Ідея вдосконалення людини в європейській культурно-історичній традиції: парадигми розвитку
Сутність вдосконалення людини у релігійних традиціях Заходу та Сходу. Основні напрямки становлення ідеї вдосконалення у європейській культурно-історичній традиції та значення парадигм у розвитку цієї ідеї. Розкриття значення суспільного виховання.
| Рубрика | Философия |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.09.2013 |
| Размер файла | 50,6 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеню
кандидата філософських наук
ІДЕЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІЙ ТРАДИЦІЇ: ПАРАДИГМИ РОЗВИТКУ
Виконала:
Лозниця Світлана Альфредівна
Київ -- 2003 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Проблема людини завжди була центральною темою як для мислителів так і для релігійних подвижників. І релігія і наука робили свій внесок у розуміння сутності людини, можливості її розвитку, вдосконалення. ХХ століття усталило тенденцію “вдосконалення” людини шляхом втискування її у Прокрустове ложе тоталітарних ідеологій -- націонал-соціалізму і більшовизму.
З огляду на цю тоталітарну тенденцію та її катастрофічні антропологічні наслідки необхідно, на нашу думку, переосмислити і відокремити від фальсифікацій та спотворень як роботи окремих філософів, так і саме поняття “досконалої людини”. Для цього вважаємо доцільним зосередитися на основних парадигмах розвитку ідеї вдосконалення, що лягли в основу європейської культури.
Найбільш значуща парадигма європейської культури була закладена платонізмом, прикметні риси якого представлені такими постатями як Плотін, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Аврелій Августин, і, звісно, сам Платон. Вони являють собою потужний вектор цивілізації Заходу -- християнізований платонізм чи християнство, згідно з усталеною традицією яких досконалість людини знаходилась не у цьому світі, а цілком у іншому -- надчуттєвому (за Платоном), чи Царстві Небесному (за канонами християнства). Ідея надчуттєвого світу, висловлена Платоном, стала домінуючим принципом подальших століть -- усі земні блага втрачають свою значущість з огляду на існування надчуттєвого світу.
Принципово іншу парадигму розуміння людини виявляє епоха Просвітництва, яка утверджує віру в можливість раціонально змінити її на краще, безмежно покладаючись на людський розум і гармонізацію суспільства через освічення індивідів та розвиток їх творчого начала. Проте соціальна практика ХХ століття значною мірою скомпрометувала ідею просвітництва (тоталітаризм).
Наукові відкриття Нового часу спонукали до зміни ставлення людей до релігії, що істотно позначилось на культурній творчості. Ця прикметна ознака нашої цивілізації, чи ненайбільшою мірою знаменована постаттю Фрідріха Ніцше, що її можна артикулювати його ж словами -- “Бог помер”. Ніцше, за висловлюванням Карла Ясперса, ставить “діагноз сучасній дійсності” і намагається знайти шлях, яким повинна йти людина за цих умов. Ніцше пропонує покладатися при цьому на визнання засадничого “значення земного”: відкидаючи потойбічний світ, який, починаючи з Платона, був утіленням досконалості, він закликає шукати досконалість саме в цьому земному світі та проголошує появу вищої людини -- надлюдини, яка є вищим, ніж реально існуючі істоти, видом. Критикуючи, зокрема, метафізику Сократа, він бачить вихід у поверненні до часу досократиків та цілющому значенні мистецтва.
Загострення проблеми пошуку вдосконалення людини у обезбожненому світі відбулося із намаганням створити нову "релігію" -- комунізм, яка прагнула охопити собою всі аспекти буття, важливою складовою якої була побудова "досконалого" суспільства та "досконалих" людей. Становище людини у сучасному постатеїстичному світі відзначається певним чином дезорієнтацією та пошуком нових, альтернативних концепцій вдосконалення людини. Тому звернення до досвіду минулого є надзвичайно актуальним на сьогоднішній день.
Ще одна прикметна ознака нашого часу полягає у намаганні людини поширити свою владу над усім сущим, що отримало нові можливості з розвитком науково-технічного прогресу. Сакралізація середньовічною людиною природи, яка є справою рук Божих, а дослідження якої є справою гріховною, змінюють дослідження Нового часу -- природа стає винятково об'єктом підпорядкування та використання. Ця настанова, на думку Мартіна Гайдеґґера, спонукала до усталення сучасного технічного мислення, з його ідеалом панування над природою, що призвело в добу науки та техніки до небезпеки для сутності людини. Таке протистояння природі через сучасну техніку, зрештою, призводить до закріпачення самої людини, до створення репресивних соціальних маніпуляційних технологій. Прикладом маніпуляційних технологій стала, зокрема, практика тоталітарних систем, в яких проголошення побудови "досконалого" суспільства оберталося на "фабрикування" ідеалів та виховання слухняних маріонеток тоталітарної системи. Втім і посткомуністичний розвиток пострадянських суспільств засвідчує, що розгортання ідеї вдосконалення через технології маніпуляції триває.
Осмислення цих прикметних ознак сучасної епохи з погляду вдосконалення є, на нашу думку, надзвичайно актуальним для розуміння тенденцій розвитку українського суспільства, яке перебуває зараз у стані невизначеності, здійснює пошук можливих напрямків та засобів вдосконалення людини та суспільного життя.
Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах науково-дослідної роботи відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України за темою: “Інфрамистецтво і політична реальність посткомуністичної доби”. № держреєстрації 0101U 001474.
Ступінь розробленості теми. Проблематика, пов'язана з ідеєю вдосконалення людини, тривалий час перебувала під пресом пануючої ідеології, яка публічно проголошувала завданням партії “формування нової людини”, але при цьому цілком занедбувався досвід західних філософів, який мав потужний арсенал важливих поглядів на людину та її вдосконалення; власне, у радянську добу поняття “вдосконалення” цілком ототожнювалось із “вихованням”, що можна було спостерігати у літературі того періоду. Такими роботами про вдосконалення-виховання можна назвати праці Донцова І., Куценко В., Татаркевич В., Томан І. та численних дискусій журналів “Філософські науки” та "Вопросы философии". У цих працях перевага віддається переважно розгляду процесу вдосконалення (чи радше виховання) людини, оглядаються засоби та методики вдосконалення з погляду орієнтації на суспільний ідеал, вибудуваний наявною традицією, вдосконалення людини цілком пов'язується з світоглядом просвітництва та абсолютизацією секулярного проґресу і не розглядається погляд на людину, який здавна підтримувався світовими релігіями.
З цього погляду привертає до себе увагу праця “Досконала людина: теологія та філософія образу” (М.: Інститут сходознавства РАН, 1997 р.). підготовлена відомими науковцями (серед яких С.Хоружий, В.Подорога та ін.). Вона стала втіленням нового погляду на досконалу людину, яка враховує традиції світових культур, але переважна більшість статей присвячена погляду на досконалу людину в східних традиціях. Серед закордонних дослідників надзвичайно важливою для нашої теми є ґрунтовна робота Джона Пассмора, професора філософії Австралійського національного університету “Спроможність людини до вдосконалення”, в якій автор простежує історію від Давніх греків до сьогодення через детальний розгляд християнства, епохи Ренесансу, Просвітництва, дослідження ідей утопізму, комунізму, психоаналізу й еволюційних теорій людини і суспільств. Але платонічний аспект вдосконалення тут висвітлений побіжно, відсутнє також дослідження творів Фрідріха Ніцше, ідеї якого мали істотне значення для новітньої антропології, зокрема, ідеї вдосконалення.
Значний арсенал для з'ясування концептуальних засад вдосконалення людини становлять розвідки філософів, у яких досліджувалася проблематика певного періоду. Для цього дисертаційного дослідження важливою виявилася, зокрема, парадигма християнізованого неоплатонізму, яка представлена низкою розвідок закордонних та вітчизняних авторів. Серед дослідників концепцій Платона варто відзначити роботи Є.Трубецкого, П.Флоренського, які розглядають творчість мислителя через призму релігійно-християнського сприйняття. Також ґрунтовними є дослідження В. Асмуса, В. Віндельбанда, В. Йегера, О.Лосева, В. Нерсесянца, А.Тахо-Годі, С.Хоружого. Концептуальні основи творчості Плотіна представлені важливими розвідками П.Адо, М. Владіславлєва. Трактування концепцій і авторства Псевдо-Діонісія Ареопагіта знаходить свій вияв у роботах А. Бриліантова, Ш. Нуцубідзе, Г. Флоровського. Концепція Аврелія Авґустина "двох градів" досліджувалась у розвідках В. Бичкова, П. де Лоб'є, Г. Майорова, Д.Мережковського, Р. Штайнера.
Наступною значущою парадигмою вдосконалення людини у європейській культурі можна вважати парадигму просвітництва, яка широко досліджувалася вітчизняними і російськими філософами, а також була у полі зору закордонних філософів. Серед таких розвідок можна відзначити роботи Т. Длугача, Е.Ільєнкова, М.Фуко, а також дослідження наукових установ, які представлені численними збірниками, статтями у провідних філософських журналах.
Проблема людини широко досліджувалася вітчизняними філософами. Потужним поштовхом звернення уваги до феномену людини, її можливостей стала Київська світоглядно-антропологічна школа, заснована В. Шинкаруком та продовжена ґрунтовними дослідженнями В.Іванова, О.Яценка, В.Козловського, С.Кримського. Проблема еволюції людини та її колізій детально розглядалися сучасними вітчизняними філософами (І.Бичко, Б.Головко, В. Загороднюк, М. Култаєва, В. Табачковський, Н. Хамітов, О.Ярош). Концепції відомих представників сучасної західної філософської антропології досліджувались в роботах В. Ляха, Я. Любивого, В. Пазенка. До висвітлення низки засадничних для дисертаційної роботи проблем в контексті історії вітчизняної філософії зверталися А.Бичко, М.Кашуба, В. Лісовий, В. Нічик. М.Попович запропонував по суті інноваційну концепцію української культури, надаючи першочергове значення антропологічним аспектам національного буття.
Вплив соціально-політичних чинників на становище людини на поскомуністичному терені, досліджувалася у працях Є. Бистрицького, О. Білого. А. Єрмоленко показує значення громадськості у побудові громадянського суспільства, роль політичної модернізації суспільства на основі комунікативної раціоналізації, яка пов'язана із створенням громадянського суспільства, переходом від тоталітарного до демократичного суспільства. Проблеми взаємовідношення духовності та буття людини знайшли своє відображення у працях С.Пролеєва. Етичні аспекти формування людини, зокрема сенсу життя та морального ставлення людини до світу, культури, фундаментально досліджувалися В.Малаховим.
За декілька останніх десятиліть проблематика вдосконалення та пошуку “вищої”, “досконалої” людини була представлена низкою дисертаційних досліджень. Серед них роботи Н. Загурської, Н. Ємельянової, М. Макарця, А. Семенова, В. Тертичної. парадигма релігійний
Зважаючи на важливість осмислення та переосмислення ідеї вдосконалення людини, зокрема перегляду християнського погляду на вдосконалення людини та абсолютне схвалення ідеї проґресу, а також на фальсифікацію, якої зазнала ця тематика протягом періоду домінування пануючої ідеології, виникає потреба комплексного дослідження основних ідей провідних представників європейської думки стосовно вищезгаданої ідеї.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у осмисленні та аналізі проблематики вдосконалення людини на основі вивчення робіт провідних європейських філософів, ідеї яких лягли в основу європейської культури. Для дослідження цієї мети можна виокремити декілька завдань, які є принципово важливими:
розглянути ідею вдосконалення людини у релігійних традиціях Заходу та Сходу;
виявити основні напрямки становлення ідеї вдосконалення у європейській культурно-історичній традиції та показати значення культурно-історичних парадигм у розвитку цієї ідеї;
окреслити місце людини у ставленні до Бога та можливості досягнення нею досконалості у площині "людина-Бог" через дослідження концепцій протиставлення досконалого (небесного) та земного світів;
показати значення суспільного виховання для вдосконалення людини у парадигмі Просвітницва;
виявити істотний зв'язок між поразкою ідеї вдосконалення та критикою культури через призму вчення про надлюдину і ревізію християнської традиції, критику просвітницької педагогіки та "прогресуючої" людини;
проаналізувати ідею вдосконалення людини як об'єкту маніпулятивних технологій та особливості їх сучасного функціонування.
Об'єкт дослідження -- концепції вдосконалення людини.
Предмет дослідження -- розгортання ідеї вдосконалення людини та розуміння її сутності у межах європейських культурно-історичних парадигм.
Методи дослідження. Теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці відомих філософів, концепції яких лягли в основу європейських культурно-історичних парадигм. Методологічною основою дослідження є комплексне поєднання історичного та логічного, компоративістського та аксіологічного підходів у дослідженні, а також системний аналіз ідеї вдосконалення у роботах філософів, які зробили значний внесок у визначенні домінант європейської культури. В дисертації також застосовані герменевтичні тлумачення розкриття змісту понять і процесів.
Наукова новизна одержаних результатів. Основним результатом дисертаційного дослідження є один із перших у вітчизняній філософії всебічний аналіз ідеї вдосконалення у європейській культурно-історичній традиції та виявлення її основних парадигм, що втілено в низці положень, яким притаманні риси наукової новизни:
обґрунтовано світобудовний характер ідеї вдосконалення у світових релігіях і релігійних практиках та доведено, що сутність людини й розуміння вдосконалення визначається через виявлення її місця стосовно Бога, а також, що можливість застосування поняття "досконалість" до людини суттєво залежить від конкретної історичної та духовної традиції;
реконструйовано основні парадигми становлення ідеї вдосконалення у європейській культурно-історичній традиції та доведено, що найістотніша з них була закладена християнізованим платонізмом. Згідно неї досконалість є цариною надчуттєвого світу (Платон) чи Царства Небесного (християнство). Принципово інша парадигма, за якою вдосконалення людини інтерпретувалося як особисте та суспільне виховання, укорінено у просвітництві. Наступна парадигма європейської культури пов'язана з критикою культури та з'ясуванням становища людини у десакралізованому світі, визначенням шляхів її вдосконалення, а також показано вплив цих парадигм на посткомуністичний соціум.
всебічно досліджено уявлення про ідею вдосконалення людини у християнізованому платонізмі, через звернення до концепцій протиставлення досконалого (на чолі з ідеєю Блага, Єдиного) та земного світів, небесної та земної ієрархій, а також фундаментальної концепції "двох градів" -- небесного та земного.
розкрито динаміку змін змісту і форм філософських концепцій вдосконалення людини у таких площинах: "людина-Бог" та "людина-суспільство" та показано, що зміна парадигми християнізованого платонізму, в якій панували релігійні цінності, на парадигму просвітництва, зі змішаною, переважно раціоналістичною, системою цінностей, принципово вплинуло на концепцію людини та суспільства та подальше спрямування ідеї вдосконалення в напрямку її технократичного виміру;
виявлено зв'язок між "поразкою" ідеї вдосконалення та критикою культури через розгляд вчення про "надлюдину" і ревізію християнської традиції, здійснену насамперед Фрідріхом Ніцше та зумовлену засадничим філософським дискурсом епохи Модерну, як основою зміни ставлення людей до релігії та релігійних цінностей і, відповідно, до розуміння шляхів вдосконалення людини.
проаналізовано критику просвітницької педагогіки і "прогресуючої" людини та виявлено антропологічний зміст ідей представників Франкфуртської школи щодо репресивної природи вдосконалення у просвітницькій ідеології. З'ясовано, що прагнення до раціоналізації, як прикметної ознаки просвітництва, спонукало усталенню настанови необмеженого панування над природою та вплинуло на раціоналізацію міжлюдських стосунків;
доведено, що технократичне мислення, прикметною ознакою якого є панування над природою та редукція ідеї вдосконалення до суб'єкт-об'єктного відношення, стало фундаментальною небезпекою для буття людини і призвело до створення маніпулятивних технологій, найповніше втілених у практиці тоталітарних систем.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційної роботи розширюють аналіз концепцій європейських філософів стосовно проблематики вдосконалення людини. Показано, що питання, поставлені відомими європейськими філософами, на яких акцентована увага у роботі, є значущими і в осмисленні сучасної дійсності. Результати дослідження можуть бути використані у лекційних курсах з філософської антропології, філософії культури, історії філософії, релігієзнавства, етики, естетики, соціальної філософії.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідались на міжнародних конференціях: “Людина: душа, дух, тіло” (Суми, 21-22 грудня 2000 року), “Україна -- слов'янський світ -- європейський культурний простір” (Київ, 25 травня 2001 року) та наукових читаннях “Наука -- навчанню” (Київ, 6-7 лютого 2001 року).
Структура роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та бібліографії. Ця структура обумовлена специфікою об'єкта та предмета аналізу, метою і завданнями дослідження, а також логікою викладення матеріалу. Загальний обсяг роботи складає 186 сторінок, текст становить 167 сторінок, список літератури -- 233 позиції.
2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається ступінь розробленості теми, визначається мета та завдання дослідження, методологічна база дисертації, наукова новизна та науково-практичне значення роботи, а також зазначаються форми апробації результатів дослідження.
У першому розділі "ПОНЯТТЯ "ДОСКОНАЛІСТЬ" ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ У РЕЛІГІЙНИХ ТРАДИЦІЯХ ЗАХОДУ ТА СХОДУ" досліджується етимологія поняття "досконалість" та розглядається історико-філософський розвиток ідеї вдосконалення, прикметні ознаки якої знаходили своє вираження у світових релігіях та релігійних практиках, що мали суттєвий вплив на формування культури певної цивілізації -- світоглядної настанови буддизму та суфізму, Переднього Сходу, Єгипту, християнства. Розгляд різноманітних релігійних традицій Сходу та Заходу дав можливість визначити їх спільну прикметну рису -- досконалість людини розуміється у контексті з'ясування її місця стосовно Бога. Головною, майже у всіх концепціях досконалості, є орієнтація переважно на телеологічне трактування поняття, що можна побачити із дослідження нами етимології поняття досконалості. Тобто досконалість може розумітися у контексті цілковитого здійснення певної мети, утілення певного задуму.
Дослідження проблеми вдосконалення людини показало, що ця тема недостатньо досліджувалася і в межах філософської антропології; натомість вона ще з давнини була цариною виявлення релігійних та містичних традицій. Розуміння "досконалості" та визначення шляху до неї суттєвим чином залежить від конкретної духовної традиції та історичного етапу. Так, у Індії для містичного прозріння та внутрішнього єднання індивідуума з божеством застосовують вправи, що відомі ще з давніх часів як йога. Переживши в чистому вигляді стан, що називається самадхи, людина, за словами Вед, стає згори осяяним мудрецем, пророком, святим, характер її перероджується і життя стає іншим. Особистий контакт з Богом є метою і суфія. Квінтесенцією суфізму є вчення про одкровення, яке трактується як злиття душі з Абсолютом та є метою та підсумком сходження містика до Бога щаблями вдосконалення.
Книги Старого Заповіту подають уявлення про досконалість, застосовуючи слово "царственість", якою наділена людина ще з самого початку від часу створення, але царственість людини нерозривно пов'язана з царственістю Бога. Адам, усвідомивши свою царственість, протиставляє людину Богові; таким чином Богоподібність людини протиставляється Богові, й з'являється смерть як гранична ступінь відокремленості, скінченності та самотності.
Якщо у книгах Старого Заповіту практично не вживаються поняття досконалості та досконалої людини, то книги Нового Заповіту досить чітко звертають увагу на важливість прагнення людини до досконалості зверненням у Нагорній проповіді: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш небесний” (Мт. 5: 48). Але поняття досконалість і досконала людина не застосовуються апостолами для передачі тієї нової звістки про людину, яку принесла Блага Вість; книги Нового Заповіту вживають інше поняття -- нова людина. Більш близькими поняттями, які можна зіставити з "досконалою людиною" є поняття “обраних” і “праведників”. Бути досконалим у Новому Заповіті означає бути досконалим у Христі. Християнська антропологія розрізняє такі види досконалості людини як “досконалість спрямованості до Бога”, що означає зберігати спрямованість до Бога, що є єдино доступною людині у земному житті, і “досконалість поєднання з Богом”, яка може бути досяжною лише, за висловленням апостолів, "на небесах". Досконалість у Євангелії не є чимось, що вже віднайдене, отримане, а те, чого треба прагнути. Ще одна особливість: досконалий християнин не повинен вважати себе тим, що вже досягнув досконалості, оскільки, як каже апостол Павло, істинна мета для християнина є "проживання на небесах".
Протестантизм запроваджує нове розуміння вдосконалення людини: чернечий спосіб життя заступає повсякденна діяльність у межах професії, яка оцінюється як найвищий прояв християнської любові до ближнього. Відповідно і вдосконалення людини як засобу наближення до ідеалу християнської релігії, до Бога суттєво відрізняється в кальвінізмі від православної віри та католицизму. Вдосконалення в кальвінізмі переноситься з етичного вдосконалення “внутрішньої” людини, від містичного споглядання та таїнств до цілком реалістичного напрямку -- вдосконалення людського співжиття.
У європейській культурно-історичній традиції сама ідея про досконалість людини і шлях до неї була присутня ще у орфізмі, але першу філософську концепцію досконалості та вдосконалювання людини вибудовує Платон, основа якої така ж, як і в орфіків. Провідна ідея концепції полягає у тому, що людина покликана до досконалості і її можна реально досягти, ставши на шлях очищення, сутність якого -- звільнення душі. Досягнення досконалості, таким чином, є нічим іншим, як реалізацією закладеної в людину програми -- уподібнення Богу.
У другому розділі "ІДЕЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ : ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНА--БОГ" наголошується на домінуванні такої парадигми у європейській культурі, в межах якої досконалість людини виявляється через з'ясування місця людини у площині "людина-Бог", що найбільшою мірою знайшло своє вираження у християнізованому платонізмі. Прикметні ознаки цієї парадигми європейської культури найбільш виразно репрезентували такі постаті як Платон, Плотін, Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Аврелій Августин, ідеї яких простежуються у розділі.
У першому підрозділі ІІ розділу "Ідея Блага та модель ідеальної держави" акцентується увага на парадигмальній ролі вчення Платона у визначені домінант європейської культури, зокрема у осмисленні поняття вдосконалення. Поняття "вдосконалення" Платон вживає не часто, але для означення стану досконалості у нього існує ідея Блага (Добра), яка і є абсолютною досконалістю і наближення до якої робить людей досконалими. Саме Платон переніс царину досконалого із світу "чуттєвого" до "надчуттєвого", який недоступний звичайним органам чуття. Надчуттєвий світ є світом істинним, завершеним та абсолютно досконалим, тоді як предмети видимого світу є лише подобою, тінню істинного світу й завжди залишатимуться недосконалим відблиском ідей. Тому все життя людини має спрямовуватися не на отримання земних благ, а на осягнення цього світу вищої досконалості, на чолі якого стоїть ідея Блага. Платон стверджує, що кожна душа безсмертна і є досконалою настільки, наскільки вона змогла споглянути царство досконалих ідей, перебуваючи на небі, та долучитись до нього, опинившись на Землі, і показує шлях сходження людини із матеріального світу до споглядання світу ідей, зображуючи також і падіння душ із Неба на Землю. Душа людини не є цілісною: у ній є вище та нижче начала, тому людині слід підпорядкувати нижче начало вищому. Метою життя людини є осягнення ідеї Блага -- звикання до світла і поступове сходження до царини надчуттєвого світу дає змогу осягнути ідею Добра. Для цього у нього існує спеціальна концепція "навернення", тобто концепція про те, яким чином якнайкраще обернути людину у бік світла. Парадигма "навернення", що була запроваджена Платоном, стане важливою у новозавітній концепції "нової" чи " наверненої" людини. Таким чином, Платон увів поняття "досконалість" у філософський дискурс, а в християнстві це поняття стало релігійним і одним із головних ідей християнської філософії. Надчуттєвий світ не існує абстраговано від суспільства і грецький мислитель детально вибудовує концепцію ідеальної держави, принципом якої стала б справедливість та досягнення Блага для всієї держави в цілому. Цілісну концепцію утворення досконалого космосу досконалим Богом-деміургом, Платон зображує у більш пізньому діалозі "Тімей".
Вчення Платона про ідеї використовувалось у різноманітних релігійних доктринах, а на його теології започатковувались численні богословські системи. Християнізований платонізм став домінантною рисою західного мислення і як світоглядний принцип панував у релігійних системах. Вчення Платона про надчуттєвий світ та царство ідей знайшли своє продовження у неоплатонізмі, найбільш значущим фундатором якого був Плотін.
У другому підрозділі другого розділу "Єдине: очищення від тілесного та низького" досліджується фундаментальне поняття європейської культури -- "Єдине", як мірило досконалості. Ця концепція продовжує платонічну традицію у європейській культурі. Досконалість у автора концепції Плотіна, як і у Платона, також перебуває не у цьому світі матеріальних речей, а у надчуттєвому бутті. Плотін висуває вчення про ієрархічну будову світу, верховним началом якого є Єдине (Першоєдине), яке ще іноді він називає Отцем чи Благом, потім по низхідній ідуть Дух (нус, розум) та Душа. Трійця Плотіна не є рівнозначною як Трійця у християн -- Єдине є найдосконалішим началом; від нього й походить решта начал. Ця концепція Плотіна ґрунтується на його вченні про еманації, тобто поступовий рух від вищого буття до матерії. Такий рух означає поступове віддалення від Єдиного, тобто найдосконалішого, а, отже, і зменшення ступеню досконалості. Якщо для Платона вище буття лежить у надчуттєвому світі, у царстві ідей, з найвищою і найдосконалішою ідеєю Блага, то у Плотіна це -- Єдине.
Душа людини, за Плотіном, також має слід божественності, але, долучившись до матерії, людина почасти затьмарила свою душу. Тому метою життя людини є очищення від усього тілесного та низького, що можна досягти шляхом містичного сходження до споглядання Єдиного, послуговуючись при цьому допоміжним засобом -- набуттям громадських чеснот. Але, як наголошує Плотін, не слід забувати, що, зрештою, метою життя людини має бути не лише прагнення до безгрішності, а й до Бога.
Принциповою позицією Плотіна було наголошування на ідеї досконалості та гармонійності світу. Звернувшись до пошуку внутрішньої, істинної людини, очищення її від впливів плоті, Плотін закликав до єднання з Богом як засобу до набуття людиною досконалості; у такому контексті ця думка містила нові погляди для того часу. Ідея Плотіна про три начала -- Єдине, Дух та Душу знайшла своє продовження у концепціях такого мисленника як Псевдо-Діонісій Ареопагіт.
У третьому підрозділі "Досконалість як прагнення до Богонаслідування" розгортається теза про те, що найвищою досконалістю є Бог, тому вдосконалення людини має полягати у Богонаслідуванні, що можна простежити у трактатах Псевдо-Діонісія Ареопагіта. Він формує свою оригінальну концепцію небесної ієрархії, досконалість істот у якій зменшується по мірі віддалення від Бога -- найвищої досконалості. Псевдо-Діонісій Ареопагіт систематизував церковне вчення про дев'ять ангельських чинів, сформувавши їх у три тріади. Метою життя є спілкування з Богом, для цього й встановлено ієрархію. Горішній світ має ієрархічну будову, але не всі істоти, які належать до небесної ієрархії, однаковим чином наділені божественним просвітленням і досконалістю. Істоти, які стоять нижче, мають вдосконалюватись вищими істотами. Етапами вдосконалення є очищення, просвітлення та вдосконалення. Саме через свою небесну ієрархію, на думку Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Бог управляє всім видимим світом. Оскільки небесна ієрархія є зразком для земної, що репрезентована християнською церквою, то першим етапом посвячення має стати також очищення, за яким слідує просвітлення та вдосконалення. Шлях до Бога -- через церкву та таїнства. Початком і небесної, і земної ієрархії є Ісус.
Розуміння Бога як досконалості та "небес" як мети людського земного життя стає домінантним у філософії доби Середньовіччя. Ідея "небесного" та "земного" життя знаходить своє оригінальне продовження у Аврелія Августина у концепції "двох градів" -- "граду небесного" та "граду земного".
У четвертому підрозділі другого розділу "Концепція “двох градів” як парадигма вдосконалення" зазначається, що концепції протиставлення досконалого світу і світу земного, які у попередніх мисленників виявились у вченні про надчуттєвий світ на чолі з ідеєю Блага (Платон), Єдиного (Плотін), небесної та земної ієрархії (Псевдо-Діонісій Ареопагіт) знайшли своє продовження у фундаментальній концепції "двох градів" -- граду небесного та граду земного, яка стала парадигмою вдосконалення у християнській думці, автором якої був Аврелій Августин. У розділі осмислюється концепція св. Августина, за якою людство поділяється на два розряди, чи, як він їх називає, "два гради"-- град Божий та град земний. Град Божий є остаточним блаженством, межею досконалості; до нього він відносить усіх вірних Богу істот, добрих ангелів, істинних християн та доброчинних людей. До граду земного відноситься все, що пов'язане з гріхом, безчесними справами, плотськими та суєтними спокусами. Власне, вся історія людства є, за Августином, боротьбою цих градів, а кінцева мета історії полягає у торжестві граду Божого.
Бог є абсолютною досконалістю, а досконалою людиною є Ісус Христос. Тому досягнення людиною досконалості є неможливим, якщо людина відвертається від Бога і спрямовується до себе. Спасіння для кожної людини, зазначає Августин, може стати можливим завдяки вірі. Якщо Плотін джерело зла вбачав у матерії, то Августин відкидає це положення: зло є гріхом, яке є результатом свободної волі людини, що обрала шлях відхилення від Бога, і це підтверджується актом втілення Христа. Істинна, вища та цілковита досконалість не може бути досягнута тут, на землі, а наприкінці історії, у царстві небесному, хоча, незважаючи на це, кожен має наближатися до досконалості, яка є досяжною для людини. Такий погляд на вдосконалення буде зберігатися упродовж усієї епохи Середньовіччя, поступово зазнаючи змін у епоху Відродження. Монотеїзм Середньовіччя замінювався пантеїзмом; Бог опиняється не за межами природи, а розчиненим у природі. Проблема вдосконалення при цьому радикально зміщується в антропологічну площину -- людина Відродження бачила себе великим зодчим, мало не рівною Богові.
У Новий час натурфілософські дослідження відкрили існування нескінченного космосу, який не має ні початку, ні кінця, що призвело до зруйнування ілюзії Відродження про креативну всеохопність людини. Була закладена основа для нової картини світу, іншої культури, іншої філософії. З'являється інше ставлення до природи -- ставлення практичне та "інструментальне", що зумовлює поширення "інструментального" підходу до способів вдосконалення людини. Прикметні риси цього підходу простежуються у добу Просвітництва.
У третьому розділі "ІДЕЯ СУСПІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ У ПАРАДИГМІ ПРОСВІТНИЦТВА" стверджується, що однією з фундаментальних парадигм у європейській традиції була ідея суспільного виховання, основи якої були закладені у добу Просвітництва. Доба Просвітництва знаменувала собою перехід від суспільства, у якому панували релігійні цінності, до суспільства зі змішаною системою цінностей. Важливе місце серед них посідали раціоналістичні цінності, що істотним чином позначилось не лише на науковому пізнанні та розумінні світоустрою, але і на концепції людини та суспільства. Просвітництво, можна сказати, є перехідним періодом від “сакральної” суспільності до суспільності світської. Прикметна ознака Просвітництва -- протистояння релігійній традиції. Ця ознака знаходила свій вияв насамперед у тотальному критицизмі традиційних настанов.
У першому підрозділі третього розділу "Концепція "суспільного договору" та ідея природної людини" звертається увага на вдосконалення людини, яке розумілось просвітниками як особисте та суспільне виховання. Людина, на думку просвітників, є вінцем природи, самим досконалим її творінням, бо вона наділена розумом. Просвітники прагнули сформувати нову філософію виховання, предметом виховання якої виступала б людина й запропонували принципово новий педагогічний проект.
Наголошуючи на тому, що рівність та свобода є природними правами кожної людини, просвітники водночас враховували й те, що саме природа дає перший поштовх до розвитку, а вирішальне значення у становленні людини належить вихованню. Отже, саме просвітники закладають підвалини новітнього ототожнення вдосконалення і виховання. Виховання, за концепцією Руссо, призначене для того, щоб слідувати за саморозвитком дитячої природи, а вища майстерність наставника полягає у вмінні нічого не робити з дитиною. Також негативним чинником, що може вплинути на формування дитини, є культура та суспільство, тому що будь-яка культура, за переконанням Руссо, є штучним утворенням, яке може розбестити людську природу. Вочевидь, французькі просвітителі недооцінювали значення культури та суспільства у формуванні людини.
Ґрунтуючись на теорії суспільного договору, вони створили власний ідеал суспільного та державного устрою. Домінуючою тезою французького просвітництва є те, що людину слід виховувати, але у питанні, яким саме має бути виховання, одностайності не було. У спробах знайти вирішення цього питання створюється кантівська концепція людини з усіма своїми суперечностями.
У другому підрозділі третього розділу "Просвітництво з погляду етичного раціоналізму" продовжується розгляд ідей Просвітництва, зокрема особливості розуміння людини Імануїлом Кантом та розуміння ним самої доби Просвітництва. Просвітництво, за Кантом, є історичною епохою людства, що її прикметною ознакою є широке використання розуму для втілення соціального прогресу. Власне, просвітництво, за його визначенням -- це вихід зі стану "неповноліття", під яким він розуміє такий стан волі людини, що змушує коритись чийомусь авторитетові, дозволяючи спрямовувати себе там, де варто послуговуватись розумом. Успішне застосування розуму, за Кантом, може стати можливим за умови подолання всіх форм несвободи шляхом тривалого вдосконалення людського роду.
Людина, згідно з Кантом, є моральною та розумною істотою; цій концепції відповідає інша, ніж у французькому Просвітництві, виховна традиція. Головним у етиці Канта поставало моральне та інтелектуальне вдосконалення кожної людини, яке охоплює собою сприйняття іншої людини не як засобу для своїх егоїстичних цілей, а як мету своїх індивідуальних дій. Якщо попередники Канта розглядали людину як частину природи, то він ґрунтує свої педагогічні концепції, орієнтуючись на людину як природну та вільну істоту. Людина сама повинна знати, якою їй бути, щоб посісти своє місце у світі. Якщо, скажімо, для Руссо людина є насамперед "природною" істотою, то для Канта людина є істотою цивілізованою і призначеною для суспільства.
Епоха Просвітництва знаменувала собою новий підхід у практиці навчання і виховання людини. Призначення виховання вбачається не в тому, щоб примусити дитину наслідувати традиції і схилятися перед авторитетом, а в тому, щоб навчити її користуватися власним розумом і тим самим допомогти людству, за словами Канта, “вийти зі стану неповноліття”. На думку просвітників, такий підхід дозволить усвідомити істинне значення виховання і дасть змогу вдосконалювати не лише окрему людину, але і суспільство в цілому.
Експериментальне дослідження природи у Новий час стало потужною силою, яка спрямовувала філософську думку, і призвело до зміни традиційної релігійної системи цінностей, яка тривалий час була мірилом істинного і хибного. Виникає нова суто світська система цінностей, що почала визначати розвиток культури. Ця тенденція виникає у зв'язку з тим, що скінченний світ стає безмежним і не має чітких обрисів. Таким чином, "вишина", яка вважалася місцем перебування Бога, розчиняється у просторі, і Бог, як каже Р.Гвардіні, "втрачає своє місце", а з ним втрачає його і людина. На проблемі кризи сучасної культури наголошував Ф.Ніцше, який, за висловленням С.Цвейга, "з метеорологічною точністю передчував силу майбутнього катаклізму нашої культури."
У четвертому розділі "КРИТИКА КУЛЬТУРИ ТА ІДЕЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЛЮДИНИ" показано зв'язок між поразкою ідеї вдосконалення та критикою культури, зокрема проаналізовано вчення про надлюдину і ревізію християнської традиції, здійснену Ф.Ніцше. Розглянуто критику просвітницької педагогіки і "прогресуючої" людини, а також проаналізовано критику вдосконалення людини як об'єкту маніпуляції та подано розуміння місця людини в цій системі.
У першому підрозділі четвертого розділу "Надлюдина і ревізія християнської традиції" розглянута гайдеґґерівська теоретизація ніцшевого вислову "Бог помер", який є ключем до розуміння суті критики культури. Переважно ця теоретизація послужила відправним пунктом для інтерпретації кризи ідеї вдосконалення, окресленої, по суті, у ніцшевій переоцінці цінностей. Слова “Бог помер” означають: надчуттєвий світ позбавився своєї дієвої сили. Він не дарує вже життя. Прийшов кінець метафізики -- для Ніцше це вся західна філософія, яка розуміється як платонізм. Свою ж власну філософію Ніцше розуміє як рух проти метафізики -- для нього це означає рух проти платонізму (М.Гайдеґґер). Своє філософське завдання Ніцше визначає як “переоцінку всіх цінностей”.
Кожна епоха та культура має свою особливу ієрархію цінностей, відповідно до якої віддає перевагу одним речам перед іншими. Ніцше називає її "скрижаллю цінностей". "Скрижаль цінностей", що домінує у Європі, на його думку, встановлена погано, і має бути переглянута згори донизу, тобто слід провести, як він називає "переоцінку всіх цінностей", і як наслідок, -- змінити напрямок всього нашого життя. Такі домінуючі культурні цінності Європи як "Бог", "істина" є, за Ніцше, ознакою нашої уяви; натомість єдиною реальністю є світ наших прагнень та пристрастей. Усі наші дії та думки визначаються інстинктами, що можуть бути редуковані до одного інстинкту -- "прагненню володарювати". Кожна істота, чи то людина, чи тварина, чи рослина прагне отримати перевагу над іншими істотами і збільшити владу -- це є основним законом буття.
Засвоївши вчення Шопенгауера про волю та Дарвіна про розвиток, Ніцше вносить свої корективи: життя сповнене страждань і є постійною боротьбою, зміною поразок та перемог, але це все не є даремним, а веде до певної мети. Кожна істота дотепер породжувала істоту вищу за себе і таким чином, буття постійно підвищується, що є можливим тільки на основі волі до влади, завдяки якій проґресує, розвивається життя, і отже вдосконалюється світ і вдосконалюється людина. Таке вічне подолання, на думку Ніцше, є можливим не лише у минулому, а й у майбутньому. Як із тварини постала людина, так із людини має постати тип, вищий за людину. Він називає цей тип "надлюдиною". Більш високе буття, за яким здавна знемагало людство, не можна знайти у царстві небесному, де воно є готовим, його має створити людина власними зусиллями, і саме в цьому, ще недосконалому, неготовому світі. Жадобу влади Ніцше розглядає фактично як фундаментальне підґрунтя вдосконалення й самовдосконалення.
Прагнення людини до панування набуло нових обертів та можливостей завдяки стрімкому розвитку науки та техніки. Проблема сучасної цивілізації, на думку, Т.Адорно та М. Горкгаймера полягає у раціоналізації світу, яка, своєю чергою, полягає у нічим не обмеженому пануванні над природою та пристосування його лише для своїх потреб; принцип такої раціоналізації збігається з принципом волі до влади.
У другому підрозділі четвертого розділу "Критика просвітницької педагогіки та вдосконалення людини" окреслено основні напрямки критики ідей просвітництва, зокрема, критики просвітницької педагогіки та "проґресуючої" людини. Поняття просвітництва у Горкгаймера та Адорно застосовується не в історико-філософському контексті, а для означення таких понять як "раціональність" та "панування". Поняття "панування" трактується ними як підпорядкування людини усевладності технічного розуму, приниження людської суб'єктивності, що призводить до відчуження особистості. Досліджуючи розвиток цивілізації, вони звертають увагу на те, що, підпорядковуючи собі природу, людина не ставала вільнішою, навпаки, вона дедалі більше потрапляла у залежність від ідеалів, які нав'язувала їй її власна програма. Наслідком збільшення влади над собою та своїми взаємовідносинами із навколишнім світом, є, на їхню думку, відчуженість від усього того, чим забезпечується ця влада.
Суспільний розвиток пізньокапіталістичного суспільства спонукає до маніпуляції свідомості, яка ототожнюється з "просвітництвом". Маніпуляція здійснюється, зокрема, через сучасну "індустрію культури" за допомогою численної пропагандистської продукції, яка розповсюджується засобами масової комунікації, і, таким чином, стає можливим здійснювати цілеспрямований вплив на мислення людей. Йдеться, по суті, про вдосконалення об'єкта маніпуляції, що у його ролі постає сучасна людина.
У третьому підрозділі четвертого розділу "Людина -- об'єкт маніпуляції: соціально-політичні технології як продукт розгортання ідеї вдосконалення" проаналізовано критику вдосконалення людини як об'єкту маніпуляції та подано розуміння сучасного місця людини в цій системі. У підрозділі зазначається, що прикметною ознакою сучасної епохи є намагання панувати над природою використовуючи сучасну техніку. Наслідком такої волі до панування є сучасні соціально-політичні мініпуляційні технології, у яких людина виступає лише як маріонетка наявної системи, прикладом якої є практика тоталітарних систем. Антропологічний компонент тоталітаризму полягає у прагненні до цілковитої трансформації людини відповідно до певних ідеологічних настанов. Для функціонування механізму, призначеного змінити людську природу, застосовують жорсткий контроль над свідомістю. Завданням такої цілковитої трансформації людини є прагнення до уніфікації індивідуального начала, стандартизації, придушення особистісного начала в людині. Протягом тисячоліть і особливо останніх сторіч відбувалася еволюція й удосконалювання технологій влади і соціального управління в суспільстві. Засоби масової комунікації створили для цього принципово нові можливості, багаторазово посиливши ефективність використання інформації з цією метою.
Сучасна ситуація вочевидь потребує альтернатив, пов'язаних із запобіганням криз пост-комуністичного суспільства. Багато в чому тут був би корисний досвід різних систем соціальної педагогіки, що пропонувалися в новітній європейській історії. Соціальна педагогіка, обравши своїм об'єктом людину, її формування та виховання в суспільстві, націлена на вирішування проблем взаємодії людини та середовища, формування духовних та моральних якостей людини. Домінантою сучасних педагогічних систем є категорія справедливості. Педагогічним сприянням справедливості є інтегральна освіта кожного, тобто освіта, яка складається із завдань, що підштовхують індивіда реалізовувати свій цілісний потенціал.
Перетворення ідеї вдосконалення на базу маніпулятивних технологій становить реальну загрозу для нормальних функціональних цінностей, тому проблема подолання технологічного синдрому у вигляді соціально-маніпулятивних проектів залишатиметься однією з основних проблем соціальної педагогіки. Отже є сенс говорити про потребу в створенні потужної громадської альтернативи, що важко уявити поза утвердженням засад громадянського суспільства.
ВИСНОВКИ
Наукові результати дослідження, а також перспективи подальшої розробки цієї засадничої теми роботи містяться у таких положеннях:
Прикметною рисою ідеї вдосконалення в релігійних традиціях є те, що вона позначена орієнтацією на трансцендентний Абсолют. Водночас розуміння цього Абсолюту як ідеї вдосконалення щоразу залежить від певної культурно-історичної традиції. У всіх релігійних традиціях присутня думка про те, що людина, вдосконалюючись духовно, може набути певного рівня досконалості та досягнути Божественної межі. Варто зауважити, що вдосконалення людини у давнину не розумілося як лише вдосконалення тіла та душі, а пов'язувалося з принципово новим для людини станом.
Домінуючою у європейської культури є парадигма, де досконалість людини виявляється через з'ясування місця людини у площині "людина-Бог", що знаходила своє вираження найбільшою мірою у християнізованому платонізмі. Якщо у Платона найдосконалішим є ідея Блага, то для Плотіна, який слідом за Платоном розташував царство досконалості у надчуттєве буття, найдосконалішим є Єдине. Ступінь досконалості, за Плотіном, зменшується у міру віддалення від Єдиного. Аналогічну думку розвиває і Псевдо-Діонісій Ареопагіт, який, формуючи свою концепцію небесної ієрархії, стверджує, що істоти, які стоять нижче, повинні вдосконалюватися вищими істотами. Аврелій Августин підтримав думку про те, що істинна, вища та цілковита досконалість не може бути досягнута тут, на землі, а у кінці історії, у царстві небесному, про що говорить він у трактаті "Два гради".
Наступною значущою парадигмою вдосконалення людини у європейській культурі можна вважати парадигму просвітництва. Наголошуючи на тому, що спроможність до вдосконалення є важливою характеристикою людської сутності, просвітники виокремили фактори розвитку -- спадковість, середовище та виховання. Таким чином, можна відзначити такі суттєві ідеї просвітників: пізнання за допомогою розуму сутності людини та вдосконалення людини, зміну її до кращого шляхом просвітництва та раціональної зміни політичних та соціальних установок.
Ще одна парадигма європейської культури пов'язана з критикою культури та з'ясуванням становища людини у десакралізованому світі, визначенням шляхів її вдосконалення. Зміна уявлень про Всесвіт породила новий напрямок культурної творчості, який пов'язаний з критикою культури та існуючих традицій. Прикметні ознаки кризи культури та ідеї вдосконалення подаються у ніцшевій "переоцінці цінностей", тобто заміні всього того, що до цих пір вважалося мірилом істинного і цінного. Фундаментальним підґрунтям вдосконалення й самовдосконалення виступає, за Ніцше, воля до влади. Настанова волі до влади набуло нових обертів у маніпуляційних технологіях, зокрема у практиці тоталітарних систем.
Дисертація може розглядатися як історико-культурне та філософсько-антропологічне дослідження буття людини, зокрема розуміння можливостей, меж та шляхів її вдосконалення. Ця робота дає можливість простежити основні напрямки становлення ідеї вдосконалення у європейській культурно-історичній традиції та показати значення культурно-історичних парадигм у розвитку ідеї вдосконалення та її впливу на посткомуністичний соціум. Разом з тим, розгляд ідеї вдосконалення людини показав нагальність дослідження та недостатність висвітлення ідеї вдосконалення людини у контексті української філософії, в якій також значна увага приділялася присвяченню проблемі вдосконалення людини.
ЛІТЕРАТУРА
1. Вдосконалення людини: містичні аспекти релігійної традиції Заходу// Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна № 501 (Проблеми буття людини).-- Серія “Теорія культури та філософія науки”.-- Харків-- Суми, 2001.--с.121--125 (0,5 д.а.)
2. Ідея вдосконалення в трактатах Діонісія Ареопагіта та сучасне бачення можливостей духовного відродження і проґресу //Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту філософії НАН України та Полтавського державного педагогічного університету .-- Випуск 5. -- Київ-Полтава, 2001.-- с.179-188 (0,5 д.а.)
3. Самопізнання та вдосконалення у Платона (Про становлення ідеї Блага) // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: Зб. наук. праць/ Відп. ред.: М.М.Бровко, О.Г.Шутов.-- К.: Вид. центр Київського державного лінгвістичного університету, 2001.-- с.60-66 (0,5 д.а.)
Подобные документы
Метафізичні традиції формування архітектонічної картини в філософії, значення та принцип організації цієї традиції. Визначення архітектурою значення репрезентації. Основні функції традиційної архітектури. Модерн як "перевидання" класичної архітектури.
реферат [71,8 K], добавлен 20.12.2014Філософія глобалістики, основні етапи та напрямки її становлення, виникнення Римського клубу, його головні ідеї. Головні проекти, соціально-філософські передумови будування моделі глобального розвитку. Соціоприродні процеси в житті на нашій планеті.
реферат [40,7 K], добавлен 20.07.2010Точки зору про час виникнення науки. Загальні моделі її розвитку, основні елементи. Закономірності акумуляції знання і конкуренції науково-дослідних програм. Поняття наукової революції, пов’язаною із зміною парадигм. Ідеї динаміки наукового пізнання.
реферат [24,7 K], добавлен 14.10.2014Аналіз твору "Думки" Блеза Паскаля, його зміст та основні ідеї. Сутність поняття "щастя" у баченні автора. Мислення як шлях до возвеличення людини, шлях до знаходження її місця у світі. Жадоба до визнання, її роль в житті людини. Шляхи досягнення щастя.
реферат [11,3 K], добавлен 16.11.2010Поняття пренатального періоду та його особливості. Філософсько-етичні аспекти проблеми запліднення людини. Етапи внутрішньоутробного розвитку плоду. Соціальна філософія вагітності, її аспекти. Важливість пренатального виховання для дитини та сім’ї.
дипломная работа [124,4 K], добавлен 10.05.2014Одне з основних питань філософії у всі часи була загадка існування людини, сенс, мета, та сутність взагалі життя людини. Індивід, особистість, індивідуальність - основні поняття для характеристики людини як індивідуального феномена. Поняття духовності.
реферат [23,4 K], добавлен 10.01.2011Соціально-економічна суть епохи Відродження. Загальні риси філософської думки цієї доби. Франція епохи ренесансу. Принципи розвитку гуманізму. Сутність та зміст реформації, ідеї Кальвіна. Вирішення питань державного устрою в філософії того часу.
реферат [34,8 K], добавлен 27.10.2014Основні ідеї механіцизму як "духу часу" XVII-XIX століть. Сутність уявлень про механічну природу людини. Опис механічної обчислювальної машини Ч. Беббиджа. Біографія Р. Декарта, його внесок у розвиток механіцизму і проблеми співвідношення душі й тіла.
реферат [26,6 K], добавлен 23.10.2010Етапи формування та еволюції проблеми комунікації в європейській філософській думці від її зародження до ХХ століття. Основні підходи до проблеми комунікації у німецькій філософії другої половини ХХ століття (вчення Ю. Габермаса та К.-О. Апеля).
автореферат [25,4 K], добавлен 11.04.2009Причини виникнення антитехнократичних тенденцій у сучасній європейській філософії. Проблема "людина-техніка" в сучасних філософсько-соціологічних теоріях. Концепції нової раціональності як спосіб подолання кризових явищ в філософії техніки.
реферат [35,4 K], добавлен 23.10.2003
