухів, що спирається на постматеріальні цінності й віддзеркалює суспільну реакцію на екологічні виклики, оцінюється правомірність визначення екологізму як ідеології, що не вписується в традиційні схеми поділу ідеологій на "ліві" та "праві". Водночас звертається увага на те, що традиційні політичні партії, незалежно віх їхніх ідеологічних платформ, змушені зважати на "екологічну складову" настроїв електорату чи ситуативно вдаватися до екологістської риторики. Дисертант пристає на позицію, що в сучасному суспільно-політичному житті спостерігається не так чітка кореляція між традиційними ідеологіями, партійною належністю й екологізмом, як складні взаємозалежності між цими чинниками.

Специфічним наслідком становлення екологізму та його впливу на суспільно-політичне життя є партії "зелених". Аналіз політичного досвіду США, Великої Британії, Німеччини у формуванні екологічної політики свідчить про суперечності, що виникають між екологічною політикою, яка репрезентує довготермінові зобов'язання перед суспільством і потребує значних інвестицій, та короткотерміновими політичними флуктуаціями, пов'язаними з електоральними циклами. Основним чинником, який визначає результативність партій "зелених", є їхня залежність від політичних традицій конкретного суспільства, а успіх реалізації екологічної політики та запровадження екологічних цінностей у політичну культуру визначається демократичними традиціями суспільства, повагою до природи й прав людини, а також ефективністю функціонування структур громадянського суспільства.

У другому розділі "Аналіз змісту поняття "екологізм" досліджується зміст понять "екологія", "екологізм" та "інвайронтенталізм", а також зв'язок між екологізмом та екофілософією.

У підрозділі 2.1 "Екологія та концептуалізація екологізму" на підставі аналізу еволюції проблемного поля екології як біологічної науки, започаткованої наприкінці ХІХ ст., показано, що впродовж ХХ ст. екологічні проблеми вийшли далеко за межі суто природничо-наукових. Сучасне суспільство не задовольняється лише науковими дослідженнями стану довкілля й окремих його компонентів, а потребує загальніших і глибших рефлексій щодо взаємопов'язаності природних процесів, впливу на них людини, а також щодо наслідків таких впливів. Екологічні проблеми переростають у соціальні, економічні, політичні, етичні. Дослідження статусу екології в системі науково-природничого та соціогуманітарного знання, а також світоглядних, гуманістичних, евристичних, кумулятивних та інших функцій екологічних знань (Ф. Гиренкок, Е. Гірусов, М. Голубець, В. Деркач, Ф. Канак, Р. Карпінська, М. Кисельов, В. Крисаченко, П. Куусі, І. Лісєєв, Л. Сидоренко та ін.) констатують особливий статус екології не лише і не так у системі наукових знань, як у сучасному суспільно-політичному дискурсі. Поняття "екологія" перейшло зі сфери суто наукового обігу в інші сфери, що призводить до розширення змісту поняття "екологія" (В. Деркач), "переоцінки поняття" (І. Касавін), а також вживання його як метафори під впливом "ідеологічної моди" (А. Гусейнов) та внаслідок "політизації науки" (Е. Коен). При цьому виникає реальна небезпека стирання граней між безпосереднім і метафоричним змістом поняття, безмежного розмивання проблемних полів, а відтак - конкретності щодо визначення шляхів розв'язання нагальних проблем.

За цих умов актуалізується проблема визначення змісту поняття "екологія" для означення науки та напряму прикладних досліджень, ідентифікації предметного екології, міждисциплінарних зв'язків тощо. Водночас постає питання щодо розроблення специфічного поняттєво-категоріального апарату для опису й аналізу світоглядно-філософських, соціальних і суспільно-політичних проблем у координатах "людина - природа" та "суспільство - довкілля". Для задоволення потреби в "розширенні змісту" поняття "екологія" пропонується вживати поняття "екологізм" та "інвайронменталізм". Екологія як комплексна наука становить підґрунтя екологізму, але не тотожна йому. Зв'язок між екологією та екологізмом не є лінійним і опосередковується не лише знаннями, а й традиціями, досвідом, мудрістю, інтуїцією, вірою. Для розуміння цього зв'язку необхідне занурення в пізнавальний, світоглядний, культурний і цивілізаційний процеси. Спираючись на дослідження А. Добсона, Р. Кіркмана та ін., висвітлюється зміст поняття "екологізм" та обґрунтовується доцільність ширшого його запровадження в науковий обіг на вітчизняних теренах. Якщо екологія лежить у сфері науки, то екологізм обіймає як сферу екології, так і сферу позанаукового досвіду, прагнучи зробити на їх засадах висновки, значущі для збереження природи та сутності людини як природно-соціальної істоти, і поєднує критично-філософську, світоглядну та ідеологічну функції.

У підрозділі 2.2 "Екологізм та інвайронменталізм" детально аналізується зміст поняття "екологізм" та спорідненого з ним поняття "інвайронменталізм". Перше є похідною від науки екології, але не підміняє її, не ототожнюється з нею. Як ідейно-світоглядна рефлексія над складним комплексом проблем у координатах "людина - природа" та "суспільство - довкілля", екологізм охоплює всі сфери сучасного суспільно-політичного життя, економіки, культури, етики тощо, дістає відображення в розмаїтті течій, об'єднаних ідеєю безперечного визнання самоцінності природи та необхідності радикальних змін у людських стосунках з нею; виводить сучасну екологічну кризу з кризи суспільної, а не з браку знань чи технологій. Екологізм спирається на багатющий спектр філософських учень і світоглядних орієнтирів, наукові знання і позанауковий досвід (інтуїція, мудрість, міф), традиції та вірування, перебуваючи в складних відносинах з іншими ідеологіями.

Екологізм є світоглядною настановою, що спонукає до гармонійного співіснування зі світом природи та поєднує ідейно-світоглядну й критично-філософську функції. Ідеологія екологізму спрямована на об'єднання людей заради збереження життя на Землі та досягнення збалансованості між природою та суспільством. Ідеологія екологізму визначається як "зелена ідеологія".

Спільне у змісті понять "екологізм" та "інвайронменталізм" відображає стурбованість деградацією природи і довкілля, а відмінність полягає у розумінні сутності екокриз та шляхів їх подолання. Екологізм ґрунтується на визнанні самоцінності природи, вимагаючи радикального перегляду людських цінностей, докорінної зміни суспільно-політичного ладу й обмеження економічного зростання. Екологізм - це ідеологія постматеріального й постіндустріального суспільства. Інвайронменталізм ґрунтується на соціальному і техніко-технологічному оптимізмі й вірі в можливость удосконалення менеджменту у царині природокористування без суттєвого обмеження темпів подальшого економічного зростання (удосконалення способів продукування довкілля).

Відмінність ідейно-світоглядної спрямованості екологізму й інвайронменталізму дається взнаки у ставленні до приро - та антропоцентризму. В основі ідеології екологізму лежить поняття Природи, а інвайронменталізму - довкілля, одначе протиставлення цих ідеологем є абсолютним. Тому коректніше говорити про співвідношення антропо - та природоцентризму в конкретній дослідницькій ситуації. Певною мірою суперечність між природо - та антропоцентризмом знімається голістською парадигмою спільносвіту К. Маєр-Абіха.

У підрозділі 2.3 "Екологізм та екофілософія. Критерії класифікації екологістських концепцій" розгляуто способи філософування в межах екологізму, а також філософське оцінювання екологізму загалом і пропонованих ним моделей світобачення та суспільно-політичних практик. Вихідною позицією дослідження є положення, що екологічні виклики сучасності значною мірою визначають проблемне поле філософії й актуалізують питання розроблення екофілософії як нової екологічної етики (А. Єрмоленко).

Різноманітні способи філософування, що виникають як "метафізичні ускладнення" в сучасному екологістсьому русі, мають характер натурфілософії чи природної релігійності (В. Теобальд) і створюють передумови для філософування в межах екологізму (екофілософії).

З широкого спектра філософського обґрунтування екологізму в діапазоні від "червоних зелених" (екоанархістів) до "зелених червоних" (екомарксистів) найяскравішими розвиненими є екофілософські надбудови ("метафізичні ускладнення") над основними напрямами радикальних екологістських рухів - глибинної екології, соціальної екології, біореґіоналізму та екофемінізму. Аналіз основних екофілософських концепцій, їх внутрішніх суперечностей, а також спільних і відмінних рис на рівні теоретичного обґрунтування та на рівні практичних імплікацій є важливим для відповіді на питання, чи становить екологізм цілісний тип ідеології (мета-ідеології) та практики (мета-практики). Водночас не можна ототожнювати радикалізм екологічної ідеології та стратегії й практики окремих радикальних груп і рухів. Логічний зв'язок між радикальною екологічною ідеологією (екофілософією) та практичною діяльністю (екологістським рухом) не завжди є безпосереднім і очевидним, а полягає в тому, що філософія надає ідейно-світоглядні орієнтири для особистої та суспільно-політичної діяльності, а "зелена" екологістська діяльність створює підґрунтя для розвитку й коригування філософської думки.

Третій розділ "Ідейно-світоглядний аналіз сучасних екологістських концепцій" присвячений детальнішому дослідженню зв'язків між екофілософією та ідейними програмами й практичними діями радикальних екологістських рухів.

У підрозділі 3.1 "Ідейно-світоглядні засади та практична спрямованість глибинної екології" простежуюся витоки, філософські засади та внутрішні суперечності одного з найвпливовіших напрямів екофілософії та екологістського руху - глибинної екології, яка безпосередньо спирається на нову екологічну парадигму; аналізуються засадничі принципи екософії А. Наесса та погляди його послідовників.

Глибинна екологія - це екософія, що спирається на екоцентричні цінності, які дають можливість глибше, порівняно з традиційною філософією, осмислити зв'язки між особистісним "Я" ("Self"), людською громадою ("community") та світом природи (Natural World). Глибинно-екологічний рух - це масовий рух, який сповідує принципи екософії і ставить за мету досягнення відповідних соціальних змін. "Глибинну екологію" протиставляють так званій "поверхневій екології", що ґрунтується на західному раціоналізмі і вбачає можливість розв'язання екологічних проблем індустріального суспільства (зменшення рівнів забруднень, раціональніше використання природних ресурсів), не змінюючи свідомості та стилю життя, зокрема й стереотипів споживання, людини. Глибинна екологія має за мету змінити базові людські цінності на тривалу перспективу, а також політику, економіку, ідеологію, спираючись на принципи егалітаризму та біо - й екоцентризму.

Глибинна екологія прагне подолати характерний для європейської філософської традиції антропоцентризм, апелюючи не лише до наукових аргументів, а й до мудрості, спираючись на культурне розмаїття форм світосприйняття та філософування. Серед них - буддизм, вчення Магатми Ганді, метафізика й етика Б. Спінози (пантеїзм, принципи монізму й саморозвитку), трансперсоналізм, етика землі О. Леопольда, гіпотеза "Геї" Дж. Левкока. Апеляція до широкого спектра теоретичних аргументів виправдовується необхідністю створення нової етики "не-домінування-над-природою", яка віддзеркалює ідею спасіння людства через його єднання з природою й об'єднання різних спільнот людей заради вищих цілей і цінностей.

Еклектичність філософського підґрунтя глибинної екології дає підстави для неоднозначної інтерпретації її представниками радикальних природоохоронних організацій і рухів, а також для виникнення суперечностей між ними. Це показано шляхом аналізу засад діяльності таких організацій як "Земля понад усе! ", "Морські пастухи", "Ековоїни", а також змісту дискусій між засновником глибинно-екологічної філософії А. Наессом та активним захисником природи П. Ватсоном щодо практичного застосування принципів ненасилля. Обидві сторони, посилаючись на принципи глибинної екології, на практиці обстоюють протилежні позиції у ставленні до китобійного промислу.

Глибинна екологія не може претендувати на надання остаточних рекомендацій і приписів щодо розв'язання гострих проблем сучасності, але є одним із плідних джерел, що спонукають до розмислів і дій на користь збереження природи як основи людського життя, а різні групи прихильників цього екофілософського вчення можуть ситуативно бути як партнерами, так і опонентами.

Підрозділ 3.2 "Соціальний та біорегіональний напрям екологізму" присвячено дослідженню особливостей формування й аргументації соціоекології та біореґіоналізму як напрямів радикального екологізму, що, на відміну від глибинної екології, зосереджуються не так на відношенні "людина - природа", як на відношенні "суспільство - довкілля".

У дисертації соціальна екологія досліджується як напрям радикального екологізму, що його заснував американський екологіст М. Букчин. Соціальна екологія виходить з критики політико-економічного устрою західного суспільства як головного чинника екологічної кризи, намагаючись з'ясувати першопричини, які штовхнули суспільство на хибний шлях розвитку, коли природу розглядають винятково як матеріальну базу для економічного зростання. Головними перешкодами для подолання екологічної кризи є вільний ринок, бюрократія, соціальне домінування та панування корпоративних інтересів тощо. Оскільки екологічні проблеми є похідними від матеріальних умов суспільства, то соціальна екологія може визначатися як екологічний матеріалізм.

Соціальна екологія критично оцінює намагання поміркованих екологістів (ліберальних інвайронменталістів) досягти вагомих зрушень у подоланні екологічної кризи без радикальних змін в суспільно-економічному житті та в системі влади. Вона наполягає на децентралізації влади, екологізації технологій, повороті від домінування одних верст суспільства над іншими та суспільства загалом над природою до партнерства. Це вимагає актуалізації таких глибоко вкорінених у природі людських якостей як взаємодопомога, солідарність, взаєморозуміння.

Соціальна екологія піддає критиці біоцентричні течії екологізму (зокрема, глибинну екологію) через недооцінювання ними соціально-економічних коренів екологічної кризи. Суперечності між соціальними й глибинними екологами поглиблює переведення їхніх екополітичних теорій у царину практичних консолідованих дій, спрямованих на збереження природи й поліпшення життя людей. Утім, спільним для обох учень є опозиція до утилітарного природоставлення, критика ліберального (поміркованого) екологізму та заклик до радикальних дій на захист довкілля на засадах принципу "нульового зростання".

Одним із імовірних шляхів суспільного розвитку, що протистоятиме ідеології індустріалізму, техніко-технологічного оптимізму та глобальній експансії капіталу є біореґіоналізм. Основний пафос біореґіоналізму полягає в ідеї інтеграції екологічного потенціалу біореґіону з економікою, культурою, освітою та системою управління, конкретизуючи відношення "суспільство - довкілля" до відношення "біореґіон - громада". Біореґіоналізм належить до "теорій місця", що надають особливої ваги місцевим цінностям, біологічним і географічним параметрам території як підґрунтя людської духовності й культури. Цей напрям екологізму виявляє спільність не лише з соціального екологією, а й з глибинною екологією, оскільки надає великої ваги інтуїтивним переживанням природи, духовному єднанню із землею, міфу. Слабким місцем теорії біореґіоналізму є розмитість критеріїв біореґіону, що призводить до методологічного релятивізму. Принципова відмінність біореґіоналізму від інших форм географічного детермінізму полягає у прагненні сформулювати програму дій у відповідь на екологічні виклики другої половини ХХ - початку ХХІ ст.

На практиці біореґіоналізм репрезентує сукупність екологістських та місцевих рухів (зокрема, рух біореґіональних комун), що запроваджують різноманітні, у тому числі й просвітницькі, проекти для популяризації "зелених ідей" та шляхів гармонізації життя на природних засадах (органічне сільське господарство, енергозбереження, зменшення відходів тощо). Попри утопізм і методологічну недовершеність біореґіонального вчення, його ідейний потенціал сприяє переосмисленню реалій сучасності з огляду на негативні наслідки глобалізації.

У підрозділі 3.3 "Феміністичний вектор екологізму" детально аналізуються особливості застосування ґендерного підходу під час обговорення проблем довкілля та обґрунтування шляхів їх розв'язання; з'ясовується питання щодо правомірності виокремлення "феміністичного" вектора в поміркованому та радикальному екологізмі, специфічних "жіночих" проблем, зумовлених екокризами та особливої ролі жінок у їх розв'язанні. Під час формування загальних підходів до впровадження глобальної екополітики та в реформістському екологістському русі жіноцтво вирізняють як особливу цільову групу, здатну зробити вагомий внесок у поліпшення стану довкілля. Водночас виокремлюється низка специфічних проблем, що становлять соціальні конструкти ґендеру і не вписуються в параметри традиційного екологістського руху, а потребують глибокого й усебічного аналізу ролей чоловіків і жінок у їх подоланні.