Неоязичництво як світоглядне явище (історико–філософський аналіз)
Основні напрямки та різновиди неоязичництва. Проблеми ґенези, розвитку та сутності нативізму, його історико-філософський аспект. Філософські, релігійні та соціокультурні умови, що зумовлюють постання і розвиток неоязичництва як світоглядного феномену.
| Рубрика | Философия |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.09.2013 |
| Размер файла | 50,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
УДК 140.8:141.338:123:291.11:298.9
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
НЕОЯЗИЧНИЦТВО ЯК СВІТОГЛЯДНЕ ЯВИЩЕ (ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)
Спеціальність 09.00.05 - Історія філософії
ГУЦУЛЯК ОЛЕГ БОРИСОВИЧ
Львів - 2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника (м. Івано-Франківськ) Міністерства освіти та науки України.
Науковий керівник:
ВОЗНЯК Степан Михайлович, доктор філософських наук, професор, Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника.
Офіційні опоненти:
ХАМІТОВ Назіп Віленович, доктор філософських наук, Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАНУ;
ЗАХАРА Ігор Степанович, кандидат філософських наук, доцент, Львівський національний університет ім. І. Франка.
Провідна установа: Київський національний університет ім. Т. Шевченка.
Захист відбудеться "19" жовтня 2005 р. о 15-30 годині на засіданні спеціалізованої Вченої Ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79002, м. Львів, вул. Університетська, 1.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).
Автореферат розісланий "17" вересня 2005 р.
Вчений секретар спеціалізованої Вченої Ради, кандидат філософських наук О.Б. Сінькевич.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. З метою виховання життєво активного і гуманістично-спрямованого громадянина демократичного суспільства, який би у своїй життєдіяльності керувався культурно-національними і вселюдськими цінностями, Державна національна програма "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), що затверджена постановою Кабінету міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р., передбачає одним із пріоритетних своїх напрямків виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції. Остання утверджується багатьма чинниками буття суспільства, серед яких - освоєння традицій народу, його духовних здобутків, національних цінностей. Певне місце посідає у цьому процесі й дохристиянський, язичницький спадок, та, відповідно, існує тенденція до його відродження, актуалізації у формі неоязичництва. Неоязичництво є духовно-світоглядною реальністю сьогодення, тому необхідне всебічне, ретельне і неупереджене осмислення його як явища, розкриття та розуміння справжньої вартості світоглядних, антропологічних, моральних та інших його ідей, що сформульовані, зокрема, у творчості відомих представників неоязичництва.
Також слід чітко усвідомити, в якому історико-культурному контексті ці ідеї функціонують, на яких філософських принципах ґрунтуються, наскільки є доказовими та виправданими філософськи і якою мірою ці обґрунтування та осмислення відповідають рівневі сучасної філософської науки. Щодо українського неоязичництва, то варто встановити його своєрідність, визначити, чи є воно "інвазією" російських та західних ідей чи проявом "екстраординарної" кризи одного типу культури ("почуттєвої", за П. Сорокіним) та переходу до іншого типу ("ідеаціональної" культури).
Досі частина дослідників неоязичництва при його визначенні ціле підмінювала частковим (ототожнюючи неоязичництво або з "новітніми релігійними рухами", або з "націонал-патріотизмом", або з "соціально-культурним утопізмом" тощо), що робило аналіз даного світоглядного явища зануреним у деталі та частковості, а зроблені на його основі висновки - неповними та упередженими.
Таким чином, суспільно-культурна актуальність та нерозробленість згаданої проблеми зумовили вибір теми даного дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в межах комплексної теми кафедри філософії філософського факультету Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника "Філософська і суспільно-політична думка України: Історія й проблеми розвитку в умовах трансформації суспільства" та в межах тематичних планів науково-дослідних робіт "Духовні цінності українського народу: джерела, сучасний стан, формування" 0197У 013273 Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.
Метою дисертації є історико-філософська реконструкція неоязичництва як світоглядного явища взагалі та його українського інваріанта зокрема, виявлення його самобутності та місця у цивілізаційному контексті сучасності. Мета обумовлює наступні завдання:
1) проаналізувати понятійно-категоріальний апарат, що використовується науковцями при дослідженні неоязичництва та його аспектів;
2) виявити ідеали та принципи неоязичництва, виокремити течії неоязичницької думки, проаналізувати хід внутрішньо- та міждискурсивних інтерпретацій, погляди окремих філософів, мислителів, діячів та груп, а також їхню світоглядну еволюцію щодо даної проблеми;
3) розкрити шлях впливу неоязичництва на формування позиції особистості (групи, етносу, держави) у цивілізаційно-культурному процесі;
визначити суть та форми прояву українського неоязичництва.
Об'єктом дослідження є неоязичництво як світоглядне явище.
Предметом дослідження є ґенеза неоязичництва, його національні інваріанти та інтернаціональні тенденції у ньому, місце у соціокультурному процесі сучасності.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Загальнотеоретичною основою дисертації є основні принципи світоглядного та історико-філософського аналізу, розроблені у працях С. Аверінцева, І. Бичка, С. Возняка, Г. Волинки, П. Гайденко, А. Гордієнка, В. Горського, А. Гулиги, В. Гусєва, М. Кашуби, М. Кісселя, А. Колодного, С. Кримського, В. Лісового, В. Лобовика, О. Лосєва, М. Лосського, А. Лоя, В. Лубського, М. Лука, В. Ляха, Н. Мотрошилової, І. Нєманова, В. Нічик, І. Огородника, Т. Ойзермана, Б. Парахонського, А. Пашука, В. Піменова, М. Поповича, Є. Причепія, О. Соболь, В. Табачковського, Н. Хамітова, С. Хоружого, І. Цехмістро, Д. Чижевського, В. Шинкарука, Н. Юліної, П. Яроцького та інших.
Методологічною основою дисертації є принципи структурного та конкретно-історичного підходу, наукової об'єктивності, світоглядного плюралізму, системності, контекстуальності, компаративний метод, метод дескрипції, метод включеного спостереження.
Джерельну базу дослідження склали:
1) теоретичні праці та твори представників неоязичництва (Фр. Ніцше, К.-Г. Юнг, Ю. Евола, Д.-Г. Лоуренс, Г. Маркузе, Е. Арсан, К. Кастанеда, К. Наранхо, Х. Аргуельес, Т. Абеляр, Т. МакКена, М. Харнер, К. Медоуз, Р. Айслер, О. Реріх, В. Авдєєв, О. Дугін, С. Залигін, О. Асов, В. Щербаков, В. Кандиба, Л. Латишева, Н. Сініцина, Л. Силенко, В. Шаян, Г. Лозко, В. Рубан, О. Шокало, Ю. Шилов, Ю. Канигін, В. Ілля, В. Довгич, О. Бердник, П. Харченко та ін.); 2) видавнича продукція неоязичницьких груп - деклараційні документи, інформаційні бюлетені, агітаційно-рекламна продукція, періодика (журнали "Сварог", "ІндоЄвропа", "Основа", "Перехід-ІV", "Український Світ", "Элементы", "Золотой Лев", "Наследие Предков", "Атеней" та ін.); 3) праці дослідників неоязичництва та різних його аспектів; 4) публікації про неоязичництво у масовій періодиці; 5) опубліковані документи релігійних та громадських організацій щодо оцінки діяльності неоязичників; 6) праці, в яких висвітлюються загальнотеоретичні проблеми, що мають стосунок до тематики дисертації.
На основі критичного аналізу, співставлення й синтезу названих джерел здійснене дане дослідження.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що здійснено спробу комплексного аналізу європейського, українського та російського неоязичництва на базі синтезу наявних у літературі різнопланових, різноаспектних характеристик і проявів цього явища. При цьому основна увага зосереджується на філософсько-світоглядних витоках неоязичницьких концепцій та їх загальнокультурних чинниках.
Новизна розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист:
здійснено концептуальний підхід до вивчення неоязичництва як світоглядно-орієнтаційного ставлення людини до дійсності;
розкрито історичні стадії та етапи у них розвитку світового неоязичництва та показано їх характеристики;
встановлено відмінність між язичництвом та неоязичництвом у трактуванні принципів Свободи та Необхідності в життєдіяльності людини;
виявлено два світоглядні ідеали в неоязичництві стосовно "культурної рецесії", з'ясовано, що неоязичництво претендує на роль провідної світоглядної та практичної антитези щодо західної цивілізації (раціоцентричного Модерну) та є апологією культури (модернізму), апелюючи до відпочаткових, але нереалізованих принципів європейської цивілізації, звертаючись до первісного (до-логічного, візіонерського) мислення, мови.
визначено ідею сучасного неоязичництва про повернення людства до великих наративів ("Великого Стилю" життя), упосліджених постмодернізмом;
комплексно проаналізовано українське неоязичництво як особливу національну форму сучасного світового неоязичництва, виявлено його різновиди та їх характеристики.
Теоретичне та практичне значення дослідження. Матеріали даної дисертації сприятимуть подальшому дослідженню явища неоязичництва як духовного феномена. Окремі положення, матеріали та висновки можуть слугувати для створення систематичних курсів з історії філософії, релігієзнавства, політології, літературознавства, українознавства, а також спецкурсів, присвячених ідейним пошукам ХХ ст., при написанні посібників з історії філософії та релігієзнавства, етики та естетики.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки роботи проходили апробацію на: засіданні кафедри філософії філософського факультету Прикарпатського університету імені В. Стефаника (2004), Звітних наукових конференціях кафедр Прикарпатського університету імені В. Стефаника (за 1997, 1998, 1999, 2000, 2003), Х-ій Міжнародній науковій конференції "Історія релігій в Україні" (Львів, 2000), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Літературознавство, "Просвіта" і виховний ідеал українця" (Кривий Ріг, 1994).
Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях у спеціалізованих фахових виданнях ("Вісник Прикарпатського університету: Філософські і психологічні науки", "Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія", "Людина і політика"), матеріалах і тезах конференцій.
Структура дисертації. Відповідно до характеру висунутих завдань, мети дослідження, специфіки обраного матеріалу та методів і прийомів його розробки (аналітичне опрацювання) дисертація набула певної структурної організації. Вона складається зі вступу, трьох розділів, що у свою чергу розгалужуються на підрозділи, загальних висновків та списку літератури. Повний обсяг дисертації складає 192 сторінки, із них 158 сторінок тексту, у списку використаних джерел міститься 419 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтована актуальність проблеми, визначено об'єкт і предмет дослідження, окреслено мету й завдання дисертації, проаналізовано методологічні принципи дослідження, сформульовано наукову новизну положень, які виносяться на захист, розкрито теоретичне і практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження та його зв'язок із науковими темами та програмами, показана структура роботи.
У першому розділі "Неоязичництво: поняття і сутність" автор дає аналіз історіографії теми, що зробило можливим більш предметно і чітко продемонструвати специфіку постановки проблеми в даному дослідженні порівняно з усталеними в науковому дискурсі поглядами та стереотипами, та доводить необхідність її вивчення, а також визначає теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи.
Основні етапи осмислення та вивчення неоязичництва, як показано у підрозділі 1.1 "Історіографічно-бібліографічний огляд", співвідносяться з основними етапами його становлення та розвитку. Перший етап пов'язаний з намаганнями здійснення оцінки кризи позитивізму та розгортання проявів ірраціоналізму в європейській духовності початку. ХХ ст., що власне інтерпретуються як "нове варварство", "новий поганізм" ("нове язичництво"). Другий етап в історіографії неоязичництва розпочався з потребою осмислення тих світоглядних явищ у бутті європейської людини, що постали з 60-х рр. ХХ ст. і котрі їх носіями визначаються як "неоязичництво" ("нове язичництво", "відродження язичництва"), тобто проголошуються відвертою альтернативою та антитезою тому типові європейської цивілізації, що базується на нормах та цінностях християнства та Модерну. Третій етап дослідження проблеми розгорнувся з 90-х рр. ХХ ст. як із настанням потреби теоретичного осмислення неоязичництва (як світоглядного явища, як важливого чинника формування засад свободи особистості, як креативної сили інновацій та плідних соціокультурних мутацій) самими його носіями, так і неупередженими дослідниками, виступаючими із загальною оцінкою вектору розвитку цивілізації в умовах глобалізму та пошуку йому альтернатив.
Переважна більшість науковців України та Росії звернулася до проблеми неоязичництва в часі "перебудови", їхні публікації, безперечно, становлять найбільш змістовний пласт літератури з даної проблематики. За радянських часів не передбачалося монографічного вивчення неоязичництва та, відповідно, його осмислення як цілісного світоглядного явища. Публікації того часу, що торкалися окремих аспектів досліджуваного явища, були засновані на методологічних підходах, що потребують перегляду в контексті сучасної історико-філософської рефлексії.
В даному дисертаційному дослідженні стан наукової розробки проблеми структуровано за проблемними аспектами. Зокрема, проаналізовано низку досліджень, що присвячені безпосередньо питанню неоязичництва (С. Аверінцев, Л. Василенко, П. Гайденко, Ф. Гірьонок, Р. Гальцева, П. Гуревич, М. Епштейн, С. Галенко, В. Шнірельман, О. Шевченко, В. Крутоус, А. Кураєв, Б. Фаліков, Я. Дашкевич, П. Тілліх, А. Мороз, І. Концевич, А. Кураєв) або стосуються проблем того чи іншого етапу, тієї чи іншої течії неоязичництва, персоналії (праці Ю. Хабермаса, Р. Нолла, А.Й. Форрест, Г. Ді Зеріга, Е. Джонг, П. Гайденко, М. Новікової, Н. Хамітова, С. Одуєва, Я. Поліщука, Л. Филипович, О. Тупик, В. Губмана та інших).
Вищезгадані філософи С. Аверінцев, Ю. Бородай, П. Гайденко запропонували погляд, за яким неоязичництво бере вихід безпосередньо з пізнього романтизму (неоромантизму) кінця ХІХ ст. та пов'язують його з "філософією життя", модернізмом, що зорієнтований в основному на радикальній критиці фундаментальних основ існуючої західної цивілізації (т.зв. "цивілізації Модерну") та на апеляції до ірраціональних стихій в історії, до нереалізованих можливостей цивілізації, збережених у мові та культурі. Цю лінію дослідження неоязичництва розвивають М. Епштейн, Р. Гальцева, Б. Губман, В. Крутоус, С. Галенко, О. Соболь, а також із нею солідаризується дисертант. Зокрема, якщо Р. Гальцева та Б. Губман запропонували розглядати історію неоязичництва у розвитку його двох етапів: "ніцшеанське" (до другої світової війни) та "хайдеггеріанське" (сучасне), то М. Епштейн вважає, що неоязичництво пройшло два етапи - "волюнтаристський" (до якого відносить і позитивістську традицію "керування природою") та "гедоністичний". Проте надалі дослідники не розвинули свої положення у більш грунтовне дослідження, що, на нашу думку, видається перспективним та актуальним.
Критична спрямованість ряду досліджень стимулювала високу якість аргументації з боку прихильників неоязичництва, об'єктивно підвищуючи тим самим загальний теоретичний рівень неоязичництва. Зокрема, можна назвати праці таких апологетів неоязичництва, як А.Й. Форрест, Г. Ді Зеріга, В. Авдєєв, Г. Лозко, Ю. Шилов тощо. Значна частина неоязичницької пропаганди розташована у такому інформаційному сегменті як Інтернет, де наявність сайтів (своєрідних "журналів" та "форумів") неоязичницької тематики сягає кількох тисяч. Тим самим стає перспективним в майбутньому власне дослідження неоязичництва у цій сфері. У сучасній українській та російській літературі феномен неоязичництва досліджується передусім у межах релігієзнавчої та антитоталітаристської тематик. Це було зумовлено як актуальністю цих напрямів дослідження у зв'язку зі спалахом активності саме релігійних варіантів неоязичництва в Україні, так і тим, що історіософський, мистецький, спортивний та інший варіанти неоязичництва проходять більш тривалий "інкубаційний" період, а для ознайомлення з його західними та латиноамериканськими варіантами був відсутній належний рівень доступного матеріалу, джерел для наукового опрацювання. Через це досі в українській науці були відсутні праці, спеціально присвячені розгорнутому історико-філософському дослідженню неоязичництва. Дане дослідження покликане заповнити цю прогалину.
У дисертаційному дослідженні враховано висновки і спостереження, що стосуються різних конкретних аспектів осмислення феномена неоязичництва. Найбільш близькими нашій роботі слід назвати праці вищезгаданих вчених: С. Аверінцева, П. Гайденко, Р. Гальцевої, Я. Дашкевича, Е. Джонг, М. Епштейна, А. Колодного, С. Кримського, А. Кураєва, Б. Парахонського, Г. Померанца, О. Соболь, Б. Фалікова, Н. Хамітова, О. Шевченка, В. Шнірельмана.
У підрозділі 1.2 "Зміст поняття "неоязичництво": множинність інтерпретацій" досліджено наявні інтерпретації даного явища. Через те, що термінологічний, семантичний аналіз виступає як один із методів історико-філософського пізнання, даний підрозділ присвячений теоретичному аналізу змісту поняття "неоязичництво", його відмежуванню від інших суміжних понять, визначення їх співвідношення. Це дозволить розглядати під спільним кутом зору, визначати та впізнавати у межах спільного окремі ідеї, концепції, твори, що раніше стояли ізольовано один від одного. Неоязичництво - явище комплексне, тому при його аналізі не слід виходити тільки з формальних або тематичних ознак. Воно не лише формально-типологічне, але й конкретно-історичне, його загальним соціокультурним контекстом є сучасність як єдність нового та безпосереднього минулого. Саме поняття "неоязичництво" в переважній більшості наукових праць лише виступає як "попередній шифр", що відображає те затруднене становище, в якому виявляється дослідник, намагаючись дати визначення даному сучасному явищу, зміст та специфіка котрого ще не визначені з вичерпною точністю та повнотою.
Як встановив А. Сабов, вперше поняття "нове язичництво" щодо практики відродження дохристиянських принципів було вжито в 1960 р. у книзі майбутніх французьких "нових правих" філософів Л. Повеля та Ж. Бержье "Ранок магів". У радянській та сучасній російській науці термін "неоязичництво" (варіант "новоязичництво") набув визнання на сторінках "Філософської енциклопедії" (1970 р., т. 5) завдяки статтям у ній С. Аверінцева та П. Гайденко. Надалі воно використовується як у наукових дослідженнях, так і публіцистиці, а також - в офіційних документах Православної Церкви та інших конфесій.
У першому розділі даного дослідження визначено сутність неоязичництва як світоглядного явища, а саме: це актуально існуючий та в стані розвитку світоглядний рух у різних сферах людської діяльності (філософській, релігійній, побутовій, культурній, природоохоронній, педагогічній тощо). Неоязичництво підпадає під визначення утопічної форми філософського світогляду, котрий, є певним принципово теоретичним відношенням до дійсності, тобто системою принципів, що складає основу того або іншого розуміння природної та соціальної реальності. Але якщо філософія дає просто систему поглядів на світ, як за основними філософськими (гносеологія, онтологія), так і натурфілософськими, естетичними та іншими проблемами, то неоязичництво можна розглядати власне філософською утопічною релігією, бо в ній система поглядів на світ пов'язана як з певною ідеєю щодо божественного ("богошукацтво" - "кверотеїзм").
Неоязичництво себе усвідомлює не тільки як "альтернатива" існуючій цивілізації (з її іудео-християнською основою), а швидше як істинний шлях пошуку "Великого Стилю" життя в умовах деградації людства. Цей пошук пропонується здійснювати у галузі культури, через відродження можливих, але не реалізованих цивілізацією проектів. Виявлено, що апеляція до "окультно-язичницької релігійності", "первісно біологічного" життя мала місце у концепціях італійських "веристів", французьких "унанімістів", неоромантиків, акмеїстів, "бітників", "нових лівих", Контркультури та ін., унаслідок чого їх пропонується розглядати як носіїв певних аспектів неоязичницького дискурсу. Також неоязичництво проголошує повернення "теми сили та ірраціональності" (за С. Аверінцевим, П. Гайденко, О. Сєдаковою), "Великих Наративів", тим самим реабілітуючи такий проект модернізму, як "занурення в інший міфосвіт", тобто неоязичництво стає засобом "реміфологізації", повернення цивілізації від Логосу до Міфу, а реалізатором цього завдання розглядається "язичник, який повертається". Здійснивши аналіз оцінок явища, що означується як "повернення язичника (варвара)", визначено, що існують дві позиції: оцінююча це явище негативно та оцінююча позитивно.
В дисертації проведено демаркацію між неоязичництвом, з одного боку, та націонал-патріотизмом, фашизмом та консерватизмом, з іншого. Також конкретизовано, що на відміну від консерватизму неоязичництво заперечує негативну оцінку природи людини, не поділяє його віру у неспроможність досягнення як гармонії людського існування, так і гармонії людини з природою (Універсумом). Неоязичники саме наполягають на позиції пошанування Природи, а не поклоніння перед нею, перед втіленими у образі божеств її силами (як це має місце у класичному язичництві). Значну увагу в даному дискурсі віддають шаманським та психоаналітичним практикам, через що постають як чільні репрезентанти неоязичництва школи "неошаманізму".
В даному розділі також проаналізовано позиції, за якими у історіографії дослідження неоязичництва воно розглядається у координатах "Необхідність - Свобода". Визначено, що існує підхід, за яким, начебто, неоязичництво - це визнання індивідом підпорядкованості себе Абсолютній Необхідності, що мало місце у класичному язичництві. Проте конкретизовано, що неоязичницькою може визначатися тільки позиція, яка передбачає запропонований Фр. Ніцше "погляд у вічі" трагічній колізії боротьби двох начал - Необхідності та Свободи. Порятунок неоязичники вбачають у пошуці "Великого Стилю" життя саме як синтезу Необхідності та Свободи - або через "релігію святої плоті" (Д. Мережковський, В. Розанов, Д.-Г. Лоуренс, Е. Арсан), або через відродження "давнього, природного, життєвого" (головним чином - нативістичної релігійності, шаманізму, "неопримітивізму"), або через "духовну екологію" тощо.
У другому розділі "Ґенеза, модифікації та характерні ознаки неоязичництва" розглянуто світоорієнтаційні тенденції, що визначаються як "язичництво", "нове язичництво", "приховане язичництво".
У підрозділі 2.1 "Джерела неоязичницької концепції. Ніцше і модернізм" констатовано, що саме ярлик "язичництво" дає теїстична позиція, що настоює на неможливості "іманентизації трансцендентного" і за якою язичництво - це визнання того, що "трансцендентне є іманентне світові" ("о-сущення божественного", за Т. Возняком). Історичними, "прихованими" формами цього явища ("криптопаганізм") проголошуються з теїстичної позиції філософія Сократа, неоплатонізм, гностицизм, номіналізм, Просвітництво, нігілізм, позитивізм, лібералізм, матеріалізм, марксизм тощо. М. Хайдеггер власне визначає їх як представників лінії метафізики, "нігілізму" як всесвітньо-історичного руху, що зародився на Заході. Одночасно альтернативою цій лінії усвідомлює себе т.зв. "метафізично повноцінне", "відверте (нео-) язичництво" - традиція, йдуча від Гобіно та Ніцше, що акцентує не на гносеології (пізнання трансцендентного для "зведення його в суще"), а таке, що звертає увагу на онтологічний та культурний (головним чином, "етнічний", "рідний") аспект язичництва. Визначено, що у цьому поділі світових тенденцій апогеєм "прихованого язичництва" розглядається цивілізація Модерну (Новочасся), що спирається на розсудок, науку, техніку та секуляризм. Саме антитезою Модерну неоязичництво пропонує "поворот (ре-волюцію) до ірраціонального", до "метафізичної тривоги" та інтуїції. Ця започаткована Фр. Ніцше ("екстатичний нігілізм") та К.Г. Юнгом ("Жити ірраціональним!") лінія у галузі культурології визначається як модернізм.
У підрозділі 2.2 "Волюнтаристичний та гедоністичний різновиди неоязичництва" показано, що "раннє" неоязичництво набувало таких форм, як "волюнтаризм", "гедонізм" та "космізм" ("туга за жахом"). Кожен наступний етап не заперечував попередній, а надбудовувався над ним, пропонуючи "нове прочитання" попереднього та даючи змогу продовжувати його тяглість у часі. У дослідженні показано, що "волюнтариське неоязичництво" апелює до притаманного європейській цивілізації культу сили, зрозумілої як воля, котра, у свою чергу, визначається як не спрямованість на підкорення іншого (природи, людей) собі, а шляхом мімезису відтворити у собі (як це робили архаїчні маги та шамани) ту силу, у владі якої стародавній язичник себе відчував, відстоюючи одночасно позицію Ф. Ніцше про те, що воля породжує інтелект. На початковому етапі цей тип неоязичництва уособлювала та висублімовувала одна особистість - Фр. Ніцше. Ті ж, хто намагався після нього культивувати волюнтаризм, визначали свою позицію як "позитивна антипозитивістська духовна концепція". Зокрема, на вираження цієї позиції претендувало німецьке "народницьке (Volkish) неоязичництво" перших десятиріч ХХ ст. зі своїм культом "відвічних язичницьких субстанцій" - раси та крові, наголошуючи, що Фр. Ніцше виразив своїм запереченням іудео-християнської цивілізації лише "негативний" бік "волюнтаризму", в той час як перед його спадкоємцями стоїть завдання творення "позитивної" програми філософії "волі до влади", реалізацію чого заповідали їм старі германські боги-асси (і що відкрив німцям останній романтик і "перший неоязичник" Г. фон Ліст). Проте після другої світової війни значна частина неоязичників оцінює расизм як "незріле розуміння націоналізму", в той час як "справжній націоналізм" з повагою ставиться до інших народів. Відповідно закликаєтся до "чистого духовного спадку", не перекрученого нацистами. Прислухаючись до "первісних та фатальних сил", що дрімають на дні душі, неоязичник зрікаєтся "сам себе, своєї волі" на користь "волі етносу (раси, нації, культури)" для перемоги над імперативами "над-свідомого" ("супер-Его", за З. Фрейдом), тобто дискурсивних та моральних стереотипів іудео-християнської цивілізації. Ця "воля етносу" відчувається й переживається шляхом інтуїтивного враження, "вчування" (емпатії), а не суто розумовими, логічними операціями. З другої половини ХХ ст. велика увага починає приділятися язичницьким традиціям Індії, Японії, Китаю, Океанії, Латинської Америки, Африки, Євразійської Півночі, для яких, начебто, притаманні гедоністичний сенсуалізм, естетизм, щирість, ненасилля. Як наслідок, постає "гедоністичне неоязичництво" та його радикальна форма - рух "хіппі" ("дітей-квітів"), якому притаманні паломництво до священних місць язичницького Сходу, гонитва за гострими відчуттями та "виходом у трансцендентне" за допомогою наркотиків та медитацій. Також у цьому руслі перебувала психоделічна рок-музика як спроба досягти без наркотиків тих відчуттів, які викликаються вживанням наркотиків. Носії гедоністичного неоязичництва прагнуть до злиття з природою, до розчинення в ній. Знаковим репрезентантом гедоністичного неоязичництва є англійський письменник Д. -Г. Лоуренс. Центральне місце в його "світогляді" посідає вчення про людину як "згусток живої стихії", що переходить з однієї форми в іншу (з вітру - у траву, з ґрунту - в камінь, з простору - у звіра, з часу - в людину), а єдиною формою вияву прихованих у людині можливостей (форм) є кохання, що включає потужний елемент ірраціонального. Апологети грядучої неоязичницької "сексуально-гедоністичної" цивілізації (від К. -Г. Юнга до деяких послідовників "Контркультури" та "нових лівих") вважають, що внаслідок "сексуальної революції" відбудеться поширення лібідозного потенціалу на саму працю та соціальні відносини, що надасть всій практиці існування "почуттєві якості сексуальної гри", і в цьому "орфічному світі" сублімація перестане пригнічувати, людина та природа зіллються у "гармонічній єдності суб'єкта та об'єкта". Отже, "гедоністично-буколічне" неоязичництво претендує на роль відроджувача більш ранньої стадії виокремлення людини з природи, котра передує волюнтаристському підходові до неї. неоязичництво світоглядний нативізм філософський
Одночасно в даному підрозділі показано, що до оцінки історичних форм (етапів) неоязичництва можна підійти з іншого боку, а саме - за допомогою психоаналітичної концепції К.Г. Юнга. Відповідно пропонується внутрішньо-дискурсивне розділення неоязичництва на два типи ставлення до світу - "екстравертне" та "інтровертне" (відповідно, як європейської та азіатської генези). Якщо у першому активна діяльність особи спрямована на утвердження особистості у соціумі та природі, та навіть, постанні "над" ними, то в другому характерним є відвернення від всього зовнішнього, він - за "опустошення" свідомості від понять та почуттєвої образності, а звідси - зберігається або свідомість Ніщо (недиференційована єдність), або містичне звернення до глибин власної душі, занурення людини в себе, щоб у внутрішньому прийти до прозріння, знайти єднання з природою, нірваною, Богом, всеохоплюючим, Єдиним "Я" (Атманом) без відчуття простору та часу.
У підрозділі 2.3 "Космоцентричне неоязичництво. Реабілітація категорії "дух" зауважено, що французький екзистенціаліст А. Камю маркузіанську, гедоністично-неоязичницьку програму "заколоту плоті" (у Росії її ще раніше репрезентували Дм. Мережковський та В. Розанов) іменує "абсурдом", нерозумністю, бо людина протестує проти протистояння "космос-хаос" тільки тому, що володіє здатністю усвідомлювати це протистояння. Отже, начебто, слід "перестати усвідомлювати" це протистояння, а звернути увагу на ілюзорність своєї свободи і свого заколоту проти первинних космічних (природних) стихій. Ідея психоаналітика Е. Фромма про зміну свідомості у напрямку більшої критичності за допомогою діалектико-гуманістичної орієнтації психоаналізу для А. Камю є половинною мірою. Звідси він пропонує у "Міфі про Сізіфа" ідею повернення до протоісторичного ("туга за втраченим раєм") у противагу нацистській та психоаналітичній ідеї повернення до праісторичного ("туга за втраченим сакральним царством/часом богів та героїв"). Це дасть змогу відстороненого стосунку до світу протистояння "хаос-космос" та контроль над появою базових архетипів, а також, і це основне, - перетворить людину на "частину" світу, Природи. Отже, послідовники "язичницького космоцентризму" вважають, що людина, страждаючи від "пригнічуваного механізму природи", хоче "повернути собі Космос", повернути його "всередину людини", прагнучи цим впорядкувати універсальні закони Всесвіту. Показано, що характерною ознакою, що відокремлює неоязичництво від ірраціоналізму Л. Клагеса та О. Шпенглера (опозиція "дух/місто/цивілізація - душа/село/культура"), є позитивне ставлення до категорії "дух" як своєрідної трансцендентної якості культури, що й визначає головний зміст їх філософського світогляду. Неоязичники констатують духовність найвизначальнішою рисою людини (на відміну від християнства, де наявна категорія "святого/нечистого духа" та акцентування не на "одухотворенні", "збільшенні духовності" людини, а на "покаянні"). Відповідно до цього як синонім до поняття "Великий Стиль" життя неоязичниками пропонується "духовна (духовно-космічна, гармонізаційна) цивілізація", "ноосфера" ("ноосферний фронт"), "Індія Духа", - унезалежнення в духовності від раціоцентричної цивілізації Модерну.
Як показано у підрозділі 2.4 "Апологія "первісткового" як характерна ознака неоязичництва", протестуючи проти Модерну, неоязичництво щонайперше виступає проти претендуючих на його вираження знаків культури, головним чином - іудео-християнської. Відповідно проголошується "культурна рецесія" - повернення до спадків минулого (в основному - етнічних, "рідних"), а то й далі у глиб - у до-рефлексивне мислення, "візіонерську свідомість". Одним з методів пропонується "вслухання в мову" ("фантастична етимологія"), що запропоноване М. Хайдеггером та Р. Бартом. Кінцевими пунктами "рецесії" пропонуються або протоісторичність (представлена верхнім палеолітом, "почуттям печери", що осучаснює таке поняття як "місто") або праісторичність (нео-енеоліт, "сільське буття", матріархат, як у феміністичному чи психоаналітичному розумінні, так і політичному, що, зокрема, був презентованим рухом "артаманів"), і між прихильниками обох підходів ведеться непримирима полеміка.
У третьому розділі "Неоязичництво в культурно-історичній динаміці сучасності" дослідження, виходячи з позиції Ю. Хабермаса, Р. Гальцевої та Б. Губмана, що саме М. Хайдеггер є засновником сучасного типу неоязичництва, показано причини його постання - розчарування у приписах попередніх форм неоязичництва та відчуття загрози з боку катастроф глобального масштабу, що можуть бути породжені як природою, так і діяльністю самої людини.
У підрозділі 3.1 "Явище сучасного неоязичництва: сутність та прояви" визначено основну ознаку сучасного неоязичництва - прагнення до синтезу духа і тіла, ірраціонального та раціонального, Свободи та Необхідності, Творчості та Ієрархії. Доведено, що сучасне неоязичництво - це лише видозмінене гедоністичне неоязичництво, що пропонує здійснювати насолоду життям саме у галузі культури та самовдосконалення (перфекціонізм). Запропоновано погляд, за яким попередні типи неоязичництва були "скептичними", "антиметафізичними" (у сенсі стосунку до лінії метафізики Платона-Декарта-Гегеля-Маркса), а сучасне неоязичництво є "постметафізичним", "терапевтичним". Останнє реалізує себе у різних сферах - екокультурі, історіософії ("фольк-гісторі"), релігії, психології, фемінізмі, політиці.
Підрозділ 3.2 "Нові праві" як характерні представники сучасного неоязичництва. "Повернення деміургів" як проект реалізації неоязичницьких настанов" присвячений тому вияву сучасного типу неоязичництва як світоглядного явища, яким є культуро-центричний європейський рух "нових правих" (апологія "язичницької героїчної парадигми", "втраченої культурної матриці"), російський язичницько-гностичний "православний езотеризм" та космополітичний рух "нового раціоналізму" ("нової натурфілософії", "філософії космічного розуму", "нової універсальної філософії"). Шлях реалізації неоязичниками своєї програми - це текстові оповідальні (наративні) практики ("нюансована деміургія"), що повертають упосліджені постмодернізмом великі функтори (Великий Герой, Великі Небезпеки та Мандри, Велика Мета тощо). Цим сучасне неоязичництво демонструє свою спадкоємність та вірність модерністським креативним настановам Створені неоязичницькими "деміургами" "нові світи", за задумом, повинні всотатися у наявність ("експансія ірреального") та змінити його за аналогією до того, як Євангеліє і Коран влилися в історію та змінили її.
Встановивши у попередньому розділі, що існує внутрішньо дискурсивне розділення неоязичництва на два типи - "екстравертний" та "інтроввертний", показано, що здвиг актуальності від екстравертного до інтровертного у сучасному неоязичництві є ознакою переходу цивілізації до поліцентризму, мультикультурності та загальнолюдських цінностей, якими характеризується епоха Постмодерну (для неоязичників - "ера Водолія", "Нью Ейдж" тощо). Сучасне неоязичництво стає, отже, особливо актуальним для української ментальності, для якої характерне передовсім інтровертне відношення до дійсності.
Підрозділ 3.3 "Сутність та форми вияву сучасного українського неоязичництва". Український інваріант сучасного неоязичництва за своєю суттю є "берегинізацією" - визволенням та прагненням збереженням відпочаткового "Великого Стилю" життя народу (інтровертного селянства). Відповідно ставиться мета пошуку його "моральної основи", "шляхетної генеалогії", що змушує реконструювати "втрачену систему національних знаків", "Книгу національного буття", аж до занурення у найрізноманітніші традиції світу (Шумер, Єгипет, Атлантида, Троя, арії, хети, гуни, етруски тощо). Цьому сприяє притаманний українцям глибинний архетип "гієрогамії" - "прагнення до священного шлюбу". Порятунок, відповідно, вбачається у відродженні "рідної (етнічної, нативістської) релігії". В даному дослідженні нами проаналізовано яскраві її варіанти ("Орден Сонячних Лицарів" В. Шаяна, РУНВіра Л. Силенка, язичницьке "Православ'я" Г. Лозко) та запропонована типологізація проявів українського релігійного неоязичництва як "дослідницьке" та "екзистенційне" (релігія існування) рідновірство. У свою чергу дослідницьке рідновірство взаємоперехрещується з не-релігійниою неоязичницькою "метаархеологією" (розкодування традиційних символів етносу, "викриття" історичної істини, мовної, культурної генеалогії тощо). На прикладі "метаархеологічних" текстів Я. Ороса та Ю. Шилова показано, що у посттоталітарній свідомості українців з'являються ідеї "теології ностальгії" - мрії про повернення у "втрачений рай", "священний час і простір", де людина зможе зреалізувати себе у повній свободі впротивагу існуючій цивілізації Модерну з домінуючим у ній принципом необхідності.
ВИСНОВКИ
Висновки дають узагальнене уявлення про роботу в цілому.
1. В історії ідей існує неоязичництво реальне, справжнє, дійсне та "неоязичництво" як полемічний ярлик, як умовне принижуюче тавро, що навмисно ставиться з метою компрометації та морального знищення.
2. Реальне неоязичництво є типом духовно-світоглядної орієнтації - широким та неоднорідним рухом, проявом парадигми (сукупності позицій, канону, способу життя, стилю мислення) пошуку нового типу свідомості та "Великого Стилю" життя, що був би адекватним для сучасного рівня постіндустріальної та інформаційної цивілізації, для епохи постсучасності як потягу до культурного минулого (традиції), знаходження у ньому "відпочаткового" людяного, духовного світосприйняття та світорозуміння. Місія сучасного неоязичництва - це спроба реалізації тих проектів на зруйнування системостворюючої природи позитивізму та технократизму, на що не спромоглися рухи "бітників", "хіппі", "нових лівих" та Контркультури в 60-80-х рр. ХХ ст., і навіть ширше - це претензія на заповнення того "вакууму", що утворився, за Д. Беллом, внаслідок зникнення протестантської етики та капіталістичного духу у суспільстві Постмодерну, а також - в результаті переходу деяких суспільств у посттоталітарну стадію.
3. Серед основних функцій неоязичництва у соціокультурному процесі визначено власне цивілізаційну - на основі апеляції до "заповітів предків", можливих, але не реалізованих досі сучасною цивілізацією, вдосконалюється суспільство, що неминуче призведе до досягнення нового, "персоноцентристського" рівня етносу, де б відстоювалися рівноправність та рівноцінність індивідів та соціальних груп. Неоязичництво пропонує "переоцінку", "повернення" до нереалізованих можливостей європейської культури, до "ірраціонального". Воно звертається щонайперше до первісткової (дологічної, візіонерської) свідомості, мови. Відповідно існують різні позиції щодо кінцевого пункту "культурної рецесії": або печерний палеоліт, а то й долюдський стан (протоісторичність), або селянський нео-енеоліт (праісторичність). Тобто: або спроба взагалі змінити базові архетипи культури, або "очищення" існуючих архетипів. Між представниками обох підходів ведеться внутрішньодискурсна дискусія, переважно набуваючи віддання пріоритету між "містом" (носієм палеолітичного "почуття печери") та "селом".
4. Неоязичництво слід відокремлювати від близьких до нього за своїм змістом, але не тотожних понять та явищ соціокультурної дійсності, що ними позначаються, в тому числі від ідеології та практики націонал-патріотизму ("етнічного ренесансу") - руху, у складі якого, крім неоязичницького ядра, є також соціал-ліберальні, еколого-натуристські, консервативно-революційні, ультраліві та інші елементи. Неоязичництво, на відміну від консерватизму, відстоює позитивну оцінку природи людини (хоча й не заперечує її т.зв. "варварської" сутності стосовно існуючої іудео-християнської цивілізації), віру у можливість досягнення гармонії людського існування та гармонії людини і природи, а також - позитивно ставиться до категорії "дух", сподівається на грядущий "Перехід", на основі синтезу ірраціональності та науки, що був заповіданий архаїчними предками, тобто перехід у Топію ("духовну цивілізацію", "новий вік", "еру Водолія") - "інший, кращий міфосвіт", відмінний від наявного в сущому. Тим самим неоязичництво зберігає в ситуації постмодернізму вірність модернізмові як соціокультурному рухові, пропонуючи "нове прочитання" його креативних проектів.
5. Характерною ознакою, що визначає неоязичництво відмінним від класичної язичницької парадигми, є позиція неприйняття особистістю принципу Абсолютної Необхідності. Неоязичництво пропонує "погляд у вічі" трагічній колізії буття, якою є боротьба двох начал - Необхідності та Свободи, а також намагання знайти оптимальний шлях ("синтез") між ними. Отже, саме дана позиція стосунку до Необхідності може розглядатися демаркаційною лінією між неоязичництвом, з одного боку, та "позитивістським язичництвом" (термін П. Гайденко), "нігілізмом" (термін М. Хайдеггера), з другого.
6. В результаті даного дослідження вияснено, що неоязичництво у своєму розвитку відбуло "парадигмальні періоди" (форми, етапи) як от: волюнтаристський, гедоністичний, космоцентричний та перфекціоністський (культурно-гедоністичний), і що, у свою чергу, три перші періоди можуть трактуватися як єдина рання ("класична", екстатична, ніцшеанська) стадія неоязичництва, а останній період - як сучасна (хайдеггеріанська та пост-хайдеггеріанська) стадія. Одночасно неоязичницька філософія усвідомлює себе закономірним етапом історії філософської думки - проявом "традиції заперечення традиції" (за Х. Ортега-і-Гассетом) з урахуванням реалій епохи Постмодерну: ранній етап неоязичництва трактується дисертантом як "антиметафізичний", а сучасний - як "постметафізичний" у сенсі стосунку до "метафізичної" лінії Модерну ("криптопаганізму").
7. Також встановлено, що якщо перша стадія неоязичництва ставить інтуїтивно-ірраціональний первінь над раціональним (що постулюється "язичницько-позитивістською" лінією), або навіть взагалі ігнорує його, то сучасне неоязичництво, навпаки, не віддає пріоритет якомусь з цих двох первнів, а прагне знайти їх "врівноважений синтез" за принципом взаємодоповнення. Тим самим здійснюється своєрідний реабілітаційний, "очищувальний" процес спадку лінії Модерну (сцієнтизм та "неомістичні" течії типу теософії, антропософії, доктрини Реріхів, Гурджієва та ін.). Сучасне неоязичництво витлумачує ірраціональність лише як таку, що є ірраціональна тільки з погляду технократичної свідомості, притаманної індустріальній епосі, в той час як ірраціональна свідомість для нього - це лишень якісно інший, більш вищий тип раціональності, інтелігентський, він не заперечує "розумне" взагалі та науку зокрема, а виступає тільки проти класичних (спекулятивних, субстанціоналістських) норм "індустріальної" раціональності. Але якщо феноменологія аналогічно теж заперечувала лише історичну форму раціоналізму, то неоязичництво тепер розглядає суб'єктивні переживання не гносеологічно, а онтологічно - через "буття у відповідності з природою людини", проявами чого визнаються сон, марення (візії), фантазії, мрії, вся сукупність "культурного космосу". Тим самим сучасна стадія неоязичництва, на відміну від першої ("класичної", "ранньої"), є дрейфуванням у бік "раціоналізації ірраціонального", щоправда, зберігаючи класичну, "неоромантичну" настанову неоязичництва - "довіритися" трагічній колізії буття (протистояння Необхідності та Свободи), "осідлати тигра" (за Ю.Ч. Еволою), прагнучи любові, довіри до всього, що рухає життя вперед.
8. Дослідження явища неоязичництва привело дисертанта до висновку про доцільність внутрішньодискурсивної типологізації неоязичництва як екстравертного та інтровертного. Встановлено, що для першої стадії неоязичництва була характерна екстравертованість та що наступний здвиг актуальності до інтровертованості є ознакою переходу цивілізації до Постмодерну з його поліцентризмом, мультикультурністю та загальнолюдськими цінностями. Звідси не дивний феномен "неоязичницького вибуху" у формі "рідновірства" в Україні в кінці ХХ ст., бо для української ментальності, носієм якої є переважно селянство та селянського походження інтелігенція, характерні передовсім інтровертне ставлення до дійсності (за В. Янівим, О. Кульчицьким та ін.).
9. На основі аналізу українського варіанта неоязичництва дисертантом запропоноване розрізнення його за двома типами: екзистенційне (релігія існування) та дослідницьке "рідновірство", проаналізовано концепції їхніх характерних представників. Також визначено, що стимулюючим чинником діяльності неоязичників є притаманний українцям глибинний архетип "гієрогамії" - "прагнення до священного шлюбу" (єдності Неба і Землі), що спричинив всі трагічні колізії в історії українського етносу. Ситуація Постмодерну, на думку апологетів неоязичництва, відкриває для українців нові можливості реалізації її базового архетипу саме у неоязичницькому проекті.
10. Осмислюючи явище неоязичництва у його цілісності та історичному розвитку, дисертант прийшов до висновку, що неоязичництво - це щонайперше різновид філософського світогляду як певного теоретичного відношення до дійсності. Воно зайняте вирішенням "вічних філософських проблем", як от відношення суб'єкта та об'єкта, кінечного та безкінечного, духа і природи, свободи та необхідності тощо. Але у неоязичництві також система поглядів на світ пов'язана як з богошукацтвом (кверотеїзмом), так і з тим, що прихильник цього світогляду прагне досягти (і навіть досягає) глибокого відчуття в особистому досвіді певної істини, а вже потім її викладає у системі взаємопов'язаних філософських понять та положень. Тому, на погляд дисертанта, доцільно розглядати неоязичництво як "філософську релігію". Також філософським методом неоязичництва є прагнення "синтезувати" наукове та художньо-образне (естетичне) мислення. Тобто неоязичництво - це філософія "некласичного" виду, еклектична, "філософія-гра", поєднуюча у собі різні типи мислення та світосприйняття.
12. Проведене дослідження дозволило окреслити й окремі проблеми, відкриті для подальшого вивчення та дослідження. Серед них: філософське осмислення історіософських, естетичних, етичних, телеологічних концепцій європейських, американських, українських, російських неоязичників; вплив ідей неоязичництва на подальший розвиток європейської, української та російської філософії, літератури, культури та політології; європейський контекст українського неоязичництва; неошаманізм та неоорієнталізм у світогляді українця; неоязичницький дискурс в мережі Інтернету тощо.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ У СПЕЦІАЛІЗОВАНИХ ФАХОВИХ ВИДАННЯХ
1. Гуцуляк О.Б. Сутність і форми вияву феномену української "Рідної віри" другої половини ХХ сторіччя (Філософський аналіз) // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ: Плай, 1999. - Вип. 1. - С. 64-72.
2. Гуцуляк О.Б. Неоязичництво як явище зміни парадигми в умовах антагонізму соціуму і природи // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - Вип. 4. №. 1. - С. 197-206.
3. Гуцуляк О. Неоязичництво другої половини ХХ сторіччя як парадигма свідомості суб'єкта цивілізаційно-культурного процесу // Людина і політика. - К., 2000. - №. 3. - С. 64-68.
4. Гуцуляк О.Б. "Нові праві" як характерні представники сучасного неоязичництва // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - Вип. 2. - С. 106-114.
5. Гуцуляк О. Європейські "нові праві": "Метаполітика" через "деміургію" // Людина і політика. - К., 2001. - №6. - С. 64-74.
6. Гуцуляк О.Б. Дихотомія "Свобода-Необхідність" у спробах визначення сутності неоязичництва // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - Вип. 3. - С. 98-106.
7. Гуцуляк О.Б. Сучасне явище "повернення язичника (варвара)" в цивілізаційно-культурному аспекті // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - Івано-Франківськ: Плай, 2003. - Вип. 5. - С. 109-115.
8. Гуцуляк О.Б. "Берегинізація" як феномен української духовності к. ХХ ст. // Літературознавство, "Просвіта" і духовний ідеал українця: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Кривий Ріг: Вид-во КРДПІ, 1994. - С. 109.
Подобные документы
Філософський аналіз сутності науки і її соціальних функцій. Динаміка науки: філософський сенс закономірностей і тенденцій розвитку знання. Онтологічні проблеми та методологічний арсенал науки. Філософські питання природознавства та технічних наук.
курс лекций [208,4 K], добавлен 28.02.2013Передумови виникнення філософських ідей Нового часу. Філософський емпіризм XVII-XVIII ст. Філософські погляди Ф. Бекона. Розвиток емпіричного підходу в ідеях Т. Гоббса. Сенсуалізм і лібералізм Дж. Локка. Концепція раціоналізму в філософії Нового часу.
реферат [45,8 K], добавлен 04.06.2016Виникнення філософських ідей у Стародавній Греції, передумови їх формування, основні періоди. Відомі філософські школи давньої Еллади, славетні мислителі і їх вчення. Занепад грецької історико-філософської думки, причини, вплив на філософію сучасності.
курсовая работа [52,8 K], добавлен 30.11.2010Філософські погляди Памфіла Юркевича, який розвивав християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності. Особистість і особисте життя Юркевича. Характеристика і основи його ідейно-теоретичної спадщини.
реферат [29,4 K], добавлен 16.11.2013Становлення сучасної науки, її зміст та характерні риси, відмінність від інших галузей культури. Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і фізики, хімії і біології, економічної науки, сучасної педагогіки. Теоретичні проблеми сучасного мовознавства.
курсовая работа [82,1 K], добавлен 15.01.2011Роль інформаційних технологій у всіх сферах життєдіяльності людей: філософський і аксіологічний аспекти. Віртуалізація та інформатизація суспільства. Духовний зміст і місце Інтернету у філософії. Інтернет як ядро формування нової соціокультурної програми.
реферат [37,5 K], добавлен 28.09.2014Свідомість як філософська категорія, її властивості та різновиди, значення в становленні людини як особистості. Місце проблеми життя та смерті в світовій філософії. Методика осмислення сенсу життя та шляху до безсмертя через філософські роздуми.
контрольная работа [17,3 K], добавлен 31.08.2009Специфіка філософського знання, основні етапи становлення й розвитку філософської думки, ії актуальні проблеми. Загальнотеоретична та соціальна філософія, світоглядні і соціальні проблеми духовного буття людства. Суспільна свідомість та її структура.
учебное пособие [1,8 M], добавлен 13.01.2012Зародження українського бароко та його зв'язок з Європейським Просвітництвом. Григорій Сковорода: життєвий шлях та філософські погляди. Тема самопізнання у творах письменника, його вчення про дві натури і три світи, про сродну працю та щастя народу.
курсовая работа [49,3 K], добавлен 12.11.2010Джерела та філософія проблеми буття. Питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Перша філософська концепція буття. Філософська система Гегеля. Філософія постмодерну. Структура буття та світу людини.
контрольная работа [34,2 K], добавлен 20.12.2012
