Київська академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст. і становлення історико-філософської науки в Україні

Поняття і функції академічної філософії, її становлення в київській регіональній субкультурі. Дослідження змісту історико-філософської спадщини філософів Київської духовної академії і Університету Святого Володимира. Академічна філософія в системі науки.

Рубрика Философия
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 24.09.2013
Размер файла 68,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

КИЇВСЬКА АКАДЕМІЧНА ФІЛОСОФІЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ. І СТАНОВЛЕННЯ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

ТКАЧУК Марина Леонідівна

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та релігієзнавства Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Науковий консультант - доктор філософських наук, професор ГОРСЬКИЙ ВІЛЕН СЕРГІЙОВИЧ, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри філософії та релігієзнавства

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор КРИМСЬКИЙ Сергій Борисович, Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, головний науковий співробітник;

- доктор філософських наук, професор КУЛТАЄВА Марія Дмитрівна, Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди, завідувач кафедри філософії;

- доктор філософських наук, професор ПРИЧЕПІЙ Євген Миколайович, Київський державний університет технології та дизайну, завідувач кафедри філософії і культурології

Провідна установа - Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, кафедра філософії, м. Харків

Захист відбудеться 19.10. 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий 17.10.2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філософських наук Л.А. Ситниченко

субкультура духовна академія академічна філософія

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Національне відродження, актуалізуючи історичну пам'ять і спрямовуючи історико-філософську науку до осмислення тих філософських процесів, що розгортались на теренах України впродовж її історії, висуває перед істориками філософії низку важливих завдань. Чи не найпершим з них є усунення численних прогалин у вивченні історії вітчизняної філософії, що стоять на заваді відтворення її адекватного і цілісного образу.

В зв'язку з цим особливу увагу фахівців привертає київська академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст., що тривалий час залишалась на периферії історико-філософської свідомості.

Втім актуальність звернення до спадщини філософів Київської духовної академії та Університету Св. Володимира обумовлена не лише необхідністю відтворення цілісної картини розвитку вітчизняної філософії. Адже йдеться про вивчення традиції професійного філософування, попереднього досвіду і здобутків у розбудові філософських наук, осмислення яких складає необхідну умову подальшого розвитку української філософії.

Вкорінення у традиції прагне й сучасна українська історико-філософська наука. Усвідомлюючи значущість і відповідальність своїх завдань, шукаючи шляхи подолання стереотипів радянської доби, намагаючись визначити теоретичні засади і методологічний інструментарій, спроможний забезпечити максимальну ефективність наукових досліджень у галузі історії філософії, вона з необхідністю звертається до вивчення досвіду, набутого вітчизняною історико-філософською наукою в процесі її становлення, що відбувалось упродовж ХІХ - початку ХХ ст. Відтак одним із першочергових завдань сучасної історико-філософської україністики постає вивчення історико-філософської спадщини київських академічних філософів цієї доби, з діяльністю яких пов'язана розбудова історико-філософської науки на теренах України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Вивченню дисертантом історико-філософської спадщини київських академічних філософів ХІХ - початку ХХ ст. сприяла участь у розробці науково-дослідних тем кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету “Києво-Могилянська академія”, зокрема - “Київ в історії філософії України” (1995 - 1997) та “Філософи України ХІ - ХХ ст.” (1998-1999).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є уточнення методологічних засад дослідження академічної філософії, з'ясування місця київської академічної філософії в історії української філософської культури, аналіз доробку київських академічних філософів ХІХ - початку ХХ ст. у галузі історії філософії та визначення їхньої ролі у становленні вітчизняної історико-філософської науки. Поставлена мета обумовила необхідність розв'язання у дисертації таких завдань:

визначити поняття академічної філософії;

простежити віхи становлення академічної філософії в Києві;

з'ясувати особливості функціонування київської академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст.;

виявити місце історико-філософських студій у творчості філософів Київської духовної академії та Університету Св. Володимира;

визначити статус історико-філософського знання в системі духовно-академічної та університетської освіти в Києві ХІХ - початку ХХ ст.;

проаналізувати здобутки київських академічних філософів у галузі теорії і методології історії філософії;

окреслити основні напрямки конкретних історико-філософських досліджень у межах київської академічної філософії зазначеної доби.

Об'єктом дослідження є київська академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст.

Предмет дослідження складає історико-філософська спадщина філософів Київської духовної академії та Університету Св. Володимира.

Методи дослідження. Методологічний інструментарій дисертаційного дослідження становить комплекс герменевтичних, культурологічних, компаративістських методик, реалізованих на засадах історизму, діалогічності та толерантності. Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у визначенні поняття і функцій академічної філософії, виявленні специфіки та основних етапів становлення академічної філософії в київській регіональній субкультурі, з'ясуванні особливостей розвитку академічної філософії в Києві ХІХ - початку ХХ ст., здійсненні цілісного і систематичного аналізу функціонування історико-філософського знання в київській духовно-академічній і університетській традиції, виокремленні науково значущих результатів історико-філософських студій київських академічних філософів зазначеної доби, що сприяли конституюванню вітчизняної історико-філософської науки як самостійної дисципліни.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується:

визначенням академічної філософії як типу філософування, інституалізованого в системі освіти і науки, що виявляє себе теоретичною діяльністю у спеціалізованих галузях філософського знання (філософських науках) і реалізується в практиці викладання;

виявленням інтегративно-комунікативної, методологічної та людинотворчої функцій, що їх виконує академічна філософія в культурі;

з'ясуванням чинників, що обумовили пізнє, порівняно з західноєвропейськими зразками, становлення академічної філософії на теренах України; доведенням, що найзначнішими з таких чинників є: 1) опосередкований характер прилучення вітчизняної філософії до фундаментальної філософської традиції, закладеної в античній культурі, 2) домінування культурних впливів, несприятливих для становлення теоретичного філософування; 3) історичні умови, що гальмували процес інституалізації філософського знання;

виявленням значної ролі академічної філософії у “філософському пробудженні” східних слов'ян; доведенням, що попри пізній характер і відсутність нормальних умов для функціонування та розвою вона постала серйозним фактором легітимації філософського знання на теренах Російської імперії;

з'ясуванням, що конкретизація ролі академічної філософії в історії вітчизняної культури, виявлення найважливіших детермінант її становлення і розвитку вимагає обов'язкового урахування її регіональної визначеності та специфіки, яке дозволяє, у свою чергу, простежити вплив академічного філософського середовища на формування певного культурного локусу;

увиразненням видатної ролі київського культурно-освітнього середовища у становленні академічної філософії в східнослов'янських культурах, його статусу як одного з найзначніших філософських осередків Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст.;

з'ясуванням, що існуючи у межах імперської системи освіти і складаючи частку загальноросійського історико-філософського процесу, київська академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст. відіграла значну роль у розвитку філософської культури в Україні, а також сприяла, непрямим чином, становленню української самосвідомості;

доведенням відсутності феноменального змісту у поширеному в історико-філософській літературі понятті “київська релігійно-філософська школа” та виявленням його метафоричного значення, яке, однак, не применшує здобутків київської академічної філософії;

з'ясуванням пріоритетного місця історико-філософських студій у творчості київських духовно-академічних і університетських філософів;

виявленням, що розвитку історико-філософських студій у межах київської академічної філософії сприяли статус обов'язкової і фундаментальної філософської дисципліни, який мала історія філософії в системі духовно-академічної та університетської освіти, та високий рівень історико-філософської підготовки, який забезпечували Київська духовна академія та Університет Св. Володимира;

доведенням, що найважливіші здобутки історико-філософських студій київських академічних філософів ХІХ - початку ХХ ст. полягають у розбудові теорії і методології історико-філософського пізнання, започаткуванні вітчизняної історіографії історії філософії, спробах концептуального осмислення історико-філософського процесу і засвідчують їх видатну роль у конституюванні на теренах Російської імперії історії філософії як самостійної наукової дисципліни;

з'ясуванням, що звернення київських академічних філософів ХІХ ст. до теоретичних і методологічних проблем історії філософії стимулювалось критичним осмисленням історико-філософської концепції Гегеля; послідовне дотримання принципу історизму як керівного в історико-філософському пізнанні, усвідомлення розвитку філософії як єдності, що реалізується у множинності та різноманітності, скеровували теоретико-методологічні пошуки київських істориків філософів до подолання гегелівського іманентизму в тлумаченні історико-філософського процесу, спростування його однолінійної моделі, ствердження плюралізму методологічних підходів, в яких реалізується єдність логічного, культурно-історичного і особистісного вимірів філософії;

виявленням у працях київських істориків філософії кінця ХІХ - початку ХХ ст. пріоритетності культурологічного підходу до вивчення історії філософії, що акцентує увагу на світоглядному значенні філософії і творчій індивідуальності, в якій фокусуються культурно-історичні та теоретичні детермінанти розвитку філософії;

виокремленням у спадщині київських академічних філософів ХІХ - початку ХХ ст. науково значущих ідей щодо механізму взаємодії філософії з релігією, наукою, мистецтвом, співвідношення національного і загальнолюдського, принципів історико-філософської критики;

з'ясуванням пріоритетності історико-філософського античнознавства (передусім платонознавства) і кантознавства як напрямків спеціальних досліджень київських істориків філософії ХІХ - початку ХХ ст.;

увиразненням у доробку київських академічних філософів ХІХ - початку ХХ ст. в галузі теорії і методології історії філософії, історіографії історії філософії та практиці конкретних історико-філософських досліджень потужної історико-філософської традиції, осмислення якої містить значний потенціал для розвитку сучасної української історико-філософської науки.

Практичне значення дослідження полягає передусім в уточненні методологічних засад вивчення академічної філософії, значущому для подальших студій з її історії, а також у виявленні в науковому доробку київських істориків філософії ХІХ - початку ХХ ст. історико-філософського досвіду, важливого для розвитку історико-філософської науки в сучасній Україні. Вперше залучаючи до наукового обігу та аналізу великий масив першоджерел, у тому числі рукописів, архівних документів і матеріалів, дане дослідження суттєво поглиблює уявлення про розвиток вітчизняної академічної філософії в одному з найзначніших її осередків і спростовує низку стереотипів і похибок в її інтерпретаціях, наявних в історико-філософській літературі. Відкриваючи широкі перспективи для подальших наукових студій з історії академічної філософії, результати дослідження можуть бути використані й у практиці викладання нормативного і спеціальних курсів з історії української філософії.

Особистий внесок здобувача. Дана дисертація є результатом багаторічного дослідження автором історії київської академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст., етапність якого відбита в його публікаціях 1989 - 2001 рр. У переліку друкованих праць дисертанта зазначена монографія “Київ в історії філософії України” (К., 2000), написана у співавторстві з В. С. Горським, Я. М. Стратій і А. Г. Тихолазом, що є результатом колективної праці у межах науково-дослідної теми кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА. Особисто здобувачу належить розділ 4 - “Філософія в Університеті Св. Володимира” (с. 184 - 259).

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження оприлюднювались у доповідях здобувача на ІІ Філософському Конгресі України (Київ,1995); ІІІ Конгресі Міжнародної асоціації україністів (Одесса, 1999); міжнародних конференціях “Київська релігійно-філософська школа та німецька філософія” (Київ, 1995) (Другі читання, присвячені пам'яті Памфіла Юркевича), “Київ в історії філософії” (Київ, 1996) (Треті читання, присвячені пам'яті Памфіла Юркевича), “Україна - Польща: діалог культур” (Тернопіль, 1998), “Європейські моделі толерантності” (Жешув, 1999); науково-практичній конференції “Спадщина В. В. Зеньковського в контексті вітчизняної філософсько-культурної традиції” (Хмельницький, 2001) (ІІ Сковородинські читання на Поділлі”; Ювілейній конференції Кантівського товариства в Україні (Київ, 1999); наукових конференціях Національного університету Києво-Могилянська академія “Україна: людина, суспільство, природа” (1997, 1998, 1999), круглому столі “З історії університетської філософської освіти в Києві” (Київ, НаУКМА, 2000); Днях науки НаУКМА (Київ, 2001), засіданнях та теоретичних семінарах кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА (1994 - 2001).

Матеріали дисертації використовувались дисертантом у курсі “Академічна філософія в Україні ХІХ - початку ХХ ст.”, який викладається студентам магістерської програми з історії філософії НаУКМА з 1998 р., а також у лекціях з курсу “Модерна філософія права і традиція української філософії”, прочитаних для слухачів Міжнародної літньої філософської школи “Філософія права для відкритого суспільства” (Київ, 1999).

Публікації. Основні результати дослідження викладені дисертантом у 33 публікаціях загальним обсягом 76,8 друкованих аркушів, у тому числі у трьох монографіях, дві з яких індивідуальні.

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження, логікою розкриття теми. Дисертацію складають вступ, шість розділів (13 підрозділів), висновки та список використаних джерел. Обсяг основного змісту роботи становить 419 сторінок, список використаних джерел (867 одиниць) вміщений на 82 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтована актуальність дослідження, визначена його мета і завдання, розкрита наукова новизна і практичне значення.

У першому розділі “Історико-філософська спадщина київських академічних філософів ХІХ -початку ХХ ст. як об'єкт наукового дослідження” з'ясований стан наукової розробки теми, визначені теоретичне і методологічне підгрунтя, джерельна база дисертації.

Відзначаючи, що університетській і духовно-академічній філософії, з її підпорядкованістю сфері освіти й розв'язанню передусім фахових проблем, у драматичному процесі становлення філософії на теренах Російської імперії відводиться, як правило, роль не стільки “дійової особи”, скільки “глядача”, байдужого до всього, що виходить за межі його професійного інтересу і компетенції, автор пов'язує відсутність у науковій літературі цілісного образу академічної філософії як складової української культури насамперед із недостаньою вивченістю історії академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст., у тому числі в її київському осередку. Дисертант обстоює думку, що ця галузь історико-філософської науки щонайбільше постраждала від ідеологічного пресу і заборон за радянської доби. Марксистсько-ленінська філософська історіографія свідомо поширювала міфи про еклектизм і компілятивність академічної філософії, про її схоластичність, відірваність од життя, реакційність, ненауковість, заангажованість, релігійний фанатизм і, навіть, “хворобливість”. Підкреслюючи давність цих міфів, що своїми витоками сягають памфлетів колишніх “класиків” російської філософії - Д. Писарєва, М. Чернишевського, М. Антоновича та ін., для яких київські професори (зокрема О. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич) складали одну з найулюбленіших мішеней “наукової критики”, автор наголошує на спадкоємному зв'язку між радянською філософською історіографією і мислителями з кола “Современника” у ставленні до київської академічної філософії. Традиції руйнування і таврування, започатковані останніми, знайшли у фаховій літературі радянської доби чимало продовжувачів, зусиллями яких академічна філософія на довгі роки була фактично вилучена з історії вітчизняної філософської культури.

Відсутність наукових здобутків “войовничого матеріалізму” у вивченні київської академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст. особливо увиразнюється, на думку дисертанта, у порівнянні з російською історико-філософською літературою дожовтневих часів. Попри те, що традиція академічного філософування ще не постала тут предметом спеціального і систематичного дослідження, доробок київських духовно-академічних і університетських філософів ніколи не обминався увагою у спробах осмислення загальних тенденцій розвитку російської філософії. В оглядових працях О. Введенського, Е. Радлова, Б. Яковенка, Є. Боброва, В. Чуйка, М. Єршова, Я. Колубовського, що склали перший досвід російської філософської саморефлексії, марно шукати глибокого аналізу академічної філософської традиції в Києві, втім вміщені в них характеристики окремих мислителів, - іноді поверхові й небезперечні, іноді влучні й такі, що стали хрестоматійними, - мають бути враховані, з погляду дисертанта, тими, хто вивчає київську академічну філософію сьогодні. Те саме стосується праць В. Соловйова, М. Лосського, С. Аскольдова, Г. Шпета, В. Лесевича, М. Грота та ін., спеціально присвячених творчості окремих київських мислителів XIX - початку ХХ ст. У дисертації особливо відзначений внесок вихованців Київської духовної академії (Л. Мацеєвича, Ф. Титова, О. Лебедєва, О. Ходзицького, П. Кудрявцева та ін.) у збереження і вивчення спадщини її філософів. Як значні кроки у вивченні духовно-академічної і університетської філософії, у тому числі київської, автор розглядає “Нарис розвитку російської філософії” Г. Шпета, “Шляхи російського богослов'я” Г. Флоровського, “Історію російської філософії” В. Зеньковського, що засвідчили усвідомлення історико-філософською наукою необхідності переходу від описових “оглядів” до ретельного аналізу традиції академічного філософування. Як перші вагомі спроби включення академічної традиції філософування в історію української культури дисертант відзначає праці Д. Чижевського, В. Заїкіна, І. Мірчука.

Історико-філософська наука пострадянської доби гідно оцінила професіоналізм згаданих авторів. Перевидання значної частки їхніх творів, увиразнивши необхідність ретельного й послідовного дослідницького пошуку в тій галузі історико-філософської науки, що ще на початку 90-х років виглядала майже “неораним полем”, виявилось, з погляду автора, потужним імпульсом для новітніх студій з історії академічної філософії в Києві ХІХ - початку ХХ ст.

Аналізуючи результати наукових досліджень київської духовно-академічної та університетської філософії, здійснених упродовж останнього десятиріччя, дисертант висновує про те, що київська академічна традиція філософування ХІХ - початку ХХ ст. нарешті постала предметом спеціальних історико-філософських студій. У працях О. Абрамова, А. Арістової, Е. Гайдадима, В. Думцева, С. Єлістратова, І. Кондратьєвої, Н. Куценко, Л. Кудрик, І. Кузнєцова, С. Кузьміної, М. Лука, Н. Мозгової, В. Плужник, Ю. Рождєственського, Р. Пітча, О. Сарапіна, А. Тихолаза, М. Ткачук, В. Федулової, І. Фицика та багатьох інших здійснені кроки у вивченні як окремих аспектів київської академічної філософії зазначеної доби (зокрема доробку в галузі етики, філософської антропології, гносеології, психології, філософії історії), так і спадщини її речників - О. Гілярова, С. Гогоцького, В. Зеньковського, О. Козлова, П. Ліницького, О. Новицького, П. Юркевича, Г. Якубаніса та ін.

Констатуючи безсумнівні зрушення у вивченні історії київської академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст., дисертант акцентує увагу на симптомах старих недуг, що виявляються у новітній фаховій літературі, - передусім на зростанні реферативно-компілятивних публікацій, тиражуванні фактичних помилок і неточностей (у тому числі у довідниках і підручниках), відсутності належної уваги дослідницького загалу до першоджерел. Водночас автор відзначає певну однобічність виявлених підходів до вивчення тих філософських процесів, що розгортались у Київській духовній академії та Університеті Св. Володимира (останні розглядаються, як правило, через призму філософської творчості окремих мислителів, узятих поза контекстом їхньої безпосередньої діяльності - діяльності передусім викладацької), відсутність грунтовних і цілісних досліджень розвитку київської духовно-академічної та університетської філософії, брак студій, присвячених її окремим представникам і таким напрямкам їхньої діяльності, як богослов'я, логіка, філософія права, естетика. Серйозну прогалину автор знаходить у вивченні історико-філософської творчості академічних філософів Києва ХІХ - початку ХХ ст., обгрунтовуючи необхідність і наукову значущість аналізу їхнього доробку в галузі історії філософії.

Визначаючи методологічні орієнтири дисертаційного дослідження, автор акцентує увагу на недбайливості методологічних експлікацій як характерній ознаці сучасних студій з історії київської академічної філософії зазначеної доби, на підміні скрупульозного історико-філософського аналізу доведенням “українськості” її речників. Розглядаючи національний компонент в якості важливого, але не єдиного, і тим більше далеко не завжди вирішального, чинника культурного простору особистості, дисертант наголошує на непродуктивності перебільшування ролі етнонаціональних чинників у розвитку академічної філософії. Враховуючи, що остання завжди є невід'ємною і важливою часткою філософської культури в її конкретному просторово-часовому вимірі й відтак розуміючи університетську і духовно-академічну філософію, що розвивалась на землі України, як органічний складник її філософської культури, автор акцентує на історичній “прив'язаності” академічної філософії до певного культурного локусу, в якому відбувається її становлення і функціонування, й обстоює думку, що будь-яка спроба серйозного дослідження академічної філософії в контексті культури вимагає обов'язкового урахування її регіональної особливості та визначеності. Підкреслюючи полінаціональний характер регіональних субкультур (зокрема київської), дисертант вважає закономірним, що саме у Києві - полінаціональному і полікультурному осередку, відкритому для діалогу з будь-яким цікавим співрозмовником, - зародилась вітчизняна академічна філософія, що сама по собі вирізняється полінаціональним складом, винятковою сприйнятливістю до духовних впливів, плюральністю філософських уподобань і позицій, дивовижною здатністю до синтетичного способу філософського мислення.

Виходячи з розуміння сутності культури як простору спілкування і взаємодії, в якому знаходять реалізацію людські цінності і смисли, дисертант спирається на культурологічний підхід до історико-філософського дослідження, що в сучасній українській філософії став предметом спеціальної рефлексії і послідовного втілення в працях В. Горського, С. Кримського, М. Поповича, В. Шинкарука та ін. Культурологічний підхід до вивчення історії філософії грунтується на розумінні філософії як особливої сфери духовної діяльності, в якій знаходить вираз людське усвідомлення граничних засад буття й широкого кола смисложиттєвих проблем, акцентує увагу на особистісному вимірі філософії та її історії й вимагає розгляду ідей певного мислителя через призму його особистості, в якій сфокусовані культурно-історичні та теоретичні детермінанти їхнього розвитку. Виходячи з такого розуміння, автор визначає методологічний інструментарій дисертаційного дослідження як комплекс герменевтичних, культурологічних, компаративістських методик, реалізованих на засадах історизму, діалогічності та толерантності, й окреслює відповідне коло джерел, залучених до аналізу.

До цього кола увійшли не лише друковані праці та рукописи філософів Київської духовної академії та Університету Св. Володимира, а й архівні джерела, освітянські документи, матеріали філософської і богословської періодики, що виходила на теренах Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст., дослідження з історії української та російської філософії, культури, духовної і світської школи, література з проблем теорії і методології історії філософії, попередні розвідки з історії духовно-академічної та університетської філософії в Києві, твори світової філософської класики, мемуаристика та ін.

Логіка розкриття теми вимагала визначитись передусім із самим поняттям “академічна філософія”, виявити особливості та умови її розвитку в київській субкультурі, що стало метою другого розділу дисертації “Академічна філософія в Києві: історико-культурний контекст”.

Відзначаючи, що поняття “академічна філософія”, увійшовши до наукового обігу, досі не було предметом фахового аналізу й не отримало, судячи з української історико-філософської літератури останніх років, чіткої визначеності, автор прагне осмислити академічну філософію як феномен. Розглядаючи професійність як необхідну, але не достатню, ознаку академічної філософії, дисертант наголошує на тому, що статус академічної набуває лише та філософія, що пов'язана з певними освітніми чи науковими інституціями, філософія, що складає предмет викладання і дослідження. Її професійність, тобто приналежність до способу діяльності, яка потребує фахової підготовки і надає засобів до існування, зрозуміла сама собою.

Розмірковуючи над чинниками традиційного антагонізму між філософами і професорами філософії, над ознаками “шкільності” та ангажованості, що складають предмет численних закидів на адресу академічної філософії, автор доходить висновку, що питання про те, чи може філософія бути “академічною”, чи не суперечить її введення до системи освіти природі й сенсу самої філософії, потребує урахування генетичного й історичного зв'язку, в якому перебувають філософія та освіта: з одного боку, освітній компонент відіграє суттєве значення у формуванні аксиологічного простору, в якому відбувається становлення й розвиток філософії в межах будь-якої культури, позначаючись у найрізноманітніших жанрах філософської творчості; з іншого боку, потребуючи певного освітнього середовища, філософія, що містить у собі ідею універсальності та єдності теоретичного знання, складає фундамент європейської освіти. Глибинна єдність філософії та освіти в системі культури увиразнюється, на думку автора, вже за античної доби. Не випадково античне розуміння філософії як єдності теоретичного дискурсу і способу життя знаходить найяскравіший вияв в освітніх (і водночас філософських) осередках грецького світу - платонівській Академії, арістотелівському Лікеї, епікурійському Саді, зенонівській Стої.

У світлі християнства, що постає водночас і доктриною, і способом життя, охоплюючи всі аспекти буття людини в світі, відбувається гіпертрофія дискурсивного виміру філософування. Середньовічна культура являє новий тип філософа - “тип кодифікатора вченої традиції” (С. Аверинцев) з його пріоритетами чистого умоспоглядання, систематичного оформлення, концептуальних побудов, логічної досконалості - що посідає домінуюче місце в системі освіти й визначає у загальних рисах тип академічного філософа, що склався в європейській культурі. Відповідно академічна філософія, як тип філософії, що інституалізується у системі освіти, виявляє себе передусім теоретичною діяльністю у спеціалізованих галузях філософського знання, у так званих філософських науках, і знаходить реалізацію в практиці викладання. Останнє не означає втрачання філософією, у тому числі “професорською”, софійного начала та екзистенційного виміру.

Розмірковуючи над місцем академічної філософії в системі культурі, автор виділяє низку її важливих функцій, - інтегративно-комунікативну щодо самого філософського знання, методологічну щодо гуманітарного знання, людинотворчу щодо особистості, її освіти і виховання. Остання функція, на думку дисертанта, знаходить найвищий вираз в ідеї університету як цілісної інтелектуальної і духовної спільноти. Здійснюючи в академічному середовищі ідею університету, філософське знання, як знання норм для мислення, буття і діяльності, створює умови для здобуття в університетській аудиторії не лише фаху, а й “вищої культури живої особи” (П. Юркевич). Втім, наголошується у дисертації, успішне виконання академічною філософією цієї та інших зазначених функцій в усі часи залежить від моральної гідності та професіоналізму її представників, від того, наскільки часто народжуються професори, в особах яких збігаються фах і покликання філософа.

Переходячи до розгляду становлення академічної філософії в Києві, автор акцентує увагу на тому, що, на відміну від західноєвропейської традиції, де академічна філософія виявляє себе, фактично, як філософія університетська, вітчизняна академічна повинна розглядатись у складі двох її компонентів - як філософія університетська і духовно-академічна. Обстоюючи думку, що легітимація академічної філософії в межах певної культури з необхідністю потребує наявності відповідного освітнього середовища, потреби в ній і готовності до неї, вимагає, аби філософська творчість як така вже увійшла в плоть і кров даної культури, посіла в ній належне місце смислотвірного ядра, виявила своє розуміння всезагальних принципів людського відношення до світу не тільки у вигляді ідейних вкраплень в окремих витворах культури, а й у тих понятійних, теоретичних формах, що складають підгрунтя світогляду й увиразнюють притаманні цій культурі та добі стиль мислення, автор доводить, що глибинним фактором, який відіграв істотну роль у пізньому, порівняно з європейською культурою, народженні вітчизняного академічного філософування, була опосередкованість прилучення до фундаментальної філософської традиції, закладеної в античній культурі. Так звані “перший болгарський вплив”, що поєднав кирило-мефодієвську і візантійську, східно-патристичну, традиції, й особливо “другий болгарський вплив”, який приніс на Русь ідеологію Афона, обумовивши поширення тут ідей ісіхазму, чимало сприяли становленню в києво-руській культурі образа філософії як аскетично-споглядального способу життя мудреця, ствердженню характерного для східних слов'ян розуміння філософії як “мудрісного житія”, моральнісної сповіді та проповіді, шляху духовного оновлення й переображення. Відповідно до обраних від початку культурних орієнтирів, “духовне роблення” переважало у вітчизняних філософів над чистим мисленням, а систематичне і понятійне пізнання розглядалось не стільки як другорядне, скільки як схематичне і не здатне дійти живої істини. З огляду на зазначені пріоритети, академічна філософія, з її теоретично-рефлексивним началом, постає нібито чужорідним тілом у його насиченому софійними токами проблемному полі - принаймні такою сприймає її широка аудиторія й чимало фахівців, що надають особливості, притаманній києво-руській філософській культурі статус загальної ознаки вітчизняної філософії й поширюють її навіть на ті щаблі, де розгортається і набуває чинності теоретична філософія. Всупереч такій точці зору, автор особливо наголошує на тому, що академічне філософування є такою ж невід'ємною складовою української та російської філософських культур, як “умозріння в барвах” чи в художньому слові, і не складає штучне утворення на тлі культури, адже зароджується в надрах останньої, виникає лише тоді, коли культура її потребує, коли сама запитаність збігається з наявністю передумов, необхідних для її функціонування і розвою.

На думку дисертанта, на вітчизняному грунті такі передумови - передусім наявність освітніх осередків та інтелектуальних кіл, що усвідомлюють необхідність розвитку філософських знань, професійної філософії, без яких неможливе повноцінне залучення до європейського культурного простору - починають складатися з другої половини ХVI ст. Духовні й суспільні процеси, що відбуваються в Україні тієї доби, увиразнюють її потребу в філософській думці як категоріальному осягненні всезагального. В умовах гострої міжконфесійної та національної боротьби, в умовах занепаду візантійського типу духовності й усвідомлення власної ізольованості від європейського культурного поступу дедалі більше увиразнювалась недостатність обмеження ідейним арсеналом східного християнства і необхідність оволодіння здобутками латинського Заходу. Останнє не означало розриву з духовними традиціями, взорованими києво-руською добою: пошуки нового світогляду відбувались на шляху оригінального синтезу надбань греко-слов'янського і латинського світу.

Підкреслюючи тривалість і складність процесу інституалізації філософського знання, зважаючи на статус філософських дисциплін в освітніх закладах, які діяли на українських землях в XVІ - XVІІІ ст., автор доходить висновку, що початковий етап історії української академічної філософії пов'язаний з Києво-Могилянською академією. На думку дисертанта, її “барокова” схоластика повинна розумітись як свідчення успішного проходження українською академічною філософією першого й необхідного щаблю професійного філософування, що сприяло ствердженню у вітчизняній традиції значущості раціонального знання. Попри доволі несамостійний і учнівський характер щодо філософії західної, філософи КМА відіграли непересічну роль в історії східнослов'янських філософських культур, прилучивши їх до європейської традиції і заклавши фундамент професійної філософії.

Наступний етап у розвитку академічної філософії в Києві автор пов'язує з діяльністю Київської духовної академії та Університету Св. Володимира. Спираючись на широке фактографічне підгрунтя, автор відтворює історико-культурний контекст, в якому розвивалась київська академічна філософія ХІХ - початку ХХ ст. У дисертації доведено, що існування у межах імперської системи освіти, з її механізмами уніфікації навчальних закладів і жорсткого підпорядкування владним структурам, обумовило, значною мірою, ідентичність філософських процесів як у духовних академіях, так і в університетах Росії тієї доби. Водночас автор наголошує на тому, що освітні процеси так званого південно-західного краю, яким постали українські землі на мапі Російської імперії, розгортались в умовах не лише загальноросійської духовної несвободи, а й національного та культурного гноблення, у боротьбі між русифікацією і полонізацією, без урахування якої навряд чи можна зрозуміти специфіку освітнього середовища, що склалось у Києві.

Змальовуючи умови, в яких розгорталась академічна філософія в Російській імперії, дисертант акцентує увагу на бодай парадоксальному, але факті, що попри духовну несвободу та ідеологічний диктат, які стояли перешкодою на шляху її повнокровного розвитку, духовні академії та університети відіграли значну роль у розвитку філософії в Росії, заклавши підгрунтя для створення філософської спільноти, що постала серйозним фактором легітимації філософського знання в нефілософськи налаштованому суспільстві. Філософська періодика, товариства, видавництва, народжені в надрах академічної філософії, відіграли неоціненну роль у ствердженні в суспільній свідомості значущості філософії, у справі філософської просвіти, в активізації діалогу з європейською філософською спільнотою, у прилученні вітчизняної філософії до світової традиції. В межах академічної філософії постали й зміцніли в Росії ХІХ - поч. ХХ ст. філософська антропологія, психологія, логіка, історія філософії та ін. Праці академічних мислителів склали вагомий внесок до розвитку етики, естетики, філософії права. Водночас академічна філософія, на думку дисертанта, значною мірою вплинула на розвиток на теренах імперії “неакадемічної” філософської традиції, адже сам “філософське пробудження” 20 - 30-х років, котре покликало до пошуків простору філософування, вільного від офіціозу підпорядкованих державі закладів освіти, визрівало в Росії в духовно-академічному й університетському середовищі. Власне з розбудови вищої освіти, розпочатої Києво-Могилянською академією, із ствердження філософських курсів у системі освіти, з надання їм певного статусу в програмах духовних академій та університетів і починається історія згаданого “філософського пробудження”, яке часто-густо пов'язують виключно з пошуками національної та культурної ідентичності, забуваючи про те, що ці пошуки вже засвідчують самий факт пробудження, а не його чинники.

У третьому розділі “Філософія в Київській духовній академії та Університеті Св. Володимира” автор конкретизує доробок київської академічної філософії ХІХ - початку ХХ ст. та з'ясовує її місце в українській філософській культурі. Виходячи з того, що філософія живе передусім в особистостях її творців, дисертант окреслює коло філософів Київської духовної академії та Університету Св. Володимира, визначаючи філософський здобуток кожного, й доводить, що їхня діяльність мала не лише фахове, а й широке культурне значення. Розглядаючи, з огляду на висновки попереднього розділу, здобуток київських академічних філософів ХІХ - початку ХХ ст. як частку сукупного здобутку російської академічної філософії тієї доби, автор особливо відзначає їхню роль як у розвитку філософської культури в Україні, так і в русі від “малоросійства” до “українства”, в зародженні та теоретичному обгрунтованні української національної самосвідомості. Не маючи прямого відношення ані до української ідеї, ані до українофільства, викладацька і наукова діяльність професорів філософії Київської духовної академії і Університету Св. Володимира виявила глибоку причетність до формування того інтелектуального середовища, в якому народжується феномен українства.

Розглядаючи академічну філософію в Києві ХІХ - початку ХХ ст., особливу увагу автор приділяє проблемі так званої “київської школи”, з'ясовуючи, що, власне, стоїть за нібито усталеним терміном та його модифікаціями.

Виходячи з того, що ствердження наявності “славетної київської школи” має спиратись на певне теоретичне й методологічне підгрунтя, автор розмірковує над поняттям “філософська школа”, доходячи висновку, що на тлі східнослов'янських філософських культур, у традиціях яких не знаходимо яскраво вираженої схильності до системотворчості, філософська школа виявляє себе принаймні як інтелектуальне середовище, утворене спільнотою однодумців на грунті певного розуміння вихідних філософських засад і принципів. Саме спільність світоглядних настанов, що реалізує себе в результатах філософської творчості, видається головною ознакою шкіл там, де немає, або не настав час, філософських систем. Взаємини “вчитель - учень”, без яких поняття “філософська школа” взагалі втрачає сенс, так само як відносини “засновник - послідовники”, зберігають своє значення у структурах таких шкіл, втім, останній тип відносин набуває тут певної трансформації. Засновник школи може не виступати в ролі фундатора філософської системи, однак повинен бути особистістю, чия творча діяльність має виражену консолідуючу спрямованість, чиї світоглядні принципи й настанови здатні викликати інтелектуальний і емоційний відгук в інших, знайти однодумців і згуртувати їх як навколо певних філософських ідей, так і навколо певної філософської роботи. Філософське “обличчя” такої школи - її світоглядні орієнтири, спосіб мислення, пріоритетна проблематика і методологія досліджень - створюється як результат спільної справи й колективної творчості, що зовсім не нівелює цінності філософської індивідуальності кожного з діячів школи.

Виходячи з такого розуміння, шляхом історико-філософського аналізу автор спростовує поширене в літературі останніх років поняття “київської релігійно-філософської школи” у широкому розумінні - як таке, що охоплює філософів Київської духовної академії та Університету Св. Володимира, - доводячи, що вітчизняна академічна філософія в її послідовному розвитку і розгортанні (й не лише в Києві) аж ніяк не складає певної філософської “школи”, навіть попри формальну близькість духовно-академічної і університетської її гілок, як гілок одного дерева, і наявність численних аналогій у поглядах їх представників. Філософи, що зростали у стінах православних духовних академій, не мислили іншої філософії, ніж така, що побудована на засадах християнського теїзму, на розумінні Абсолюту як “живого” Бога, Творця і Промислителя, свободної і свідомої особистості. Філософське умоспоглядання розвивалось тут з релігійного коріння, маючи своєю підвалиною і світочем православне віровчення. Розглядаючи духовно-академічну філософію як своєрідний феномен на межі між спекулятивною філософією і ортодоксальним богослов'ям (якщо філософія намагається осягти мисленням буття людини і світу, а богослов'я прагне побудувати вчення про Бога на підставі закарбованого у Біблії Слова Божого, то духовно-академічна філософія розуміє самий філософський шлях чистого мислення як піднесення до невичерпної скарбниці Одкровення, знаходячи у Посланні від Творця і Промислителя ключ до “таїн про Бога, світ і людину”), автор наголошує на її чужинності світському і доволі вільнодумному університетському середовищу. Попри те, що серед викладачів-філософів і богословів Університету Св. Володимира було чимало професорів Київської духовної академії, духовно-академічний тип філософування не пустив тут коріння, а відносини типу “вчитель - учень” не склались у київській університетській аудиторії жодним з духовно-академічних філософів. На думку автора, ніякі аналогії і паралелі між духовно-академічними і університетськими мислителями Києва ХІХ - початку ХХ ст. не здатні переважити їхньої фундаментальної відмінності у розумінні вихідних філософських засад, принципів і пріоритетів. Не можуть виступати речниками одної школи ті, хто вбачають істину во Христі, і ті, хто не бажають, кажучи словами О. Гілярова, “бути нічиїм рабом, навіть Божим”.

Шляхом послідовного аналізу автор демонструє відсутність підстав для розгляду “київської школи” й у “вузькому” контексті, - як такої, що охоплює філософів Київської духовної академії першої половини ХІХ століття. Факт існування в київському духовно-академічному середовищі певної спільноти, пов'язаної світоглядними настановами православного теїзму, не викликає сумніву, як не викликає сумніву й розбіжність у конкретних філософських орієнтирах, що позбавляє цю спільноту визначеного “філософського обличчя” на тлі духовно-академічної філософії як такої. “Шкільний” і загалом формальний характер відносин “вчитель-учень”, в яких перебувають київські духовно-академічні філософи у шерезі від І. Скворцова до П. Кудрявцева, не є, власне, тим типом інтелектуального, інтимно-духовного й психагогічного (духовно-керівного) зв'язку, який визначає відносини між учнем і Вчителем у межах філософської школи. Загальний канон духовно-академічного філософування, що залишався незмінним упродовж усієї історії православних духовних академій, визначаючи і загальну спрямованість, і межі філософських пошуків її професорів, його конфесійний і корпоративний характер, статус необхідного компонента духовної школи і підпорядкованість основній її меті - вихованню доброчесних і просвічених служителів слова Божого - від початку обумовлюють “шкільний” характер духовно-академічної філософії, роблять її філософією духовно-академічної школи в безпосередньому розумінні останньої. Натомість визначення “філософська школа” по відношенню до духовно-академічної філософії як такої має, як доведено у дисертації, радше метафоричний, ніж феноменальний зміст. Тяжіння сучасних дослідників до безпредметного поняття “київська школа” автор пояснює непідвладним дискурсивному виразові відчутті глибинної єдності мислителів, що незримо пов'язані духовним ландшафтом Києва, в якому вони жили й творили. У цьому світлі термін “київська школа”, як вираз глибинної духовної спорідненості тих, хто створював філософську культуру Києва, постає одним з виявів “поезії понять”, своєрідною метафорою, - хоча й не зовсім вдалою. Більш адекватним, бодай так само метафоричним, виразом духовної єдності київської філософської спільноти, дисертант вважає термін “київське коло” - коло мислителів, що, живлячись духовним повітрям Києва, зберігали й підтримували його свіжість і життєдайність, залишаючи свої неповторні барви на строкатому полотні київської філософської культури.

Відзначаючи, що навряд чи можна знайти таку галузь філософського знання, яку обминули увагою київські академічні філософи ХІХ - початку ХХ ст., автор стверджує, що особливо вагомі здобутки останніх зосереджені у галузі історії філософії. Пріоритетність історико-філософської проблематики в їх творчості має, на думку дисертанта, певне пояснення. З одного боку, умови для розвитку саме історико-філософської науки в межах академічної філософії створювались її “шкільною” специфікою, передусім необхідністю забезпечення історико-філософських курсів, що посідали чільне місце в навчальних планах як духовних академій, так і університетів. Грунтовне знання першоджерел, читання їх мовою оригіналу, обізнаність у новітній європейській і вітчизняній філософській літературі складали і в університетах, і в духовних академіях тієї доби норму і для студентів, і, звичайно, для викладачів, що вимагало від останніх фундаментальної історико-філософської підготовки. Необхідність забезпечення лекційних курсів відповідною історико-філософською літературою, - як навчальною, так і монографічною - робила історико-філософські студії однією з найважливіших сфер фахової діяльності академічних філософів, завдяки зусиллям яких і відбувалось, власне, становлення історико-філософської науки на теренах Російської імперії.

З іншого боку, історія філософії належала до нечисленних лакун, де той, хто прагнув чесного і наукового пошуку істини, отримував у несприятливій для розвитку філософії атмосфері Російської імперії більш-менш вільне, принаймні порівняно з іншими сферами філософського знання, поле філософування. Звісно, що й це поле мало свої, й досить жорсткі, ідеологічні кордони, втім специфіка історико-філософського дослідження, неуникно налаштованого на діалог з іншими філософами і філософіями, створювала певні можливості як для фахового зростання і реалізації власного творчого потенціалу, так і для збереження вітчизняною філософією “людського обличчя”. Відтак не випадково, що значна, якщо не переважна, кількість академічних філософів тікала, кажучи словами Г. Шпета, “з-під тиску на їхню совість у “безстороннє” й безпристрасне вивчення історії філософії”.

Висуваючи перед собою завдання аналізу історико-філософської спадщини київських академічних філософів ХІХ - початку ХХ ст., автор звертається передусім до з'ясування статусу історико-філософського знання у київському духовно-академічному та університетському освітньому середовищі, присвячуючи цьому питанню четвертий розділ дисертації “Історія філософії в системі духовно-академічної та університетської освіти в Києві”.

Грунтуючись на широкому фактографічному матеріалі (у тому числі на архівних документах та рукописах історико-філософських курсів київських професорів), автор здійснює копіткий аналіз функціонування історії філософії як навчальної дисципліни у Київській духовній академії та Університеті Св. Володимира впродовж ХІХ - ХХ ст., доходячи висновку, що історія філософії складала невід'ємну і важливу складову духовно-академічної та університетської освіти цієї доби. Її місце у навчальному процесі унормовувалось загальноросійськими статутами духовних академій і університетів, причому перші містили чіткі регламентації не тільки щодо мети, а й щодо способу її викладання.

Як з'ясовано у дисертації, і в духовних академіях, і в університетах Російської імперії історія філософії мала статус обов'язкової і фундаментальної філософської дисципліни і викладалась у великому обсязі, втім специфіка богословських і світських вищих закладів неуникно обумовлювала наявність специфічних особливостей в її викладанні.

Без сумніву, духовним академіям (і зокрема Київській) належить визначальне місце у становленні історії філософії як навчальної дисципліни і вихованні відповідних викладацьких кадрів не лише для богословських закладів, а й для університетів. Водночас конфесійний характер духовних академій, богословське спрямування, ревна опіка ствердженням “здорової філософії”, відповідної віросповідним істинам православ'я, жорсткі регламентації і контроль щодо викладачів і студентів, монологічний характер викладання (практичні заняття були введені лише на початку ХХ ст.) не сприяли розвиткові самостійної філософської творчості. Не випадково з десятка філософів, вихованих Київською духовною академією за майже сторічну історію її існування, переважна більшість залишила або стіни академії, або заняття філософією. Необхідність неуникно дотримуватись системи координат православного теїзму у викладацькій і науковій практиці, як показує автор, створювала і підігрівала критичний запал духовно-академічних істориків філософії, надаючи специфічного забарвлення їхнім лекційним курсам і науковим розвідкам.

Університети, як світські навчальні заклади, користувались дещо більшою науковою свободою і ширшими можливостями фахового вдосконалення (наукові контакти, відрядження до європейських університетів і бібліотек та ін.). Їхні статути, як з'ясовано у дисертації, за всієї обмеженості й інколи відвертої реакційності не створювали такого тиску на викладання філософських дисциплін, як статути духовних академій. Водночас, десятирічне вигнання філософії з університетських кафедр завдало величезної шкоди історико-філософському процесу, що тільки-но почав входити у нормальне русло. Втім, наголошує автор, вже наприкінці ХІХ ст. російські університети, оговтавшись від “руїни” та її наслідків, демонструють зразки серйозної філософської роботи. У Києві, де філософський тон з початку ХІХ ст. задавався вихованцями духовної академії, з середини 70-х рр. явно домінують університетські філософи. Введення практичних занять, заохочення студентів до наукової роботи, створення Психологічної семінарії, перехід до предметної системи навчання значно пожвавлює філософські й історико-філософські студії в Університеті Св. Володимира.


Подобные документы

  • Розвиток філософської думки України. Становлення українського неоплатонізму XIX–XX ст. Академічна філософія України в XIX ст.: Куліш, Шевченко, Юркевич. Філософія обґрунтування нової картини світу: Ф. Бекон, Р. Декарт, Кант, Гегель, Гегель, Фейєрбах.

    дипломная работа [38,4 K], добавлен 18.12.2007

  • Картина філософського професійного знання в Україні. Позитивізм Володимира Лесевича та панпсихізм Олексія Козлова. Релігійно-теїстичний напрямок української філософії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Спрямування розвитку академічної філософії в Україні.

    реферат [37,2 K], добавлен 20.05.2009

  • Емпіричний досвід і міфологічна картина світу. Зародження та ранні етапи розвитку філософії в Україні (XI-XV ст.). Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кінець XV-початок XVII ст.). Філософія в Києво-Могилянській академії.

    курсовая работа [75,4 K], добавлен 14.11.2008

  • Основні риси становлення суспільно-філософської думки в Київській Русі. Значення культури у становленні суспільно-філософської думки Київської Русі. Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників. Джерела суспільно-філософської думки Київської Русі.

    реферат [38,5 K], добавлен 11.12.2008

  • Риси барокової філософії, яка сформувалася в Україні XVII-XVIII ст. і поєднала в собі елементи спіритуалістично-містичної філософії і ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї. Ретроспективність і традиціоналізм філософії Києво-Могилянської академії.

    контрольная работа [29,5 K], добавлен 29.09.2010

  • Поняття і загальна характеристика соціальної психології. Філософія психології як світогляд, пізнання. Що визначає характер суспільного устрою. Взаємозв’язок соціальної філософії та філософії психології. Основні проблеми становлення філософії як науки.

    реферат [35,0 K], добавлен 26.04.2016

  • Загальна характеристики стану філософської культури України кінця XVIII – початку XIX ст. Поширення ідей представників французького та німецького просвітництва в Україні. Масонство в історії філософської думки України, теорії та етапи його зародження.

    контрольная работа [18,1 K], добавлен 30.05.2010

  • Зародки філософського мислення в Індії. Ведична література. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї. Філософія стародавніх греків і римлян. Мілетська та Піфагорійська школи.

    реферат [28,8 K], добавлен 28.02.2009

  • Умови і чинники формування давньоруської філософії. Філософські та духовні начала проукраїнської культури. Новий рівень філософської думки українського народу. Філософія під впливом християнської традиції. Онтологія та гносеологія філософії русичів.

    реферат [22,9 K], добавлен 19.10.2008

  • Історія та особливості становлення професійної філософії в Україні. Біографія Григорія Савича Сковороди, аналіз його впливу на розвиток української філософської думки та художньої літератури. Загальна характеристика основних концепцій філософії Сковороди.

    реферат [28,5 K], добавлен 12.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.