Інтеграція вітчизняного культурно-історичного досвіду в сучасну українську державотворчу концепцію (соціально-філософський аналіз)

Підсумовуючи короткий аналіз етапів розвитку культурно-історичного досвіду державотворення та його відображення в державобудівничих концепціях видатних діячів, науковців, автор зазначає, що різноплановість підходів мимоволі формує думку про суперечливість вітчизняного культурно-історичного досвіду. Проте історія зафіксувала безвихідний характер розвитку інтеграл-національної та націонал-комуністичної течії в боротьбі за українську державність. Державотворча роль вітчизняного культурно-історичного досвіду підтверджує думку про необхідність поєднання національних традицій зі світовим досвідом демократії.

Демократичний характер державотворення на ґрунті вітчизняного культурно-історичного досвіду виявляється насамперед в орієнтації українців на незалежність, самостійність, суверенність державного будівництва. У ментальності народу впродовж сторіч визріла і закріпилася ідея самостійної та соборної України. Звичайно, у різні епохи ця ідея по-різному виявилася в історії українського народу. Наприклад, за доби козаччини ідея самостійності реалізовувалася в задумах державно-територіальної автономії України, так званої «козацької автономії» та української державності часів Богдана Хмельницького. У 1917-1920 роки Центральна Рада відстоювала необхідність політичної автономії в межах федеративного зв'язку з Росією, а Українська Народна Республіка боролася за встановлення суверенної (незалежної) держави. Отже, можна констатувати, що український народ має великий культурно-історичний досвід боротьби за власну державність, а вся його багатовікова історія є перманентним процесом українського державотворення. І навіть у найтяжчі періоди історичного розвитку українці ніколи не втрачали надії на здобуття державної незалежності. Суверенітет як верховенство народу, нації, держави у внутрішній та зовнішній політиці, що забезпечує незалежність і самостійність розвитку суспільства, і сьогодні посідає чільне місце в українській ментальності.

Автор дисертаційної роботи стверджує, що, з іншого боку, вітчизняний культурно-історичний досвід є не лише національним, а й загальнолюдським феноменом. І щоб визначити своє місце в геополітичному загальноєвропейському, а відтак і світовому просторі, українським ученим, політикам необхідно глибоко й усебічно переосмислити пройдений державою тисячолітній шлях, що пролягає через тісну взаємодію культур цивілізацій Заходу і Сходу. Нинішня Україна розвивається згідно принципу «золотої середини» між техногенною західною цивілізацією з її приматом особистості та консервативною ідеєю колективного, громадового виживання, характерною для Сходу. Ці дві цивілізації постійно взаємодіють, що спричиняє появу «гібридних» суспільств з техногенною культурою на традиційному ґрунті, до яких належить і Україна, що йде самобутнім шляхом розвитку на основі власних культурно-історичних традицій.

Зіставлення зазначених моделей між собою дало авторові змогу осмислити різноманітні процеси на теренах України як єдине ціле, невіддільне від магістрального шляху розвитку людської цивілізації. Спостерігається, зокрема, обмеження західного впливу, що виражається у неприйнятті західних ідейно-політичних цінностей, збереженні традиційно-релігійного світогляду людини, у захопленні значної частини населення духовними пошуками на грунті нехристиянських релігій і східного духовного досвіду. Неповторність соціально-історичного розвитку України спричинила на різних історичних етапах характерні особливості, які були продуцентами реставраційних процесів для українського соціуму в минулому й нині продовжують справляти на нього значний вплив.

У третьому розділі «Особливості інтеграції вітчизняного культурно-історичного досвіду в єдину систему державобудівничих цінностей» розкрито специфіку національного контексту історії та культури в процесі українського державотворення з урахуванням регіональних особливостей та узгодження політичних позицій, а також доведено, що ідеї свободи, рівності, солідарності, принцип толерантності є формами інтеграції культурно-історичного досвіду в єдину систему цінностей.

Інтеграція вітчизняного історичного досвіду в систему державобудівничих цінностей здійснюється надто суперечливо, через подолання багатьох об'єктивних і суб'єктивних труднощів, зокрема існуючого ще соціального спротиву частини населення, несприйняття або неусвідомлення ним суті реформ, що відбуваються за нових історичних умов.

Нетотожність ціннісних орієнтацій зумовлена передусім неоднорідним складом населення України, зокрема, територіально значущими соціально-демографічними, професійними, економічними, геополітичними факторами, аналіз яких дав дисертантові змогу дійти висновку, що існуючі відмінності регіонів України зумовлені різною історичною долею, тривалим і болісним шляхом формування сучасної етнічної території, а їхні межі, народні традиції, геополітичні особливості не завжди збігаються з кордонами адміністративних областей. Базовою одиницею такої структури, як доведено в дисертації, є територія, на якій формується єдиний стереотип громадської думки. Такі території характеризуються розвиненими зв'язками населення, історичною, етнічною, культурною та демографічною спільністю. На думку дисертанта можна виокремити дев'ять таких регіонів: Північно-Західний (Волинська, Рівненська обл.), Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.), Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська обл.), Центральний (Черкаська, Кіровоградська обл.), Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька обл.), Донецький (Донецька, Луганська обл.), Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.), Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська обл.), Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл., Автономна Республіка Крим). У кожному з цих регіонів культурно-історичні стереотипи, ставлення до національних традицій і цінностей, державотворчих процесів мають свої особливості. Вони зумовлені етнічними характеристиками населення, його концентрацією у виробничо-промислових та аграрних комплексах, зорієнтованістю на Схід чи Захід, діалектними відмінностями, структурою етносистем тощо.

Проблема оптимізації загальнонаціональних та регіональних інтересів у державотворчому процесі сучасної України, вважає дисертант, є однією з ключових, залишаючися специфічною для України. Вона спричинила «цивілізоване розлучення» в Чехословаччині, криваве протистояння в Югославії, її трагізм виявляється в Ізраїлі, Палестині, Росії, Грузії та інших країнах. Від її своєчасного і виваженого розв'язання залежить доля української державності. Оптимальність знаходиться у площині соціальної цілісності, де як інтереси держави та нації, так і інтереси регіонів є однаково значущими і важливими для країни. Найоптимальнішим розв'язанням проблеми інтегрування загальнонаціональних і регіональних інтересів може бути унітарно-децентралізована модель територіальної організації.

Деякі особливості інтеграції вітчизняної культурно-історичної спадщини в єдину систему державобудівничих цінностей зумовлені багатопартійним статусом нашої країни. Дисертантом доведено, що ставлення до українського культурно-історичного досвіду в усіх партій, загалом позитивне, проте не в усьому і не завжди. Партії лівого спрямування, здебільшого, сприймають його не інакше, як у контексті загальнослов'янської, а точніше проросійської, орієнтації, натомість праві переважно наголошують на його унікальності, абсолютній самостійності, центристи головним чином розв'язують це питання помірковано. І все ж зваженості і державотворчої спрямованості у використанні досвіду ще бракує всім партіям. Здебільшого у них домінують спекуляція, популізм, що негативно позначається передусім на політичному іміджі партій, деструктивно впливаючи на державотворчий і виховний процеси.

Дисертантом з'ясовано, що сьогодні, спираючись на соціально-культурні орієнтації у сфері цінностей етнічних груп, можна сказати: результати етнонаціональної політики в Україні безпосередньо залежать від формування українського економічного простору - його структури, галузевих і регіональних пропорцій, напрямків зовнішніх зв'язків тощо. Не менш важливим є створення на державному рівні системи національного виховання, пройнятої почуттям такту, зваженості й терпіння. У новій Україні на шляху до громадянського суспільства доцільно звернути особливу увагу на формування постромантичного, поміркованого національно-демократичного типу світогляду, котрий є реальністю багатьох консолідованих полі-національних держав.

У цьому розділі показано, що у сфері людських стосунків, взаємин між суспільними групами, які ведуть різні способи життя, засадовими стосовно діяльності і буття яких є неоднакові об'єктивно існуючі потреби та інтереси різних соціальних груп, світоглядні орієнтири, цінності, виникає проблема співвідношення соціальної справедливості, рівності і толерантності. Як суспільна необхідність, вона виявляє себе передусім там, де соціальні, політичні, національні та релігійні спільноти усвідомлюють, що у них немає іншої розумної альтернативи, ніж жити разом, у злагоді, інакше - конфлікт. Історичний досвід, реалії сьогодення підтверджують висновок, що толерантність породжується нагальною потребою в ній. Ця потреба, хоч як це парадоксально, постає із ситуації, коли досягти толерантності дуже важко, адже вона виявляє себе як реакція на соціальні, політичні, національні вимоги в період значних суспільно-політичних, світоглядних трансформацій, переоцінки життєвих цінностей. У цьому контексті толерантність є й умовою комунікації соціальних агентів, «неагресивної зацікавленості» їх у діалозі, спілкуванні, і способом подолання ситуації взаємного несприйняття та мінімізації непорозумінь, конфліктів, зняття гостроти протиріч.

У зв'язку з цим толерантність можна визначити як морально-практичний орієнтир принципів інтеграції культурно-історичного досвіду в єдину систему цінностей, як механізм поведінки соціальних агентів (соціальних та етнічних груп, партій, церков тощо), який передбачає у стосунках взаємоповагу, свідому відмову від насилля, приниження гідності один одного. Толерантність, таким чином, є важливою умовою соціального регулювання міжлюдських зв'язків, виявом морально-гуманістичної суті суб'єктів взаємин, таким інгредієнтом, без якого нормальне буття людини, як і стабільне життя соціуму, неможливі або якщо й можливі, то в деструктивній формі. Не випадково французький філософ Вольтер, який значно поглибив концептуальне розуміння толерантності, започатковане Д. Локком і Л. Бейлем, будучи щирим і послідовним її провідником і захисником, визначав толерантність як «універсальну цінність».

Проголосивши на загальнодержавному конституційному рівні принципи інтерсуб'єктивності, постійного суспільного діалогу, плюралізму і конкретно утвердивши їх у світоглядній, політичній, релігійній та інших сферах, Україна успішно обійшла гострі конфронтаційні кути багатьох соціальних проблем, пов'язаних з необхідністю співіснування й рівноправного розвитку різних етнічних груп в єдиному поліетнічному просторі. Але складність економічного становлення, історичний вантаж минулого, помножені на стрімке зростання демократичних перетворень, зумовили цілу низку нових протиріч і проблем політичного, ідеологічного та національного характеру, які можуть бути розв'язані компромісним шляхом на ґрунті національного менталітету та історичного досвіду людства. Тому в предметному полі інтеграції культурно-історичного досвіду в єдину національну систему державобудівничих цінностей, об'єднання зусиль політичних партій та рухів, єдності регіональних та етнічних векторів визначальна роль належить інтерсуб'єктивності, постійно діючому суспільному діалогу між владою і народом, різними політичними течіями та суспільними групами, толерантності.

У дисертації утверджується думка про те, що однією з найбільш продуктивних ідей, спроможних консолідувати українську спільноту, об'єднати політичні, етнонаціональні, регіональні процеси в площині діалогу, є ідея громадянського суспільства, оскільки вона випливає з культурно-історичних традицій соціуму, з його споконвічних підвалин. Ідея ця абсолютно не ворожа національній емансипації. Єдине, що суперечить громадянському суспільству - це вузька, однобічна орієнтація на «самобутність», «винятковість» нації. Загалом же, як показує дисертант, процес становлення громадянського суспільства і процес національної емансипації перебувають у тісному (але «асиметричному») зв'язку. Якщо становлення громадянського суспільства впливає на процес національної емансипації позитивно (вже тому, що громадянське суспільство є всебічно емансипованим), то національна емансипація може діяти на процес становлення громадянського суспільства як позитивно, так і негативно. Вирішальну роль у цьому випадку відіграє не наявність відповідних традицій і рівень економічного або іншого розвитку, а передусім ставлення української спільноти до європейського і загальнолюдського досвіду, зокрема до витворених світовою цивілізацією традицій демократії та громадянського суспільства з усіма його інституціями. Тим паче, що в Україні сформовані певні традиції громадянського суспільства (ще з часів Речі Посполитої та Магдебурзького права) і воно вже сьогодні певною мірою відроджене, до того ж процес національної емансипації в Україні має виразно проєвропейський, загальнодемократичний характер. Ніяких протиріч України та Європи щодо українського національно-визвольного руху практично не існує. Усе це ще раз підтверджує справедливість нашого висновку, що гарантом успішного економічного, політичного, національного і державотворчого руху є реально створюване громадянське суспільство, ідея якого імпліцитно пронизує сьогодні прагнення більшості партій та рухів і знаходиться (хоч і не завжди усвідомлено) у мотивах громадської думки.

У четвертому розділі «Культура та історія як чинники політичної організації суспільства і його демократичного розвитку» розкрито стабілізаційну роль культури у становленні державності, схарактеризовано культурно-історичний досвід як підґрунтя легітимності реформаторської діяльності, а також описано шляхи його залучення до державотворчого процесу.

У дисертаційному дослідженні феномен культури розглянуто як спосіб буття індивіда у світі, що дає йому можливість жити, творити і, згідно з власними уявленнями, ставитися до навколишнього світу і до себе. Неповторність індивідуального буття інтегрується в спільну буттєвість саме культурою. Тому культура - це формотворення людського духу і субстанція цих формотворень.

На підставі зазначених методологічних положень автор стверджує, що кризовий стан нинішньої української державності певною мірою пояснюється відсутністю у «можновладців» і на масовому рівні міцних культурних засад. Давній синкретизм руйнував державність, а культура, пов'язана зі зростанням і розвитком, мала в суспільстві слабку однобічну підтримку, що не сприяло перетворенню її на підгрунтя державності, оскільки вона завжди обстоює свій духовний суверенітет, на який посягає держава і виконує функцію своєрідної імунної системи, яка захищає етнічні групи від зазіхань на їхню ідентичність і спільні інтереси. Культурні змісти постають перед нами як людський досвід, нагромаджений у часі і зафіксований у предметності, символах, звичаях, традиціях тощо, тобто в культурних цінностях. Осередком для культурного змісту є суспільна праця людей, де предмети не марковані тільки прямою функціональною роллю (корисністю), а виконують свої життєві функції як посередники між людьми. Культурний зміст потребує історичного часу і масштабів, за яких утворюються й критерії «справжньої культурності».

Уся культура є носієм життєвих значущих змістів, які кожний окремий індивід відкриває в людському світі, робить їх своїм внутрішнім духовним надбанням і завдяки цьому розвивається з індивіда в особистість, індивідуального носія «людяності», людського змісту буття. Загальнолюдський потенціал конкретної культури виявляється у кінцевому підсумку в тому, яку людську особу вона здатна формувати. Без культури суспільство не існує як упорядковане ціле, воно зазнає тотальної деградації. Держава, яка не розуміє пріоритетності культури й не створює першочергово необхідних умов для її розвитку, не здатна боротися з кризою в суспільстві.

Дисертантом доведено, що без формування національної культури, яка б стала підґрунтям державності, неможливий процес досягнення повноти національного самоусвідомлення. Світ «колективних ідентичностей» не виникає сам по собі. Він є продуктом набуття безперервності історичного і культурного розвитку нації, нівелювання традицій, вільного «проростання» національного «я» на духовному полі світової культури.

Українська культура розвивалась у річищі світового культурного процесу. Відкритість, здатність запозичувати і пристосовувати досягнення інших народів, українізувати різноманітні впливи впродовж усіх віків історії є однією з особливостей і головних рис культури українського народу.

Автор констатує, що взаємини української держави з культурою повинні будуватися сьогодні на ґрунті необхідності подолання двох головних небезпек:

а) надмірного патерналізму держави, що за умов бюджетної кризи зводиться до підтримки тільки тих митців, які ідеологічно обслуговують державу в цей час. Така політика, зрештою, не сприяла б і розвою суто національної культури, оскільки ніхто не може напевно передбачити, хто саме стане черговим обіймачем вищих державних посад;

б) відсторонення держави від регулювання процесів у царині культури, зокрема й через відсутність безпосередньої фінансової підтримки. Реалізація такого сценарію в Україні загрожує їй швидкою та цілковитою культурною колонізацією, руйнуванням сучасної інфраструктури галузей культури, вкрай небажаними соціальними наслідками і, зрештою, подальшою втратою самостійного існування.

Духовний потенціал нації - це передумова і головний рушій соціально-економічного оздоровлення суспільства, тому саме на духовно-культурному і морально-етичному потенціалі українського народу слід формувати цілісну систему ціннісних орієнтацій нашого суспільства. З цією метою необхідно:

? створити ефективні загальні структури, що формуватимуть поліетнічний простір України;

? розробити єдину базову платформу для ефективного спілкування етносів;

? актуалізувати дійові комунікативні системи, що поставатимуть як ідейно-культурное підґрунтя у формуванні суспільної солідарності в Україні.

У цьому розділі показано, що сьогодні, коли Україна, як і країни - республіки колишнього СРСР, переходить від однієї системи соціальних координат та цінностей до іншої, спостерігається зростання інтересу до історії, яка переосмислюється в різних вимірах, з полярних точок зору, коли між ученими і політиками, державотворцями та діячами науки і культури виявляються глибокі розбіжності. Хоча досить помітним є передкризовий стан у сучасній історичній науці, але одночасно простежуються і певні зрушення щодо нарощування неупередженого, об'єктивного історичного знання, гуманізації пізнання в галузі історії, тіснішого взаємозв'язку історії та культури, історії та виховання.

Дисертант доходить висновку, що в українському суспільстві відбувається переоцінка системи цінностей і це спостерігається в різних площинах: політичній, виробничо-економічній, духовній та культурно-побутовій. Переосмислення здійснюється не стільки на ґрунті інтегративного бачення майбутнього, скільки на суперечливій оцінці минулого. Історія, таким чином, постає у вигляді інтегративної бази пошуку майбутнього, що підносить її культуротворчий потенціал, посилює роль у розвитку культури взагалі, реформуванні освіти та вихованні молоді зокрема.

У зв'язку з цим необхідна цілісна інтерпретація історії, системне бачення її розвитку, рушійних сил, протиріч, що, зрештою, дає можливість творити ідеал майбутнього. Саме такий підхід спроможний виявити виховний потенціал культурно-історичного досвіду, в якому історія постає не як поле розбрату чи зіткнення різних суспільних верств та сил, а як підґрунтя соціальної злагоди.

У цьому плані в розділі простежено органічний зв'язок історії та культури, спростовано підходи, які недооцінюють історичні виміри рівнів культурного розвитку. Останнє, зокрема, траплялося у деяких працях, присвячених дослідженню історії України, особливо радянського періоду. «Відкинути», «відсторонити» історію від пізнання культури неможливо; історичні реалії вже здійснилися і стали надбанням культури, а тому повинні бути контекстом для її дослідження.

Загальною ознакою, що визначає рівень і щабель культурного розвитку конкретної історичної епохи, доби, є людина як суспільний суб'єкт діяльності. Культурний процес людства вимірюється і визначається масштабами людської особистості, що створюється ним. Оскільки остання є історичною істотою, то взаємозв'язок історії та культури реалізується саме через особистість, яка створює історію й одночасно виховується нею, є суб'єктом культури та об'єктом її безпосереднього виховного впливу. Культура допомагає історії розв'язати цю дилему, оскільки завжди постає як процес перетворення суспільного на індивідуальне і, відповідно, як процес становлення індивідуальності.

Проведений аналіз свідчить: одним із шляхів розв'язання складних завдань, що постали перед українським народом у перехідний період, є звертання до історичних надбань попередніх генерацій, до історичної пам'яті народу, до культурно-історичного досвіду загалом. Феномен «історична пам'ять» ще не став предметом активного дослідження, та й сама історична пам'ять не набула статусу філософської чи соціологічної категорії. Проте в художній літературі, публіцистиці вже з античних часів митці (мислителі) постійно відзначали дивовижний дар людини - її пам'ять. Адже пам'ять - це те, без чого немає не лише людської особистості, а й людського суспільства, немає людської історії. На наш погляд, історична пам'ять є таким духовно-практичним феноменом, який саме й утворює історичну свідомість, входить в останню як один з важливих її компонентів.

Феномен історичної пам'яті охоплює весь нагромаджений і збережений родом, племенем, етносом духовно-практичний досвід переходу від природного до соціального способу життєдіяльності. Щодо історичної свідомості, то вона ще повинна сформуватися, «вирости» на своєму духовно-практичному підґрунті - історичній пам'яті. Історична свідомість, таким чином, функціонує на двох рівнях - теоретичному, який репрезентує історична наука (історіографія), і буденно-практичному, що і є, власне, історичною пам'яттю в її безпосередньому побутуванні. Два рівні історичної свідомості - історіографія та історична пам'ять - різняться за глибиною проникнення в минуле. Бувають періоди, коли професійна фіксація історичного знання (монографії, статті, збірники документів тощо) більше грішить проти істини, ніж історична пам'ять очевидців подій.

Даючи розгорнутий аналіз історичної пам'яті, дисертант стверджує, що це такий соціальний феномен, в якому знаходить свій вияв емоційно-оцінне ставлення людей (індивідів, класів, етносу, нації) до навколишнього світу й до самих себе. Якщо носіями історичної свідомості в науковій практиці є науковці-професіонали, то носієм історичної свідомості, яку ми називаємо історичною пам'яттю, є народ. Якщо історична наука, описуючи минуле, робить нас небайдужими чи сторонніми спостерігачами, то історична пам'ять - це минуле, яке живе в нас, у сьогоденні, воно спонукає всіх без винятку співпереживати, любити й ненавидіти. Це інтенційоване в майбутнє, довготривале мимовільне запам'ятовування (і забування) індивідом, класом, народом, нацією, людством традицій, звичаїв, морально-етичних норм, ціннісних орієнтацій та оцінок суспільних (історичних) подій, безпосередніми учасниками чи свідками яких вони були. Історична пам'ять включає також і ставлення людей до історичних осіб, до своєї долі, до самих себе. Говорячи метафорично, історична наука - це пам'ять розуму, а історична пам'ять - це пам'ять серця народу. Домінантною її рисою є оцінювання суспільних подій та ситуацій з точки зору моральності діянь непересічних і пересічних суб'єктів історичного процесу. Історична пам'ять формує духовну атмосферу суспільства, систему цінностей, допомагає йому визначити власне місце в нескінченному потоці часу.

У п'ятому розділі «Формування культурно-історичної свідомості та громадянської позиції особистості» проаналізовано бівалентність світоглядової природи національної духовності та свідомості, показано специфіку формування національної самосвідомості, а також схарактеризовано роль культурно-історичної свідомості у формуванні громадянина.

Дисертант обстоює думку, що суперечливий статус людини як конечно-безконечної істоти є своєрідним архетипом філософської свідомості як теоретичної форми світогляду. Подвійність людського буття фіксована антитезами земного та божественного, мінливого та постійного, матеріального та ідеального, природного та культурного, феноменального та ноуменального тощо. Безконечність як характеристика людського буття виявляється як у здатності людини примножувати смисли, так і в неперервності, варіативності, неосяжності її екзистенції. Проте цей ірраціональний (хаотичний) потік думок-почуттів-переживань-емоцій поривається до формування, завершення, здійснення. Не будучи втіленим в якусь форму, він може зникнути безслідно. Безконечність співрозмірна нашому розумінню завдяки формалізації, вербальному обмеженню - мові. Тільки за допомоги мови розум здійснює свої найважливіші функції: солідарну діяльність багатьох індивідів, їх доцільне співробітництво, цивілізацію, державу, створює науку, зберігає попередній досвід, поєднує загальне і одиничне, навчає істини, народжує мислення і художню творчість. За допомоги мови людина розшифровує натяки і символи несвідомого, зупиняє безконечність, висвітлює миттєвості буттєвого потоку, роблячи їх прозорими для нашого розуміння, внутрішні переживання знаходять свій вияв у словах в усій визначеності, стають для суб'єкта предметними і водночас зовнішніми для нього, чужими. Безконечність і тлінність людського буття виявляються в постійному діалозі екзистенційного і раціонального, невербального і вербального.

У розділі простежується, що діалектику взаємодії конечного (індивідуальне, психічне, емоційне, суб'єктивне) і безконечного (трансісторичне, трансперсональне, об'єктивне) символізують душа і дух. Специфіка людини полягає в тому, що вона постійно прагне «зламати» вузькі рамки своєї душі. Народжується духовність як медіум, місце зустрічі і взаємопроникнення душі і духу, їх комплементарність. У цьому контексті духовність постає як тигль, що сплавляє тлінне та безконечне, раціональність та екзистенцію, чуттєве та надчуттєве, внутрішнє та зовнішнє, об'єктивне та суб'єктивне, душу та дух, де дух - культура, світ ідей, суспільна свідомість - володіє об'єктивним і апріорним статусом щодо індивіда, а душа - це безпосередність, індивідуальність, суб'єктивність. Духовність - це немовби процес і результат руху душі до духу, залучення душі до чогось більш ґрунтовного, зв'язок тимчасового з вічністю. У розширенні духовного, що охоплює свідомість якомога більшої кількості людей (розширенні свідомості) - сенс існування суспільства і окремого індивіда. Залучення до духу дається не лише через наявні форми буття, але через трансцендування, прорив у лоно духу. Доторкнувшися до нього, людина кожного разу повертається звідти іншою. Взаємодія з безконечністю, яка для людини набуває якоїсь конечної форми (природа, книга, духовний світ іншої людини), стимулює рух до безконечності (варіативності, мінливості, відкриття нового) власного конечного життя. Від спілкування з вічністю людина стає мудрішою, щасливішою, але менш самовпевненою, самозадоволеною, більш здатною визнавати своє невігластво, натомість озброєною значно глибшим розумінням взаємозв'язків між словами та предметами.

У контексті бівалентного характеру духовності в дисертації доведено, що складності процесу розбудови державності в Україні висунули низку соціальних проблем, без розв'язання яких досягнути успіху в цій нелегкій справі неможливо. Загальний кризовий етап сучасного українського суспільства сповна виявляється у кризі суспільної свідомості. Реакції суспільної свідомості неадекватні реаліям суспільного буття. Суспільна свідомість здатна акумулювати примари, що породжені архаїчними міфами суспільної психології. Однозначно локалізувати причини цієї кризи, пояснюючи її, наприклад, економічними умовами, недосконалістю соціальних інституцій, обставинами зовнішньої політики тощо, навряд чи правомірно. Така криза завжди простежується в усіх сферах суспільного життя, але найбільше потерпають ті, що мають справу з тонкою регуляцією життя - мораллю, мистецтвом, духовністю загалом. Як мозок першим страждає від нестачі кисню, так духовна культура одразу ж відчуває негаразди в суспільному організмі. Сучасна кризова ситуація сприймається буденною свідомістю занадто спрощено: подолати кризу можна, регулюючи насамперед економіку - все інше почекає. Проте не так все просто.

Автор стверджує - за цих умов життєздатною буде лише така стратегія одухотворення, яка зуміє поєднатися з життям. Культура - це практичне вміння перенести трансцендентні ідеї розуму на ґрунт повсякденного життя. Тому регулювання суспільного життя, нормативність, а тим більше законотворчість не є справою лише діячів духовної культури, хоча від них залежить, якими будуть норми і закони життя: чи будуть то закони, близькі до ідеалів гуманізму, чи з'являться «закони» мафіозних кланів. Саме життя не виробляє стратегічних цілей, віддаючи перевагу «синиці сьогодення», а не «журавлеві світлого майбутнього». І лише свідоме висококультурне життя здатне наповнити животворну енергію людської повсякденної діяльності духом транскультурних (вічних) цінностей.

Саме тому нація стверджує своє право на існування як етнічна спільність тоді, коли досягає рівня самосвідомості. Національна самосвідомість, базуючись на традиціях, мистецтві, моралі, звичаях, релігії, розширюється до політико-державного самовизначення, яке грунтується на теорії нації і національної держави. Чим ширше коло індивідів, що володіють високою культурою самосвідомості, тим природнішою є реалізація загальних моральних принципів.

Організація практичного життя індивідів на ґрунті загальнонаціональних принципів є маніфестацією певної культури їхньої самосвідомості. Але ця культура може перетворюватися на власну протилежність, якщо вона ґрунтується на догмах, що суперечать вимогам суспільного духовного прогресу. Дійсна культура національної самосвідомості спирається не на догматичні установки, а на істину загальнонаціональних міжособистісних і соціальних зв'язків індивідів та на їхнє реальне життя. З цієї точки зору можна зрозуміти неадекватність групових національних самоідентифікацій індивідів, оскільки принципи, що є для них засадовими, не відображають об'єктивної діалектики суспільного розвитку.

Таким чином, поняття самосвідомісті визначене автором як духовно практичне усвідомлення людиною своєї сутності в якостях живої істоти й етносоціального утворення на ґрунті історичного розвитку свого народу, нації і формування методів, засобів, способів практичної діяльності та здатності здійснювати регуляцію, контроль та оцінку власної поведінки.

Національна ж самосвідомість - це не лише продукт вивчення, пізнання етносу, а й усвідомлення і сприйняття конкретних виробничо-економічних відносин, духовних, релігійних, культурних, мовних, психологічних особливостей, специфічних звичаїв, традицій, способу життя взагалі. Тому вона є історичною і ґрунтується на узагальненому історичному досвіді (позитивному і негативному) та уроках національної історії, які випливають з цього досвіду. Єдність цих складових дозволяє знайти у минулому зразки для наслідування або засоби уникнення помилок, визначати оптимальні для суспільства методи розв'язання соціальних завдань, аналогічні тим, які вже були ефективними на певному етапі розвитку суспільства.

Історична свідомість передбачає прогнозування, на підставі уважного вивчення, ґенези реальних суспільних процесів і головних тенденцій розвитку. Формування історичної свідомості на теренах демократичної України можливе тільки на ґрунті правдивого висвітлення її історії. Фальсифікація минулого, суб'єктивне тлумачення хоча б однієї його сторінки, а також замовчування історичних фактів неминуче спричинять антинаукове розуміння сучасного і створять таку картину майбутнього, яка, у свою чергу, дезорганізує суспільство й особу, позбавить їх здатності виробити правильну лінію поведінки за певних історичних умов.

З іншого боку, сформована історична свідомість дозволяє громадянину об'єктивно бачити своє місце і роль у контексті історичного часу. Адже притаманне розвиненій історичній свідомості розуміння інваріантності минулого та альтернативності майбутнього передбачає моральну відповідальність громадянина перед історією за здійснене ним. Культура національної самосвідомості виявляється передусім у тому, як народ усвідомлює необхідність вдосконалювати свою соціальну спільність і практично спрямовувати її розвиток шляхом прогресу.

У висновках подано головні результати дослідження, пов'язані з поглибленням наукового бачення історичного підґрунтя та головних джерел формування сучасної української державобудівничої концепції, виявленням місця та ролі в ній культурно-історичного досвіду, особливостей його інтеграції в цілісну систему державоствердних цінностей. Підсумовуючи викладене в дисертації, можна запропонувати такі узагальнюючі положення.

1. Процес державотворення в Україні позначений особливостями внутрішніх і зовнішніх обставин, відчутні успіхи в ньому переплітаються часом з помилками і втратами, тому що загалом не існує усталеного, загальноприйнятого й апробованого соціальною практикою алгоритму. Кожен народ розбудовує державу з орієнтацією на власну історію, культуру, національний характер. Вітчизняна культурно-історична традиція становить глибинне підґрунтя українського державотворення. Чим більше зміцнюється держава, тим інтенсивніше зростає й розширюється роль цього підґрунтя. Спроби нововведень з поглядом «на Росію» стають дедалі менш впливовими, орієнтації «на Захід» - більш критичними і вибірковими. В Україні поступово стверджується як домінуюча установка опертя на власні сили, розум і культуру. Геополітична орієнтація України стає виваженішою, враховує як позитивні, так і негативні наслідки практики суспільно-політичного втілення західної моделі модернізації українського суспільства. В українській концепції державотворення наукові підходи, що раніше базувалися на європоцентризмі, «вестернізації» починають доповнюватися урахуванням самоцінності цивілізаційної української традиції, неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на терени України.

2. Широке розмаїття інтерпретацій системної трансформації суспільства в сучасній науковій літературі дає змогу екстраполювати існуючі теорії на нинішню Україну, поєднавши здобутки індустріальних та постіндустріальних тенденцій, синтезувати їх в якості необхідних складових вітчизняної моделі демократичного вдосконалення та еволюційного самовідтворення соціуму. Разом з тим концепція державотворення в Україні повинна враховувати і специфіку сучасно-реконструкційного етапу, який поступово переростає в самодостатній широкомасштабний процес з яскраво вираженим етнонаціональним забарвленням.

3. Ця обставина потребує від сучасної української державобудівничої концепції дослідження соціальної реальності і в ракурсі «внутрішнього вияву» історичного цілепокладання українського народу (творця власної держави), органічного поєднання мети, засобів і результатів, що зумовлюють утворення розгалуженої ієрархії часово-просторової, організаційної, рекурсивної послідовності реалізації та співвіднесення наслідків діяльності з моральними критеріями і фундаментальними параметрами життя людини. Поряд із спрямованістю на позитивні цінності сучасних західних соціальних теорій, її розбудова повинна орієнтуватися на вироблені українською ментальністю базові та динамічні цінності й орієнтири, здатні консолідувати суспільство. Це уможливлює вихід із зони невизначеного існування, запобігає згортанню цілеспрямованої реконструкції, зорієнтовує владу на підтримку соціальних сил, зацікавлених у справжній модернізації, і готових забезпечити здійснення соціальних перетворень.

4. Для громадян України сприйняття культурно-історичних стереотипів та ставлення до національних традицій і цінностей, державотворчих процесів має свої особливості. Вони зумовлені структурою етносистем та їхніми характеристиками, мовними відмінностями, зорієнтованістю на Схід чи Захід, концентрацією населення у виробничо-промислових чи аграрних комплексах тощо. Важливим у цьому процесі є і ступінь усвідомлення необхідності розбудови держави її суб'єктами - від вузькомісцевого до загальнонаціонального і загальнолюдського.

5. Нація реалізує своє право на існування як етнічна спільність, коли досягає рівня самосвідомості засадовою стосовно якої є національна ідея, що включає політико-державне самовизначення. Тільки реальне життя створює іманентну необхідність та моральну обов'язковість реалізації змісту національної самосвідомості. Саме в точці перетину прав життя і потенційних прав самосвідомості можливі конструктивні розв'язки антиномій національної ідентифікації.

6. Національна ідея в Україні як неодмінний чинник культурно-історичного досвіду також не обмежується тільки специфікою духовної і матеріальної культури її населення. На її формування впливають і зміст загальнонаціональних інтересів, і загальні потреби економіки, і соціальні протиріччя, і проблеми різних сфер функціонування держави, територіальні інтереси країни та окремих громадян, їхні взаємозв'язки з інтересами інших країн та націй.

7. Сформувавшись історично при провідній ролі комунального начала український соціум зберігає у собі суттєві чинники традиційно громадського, общинного способу буття, відтворення і розвитку. Тому українська культурна матриця, яка є багатовимірною, потребує органічного поєднання акцидентальної індивідуалістичної та орієнтальної колективістської форм організації соціуму. Демократія в даному випадку також не може вважатися результатом практичного втілення лише однієї з культурно-історичних традицій, заснованих на постулатах окремих ідеологічних течій, і потребує синтезу досягнень соціальних цінностей лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, марксизму, націоналізму тощо.

8. Міцність, стабільність і перспектива державності визначаються національним духом і культурою громадян такою самою мірою, як і її економіко-виробничим підґрунтям. Зміцнення й активізація цього духу є невідкладним соціальним завданням, як і економіко-політичні перетворення, нововведення, реформи. Дух виростає з культури, підґрунтям якої є національна культурно-історична традиція. Саме тому надзвичайно важливими залишаються завдання подальшого освоєння національної культурно-історичної традиції, яке здійснюється ще не зовсім ефективно. Суперечливими є підручники з історії та культури України. Історична освіта в школі і вищих навчальних закладах фактично залишається неузгодженою. Історико-культурному вихованню в позашкільний час приділяється недостатня увага.

9. У нових історичних умовах необхідно вирішити і ряд проблем, пов'язаних з соціальним та громадським утвердженням «індивідуальності» українця, що потребує розумного егоїзму, реального і плідного синтезу комунального, громадського та індивідуального, особистісного - синтезу поза яким в українському соціумі неможливе цивілізоване утвердження громадянських структур.

10. Комплексний аналіз із застосуванням системного, синергетичного, історичного, порівняльного та інших методів спонукає і до переосмислення проблеми реконструкції вітчизняного культурно-історичного досвіду. Визначення його місця, головних аспектів та напрямків реалізації в українському суспільстві на широкому тлі цивілізаційних процесів дає змогу не лише поглибити уявлення про реформування суспільства перехідного типу, а й утвердити позиції соціальної філософії, здатної пояснити нові суспільно-політичні реалії та продукувати нові, евристично плідні концепції.

Головний зміст та висновки дисертаційної роботи відображені у таких публікаціях автора:

Монографії

1. Кравченко П.А. Вітчизняний культурно-історичний досвід у системі сучасного державотворення. - Київ: Генеза, 2001. - 332 с.

2. Огнев'юк В.О., Кравченко П.А. Людина - культура - історія. - Київ: Генеза, 1999. - 157 с.

Навчальні посібники

3. Політологія. Навчальний посібник / П.А. Кравченко, С.В. Шейко, З.К. Фомічова. - Київ: Генеза, 2000. - 314 с.

4. 100 відповідей на запитання з історії України / О.А. Білоусько, А.М. Киридон, П.В. Киридон, П.А. Кравченко. - Опішне: Українське Народознавство, 1998. - 424 с.

Статті у наукових виданнях, затверджених ВАК України як фахові

5. Кравченко П.А. Роль культури в процесі національного державотворення // Філософські обрії. - Київ; Полтава, 1999. - №1-2. - С. 137-151.

6. Кравченко П.А. Сутність поняття «культурно-історичний досвід» // Схід. EAST. - Донецьк, 2000. - №4 (35). - С. 25-30.

7. Кравченко П.А. Бівалентність світоглядної природи духовності та свідомості // Філософська думка. - Київ, 2000. - №3. - С. 143-155.

8. Кравченко П.А. Самоідентичність національної духовності // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ, 2000. - №5 (13). - С. 61-65.

9. Кравченко П.А. Екологічна свідомість і політика як чинники існування соціуму // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ, 2000. - №6 (14). - С. 101-105.

10. Кравченко П.А. Історична пам'ять як відтворення духовно-практичного досвіду // Філософські Перипетії. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - Серія: філософія. - Харків, 2000. - №486. - С. 133-138.

11. Кравченко П.А. Історико-методологічні підвалини формування вітчизняної державобудівничої концепції // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків, 2000. - Вип.VI. - С. 3-18.

12. Кравченко П.А. Соціально-конституційні засади української державобудівничої концепції // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків, 2000. - Вип. VІІI. - С. 11-18.

13. Кравченко П.А., Бабій М.Ю. Толерантність як принцип консолідації вітчизняного соціуму // Філософські обрії. - Київ; Полтава, 2000. - №3. - С. 89-103.

14. Кравченко П.А. Узгодження соціально-політичних розбіжностей та політична опозиція в процесі національного державотворення // Філософські обрії. - Київ; Полтава, 2000. - №4. - С. 63-78.

15. Кравченко П.А. Державотворення в контексті національної історії та культури // Політологічний вісник. - Київ, 2000. - №6. - С. 57-65.

16. Кравченко П.А. Місце українcького культурно-історичного досвіду в порівняльному аспекті: «Схід - Захід» // Схід. EAST. - Донецьк, 2001. - №1 (38). - С. 56-62.

17. Кравченко П.А. Контури національної ідеології та культура соціальних конфліктів // Сіверянський літопис. Всеукраїнський науковий журнал. - Чернігів, 2001. - №1 (37). - С. 80-85.

18. Кравченко П.А. Формування національної свідомості і релігійні стосунки в Україні // Філософські обрії. - Київ; Полтава, 2001. - №5. - С. 90-101.

19. Кравченко П.А. Культура як універсальний спосіб національного буття // Філософські обрії. - Київ; Полтава, 2001. - №6. - С. 63-74.

20. Кравченко П.А. Культура національної самосвідомості в процесі державотворення // Наукові записки. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова. - Київ, 2000. - Вип. 5. - С. 10-17.

21. Кравченко П.А. Соціальні аспекти трансформації вітчизняного культурно-історичного досвіду // Мультиверсум. Філософський альманах. - Київ, 2001. - Вип.20. - С. 15-26.

22. Кравченко П.А. Соціально-мотиваційна спрямованість історичної свідомості // Нова парадигма: Альманах наукових праць. Запорізький державний університет. - Запоріжжя, 2001. - Вип.20. - С. 47-57.

23. Кравченко П.А. Вітчизняний культурно-історичний досвід у процесі державотворення // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. - Харків, 2001. - Вип.Х. - С. 71-83.

24. Кравченко П.А. Соціально-мотиваційна спрямованість включення людини в історію // Філософські Перипетії. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - Серія: філософія. - Харків, 2001. - №509. - С. 228-234.

25. Кравченко П.А. До проблеми структури національної концепції державного будівництва // Мультиверсум. Філософський альманах. - Київ, 2001. - Вип.22. - С. 31-34.

26. Кравченко П.А. Інтеграція ментальності та історизму в практиці історичної освіти // Практична філософія. - Київ, 2001. - №1. - С. 211-219.

27. Кравченко П.А. Демократизація влади і соціальна стабільність в становленні української державності // Грані. Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ, 2001. - №4 (18). - С. 112-117.

Статті у збірниках і окремих наукових виданнях

28. Кравченко П.А. Історичні передумови формування ідеалу незалежної України // Стратегія українського державотворення. Філософсько-політологічний та економічний аналіз. - Київ; Полтава: АСМІ, 2000. - С. 5-21.

29. Кравченко П.А. Національна ідея та проблема легітимності реформаторської діяльності // Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи. Збірник наукових праць / За заг. ред. В.П. Андрущенка/. - Київ: Знання, 2000. - С. 421-426.

30. Кравченко П.А., Самойленко О.П. Полтава в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 роки) // Полтава. Історичний нарис. - Полтава: Полтавський літератор, 1999. - С. 169-190.

31. Кравченко П.А. Релігійний аспект українського культурно-історичного досвіду у порівняльному контексті «Схід - Захід» // Християнство і культура: історія, традиції, сучасність. - Збірник наукових праць. - Полтава, 1998. - С. 72-75.

Доповіді та тези виступів

32. Кравченко П.А. Світоглядні ідеї філософської епістолярії Г.С. Сковороди 1785-1794 рр. // Тези доповідей і повідомлень Другої полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. - Полтава, 1991. - С. 82-84.

33. Кравченко П.А. Церква в духовному відродженні суспільства // Релігійна традиція в духовному відродженні України // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Полтава, 1992. - С. 16-17.

34. Кравченко П.А. Українська національна ідея в політичній теорії М. Грушевського // Національна ідея в духовній культурі України ХІХ-ХХ ст. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. - Полтава, 1993. - С. 76-78.

35. Кравченко П.А. Формування національної свідомості і релігійні відносини в Україні // Православ'я і культура: історія і сучасність. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 16-18 червня 1994 р. - Полтава, 1994. - С. 13-15.

36. Кравченко П.А. «Філософія серця» Г. Сковороди як виявлення сутності людини // Г.С. Сковорода і сучасність. Матеріали наукової конференції присвяченої 200-річчю з дня смерті філософа. - Полтава, 1994. - С. 3-6.

37. Кравченко П.А. Діалектика філософської культури національної самосвідомості // Гуманітарна освіта як важливий фактор формування національної самосвідомості студентів та учнів. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 4-6 травня 1995 р. - Полтава, 1995. - С. 12-16.

38. Кравченко П.А. Українська національна освіта на Полтавщині в умовах німецької окупації // Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність». - Київ: Рідний край, 1995. - С. 258-259.

39. Кравченко П.А.М. Грушевський про проблеми філософії історії // Державотворець і літописець України. Матеріали наукової конференції до 130-річчя з дня народження М.С. Грушевського. - Полтава, 1996. - С. 20-22.

40. Кравченко П.А. Вітчизняний культурно-історичний досвід в сучасному українському державотворенні // Національна революція в Україні: правда і вигадки. Доповіді науково-теоретичної конференції, присвяченої 80-річчю національної революції в Україні. Полтава, 1997. - С. 71-78.

41. Кравченко П.А. Спілкування, освіта, навчання і виховання як реальні способи трансформації вітчизняного культурно-історичного досвіду // Педагогічна практика та філософія освіти. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 25-26 листопада 1997 р. - Полтава: ПОІПОПП, 1997. - С. 76-78.

Размещено на Allbest.ru