Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтеграція вітчизняного культурно- історичного досвіду в сучасну українську державотворчу концепцію (соціально-філософський аналіз)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Дослідження процесу національного державотворення безпосередньо зумовлене потребами практики, насамперед формуванням в Україні громадянського суспільства й необхідністю побудови правової, демократичної, соціальної держави, виховання людини-патріота, громадянина. Цей стратегічний курс зафіксовано історичним вибором українського народу 1991 року. Незалежність, демократія, свобода… Як не просто їх утвердити в життя без збочень, суб'єктивних нашарувань, без порушення одвічних національних і загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Україна стала на шлях реформ, для здійснення яких потрібні інноваційні ідеї, інтелект, розум, воля, цілеспрямованість, терпіння, згуртованість, злагода, патріотизм.

Обґрунтування ідеології реформ розгортається в різних напрямках. Одна група вчених переконана, що провідні ідеї українського національного державотворення ХХI сторіччя можуть сформуватися лише на базі західних цінностей. Друга - не менш однозначно обстоює ідею ефективності східних пріоритетів, особливо орієнтацій на Росію. Не заперечуючи значущості висновків жодної з них, ми все ж обґрунтовуємо іншу точку зору: і західні, і східні орієнтації можуть бути для України ефективними лише за однієї умови: якщо їхні провідні ідеї реалізуються на міцному підґрунті української культурно-історичної традиції, узгоджуються з власною державобудівничою тенденцією. Узгодження інтересів, соціально-політична злагода і духовна єдність на ґрунті національної ідеї, успішне здійснення перетворень і стабільність суспільного розвитку потребують осягнення першоджерел нашого національного єства і повернення до них. Крок у майбутнє має бути виваженим, упевненим, мудрим, з урахуванням досвіду західних і східних культур, а глибинні його засади, на думку автора, повинні базуватися на вітчизняному культурно-історичному досвіді, загальнолюдських гуманістичних цінностях, наукових надбаннях у галузі соціально-гуманітарних дисциплін. Визначення місця і ролі кожного із зазначених джерел у державобудівничому процесі є завданням виняткової актуальності. Щодо культурно-історичного досвіду, то, як відомо, у період існування УРСР він не лише обмежувався, принижувався й спрощувався, а й частково переслідувався, таврувався як «націоналістичний», «ворожий соціалістичному і комуністичному будівництву», залишаючись при цьому невідомим пересічному українцеві. Тим часом він містить цілу низку фундаментальних державотворчих ідей та обґрунтувань.

Важливість наукової розробки теми посилюється також потребами чіткого спрямування визначального вектора розвитку українського суспільства на зламі тисячоліть. Без ґрунтовного осмислення питань - хто ми, куди йдемо і що маємо робити - будь-яке починання залишається незавершеним, організаційні заходи - малоефективними, дії - марними. І головне джерело відповіді на ці запитання знаходимо знову ж таки у вітчизняному культурно-історичному досвіді. Він складався, викристалізовувався впродовж сторіч. На часі усвідомити його суть і спрямованість, можливі перспективи розвитку в майбутньому. Цим багато в чому буде визначатися стратегія перетворень, першочергових заходів, відповідних прогнозів.

Актуальність даному дослідженню надає й безпосередньо епістемологічне завдання: визначення змісту, структури та складових вітчизняного культурно-історичного досвіду, інтерпретація зв'язків між його різними сферами, системне висвітлення механізму інтеграції внутрішнього життя народу в органічну цілісність та означення науково-філософських підвалин процесу розбудови української державності. І хоч до культури, історії й досвіду апелюють сьогодні досить часто, глибинний світоглядний зміст цього феномена ще не розкрито.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Весь комплекс досліджень цієї дисертації є складовою частиною загальнодержавної програми «Концепція сталого розвитку України» та дослідницьких тем відділу соціальної філософії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України «Громадянське суспільство і правова держава в Україні: проблеми та перспективи становлення» (державний реєстраційний номер 0101U001468) і Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка «Відродження і розвиток національно-традиційної культури українського народу» (державний реєстраційний номер 0101U003161).

Ступінь наукової розробленості проблеми. Огляд та систематизація літератури, присвячені аналізованій проблематиці, дозволяють виокремити принаймні кілька взаємопов'язаних між собою тематичних напрямків суспільної думки щодо усвідомлення сутності культурно-історичного досвіду та його трансформації в систему державотворчих цінностей.

Вагому роль в осмислення самого поняття «культурно-історичний досвід» внесли праці М. Бердяєва, Г. Гегеля, М. Данилевського, Е. Дюркгейма, І. Канта, Р. Коллінгвуда, О. Конта, Дж. Локка, К. Маркса, Ш. Монтеск'є, М. Ноттурно, Х. Ортеги-і-Гассета, В. Парето, К. Поппера, М. Пруста, Ж.-Ж. Руссо, Г. Сковороди, П. Сорокіна, Г. Спенсера, А. Тойнбі, І. Фіхте, М. Гайдеггера, О. Шпенглера, К. Ясперса та ін., ідеї класиків соціально-політичної думки М. Вебера, Т. Парсонса, Ф. Тьонніса щодо кардинальної зміни соціально-політичних цінностей суспільства, які передбачають вільне від державної регламентації утвердження різноманітних форм господарювання. Таке бачення ґрунтувалося на твердженні М. Вебера про те, що «демократичні цінності автоматично не виникають», а процес перетворень безпосередньо залежить від творення демократичного ладу в окремо взятій країні, за існування якого її громадяни «відчували б себе суб'єктами, а не об'єктами політики».

Проблема інтеграції соціального досвіду в систему державотворчих цінностей досить плідно репрезентована в теорії «соціального розвитку» (Е. Гідденс, Ш. Ейзенштадт, А. Етціоні, Д. Лернер, У. Мур, У. Ростоу та ін.) і «політології розвитку» (Г. Алмонд, Л. Біндер, С. Верба, П. Друкер, Р. Інглегардт, С. Ліпсет, Дж. Мейс, Л. Пай, С. Хантінгтон, В. Цапф та ін.). Ці теорії ґрунтуються на тому, що інтеграція - це своєрідний комплекс сукупних суспільно-історичних, державо-правових, морально-психологічних та культурологічних зрушень, до яких належать, з одного боку, вивільнення науки, мистецтва, освіти з-під контролю релігії, а з іншого - зростання поділу праці й питомої ваги промисловості в соціальному розвитку за умов постіндустріального суспільства - інформаційних технологій. При цьому перетворення відбувається в усіх головних складових соціальної системи (економічній, політичній, правовій, культурологічній тощо), але вибір модернізаційного розвитку починається і здійснюється саме у сфері політики через вияв політичної волі до змін.

У вітчизняних суспільних науках радянських та пострадянських часів до теоретичних аспектів проблеми трансформації культурно-історичного досвіду так чи інакше зверталися Т. Алексєєва, О. Ахієзер, Є. Басов, І. Берлін, П. Гайденко, Г. Горак, Г. Заїченко, В.Іванов, В. Ігнатов, В. Іноземцев, М. Карлов, М. Кейзеров, А. Ковальов, О. Кривуля, Б. Курашвілі, К. Любутін, К. Майданник, М. Мамардашвілі, А. Мельвіль, Г. Мирський, І. Надольний, В. Нерсесянц, О. Панарін, І. Пантін, О. Рахова, О. Яценко.

Плідні соціально-філософські ідеї містяться безпосередньо і в культурно-історичній спадщині українців від найдавніших часів і до наших днів. Серед учених та діячів культури, які зробили найбільш вагомий внесок у вивчення цього питання, слід назвати насамперед В. Антоновича, М. Аркаса, Д. Багалія, В. Винниченка, І. Вишенського, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, Д. Донцова, В. Жаботинського, М. Костомарова, П. Куліша, В. Липинського, І. Лисяка-Рудницького, М. Лівицького, І. Нечуя-Левицького, І. Огієнка, С. Оріховського, П. Орлика, О. Потебню, Л. Українку, І. Франка, Д. Чижевського, Т. Шевченка, Д. Яворницького.

Необхідність критичного осмислення нинішнього стану розвитку українського суспільства спонукає вітчизняних учених до розгляду окремих аспектів трансформації культурно-історичного досвіду та застосування надбаного на його основі методологічного арсеналу з метою осягнення різних феноменів суспільно-політичної практики. У такому розумінні до зазначеної проблеми звертаються: В. Андрущенко, В. Баран, А. Бичко, І. Бичко, О. Білий, І. Бойченко, М. Брайчевський, Г. Волинка, Є. Головаха, Г. Горак, В. Горський, Л. Губерський, О. Гуржій, І. Дзюба, М. Жулинський, О. Забужко, В. Загороднюк, Л. Залізняк, Ф. Заставний, Г. Касьянов, В. Кізіма, П. Кононенко, С. Кримський, В. Крисаченко, С. Кульчицький, О. Лактіонов, В. Лісовий, Я. Любивий, В. Лях, М. Молчанов, Б. Новіков, Ю. Павленко, В. Пазенок, Б. Парахонський, А. Пашук, В. Пащенко, В. Петров, М. Попович, В. Потульницький, В. Рижко, Т. Розова, В. Сергійчук, В. Смолій, В. Табачковський, П. Толочко, Ю. Шаповал, В. Шевчук, В. Шевченко, Ю. Шемшученко, В. Шинкарук, Д. Яневський, В. Ярошовець, Т. Ящук.

Особливо слід відзначити плідні для нашого дослідження ідеї, а також безпосередньо присвячені формуванню української державобудівничої концепції політологічні пошукові праці В. Бабкіна, В. Беха, Є. Бистрицького, О. Білоуса, Д. Видріна, А. Гальчинського, С. Грабовського, І. Дергачова, В. Журавського, Ю. Іщенка, М. Кириченка, В. Кравченка, В. Кременя, І. Кураса, В. Левандовського, В. Литвина, О. Майбороди, С. Макєєва, М. Михальченка, І. Мойсеєва, П. Музиченка, В. Небоженка, В. Олексюка, І. Паська, Ю. Пахомова, В. Полохала, П. Радька, Ю. Римаренка, О. Розумкова, П. Сауха, О. Скаленка, М. Стріхи, Д. Табачника, В. Тація, В. Ткаченка, Ю. Тодики, М. Томенка, Б. Холода, М. Цвіка, Л. Шкляра, В. Якушика.

Узагальненню політичного досвіду розбудови незалежної української держави в період 1991-2000 років та змістовному аналізу сучасного українського суспільства як складної самодостатньої, відкритої соціальної системи, що саморозвивається, самостверджується і здатна забезпечити соціальність та громадянську складову, сприяли наукові доробки М. Багрова, З. Бжезинського, Т. Гашовської, В. Горбуліна, М. Гореня, В. Гриньова, М. Гриценка, Д. Кіна, Л. Лук'яненка, Є. Марчука, В. Чорновола, І. Юхновського.

До цього ж блоку джерельної бази осмислення зазначеної проблематики належать також виступи, заяви, інтерв'ю державних та політичних діячів, зокрема Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Медведчука, О. Мороза, І. Плюща.

У концептуальному плані принципове значення для розробки теми дослідження мають і такі фундаментальні праці, як «Людська діяльність - пізнання - мистецтво». - К., 1977 (В. Іванов) у якій глибоко проаналізована категорія «досвід», «Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду». - К., 1996 (В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко), «Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації». - К., 1998 (В. Кремень, В. Ткаченко), «Українська державність у XX столітті: Історично-політологічний аналіз». - К., 1996 (В. Адамський, Є. Бистрицький, О. Білий та ін.), «Етнос. Нація. Держава. Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду». - К., 2000 (Ю.І. Римаренко, Б.В. Попов, М.М. Вівчарик, Л.Є. Шкляр та ін.), «Соціальна, правова держава в Україні (проблеми теорії і практики)». - К., 2000 (О. Скрипнюк), опубліковані останнім часом. Переосмислення історичного досвіду українського народу на шляху самоствердження себе як суб`єкта державотворення здійснюється в них в органічній єдності з пошуком тієї загальнонаціональної ідеї (ідеології, концепції), на якій має базуватися сучасна розбудова держави. Загальний висновок авторів названих монографій співзвучний з нашою концепцією, яка продовжує наукову розробку зазначеної проблеми.

Теоретичні дослідження західних і вітчизняних учених з проблеми модернізації українського суспільства у вітчизняній науці концептуально систематизовані в докторських дисертаціях С. Катаєва «Соціальна трансформація сучасного українського суспільства» (Київ, 1998), В. Беха «Соціальний організм: філософсько-методологічний аналіз» (Київ, 1999), В. Горбатенка «Модернізація українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів» (Київ, 1999).

Спираючись на усі щойно зазначені напрацювання автор здійснив розгляд такого важливого аспекту сучасного державотворення, як інтеграція вітчизняного культурно-історичного досвіду в українську державобудівничу концепцію, котрий залишається ще недостатньо вивченим. Це пов'язано насамперед з його компрометацією внаслідок орієнтації попередніх (радянських) підходів на макропоняття (сучасна доба, світова система, світовий революційний процес, міжнародний комуністичний рух тощо), а також з неадекватним розумінням альтернатив моделі, яка загрожує втратою вітчизняної культури, національної ідентичності й безперспективністю утвердження нової, сучасної. Попри досить глибокий аналіз українськими вченими різних аспектів процесу державотворення недостатньо висвітленими, не чіткими залишаються самі контури української державобудівничої концепції, її суть, структура і спрямованість; мало вивчене питання про джерела її формування; потребують більш чіткого визначення місце та роль у ній вітчизняного культурно-історичного досвіду, особливості його трансформації в єдину систему державотворчих цінностей; низка питань виникає і у зв'язку з відпрацюванням механізмів опанування цього досвіду, проблемами формування культурно-історичної свідомості, світоглядної природи національної духовності та громадянської позиції особистості; варто було б спрогнозувати варіанти, напрямки розвитку України в новому сторіччі. Зазначені проблеми спонукають до поглибленого дослідження їхньої специфіки в межах соціально-філософського знання. З урахуванням масштабності поставлених завдань автору вдалося окреслити низку деяких аспектів цих важливих проблем, що відкриває широкі можливості для подальших досліджень як самого феномена «культурно-історичний досвід», так і його реконструкції в сучасному та майбутньому суспільному бутті.

Об'єкт дослідження - українська світоглядна державобудівнича концепція, її зміст та спрямованість.

Предмет дослідження - особливості інтеграції вітчизняної культурно-історичної спадщини, історичної свідомості та національної духовності в умовах утвердження української державності.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є системний соціально-філософський аналіз реконструкції вітчизняного культурно-історичного досвіду та його залучення в структуру сучасної української державотворчої концепції.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовно розв'язати такі дослідницькі завдання:

- виявити методологічні підвалини та головні джерела формування української державобудівничої концепції, визначивши її основні складові елементи та конституційні засади;

- здійснити комплексний аналіз сутності поняття «культурно-історичний досвід»;

- з'ясувати місце українського культурно-історичного досвіду як прояву загальнолюдського феномена в геополітичному європейському просторі та взаємодії західної і східної цивілізацій;

- розкрити особливості інтеграції вітчизняного культурно-історичного досвіду в систему державобудівничих цінностей;

- виявити ознаки оптимального вектора інтегрування загально-національних і регіональних інтересів;

- означити специфіку формування багатопартійної системи в процесі становлення української державності та ставлення різних партійних блоків до національного культурно-історичного досвіду;

- на підставі аналізу сучасних етнонаціональних процесів на теренах України, розкрити роль національного контексту історії в консолідації суспільства та формуванні загальнонаціональної свідомості;

- з'ясувати роль та імперативність національної культури як носія життєвих людських значущих змістів;

- осмислити культурно-історичний досвід як підґрунтя легітимності реформаторської діяльності, реальні можливості його залучення до державотворчого процесу;

- показати специфіку формування історичної свідомості особистості на основі бівалентного характеру світоглядної природи національної духовності;

- розглянути особливості і характер національної самосвідомості, її природу, роль в об'єднанні українського народу навколо національної ідеї - розбудови сильної, демократичної, незалежної України;

- з'ясувати роль культурно-історичної свідомості у процесі формування громадянина і вихованні національної політичної еліти, здатної до реконструкції вітчизняного культурно-історичного досвіду для забезпечення поступального руху України до громадянського суспільства.

Теоретико-методологічними засадами дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних філософів, політологів, правознавців, фахівців у галузі методології науки, соціальної філософії та суспільної практики. Провідним методологічним інструментарієм дисертації є фундаментальні дослідницькі засади наукового аналізу - принципи об'єктивності, системності, цілісності, єдності історичного та логічного, детермінізму, розвитку і взаємозв'язку. Автор дисертаційного дослідження виходив з того, що вітчизняний культурно-історичний досвід - це самобутній соціокультурний феномен, який посідає визначальне місце в структурі сучасної української державотворчої концепції.

До аналізу проблеми застосовувалася методологія соціальних та символічних репрезентацій і принципів етнічної ідентифікації, розроблена вітчизняними (В. Андрущенко, Є. Бистрицький, І. Бойченко, В. Винниченко, Г. Горак, Д. Донцов, М. Драгоманов, О. Забужко, В. Іванов, М. Костомаров, В. Коцюбинський, В. Крисаченко, С. Кульчицький, В. Липинський, М. Михальченко, М. Мокляк, Б. Попов, М. Попович, В. Титов, М. Томенко, В. Шинкарук, Т. Ящук тощо) та зарубіжними (Р. Арон, О. Ахієзер, М. Барг, Г. Батіщев, І. Берлін, Д. Мейс, О. Субтельний, А. Тойнбі, К. Ясперс тощо) дослідниками, а також вчення про соціальні взаємодії, розроблене сучасними українськими філософами (І. Бойченко, В. Волович, Г. Горак, О. Даніл'ян, В. Кремень, О. Кривуля, О. Лазоренко, М. Михальченко, М. Надольний, В. Огірчук, В. Пазенок, В. Тарасенко, В. Шамрай тощо).

У дисертаційному дослідженні застосовувалися методи структурного функціоналізму і синергетики, які полягають, зокрема, у тлумаченні предмета дослідження як цілого, як системи з її структурними компонентами і в аналізі взаємодії національних і міжнародних державотворчих стратегій (Є. Анчел, Д. Арель, М. Барг, М. Бахтін, О. Білий, М. Блок, М. Булатов, Є. Головаха, Б. Головко, В. Горський, І. Дзюба, П. Друкер, В. Загороднюк, В. Кізіма, А. Конверський, С. Кримський, І. Курас, В. Лях, М. Мокляк, В. Рижко, Ю. Римаренко, В. Табачковський, В. Шинкарук, Л. Шкляр).

Автор прагнув використати можливості практичного підходу в державотворчому процесі, матеріалізовані у безпосередній діяльності політичних інституцій, оцінюючи конкретні результати їхньої ефективності. Важливе методологічне значення для розв'язання поставленої проблеми мали теоретичні положення про сутність держави, політики, економіки, права, культури, історії, співвідношення формаційного та цивілізаційного підходів до інтерпретації історичного процесу загалом та певних його періодів (М. Баун, І. Бойченко, К. Гаджиєв, М. Грушевський, В. Ігнатов, Дж. Коллінгвуд, М. Костомаров, С. Кульчицький, Я. Любивий, Б. Новіков, О. Ольжич, Х. Ортега-і-Гассет, В. Рижко, К. Поппер, Т. Розова, О. Скаленко, В. Ткаченко, А. Тойнбі, Ю. Шемшученко, О. Шпенглер, К. Ясперс).

Методологічні підвалини дисертації базуються також на соціально-філософській теорії суб'єктно-об'єктних та суб'єктно-суб'єктних відносин (І. Зязюн, В. Лекторський, К. Любутін, П. Копнін, Ф. Прокоф'єв, Н. Хамітов, В. Ярошовець), концепції національного характеру та українського менталітету (М. Аркас, Є. Бистрицький, А. Бичко, І. Бичко, В. Винниченко, П. Гнатенко, В. Горський, Л. Губерський, Д. Донцов, М. Драгоманов, О. Забужко, М. Костомаров, С. Кримський, І. Курас, В. Липинський, Б. Парахонський, М. Попович, Д. Чижевський, В. Шинкарук).

У роботі враховувалися й постмодерністські філософські пошуки останнього десятиріччя та історична компаративістика (В. Багінський, С. Грабовський, Г. Заїченко, С. Кримський, В. Личковах, В. Лук'янець, Л. Матвєєва, Ю. Морозов, Г. Носова, В. Окороков, Н. Поліщук, В. Пронякін, В. Фадєєв), а також теорії персонально-хронологічного аналізу, вчення про архетипи національної культури та історії.

Дотримання принципу об'єктивності сприяло використанню автором різних статистичних та інформаційних даних, матеріалів міжнародних та вітчизняних наукових конференцій, результатів соціологічних досліджень.

Наукова новизна дослідження полягає в цілісній соціально-філософській реконструкції сутності, змісту та спрямованості вітчизняного культурно-історичного досвіду, визначенні його місця і ролі в сучасній українській державотворчій концепції, розкритті основних засад і джерел її формування та можливостей поєднання інноваційних моделей суспільно-політичного розвитку демократичних країн світу з узагальненим досвідом реформаторської діяльності протягом десятиріччя незалежності України.

Автором у процесі дослідження отримані результати та висновки, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

? обґрунтовано, що зматеріалізований різними формами діяльності людини культурно-історичний досвід як складова сукупної суспільної практики конкретного соціуму - це самобутній неповторний синтез знань (наукових та позанаукових), навичок, умінь, оцінок, почуттів, традицій, звичаїв та інших актів і станів, набутих членами суспільства у процесі безпосередньої життєдіяльності і спрямованих на розв'язання проблем їх функціонування та розвитку. Його розпредмечення може виступати продуктивною формою засвоєння суспільством раціональних здобутків практики, історичного розвитку, умовою оволодіння об'єктами і єдності існування та використання чуттєвого та раціонального, безпосереднього та опосередкованого знання;

? установлено, що культурно-історичний досвід об'єктивно виконує функції найвищої легітимації процесу формування уявлень про світ загалом і місце людини в ньому зокрема, а також реорганізації конкретного соціуму. Він є підґрунтям реформування суспільного устрою, соціальних відносин, типів поведінки, способу життя, реалізуючись і як вольовий імпульс, що забезпечує тривалу організацію соціальності, і як джерело суспільної мотивації окремої людини, соціальних груп, інституцій, суспільства в цілому;

? виходячи з того, що вся культура є результатом і носієм життєзначущих людських змістів і кожний індивід відкриває їх у процесі життєдіяльності, інтеріоризуючи у внутрішні духовні надбання, завдяки чому розвивається в особистість, доведено, що цілісну систему ціннісних орієнтацій українського народу і тип культури, який би став підґрунтям державності, необхідно формувати на духовно-культурному і морально-етичному потенціалі нації;

? доведено, що вітчизняний культурно-історичний досвід, світовий досвід розбудови демократичних держав та інноваційні моделі суспільно-політичного розвитку - це визначальні джерела формування української державобудівничої концепції. Окремими джерелами у цьому формуванні є теоретико-методологічні надбання в галузі політико-правових наук, соціальної філософії, досвід розвитку країн СНД, узагальнений досвід реформаторської діяльності протягом 10-ти років незалежності;

? простежено конкретні форми буття культурно-історичного досвіду, якими є олюднена природа та техногенні надбання у єдності з цілісним соціальним організмом, а способом його трансформації - суспільна практика, освіта, навчання і виховання. Звідси, структурна модель української державобудівничої концепції визначається змістом образу майбутнього у формі соціального ідеалу - суверенності, побудови правової, демократичної, соціальної держави з її функціональними інституціями;

? з'ясовано, що факт феноменальної здатності українського народу до самозбереження, самоідентифікації за умов тривалого перебування у складі різних держав є підставою для констатації наявності незалежного від окремих індивідів ментального утворення, яке може бути виявлене та усвідомлене за допомогою філософського осмислення сутності національної ідеї. Ця ідея має духовно зумовлену самостійність, яка визначається конкретними обставинами національно-визвольної боротьби, віковічним прагненням українців до незалежності та права на державницьке волевиявлення;

? доведено, що історико-національний характер, традиції, система внутрішніх соціальних зв'язків, своєрідне усвідомлення свого призначення у світі, відчуття гідності, самоповаги і самовизначення громадянина - все те, що формує феномен культурно-історичного досвіду, має особливу специфіку функціонування в якості атрибутивної частини єдиного, розвиненого у соціальному часі і просторі геокультурного демографічного і техногенного процесу та світового співробітництва;

? виявлено, що ця специфіка визначається особливими тенденціями розвитку сучасної України у відповідності з принципом «золотої середини» між техногенно-модерністською (західною) і традиційно-консервативною (східною) цивілізаціями. Їх постійна взаємодія спричиняє появу «гібридних» суспільств з техногенною культурою на традиційному ґрунті. До них належить й Україна, де поєднуються специфічність традиційної культури і технократичної цивілізованості, національна ідея і система чинників західного способу функціонування, пересадженого на український ґрунт. Тобто це самоідентифікація, самобутній шлях розвитку у межах дихотомії власних перспектив та альтернативної нетрадиціоналістської культури на ґрунті власного культурно-історичного досвіду;

? доведено, що десинтезація культурно-історичного досвіду впливає на розбіжність загальнонаціональних та регіональних інтересів. Їх гармонізація та оптимізація у державотворчому процесі знаходиться у площині соціальної цілісності, де як інтереси держави та нації, так і інтереси регіонів є однаково значущими і важливими для країни. Така модель спроможна уникнути як регіонального егоцентризму та хаосу, так і прагнення поглинути регіональні інтереси національним центром. Вагомості в даному випадку набуває унітарно-децентралізована модель адміністративно-територіальної організації, яка може бути найоптимальнішим розв'язанням проблеми інтегрування загальнонаціональних інтересів і спроможна закласти й ефективно розвивати єдину систему національних державобудівничих цінностей;

? висвітлено, що одним із факторів специфічного формування української багатопартійної системи є неоднозначне ставлення до вітчизняного культурно-історичного досвіду: партії лівого спрямування, здебільшого, сприймають його в контексті загальнослов'янської, проросійської орієнтації; праві - переважно наголошують на унікальності, абсолютній самостійності; центристи головним чином помірковані щодо можливостей його трансформації;

? з'ясовано, що у контексті парадигм соціокультурної ідентичності українського суспільства (толерантність як світоглядний принцип, плюралізм ціннісних орієнтацій, конфесій, стилів життя, універсалістська етика, екосвідомість, самореалізація і самоактуалізація особистості) доцільно звернути особливу увагу на формування постромантичного, поміркованого національно-демократичного світогляду, котрий є реальністю в багатьох консолідованих полінаціональних державах;

? розкрито механізм реалізації державотворчого потенціалу культурно-історичного досвіду через історичну пам'ять народу, яка формує духовну атмосферу суспільства, систему моральних і культурних цінностей, допомагає йому визначити власне місце у історичному розвитку, підкреслено - взаємозв'язок історії та культури розкривається через особистість, яка створює історію й водночас виховується нею;

? реконструйовано місце національної ідеї та національної самосвідомості в реалізації права нації на існування як етнічної спільноти;

? установлено, що притаманне історичній свідомості розуміння інваріантності минулого та альтернативності майбутнього передбачає моральну відповідальність громадянина перед історією за здійснене ним. Формування громадянської позиції особистості на ґрунті національної свідомості і волевиявлення своєї свободи - головний орієнтир поступального руху України до громадянського суспільства.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Отримані результати дають обґрунтоване цілісне уявлення як про інтеграцію вітчизняного культурно-історичного досвіду в структуру національної державотворчої концепції, так і про її зміст. Це дозволяє здійснити перехід від розгляду окремих складових частин цієї концепції до її системного формування з урахуванням усіх компонентів, взаємозв'язків та взаємовпливів між ними.

Теоретичне узагальнення вітчизняної культурно-історичної спадщини дає змогу окреслити головні напрямки та механізми практичної реалізації національної політики розбудови української держави в межах нових політичних реалій на зламі тисячоліть, які можуть бути використані суб'єктами політико-управлінської діяльності.

Висновки і рекомендації дисертації можуть бути використані при розробці відповідних законопроектів, у практичній роботі владних і господарських структур на місцях. Робота може сприяти політичним організаціям країни у виробленні ними стратегії та системи цілей, програм, ідеології, адекватних характеристик багатовимірності процесу суспільного оновлення, що оптимізуватиме творення сучасної вітчизняної концепції державного будівництва в Україні.

Крім того, практичне значення виконаної роботи полягає в тому, що її висновки можуть стати підґрунтям для оновлення застарілих схем і методик викладання широкого кола філософських, політологічних, історичних, культурологічних та педагогічних дисциплін.

Дисертаційні матеріали використовувалися в опублікованих у співавторстві посібниках «Політологія» (Київ: Генеза, 2000. - 314 с.) та «100 відповідей на запитання з історії України» (Опішне: Українське народознавство, 1998. - 424 с.).

Матеріали дослідження використані як інформативне джерело при розробці тем держзамовлення у відділі соціальної філософії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України та на кафедрі філософії Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка. Частково матеріали також використовувались викладачами цієї кафедри при викладанні курсів з філософії для магістрів та аспірантів, спецкурсів «Філософія освіти», «Культура як засіб соціалізації особистості», «Проблеми комунікації», «Політика держави щодо православної церкви в Україні ХХ сторіччя».

Апробація результатів дослідження. Основні результати та висновки роботи доповідалися на засіданнях відділу соціальної філософії Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, на наукових семінарах Інституту вищої освіти АПН України та кафедри філософії Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка.

Головні положення та результати дослідження повідомлялися та обговорювалися на багатьох конференціях, серед яких варто назвати такі: Республіканська наук.-теорет. конфер. «Соціальні проблеми праці» (Хмельницький, 1989), Друга Полтавська наук. конфер. з історичного краєзнавства (Полтава, 1991), «Релігійна традиція в духовному відродженні України» (Полтава, 1992), Міжнародна наук. конфер. «Актуальні проблеми дослідження філософської культури східних слов'ян ХI-XVIII сторіч», присвячена 270-річчю з дня народження Г.С. Сковороди (Полтава, 1993), Всеукраїнська наук. конфер. «Національна ідея в духовній культурі України XIX-XX сторіч» (Полтава, 1993), Всеукраїнська наук. конфер. «Православ'я і культура: історія і сучасність» (Полтава, 1994), Всеукраїнська наук. конфер. «Гуманітарна освіта як важливий фактор формування національної самосвідомості студентів та учнів» (Полтава, 1995), Наукова конференція до 130-річчя з дня народження М.С. Грушевського (Полтава, 1996), Наук.-теорет. конфер. «Національна революція в Україні: правда і вигадки» (Полтава, 1997), Міжнародна наук. конфер. «Педагогічна практика та філософія освіти» (Полтава, 1997), Всеукраїнська наук. конфер. «Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть» (Київ, 1999), Міжвідомчий філософський семінар «Філософська антропологія і соціокультурні процеси на Гетьманщині» (Чернігів, 1999), Міжнародна наук.-практ. конфер. «Освіта і доля нації» (Харків, 1999), Всеукраїнська наук. конфер. «Християнство і культура» (Полтава, 2000), Наук.-практ. конфер. «Природа, технологія, культура» (Київ, 2000), Методологічний семінар «Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи» (Київ, 2000), Наук.-практ. конфер. «Демократія на пострадянському просторі: теорія і практика» (Сімферополь, Ялта, 2000), Всеукраїнська наук.-практ. конфер. «Актуалізація ідей антропоцентризму в умовах реформування загальноосвітньої і вищої школи» (Полтава, 2001), Міжнародна наук. конфер. «Релігійна свобода: мас-медіа, освіта і церква як суспільні фактори утвердження» (Київ, 2001), «Круглий стіл» Верховної Ради України та газети «Голос України» «Роль української інтелігенції в розбудові держави» (Київ, 2001).

За матеріалами дослідження читаються авторські спецкурси «Вітчизняний культурно-історичний досвід і сучасний державотворчий процес в Україні» та «Людина - культура - історія» для магістрантів Полтавського педагогічного університету ім. В.Г. Короленка (1998-2001 роки).

Публікації. Результати дослідження опубліковані автором у власній монографії (18,4 авт. арк.), та монографії, спільній з В.О. Огнев'юком (авт. - 4,1 д.а.), двадцяти трьох статтях у фахових наукових виданнях, 16 збірниках наукових праць і конференцій, двох навчальних посібниках.

Структура та обсяг дисертації зумовлені специфікою її предмета та логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, п'яти розділів, які містять вісімнадцять підрозділів, висновків та списку використаної літератури, який налічує 460 позицій. Загальний обсяг - 402 сторінки друкованого тексту.

Основний зміст роботи

український культурний самосвідомість національний

У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано ступінь розробленості проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження і зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкрито її теоретико-методологічні засади та джерельну базу, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист. Встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, описано форми апробації його результатів із зазначенням особистого внеску здобувача.

У першому розділі «Історичні засади формування української державобудівничої концепції» на підставі філософської парадигми державотворення окреслені конкретні віхи на шляху формування ідеалу незалежної України, охарактеризовані методологічні підвалини та головні джерела формування української державобудівничої концепції, описана її структура, розкриті конституційні засади державотворчого процесу.

На підставі всебічного соціально-філософського аналізу сучасних модернізаційних процесів у дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що наукове забезпечення поетапного утвердження незалежного розвитку України полягає у визначенні обґрунтованих концептуальних засад державотворення, які мають виявити напрямок його розвитку, можливі етапи та завдання і стануть підвалинами державотворення як свідомого цілеспрямованого діяння. До головних джерел української державобудівничої концепції можна віднести:

? вітчизняний культурно-історичний досвід;

? теоретичні надбання в галузі політології та соціальної філософії вітчизняних і зарубіжних учених;

? досвід суспільно-політичного розвитку цивілізованих країн Європи та цілого світу;

? узагальнений досвід першого десятиріччя існування незалежної України;

? досвід розвитку країн СНД.

Зазначені джерела потребують неупередженого аналізу та осмислення, а висновки мають об'єднуватися в цілісну концептуальну структуру. Проте слід визнати, що наші висновки можуть мати передусім суто теоретично-наукову цінність, оскільки процес формування цілісної концепції українського державотворення знаходиться на початковій стадії свого становлення. Водночас теоретичне бачення проблеми державного будівництва в останні роки, та аналіз практичного (на рівні державної влади) розв'язання окремих його питань дозволяє обґрунтувати певну структурну модель української державобудівничої концепції, яка має прикладне, практичне значення і може бути реальністю лише як внутрішній вияв історичного цілепокладання українського народу. Органічна єдність мети, засобів і результату зумовлює утворення розгалуженої ієрархії, часово-просторової, рекурсивної організаційної послідовності реалізації та співвіднесення наслідків діяльності з моральними критеріями і фундаментальними параметрами життя людини. Історичний поступ неправомірно урівнювати з метою, якої людина прагне досягнути, оскільки це може призвести до ототожнення історії як такої з історією цілей. Історія людства виникає саме з результатів дій, що їх здійснюють люди, керуючись власними цілями, які можуть і не збігатися з початково встановленими цілями, прагненнями, ідеалами, мотивами. Саме тому вільне волевиявлення народу реалізується в розбудові суверенної держави.

Незалежність держави передбачає відповідне саморегулювання сукупністю суверенних прав, що юридично гарантують реалізацію її життєдіяльності. Суверенність держави полягає в її праві на власний розсуд розв'язувати свої внутрішні та зовнішні проблеми без втручання будь-якої іншої держави і виявляється в діяльності органів влади, що уособлюють державу, персоніфікують її, виступають та діють від її імені. Тобто це суверенітет державної влади. Саме тому й поняття «суверенність держави» та «суверенітет державної влади» доцільно використовувати як лексичні дублети. Звідси суверенність держави можна визначити як політичну та правову «власність» державної влади, що відображає її незалежність від будь-якої іншої влади, крім родового джерела самої влади як усередині країни, так і за її межами.

На підставі викладеного вище в дисертації визначено складові елементи структури української державобудівничої концепції. На наш погляд, вони мають бути такими:

? Цілепокладання образу майбутнього у формі соціального ідеалу як конкретного втілення національної ідеї. Діяльність, спрямована такою метою, є моментом з'ясування загальносуспільних соціальних проблем і протиріч, засадовими основами яких є розбіжності між інтересами та потребами головних соціальних сил суспільства, керованих соціальною дією.

? Суверенність держави. Соціальний ідеал суспільства повинен реалізуватися через розбудову суверенної держави. Джерелом державного суверенітету є суверенність певного народу, чиєю волею створюється держава. Суверенітет громадянина, як і суверенітет держави, неможливий без економічного суверенітету. Суверенність держави, народу, громадянина може актуалізуватися лише у формі демократичної влади - механізму реальної здатності більшості спрямовувати свою волю в напрямку розвою держави.

? Соціальні інституції та їх розбудова, диференціація політичної структури, яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інституцій сучасного суспільства, націлених на забезпечення його динамізму і стабільності.

? Визнання українського народу єдиним і головним суб'єктом процесу вітчизняного державотворення.

? Правова держава: багатопартійність, верховенство права над державою, створення економічних і соціальних умов реалізації прав і свобод громадян.

? Соціальна держава - соціальні програми, створення цілісної, взаємопогодженої на різних рівнях системи політичної соціалізації.

Зазначені положення дозволили авторові зробити тезовий виклад української державобудівничої концепції у такому вигляді:

? Творцем незалежної держави Україна є український народ, який сформувався в українську націю, що складається з різних історично об'єднаних етносів і національностей, які мають єдиний економічний простір і спільні економічні інтереси, духовні, культурні, мовні, психологічні, релігійні особливості, специфічні звичаї, традиції, спосіб життя взагалі.

? Незалежність української держави базується на: саморегулюванні сукупності суверенних прав, що юридично гарантують нормативність життєдіяльності народу; практичному втіленні елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії шляхом органічного поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростанні здатності соціального організму постійно й успішно адаптуватися до нових зразків соціальних цілей.

? Україна розбудовується як демократична держава, де діє механізм реальної здатності більшості здійснити свою волю за допомоги держави або безпосередньо (через референдуми, опитування тощо), впливаючи на політичне, економічне й духовне життя суспільства. Ураховуючи досвід розвинених демократій, концепція українського державотворення зорієнтована на принципи: верховенство загального виборчого права, розподіл функцій між виконавчою, законодавчою та судовою владами, стала система органів місцевого самоврядування, недоторканності особи, житла і приватної власності, свобода підприємництва, друку і зборів, багатопартійності тощо.

? Україна розбудовується як соціальна держава, де людина визнається за вищу мету та цінність державного і суспільного буття, а суспільство - за соціальний простір суверенності особи, що забезпечує її всебічний розвиток і самореалізацію.

? Стратегія оновлення українського суспільства повинна мати випереджальні орієнтири, враховувати досвід, реалії і майбутні тенденції світової науки, техніки, соціокультурні особливості.

Гарантом цієї концепції є конституційний устрій як форма і спосіб організації державного життя соціального середовища. Його головними складовими вважаються державний лад та суспільний устрій, що пов'язуються з існуванням цілісного соціального організму. Конституційний устрій декларовано насамперед у першому розділі Конституції України, де проголошено, що Україна є «демократична, соціальна і правова держава». Це положення потребує наповнення реальним політико-правовим змістом і може бути реалізовано шляхом гармонійної взаємодії держави та інституцій громадянського суспільства як життєвої необхідності, яка вимагає культурно-ціннісного забезпечення. Остання має здійснюватися відповідно до потреб суспільних перетворень та орієнтуватися на прагматичну, багаторівневу ідеологію реконструкції, яка не повинна сліпо відтворювати досвід ідеологічного обґрунтування «реального соціалізму» і орієнтуватуватися виключно на ліберальну ідеологію західного зразка.

У другому розділі «Роль вітчизняного культурно-історичного досвіду в українській державобудівничій концепції» розкрито сутність поняття «культурно-історичний досвід», описано його державотворчу роль, а також показано місце українського культурно-історичного досвіду як загальнолюдського феномена в геополітичному загальноєвропейському просторі та у порівняльному аспекті «Схід - Захід».

У дисертації обґрунтовано, що найважливішою підвалиною і субстанційним підґрунтям української державобудівничої концепції є вітчизняний культурно-історичний досвід. Безсумнівним є його зв'язок із світовим досвідом державотворення.

Термін «досвід» є багатозначним. У широкому розумінні досвід становить єдність умінь і знань, міру їх існування і практичного використання. У філософії під досвідом зазвичай розуміють чуттєво-емпіричне пізнання дійсності, яке базується на практиці, на відчуттях і сприйняттях людини. Водночас досвід є сукупністю нагромаджених знань і суспільної практики людей, які мають справу з об'єктивною, незалежною від свідомості природою. Досвід як сукупна суспільна практика - підґрунтя пізнання і критерій істинності наших знань про навколишню дійсність. Об'єктивним джерелом досвіду є циклічне повторення будь-якої діяльності. Завдяки різноманітним сферам діяльності (пізнавальній, виробничій, громадській, політичній тощо) у людини з'являються відповідні практичні навички, а вся сукупність життєдіяльності збагачує її цілісним життєвим досвідом. Опанування і нагромадження досвіду, таким чином, є суспільно-історичним процесом, який відбувається на ґрунті об'єктивних законів суспільного розвитку.

Опредметнений різноманітними формами діяльності людини, досвід стає критерієм її культурно-історичного розвитку, тобто культурно-історичним досвідом. Він формується в результаті самопізнання, самоаналізу, об'єктом якого є власна життєдіяльність окремої особи, її роздуми, поведінка, емпіричні знання й спостереження соціуму взагалі. Тому в культурно-історичний досвід входять як враження, спогади і факти, збережені пам'яттю, так і оцінки та висновки, зроблені на підставі цих фактів, вміння за допомоги набутих вражень, спостережень, знань знайти правильний шлях у нових ситуаціях, обрати реальну стратегію і тактику своєї поведінки. Отже, культурно-історичний досвід розглянуто в дисертації і як взаємодію суспільного суб'єкта із навколишнім середовищем, і як результат цієї взаємодії. У такому розумінні вітчизняний культурно-історичний досвід є складовою частиною всієї сукупної соціальної практики суспільства. Він закодований у системі знань, навичок та умінь, у різноманітних діях і зразках поведінки людей, викристалізований у формах матеріальної та духовної культури народу.

Державотворча роль культурно-історичного досвіду знаходила свій вияв і в правових концепціях українських учених - істориків, філософів, політологів, а також державних і культурних діячів. Здебільшого ці концепції виявляють три головні позиції в орієнтації на використання вітчизняного культурно-історичного досвіду в процесі державотворення - інтеграл-національну, націонал-демократичну та націонал-комуністичну. І хоча ними не вичерпується розмаїта концептуальна палітра державотворення, проте саме вони відіграли істотну роль в історії боротьби за українську державність.

Інтеграл-національний напрямок, пов'язаний з ідеями Д. Донцова, С. Бандери, Я. Стецька, В. Мороза та ін., відомий як найрадикальніший в еволюції українського націоналізму. Тісно змикаючись з українським шовінізмом, він репрезентує консервативне крило націоналізму, ідейним натхненником якого був Дмитро Донцов, який пропагував здобуття незалежності України обраними представниками, елітною групою, яка фанатично віддана національній ідеї.

Націонал-демократичний напрямок в історії боротьби за українську державність пов'язаний з демократичними традиціями національно-визвольних змагань 1917-1920 років та сучасним досвідом Українського Гельсінського руху. Але витоки його знаходимо ще в ідеях Кирило-Мефодіївського братства, у творах І. Франка, Ф. Вовка, Б. Грінченка, у працях інших видатних українських учених і громадських діячів. Своїм художнім талантом і непримиренною соціальною позицією вони відстоювали необхідність використання національного культурно-історичного досвіду в боротьбі за самостійність і незалежність України. Найяскравіше така позиція виявилася в поглядах М. Драгоманова, який теоретично окреслив перспективу історичного поступу України до самостійного політичного існування. Одне з найважливіших завдань суспільного розвитку України - розв'язання національного питання - він не мислив поза культурно-історичним досвідом українського народу. Його державотворча концепція базувалася на послідовній пропаганді конституційних гарантій - федералістського принципу державотворення, принципів широкого місцевого самоврядування і свободи особистості; він критикував унітарно-централістський принцип побудови держави, відстоював ідеї соціального і духовного розвитку української нації.

Нарешті, націонал-комуністичний напрямок в історії боротьби за українську державність постав як спроба поєднати марксистсько-ленінські ідеологічні концепції з національним визволенням. За радянської доби ця неоднорідна течія була найяскравіше репрезентована М. Скрипником, О. Шумським, М. Хвильовим, а в дисидентському русі - передусім І. Дзюбою.