Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ І ГУМАНІЗАЦІЯ ОСОБИ

Спеціальність 09.00.08 - естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

БІТАЄВ ВАЛЕРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

ЛУГАНСЬК - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор ЛЕВЧУК Лариса Тимофіївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри етики, естетики та культурології доктор філософських наук, професор АФАНАСЬЄВ Юрій Львович, Київський національний університет культури і мистецтв, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін.

доктор філософських наук, професор ЛИЧКОВАХ Володимир Анатолійович, Чернігівський державний педагогічний університет, завідувач кафедра філософії та культурології

Провідна установа:

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України, м. Дрогобич

Захист відбудеться 27.05.2004 року о 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 29.051.05 при Східноукраїнському національному університеті ім. Даля (91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20а, конференц-зал Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля)

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету ім. Даля (91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20а, бібліотека)

Автореферат розіслано 20.04.2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Ісаєв В.Д.

Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. Дисертаційна робота пов'язана з проблематикою, що традиційно була присутня у філософії та естетиці. Однак в умовах початку ХХІ століття вона набуває особливої значущості: динаміка культурно-історичних процесів, які переживає людство, актуалізує проблеми становлення і розвитку гуманістичного світоставлення, виховання, естетичного виховання, ролі мистецтва у виховному процесі. Ці проблеми, що широко представлені у теоретичному досвіді минулого, суперечливо репрезентовані у культурному бутті сьогодення. Поєднанням в дисертаційному дослідженні гуманізму, виховання, естетичного виховання як об'єктів найбільшої уваги не лише утверджується інтегративний підхід до проблеми та виявляється можлива органічна єдність зазначених компонентів, але й підкреслюється як перервність, так і цілісність історичного часу, своєрідна присутність минулого в сучасному та певний вплив минулого на характер сьогочасних гуманістичних та виховних пріоритетів.

Є, на думку дисертанта, і ще один аспект актуальності досліджуваної теми. Означені проблеми пов'язані зі змінами, що зазнає ситуація людини в світі, а саме - актуалізація загальнолюдського, наголошення на якому вносить нові аспекти у роль і значення суспільної цінності індивідуального існування. Загальнолюдське, універсалізація норм і принципів, якими керується людство будуючи своє майбутнє, підсилює відповідальність кожної конкретної особистості, особистісне начало у людському співтоваристві. Водночас, саме поняття "співтовариство” починає наповнюватися новим змістом, сприяє пошуку суспільних, моральних, психологічних регулятивів, прийнятних для всіх і для кожного. Тому останнє десятиліття ХХ і початок ХХІ ст. висунули нові завдання перед гуманітарними науками, перед системою виховання, яка повинна підготувати людину до активного життя і функціонування у принципово оновлених умовах. Зміни, що відбуваються в суспільстві, ставлять підвищені вимоги до кожної людини, яка стоїть перед необхідністю динамізувати стиль життя, переглядати чи змінювати життєві орієнтації, цінності, своє відношення до життя в цілому і до його окремих елементів, переосмислюва-ти набутий раніше досвід і життєві установки. Можна стверджувати, що заявлена нами проблема дослідження не лише поєднує загальнолюдське і індивідуальне, але й допомагає співвіднести історичну традицію із сьогоденням, з реальною ситуацією конкретних десятиліть. На цьому шляху формується і практичне значення дисертаційного дослідження, в межах якого особливої значущості набуває проблема виховання. Адже людина повинна бути вихована, так би мовити, взагалі, але й водночас виховання повинне "спрацювати” у конкретних, реальних умовах життя і діяльності людини. Чи співпадає "загальне” виховання з "реальним” його проявом у сучасних умовах? Яка система виховання, які її форми і методи діють в умовах становлення та утвердження української державності? Адже, свідомо зруйнувавши систему комуністичного виховання, яка діяла на теренах колишнього СРСР, відповідні наукові, державні і громадські інститути фактично не запропонували нової системи, не обґрунтували якоїсь послідовної тенденції.

Нині ми є свідками того, що громадська практика характеризується виникненням нових соціальних інститутів. Цей чинник докорінно змінює стосунки людини з оточуючим соціальним середовищем. Доцільно взяти до уваги, що в сучасних умовах людина не лише адаптується до нових форм і видів діяльності, нових професій, нових умов існування професійного колективу чи групи, але й до самої можливості постійних змін життєвих стереотипів. Відповідно, надмірно зростають вимоги до морально-психологічних можливостей і здібностей, до рівня вихованості особистості. В зв'язку з цим зміщуються наголоси актуальності проблеми дослідження виховання: від актуального в минулому питання "Як? ”, "Яким шляхом? ” до сьогоднішнього - "Яка мета?", "Яка наскрізна ідея цього виховання? ”

Залишається не зовсім зрозумілим, чи потрібна сьогодні ця "наскрізна ідея” виховного процесу, чи все слід звести до виховання елементарних норм етикету, чисто зовнішнього пристосування людини, зокрема людини молодої, до реальних умов існування.

Усвідомлюючи це, сучасна філософія акцентує значення морально-естетичної, психолого-педагогічної проблематики при теоретичній розробці широкого кола питань, зокрема естетичного виховання. Наголос на значенні підкреслених нами аспектів не применшує роль традиційної при вивченні проблем естетичного виховання сфери аналізу, а саме - художнього розвитку суспільства, рівня присутності мистецтва в процесі формування людини, рівня розвитку самого мистецтва та залучення художньої творчості в реальний процес життєдіяльності суспільства.

Таким чином, зазначена нами проблема актуальна з багатьох причин: вона поєднує історичний і сучасний стан певної проблематики, органічно представляє теоретичний і практичний аспекти виховного процесу, дає змогу відтворити історичну динаміку розвитку гуманізму і його значення в умовах функціонування сучасного суспільства.

Оскільки тема дисертації зачіпає декілька проблем, які, з одного боку, мають самодостатнє значення і виступають об'єктом теоретичної уваги, а з другого, - при концептуалізації проблеми виховання, можуть виступати як суміжні чи другорядні, підпорядковані вирішенню інших проблем - аналіз ступеню наукової розробки гуманістичної сутності виховання повинен враховувати цю специфіку. В контексті зазначеної позиції дисертант звертав увагу на ті концепції, які сформувалися в умовах ХХ ст. щодо історії становлення і розвитку гуманізму, проблем його історії та теорії, ролі в духовному житті доби Відродження, усвідомлюючи, що практично неможливо повністю реконструювати ту літературу, яка накопичувалася протягом значного історичного періоду. Аналогічне положення і з літературою, яка була присвячена проблемам виховання взагалі і естетичного виховання, зокрема. Якщо додати до цього, що є і було раніше досить прискіпливе теоретичне ставлення, скажімо, естетиків до низки таких проблем як специфіка естетичної свідомості, традиція та новаторство, співвідношення гуманітарних наук, то стане зрозумілим, що сучасний дослідник повинен відразу визнати строкатість, фрагментарність, які будуть супроводжувати усі спроби детальної реконструкції історії та теорії зазначених проблем. Розуміння цього вимагає систематизації шляхів підходу до визначеного кола питань і концептуалізування теоретикознавчих джерел відповідно до аргументації позиції здобувача, яка зорієнтована на виокремлення естетичного аспекту в усіх тих проблемах, що залучені до аналізу провідної теми дослідження.

Аналіз місця і ролі гуманізму в духовному житті доби Відродження спирається, передусім, на роботи видатних італійських гуманістів, які власне і визначили ренесансні процеси (А. Данте, Ф. Петрарка, Л. Альберті, П. делла Франческа, Л. да Вінчі, Дж. Вазарі, Л. Пачолі, А. Фіренцуолі та ін.). Позиція дисертанта щодо спадщини зазначених авторів співвідносилася з існуючими в науковій літературі концепціями, висновки яких або вимагають оновлення в зв'язку з новими дослідницькими матеріалами, або спонукають до полеміки. Слід підкреслити, що незважаючи на значні напрацювання, залишається чимало дискусійних питань стосовно гуманістичного руху, його долі в Італії та інших країнах Європи стосовно спадщини конкретних вчених, специфіки формування видової розгалуженості мистецтва та ін. Дисертант вбачав своє завдання не лише в авторській інтерпретації та оцінці вже зробленого, а, по-перше, у виявленні дискусійних питань, по-друге, у виокремленні естетичної проблематики і, по-третє, у трансформації авторського бачення історії становлення і розвитку гуманістичних ідей у сферу виховання.

Джерелознавче підґрунтя дисертаційного дослідження формувалося з робіт тих авторів, котрі вивчали історико-філософські витоки гуманізму та власне філософію гуманістичного руху, які деякі фахівці ототожнюють з ідеологією. В контексті такого ототожнення гуманізм розглядається як ідеологія доби Відродження. Не поділяючи таку позицію, здобувач обґрунтовує гуманізм як складову частину духовного життя доби Відродження.

Дискусійним до сьогодення залишається і питання залучення філософсько-естетичної спадщини античності до формування теоретичної площини Відродження. Авторський підхід до вироблення власної точки зору стосовно зазначених проблем формувався на підґрунті робіт Л. Баткіна, Л. Брагіної, А. Горфункеля, М. Кагана, С. Лозинського, М. Овсяннікова, Л. Чіколіні, В. Шестакова, А. Штеклі, І. Ельфонда та ін. Ці науковці представляють російську науку, а отже, при деякій розбіжності щодо конкретних питань, усі вони мають спільні теоретико-методологічні витоки. Водночас слід розвести (і в дисертаційному дослідженні це послідовно зроблено) італійську і російську традиції осмислення доби Відродження. Елементи їх співпадання і розбіжностей відбиті в дисертації шляхом звернення до робіт, передусім, італійця Е. Гарена, а також точок зору П. Крістеллера (США), Г. Барона (Німеччина), Дж. Ліндсея (Англія), В. Татаркевича (Польща), Д. Золтаї (Угорщина) та ін.

Важливим компонентом у духовному житті Відродження виступала естетика - своєрідне підґрунтя художньо-стилістичних пошуків мистецтва. Наголошуючи на історичному значенні творчої спадщини А. Данте, Ф. Петрарки, Леонардо до Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, М. Сервантеса, П. Брейгеля, А. Дюрера, Караваджо та ін. дисертант відтворює естетико-мистецтвознавчу атмосферу конкретного історико-культурного періоду, залучаючи до аналізу роботи В. Бранського, А. Ефроса, О. Лосєва, М. Свідерської, М. Чавчавадзе та ін.

Зрозуміло, що тема дослідження вимагала широкого висвітлення проблем виховання. Для їх з'ясування дисертант використав теоретичні напрацювання таких відомих фахівців з історії та теорії виховання як Л. Зеленов, А. Єремєєв, М. Кіященко, О. Кривцун, М. Лейзеров, Н. Ревякіна, Л. Столович, О. Суслов, Е. Шикунова та ін.

Особлива увага здобувача була спрямована на вивчення досвіду українських вчених, які на межі ХХ-ХХІ ст. досить активно займаються проблемами Відродження. Праці українських фахівців відбивають, по-перше, послідовне з'ясування специфіки української моделі ренесансного світоставлення (В. Єфіменко, Я. Ісаєвич, М. Кашуба, Н. Кривда, Л. Левчук, В. Нічик, Ю. Петров, М. Попович); по-друге, з'ясування взаємодії українського відродження з іншими культурними періодами та самобутності позаіталійських трансформацій гуманізму (Л. Довга, С. Кримський, Ю. Сабадаш); по-третє, поглиблене вивчення естетико-мистецтвознавчих процесів в італійському ренесансі та їх вплив на низку важливих естетичних проблем, зокрема, специфіку художньої творчості і статусу митця в добу Відродження, становлення видової специфіки мистецтва, вироблення понятійно-категоріального апарату дослідження гуманітарного циклу тощо (М. Кушнарьова, Г. Локарєва, В. Панченко, В. Овсійчук, О. Оніщенко). Слід також підкреслити значення робіт відомого українського психолога В. Роменця, який дав розгорнутий аналіз стану психологічної науки доби Відродження, послідовно відтворивши найвизначніші мистецькі твори, процес створення яких позначений складними психологічними проявами у творчості їх авторів.

Аналізуючи гуманістичну спрямованість історії теорії виховання доби Відродження, виховання як важливої константи реалізації соціально-політичних процесів державотворення, специфіки естетичного виховання, автор залучив низку робіт, що тією чи іншою мірою сприяють з'ясуванню зазначених проблем. З широкого кола питань, задіяних в процесі дослідження, дисертантом залучені роботи Т. Аболіної, В. Андрущенка, А. Бичко, М. Бровка, О. Воєводіна, Т. Домбровської, А. Дорогої, А. Канарського, Д. Кучерюка, В. Личковаха, В. Мазепи, В. Малахова, Л. Мізіної, Н. Міропольської, О. Наконечної, В. Табачковського, Р. Шульги, І. Юдкіна-Рипуна та ін.

Відзначаючи досить вагомі здобутки сучасних гуманітарних наук щодо зазначених проблем, дисертант усвідомлює, що нові соціально-політичні та життєві умови, в яких здійснюється процес виховання взагалі і естетичне виховання, зокрема, вимагають не лише систематизації зробленого й відбору найпродуктивнішого з минулого досвіду, а й розробки нових ідей, форм і методів виховання, нових теоретичних підходів, а це, відповідно, викликає необхідність перегляду та оновлення понятійно-категоріального апарату, введення в ужиток практичної виховної роботи конкретних ідей, які поки що є лише теоретичним надбанням фахівців. Значних зусиль вимагає аналіз тих процесів, які відбуваються в сучасному українському мистецтві, адже виховання не може здійснюватися лише на зразках класичних надбань. Здебільше на формування духовного світу молодої людини впливає те, що має назву "поточний матеріал”, який, як правило, вимагає селекції через аналіз, критику, оцінку. У такому аспекті потужну роль починає відігравати естетико-мистецтвознавчий підхід.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в контексті інтегрованої програми наукових досліджень Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є обґрунтування ролі і значення естетичного виховання в логіці розвитку гуманістичного світоставлення.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення конкретних завдань:

– здійснити аналіз історії становлення та розвитку гуманістичного світосприймання;

– визначити проблему естетичного виховання в динаміці культурно-історичних процесів;

– розглянути гуманістичний рух як рух до досконалості;

– систематизувати теоретико-практичні спрямування естетичного виховання;

естетичне виховання гуманістичне світосприймання

– обґрунтувати культуротворче значення руху "традиція спадкоємність новаторство епігонство” та визначити причини кризи гуманістичного світосприймання в межах "радянської моделі” соціалізму;

– показати подолання суперечностей процесу естетичного виховання в русі від масової до естетичної свідомості;

– відтворити процес становлення і концептуалізації проблеми естетичної свідомості та аргументувати естетичні аспекти антропологічного підходу;

– дослідити вплив "пояснювальних" понять на проблему естетичного виховання та практику виховного процесу;

– аргументувати художню творчість і творчий процес як вияв виховного потенціалу мистецтва;

– визначити особу митця як носія виховної функції мистецтва;

– проаналізувати сучасне українське мистецтво в контексті гуманістичної концепції виховання.

Об'єктом дослідження є виховання в контексті гуманістичної традиції.

Предмет дослідження - естетичне виховання як важливий чинник гуманізації особи.

Теоретико-методологічна основа дисертаційної роботи визначена специфікою предмета дослідження і викладеним вище розумінням його завдань. Дисертація спирається на основні принципи історико-естетичного аналізу: історизм, комплексність підходів, системну цілісність охоплення матеріалу, загальнонаукове поєднання історичного та логічного, сучасних форм інтерпретації філософських концепцій.

Методи дослідження зумовлені темою дисертації і ґрунтуються на принципі цілісного підходу при розгляді низки філософсько-естетичних, психологічних та мистецтвознавчих концепцій. Спираючись на комплекс теоретико-методологічних засад - узгодження філософських, естетичних, мистецтвознавчих, етико-психологічних підстав, типологізацію, біографізм - виховання взагалі і естетичне виховання зокрема розглянуті як важливі чинники формування духовної культури людини.

В дисертації наголошується, що приналежність виховання до інтегративних проблем передбачає необхідність залучення досвіду філософії, естетики, психології, мистецтвознавства, який здатний впливати на кінцевий результат естетичного виховання. Здобувач спрямував теоретико-методологічні засади на збереження паритету гуманітарних наук при дослідженні естетичного виховання, його ролі в гуманізації особи.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в українській естетиці, спираючись на аналіз динаміки розвитку гуманістичного світосприймання, яке розглядається в єдності філософського, естетичного та мистецтвознавчого аспектів, визначається теоретико-практична спрямованість естетичного виховання як обов'язкового чинника гуманізації особи.

В процесі дослідження дисертант дійшов висновків, що мають наукову новизну і конкретизуються у наступних положеннях:

– здійснено аналіз становлення та розвитку гуманістичного світосприймання і показано, що гуманізм слід розглядати як транскультурне явище, що зумовило специфіку європейських культуротворчих пошуків і набуло загальнолюдської значущості;

– аргументовано пріоритет естетики у вивченні проблеми естетичного виховання як науки, що сприяє процесу формування чуттєвої культури людини;

– розглянуто динаміку руху проблеми естетичного виховання у контексті історії естетичної думки та виокремлено і прокоментовано найбільш визначні етапи її осмислення;

– показано входження у структуру естетичного виховання наріжних естетичних понять різних історичних періодів (калокагатія, краса, смак та ін.);

– проаналізовано процес становлення поняття "досконале”, що визначено як заключна ланка в русі понять "краса прекрасне піднесене ідеал (чуттєва краса і вічна краса) ” та визначена логіка їх теоретичного обґрунтування в добу Відродження (Л. - Б. Альберті, П. делла Франческо, Л. да Вінчі, Л. Пачолі, А. Фіренцуолі);

– обґрунтовано актуальність проблеми "гуманізм - виховання - естетичне виховання" і наголошено на специфіці сучасного рівня соціального творення, відправною ідеєю аналізу якого є проблема традиції як людинотворчого чинника, в межах якого гуманізм і виховання діють в системі "традиція спадкоємність новаторство епігонство”, а також показано, що криза гуманістичного світосприймання в межах "радянської моделі” соціалізму визначена не лише економічними причинами, а й традиціоналізмом мислення, подвійною мораллю, суцільною ідеологізацією сфер духовного життя, моно-методологією мистецтва та ін.;

– показано, що суперечності процесу естетичного виховання в межах масової свідомості призводять до гальмування активності і можливостей розвитку творчого потенціалу суб'єкта соціальної дії, і як наслідок цього - до декларативності і практичної неперспективності виховної системи. Вводячи поняття "людський розрив”, здобувачем обґрунтовуються причини руйнування (неможливості досягнення) гармонії: людина - суспільство, людина - природа, людина - творчість, людина - мистецтво та розглядаються найбільш перспективні шляхи подолання "людського розриву”;

– відтворено процес становлення і концептуалізації проблеми естетичної свідомості (80 - 90-ті роки ХХ століття) та, спираючись на потенціал антропологічного підходу, визначено сутність естетичного виховання в межах естетичної свідомості, цілісне формування якої виявляє рівень естетичної вихованості особи;

– досліджено вплив "пояснювальних понять” - смисл, цілісність, моральність, чуттєвість, переживання - на проблему естетичного виховання та практику виховного процесу і показано, що залучення до традиційного понятійного апарату дослідження виховання "пояснювальних понять”, кількість яких може зростати стосовно тих, що запропоновані дисертантом, обумовлює більш цілісне і ґрунтовне виявлення можливостей виховного впливу на людину;

– розглянуто виховний потенціал мистецтва у процесі формування чуттєвої культури людини та показано необхідність включення у цей контекст основних складових естетичної свідомості;

– аргументовано необхідність залучення у структуру сучасної моделі естетичного виховання досвіду вітчизняної та зарубіжної педагогіки і мистецтвознавства.

Елементи наукової новизни містяться у розгляді конкретних теоретичних робіт і концепцій, які увійшли в ужиток в Україні на межі ХХ - ХХІ століть.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть бути корисними для подальшої розробки окремих проблем естетичної науки, зокрема специфіки чуттєвої культури людини, розвитку її творчих здібностей, завдяки засвоєнню гуманістичних надбань світової культури. Слід враховувати, що матеріал дисертаційного дослідження має риси методологічного інструментарію, який може бути застосований у мистецтвознавчих науках (літературознавство, театрознавство, кінознавство, музикознавство). Приділяючи значну увагу практичним питанням удосконалення мистецької освіти в Україні, результати дослідження дають змогу переглянути окремі програми, курси лекцій, які є обов'язковими для вузів художньої орієнтації, та широко використовувати висновки роботи в культурно-просвітницькій діяльності.

Матеріал дисертації відкриває широкі можливості для створення навчального посібника з проблем естетичного виховання.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи обговорювалися на засіданнях кафедри теорії, історії та практики культури, а також були викладені у 35 наукових та науково-методичних працях, у тому числі: одноосібна монографія (12,08 др. арк.); 22 статті - у провідних наукових фахових виданнях; 4 статті - у наукових журналах та збірниках наукових праць; енциклопедія етнокультурознавства (у співавторстві); 7 статей - у збірниках матеріалів конференцій. Загальний обсяг особистого внеску - 39,78 др. арк.

Результати дисертаційної роботи оприлюднено на 13 наукових та науково-практичних конференціях:

Всесоюзна науково-теоретична конференція "Естетика і мистецтво в контексті світової культури”. - Москва, 1989.

Республіканська науково-практична конференція "Теоретичні і практичні аспекти комплексної програми розвиток української культури”. - Київ, 1990.

Республіканська науково-теоретична конференція "Нова концепція та сучасні підходи в питаннях підготовки кадрів культури”. - Київ, 1991.

Науково-практична конференція працівників культури України "Культура і національна свідомість: проблеми теорії та завдання практики”. - Київ, 1991.

Всеукраїнська науково-практична конференція "Культура України: стан, проблеми, тенденції розвитку”. - Київ, 1996.

Науково-теоретична конференція "Культуротворчі трансформації мистецької освіти та актуальні питання творчої діяльності музиканта в сучасній Україні”. - Київ-Одеса, 1998.

Міжнародна науково-практична конференція "Туризм на порозі ХХІ століття: освіта, культура, екологія”. - Київ, 1999.

Науково-практична конференція "Українська культура і мистецтво у сучасному державотворчому процесі: стан, проблеми, перспективи”. - Київ, 1999.

Всеукраїнська науково-практична конференція "Професійна мистецька освіта: діалог традицій та інновацій”. - Київ, 2000.

Науково-практична конференція "Молодь у сучасному світі: морально-естетичні та культурологічні виміри”. - Київ, 2001.

Міжнародна наукова конференція "Міфологічний простір і час у сучасній культурі”. - Київ, 2003.

Міжнародна наукова конференція "Творчість у контексті розвитку людини”. - Київ, 2003.

Міжнародна науково-практична конференція "Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні”. - Київ, 2003.

Кандидатська дисертація захищена у 1979 році. Матеріали кандидатської дисертації у тексті докторської дисертації не використано.

Структура дисертації визначається її завданнями та логікою викладу матеріалу. Робота складається з вступу, 7 розділів (15 підрозділів), висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел з 358 найменувань (з них 6 - іноземними мовами). Повний обсяг дисертації - 399 сторінок (369 сторінок - основна частина). Робота містить 1 таблицю.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, проаналізовано стан розробки проблеми, визначено методологічні принципи аналізу, завдання та структуру дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, висновки про апробацію роботи.

У першому розділі - "Досвід опрацювання проблеми гуманістичної сутності виховання: естетичний аспект” - визначається необхідність історико-естетичного дослідження проблеми гуманістичної сутності виховання. Розділ має теоретико-методологічне спрямування, яке утверджує необхідність органічної взаємодії цілого й конкретного в цілісному і взаємопов'язаному світі та вимагає нових підходів до розуміння людини, її потреб й обов'язків, свободи й відповідальності. Підкреслюється, що оволодіння культурою минулого - складний та суперечливий процес: кожне покоління включається в безперервний рух створення матеріальних і духовних цінностей, передусім у контексті як сприймання, так і критичної переробки культурних здобутків. Внаслідок цього актуалізується необхідність аналізу проблеми традицій, спадкоємності та новаторства, співвідношення національного та загальнолюдського, взаємозв'язок і взаємодія різних типів духовності, роль і значення персоналій, виявлення творчого потенціалу яких можливо завдяки біографічному методу, активно залученому в процесі здійснення даного дисертаційного дослідження.

Інтерес до біографічного методу, пов'язаний з тим, що визначення ролі кожної персоналії для реконструкції доби Відродження - періоду становлення гуманістичного світоставлення - вимагає детального опису "історії" кожної особистості, а також виявлення міжособистісних зв'язків ("вчитель - учень”), які для зазначеного періоду мали принципове значення. Специфіка ж біографічного методу дозволяє побачити певні соціокультурні зв'язки, мотиви поведінки, стимули творчості очима конкретної людини. Коли ж поняття "конкретна людина” деталізується через постаті видатних вчених (Л. Валла, К. Салютатті, Х. Вівес, Е. Роттердамський, У. Шекспір, А. Дюрер, М. Сервантес), то такі джерела, як біографічні факти, мемуари, щоденники, листування дозволяють сфокусувати увагу дослідника на унікальних аспектах історії життя окремої людини і людської спільноти як такої.

Дисертант показує, що історичні надбання дають змогу досліджувати феномен гуманізації особи в процесі естетичного виховання у різних аспектах, творчо використовуючи філософські, морально-психологічні, педагогічні, мистецтвознавчі науки, формуючи у дослідженні широкий гуманітарний простір. Проблема впливу естетичного виховання на процес гуманізації особи розглядається із урахуванням динаміки культурно-історичних процесів, логіки збагачення об'єму знань щодо природи гуманізму, специфіки виховання, функціональності мистецтва та ін.

У другому розділі - "Естетичне виховання як теоретична проблема”, - який складається з трьох підрозділів, відтворюються і аналізуються моделі естетичного виховання від доби античності до ХХ століття.

У підрозділі 2.1 - "Модель естетичного виховання: доба античності”, - спираючись на принцип міжнауковості, аргументовано пріоритет естетичної науки, що завдяки розвитку чуттєвої культури людини має значний виховний потенціал, виявлення якого сягає ще доби стародавньої Греції і визначено триєдиним принципом, на якому ґрунтувався феномен античної пандеї: просвіта, культура, виховання. Дисертант поглиблює існуюче в науці ставлення до естетики античності за рахунок інтерпретації понять "гра" (Піфагор), "канон" (Поліклет), "задоволення від споглядання неприємного" (Сократ, Ксенофонт), "мімесіс”, "калокагатія" (Арістотель) та ін. і показує їх роль в естетичному вихованні та в залученні до його реалізації можливостей конкретних видів мистецтва, передусім - музики і поезії. Спираючись на платонівське розуміння динаміки руху: божественне начало - митець (поет) - рапсод - глядач, показана суперечливість позиції античних філософів щодо сприймання творчості митця та процесу формування у людини ціннісних орієнтацій. Важливим для розуміння процесу становлення проблеми естетичного виховання є і запропонований Платоном розподіл конкретних видів мистецтва через їх відповідність певним суспільним прошаркам.

Значне місце відведено аналізу анонімного літературного пам'ятника "Золоті вірші" та "Еннеади" Плотіна. Розглядаючи "Золоті вірші" як зразок етико-естетичної космології, показана, з одного боку, позитивна виховна роль основних моральних орієнтацій людини ("підготовленість”, "очищення”, "довершеність”), а з другого, - хибність проповіді аскетизму, який, за висловленнями О. Лосєва, є свідченням "філософсько-естетичного кута, до якого потрапив весь ранній еллінізм”.

Своєрідну функцію "пластичного мосту" між добою античності і наступними періодами в історії естетики виконали "Еннеади" Плотіна, автор яких цінуючи мистецтво не дуже високо, все ж визнавав його значення для формування й виокремлення поняття "краса" - чинника виховного процесу. Виховну функцію, за Плотіним, має і видова специфіка мистецтв, які він поділяє на наслідувальні (живопис, скульптура, танці, міміка), виробничі (архітектура, агрикультура, медицина, військова справа, політика) і, так зване, інтелігентне мистецтво - музика. Дисертант показує, що плотінівське прагнення пов'язати проблему видів мистецтва з естетичним вихованням було передбаченням того теоретичного шляху, який повною мірою може реалізуватися лише в сучасних умовах.

У підрозділі 2.2 - "Модель естетичного виховання: від середньовіччя до Нового часу”, - аналізуючи специфіку еволюції проблеми естетичного виховання показано, що тільки в добу середньовіччя відновлюється антична традиція (Платон) дотримання відповідності видів мистецтва певним суспільним прошаркам. Водночас досить яскраво виявляє себе принцип універсалізму середньовічної традиції естетичного виховання, який допомагав подолати очевидний дуалізм догматизму і психологізму в мистецтві цієї доби. Універсалізм дозволив зорієнтувати естетику на з'ясування природи краси (Альгазена, Вітело) та продовження розробки проблеми видів мистецтва, які у цей період представлені як "вільні” і "механічні”. Виховний процес виявляється теоретиками і в естетико-художніх можливостях "вільних" (музика) та "механічних” (живопис) мистецтв. При цьому значення музики, яка "студіювалася” у середньовічних школах, оцінюється значно вище, ніж можливості живопису, який вважався гірше навіть за поезію, "гірше через те, що, по-перше, - не такий корисний морально, а, по-друге, - не сягає речей духовних і божистих” (В. Татаркевич).

Своєрідна реабілітація живопису відбудеться у добу Відродження, завдяки Леонардо да Вінчі, і водночас значно розшириться використання мистецтва в естетичному вихованні. Дисертант виявляє ті суперечності і недоліки, які існують у сучасній історико-естетичній літературі щодо оцінок концепції естетичного виховання Ф. Сіднея, який наполягав на єдності естетичного і педагогічного параметрів, а аргументація його концепції виховного потенціалу поезії як потужного чинника розвитку уяви і удосконалення естетичного смаку визначила теоретичні орієнтири англійського просвітництва.

Окрема увага у дисертації приділяється постаті італійського поета Дж. Маріно і ролі його трактату "Слово про музику” в становленні ідей естетичного виховання раннього бароко: архітектура, поезія і музика репрезентують біблійну модель світобудови, яка ототожнена з хоровою капелою, а диригент виконує функції Бога. Широке залучення різних видів мистецтва зберігає в умовах бароко орієнтацію на чуттєвість як важливий компонент естетичного виховання. Ця орієнтація зазнає змін в умовах класицизму, коли розумове начало стає пріоритетним. Наслідком цього є синонімізація понять "виховання" і "сприйняття”, а це закономірно активізувало інтерес до категорії "гармонія”. Здобувач виявляє специфіку поглядів Декарта, Буало, Корнеля щодо пріоритету розуму в сфері мистецтва і виховання. Особливої уваги заслуговує позиція Корнеля, побудована на принципі "подвійної полеміки” з Декартом і Буало, з одного боку та з Аристотелем - з іншого. Наголошуючи на значенні співпереживання, Корнель підкреслює почуттєве начало і виховну значущість катарсичної реакції.

Значно поглибити уявлення про розуміння естетичного виховання в добу Просвітництва дозволяє розгляд концепції І. Зульцера, який шукав шляхи перетину естетичного і національного виховання, спираючись на підґрунтя взаємодії добра, істини й краси.

Намаганням розширити понятійний апарат дослідження виховання просякнутий інтерес теоретиків Просвітництва до поняття "грація”, яке намагаються інтегрувати з поняттями "краса" і "смак”, а також виокремлення поняття "досвід”, яке повинно концептуалізувати виховання (Дж. Локк). Низку важливих аспектів щодо проблеми естетичного виховання піднімає Д. Юм. Відштовхуючись від визнання значення поняття "смак”, Юм підкреслює роль мистецтва у вихованні людини, особливо якщо існує поєднуюча ланка - критик. Саме він сприятиме здійсненню "інтелектуальної диференціації" глядача чи читача шляхом адаптації складних творів мистецтва.

Проблема естетичного виховання стає наріжною в роботах французьких естетиків, передусім, Д. Дідро, який намагається трансформувати виховання як теоретичну проблему у практичну площину.

У підрозділі 2.3 - "Модель естетичного виховання: кінець ХVІІІ - ХХ ст. ” - аналізуються ті корективи, які цей історичний період вніс в дослідження проблеми естетичного виховання.

Особливу увагу дисертант приділяє позиції І. Канта і поділяє точку зору тих дослідників, які вважають необхідним переведення кантівської моделі доцільності у площину естетичного сприйняття, а отже, певною мірою, і виховання. Виховний потенціал має і поняття "смак”, адже Кант фактично робить смак зв'язуючою ланкою між почуттєвим началом і розумом, а отже завдяки йому і відбувається виховний процес. Відпрацювання філософом логіки процесуального руху: почуттєве начало - смак - розумове начало, здобуває подальшої теоретичної аргументації, адже Кант ускладнює розроблений ним ланцюг, ставлячи перед чуттєвим чинником поняття "професійна освіта” у межах витончених мистецтв. Дисертант підкреслює, що, згідно Канту, витончені мистецтва - це середовище реалізації генія, і складний рух виховного процесу так чи інакше використовує ці факти. Підкреслимо, що для витончених мистецтв існує лише "манера”, а не засіб навчання, який залишається за "майстром”. Саме дотримання "загальнопрофесійних" настанов відкривають шлях у почуттєву сферу.

Аналіз концепції Гегеля засвідчує, що питання виховання і естетичного виховання розчинилися у контексті більш широкої проблематики: динаміка історичних стадій мистецтва, ідеал, прекрасне та ін. Найбільш виразно естетичне виховання виокремлюється при обґрунтуванні Гегелем вимог до постаті вченого-мистецтвознавця, але його спрямування дії естетичного виховання на індивіда високого інтелектуального рівня зумовлює створення штучної і однобічної ситуації.

Високої оцінки заслуговує внесок Ф. Шіллера у розробку широкого кола питань щодо специфіки естетичного виховання. Проголошуючи себе наступником кантівської естетики, Шіллер водночас спрямовує увагу на взаємодію естетики, етики і політики. Своєрідним лейтмотивом усіх розміркувань теоретика є твердження, що для вирішення політичної проблеми "слід рухатися шляхом естетики, оскільки шлях до свободи веде тільки через красу”. Предметом особливої уваги Шіллера стає диференційний підхід до митця, діяльність якого це, передусім, "насильство над матеріалом”, і митця-педагога, який бачить в людині "як свій матеріал, так і своє завдання”. Загалом, проблеми естетичного виховання Шіллер виводить на рівень державної політики.

Дисертант зазначає, що подальші періоди - друга половина ХІХ - початок ХХ ст. - "розмивають” проблему естетичного виховання як самоцінну та самодостатню. Певні спроби її актуалізації були відповіддю на авангардистські пошуки європейського мистецтва і, зокрема, на концепцію "дегуманізації мистецтва" Ортеги-і-Гассета.

У третьому розділі - "Становлення і розвиток гуманістичного світосприймання: історія і теорія проблеми”, - який складається з трьох підрозділів, визначається роль гуманізму в культуротворчих процесах Західної Європи.

У підрозділі 3.1 - "Гуманізм в духовному житті доби Відродження" - визначається позиція дисертанта щодо досвіду теоретичного опрацювання проблем гуманізму, який накопичувався протягом значного періоду. Розгляд гуманізму в духовному житті доби Відродження показав, що динаміка вивчення гуманістичного світосприймання йшла від перших життєписів видатних митців і вчених, передусім Італії, через відповідну дослідницьку роботу в інших країнах до концептуалізації конкретних проблем, співставлення точок зору, обґрунтування специфіки прояву ренесансного гуманізму в умовах конкретних національних культур. Здобувач широко використовує принцип персоніфікації становлення гуманізму, вважаючи, що саме він дасть більш переконливе уявлення про процеси, які аналізуються. Відтворюючи роль Данте в становленні гуманістичної традиції доби Відродження, зосереджено увагу на розгляді ним "обов'язку + свободи”, як шляху визначення моральної суті людини, на визнанні самоцінності земного життя, на прихильності до традицій античності.

В дисертації аналізується позиція Петрарки, який заклав підвалини нового світобачення з новою системою культурних цінностей та ввів в ужиток поняття "humanitatis" - гуманітарні науки. Здобувачем показано суперечливість його позиції: підтримка гуманітарного знання деформувала ставлення до природничих наук, зокрема медицини, яка, лікуючи тіло, принижує душу. Виховання душі і є, на думку Петрарки, прерогативою гуманітарних наук, які повинні активно використовуватися при виявленні митця. Водночас, в умовах Європи ХІV ст. особливої сили набуває ідея Петрарки про виховання мистецтвом.

Запропоновані Петраркою підходи до втілення гуманістичного світосприймання в європейську культуру отримали подальший розвиток у Салютаті, який, наголосивши на морально-психологічній проблематиці, виокремив ренесансний антропоцентризм як необхідну ланку на шляху до нового світорозуміння, до нової філософії. Показано, що думки про діяльного, активного сучасника своєї доби пронизують роздуми Салютаті та стають основою його морального ідеалу. Поступово вченими виокремлюється поняття "воля”, яке набуває особливого значення у Бруні - найбільш визнаного учня Салютаті і засновника "громадянського” напряму в італійському гуманізмі. Бруні використовує принципи громадянської етики Арістотеля, його політичні теорії, віддає шану античності і вводить в широкий ужиток спадщину Платона, Арістотеля, Ціцерона.

Здобувачем зазначено, що досягти справжньої олюдненості людини в добу Відродження італійцям допомогла позиція Валли, який "звільнив мораль, політику, право від ілюзій середньовічного світоспоглядання”. Дисертантом проаналізована позиція італійських дослідників спадщини Валли (А. Паолі, Ф. Габбото, Л. Бароцці) і поділяється думка, що він вів боротьбу за повне виправдання світського життя у всіх його сферах і у всіх його проявах. Особливе значення надається трактату "Про насолоду” як зразок боротьби зі всіма формами аскетизму. Побудований на принципі діалогу стоїка, епікурейця та християнина, трактат дозволив значно розширити понятійно-категоріальний апарат. Поняття "гедонізм”, "благо”, "чуттєвість”, "користь”, "краса”, "воля” набувають повноцінного теоретичного значення, а розміркування Валли трансформуються у чіткі, вивірені положення, які переважно мають етико-психологічну спрямованість.

Зазначено, що гуманістичні традиції перших італійських гуманістів знайшли своє плідне продовження в інших країнах: Голландія (Е. Роттердамський), Англія (Т. Мор). У гуманістичному русі взяли участь і збагатили зміст поняття "гуманізм” митці країн, які репрезентували різні види мистецтва і різні естетико-художні засади культури.

У підрозділі 3.2 - "Гуманістичний рух як рух до досконалості” - показано, що при дослідженні проблем естетичного виховання, місця й ролі гуманістичної спрямованості виховного процесу у реалізації руху до досконалості, його аналіз має самоцінне значення. Доба Відродження інтуїтивно наближалася до злиття гуманізації суспільно-політичного життя тієї чи іншої країни і гуманістичної художньої культури з її серцевиною - професійним мистецтвом, до злиття хоча б на рівні постановки проблеми гуманізму в філософії, естетиці, етиці, мистецтвознавстві, у практичній діяльності видатних митців зазначеного періоду.

Визначаючи гуманістичний рух як рух до досконалості, дисертант зв'язує проблему ідеалу - найбільшого теоретичного надбання Високого Відродження - з естетичними поглядами гуманістів, адже естетика цієї доби наснажувалася загальною орієнтацією періоду, що досліджується: захоплення людиною, утвердження реальності і цінності навколишнього світу, намагання досягти гармонію тілесного й духовного. Саме в умовах Відродження утвердилася справедливість динамічного перетворення: "краса прекрасне піднесене ідеал”, яке вже почала накреслювати естетика античності. Усі естетичні спрямування доби Відродження найповніше виявилися в мистецтві, кожний твір якого наче реалізував естетико-гуманістичну мрію.

Позиція здобувача щодо оцінки гуманістичного руху як руху до досконалості обґрунтована в полеміці з концепціями І. Бартєнєва, В. Бранського, А. Ефроса, Д. Пивоварова, В. Роменця, І. Сікорського, Н. Ястребової і спирається на виокремлення таких засадничих чинників, як "експеримент”, "процес експериментування" (Леонардо да Вінчі), "гармонія”, "пропорція”, "фігура-багатогранник” (Лука Пачолі), "краса”, "прототип” (А. Фіренцуолі). У дисертації проводиться думка про теоретико-практичний паритет, що домінував у естетичних принципах зазначеного періоду, і підкреслюється внесок конкретних митців в утвердження гуманістичного світоставлення (П. делла Франческо, Мікеланджело, Караваджо та ін.).

Показово, що визначення гуманістичного руху як руху до досконалості не є лише гаслом, а відбиває дійсний пошук теоретиків і практиків доби Відродження у кожному конкретному виді мистецтва досить швидко опановувати нові сходинки, а тенденція до естетичного узагальнення дозволяє вводити нові напрацювання в практику підготовки митців і теоретиків наступних поколінь. Водночас, дисертант не ідеалізує ситуацію, адже з об'єктивних причин доба Відродження досить швидко себе вичерпує, а для такої країни як Німеччина потужний натиск релігійної реформації зумовлює кризу ренесансних ідеалів. Нерівномірність соціально-політичного й економічного розвитку країн Європи, хоча і опосередковано, але дає право говорити про особливу роль Італії в пошуках нової системи цінностей та в спробах їх утвердження.

У підрозділі 3.3 - "Виховання в контексті гуманістичної проблематики” - стверджується, що свідоме намагання гуманістів принаймні теоретично обґрунтувати ідею досконалої людини та досконалого суспільства показують, що в контексті гуманістичної проблематики не могли не сформуватися питання виховання як частини педагогічних поглядів.

Своєрідний злет педагогічної думки припадає на кінець ХІV - початок ХV ст. і зумовлений як і в багатьох інших аспектах гуманістичного руху впливом античності. Дисертант виокремлює значення "Трактату про шляхетні вдачі і вільні науки" П. Варджеріо, як приклад ґрунтовного поєднання громадянського виховання із широким залученням моральнісної проблематики, що позначився на роботі славетних гуманістичних шкіл Гуаріно да Верона та Вітторіно да Фельтре. Аналіз їх виховної системи підкреслює значення людської чуттєвості, розвиток якої повинен спиратися на музику, та виявлення виховного потенціалу сучасного, а не лише класичного, мистецтва. Наголос на чиннику сучасності, на думку Г. да Верони, давав можливість спілкуватися з реальним митцем, а не лише з його твором.

Залучити до виховання в умовах Відродження досвід античності (Плутарх, Платон) намагався Альберті, пропонуючи розглядати людину як частину космічного простору. Виховання, на його думку, це "найкраща спадщина”, передана батьками власним дітям. Альберті підкреслює роль "добровільної згоди" між вчителем і учнем в процесі виховання і постійно звертається до морально-естетичного аспекту виховного процесу. Саме Альберті виокремив значення фізичного виховання дитини, яке пізніше буде підтримане іншими теоретиками.

Певне оновлення традицій виховного процесу зустрічається у П. Помпонацці, який, хоча і поєднував релігійний підхід до виховання з морально-етичним, але, водночас, наполягав на можливості позарелігійного обґрунтування моральних цінностей. Свобода мислення П. Помпонацці виразно виявляється в порівняльному аналізі позицій Аверросса і Арістотеля, в постановці проблеми смерті і безсмертя душі, у відстоюванні філософської істини. Ідеї теоретика значно розширили межі гуманістичного світоставлення. Фактично паралельно з Помпонацці працює Піко делла Мірандола - автор "Промови про гідність людини”, яку можна назвати маніфестом Високого Відродження. Мірандола значно активніше наголошує на праві людини самій вибирати життєвий шлях, на праві на самовизначення. Як і інші гуманісти, він шукає шлях гармонізації тіла і душі та залучає мистецтво в процес опанування людиною суті буття. Він широко оперує поняттям "вільні мистецтва”, вважаючи, що виховний потенціал міститься передусім в мистецьких містеріях: їх катарсична сила долучає людину до реальної краси, стимулює моральнісність, нівелює недоліки.

Значна увага приділена здобувачем розгляду традицій німецького Відродження, зокрема ідеям естетичного виховання А. Дюрера, який перебував під значним впливом італійських гуманістів. Водночас, працюючи в умовах панування готики, Дюрер наголошує на значенні канону, намагається досягти систематичності в мистецтві, звужує роль фантазії та уяви в творчості. Повнота творчої свободи митця, його відродженські гуманістичні орієнтири виявляються, передусім, в низці створених ним автопортретів.

В роботі показана роль іспанських гуманістів (Х. - Л. Вівес, Х. Уарте) щодо проблеми естетичного виховання, зокрема причини їх негативного ставлення до феномена "мистецька школа”. Водночас високо оцінюються опрацювання ідеї потреби (Вівес), яка "будить розум”, "пришпорює його”, та критика примусового характеру обрання людиною майбутнього фаху (Уарте).

Дисертантом розглянуто специфіку розвитку гуманістичного світоставлення в Україні - український ренесансний гуманізм, який виявив свої потужні творчі можливості протягом ХV-ХVІІ ст. Показано динаміку гуманістичних ідей, своєрідність їх втілення в український гуманітаристиці від Ю. Дрогобича (Котермака) до Мелентія Смотрицького та Касіяна Саковича. Завершенням ренесансних процесів в Україні виступає доба бароко, естетико-мистецтвознавчі процеси якої найактивніше розробляються в сучасному українознавстві.

У четвертому розділі - "Гуманізм виховання і виховання гуманізму в динаміці культурно-історичних процесів”, - який складається з трьох підрозділів, зосереджено увагу на ролі культурних традицій у процесі виховання.

У підрозділі 4.1 - "Культурна традиція як людинотворчий чинник” - зазначено, що кожний історичний етап людської цивілізації висуває свою мету і завдання, вимагаючи розробки відповідних шляхів їх реалізації. Водночас, цивілізація "напрацьовує" такі цінності, які повинні мати наскрізну дію, не згинаючись під тиском конкретно-історичних обставин. До надбань такого рівня віднесено гуманістичне світосприймання, шлях до якого проходить через певну систему виховання, адекватну меті - гуманізації людини. Дисертант підкреслює, що між утилітарним буттям і духовністю знаходиться відносно самостійний феномен людської чуттєвості, який, на відміну від абстракцій духу, предметно, матеріально втілюється в різноманітні форми естетичного буття людини як у мистецтві, так і у позахудожніх формах (спілкування, самодіяльність, самотворення). З іншого боку, гуманізація виступає явищем однопорядковим щодо естетичного виховання - процесу формування людської чуттєвості і цілісності людської особистості. Отже, шлях до гуманізму пролягає через культуру, а ще конкретніше - через естетичне виховання як виховання універсального світоставлення людини, що поєднує в собі і художнє, і моральне, являючи, таким чином, єдність істини, блага і краси людського буття.

Виокремлюючи гуманізм і виховання як пріоритетні поняття дослідження, дисертант розуміє небезпеку стереотипів, які щодо цих понять нашаровувалися десятиліттями. І сьогодні спостерігається ситуація, коли виховні засоби, роздрібнені по різних партіях, "плюралістично" тиражують старі форми: національне, трудове, військово-патріотичне виховання. При цьому під старі норми часто-густо механічно підставляються нові чи псевдонові терміни і поняття: національний менталітет, самостійність, незалежність, національна гвардія, козак, гетьман, козацтво та ін. На думку дисертанта, проблема "гуманізм - виховання" набуває особливого значення і стає дійсно актуальною через урахування специфіки сучасного рівня соціального творення, а пріоритетною виступає проблема традицій як людинотворчого чинника. Відтворивши історію теоретичного опрацювання традиції (Е. Баллер, В. Власова, В. Грінін, Н. Денисюк, А. Дорога, А. Ладигіна, В. Малінін, Е. Маркар'ян, І. Суханов та ін.), дисертант вважає, що сучасний рівень теоретичного осмислення традиції повинен спиратися на зв'язок: традиція спадкоємність новаторство епігонство. Розкриваючи специфіку зазначеного процесу, особливу увагу приділено критиці певних крайнощів щодо ставлення суспільного суб'єкта до традиції: консервування традиції, перетворення її на "музейний експонат” або бездумна відмова від неї, як від чогось назавжди віджилого. Показано, що традиція, хоча і накопичує соціальний досвід, але може бути гнучкою. Вона розвивається, але, водночас, виконує стабілізуючу функцію. Традиція, яка взагалі діалектично суперечлива, має і елемент критики, і елемент оновлення. При цьому відсутність оновлення означає культурну стагнацію: традиція може існувати без оновлень, але не навпаки. Кожна традиція є колишнім оновленням, а кожне оновлення є потенційно майбутньою традицією.