Размещено на http://www.allbest.ru/

35

• ФІЛОСОФІЯ МАРКСИЗМУ І ЛЕНІНІЗМУ
• ВСТУП

Жодне філософське вчення з часів Адама не служило виправданням для такої кількості вбивств, як його теорії. Його кредо -- «рівність і свобода» -- перетворилося на подобу релігії, чиї фанатичні прихильники правили половиною світу і поневолили сотні мільйонів людей. Його ім'я -- Карл Маркс

Пригноблення, тортури, голод і геноцид, освячені ім'ям Карла Маркса, перетворилися для жорстоких правителів по всьому світу на повсякденну рутину.

Карл Маркс -- засновник комуністичного навчання і прародитель соціалізму, ненависник капіталізму і «буржуазних» класів -- був оголошений найбільшим філософом усіх часів і народів. Як могло трапитися, що людину, чиїм ім'ям деспоти виправдовували жахливе варварство, прославляють як одного з титанів цивілізованого світу?

Можливо, вся справа в тлумаченні понять. Можливо, «найбільшим» слід рахувати того філософа, чиї ідеї залишили найглибший слід в історії? В цьому випадку, поза сумнівом, спадщина Маркса за своїм масштабом може порівнятися хіба що з його ж катастрофічними наслідками.

Недаремно він говорив: «Філософи лише по-різному пояснювали світ, справа ж полягає в тому, щоб змінити його».

І це йому дійсно вдалося. Як відзначає Френсіс Він (Francis Wheen) у своїй блискучій книзі про Маркса, «через 100 років після його смерті половина населення планети перебувала під владою режимів, що сповідували марксизм як основне вчення».

Без Маркса не було б Холодної війни. Без Маркса не було б ні «залізної завіси», ні ГУЛАГа. маркс ленін енгельс імперіалізм

Отже, погодимося: за масштабами дії на світову історію з Карлом Марксом не зрівняється жоден із філософів. Проте слово «велич», поза сумнівом, несе в собі позитивний сенс. Але невже ми можемо позитивно оцінювати діяльність людини, чиї ідеї породили стільки жахів?

Без Маркса у Леніна і Сталіна не було б ідеології, що дозволила б їм розв'язати терор проти власної країни, жертвами якого стали 60 мільйонів чоловік. Мао ніколи не став би найстрашнішим масовим убивцею в історії -- на його совісті цілих 75 мільйонів життів.

Британія, та і Захід у цілому, насолоджуються багатством і свободою саме тому, що їх суспільство засноване не на марксистському вченні, а на демократичному капіталізмі, до якого Маркс ставився з презирством.

Карл Маркс (1818-1883) народився в місті Трірі в сім'ї адвоката. Закінчив гімназію, поступив в університет в Бонні. Закінчував навчання в Берлінському університеті. Вивчав юридичні науки, історію і філософію. Закінчив навчання в 1841 році із захистом дисертації по філософії Епікура. У цей період був послідовником філософії Гегеля, примикав до кружка «лівих гегельянців». З 1842 року стає головним редактором «Рейнської газети» в Кельне. На початку 1843 року газету закрили. У цей період виходять головні філософські роботи Людвіга Фєєрбаха, де дається критика гегелівського ідеалізму і розвиваються ідеї матеріалізму. Ліві гегельянці, Маркс зокрема, стають фєєрбахіанцямі. Робота в газеті показала, що Маркс недостатньо знайом з політекономією, і він починає її вивчати.

У вересні 1844 року в Парижі знайомиться з Ф. Енгельсоном. У 1845 році Маркс як небезпечний революціонер був висланий з Парижа і переїхав до Брюсселя.

У 1847 році Маркс і Енгельс прилучилися до таємного суспільства «Союз комуністів», за дорученням якого пишуть «Маніфест комуністичної партії». Ленін писав, що в цьому творі з геніальною ясністю і яскравістю змальовані нове світобачення, послідовний матеріалізм, що охоплює і область соціального життя, діалектика, як найбільш усестороннє і глибоке вчення про розвиток, теорія класової боротьби і всесвітньо-історичної революційної ролі пролетаріату.

У 1848 році висланий з Бельгії, переїхав до Парижа, а звідти до Німеччини, де близько року був редактором «Нової Рейнської газети». У 1849 році висланий з Німеччини, переїхав до Парижа, був висланий звідти, виїхав до Лондона, де і жив з 1849 року до самої смерті (1883 року). Тут розробляв свою матеріалістичну теорію, написав «До критики політичної економії» (1859 рік), «Капітал» (1867 рік -1 тому) і інші твори.

Основні напрями досліджень: суть людини, відношення людини до світу, взаємовідношення людей, людина і суспільство, закони розвитку суспільства. Після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса склалися два напрями марксизму.

Метою роботи є вивчення порівняння поглядів К. Маркса і Ленінізму.

Для досягнення поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:

- Розкрити роль і значення поглядів Маркса;

- Розглянути погляди в роботах В. Леніна;

- Зробити порівняння цих двох концепцій .

1. ФІЛОСОФІЯ МАРКСИЗМУ І ЛЕНІНІЗМУ. ПОДІБНІСТЬ ТА ВІДМІННІСТЬ

Класична (або, як її інакше називали, ортодоксальна) теорія марксизму формувалась у другій половині XIX -- на початку XX ст. Один із її найрадикальніших представників В. Ленін стверджував, що вона випливала з трьох основних джерел: утопічного соціалізму, економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо та діалектичної філософії Ґ. Геґеля. Очевидно, не менший вплив на його становлення здійснив соціал-дарвінізм, звідки запозичено ідею У. Беджгота про те, що соціальна еволюція відбувається завдяки боротьбі соціальних груп за панування в суспільстві. У теорії марксизму вона сформувалася в ідею суспільних антагонізмів та міжкласової боротьби як основи суспільного розвитку.

Марксизм увібрав ідею про безкласове суспільство, запозичену з соціальних утопій Т. Мора, Т. Кампанелли та ПІ. Фур'є, які ґрунтувались на негативній оцінці приватної власності як першопричини соціальної нерівності та людських конфліктів. Поняття "додаткової вартості", запозичене з економічної теорії А. Сміта і Д. Рікардо, було інтерпретоване у теорії марксизму як знаряддя класового панування та експлуатації людей, позбавлених права власності на засоби виробництва. Із гегелівської діалектики взято ідею про змінність суспільства, єдність і боротьбу протилежностей, що відобразилося в намаганні обґрунтувати об'єктивний характер побудови безкласового суспільства та становлення нового суспільного ладу -- комунізму.

Незважаючи на те, що марксизм увібрав цілу низку ідей, сформульованих задовго до його виникнення, це зовсім не означає, що він є еклектичною теорією, що складається із запозичених поглядів. Один із найпослідовніших критиків марксизму російський філософ М. Бердяєв писав: "Марксизм -- складніше явище, ніж звичайно думають... Марксизм дає, очевидно, досить значні підстави вважати марксистську доктрину послідовною системою соціологічного детермінізму"[1].

К. Маркс формулював свою теорію в умовах "промислової революції", що відбувалась у Європі з початку XIX ст. та призвела до кардинальних змін у соціальній структурі суспільства. Як послідовний детермініст, він узалежнював усі суспільні відносини від економічних інтересів класів, які він розумів як великі групи людей, виокремлені за критерієм права їх власності на засоби виробництва. З огляду на це, він висував матеріалістичну концепцію суспільства, побудовану на переконанні, що категорії економічної науки є чимось на зразок універсального ключа до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. У розумінні К. Маркса кожне суспільство складається з визначального економічного "базису" (система матеріально-виробничих відносин) та похідної від нього "надбудови" (право, мораль, ідеологія). Марксизм зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлуататорами (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою силою). Класи експлуататорів та експлуатованих перебувають між собою в антагоністичних відносинах, а їх класова боротьба є визначальним суспільним процесом -- рушієм історії.

К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм виникає між класами через основне суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Коли рівень розвитку продуктивних сил суспільства "переростає" у виробничі відносини, відбувається кардинальна трансформація його соціальної структури. На цій основі вони розвинули т. зв. матеріалістичне розуміння історії. Історія людства полягає в тому, що постійний ріст продуктивних сил призводить до періодичних кардинальних змін суспільного ладу. Суспільний лад, що існував упродовж певного тривалого періоду, вони назвали формацією та вважали, що в історії людського суспільства можна виділити:

-- первісну формацію, яка базується на общинній власності та рівності всіх членів спільноти;

--рабовласницьку формацію, в основі якої лежить підневільна праця рабів і суспільна нерівність;

--феодальну формацію, що ґрунтується на пануванні спадкових земельних власників (феодалів) та праці селян-кріпа-ків (тобто закріплених за земельним володінням);

--капіталістичну формацію, яка полягає у пануванні великої буржуазії (капіталістів), що є власниками засобів виробництва (заводів і фабрик), та праці вільних найманих робітників.

Історично суспільні відносини характеризувались жорсткою бінарністю та полягали у боротьбі між експлуататорськими та експлуатованими класами. У рабовласницькому суспільстві вона точилася між рабовласниками і рабами, у феодальному -- між феодалами та кріпаками, в капіталістичному -- передусім, між буржуазією та фабричним пролетаріатом, який узагалі позбавлений власності у цій формації. Головне протиріччя епохи капіталізму полягає у невідповідності високого рівня розвитку продуктивних сил приватновласницькому характерові економіки. Додаткова вартість відчужується від пролетарів, що створюють її своєю працею, та служить засобом їх експлуатації.

Держава, на думку марксистів, існувала не завжди, а виникла як репресивний апарат класового панування, створений експлуататорськими класами для забезпечення власного панування, тобто права безперешкодно експлуатувати пригноблених. Звідси визначальними є внутрішньосуспільні відносини, а міжнародні -- їх логічним продовженням. Міжнародні відносини при капіталізмі характеризуються боротьбою між експлуататорами різних країн за право експлуатувати інші країни та народи, а тому марксисти стверджують: "Ворожнеча різних груп капіталу інспірує протиставлення народів один одному, намагання захопити та пригнобити інші країни"[2].

Капіталізм, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, не є вічним, оскільки класова боротьба між капіталістами та пролетаріатом неминуче призведе до пролетарської революції, а у всесвітньому масштабі -- до повалення експлуататорських класів усіх країн. Пролетарська революція розпочнеться у промислово розвинених країнах Європи та Північної Америки і за відносно короткий час охопить весь світ.

У 1910 р. австрійський економіст Р. Гільфердінґ висунув ідею про тісний взаємозв'язок капіталізму та мілітаризму. Спираючись на висловлені раніше погляди К. Маркса та Дж. Гобсона, він стверджував, що в економіці провідних країн світу інтенсивно зростає фінансовий і промисловий капітал, що призвело до виникнення потужних монополістичних фінансово-промислових об'єднань, зацікавлених у нових ринках дешевої сировини та збуту товарів. Держави, які забезпечують інтереси цих об'єднань, у зовнішній політиці стають щораз більш агресивними та частіше схиляються до застосування воєнної сили. Капіталізм вступає у нову фазу -- фінансового капіталізму, який штовхає уряди держав до насильницького перерозподілу світу, що призведе у майбутньому до епохи затяжних війн.

Відомий російський марксист М. Бухарін у праці "Світове господарство та імперіалізм" (1915) розвинув ідею Р. Гільфердінґа і на її основі сформулював теоретичні основи розуміння імперіалізму (від лат. ітрегіит -- влада, панування) як нової фази розвитку капіталізму. На його думку, у міжнародних відносинах на початку XX ст. вступають у протиборство вже не національні держави, а національні економіки, які є частиною світової економічної системи. Розвиток капіталізму вийшов за межі держав та набув інтернаціонального характеру, що спричинило зростання розриву в рівнях розвитку окремих держав, соціальної нерівності. У світовій капіталістичній системі виділяється ядро, створене найрозвиненішими у промисловому відношенні країнами, та периферія, представлена слаборозвиненими і залежними країнами. У своїй концепції М. Бухарін вживає поняття "держави -- класи", намагаючись підкреслити зростаючу поляризацію світу і поділ держав на експлуататорські та експлуатовані. В умовах імперіалізму війни стають неминучими, мілітаризм і агресивність у зовнішній політиці держав світу стають нормою їх взаємовідносин. Він підкреслив, що війна більше не є намаганням політичного керівництва одних держав нав'язати політичну волю іншим, а є прагненням задовольнити економічні інтереси за рахунок інших. Перефразовуючи К. фон Клаузевіца, М. Бухарін стверджує, що війна на початку XX ст. перетворилась на продовження способу виробництва іншими засобами, оскільки найважливішим предметом суперечностей є питання -- які виробничі відносини поширяться після війни.

Серед марксистів із цією теорією принципово не погоджувався К. Каутський, котрий висунув свою теорію "ультраімперіалізму", одним із положень якої був висновок, що розвиток імперіалізму призведе у майбутньому до певного консенсусу між фінансово-промисловими об'єднаннями щодо спільної експлуатації відсталих народів. Для капіталістів порозуміння набагато вигідніше, ніж потреба фінансово підтримувати воєнні зусилля своїх урядів.

В. Ленін присвятив міжнародним відносинам значно більше уваги, ніж К. Маркс, що пояснюється його ідеями про незрілість пролетарської революції та можливість її перемоги в одній країні світу. Це неминуче означало б наявність певного історичного періоду паралельного існування соціалістичної держави (диктатури пролетаріату) та її капіталістичного оточення.

Свої погляди на сучасний йому капіталізм В. Ленін виклав у праці "Імперіалізм як вища стадія капіталізму" (1916), де, послуговуючись статистичними даними про розвиток світового господарства, обґрунтував думку М. Бухаріна про нерівномірний розвиток капіталістичних держав. В. Ленін вважав, що така нерівномірність свідчить про те, що капіталізм трансформувався на початку XX ст. у свою вищу стадію -- імперіалізм. На його думку, імперіалізм є прямим наслідком капіталістичного розвитку, але водночас являє собою якісно іншу фазу і характеризується такими економічними ознаками:

1. Концентрація виробництва та капіталу відбувається в межах діяльності монополій.

2.Унаслідок злиття банківського капіталу з промисловим виникає впливова фінансово-промислова олігархія.

3.Особливого значення для світової економіки набуває вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів у домонополістичну епоху.

4.Створюються міжнародні союзи капіталістів, що намагаються поділити світ.

5.Завершується розподіл світу між наймогутнішими капіталістичними державами.

Імперіалізм, на думку В. Леніна, призводить до реакційних змін у надбудові капіталістичної формації. Для капіталістичних держав в епоху імперіалізму характерне прагнення до зміцнення панування над колоніями шляхом більш "справедливого" розподілу і подальшої більш "дружної" їх експлуатації, посилення гноблення чужих націй, укріплення і продовження найманого рабства пролетаріату як своїх, так і поневолених країн.

На думку В. Леніна, сучасний йому імперіалістичний світ відзначається тим, що "є лише дві основні групи країн: ті, що мають колонії.., але й різноманітні форми залежних країн, політично формально самостійних, та насправді обплутаних тенетами фінансової й дипломатичної залежності"1. Тобто провідні імперіалістичні держави світу як прямо, так і приховано підтримують своє панування, тоді як більшість країн і народів перебувають у фактичному рабстві.

Імперіалізм характеризується зростанням шовінізму та мілітаризму, накопиченням суперечностей між наймогутнішими державами світу і неминучістю великих воєн. Основна причина нестабільності та загарбницьких воєн полягає у міжімперіа-лістичних суперечностях, які ґрунтуються на економічних інтересах панівних експлуататорських класів. Загарбницькі війни логічно випливають із природи капіталізму, оскільки "війна не суперечить основам приватної власності, а є прямим і неминучим розвитком цих основ. При капіталізмі неможливе рівномірне економічне зростання окремих держав. При капіталізмі неможливі інші засоби відновлення час від часу порушеноїрівноваги, як тільки кризи в промисловості, війни в політиці"[5]. В умовах імперіалізму першопричиною всіх потрясінь у світовій політиці є нерівномірність розвитку капіталізму, що, з одного боку, призводить до великих воєн, а з іншого -- послаблює всю капіталістичну систему і створює умови для пролетарської революції.

Виходячи з ідеї нерівномірного розвитку капіталізму і неминучості криз і воєн, В. Ленін стверджує, що "можлива перемога соціалізму початково в небагатьох чи навіть в одній, окремо взятій, капіталістичній країні"[5].

Розвиваючи свою концепцію, він стверджував, що перемога соціалістичної революції та створення диктатури пролетаріату (держави) в одній країні докорінно змінює характер міжнародних відносин. Основне протиріччя у міжнародних відносинах уже не стосуватиметься протистояння між імперіалістичними державами (хоча воно й збережеться), а визначатиметься боротьбою між пролетарською державою та її капіталістичним оточенням.

Пролетарська держава вестиме війни проти свого капіталістичного оточення, які, на думку В. Леніна, безумовно справедливі, оскільки здійснюватимуться в ім'я світової революції, яка є остаточним визволенням пролетаріату від гніту імперіалістів усього світу. Він вважав, що пролетаріат країни, в якій відбулась революція, "експропріювавши капіталістів і організувавши соціалістичне виробництво, повстав би проти всього капіталістичного світу, залучаючи пригноблені класи інших країн, піднімаючи там повстання проти капіталістів, виступаючи при потребі навіть з воєнною силою проти експлуататорських класів і їх держав"[3]. Із цього логічно випливає, що інтернаціональний характер марксизму відійшов на задній план, поступаючись місцем ототожненню комуністичних ідей із тією чи іншою державою. Якщо у класичному марксизмі визначальна роль відводиться субнаціональним суб'єктам класам, то у ленінських теоріях диктатурі пролетаріату, тобто суверенній державі, національні інтереси якої неминуче б вступали у протиріччя із інтернаціональними інтересами пролетаріату. Власне цю обставину підкреслив І. Валлерстайн стверджуючи, що ленінізм "втратив свій радикалізм за рахунок двох основних елементів: постановки цілі побудови соціалізму в одній окремо взятій країні, що можна назвати процесом доганяючої індустріалізації; і прагненням до національної могутності та отримання переваг в рамках міждержавної системи".

Послідовники В. Леніна намагались вирішити цю проблему шляхом розвитку його ідеї про спрямованість пролетарської держави на здійснення світової революції. Постійну боротьбу пролетарської держави проти капіталістичного оточення "завдаванням ударів по його найслабших ланках" із застосуванням збройної сили, що "підштовхне" революції в інших країнах світу, Л. Троцький назвав "перманентною" революцією. Пролетарську державу доцільно розглядати як базис світової революції, а змістом її зовнішньої політики є "експорт" революції в інші країни світу. Населення, ресурси, господарство і збройні сили захоплених країн мають бути спрямовані на боротьбу з капіталістичним світом, на здійснення світової революції.

Радянський воєначальник і воєнний теоретик М. Тухачевський на початку 30-х років XX ст. обґрунтував необхідність ведення воєн проти окремих капіталістичних держав, їх окупацію та встановлення в них радянської влади потребою у розширенні базису світової революції.

У підсумку перемогла думка Й. Сталіна, який прямо ототожнив та підпорядкував світовий комуністичний рух цілям зовнішньої політики СРСР.

Марксисти вважають, що з перемогою світової революції та побудовою всесвітнього "безкласового" комуністичного суспільства експлуатація однієї нації іншою неминуче ліквідується, як і всіляка можливість воєн. Подолання класових протиріч та відмирання держави призведе до загальної стабільності та миру. Побудова світового "безкласового" суспільства та ліквідація держав є переходом до комуністичної формації. Комунізм базується на відсутності приватної власності, що взагалі ліквідує будь-які матеріальні стимули для діяльності людини. Тобто напрошується висновок про те, що прогрес чи розвиток суспільства унеможливлюються, позаяк вони завжди базувались на особистій матеріальній зацікавленості людини. Намагаючись розв'язати цю дилему, марксисти стверджували, що в комуністичній формації має діяти і творити цілком інша людина, вихована на засадах нової ідеології.

Власне стосовно такого, суто ідеалістичного, трактування людини марксизмом М. Бердяєв писав: "Має відбутися, за словами Маркса та Енгельса, стрибок із царства необхідності в царство свободи. Історія різко зміниться і поділиться на дві частини -- на минуле, детерміноване економікою, коли людина була рабом, і на майбутнє, яке почнеться з перемоги пролетаріату і визначатиметься активністю людини...

У системі марксизму поєднані елементи матеріалістичні, науково-детерміністичні, аморалістичні з ідеалістичними, моралістичними, релігійно-міфотворчими. К. Маркс створив справжній міф про пролетаріат. Місія пролетаріату є предметом віри. Марксизм не є лише наукою і політикою, він є також віра, релігія".

Ця очевидна метафізичність марксизму, як це не парадоксально, ріднить його навіть із націонал-соціалізмом. Як відомо, А. Гітлер також стверджував, що після побудови Третього Рейху та його перемоги у світовому масштабі всесвітня історія має завершитись, розвитку більше не буде, всюди запанує порядок. Творцем нового порядку, при якому буде відсутній розвиток та пануватиме порядок, має бути "арійська раса" панів, яку ще потрібно виховати на певних принципах.

Інший надзвичайно цікавий аспект ортодоксального марксизму підкреслює Е. Валлерстайн, який порівнюючи його з лібералізмом, приходить до висновку, що "ленінізм у ідеологічному плані прийнято вважати прямою протилежністю вільсо-ніанства. Однак, насправді він... став впровадженням у життя концепції Вільсона, програма якого для країн "третьго світу" була просто перекладена Леніним на марксистський жаргон -- її почали називати антиімперіалізмом і побудовою соціалізму".

У кінці 60-х -- на початку 70-х років XX ст. "радянські" теоретики дещо модифікували класичний марксизм-ленінізм, стверджуючи, що сучасні міжнародні відносини зводяться до мирного співіснування між капіталізмом та соціалізмом. Міжнародні системи в їхньому розумінні поєднували однотипні за політичним і соціальним ладом держави, що пов'язані спільними цілями та інтересами на світовій арені.

Загалом для класичного марксизму характерне визначення міжнародних відносин та зовнішньої політики як жорстко детермінованої функції суспільних економічних стосунків, а також уявлення про державу як про адміністративно-правовий апарат класового панування. Звідси випливають уявлення про зовнішньополітичні мотивації та ймовірні дії держав у міжнародному середовищі. Такі принципові категорії теорії міжнародних відносин, як міжнародні системи, міжнародне середовище та міжнародні відносини, трактуються як прояв розстановки класових сил у світовому масштабі.

Для класичного марксизму характерне певне абстрагування від держави та її самостійності в міжнародному середовищі. Марксисти схильні вважати головними дійовими особами в міжнародних відносинах світову буржуазію та міжнародний пролетаріат. Ці класи антагоністичні та інтернаціональні за своєю сутністю, оскільки їх принципові інтереси жодним чином не стосуються національно-державних. Держава є лише механізмом, за допомогою якого суспільні класи реалізують власні економічні інтереси. Міжнародні відносини мають вторинний характер, оскільки повністю визначаються внутрішніми суспільними відносинами.

Найбільш розвинене вчення про розвиток було створене Гегелем. Гегелівська діалектика була ідеалістичною. «Раціональне зерно» (перш за все ідея розвитку через суперечності), що міститься в ній, було сприйнято основоположниками марксизму, її ідеалістичні положення були ними переосмислені з матеріалістичних позицій.

Маркс формулює свій метод філософії як діалектико-матеріалістичний. Він говорив про те, що діалектика повинна допомогти пояснити реальний світ з нього самого, а не з абстрактно виведених понять духу. Головне - не пояснити мир, а змінити його. Філософія ж є духовна зброя такої зміни.

Маркс створив діалектичний метод, який розглядав як протилежний гегелівському. Він підкреслював: «Мій діалектичний метод по своїй основі не тільки відмінний від гегелівського, але є його прямою протилежністю. Для Гегеля процес мислення, який він перетворює навіть під ім'ям ідеї в самостійний суб'єкт, є деміург (творець) дійсного, яке складає лише його зовнішній прояв. У мене ж, навпаки, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній».

На противагу гегелівській діалектиці, в центрі уваги якої - саморух понять, основоположники марксизму стали розглядати об'єктивні процеси розвитку в природі і суспільстві, відбивані мисленням, що розвивається.

Поняття розвитку займає центральне місце в марксисткою матеріалістичній діалектиці. З погляду останньої, розвиток є сторона, момент універсального руху, що є атрибутом, тобто невід'ємною, загальною властивістю матеріального.

Специфіка розвитку виражається, як показали класики марксизму, в наступних загальних і істотних рисах(характеристиках):

1. Розвиток завжди є внутрішньо властивий даному об'єкту процес, тобто воно не може визначаться зовнішніми для цього об'єкту чинниками, джерело розвитку поміщене в ньому самому.

2. Для розвитку характерна безповоротність, що означає неможливість повного, абсолютного повернення матеріальної системи, що розвивається, до колишніх станів (наприклад, неможливе перетворення старого в молоду людину, вищих видів тваринного світу в нижчі).

3. Розвиток характеризується спадкоємністю, яка виражає момент зв'язку змінюючих один одного якісних станів, тобто збереження, утримання того, що досягнуте на попередньому етапі розвитку і що служить подальшому розвитку. Завдяки спадкоємності досягається єдність минулого, сьогодення і майбутнього в матеріальних системах, що розвиваються.

4. Важливою межею розвитку є спрямованість, яка означає, що розвиток - це завжди поступальне сходження від нижчого до вищого, від простого до складного (а не рух по кругу, не абсолютне повторення пройдених етапів, як вважали деякі філософи).

5. Розвиток відбувається по спіралі. Остання припускає, що в процесі розвитку відбувається неповна, часткова повторюваність на вищих, новіших його стадіях деяких основних рис пройдених стадій, тобто має місце як би повернення до старого, але вже на іншому, якісно новому рівні. Разом з принципом розвитку, в марксистській матеріалістичній діалектиці фундаментальне значення має також принцип загального взаємозв'язку. На думку основоположників марксизму, останній виражає атрибутивну властивість матерії, що полягає в тому, що всі предмети і явища знаходяться в нескінченно багатообразних залежностях, в різних відносинах один до одного, у взаємообумовленості свого існування і розвитку.

Відкриті Гегелем основні закони діалектики (єдності і боротьби протилежностей, взаємного переходу кількісних змін в якісні і заперечення заперечення) стали розглядатися в марксизмі, відповідно, як закони природи, суспільства і мислення.

З погляду марксизму, матеріалістичну діалектику відрізняє те, що вона є результатом розвитку філософії і природознавства, підсумком узагальнення об'єктивних законів, що діють в природі, в суспільстві і в мисленні.

Від попередніх вчень філософія марксизму відрізняється насамперед предметом дослідження. Вона зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об'єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Марксизм відмовляється від багатовікової традиції, яка визнавала філософію наукою наук, всезагальною теорією, знанням про все. Філософія марксизму чітко визначає своє ставлення до конкретних наук. Вона використовує знання цих наук, але кардинально відрізняється від них як предметом, так і методом пізнання. Це добре показано Ф.Енгельсом у праці "Діалектика природи" (1873-1886 pp.).

Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також людину, практику, відношення "людина -- світ". У роботі "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" (1886 p.) Ф.Енгельс висуває ідею, що філософія в цілому як форма суспільної свідомості й кожна філософська концепція зокрема, незалежно від часу її створення та проблем, що аналізуються, завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням філософії (основним філософським питанням). Його суть -- відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше -- свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність); 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність). Ідея Ф.Енгельса про основне філософське питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати філософські школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах -- суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію -- агностицизмом. З часом основне філософське питання у філософії марксизму набуло статусу фундаментального методологічного принципу. Вся історія філософії почала розглядатись через призму боротьби матеріалізму та ідеалізму. Марксизм став на бік матеріалізму й піддавав нищівній критиці не тільки "чистий" ідеалізм (як, наприклад, у Платона чи Гегеля), а й будь-які щонайменші відхилення в його бік. За межами марксизму переважна більшість філософів не поділяла і сьогодні не поділяє думки, що відношення свідомості до матерії, духу до природи є центральною філософською проблемою, основним філософським питанням. Це підтверджується історією розвитку всієї світової філософії. Тому в спеціальній літературі його нерідко називають так звабним основним питанням філософії або беруть у лапки. Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі.

Критикуючи Л.Фейєрбаха за його негативне ставлення до діалектики Г.Гегеля, вони критично переосмислюють її, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика -- матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г.Гегеля), а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Безпосередніми результатами такого застосування діалектики є, наприклад, фундаментальна праця К.Маркса "Капітал" (1857--1867 pp.), праця Ф.Енгельса "Діалектика природи", багато інших. Поєднання матеріалізму і діалектики знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як назва цієї філософської теорії -- діалектичний матеріалізм.

Принципово по-новому в марксистській філософії вирішується комплекс питань, пов'язаних з життям суспільства. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях, поглядах, теоріях, що існували в різні історичні епохи і справляли вплив на життя людей, визначали політику, мораль, економіку, характер державного устрою та ін. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Саме спосіб виробництва як органічна єдність двох компонентів -- продуктивних сил і виробничих відносин -- є тим стержнем, навколо якого об'єднуються всі інші складові суспільного життя. Серед багатьох видів стосунків між людьми (політичних, правових, сімейних, моральних та ін.) як базові марксизм виділяє відносини у сфері виробництва матеріальних благ. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний базис. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість (мораль, право, ідеї, теорії тощо). Таким чином, тут вперше за всю історію філософії розвиток суспільства розглядається з матеріалістичних позицій. Минуле і майбутнє людства постає як послідовний, закономірний процес зміни економічного устрою суспільства, розвитку спочатку матеріального, а вже потім духовного життя поколінь. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом. Матеріалізм і діалектика дозволили К.Марксу та Ф.Енгельсу відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами, виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас та окремих особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між собою, показати еволюцію сім'ї та ін. В цілому марксизму властива переоцінка ролі матеріального чинника, зокрема економічного, у поясненні життєдіяльності суспільства.

Значення свідомості, суб'єктивного фактора постійно підкреслювалось, але недостатньо враховувалось. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Якщо найбільші досягнення матеріалістичної домарксистської філософії в розумінні людини, її призначення в світі зводились до того, що людина -- частка природи, активна, свідома істота, має право на свободу і потребує гуманного ставлення до себе (французький матеріалізм XVIII ст. і вчення Л.Фейєрбаха), то К.Маркс і Ф.Енгельс розглядають людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен. Причому акцент робиться на її соціальних характеристиках. Основні ідеї марксистського вчення з цього питання викладено у працях Ф.Енгельса "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876 p.), "Походження сім'ї, приватної власності та держави" (1884 p.), "Тези про Фейєрбаха" К.Маркса (1845 р.) та ін. Вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, марксистська філософія зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Людина постає тут як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних і духовних цінностей. Це вже не та абстрактна, поза історична і безособова істота, якою вона виступає у філософії Л.Фейєрбаха, а конкретно-історична і реальна.

Специфічне місце в колі проблем, які знайшли свою розробку в ленінських роботах, належить проблемі матерії. Нагадаємо, що матерія -- одне з центральних понять марксистської філософії. Але ні К.Маркс, ні Ф.Енгельс чіткого визначення цього поняття не дали. На думку Леніна, визначальними характеристиками матерії є її об'єктивність і здатність відображатись. З іншого боку, В.І.Ленін намагається розібратись, яку роль у житті окремих індивідів та суспільства в цілому відіграє свідомість, суб'єктивний фактор. У зв'язку із створенням В.І.Леніним політичної партії, метою якої було повалення царизму в Росії, проблема свідомості в його роботах набуває специфічного забарвлення, вона виступає насамперед як проблема взаємозв'язку суспільної психології та ідеології. Увага акцентується на необхідності активного внесення ідеології в стихійний революційний рух трудящих. Після смерті В.І.Леніна комуністичній ідеології в СРСР приділялась надзвичайно велика увага, вона стала офіційною державною ідеологією і мала тотальний, всезагальний характер, не допускалось жодних відхилень від її положень.

У ленінських роботах надзвичайно велика увага приділяється питанням функціонування суспільства і практики революційних перетворень. Підкреслюючи вирішальну роль трудящих мас в історії, В.І.Ленін рушійну силу суспільного розвитку, слідом за К.Марксом і Ф.Енгельсом, бачить у класовій боротьбі. Шлях практичного подолання експлуатації пролетаріату -- соціалістична революція і диктатура пролетаріату. Здійснює її передусім робітничий клас при підтримці широких трудящих мас. У роботі "Великий почин" (1919 p.) В.І.Ленін дає визначення класів, підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів виробництва є визначальною ознакою класів. В інших роботах виділяються й аналізуються конкретні форми класової боротьби (політична, економічна, ідеологічна). Серед широкого кола питань суспільного розвитку, якими цікавився і які досліджував В.І.Ленін, особливе місце належить теорії соціалістичної революції. Він робить висновок, що капіталізм з кінця XIX ст. вступає у черговий етап свого розвитку -- імперіалізм, який об'єктивно створює умови для соціалістичної революції. Революція трактується ним як якісний стрибок, що забезпечує перехід суспільства на принципово новий ступінь свого розвитку і передбачає кардинальну зміну форм та характеру власності на засоби виробництва, соціального, політичного і духовного життя суспільства. Жовтнева соціалістична революція 1917 р. у Росії готувалась і здійснювалась відповідно до ленінської теорії.

Нового трактування в ленінських роботах набуває держава. Вона розглядається як спеціальний орган, машина, за допомогою якої здійснюється управління суспільством в інтересах пануючого класу. В.І.Ленін постійно підкреслює класовий характер і класову сутність держави, значною мірою розглядає її в контексті революційних змін існуючих суспільних відносин. Особливо це виявляється в праці "Держава і революція" (1917 р.), в якій він робить висновок про необхідність заміни після перемоги соціалістичної революції старої державної машини новою, яка буде відповідати потребам класів і соціальних сил, що здійснюватимуть революцію, обґрунтовує необхідність такої конкретної форми державного управління, як диктатура пролетаріату. Історія згодом покаже, до яких трагічних наслідків може призвести абсолютизація даної форми управління. В.І.Ленін вважав, що у майбутньому держава відімре, але це буде не раніше, ніж люди звикнуть дотримуватись елементарних норм поведінки без примусу. Таким етапом розвитку суспільства він вважав комунізм. У своїх теоретичних дослідженнях та практичній діяльності В.І.Ленін послідовно відстоював принцип партійності. Він дотримувався думки, що марксистська філософія виступає як форма самоусвідомлення робітниками та тими, хто їх підтримує, свого місця і ролі в суспільстві і несе велике ідеологічне навантаження.

Оскільки В.І.Ленін постійно підкреслював свою відданість марксизму, теоретичними працями та практичною діяльністю відстоював і розвивав ідеї цього вчення, після його смерті поряд з терміном "марксизм" почав часто використовуватись термін "ленінізм". Відповідну назву отримала і філософія -- марксистсько-ленінська. Філософські погляди В.І.Леніна -- це продовження раціоналістичної традиції в історії філософії. Однак при осмисленні ленінської спадщини необхідно чітко розрізняти його безпосередньо філософське вчення і практичну діяльність як політика, ідеолога Жовтневої соціалістичної революції, керівника політичної партії і держави. Робити це нелегко, але потрібно. Багато з того, що зроблено В.І.Леніним у філософії, не витримало випробування часом. Ряд ідей та положень зберегли свою цінність, мають значення і тепер, знайшли продовження і творчий розвиток у працях не тільки послідовників марксизму-ленінізму, а й представників інших філософських шкіл та напрямків. Ідеї марксизму, в тому числі філософські, крім праць В.І.Леніна, знайшли своє осмислення і подальший розвиток у роботах його сучасників, зокрема О.Багера (1882--1932 pp.), М.І.Бухаріна (1888--1938 pp.), А.І.Луначарського (1875--1933 pp.), Р.Люксембург (1871 --1917 pp.), Л.Д. Грецького (1879--1940 pp.) та інших теоретиків комуністичного руху. Звичайно, далеко не всі в царській Росії сприймали марксизм. До Жовтневої революції 1917 p. і після неї погляди К.Маркса, Ф.Енгельса і В.І.Леніна частиною відомих мислителів Росії жорстко критику-валися. Щоб позбавитись цієї критики, Леніним було прийнято рі-шення вислати з Росії велику групу "інакомислячих" інтелігентів. У 1922 p. це рішення було виконано. Поза своєю волею серед інших за кордоном опинились відомі на той час філософи, такі як М О.Бердяєв (1874-1948 pp.), С.М.Булгаков (1871-1944 pp.), Л.П.Карсавін (1882-1952 pp.), М.О.Лосський (1870-1965 pp.), С.Л.Франк (1877-1950 pp.), багато інших.

Після смерті В.І.Леніна у Радянському Союзі відбувається догматизація і канонізація положень марксистко-ленінської філософії. Ленінське трактування марксизму проголошується істиною в останній інстанції, найвищим рівнем розвитку філософської та соціально-полі-тичної думки. З часом ленінізм було підмінено сталінізмом. Після виходу друком у 1938 p. нарису Й.В.Сталіна (1879--1953 pp.) "Про діалектичний та історичний матеріалізм" будь-яка справді філософська творчість, пов'язана з самостійним, неупередженим, вільним від ідеологічних шор осмисленням дійсності, в СРСР надовго стає неможливою. Окрім періоду "ідеологічної відлиги", що мав місце у зв'язку з критикою культу особи Сталіна, по суті, лише в кінці 80-х років у Радянському Союзі філософія була звільнена від ідеологічних обмежень і дістала можливість творчо розвиватись, критично оцінювати дійсність та своє власне минуле. 114 Філософські ідеї К.Маркса, Ф.Енгельса та В.І.Леніна одержали специфічну інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входили до так званого соціалістичного табору. На відміну від Радянського Союзу, тут до нього ставились творчо і критично: філософи розробляли окремі сторони чи аспекти ідей марксизму. Палітра шкіл і напрямків, які певною мірою сприйняли, переосмислили і доповнили положення марксистко-ленінської філософії, така різноманітна, що їх важко навіть просто класифікувати.

Серед тих, хто займався розробкою філософських ідей марксизму, -- філософи з відомими у світі іменами: угорець Д-Лукач (1885--1971 pp.), француз Ж. -П. Сартр (1905-- 1980 pp.), німці і водночас американці Е.Фромм (1900--1980 pp.) та Г.Маркузе (1898--1979 pp.), француз Л.Алыпюссер (народ. 1918 р.), німець Ю.Хабермас (народ. 1928 р.), багато інших. Непоодинокими є спроби синтезу філософських положень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін. Сказане свідчить, що ідеї філософії марксизму справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток філософської думки, так і на життя суспільства і продовжують функціонувати у духовній культурі кінця XX ст.

Філософські ідеї Володимира Ілліча Леніна.

З розвитком економічної теорії марксизму формувалась і політична теорія з акцентом уваги на питання влади, стратегії і тактики пролетарського руху. Розвиток теорії марксизму зв'язаний, насамперед, з діяльністю Володимира Ілліча Леніна (1870 -- 1924). Тому й не дивно, що в XX ст. марксизм увійшов в історію як марксизм -- ленінізм. Значна увага приділялась філософії марксизму, розглядалась як методологія розв'язання практичних завдань суспільного розвитку.

Основною філософською працею Володимира Ілліча Леніна є «Матеріалізм і емпіріокритицизм», де розглядається теорія пізнання. Протиставляючи суб'єктивізму і агностицизму ідею про пізнання як діалектичне відображення дійсності, Володимир Ленін розвиває положення про практику як основу пізнання; уточнює ряд філософських категорій, дає філософське визначення матерії; вказує на гносеологічні основи «фізичного ідеалізму». У «Філософських зошитах» Володимир Ленін продовжує розробляти гносеологічні проблеми. Перетворивши діалектику на об'єкт дослідження, висуває і обґрунтовує ідею про єдність діалектики, логіки і гносеології, що дало змогу поставити питання про співвідношення об'єктивного у пізнанні. Ці та інші положення стали методологічною основою дослідження суспільного розвитку. У книзі «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму» Володимир Ленін підкреслює, що імперіалізм -- це найвища і остання стадія капіталізму, переддень соціалістичної революції. Та прогнози не ствердились. Діалектичний метод пізнання мав певні вади. У дальшому капіталізм виявив здатність знаходити внутрішні резерви і адаптуватися до нових умов, долаючи свої класичні форми.

Якщо Карл Маркс бачив завдання в тому, щоб здійснити реформу суспільної свідомості, пояснити світу власні дії та розкрити суть та зміст наслідків діяльності, вважав, що у такий спосіб можна винести світ з тих марень, у які потрапив, то Володимир Ленін поставив мету втілити теорію марксизму в практику соціальної революції та побудови суспільства на принципах соціальної справедливості, рівності, гуманізму, широкого демократизму. Для Володимира Леніна соціальна революція -- обов'язкова зміна капіталізму на соціалізм шляхом докорінної ломки суспільного буття і суспільної свідомості, а також вирішенням питання про політичну організацію майбутнього суспільства. Володимир Ленін поділяє позицію Фрідріха Енгельса про те, що першим кроком пролетарської держави має стати перетворення приватнокапіталістичної власності на державну. Практичне втілення такого положення марксизму створило основу «адміністративного соціалізму» з усіма вадами. Щоправда, усвідомивши згодом безнадійність і безперспективність таких реалій, в останніх статтях Володимир Ленін намагався обґрунтувати нові форми політичної активності народних мас, яка могла б блокувати бюрократизм і узурпацію влади, відновити єдність і побудувати демократію. Отже, соціалізм розглядається вже не як державний монополізм, повернутий обличчям до інтересів народу, а як суспільство цивілізованих (культурних) кооператорів на базі суспільної власності на засоби виробництва. Віддається вже перевага не державному соціалізму, а самоврядному соціалізму як системі, що сама організується, переконавшись на практиці «воєнного комунізму», що держава може виступити не стільки системою життєдіяльності людей, скільки системою самозабезпечення (задоволення потреб та інтересів чиновників). Держава може стати засобом ліквідації існуючих форм відчуження, а може стати інструментом виробництва і закріплення нових, ще більш одіозних форм, які приводять до агонії природи, розпаду суспільства, втрати людиною людського.

Перші кроки соціалістичного будівництва продемонстрували і низький рівень продуктивних сил, і недосконалість виробничих відносин. Росія ще надто далека від того рівня продуктивних сил, коли капіталізм сам створює природний ґрунт для переходу до соціалізму. Отже, історія розпорядилася так, що, з одного боку, Росія ще не дозріла до соціалізму, а з другого -- низи не хотіли вже жити по-старому. Треба шукати вихід, маючи матеріально-технічну базу і своєрідні людські ресурси, до краю заражені нетерпінням і нетерпимістю, принципом «тут і тільки тепер». Вихід із ситуації Володимир Ленін вбачав у новій економічній політиці на основі справжньої культурної революції, що мала забезпечити людське в людині. Ідея культурної революції і соціалізму як суспільства культурних кооператорів, на жаль, не знайшла розуміння у послідовників.

Канонізація марксизму почалася невдовзі після смерті Карла Маркса, Фрідріха Енгельса. Певну акцію в канонізацію вніс Володимир Ленін. Досить згадати відоме положення: «Вчення Маркса всесильне, тому що правильне». Такий підхід звеличував марксизм, перетворював в абсолютну істину. Будь-які спроби уточнити або переглянути окремі положення піддавалися анафемі, хоча Маркс явно недооцінив можливості саморозвитку капіталістичної економіки, роль і місце товарно-грошових відносин при соціалізмі; абсолютизував класову боротьбу і диктатуру пролетаріату; розглядав людину як соціальну функцію, а духовну культуру -- як похідну від матеріального виробництва. Та доля філософського і політичного заповіту виявилася драматичною. Ленінізм підмінено сталінізмом. Варто відзначити недопустиме ставлення критиків до сучасних прогресивних суспільствознавців, філософів, соціологів, політологів та ін. Чого варті такі висловлювання: «загальна патологічність», «пороки мислення», «люди з народу» виявилися неспроможні «осилити висоти європейської суспільної думки». Тут відображено багато хибних стереотипів: неспроможність узагальнень, високомірства, європейські уявлення про ворожість Росії, України, Білорусі Заходу. І справа тут не стільки в тому, що в науку прийшли «висуванці», скільки в тому, що справжня наука не потрібна деспотії. Іноді дехто з філософів займається донкіхотством. Введенням режиму партійно-державної влади вся серйозна теоретична діяльність припинена. В 30-х роках виганяють з країни Льва Троцького, примушують замовкнути Миколу Бухаріна. Селективний «відбір» інтелігенції привів до певної втрати критичного ставлення до світу.

Філософія розглядалася не як галузь культури, а як форма відображення класового інтересу. Поступово перетворилася на інструмент формування у масовій свідомості певних стереотипів поведінки. У середовищі філософів брак наукової аргументації в дискусіях компенсувався навішуванням усіляких ярликів. Єдиною галуззю, де ще теплилась філософська думка, була історія філософії. Осуд культу особи, сваволі і беззаконня забезпечив «відлигу 50 -- 60-х років». Перед філософією відкрилися нові перспективи.

Починаючи з 60-х років XX ст. по-іншому складалася доля філософії марксизму в Європі, що пережила і торжество, і поразку фашизму. У Східній Європі за радянським зразком формувалася світова соціалістична система, а на Заході -- капіталізм, подолавши класичні форми, переживав фазу за фазою найбільше піднесення. У зміненому світі марксизм як особливий пласт культури залишався об'єктом пильної уваги. По-різному до марксизму ставились представники різних філософських систем, концепцій, теорій -- Дені Лукач, Карл Корш, Анрі Лефевр, Антоніо Грамші, Вальтер Беньямін, Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе, Еріх Фромм, Жан-Поль Сартр, Лео Альтюссер, Лоренцо Колетті, Юрген Хабермас та ін. Спільне, що характеризує їх, -- це розкріпачене ставлення до марксизму. Істотно змінився пріоритет проблем, сформувався своєрідний філософський напрямок «західний марксизм» -- неомарксизм.