Філософський аналіз морально-світоглядних мотивацій насильства і терору

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 141 “312”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ МОРАЛЬНО-СВІТОГЛЯДНИХ МОТИВАЦІЙ НАСИЛЬСТВА І ТЕРОРУ

Остроухов Володимир Васильович

09.00.05. - історія філософії

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.Сковороди НАН України, в відділі історії зарубіжної філософії

Науковий консультант:

доктор філософських наук, академік НАН України

Шинкарук Володимир Іларіонович

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Бичко Ада Корніївна,

Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого;

завідуюча кафедрою;

доктор філософських наук, професор Головко Борис Андрійович,

Національний аграрний університет, професор;

доктор філософських наук, професор Цюрупа Михайло Володимирович, Київський інститут туризму, економіки і права, професор.

Провідна установа: Київський Національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії філософії.

Захист відбудеться "22" червня 2001 р.о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.161.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук в Інституті філософії імені Г.Сковороди НАН України, адреса: 252001, м.Київ - 1, вул.Трьохсвятительська,4.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.Сковороди НАН України (Київ - 1, вул.Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 16.05.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ситниченко Л.А.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Останні роки другого тисячоліття не стали винятком у перебігу подій, визначених історією насильства. Збройний конфлікт на Балканах, що ледве не перетворився у світове протистояння, міждержавний конфлікт на Близькому Сході, збройні сутички та війна в Афганістані, Дагестані, Киргізії, Чечні, викрадення людей, чиленні убивства дітей їхніми однолітками у школах США, терор сепаратистів в Індії, Іспанії, Північній Ірландії ще раз підтвердили те, що останнє століття, враховуючи дві світові війни, поряд з його грандіозними технологічними досягненнями, підкоренням космосу та атомної енергії, було періодом найбільш кривавих, жорстоких насильницьких дій і терору, страждання і загибелі мільйонів людей. Цілком очивидною є крихкість межі, яка відокремлює сучасне людство від термоядерної катастрофи, незважаючи на існування визнаних дипломатичних міждержавних політичних організацій та блоків з їхніми системами обопільних угод. Небажання сторін визнавати право на здійснення різноманітних інтересів, невміння, а подеколи й неспроможність знаходження консенсусу між державами, націями і народами, окремими соціальними верствами залишає цивілізацію і надалі перед можливістю вірогідної загибелі. Саме цей факт і спрямовує на подальші теоретичні філософські, соціологічні, психоаналітичні дослідження проблем насильства і терору у сучасному світі.

Предметом аналізу сьогодні повинні стати організовані суспільні форми насилля, їх взаємозв'язок з проблемами самореалізації індивіда, історичні трансформації сутності насилля, видозміни його форм, типів і різновидів, трансформація засобів і методології, практико-соціальні аспекти організації форм протидії насиллю. Теоретичне знання щодо цих проблем потребує подальшої концептуалізації, залучення до інформаційного обігу й практичного використання не тільки у сфері гуманітарних наукових дисциплін, філософської, соціологічної та політичної думки. Воно необхідне в якості суттєвого підгрунтя для вірного, конструктивного прийняття вагомих рішень на загальнодержавному, загальносуспільному рівні щодо вирішення численних соціальних, політичних та міжнародних проблем.

Історико-філософське спрямування аналізу проблем насилля, яке стосується перш за все усвідомлення причин, історичного характеру і можливих наслідків тих дій, які є надзвичайно небажаними для кожного народа, нації, етнічної групи, нарешті, окремого індивіда, є специфічною сферою вищезазначеної парадигми досліджень. Важливим аспектом аналізу у цій сфері виступає і взаємозв'язок між мораллю, світоглядом і насильством. Момент виникнення самої ідеї застосування насильства, феномен її поширення у суспільній свідомості, практика теоретичного забезпечення та соціальної реалізації - це речі, які і сьогодні залишаються предметом активних дискусій і суперечок дослідників. Де знаходиться та межа, що виправдовує застосування насилля і знищення однією людиною інших людей? Що виправдовує, або може виправдати дії насильства? Як їх уникнути? - відповіді на ці запитання неможливо віднайти поза історико-філософським та соціально-філософським аналізом відомих історичних подій та дослідженнями теоретичного відображення цих подій у світовій філософській думці.

Надзвичайно актуальною виступає сьогодні і проблема дослідження тероризму як специфічного різновиду насилля. Термінологічна еквілібристика, невизначеннність смислу понять в дослідженнях прикладного характеру, пов'язаних з тероризмом, є також наслідком відсутності науково-коректного історико-філософського бачення і розуміння сутності самої проблеми.

Таким чином, тема дослідження проблем насилля, терору і тероризму є актуальною в пізнавально-інформаційному, теоретичному, світоглядному і практичному аспектах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація тематично пов'язана з плановою темою відділу історії зарубіжної філософії Інституту філософії НАН України ім. Г.С. Сковороди “Обгрунтування гуманістичних перспектив в сучасній зарубіжній філософії" (шифр теми 172.296).

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблема насильства і моралі в найрізноманітних її модифікаціях та аспектах є наскрізною темою філософських медитацій протягом усього періоду становлення і розвитку філософської думки. Тією чи іншою мірою до неї звертались Геракліт і Епікур (З ідеями щодо конфліктів та боротьби як основи існування усіх речей), Клімент, Оріген і Тртулліан з їхнім засудженням насильства як протиприродного чинника в існуванні людства, Августін Аврелій та Фома Аквінський з обгрунтуванням концепції “святої віни” на захист церкви та віри, Данте і Роттердамський з гуманістичними інтерпретаціями проблем насилля, Ф. Бекон з його глибоким розумінням матеріальних чинників у виникненні насильства, Дж. Прістлі, Ш. Монтеск'є, Д. Дідро, Ж.-Ж.Руссо і Вольтер з їхньою критикою і засудженням насильства, Гоббс і Кант з ідеями щодо “природності” суспільних взаємин, що визначаються насильством, Гегель зі своєю інтерпретацією всесвітньо-історичної ролі насильства, Дарвін і Мальтус, Г. Спенсер і У. Беджгот, Г. Ратценхофер та Л. Гумплович як продовжувачі ідей соціального дарвінізму, Г.Зіммель як створювач “соціології конфлікта”, К. Маркс зі своїм соціально-економічним обгрунтуванням насильства, В. Парето та Г. Моска як створювачі концептуального розуміння насильства у сучасній політології, Ж. Сорель зі своїм розумінням насильства як основопокладаючої форми правління й найвищого творчого початку історії, Ф. Оппенгеймер з його теорією щодо ролі насильства у соціальних конфліктах, А. Бентлі зі своїми ідеями щодо “насильства-тиску”, Ф. Ніцше з його ідеями щодо неуникненності боротьби за існування, А. Шопенгауер, Г. Маркузе, Ж.-Л. Сартр, К. Ясперс, З. Фройд, Е. Фромм, К. Юнг та інші найвідоміші мислителі сучасності.

Ця проблема досліджувалася багатьма російськими та вітчизняними вченими. Найбільш загальним проблемам дослідження насильства були присвячені праці Е.А. Араб-Огли, Г.Ю. Глезермана, В.Є. Давидовича, В.В. Денисова, Р.І. Косолапова, Г.І. Шахназарова, окремі аспекти взаємозв'язку насильства і моралі на Україні досліджували В.С. Пазенок, І.В. Бичко, В.Г. Кремінь.

У свій час в СРСР дослідження проблем насильства було можливим передусім в ракурсі “діалектики революції та контрреволюції”. Такими дослідженнями займались М.П. Мчедлов, В.Г. Мосолов, М.Ю. Копинський, С.Л. Титаренко, А.М. Совокін, Е.Я. Віттенберг, Ю.К. Малов, І.І. Лунєєв, Є.С. Троїцький; згодом з'явилися інші можливості. Інститут філософії РАН ракурс дослідженя “діалектики революційного насильства” змінив на проблему “етики ненасильства”, яка разом з відомими закордонними ученими (Ж. Ван'є, Ж. Госс та Х. Госс-Майер, А. Гжегорчик, Р. Дітц, Дж.Кроуелл, Е.Патрідж, Ф. де Рузе, Р.Холмс, Дж. Шарп) досліджувалася А. Гусейновим, Р. Петропавловським, Г. Марченко, М. Головко, Л. Буєвою, В. Івановою та іншими авторами. Насильство у зв'язку з соціологією конфлікту аналізують А.Г. Здравомислов та Ю.Г. Запрудський.

Проблеми дослідження насильства як проблеми соціальної філософії сьогодні досліджуються у різноманітних аспектах. Достатньо подивитись на різноплановість тематики. Г. Сілласте (проблеми насильства та особистості), Г. Єфремова (насильство у масовій свідомості), Д. Галтунг (“культурне насилля”), І. Баранова та О. Ситківська (соціально-психологічна природа агресивності та жорстокості), Є. Степанов (насильство в етноконфліктах), Е. Побігайло та В. Ревін (криміналогічне насильство), Л. Конишева та М. Коченов (сексуальне насильство), Г. Антонов-Романівський та М. Кірєєв (насильство і національна безпека). Відповідно щорічно зростає і кількість наукових розробок, які тільки за переліком назв можуть скласти не одне бібліографічне видання.

Справжній бум в останнє десятиліття у сфері дослідження проблем моралі і насильства викликала тематика автоевтаназії, морально-раціоналістичного обгрунтування суїцидного вибору на стадіях невиліковного захворювання, над якою працюють М. Мосс, Д. Хамфрі, Б. Юдін, Р. Гласс, Т. Бічамп, Дж. Чайжрес, А. Кестлер, М. Роман, К. Тіл, П. Тищенко, В. Тихоненко та інші учені, і,загалом, проблеми біоетики, провідним дослідником яких на Україні є В.С. Крисаченко.

Серед закордонних вчених, які у ХХ столітті специально досліджували проблеми насильства та моралі і внесли значний внесок у цю сферу суманітарної науки слід перщ за все відзначити Дж. Бернарда, Р. Бейлі, К. Боулдінга, Д. Бухера, Дж. Дьюка, Л. Козер, Л. Крісберга, Д. Лендіс, З. Макка, А. Раппопорта, Р. Снайдер, Р. Стагнера, Т.Шеллінга, Т. Боттомор, Дж. Рекса, Г. Бутуля, М. Крозьє, А. Турена, А. Філіпа, Ж. Фройнда, Р. Дарендорфа.

Існує багато досліджень проблем моралі, що стосуються такого різновиду насильства як тероризм. Серед російських та вітчизняних дослідників тут слід відзначити праці В.Ф. Антипенка, Ю.М. Антоняна, І.П. Блишенка, П.М. Валєєва, В.В. Вітюка, Л.Н. Галенської, В.О. Глушкова, В.Б. Глущенка, О.С. Грачова, С.А. Ефірова, М.В. Жданова, І.І. Карепеца, В.В. Крутова, Є.Г. Ляхова, Л.А. Моджорян, Ю.М. Рибакова, Г.В. Старушенка та інших учених.

Таким чином можна констатувати, що у сучасному філософському знанні та новітньому науково-теоретичногму досвіді накопичений цінний і значущий матеріал, який може бути грунтовною джерельною і методологічною основою даного дослідження. Разом з тим модель аналізу, запропонована дисертантом, надає такому дослідженню специфічне спрямування. І саме в такому ракурсі, незважаючи на численність праць, - досліджень проблематики насильства і моралі, в українській філософській думці поки що не існує роботи, яка б концептуально представляла систему взаємозв'язків, обрану в якості предмета дисертаційного аналізу. В сучасній вітчизняній і закордонній “терології” також не існує спеціального дослідження, яке було б присвячене комплексному дослідженню методологічних проблем аналізу терористичної діяльності (“мета-теорії” терології), а феномен тероризму був би представлений як предмет історико-філософського аналізу.

Об'єкт і предмет дисертації. Об'єктом дисертаційного дослідження виступають історичні аналоги та феномен широкомасштабного застосування насилля і терору тоталітаристськими диктатурами ХХ століття, їхнє відображення у науковій філософській і теологічній літературі.

Предмет дисертації - трансформація морально-світоглядних чинників суспільної та індивідуальної свідомості як передумова застосування насилля і терору.

Мета і завдання дослідження. Основне завдання дисертаційної роботи полягає у вивченні змін морально-світоглядних чинників та дослідженні впливу цих процесів на соціальні дії застосування терору і насилля.

Для реалізації цієї мети формулюються такі завдання:

1. Дослідити головні аспекти взаємозв'язоку між соціальними діями насильства, мораллю і світоглядом.

2. Визначити основні типи і параметри історичних трансформацій морально-світоглядних парадигм, що мають вплив на соціальне застосування насильства і терору.

- проаналізувати специфіку формування моралі і світогляду в релігійно-християнскій традиції;

- дослідити специфіку матеріалістичного, об'єктивістського типу філософсько-категоріального відображення проблем застосування насильства і терору.

3. Дослідити сутність трансформацій морально-світоглядних парадигм, здійснених під впливом марксистської та нацистської ідеологій і проаналізувати взаємозв'язок таких трансформацій з соціальною практикою насильства і терору у ХХ столітті. З цією метою:

- проаналізувати більшовицьку теорію і практику застосування насильства і терору;

- здійснити аналіз дій насильства і терору в соціально-політичній системі нацизму.

4. Виявити сукупність протиріч і об'єктивних факторів, що стали причиною трансформації моралі і світогляду, суспільної свідомості у ХХ столітті. З цією метою:

- здійснити історико-філософський аналіз широкомасштабного застосування насильства і терору в російській історії;

виявити типологію взаємозалежності змін морально-світоглядних парадигм з феноменом застосування насильства і терору.

5. Здійснити історико-філософський аналіз зарубіжної філософії з приводу відображення причин застосування насильства і терору. З цією метою:

- проаналізувати сутність інтерпретації феномену насильства в психоаналітичних концепціях, інтуїтивізмі та біхевіоризмі;

- розглянути специфіку інтерпретації феномену насильства в сучасній релігійній філософії;

- дослідити сутність розуміння феномену насильства в екзистенціалізмі.

6. Проаналізувати основні теоретичні проблеми дослідження тероризму. З цією метою:

- дослідити специфіку формування основних концептуальних схем дослідження тероризму сучасними авторами;

- визначити особливості методологічних підходів дослідження тероризму;

- проаналізувати суперечності розуміння та інтерпретації понять “насилля”, “терор”, “тероризм”.

Теоретико-методологічна основа, методи дослідження і теоретичні джерела. Методологічною основою вирішення визначених завдань у порівняльному історико-філософському та соціально-філософському аналізі соціальних дій насильства виступали праці класиків світової філософії, пов'язані передусім з аналізом проблем моралі, насильства і терору. Автор спирався на здобутки національної сучасної школи у сфері світоглядно-філософської проблематики, започаткованої працями П.В. Копніна, В.І. Шинкарука, В.П. Іванова, О.І. Яценка, С.Б. Кримського, М.О. Булатова, В.Г. Табачковського, Б.О. Парахонського, В.С. Горського; важливе місце у формуванні методологічної основи дисертації відіграли дослідження в галузі соціальної проблематики, історії філософії та філософії історії А.К. Бичко, І.В. Бойченка, А.І. Горак, В.Г. Кремня, М.М. Мокляка, М.В. Цюрупи, Н.В. Хамітова; методологічні дослідження Є.К. Бистрицького, В.П. Загороднюка, В.В. Кізіми, В.А. Рижка; дисертантом був використаний досвід застосування методики та методології розгляду сучасної філософії І.В. Бичка, Б.А. Головка, А.Т. Гордієнка, А.М. Єрмоленка, В.О. Курганського, В.В. Ляха, Я.В. Любивого, В.С. Пазенка, Н.П. Поліщук, К.Ю. Райди, Л.А. Ситниченко, О.М. Соболь та багатьох інших вітчизняних учених.

Наукова новизна дисертації. Аналіз процесів негативної трансформації моралі і світогляду як передумови широкомасштабного застосування насильства і терору, здійснений в дисертації, вперше у вітчизняній філософії дозволив висвітлити окремі аспекти історичного процесу у суттєвих означеннях соціальних, моральних, культурологічних і світоглядних факторів, зрозуміти його як феномен, що змінюється під впливом духовних сил та волевиявлення суспільства. В рамках розробленої концепції історико-філософського аналізу насильства і тероризму автором сформульовані нові теоретичні положення, в яких отримали відображення головні результати й висновки дисертаційного дослідження:

- З'ясовано, що мета застосування, характер дії насильства, реакція на ці дії та їх особливий сенс визначаються не тільки в системах моральних цінностей, але й в системах світоглядних орієнтацій, менталітету, культурних традицій, звичаїв, вірувань та переконань, тобто в системах реально діючих, конкретно-історичних парадигм моралі та світогляду.

- Доведено, що концептуальне вивчення насильства і терору у межах морально-світоглядних парадигм дозволяє, спираючись на чинники світоглядно-психологічного характеру, глибше зрозуміти емоційно-психологічні причини застосування актів насильства і більш коректно визначити специфіку логіки суб'єкта відповідної дії.

- Встановлено, що зміни парадигми морально-світоглядного характеру, у яких одержували відображення соціальні дії насильства і терору історично здійснювалися в межах релігійно-теологічної і матеріалістично-об'єктивістської традицій. Розвиток християнства й відхід від пантеїстичних уявлень поступово сприяли унікальному синтезові суспільної свідомості, розвиткові такої духовної культури людства, де соціальна дія індивіда починала все більше і більше визначатися в межах загальновизначеної ієрархії норм та цінностей.

- З'ясовано, що релігійний тип морально-світоглядної парадигми стверджував непорушність ієрархії цінностей буття, цінностей існування та підпорядкованість й залежність цієї ієрархічності від волі позаматеріального, вседуховного і всеєдиного першопочатку (Всевишнього), а не від можливого свавілля самолюбивої самості індивіда. В цій морально-світоглядній парадигмі насилля засуджувалося і визначалося передусім як вияв злої волі в людській істоті, як спосіб відсторонення, відчуження від загальної (і в тому числі суспільної) єдності, позасофійності.

- Доведено, що у марксистській матеріалістично-об'єктивістській морально-світоглядній парадигмі заперечується вагомість моральних цінностей християнства і обгрунтовується моральний принцип виправдання соціального, політичного та економічного насилля, стверджується неуникненність антагонізмів та зіткнення інтересів різних суспільних груп, прошарків та верств, мета пролетаріату вбачається у революційному насильницькому поваленні та трансформації усього існуючого суспільного устрою.

- Встановлено, що практика застосування найжорстокіших форм насильства і масового, широкомасштабного терору в період встановлення та існування диктатури пролетаріату в СРСР була пов'язана з процесами сутєєвих морально-світоглядних трансформацій суспільної та індивідуальної свідомості, домінуванням і поширенням хибних теоретичних, ідеологічно та морально ворожих християнському гуманізму постулатів.

- З'ясовано, що негативна трансформація морально-світоглядної парадигми, яка була передумовою широкомасштабного застосування насилля більшовицькою диктатурою - мала історичне коріння, і виступала своєрідним продовженням тривалого процесу специфічного розвитку суспільної свідомості, менталітету і духовності російського народу. Початок негатвних змін у цій парадигмі слід віднести до періоду середньовіччя. Ці зміни обумовлювалися об'єктивними і суб'єктивними факторами: історичною і регіональною специфікою формування суспільства і держави за принципом асинхронії, зовнішньою інвазією та впливом поневолення на суспільні відносини та взаємостосунки індивідів, анігіляцією волевиявлення, майнових, владних та суспільних привілеїв населення, “розмиванням” особистості, втратою свободи, понівеченнням ціннісних орієнтацій, специфічною структурізацією суспільства (нівелюванням суспільно-громадських відмінностей), особливим типом “самокерування власністю”.

- Доведено, що процес “розвінчування” морально-світоглядних принципів християнства, здійснений Ф.Ніцше з позицій суб'єктивного ідеалізму, теоретично, в реаліях суспільного життя, державних ідеологемах нацизму перетворився на взірець “бунту”, заперечення загальнолюдської системи цінностей і потреб окремого класу, нації, раси, а практика жахливого терору, холокосту і насилля виступала знаряддям втілення таких інтересів, цінностей і потреб.

- Встановлено, що між відтворенням причин насильства в інстинктивізмі, біхевіоризмі та психоаналітичних концепціях існує особлива лінія взаємозв'язку, яка визначає процеси розвитку уявлень від фізіологічних, біологічних і генетичних аспектів до факторів “зовнішнього середовища”, чинників морально-психологічного, культурологічного і світоглядного характеру.

- Доведено, що екзистенціалістська інтерпретація широкомасштабного застосування насильства і терору передбачає категоричне розмежування з ідеологічною і теоретичною практикою секуляризації моралі і негації основних принципів моралі і світогляду, сформованих в межах релігійно-теологічної традиції.

- З'ясовано, що основною метою висвітлення та інтерпретації широкомасштабного застосування насильства і терору у ХХ столітті в межах сучасної релігійної традиції є відновлення системи християнських цінностей, впровадження у практику суспільного життя принципів гуманізму і віротерпимості.

- Встановлено, що тероризм і терор як специфічні різновиди соціальної дії насильства, однією з передумов свого існування мають суттєву трансформацію морально-світоглядних чинників суспільної та індивідуальної свідомості. У випадках застосування терору і тероризму зміни морально-світоглядних чинників є кардинально відмінніми. Однією з головних причин концептуальної невизначеності і методологічної неузгодженості в дослідженнях тероризму у сучасній “терології” виступає відсутність врахування історичної специфіки різного і нетотожного смислу феноменів “терор” і “тероризм”.

- З'ясовано, що модель дослідженя сучасного тероризму, побудована на дійно наукових засадах, повинна містити в собі крім рівня аналізу суто практичних аспектів, ще й рівень аналізу світоглядно-філософських проблем, який би передбачав дослідження трансформацій морально-світоглядної мотивації терористичної діяльності, а також пов'язаних з нею проблем самореалізації індивіда, проблем конфліктології та інших аспектів мета-теорії терології як терологічної науки.

Теоретична і практична значущість дисертації. Зважаючи на відсутність комплексних історико-філософських досліджень сучасного тероризму, виконана робота може розглядатися як вагомий внесок у теоретичне, проблемне і змістовне поле вітчизняної гуманітарної науки. Воно започатковує аналіз надзвичайно важливої у своєму значенні методологічної сфери сучасної “терології”, відкриває можливості широкої та плідної реконструкції її світоглядно-філософських, методологічних і методичних основ. Досвід даного історико-філософського аналізу може бути плідно використаний в різних сферах суспільного життя та практичній діяльності спеціальних органів; він відкриває можливість нових підходів до розуміння й вирішення окремих соціальних, політичних та правових проблем. Концептуальний та фактологічний матеріал дисертації може бути використаний при читанні курсів з історії філософії, соціальної філософії, спецкурсів на факультетах навчальних закладів спеціального причзначення.

Апробація дисертації. Зміст дисертаційного дослідження відображений в 28 опублікованих працях загальним обсягом понад 37 др. арк., серед яких індивідуальна монографія, навчальний посібник, статті у збірниках та наукових виданнях. Теоретичні висновки і основні положення дисертації апробовані у виступах і доповідях на конференціях, симпозіумах, семінарах, серед яких: Інституту філософії НАН України ім.Г.С. Сковороди "Специфіка предмету історії філософії" (Київ,1996 р.), "Історія філософії і досвід теоретичної саморефлексії" (Кіїв,1997р.),"Історія філософії та проблеми розвитку методології філософського пізнання" (Київ,1998 р.).

Дисертація затверджена і рекомендована до захисту на засіданні відділу історії зарубіжної філософії Інституту філософії НАН України.

Структура дисертації. Дисертаційна робота за обсягом 385 друкарських сторінок складається із вступу, 6 розділів, розподілених на 18 підрозділів, висновків, приміток та списку використаних джерел з 243 найменувань. Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, специфікою предмета та об'єкта дослідження, методами аналізу та методиками, що застосовуються для розв'язання теоретичних проблем.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі міститься виклад актуальності та ступеня розробленості теми дисертаційного дослідження, визначається його об”єкт і предмет, формулюються мета і завдання, характеризується теоретико-методологічна основа та джерельна база, розкривається наукова новизна, теоретична і практична значущість отриманих результатів, сфера їх можливого застосування.

Розділ I “Насилля і мораль в історичній ретроспективі” складають 1 та 2 підрозділи дисертації. У першому підрозділі “Насилля як війна, смертна кара та флагеляція в контексті конкретно-історичних парадигм моралі і світогляду” досліджуються різноманітні види насилля в Давній Греції, давньому Римі, стародавньому Китаї, Японії, середньовічній Європі, Росії з огляду на їх взаємозв”язок з мораллю та світоглядом. Зазначається, що мета застосування, характер дії насильства, реакція на ці дії з прадавніх часів визначалися в системі цінностей, світоглядних орієнтацій і навіть менталітету відповідного соціуму, народу, їхніми культурними традиціями, звичаями та віруваннями, тобто - в системах реально діючих, конкретно-історичних парадигм моралі і світогляду. Через опосередкування моральними критеріями, через оцінювання у відповідних системах світогляду насилля набувало або ж втрачало свій особливий сенс. Застосування даної моделі дослідження дозволяє застосувати в методології аналізу чинники світоглядно-психологічного характеру, такі як “гештальт волі”, “доцільне внутрішнє пристосування” (Ф. Ніцше), “афекти відчуття”, “психологічні комплекси влади”, “інтенції до знищення” тощо. Це дає можливість зрозуміти емоційно-психологічні причини застосування актів насильства, більш коректно визначити спеціфіку логіки суб”єкта відповідної дії, визначити чому такі феномени як, наприклад, “безкорисна злість” (те, що Спіноза визначав як sympathia malevolens) подеколи поціновувалися як цілком нормальна якість індивіда (адже в різні історичні епохи різним був не тільки взаємозв”язок між мораллю, моральністю та насильством, але й саме підгрунтя, основа формування моральності, психоемоційний комплекс свідомості, тип світоусвідомлення та світорозуміння індивідів). Відповідно і соціальна дія насильства мала різний сенс та призначення. Одним з різновидів дослідження самого процесу змін морально-світоглядних парадигм виступає історико-філософська інтерпретація змісту різних філософських концепцій, оскільки філософія у відповідності до визначення академіка В.І. Шинкарука може розглядатися і як теоретична форма відтворення світогляду. У другому підрозділі “Формування моральних вимірів насильства в релігійно-філософських концепціях” досліджується процес категоризації поняття у межах релігійної традиції. Воно не виступає тут самостійною й змістовно визначеною категорією, а додатковим означенням до теологічного поняття влади, або доповненням до релігійного розуміння феномену зла. Аналіз розпочинається з акцентування на онтологізації сутності предмету даного дослідження - давньої традиції релігійно-філософського мислення. Світ, створений із нічого з самого Початку, як це засвідчує класична християнська теологія, не містить в собі ніякого зла і насильства. Тому, що зла іще немає в потенційному “ніщо”, яке і створює за біблійною традицією основу тварного світу. Світ до гріхопадіння уявляється тут безгрішною потенційністю софійності, само ж гріхопадіння тлумачиться як духовна і космічна катастрофа. Можливість гріха та зла як певної актуалізації “ніщо” розглядається тут як таке, що було потенційною передумовою такої актуалізації. Актуалізація ж “ніщо” і покладає початок тому множинному, хаотичному буттю, яке в інших відносинах і тлумачиться у класичній філософській традиції як “небуття”. А вже ця дихотомія “буття - небуття” і розглядається як метафізичний гріх, щодо якого мовлено: “Світ у злі лежить”. Початок інтерпретация зла як не-сущого в східній релігійній традиції мислення пов'язаний з ідеями Климента Олександрійського (II віці н.е.), Афанасія Великого, Василія Великого та Григорія Низського (IV столітті н.е.). Одна ж з перших довершених розробок онтологічної концепції природи зла належить Діонісію Ареопагіту, який спробував внести в розуміння цієї природи елементи наївно-діалектичних уявлень, стверджуючи, що зло тільки “приймає деяку участь” в доброму, проте зникнення одного виступає появою іншого. Зло, стверджував Ареопагіт, само по собі не створює ніякої сутності або буття, воно лише погіршує та спустошує різновид вже існуючого. Те, що існує, існує лише завдяки силі добра, настільки значній, що може перевершити навіть заперечування та від”ємність. Те, що зовсім позбавлене блага, не може існувати. І виникнення, яке відбувається з анігіляції, є не силою зла, а наявністю меншого добра. Таке розуміння природи зла свого часу було протилежним досвіду античності, і саме розумінню природи існування цього феномену неоплатоніками, які вважали, що зло є укоріненим в саму матерію, адже остання є неодмінною частиною космосу. Без наявності зла в матерії її існування перетворюється на безякісне й невиразне. В теології все що існує тлумачиться як таке що походить від блага. Зло, відповідно до розуміння Августіна, є ніщо інше, як заперечення (negatio), зіпсованість (correptio), й позбавлення (privatio) блага - самого буття. Воно не має самостійного значення, існуючи за рахунок блага, як тінь й перетворення природи останнього: “ex bono oritur malum, nec fuit omnimo unde oriri posset, nisi ex bono”. Навіть обмеження, відсутність сама по собі не вважається причиною зла, оскільки доводиться, що загальна анігіляція є, водночас, і ліквідацією самої природи буття. Іншими словами, благо тлумачиться тут як сутність, що виникає з єдиної та цілісної причини, зло ж, навпаки, - з багатьох й конкретних недоліків. Розвиток християнства й відхід від пантеїстичних уявлень поступово сприяли унікальному синтезові суспільної свідомості, розвиткові такої духовної культури людства, де соціальна дія індивіда починала все більше і більше визначатися в межах загальновизначеної ієрархії норм та цінностей. Релігійний тип морально-світоглядної парадигми стверджував непорушність ієрархії цінностей буття, цінностей існування та підпорядкованість й залежність цієї ієрархічності від волі позаматеріального, вседуховного і всеєдиного першопочатку (Всевишнього), а не від можливого свавілля самолюбивої самості індивіда. В цій морально-світоглядній парадигмі насилля засуджувалося і визначалося передусім як вияв злої волі в людській істоті, як спосіб відсторонення, відчуження від загальної (і в тому числі суспільної) єдності, позасофійності.

Розділ 2 “Дослідження проблем насилля і терору в Росії” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі “Філософська десакралізація розуміння феномена насилля в ХIХ столітті. Поняття “насилля” і “терор” в філософії К. Маркса та Ф. Енгельса” зазначається, що в марксизмі поняття насилля “вписується” в контекст історичної трансформації соціально-економічних відносин. Причиною насилля проголошується необхідність привласнення продуктів чужої праці та чужої робочої сили. Певний антагонізм, або ж система суперечностей, яка призводить до соціальних конфліктів та насилля, за Марксом, розвиваються в тій чи інший системі суспільних відносин, у відповідних соціальних структурах, заснованих на певних відносинах власності. Усі історичні колізії, на думку класиків марксизму, були укоріненими в “суперечності між виробничими силами та відповідними формами спілкування”. Насилля, на думку К. Маркса, є невід'ємним елементом існування і громадянського суспільства, і держави. Воно завжди виступало як спосіб підтримки панування та поневолення. Процеси політичного самозвільнення, ліквідації приватної власногсті, встановлення певного максимума на ціноутворення, пов'язується в марксизмі з тим “шляхом, яким воно приходить до ліквідації життя, до гільотини”. В марксизмі обгрунтовується моральний принцип виправдання революційного застосування насилля. Історичний розвиток будь-якого суспільства розглядався як поступове звеличення одного класу над іншим. Буржуазія ж, на відміну від інших панівних класів минулого, проголошується не здатною забезпечити необхідні умови існування для пригнічуваних. Комуністи скеровуються на “підтримку будь-якого революційного руху, спрямованого проти існуючого суспільного та політичного устрою”, й “відкрите проголошення того, що їх мета може бути досягнута лише шляхом революційного насильницького повалення усього існуючого суспільного устрою”. У другому підроздлі “Теорія і практика застосування насилля і терору в період пролетарської диктатури в СРСР” зазначається, що у світоглядній парадигмі більшовиків стало моральним і припустимим усе: і експорт революцій, і громадянські війни, і безмежне насилля, і терор, й різноманітні соціальні експеременти над долями мільйонів людей. “Військова програма соціалістичної революції” пов'язувала застосування насилля з теорією класової боротьби як з найоб'єктивнішим чинником розвитку соціальної реальності. У праці Леніна “Держава та революція” диктатура пролетаріата була ототожнена з... “найвищою формою демократії”, ліквідація старої державної машини - проголошена необхідною умовою подальшого руху пролетаріату до побудови соціалізму”, насильницька революція - “нагальною необхідністю історичного моменту в Росії”. Саме тут Ленін ствердив, що демократія є... “організацією для систематичного насилля одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою”. Застосування насилля і терору в СРСР виступало в даному випадку логічним і своєрідним продовженням суб'єктивного волюнтаризму Леніна, Сталіна та політичної ліній більшовицького ЦК. Важливим тут виступало не забезпечення дії об'єктивних економічних законів, а, навпаки, створення “регулюючого принципу керуючої сили”, доведення справедливості вольового вирішення багатьох основних суспільних проблем. У постанові РНК “Про червоний терор” зазначалося, що “необхідність створення “концентраційних таборів” та “розстрілу за політичними мотивами усіх супротивників діючого режиму”. Був встановлений режим репресій, покарань, відслідковування, цензури, реквізицій, обмеження свобод. В якості дієвого інструментарія насильства використовувалася практика інституту заручників, загороджувальних загонів в армії під час бойових дій, практика депортації населення. В суспільстві насаджувалася атмосфера жаху та рабського підкорення владі. Водночас за умови застосування насильства і терору до народів власної країни у нечуваних раніше масштабах під час проведення колективізації, індустріалізації та “вирішення” багатьох інших “проблем” (“національного питання”, або ліквідації опозиції в суспільстві, армії, партії) більшовики свідомо намагались вплинути і на процеси формування моралі і світогляду, свідомості і самосвідомості населення. Передпозиція морально-світоглядних чинників в процесах застосування насильства одержала зворотний напрямок: моральі світогляд самі стали предметом ідеологічних маніпуляцій і насильницької трансформації.

Розділ 3 “Насилля і терор в Росії. Історична ретроспектива і проблеми інтерпретації” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Тиранія Івана IV Грозного як відображення духовного занепаду та асинхронії суспільного та державного розвитку Росії в XVI cтолітті” зазначається, що інкразія моральності та духовний занепад російського суспільства мали різні виміри у історичному часі і були своєрідним компонентом історичного розвитку країни. Процес виникнення російської держави був позначений подвійністю руху та наслідків: позитивності у відношенні до влади самодержця, й суттєвої негативності по відношенню до суспільного устрою, моральності і духовного життя росіян. Феномен суто російської некерованості деспотичного свавілля історично виники внаслідок розбіжності інтересів самодержавного центру з інтересами суспільства, розбіжності, яка привела до своєрідного типу протистояння та використання сили. Процес духовної трансформації росіян за часів татаро-монгольського поневолення відбувався на тлі значних змін суспільно-політичного та суспільно-економічного життя: поступової ліквідації свободи і давніх громадянських прав, національного приниження, відсутності державної незалежності, несправедливих змагань князів і іншими претендентами на панування у пограбуванні власного народу, а згодом, демпотизму і тиранії самодержця, ситуації, коли навіть консолідація нації у боротьбі з зовнішнім ворогом відбувалася через внутрішню антидемократизацію суспільства. Сутність тиранії і жахливих вчинків Івана IV багато в чому подібна до сталінських репресій. І не тільки мотивацією самого тирана, його метою пристрашити найближче оточення, а згодом і все суспільство, але й конкретними обставинами застосування насильства, методами насильницьких акцій та їхніми наслідками. Дії Івана Грозного, який за словами Кюстіна “перейшов межу зла, що її встановив Всевишній для своїх створінь”, не були чередою кривавих, безглуздих та безцільних вбивств, як вважали карамзін, Соловьов, Костомаров, Ключевський та Михайловський. Терор і злочинство застосовувалися Грозним як засіб боротьби проти усього того в російському суспільстві, що уособлювало його незалежність, демократичні традиції, можливість самостійного розвитку: мова тут йшла насамперед про владу та місце правлячої еліти в суспільстві (приховано і про суспільний устрій, про можливості та здатність центральної влади керувати країною). За жахливими формами опричнини приховувалася певна “керівна ідея”, під “кривавою манною” - добре продуманий план дій, в діяльності головного опричника Росії _ “програма” господарських, соціальних та політичних перетворень. У другому підрозділі “Криза відносин суспільства та особистості як передумова негативної трансформації морально-світоглядної парадигми росіян в XVI столітті” зазначається, що асинхронія державного та суспільного розвитку приводила в середньовічній Росії до все більшого звеличення держави та її влади над суспільством, до все більшої анігіляції індивідуальної волі, майнових, владних й суспільних привілеїв кожного окремого росіянина. Процес “перетворення” вотчинного землевласництва у поміщицьке був аналогом деперсоналізації особистості кожного окремого власника, колишнього володаря і спадкоємця родових привілеїв, - відповідно, і зміни його світоглядно-моральних переконань. Останні змінювалися водночас з процесом виключення особистості з суспільних відносин, що грунтувалися на реальній власності. З часом російське суспільство втрачало виокремленість суспільної структури по відношенню до приватної власності. Новий принцип організації життєдіяльності у Московській Русі грунтувався на суцільному запереченні сводоби, культивував особливе поклоніння службовим обов'язкам, дисципліні і, зрештою, приводив до рабської покори і знеоособлення. Петро I продовжив розпочату Іваном IV насильницьку трансформацію Російського суспільства. Указом від 1714 року помісне володіння землею юридично було прирівнено до вотчинного, спадкового володіння. Введення так званого “Табеля про ранги”(1722р.) засвідчило цілковите підкорення традицій місництва, грошова і торговельна реформи разом з реформою державного управління остаточно ствердили необмежене самодержавство. Разом з тим так звана дворянська маса розміщувалася у своїх сільських оселях з правом та можливістю безконтрольно розпоряджатися особистістю та працею населення. І це “присадибне зближення дворянства з селянством, - на думку В.Ключевського, - внесло самий уїдливий струмінь в процес того моральнісного відчуження. яке, розпочавшись у XVII столітті на юридичному підгрунті і поступово поширюючись, пролягло між панами і простим народом, з'їдаючи енергію суспільного життя, дійшло до нас й переживає тепер існуючих”. У третьому підрозділі “М.Бердяєв про трансформацію свідомості, моралі і духовності росіян як передумови революційного насильства в Росії” зазначається, що реформа Петра I, як і реформа Івана IV була здійснена шляхом жахливого насилля над суспільством, народною душею та віруваннями. Заходи Петра I по відношенню до старообрядництва та старовірства з його блюзнірством за своєю суттю нагадували антирелігійні маніфестації більшовиків: та ж сама грубість, насильство, нав'язування “згори” відомих принципів, перервність органічного розвитку, заперечення традицій, той самий етатизм, гіпертрофія держави, створення бюрократичного прошарка, той самий централізм, те ж саме бажання різко і радикально змінити тип цивілізації. Звідси те величезне провалля, нездоланна відстань поміж верхнім та нижнім прошарком і як наслідок - відсутність “внутрішньої єдності”, “внутрішня розірваність” Росії як принцип її існування у післяпетрівську епоху. Звідси й та суперечність, яку було “знято” шляхом революційного насилля більшовиками: суперечність поміж свідомістю імперії, носієм якої виступали владні структури, та свідомістю революційно спрямованої інтелігенції. Така ситуація суттєво вплинула на формування світоглядно-політичного та моральнісного устремління того класу російського суспільства, який створював теорію існування суспільства, філософію і соціально-політичну доктрину. В імперській Росії зароджувалися найрадикальніші соціалістичні та анархістські ідеї, виникали різновиди розкольницької, фанатичної моралі. Історія формування світогляду Бєлінського з огляду на таке розуміння розвитку духовності виступає історією передбачення трагедії релігійної теодецеї, релігійної моральності: історією виникнення соціалістичних і атеїстичних ідей з морального пафосу, любові до добра та справедливості. Філософія, що концептуалізувала такий світогляд, була філософією проповідування тиранії і жорстокості заради майбутнього щастя людства. Так само і нечаївщина, викликана відчуттям сорому і провини перед власним народом, відповідальності за його долю, трансформувалася спочатку в принципи безбожної революційної аскези, а потім - в революційний деспотизм і нову мораль, яка виправдовувала знищення будь-кого з тих, хто виступав перепоною на шляху досягнення певної мети.

Розділ 4 “Теоретичне, ідеологічне обгрунтування і практика застосування насилля в нацистській Німеччині” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Ніцшеанське заперечення теодецеї та принципу дихотомії “добра” і “Зла” у релігійно-філософській традиції” зазначається, що Ф.Ніцше здійснив найбільш безжалісну, пристрасну й жорстоку атаку на християнство. Християнське співчуття було визначено Ф.Ніцше “найнездоровішим складником нашої хворої сучасності”. Там, куди лише сягне теологічний вплив, усі оцінки, згідно з висловлюванням Ф.Ніцше, перевертаються догори ногами: поняття “істинне” та “облудне” доконечно міняються місцями, те, що найзгубніше для життя зветься “істинним”, а те, що його підносить, підводить, підтверджує, виправдовує - зветься “облудним”... Відкидаючи моральні усталення добра та зла у християнстві, Ніцше виходив з бажання подолати психоемоційну ситуацію, у яку потрапили його сучасники. Дійсність історичного розвитку внутрішнього єства людської істоти, історичний шлях поєднання її внутрішнього “Я” з світом культури - моральністю визначалося Ф.Ніцше як “вигаданий світ”, в якому уявні причини (“бого”, “душа”, “я”, “дух”), й вигадані вчинки (під якими він розумів “гріх”, “спасіння”, “кара”, “прощення гріхів”) знецінюють й заперечують справжній, “вимріяний” світ людського буття. Той, хто має в собі хоч краплину “теологічної крові” стверджував Ф.Ніцше, ставиться до всього упереджено, лукаво й нечесно. “Чеснота”, “обов'язок”, “добро в собі”, загальне і знеособлене добро, на його думку, це вигадки, якими підтверджуються занепад і ослаблення життя. Ф.Нцше спробував звільнити моральну систему з під влади “історично виплеканих цінностей”. Він проголосив війну християнству з метою ствердити власну нову мораль, власний ідеал “надлюдини” і “нового суспільства”. Ця пропозиція, скорегована ідеологічно, перетворилась у ХХ столітті на “духовне” підгрунтя у створенні світоглядно-філософської концепції нацизму з її культивуванням насильства в якості вихідного й неодмінного чинника існування нації, суспільства та індивіда. У другому підрозділі “Теорія і практика застосування насилля і терору в нацистській Німеччині” зазначається, що за кожною окремою жертвою нацизму стоїть акт жорстокості, здійснений внаслідок національної деградації, передусім, деградації моральної. І придушення опозиції у нацистському русі, і масові смертні вироки, і ліквідація політичних супротивників, і ув'язнення в концтаборах, і депортація населення колонізованих територій, і масове знищення “расово-неповноцінних народів” здійснювалися у відповідності до ідеологеми нацизму: ідеї “позбавлення світу від багатовікової хвороби в есхатологічному протистоянні чистої та неповноцінної крові”, збереження “головного джерела сили народу” - його “расової чистоти”, боротьби проти “отруєння інтернаціоналізмом”, егалітаризму та пацифізму. У випадку з нацизмом маємо справу і з специфічним впливом на морально-світоглядну систему суспільної свідомості цілої нації. Пропаганда, ідеологічні впливи за допомогою засобів масової інформації, спеціальне виховання у “партійному дусі”, значною мірою затьмарювали свідомість людей, збільшували “історично привнесені” ушкодження їхньої моралі і моральності. Процес “переплавлення німецького народу” та його культури (термін, який належить особисто Геббельсу) відбувався у супроводі жорстоких акцій насилля і терору по відношенню до тих осіб, які не сприймали або ж відкрито заперечували нацистську політику та ідеали. У третьому підрозділі “Специфіка негативної трансформації морально-світоглядних парадигм в період застосування насильства і терору тоталітаристськими диктатурами у ХХ столітті” досліджуються психоемоційні типи населення Росії та Німеччини, і стверджується, що Ленін і Гітлер не змогли б здійснити свої задуми попри використання справжнього “перевороту в душі” народів. Підкреслюються намагання цілеспрямовано вплинути на психологію, підсвідомість найширших верств населення, спекуляції на відповідних прагненнях та мотивації. Зазначається, що твердження Леніна багато в чому були простим засобом цілеспрямованого маніпулювання свідомістю мас, заснованого на облудній брехні та використанні людської ницості, негідних інстинктів, заздрощів, обурення, агресії, люті, ненависті. Безпринципна і аморальна політика, тактика соціального одурення, грандіозної омани широких соціальних верств населення, практика ідеологічного промивання, або ж, точніше, вимивання мозку й так не дуже освіченого суспільного загалу, поєднувана з рішучим й жорстоким запровадженням насилля, залякування й терору, низвергненням, суцільним знищенням й викоріненням усіх, навіть потенційно можливих супротивників встановлених режимів. Феномен simplificateurs terribles (жахливих спрощенців) моралі, появу яких історик ХХ століття Якоб Буркхард передбачав у якості типового явища ХХ сторіччя, реально справдилися у соціально-політичній практиці більшовизму та нацизму.

Розділ 5 “Інтерпретації насильства в концепціях зарубіжної філософії” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі першому “Поняття “насильство” і “терор” в філософії Альбера Камю досліджується сутність розуміння феноменів насильства, терору і тероризму у так званому атеїстичному екзистенціалізмові. Насильство розуміється тут як породження кількох важливих факторів. Передусім - специфічної трансформації моральної свідомості та мислення, суспільного світогляду, бачення і розуміння світу: трансформації, яка стверджує в якості визначальних чинників моральної парадигми розум, історичні (секуляризовані) цінності, боротьбу інтересів, силу та цивільне право. Будь-яке моральне виправдання застосування сили у випадку неузгодженості суспільних та індивідуальних інтересів, на думку А.Камю, навіть якщо таке застосування передбачає захист благочинних ідеалів, неминуче обертається несправедливістю і насиллям. А.Камю фіксує інверсію моральної свідомості в якості абсолютного процесу. Ототожнення справедливості з рівноправством й занедбання благочинності, розуміється ним як наслідок низвергнення принципу божественого права та введення в історію принципа сили. Відображенням цього процесу та теоретично-філософському рівні вважає Камю гоббсівську заміну Всевишнього розумом, приклад світорозуміння, викладеного у трактаті Руссо “про громадянську угоду”. Ці концепції, так само як і Велика Французька революція, стверджує цей філософ, постулюючи необхідність трансформації історії у відповідності до принципів “всезагальної волі” та волі народу, природи і розуму, започаткували еру суто формального морального підходу до визначення людського буття. “Державний тероризм” і з'являється, на думку А.Камю, внаслідок впровадження жорсткого максималізму в політичну свдомість та суспільні дії. Логіка пристрасті до його впровадження як правило спрямовується на розбудову держави, де моральність народу проголошується відповідною тільки праву, й засновується на принципі тотожності природи та розуму. Саме така історична логіка, згідно з його розумінням, й привела до проголошення принципів, що зробили Велику Французьку революцію кривавою й заклали фундамент наступних тираній ХХ століття. У другому підрозділі “Онтологічний сенс революції та насильства. Спроби відновлення християнського гуманізму” досліджується філософія М.Бердяєва, який зазначив, що війни ХХ століття стали засобом спалення ілюзій щодо ідеалістичного сенсу історії. В наш час, стверджував Бердяєв, надзвичайно важко зрозуміти християн, які вважають революцію неприпустимою через те насильство та кров, що вона несе, і в той самий час вдаються до морального виправдання воєн. Війна приносить ще більше насилля, ще більше крові, ніж революція, зауважує він, війна виступає з точки зору християнської моралі ще більшим гріхом аніж революція. Ася історія у такому розумінні є значною мірою гріхом, кровопролиттям і насиллям. І для християнської совісті надзвичайно важко “прийняти” історію взагалі. Цю неприйнятність Бердяєв вважає основним парадоксом християнської свідомості. Християнство є історичним за своєю суттю, воно трактується як одкровення Всевишнього в історії, воно вносить відповідний смисл в історію й тим самим визнає саму можливість її змістовності, смислоздатності. І разом з тим воно неначе випадає з історії, фальсифікується історією, оскільки завжди виступає проти несправедливості та зла, що мають місце в історичних процесах. Духовна дезорганізація людей, що стала наслідком кризи християнства, (“дехристинізації” і “дегуманізації” в термінології Бердяєва) приводить до втрати духовного супротиву усяким різновидам навіювання та одержимості. І це є втрата самого принципу особистісності, якщо його розуміти як здатність протистояння злу. Відзначаючи можливі напрямки подальшої деградації особистісності людей (як напрямок розладу у бік тваринності, або ж розладу у бік перетворення на машиноподібну істоту) Бердяєв проголошує необхідність відродження християнства через створення нового типу духовності. Ця духовність, за визначенням Бердяєва, повинна стати пересторогою понівеченню індивіда силами соціальності та техніки і втіленням ідеї щодо боголюдськості, тобто не лише сходженням індивіда до Всевишнього, але й зверненням Всевишнього до індивіда. У третьому підрозділі “Розуміння насилля та агресії в психоаналітичних концепціях, інстинктивізмі та біхевіоризмі” висвітлюється історичний зв'язок між фройдистськими спробами пояснити випадки найжорстокішого насилля спадкоємністю дитинства: емоційною депривацією, тілесними покараннями (як чинниками впливу на психоемоційну структуру особистості та психологічного мотиву до дій насильства) та ідеями щодо спонтанності емоційних порухів та здатності будь-якої істоти до саморозрядження (К.Лоренц). Аналізується переорієнтація на соціальну поведінку особи та ті чинники, що стимулюють й викликають агресивність такої поведінки у біхевіоризмі (Б.Скіннер), розмежування “захисної, доброякісної” агресивності, що носить деструктивний, злоякісний характер (Е.Фромм). Доводиться, що теоретична концепція К.Лоренца як важливий соціально-психологічний феномен сучасної культури, у своїх ціннісних орієнтаціях веде до “морального дарвінізму”, і у певних випадках - до затемнення дійсних психологічних та соціальних причин агресивності. Стверджується необхідність не тільки позитивного, але й критичного сприйняття інших концептуальних ідей в системі пояснення насильства: ілеї А.Адлера щодо особистісної мотивації, психоемоційної динаміки та душевних станів індивіда, вчення Юнга щодо колективного несвідомого. Зазначається, що архетипи колективного несвідомого можуть виступати своєрідними когнитивними матрицями, які обумовлюють дію, тобто “спускають гачок” інстинктивної поведінки, в тому числі й поведінки деструктивної, однак не обов'язково подібне “вторгення” є основною причиною масових психозів, заворушень, заколотів та воєн. У четвертому підрозділі “Компаративістський аналіз поняття насилля в філософії К.Юнга та Е.Фромма” виокремлюється специфіка методологічно різних підходів до аналізу і розуміння феномену насильства у психоаналітичній теорії. Фромм не погоджується з абсолютизацією ролі деструктивних імпульсів, і звертається до глибинної мотивації й ціннісних орієнтацій, пов'язаних з втратою інтересу до життя. “Любов до мертвого”, “закорінілий нарцисизм” та “симбіозно-інцестуальний потяг” - ось три феномена, що за визначенням Е.Фромма, і складають “синдром розпаду”, що штовхає людину “знешкоджувати заради знешкодження” й “ненавидіти заради ненависті”. Досліджується фроммівське вчення щодо “форм насилля” (“злоякісних форм деструктивності” та інших, “ігрового насилля”, насилля, пов'язаного з особливими формами фрустрації, насилля, викликаного “потрясіннями віри”, “компенсаторного насилля” тощо). Вивчається методологія застосування Фроммом фройдистських постулатів (“сексуальної перверсії”, “анальносадистичного характеру” та “інстинкту смерті”) в дослідженнях паталогічниї, злоякісних форм орієнтації та поведінки (“некрофільного орієнтування” в термінології Фромма). Фромм визначає садизм, мазохізм, некрофагію та копрафагію не тільки як відхилення від звичайних норм сексуальної поведінки, але й як фундаментальну форму перверсії, підгрунтя якої пов'язує з особливостями соціальних процесів: інтелектуалізацією, квантифікацією, абстрагуванням, бюрократизацією й уречевленням - знаковими рисами життя суспільства у ХХ столітті. К.Юнг, як і Е.Фромм, вважає індивіда “єдино можливим носієм розумум та життя” так само, як і джерелом “найзгубніших злочинів”. Різні смислові контексти колективного несвідомого, на думку К.Юнга, можуть виявлятися і виявляються в реальності тільки через конкретного індивіда. Індивід є носієм архетипів й енергії несвідомого. Проте, на відміну від позиції Е.Фромма, юнгівські архетипи діють самі по собі, “використовуючи” людську істоту в якості “сліпої зброї”. Такі поняття, як “надлишок психічної енергії”, “позитивна та негативна психічна інфляція”, “індивідуалізм та колективізм”, “фанатизм та скептицизм”, “влада та бунт” у вченні К.Юнга стають зрозумілими в сфері його пояснень дії принципа взаємодії протилежностей. К.Юнг стверджує, що існує певна напруга між протилежностями, які виступають джерелом психічної енергії. Ці протилежності в окремих випадках досягають стану синтеза (“гомеостаза”). Проте існують й ситуації, коли кожна з таких протилежностей переходить в різку опозицію одна до одної (ситуацій “енетиодромії”). Компенсаторна взаємодія таких протилежностей, скажімо, коли зовнішньо компенсуються залишені поза увагою внутрішні потреби людської істоти, відбувається, на думку К.Юнга, через екстерналізацію пригніченого змісту психічного. Звідси, за словами В.Одійніка, випливає, що там, де має місце психологічна невпевненість, стурбованість та жах, там виникає потреба в безпеці, порядку та силі. Де відчувають свою індивідуальну слабкість й нікчемство, з'являється потреба в колективній силі та погорді. Де відсутня впененість в собі й самосвідомість, там закликають до підйому освіти, наукових досліджень та організації. Де немає самоідентичності, там прагнуть ідентифікації з групою. Якщо у індивіда відсутня особистісна віра, а релігійним переживанням не надається належна увага, там їх місце займає участь у колективних секулярних рухах та зацікавленість модними ідеологіями... Там, де ірраціональні, примітивні, агресивні іпульси індивідуальної душі заперечуються й подавляються, там вони дають про себе знати у вигляді масової розпусти, корупції та злочинності. І,нарешті, коли душа індивіда знаходиться у стані розбрату із собою, виникають класові, расові та національні війни.