Страх як соціально-філософський феномен

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький Національний Університет

Автореферат

Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Страх як соціально-філософський феномен

Спеціальність: Соціальна філософія та філософія історії

Туренко Олег Станіславович

Донецьк, 2004 рік

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Події останнього століття свідчать про те, що наука і суспільство зіткнулися з фактом глобалізації відчуття страху до створеного самою ж людиною світу. Страх стає об'єктивним фактором, який впливає на процеси суспільного життя. Ця думка підтверджується не лише страхом сучасної цивілізації перед терористичними актами, глобальними війнами, екологічними катастрофами, техніко-економічною глобалізацією, але, перш за все, переоцінкою місця та значущості пересічної людини в ось-бутті. Переосмислення стосунків людини з самою собою, з іншими людьми та суспільством в ситуації руйнації загальнолюдських моральних норм, житті з подвійними, потрійними життєвими стандартами і принципами, незвичної для людини відповідальності за свободу свого вибору приймає шизофренічний характер. І тому такий стан речей вводить людину в афективний стан, де аргументи розуму не діють. В цьому разі її життєдіяльність спирається на нав'язані індустріально-державні стандарти, які, в свою чергу, не враховують свободу волі людини. Отже, людина XXI ст., опинилась у морально-психологічній регресії, яка призводить до зміни позитивного світогляду і утвердження фатального антропоцентризму, головною ознакою якого є страх.

Всі ознаки “цивілізації страху” має й українське суспільство. Його прогресивний розвиток пов'язаний з подоланням багатьох несвідомо існуючих соціокультурних страхів, починаючи з архаїчного періоду до комуністично-тоталітарних та модерних жахів.

Феномен страху не дає пересічному українцю діяти конструктивно, захищаючи свої соціально-політичні інтереси і права, руйнує гідність і звужує можливість розширення нового, позитивного світовідчуття і світорозуміння. Страх дезорганізує людину, не дає суспільству можливості подолати духовну кризу і продуктивно розвиватися на засадах загальнолюдських цінностей. Щоб подолати цей стан, необхідно вивести соціокультурні страхи в свідому сферу існування людини, розкрити сутнісну природу цього феномена. Отже, актуальність теми дослідження пов'язана з необхідністю вивчення багатофункціонального страху на онтологічному, психофізіологічному і, особливо, на культурно-соціальному рівнях. Останній рівень має історичне забарвлення, в якому базове значення мають міфічно-релігійні феномени і закладене в них першого відчуття страху.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в контексті планової проблематики Центру гуманітарної освіти НАН України. Зокрема воно пов'язане з науково-дослідницькою темою “Засадничі принципи гуманітарної експертизи”.

Мета дисертації полягає у виявленні онтологічної природи феномена страху у внутрішньому (духовно-психічному) і зовнішньому (соціально-культурному) світах людини, які з'єднані в єдине та нерозривне буття. Для досягнення поставленої мети у дисертації передбачається розв'язати наступні завдання:

- проаналізувати й визначити причини класифікаційної і термінологічної невизначеності поняття страху в науці;

- провести компаративне дослідження феномена страху в провідних психофізіологічних теоріях емоцій та в їх взаємозв'язку з первісними формами існування людини з метою виявлення функціональних варіацій страху в фізіологічних сферах життєдіяльності людини;

- визначити місце і вплив феномена страху в колективному несвідомому, в його взаємовідношеннях з “Я-свідомістю” в процесі її перше усвідомлення (народження) і “самовтілення”;

- окреслити первинну соціокультурну трансформацію страху в міфічно-релігійній свідомості, яка закладає базу іншим цивілізаційним явищам;

- виявити соціокультурну інфляцію сучасної європейської цивілізації і значення феномена страху в цьому процесі.

Стан наукового опрацювання проблеми характеризується неоднозначністю й суперечливістю. По-перше, існує багатозначна та багатопланова бібліографія, присвячена проблемі страху (в психологічній, культурологічній та політологічній науках тощо). Однак феномен страху аналізується багатьма науковими галузями, що мають обмежений методологічно-теоретичний апарат і свою вузькоспеціалізовану мету дослідження. З цієї причини проблема замикається в окремому галузевому полі, і тому багатофункціональний та багатовидовий феномен розглядається занадто однобічно й одно-планово.

По-друге, власне філософського дослідження феномена страху в вітчизняній науці відверто бракує. Це пов'язано з комуністичною ідеологічною настановою, що страх може “породжувати” лише негативні соціокультурні інститути (міф, релігію, систему експлуатації тощо), яких радянське суспільство і держава були повністю “позбавлені”. Через те позитивний філософський аналіз страху ніби втрачав будь-який сенс. Заохочувалась лише критика буржуазного суспільства та релігійної свідомості, що функціонували з використанням рудиментів страху. Тому філософські розвідки цього феномена штучно обмежувались, а це зовсім не сприяло становленню у вітчизняній науці традиції обговорення місця і значення страху в онтологічному та психологічному житті людини, в його соціокультурних вимірах. З цієї причини був суттєво загальмований процес формування філософського бачення природи страху, в той час як західноєвропейська наукова думка випрацьовувала своє бачення цього феномена і його значення в бутті людства.

В західноєвропейській філософії не склалось єдиної точки зору на природу феномена страху. Починаючи з античної філософської думки і до середини XIX ст., страх розглядався як певне суб'єктивне відчуття, але так і не отримав понятійного філософського статусу. Винятком є філософія Б. Паскаля (з страхом-відчаєм людини перед зовнішнім та внутрішнім Космосом) та концепція суспільного договору Т. Гоббса. Починаючи з філософської спадщини Г. Гегеля (який започаткував філософський розгляд феномена страху), С. К'єркегора, Ф. Ніцше, З. Фройда, О. Шпенглера страх починають трактувати як філософське поняття, невизначеність котрого пояснюється недостатнім рівнем розкриття його онтологічної різноманітності. Окремо відзначимо М. Гайдеггера, що розглядав страх в межах модусів існування людини, головним з яких є внутрішній модус “ось-буття” людини, де панує онтологічне відчуття екзистенційного страху. Надалі цієї проблеми торкались в західній традиції Ж.П. Сартр, К. Ясперс, П. Тіліх, Й. Гейзінга та інші, в російській філософській думці початку ХХ ст., М. Бердяєв, О. Лосєв та інші. В радянській науці окремі аспекти цього феномена розглядали С. Аверінцев, В. Андрусенко, М. Бахтін, П. Гайденко, П. Гуревич, О. Руткевич, в сучасній українській філософії - Л. Газнюк, С. Логвінов, В. Лук'янець, Т. Лютий, Н. Хамітов.

Страх як причина соціокультурних зрушень досліджувався багатьма гуманітарними науками. Так, історики Ж. Лефевр, Л. Февр, Ж. Делюмо, І. Вайнберг, А. Гуревич, Н. Ейдельман аналізували місце і значення страху в історичному процесі. Близькою до цього бачення є точка зору культурологів В. Іванова, Ю. Лотмана, А. Панченко, В. Топорова. В релігієзнавстві та етнології страх розглядався як активне суб'єктивне відчуття, як творчий момент соціокультурних процесів. Тією чи іншою мірою такої думки дотримуються В. Вунд, М. Еліаде, М. Касавін, Д. Кембелл, Л. Леві-Брюль, Б. Маліновський, Е. Тайлор, Дж. Фрезер та інші. В соціальній психології страх переважно визначається як афект, що детермінує й пояснює таємниці натовпу (дивися праці Г. Лебона, С. Московічі, Б. Поршнева, З. Фройда на інші). Значення страху досліджують соціологи В. Іванова, В. Шубкін, В. Кіпень. Вплив феномена страху на суспільно-політичні процеси аналізують Л. Гозман, С. Кара-Мурза, Д. Ольшанський та інші.

У психофізіологічних дослідженнях більшістю шкіл і напрямів страх розглядається як суб'єктивний афект чи емоція. Пропонуються психосоціальні рекомендації для професійної діяльності людини, для різних вікових періодів та ситуативних рамок життя індивіда. Так, в дитячій та підлітковій психології страх (тривога) досліджується В. Астаповим, М. Буяновим, А. Захаровим, О. Кондашом, А. Мазур, А. Прихожаном та іншими. У психофізіології проблему страху вивчали Ф. Березин, С. Давиденков, Н. Данилова, В. Дерябін, У. Кеннон, Я. Рейковський, Х. Хекхаузен та інші. У психології критичних і стресових станів страх займає особливе місце, це розглядають Ф. Василюк, Л. Китаєв-Смик, Е. Кречмер, Н. Левітов, А. Святощ та інші. Узагальнюють різні точки зору феномена страху в своїх загальнотеоретичних роботах з афективних станів К. Ізард, Є. Ільїн, А. Лук.

Іншої методології вивчення феномена страху дотримується психоаналітична (З. Фройд, О. Ранк, К. Юнг, К. Горні, Е. Фромм, Д. Айке) та екзистенційна (Ж.П. Сартр, К. Ясперс, А. Кемпінський, Р. Мєй) психологія, які пов'язують страх (тривогу) людини з несвідомими та соціокультурними процесами, що постійно охоплюють людину. Тому чуттєво-емоційний світ людини розглядається як онтологічна проблема. Цей погляд на почуття базується на думці С. К'єркегора, що настрій і почуття не суб'єктивні, приходять і зникають незалежно від людської волі, від того страх є об'єктивною і фундаментальною рисою людського існування. І вивчати його треба охоплюючи всі сфери існування людини, не залишаючись в межах однієї наукової дисципліни - прикладної психології.

Таким чином, можна стверджувати, що проблема комплексного дослідження феномена страху, його ґенези, онтологічної природи та соціокультурні функції залишається невирішеною.

Об'єктом дослідження є страх як соціокультурний та онтологічний феномен.

Предметом дослідження є підстав детермінанти ґенези та засадничі функції страху в історії.

Теоретична та методологічна основа дисертації.

Теоретичну основу дослідження складають розвідки закордонних, радянських та українських авторів з філософських аспектів страху, роботи з соціальної та аналітичної психології, психології особистості, культурології та історії культури, а також дослідження з етнографії та громадянської історії.

Тема дисертації належить до тієї ділянки філософії, предмет якої значною мірою формувався протягом передостаннього сторіччя. Становлення понятійного апарату цієї сфери філософського дискурсу, простежене в дисертації, істотно впливає на внутрішньо-дисциплінарну рефлексію, а також на вибір шляхів дослідження.

Методи дослідження зумовлені як складністю, так і своєрідністю об'єкта дисертаційної роботи. Експлікація ґенези страху та його соціальних функцій на підставі структуралістського, трансцендентального та феноменологічного методів із залученням широкого етнографічного та культурологічного матеріалу дозволила здійснити спробу рекомендації системної цілісності феномена, що аналізується.

Принципово важливим стало використання компаративістського методу, що дозволив не лише співвіднести різноманітні концепції страху, але й віднайти точки збігу та пункти дивергенції, дослідити закономірності соціокультурної еволюції страху.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в дисертації здійснено системний аналіз і розкриття феномена страху на історичному та психологічно-онтологічному рівнях людського буття. У процесі дослідження автором зроблені висновки, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

- запропонована гіпотеза, що для “Я-свідомості” страх є нумінозним першими відчуттям, яке супроводжує народження самої свідомості, і силою, через яку людина зустрічається з Ніщо. Страх стає “родинною плямою” свідомості, яка витісняє його в колективне несвідоме;

- доведено, що взаємовідношення свідомого і несвідомого неможливо перервати будь-якою забороною, і тому в творчому процесі “Я-свідомість” приречена зустрічатись з першими відчуттям, що руйнує її структурний раціоналізм. Від того феномен страху переживає як самостійна, незрозуміла і згубна сила, яка знищує онтологічну значимість людського існування. Така генеральна і гіпертрофована перша оцінка страху закладається у міфічно-архаїчному сприйнятті світу;

- виявлена закономірність, що з метою позбавлення генерального відчуття страху, “Я-свідомість” мінімізує його в соціокультурні феномени, від раціонально-низинного пояснення у формі сакралізації. Сутність таких соціокультурних феноменів не є константною, адже вони постійно змінюють свою форму і мають здатність повертати свою первинну якість як таємничу властивість “Я-свідомості”;

- обґрунтовано, що певною мірою цивілізація людства - це гармонізація “Я-свідомості” з внутрішнім світом, з несвідомим та зовнішнім світом - реальним світом соціального життя людини. Коли гармонійні межі між двома світами людини руйнуються, і мінімізований страх, закладений в соціокультурні феномени, в одній ”великій” ідеї чи інститутах, то це веде до кризи цивілізації, загрожує руйнацією істинного буття людини.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у поглибленні уявлень про онтологічну природу феномена страху та його впливові на соціальне життя. Дослідження дає підстави для подолання сталих стереотипів про місце страху, для самопізнання та формування нового бачення культурного процесу самостійного втілення людини у світі. Результати роботи можуть бути реалізовані в освітньому виховному процесі як спеціальний курс, а також можливе викладання окремих тем у курсах філософії, культурології тощо. Вивчення феномена страху може якісно змінити формування особистості, надати їй більше адаптаційних можливостей і значно поглибити самопізнання себе і сучасного суспільства.

Апробація результатів дисертації була здійснена на наукових та науково-практичних конференціях ЦГО НАН України.

Загальна концепція дослідження та його окремі аспекти знайшли своє відображення у статтях, виступах автора з доповідями. Зокрема з доповіддю “Місце та значення феномена страху в терміні “нумінозне” аналітичної психології К.Г. Юнга” автор виступив на Х-й Міжнародній конференції “Роль науки, релігії та суспільства в формуванні моральної особистості”, що була проведена Донецьким державним інститутом штучного інтелекту в листопаді 2001 р., на ХІІІ-й Міжнародній наукової конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2003 р.) з доповіддю “Значення феномена страху в міфо-релігійному світогляді первісної людини (за аналітичною психологією К.Г. Юнга)”.

Структура роботи обумовлена логікою дослідження, що визначена метою та основними завданнями. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (355 назв) Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 204 сторінки, в тому числі список використаної літератури 24 сторінки.

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано сім наукових робіт (з яких п'ять у наукових фахових виданнях) загальним обсягом 3,5 др. арк.

2. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, показаний її зв'язок з дослідницькими програмами, визначені мета і завдання, об'єкт і предмет дослідження, методологія, розкривається наукова новизна, практичне і теоретичне значення отриманих результатів, подаються відомості про апробацію основних дисертаційних тез.

Перший розділ “Визначення феномена страху в сучасній науковій парадигмі” складається з двох підрозділів, в яких висвітлюється міждисциплінарне вивчення страху в деяких науках (фізіології, психології, етнології, історії філософії, релігієзнавстві тощо) та їх провідних теоріях стосовно цього феномена.

У першому підрозділу 1.1 “Класифікація та термінологічна невизначеність поняття страху в науці. Соціально-біологічні функції страху” автор розглядає світоглядно-наукову доцільність розмежування понять страху і тривоги в прикладній психології та філософії. Обидва психологічні стани (реакції) охоплюють всі кола існування людини в її тотальній єдності, але для наукового розглядання страх і тривога, як правило, свідомо відокремлюються одне від іншого і тільки в такому контексті вивчаються. Це відбувається в межах картезіанської наукової парадигми, яка несе у собі гіпертрофування здібностей людського розуму. Прерогатива вивчення страху й тривоги в цій парадигмі, належить фізіології та прикладній психології, і від того автоматично позбавляє людину з кола існування, ставить її у вузькі рамки емпірично-матеріалістичного досвіду, що, в свою чергу, приводить до науково-методичної обмеженості в пізнанні істинної природи страху. Таке розмежування цих понять штучно “розриває” цілісність онтологічного буття людини і нав'язує науково-побутове бачення страху та тривоги як окремих психологічно-механічних фізіологічних процесів. Таким чином, сучасна наукова парадигма, не помічаючи своєї дії, переносить емпіричні висновки на трансцендентний рівень буття людини, що перекручує світоглядне бачення місця страху та тривоги, їх взаємодію в онтологічному і соціальному генезисі людства.

Ураховуючи все означене, необхідно було вивчити “внутрішні” взаємодії тривоги та страху, їх термінологічне трактування в науці, зробити класифікаційний аналіз і порівняти запропоновані різноманітними психологічним та філософськими школами визначення цих понять. У колі цих питань була запропонована загальна характеристика галузі психології - психології афективних емоцій, яка несе в собі суттєву теоретичну та методологічну заплутаність й розходження ключових термінів. У більшості психофізіологічних досліджень страх і тривога розглядаються лише в незв'язаних між собою сферах та рівнях життєдіяльності людини (біохімічних, психофізіологічних, психосоціальних тощо) у рамках індивідуально-ситуативної феноменології. Отже, психологія емоцій не розробляє єдиної універсальної теорії й роз'яснення феноменів страху і тривоги, а лише підсумовує їх ефективну силу.

Дослідження філософсько-психологічної характеристики страху і тривоги починається у працях Г. Гегеля, С. К'єркегора, З. Фройда, М. Гайдеггера, Ж.П. Сартра, К. Ясперса, П. Тілліха, на базі яких автор висовує гіпотезу, що онтологічна природа страху і тривоги є єдиною. Ця гіпотеза підтверджується думками психологів Ф. Березіна, Г. Вартаняна, Е. Петрова, В. Дерябіна, Ж. Гофруа, які вважають, що на фізіологічному рівні страх і тривога не відрізняються, а існують в градаційному (тривожному) ряду одного феномена. Залежно від аксіологічної оцінки індивідуально-побутової ситуації, яка страшить, свідомість людини ніби “занурюється” у визначений стан. Іншими словами, конкретно-емпіричне розмежування понять страху та тривоги має значення в науково-емпіричному вимірі житті людини, де всі види, форми, модуси, комбінації страху об'єднані в єдиний феномен як “річ в собі”.

З метою розкриття усієї різноманітної класифікації страху в свідомості, в підрозділі дається характеристика форм (біологічної та соціальної, універсальної і специфічної, індивідуальної і масової, ситуативної та обумовленої, раціональної та ірраціональної), функцій (сигнально-захисної, мотиваційної, адаптаційної, виховної, суспільно-контролюючої, культурної, пізнавальної та онтологічної), видів (хвилювання, побоювання, боязнь, переляк, тривога, власне страх та жах) страху, які охоплюють всі кола існування людини. Також автор визначає місце страху в науковому понятті “стрес” та відмінність страху від його крайнього прояву - “жаху” і характеризує інший його прояв - фобії.

У підрозділі 1.2 “Феномен страху в психофізіологічних теоріях емоцій та їх взаємозв'язок з первісними формами існування людини” автор продовжує дослідження й обґрунтування гіпотези про єдину природу страху в його різноманітності та багатофункціональності в соціокультурному житті людини. З'ясування цього завдання починається з підпункту 1.2.1 “Взаємного відношення деяких інстинктів зі страхом у процесі філософського онтогенезу людини”, де доводиться, що страх виникає спільно з чуттєвістю як реакція на неотримання бажаного та зіткнення з небезпекою. Такі базові відчуття, як біль, голод фізіологічно пов'язані зі страхом і закладені в інстинкт самозбереження. Тому страх можна вважати однією з первісних емоцій, яка є компонентом природних інстинктів та інших (вторинних) емоцій.

Щоб відокремитися від тваринного стану (з його афективно-імпульсивними діями) і утвердити “свій” світ, первісне суспільство повинно було приборкати, “одомашнити” відчуття страху. Це робилося за допомогою магічних ритуалів, символів та міфологічного пояснення світу, головне місце в яких посідав ритуал ініціації, що мав подвійну мету: навчити дикуна приборкати свої егоцентричні потяги і емоції та адаптувати юнака до дорослого життя. Міфологічне пояснення світу знижувало й мінімізувало відчуття страху перед самотністю, темрявою, голодом тощо. Отож, первісне суспільство заклало перші традиції подолання відчуття страху шляхом чуттєво-предметної проекції й утворення соціокультурних феноменів, які з часу своєї появи несуть в собі символічно-дієву проекцію страху. Одночасно з цими процесами первісне суспільство, з метою соціального контролю над своїми членами, створювало нові соціокультурні форми і види страху, які раніше не існували і поєднувалися з іншими відчуттями. Новий симбіоз утворював соціально-моральні відчуття - провини, сорому, совісті. Таким чином, первинний еволюційно-філогенетичний страх закладається у первісні соціокультурні феномени, які мають автономне значення і несвідомо впливають на життя сучасної людини.

Філогенетична первинність феномена страху в бутті людини розглядається в іншому ракурсі, чому присвячений підпункт 1.2.2 “Місце страху в латентний період і в час народження”. Незважаючи на дискутивність питання про відчуття страху в латентний період і в час народження, автор вважає, що філософська, онтологічна наявність страху в ньому має місце як первородне передчуття майбутнього буття і розлуки зі вже освоєним світом. Цей висновок автор робить на основі ідей О. Ранка, С. Грофа, Е. Ноймана. Онтологічний страх латентного періоду несвідомо несе в собі такий елемент, який об'єднує все людство єдиним відчуттям причетності до суспільного світу (Е. Фромм). Латентний період можна спів ставити з поняттям про колективне несвідоме у К. Юнга, де обидва характеризуються амбівалентністю відчуттів - радісно-жахаючих одночасно, пік яких припадає на час народження.

У підпункті 1.2.3 “Визначення феномена страху в фізіологічних теоріях” здійснюється нейропсихологічний аналіз механізму дії та вплив страху на фізіологічний (вегетативну і гормональну системи) і соціокультурний рівні буття людини та їх взаємозв'язок. Робиться спроба визначити основні особливості цього процесу. Автор вказує, що де б не знаходився фізіологічний центр емоції страху в головному мозку (таламусі або лімбічному колі), він з'єднаний з емоціями гніву, болю а також з інстинктом продовження роду - любові. Це підтверджує гіпотезу про фізіологічну первісність страху і його дихотомічну амбівалентність з відчуттям любові та зв'язку болю з голодом. Подолання афекту страху на рівні фізіології відбувається за рахунок моторних рухів, які закладені в міфологічно-магічних ритуалах, а також завдяки протилежним відчуттям - радості та сміху, що закладені в сакральне свято. Адже афект страху має руйнівну силу, що призводить до відмови організму від дії. Ця психофізіологічна закономірність відома як “завмирання” і “злиття” з природним - єдиним, до свідомим світом, і використовувалась в шаманських ритуалах і окремих діях.

Другий розділ “Соціокультурна об'єктивізація та мінімізація страху як атрибута енергії протиборства лібідо” розглядає проблему трансцендентного рівня існування страху в бутті людини.

У підрозділі 2.1 “Феномен страху як предмет дискурсу в психоаналізі” розглядаються природа несвідомих уявлень про трансцендентний страх. З цією метою у підпункті 2.1.1 “Значення феномена страху в аналітичній психології К.Г. Юнга” здійснюється порівняльний аналіз трактування страху в концепціях К. Юнга і З. Фройда та відокремлюються базові моменти взаємовідношень свідомості з колективним несвідомим, якому надається окрема характеристика. В цьому ракурсі визначається місце страху в процесі витіснення, яке трактується як подвійний механізм подолання страху в процесі зустрічі “Я-свідомості” з колективним несвідомим і одночасним поверненням до першого феномену народження “Я-свідомості” - до трансцендентного страху.

У підпункті 2.1.2 “Нумінозна амбівалентність страху в енергії взаємної боротьби “Я-свідомості” і несвідомого” розкривається єдина природа трансцендентного страху для “Я-свідомості” на основі концепцій С. Аверінцева, М. Бердяєва, П. Гайденко, К. Горні, М. Еліаде, І. Канта, С. К'єркегора, Р. Отто, С. Франка, З. Фройда, Н. Хамітова, Ф. Шлегеля, А. Шопенгауера, К. Юнга. Це усвідомлення починається з акту народження “Я-свідомості”, який необхідно розглядати не лише як фізіологічний, але й як метафізичний процес. Він уможливлюється як “виштовхування з себе” колективного несвідомого своєї протилежності - осмисленої, структурної субстанції, що усвідомлює сама себе. Це проходить єдино можливим для колективного несвідомого способом - з'єднанням протилежностей, головними з яких виступають любов та страх. Внаслідок цього страх виступає “Я-свідомості”, яка приречена вміщувати його в “самій собі”.

У своїй рефлексії “Я-свідомість” постійно відчуває свою “занедбаність” у світі, як потяг до Єдиного (Уробосу) завдяки нескінченним взаємовідношенням з колективним несвідомим. Ці несвідомі потяги повертають її до нумінозного відчуття народження “свого світу” і згодом стають нестримними для її буття, оскільки афективний стан руйнує структурно-раціональні можливості “Я-свідомості”, повертає її до регресивного стану. Тобто, “Я-свідомість” не може мислити сама себе, оскільки страх їй заважає й подавляє її активний елемент. Вона витісняє родовий страх знову у несвідоме, і, таким чином, створює механізм повернення афекту до несвідомого. А сам потяг до Єдиного і спогади про своє народження сакралізуються й табуюються “Я-свідомістю” як у внутрішньоструктурній основі мислення, так і в її зовнішніх проекціях, які створюються й існують в соціокультурних феноменах.

“Я-свідомість” усвідомлює колективне несвідоме як Ніщо, яке є нескінченним джерелом поетично-творчого (містично-божественного) натхнення для людини. Проте, зустріч з типовими образами колективного несвідомого і породження нових феноменів культури людства, які розширюють межі свідомого існування людини і відповідають її самостійному втіленню, не тільки повертає “Я-свідомість” назад до жаху свого народження, але пов'язана з насолодою та любов'ю. Завдяки цьому нумінозне відчуття включає в собі страх як атрибут протиборства протилежностей лібідо. “Я-свідомість”, як частка двох цих сил, постійно знаходиться на межі їх протиборства і тому на рівні свого самовідчуття сприймає протиборство як боротьбу головних якостей Буття і Небуття (Ероса і Фобоса). Це онтологічне відчуття перетворюється в міфологічні образи, які для “Я-свідомості” є власною, трансцендентною субстанцією, існуючою як однина, але в різноманітних варіаціях та видах.

На думку К. Юнга, для “Я-свідомості” страхітливим може бути все, що перебуває ззовні і внутрішньо поза межами її волі і розуміння, що створює психологічну традицію мізонеїзму - страху невідомого і новітнього. Під впливом мізонеїзму “Я-свідомість” з метою випередити свою тимчасову “некомпетентність” створює вірогідні варіанти майбутнього, фантазує “нове” у формі соціокультурних феноменів та наукових гіпотез пояснення “свого світу” в рамках емпіричного досвіду.

Одночасно з цим, щоб захистити себе від потягів колективного несвідомого, свого родинного страху “Я-свідомість” створює соціокультурні символи та бар'єри, мінімізує свій Єдиний трансцендентний страх й табуює його для чуттєвого розкриття для самої себе. З метою відокремлення від трансцендентного страху “Я-свідомість” проектує свій вже мінімізований страх в різноманітних формах та проявах на соціокультурні феномени, як на новітні, так і на вже існуючі. Таким чином, соціокультурні феномени самі по собі стають автономними носіями мінімізованого відчуття трансцендентного страху і мають самостійний вплив на людське буття. Тому одним із завдань людської культури є збереження непорушності цих соціокультурних феноменів та їх подальше позитивне добудування. Тобто людство, яке існує між протидіючими силами лібідо, буттям і небуттям, свідомим і несвідомим, несе в собі трансцендентний страх цього протиборства і народження “Я-свідомості”.

У підпункті 2.1.3 “Феномен страху в базових архетипах колективного несвідомого та його вплив на процес “самовтілення” людини” визначена роль феномена страху в процесі досягнення людиною психологічно-онтологічної цілісності (в термінології К. Юнга - індивідуації). Дисертант доводить, що кожна людина в своєму індивідуальному самостійної здійсненні - досягненні Самості та розширенні самосвідомості - приречена пройти весь онтологічний шлях людства і тому спроможна відчути мінімізований трансцендентний страх, подолати який їй допомагають існуючі соціокультурні феномени. Коли такі феномени та символи не діють, то культура, кожний індивід занурюються в психологічно-моральну регресію, наслідки якої неможливо передбачити. Тому кожна культура береже історично вироблені соціокультурні феномени з метою адаптувати психіку людини до потягів несвідомого і, одночасно, до суспільних вимог.

Для свого самостійного втілення людина повинна опанувати головне вміння - вміння залишати на якусь мить свій свідомо освоєний світ і занурюватися в жахаючий світ несвідомого. Процес “восамлення” внутрішньо перевивається в почуттях і лише за рідким винятком свідомо пізнається. Індивідуалізація вимагає від людини постійного вольового напруження - приборкання афектів і визнання жахливих образів несвідомого як ціннісних та реальних. Тимчасова рівновага, яка досягається внаслідок усвідомлення тієї невеликої долі несвідомого, яка увійшла в сферу дії нашого “Я”, завжди буде відносною і через деякий час може бути порушена афектами. Тому людина приречена на постійний амбівалентний мізонеїзм - страх та тривогу за свій освоєний світ і одночасно повинна бути в постійному пошуку новітніх форм самостійного втілення “Я-свідомості”.

Історія людства та його культура, на думку К.Юнга - це втілення в реальність психологічно-індивідуального життя людини, її потягів до “восамлення”. Доказом цього процесу є психологічно-культурна регресія образу старого, заповітного Бога і його заміна на Бога Нового Заповіту як уявлення про новий стан взаємовідношень свідомого і несвідомого й досягнення нового світоглядного бачення людиною самої себе в своєму нескінченному потязі до індивідуалізації та злиття з Єдиним. В цей “вісьовий час” відбувається зміна психологічно-культурної парадигми людства, де стара психологічна установа на прерогативу нестримного, генерального в одному об'єкті жаху та трепету (що веде до психологічно-історичного тупика) взаємовідношень між свідомістю і несвідомим замінюється на іншу - амбівалентно-протилежну парадигму цінностей, де прерогатива надається досконалій любові, надії та вірі у позитивне майбутнє. Але ця метафізична настанова на самостійного втілення і досі залишається не досягнутою в історико-культурному розвитку цивілізації, оскільки людство не може досягти гармонійного взаємовідношення між двома протиборчими силами лібідо - Любов'ю і Фобосом, спираючись тільки на одну з цих сугестивних сил, ховаючи від себе в несвідоме іншу. В якийсь час трансцендентний страх проявляється в будь-якому соціальному феномені, чим повертає суспільство назад, до архаїчного стану.

Повернення в примітивний стан існування закладений в одному з архетипів колективного несвідомого - Тіні, який несе в собі агресивні анти-людські (аж до тваринних інстинктів) прагнення. “Окультурення” архетипу Тіні починається з усвідомлення антисоціальних настроїв та думок людини, що викликає паніку у “Я-свідомості” і бажання витіснити це відчуття. Коли таке бажання має місце, то результатом є психічний розлад, який приводить або до патології, або до дисоціації особистості, що переростають у масову соціально-культурну регресію в формі ксенофобій, сегрегацій, шовінізму та інших “ізмів”, або у нічим не обґрунтовані війни, революції. Тому єдиний шлях просування до гармонійної психіки - це визначення Тіні “такою, яка вона є”, як в індивідуальному, так і соціокультурному рівнях. Феномен страху не дає можливості “Я-свідомості” конструктивно перетворити архетип Тіні в творчий потенціал особистості й суспільства, оскільки сама свідомість не опрацьовує страх як частку протиборства лібідо.

Вагоме значення для “Я-свідомості” має взаємовідношення з подвійним архетипом колективного несвідомого Аніма - Анімусом. Вони лякають свідомість автономним втіленням в собі якостей колективного несвідомого, своєю жахливою красою й привабливістю, а також природно-пристрасною первісністю протилежної статі. Ці архетипи як носії сугестивних якостей - страху величі Любові, її протилежності та природно-насильницького Еросу, потребують від людини героїчних і нерозумних дій, пошуків стресових ситуацій і, навпаки, умиротворення, спокою та конформізму.

За мету підрозділу 2.2 “Первинна соціокультурна трансформація трансцендентного страху в міфологічно-релігійній свідомості” визначено місце феномена страху в первинних соціокультурних феноменах, що стають базовими для цивілізації людства і діють дотепер. У підрозділі виділено 6 підпунктів, де розглядаються втілення мінімізованого трансцендентного страху в тому чи іншому соціокультурному феномені.

Підпункт 2.2.1 “Об'єктивізація страху Смерті, Року і його проекції в первісних формах релігії” визначає місце феномена страху в первісному відчуванні людиною самої себе у світі та її соціокультурні проекції трансцендентного страху на міфологічні категорії смерті, року і пов'язаного з ними обрядом поховання, у ставленні первісного суспільства до померлих. Смерть та “лиха” доля через страх розкривають людині крихкість її буття, повертають “Я-свідомість” до Ніщо. Розглядається соціокультурний взаємозв'язок феномена страху перед померлими з первісними формами релігії.

Підпункт 2.2.2 “Об'єктивізація трансцендентного страху на світ богів” показує теіфікацію трансцендентного страху на світ богів, що перетворює нумінозне відчуття на “одомашнене”, “своє”, раціональне-зрозуміле культурне поле. Це відбувається завдяки виділенню відчуття сакрального мовлення (“Ме”, “Рита”, “Тео”) або утворенню амбівалентного символу (“Лабріс”). Страх та жах стають для людини атрибутами богів і одночасно з цим зброєю богів в їх сутичках. Таким чином, Страх і Жах стають окремими міфо-космічними силами, які перетворюються, залежно від обставин, в окремих богів. Якщо ці міфологічно-космічні сили виходять з-під контролю, то приборкати Страх та Жах занадто складно навіть верховним богам, тому що вони пов'язані з первісним Хаосом і несуть руйнівну силу Ніщо.

Підпункт 2.2.3 “Мінімізація страху в магіко-релігійних ритуалах і святах” присвячений особливим адаптаційним механізмам, виробленим архаїчним суспільством з метою подолання психологічного напруження, які історично набули ритуально-святкової форми. Будь-який сильний афект “захоплює”, “руйнує” первісну “Я-свідомість” дикуна. Тобто некерований афект, тісно пов'язаний з колективним несвідомим, припиняв свідоме існування людини, повертаючи її в стан “амоку” - тваринно-рослинний стан буття. Такий стан, як “крок у минуле”, мав сугестивно-заразливу силу для всього первісного колективу і тому загрожував цілісності й згуртованості первісної спільноти. Під впливом цієї загрози первісний колектив виробив соціокультурні механізми, “бар'єри”, які перетворилися на релігійні ритуали (свята) і мали амбівалентну якість. Головну роль в гармонізації “Я-свідомості” та несвідомого, інтеграції первісного колективу виконував шаман. Він завдяки особливим здібностям - вмінню перебороти відчуття трансцендентного страху на його протилежність (Фобос на Ерос) - штучно викликав стан містичного екстазу у присутніх родичів, що у критичні часи надавало роду можливість піднятися над своїм афективним станом та усвідомити його в міфологічних символах та образах.

Такий ритуальний досвід мав подальший розвиток в релігійних містеріях та святах. З часом останні отримали державницьку форму і стали використовуватися для закріплення і сакралізації влади над суспільством. Перетворений державою в своїх цілях амбівалентних страх автоматично об'єктивувався на її інститутах і повертав, поширював містичне трансцендентне відчуття страху на все суспільство. Це підштовхнуло суспільство до створення особливої “сміхової культури”, яка протистояла авторитарності та страхітливості офіційно-державної культури.

Підпункт 2.2.4 “Феномен страху у царських ритуалах “спасіння” та архаїчній структурі влади” розкриває місце та значення феномена страху в царських ритуалах. Міфологічна картина світу полягає в наданні вищої сакральності та істинності усьому, що відбувалося “на початку часу”, зведенні його у ранг моделі. Від цього початок творіння щорічно відтворювався в святі, яке несвідомо повертало архаїчну громаду до акту Творіння, “повертало” окультурене відчуття Жаху народження назад. Щоб цього не трапилось і світ не “занурився” в Ніщо, цар виконував охоронні ритуали та створював навколо певної території “залізні завіси” від проривів “іншого”, “ворожого” світу. Одночасно з цим царський ритуал “спасіння” гарантував процвітання та родючість “свого” світу. Це надавало давній людині згуртованості, відчуття впевненості у завтрашньому дні й знімало тривогу за “свій” світ. Цар, як ланка, що зв'язувала “свій” світ з Космосом, ніс в собі всі нумінозні якості світу богів і усвідомлювався архаїчною людиною як симбіотична частка, а тому охоронявся всім суспільством від опоганення. Фігура царя і всі його дії постійно викликали відчуття страху, що призводило до створення нових соціокультурних феноменів сакрального шанування його особи і влади (авторитарної за своєю суттю) в цілому. За рахунок цього в архаїчному суспільстві утверджувались державні інститути.

У підпункті 2.2.5 “Феномен трансцендентного страху під час війни” йде мова про те, що в архаїчному суспільстві війна розглядалась як жереб, виклик Року, який є освяченим богами, рішенням Космосу. Стан війни “повертав” суспільство до нумінозного переживання, звеличував людину до рівня Космосу, робив її причетною до Великої події, надавав можливість людині реалізувати всю психологічну енергію в її амбівалентних якостях (від тваринної руйнації “всього чужого” до актів героїчної самопожертви) в соціокультурних межах існування людства. Війна повністю об'єктивно показує феномен страху, знімає культурні бар'єри перед цим відчуттям, людина може спрямувати свою агресію на будь-який ворожий об'єкт. Від того страх в період війни деякою мірою стає таємничою насолодою, якою захоплюються. Автором доведено, що це створює окремий культурний феномен в історії людства - потяг до штучного утворення конфліктної ситуації між суспільствами та державами.

Одночасно з цим автором розглядаються особливі ідеологічні системи та механізми виховання лицарства, покликані адаптувати воїна до страху. Ідеальним прикладом мужності в міфологічному світобаченні був герой або цар, які несли в собі особливу якість, атрибут богів - навіювати Страх та Жах усім своїм ворогам, чи мали магічні здібності заручитися їх підтримкою у майбутньому бою.

У підпункті 2.2.6 “Феномен страху в координації державно-суспільної поведінки індивіда” пояснюється місце страху в держаних структурах і взаємозв'язок їх з давнім суспільством та індивідом. Як один із методів соціального контролю, страх застосовувався та культивувався ще первісним колективом в якості механізму для запобігання небезпечних щодо суспільства індивідуальних дій. Головним тут був інститут табу, який створював складну систему суспільних норм і окреслював межі суспільної поведінки та формував категорію совісті. Інститути табу та совісті тісно пов'язані з феноменом страху. З'ясовано, що застосування феномена страху в процесі соціального виховання починається з раннього дитинства за рахунок механізму “засудження” або “схвалення” поведінки дитини. Цей же принцип покладений в основу законослухняної поведінки людини у ранніх державах. Сакральна особистість царя затверджувала неможливість будь-якої неслухняної поведінки, яка оцінювалась як гріх, а могутність державної влади закріплювалась страхітливою санкцією покарання за недозволену поведінку індивіда в суспільстві. Залежно від міри сприйняття феноменів страху та влади, “виклику” оточення людство виробило особливі форми держави - тоталітарну та демократичну. Перша форма застосування й сприйняття феномена страху породжує тоталітарну державу, прикладом якої була давньогрецька Спарта. Завдяки генералізації страху, який не мінімізується і зосереджується на державних установах, була створена тоталітарна форма держави. На прикладі Афінського полісу VI - V ст., до н. е., розглядається суспільство, яке спромоглось подолати генералізацію страху і мінімізувати його не тільки в державних установах, але й в принципах, на яких побудовані взаємовідносини влади та суспільства, міжособистісні відносини.

Підрозділ 2.3 “Генералізація трансцендентного страху в сучасному соціокультурному житті” присвячений соціокультурному аналізу феномена страху з часу його генералізації, від західноєвропейського середньовіччя до тоталітарних режимів ХХ століття. Цей підрозділ поділяється на два підпункти.

Підпункт 2.3.1 “Соціокультурна інфляція сучасної західноєвропейської цивілізації та значення феномена страху в цьому процесі” розкриває кризу взаємовідношень між свідомим та несвідомим, утвердження пріоритету раціоналізованої непогрішимості, наукового моноцентризму, які руйнували соціокультурні бар'єри і призвело західноєвропейську цивілізацію в ХХ ст., до психологічної регресії.

Середньовічна людина сприйняла лише індивідуальну можливість творити “новий” світ, але за допомогою розуму, а відчуття трансцендентного страху, на думку автора, було несвідомо перенесене на політико-економічні стосунки, протестантський рух, місіонерську діяльність тощо. Ера наукової революції остаточно затвердила моноцентричну систему панування свідомості, що руйнувала стосунки з несвідомим і не визнавала трансцендентного значення феномена страху для соціокультурного розвитку людства. Це привело європейців в середині ХІХ ст., до стану психологічної регресії та відчаю.

До початку ХХ ст., колективне несвідоме, не маючи символічних перешкод, проривалося у вигляді агресивних масових психозів. Виявлено, що це страх на революційних ідеях, окремих харизматичних особистостях та “нових” державних формах. Автор розглядає цей процес на прикладі фашистської Німеччині.

Підпункт 2.3.2 “Радянський досвід генералізації трансцендентного страху та створення під його впливом “нового світу” розкриває деякі особливості національно-культурних та епохальних страхів російського менталітету, які стають одним із несвідомих компонентів політичної та ідеологічної практики більшовизму.

У підрозділі дається характеристика кризи психосоціальних символів російської цивілізації, які перетворилися у важелі більшовицької революції. Соціокультурні символи (самодержавство, народництво і православна церква) стримували потяги трансцендентного страху і мінімізували його в суспільному несвідомому до культурних меж. Криза базових символів вводила російське суспільство в стан гострої колективної депресії, вихід із якої пропонували більшовики, несвідомо спираючись на міфологічно-архаїчні образи. Комуністичне пояснення історичного процесу спирається на боротьбу антагоністичних класів і постійне відчуття страху одного до іншого. Подальший соціальний прогрес, пов'язаний з теорією диктатури одного класу і його партії, автоматично призводив до застосування страху в політиці захоплення влади та її утримання. Тому революція, як акт космічного масштабу, відкривала еру генералізації трансцендентного страху в російській історії.

Генеральний страх зосереджувався не тільки в революційній диктатурі, але і в головних структурних компонентах партії, радянської держави та штучно утворених інститутах суспільства. Політична практика більшовизму відродила міфологічно-архаїчне відчуття трансцендентного страху, що зробило буттям радянської людини постійну моторошність або її зворотну форму - завмирання, злиття з зовнішнім світом. Цей соціально-психологічний стан не давав суб'єкту можливості самостійного втілення, утворення із себе Іншого, а навпаки повертав у пів тваринне існування, де домінують інстинктивні страхи виживання за будь-яку ціну.

Враховуючи вищенаведене, автор робить такі висновки:

Феномен страху достовірніше розглядати в двох антропологічних колах - в емпіричному та трансцендентному. В житті окремої людини і суспільства означені кола існують в тотальній єдності й лише під впливом домінуючої світоглядної установки штучно розщеплюються. Сучасне світоглядне бачення страху базується на емпіричному колі існуванні людини, яке уявляє феномен занадто однобічно.

Емпірична парадигма розщеплення єдиного феномена страху є породженням онтологічної установи “Я-свідомості” на все пояснення і всевладдя “свого світу”. Така “тиранія розуму” закладена в філософському процесі народження самої “Я-свідомості” та її біологічно-фізіологічних механізмах захисту від перше відчуття страху. Завдяки цій парадигмі конкретно-наукові дослідження страху класифікують і пояснюють лише умови, форми, механізми функціонування, а не його сутність. Від того страх залишається невизначеним феноменом.

Акт народження, самоусвідомлення “Я-свідомості” можливо розглядати не лише як фізіологічний процес, а й метафізично, як процес “виштовхування з себе” колективного несвідомого своєї протилежності. Це проходить єдино можливим для несвідомого способом - через нумінозні афекти. Внаслідок цього страх виступає “родимкою” “Я-свідомості”, яка приречена вміщувати його в “самій собі”.

Людина відчуває свою “занедбаність” у світі як потяг до Уробосу. Цей несвідомий потяг повертає її до нумінозного відчуття народження “свого світу”, що стає нестримним для людського буття. І тому це передчуття сакралізується “Я-свідомістю” як у внутрішньоструктурній основі мислення, так і в її зовнішніх проекціях, що створюються й існують в соціокультурних феноменах. філософський страх суспільство

Колективне несвідоме, завдяки протиборству протилежностей лібідо, є нескінченним джерелом нумінозного натхнення для людини. Проте зустріч з архетиповими образами несвідомого і породження нових культурних феноменів людства повертає людину назад до жаху свого народження. Від того страх для “Я-свідомості” стає трансцендентною субстанцією (Фобосом), існуючою в єдиному числі, яка має різноманітні варіації, форми та види.

Таке взаємовідношення не дає можливості “Я-свідомості” усвідомити саму себе для самостійного втілення і саморозвитку, оскільки трансцендентний страх придушує її як активний елемент не підпорядкованого несвідомого. Тому свідомість не тільки витісняє родовий страх назад в несвідоме, але проектує його в мінімізованій формі на соціокультурні феномени. З цього психологічно-онтологічного процесу “Я-свідомість” робить таємницю для “самої себе”, щоб не зруйнувати своєї непогрішимості і не порушити психічної гармонії протидіючих сил лібідо. Трансцендентний страх виступає амбівалентною якістю сприйняття людиною будь-якої протилежності. Будь-яка новина, будь то зовнішнє явище чи внутрішній позив, сприймаються зі страхом, а це породжує традицію мізонеїзму. Під його впливом “Я-свідомість” створює вірогідні варіанти майбутнього, фантазує “нове” з однією метою - випередити свою тимчасову “некомпетентність”, чим сприяє формуванню соціокультурних феноменів та наукових гіпотез пояснення “свого світу” в рамках емпіричного досвіду.