Неомарксизм -- течія західної соціально-філософської думки, представники якого, інтерпретуючи філософію Маркса в дусі неогегельянства, фрейдизму «філософії життя», екзистенціалізму та структуралізму, виступають з критикою «зліва» позитивістського тлумачення марксизму теоретиками II Інтернаціоналу (Карл Маркс та ін.). Основоположниками неомарксизму вважаються Дені Лукач, Карл Корш. З кінця 20-х -- початку 30-х років неомарксизм активно розвивається теоретиками франкфуртської школи -- Еріхом Фроммом, Гербертом Маркузе, Максом Хоркхаймером і Теодором Адорно. У Франції після Другої світової війни до неомарксизму приєднуються Анрі Лефевр, Жан-Подь Сартр, Люсьєн Гольдман. В англомовних країнах неомарксизм формувався під впливом німецьких і французьких версій на основі соціальної філософії. Чарльз Міллс, Алвін Голднер, Ілля Горовітц, Норман Бірнбаум та ін. Основна тенденція неомарксизму як соціально-філософський напрямок полягає в поєднанні філософських понять з політекономічними і загальносоціологічними. Основною в неомарксизмі виступає категорія відчуження. Результатом відчуження виявляється не тільки соціальна структура антагоністичних суспільних форм, але й субстанціональний зміст світу, його предметно-речовий характер та ін. Вчені Німеччини, а згодом і США фактично відмежувалися від політики. Теодор Адорно підсилив розрив між теорією і практикою, зробив ставку лише на інтелектуальну діяльність. Специфіка суспільного розвитку Франції та Італії стала іншою, аніж Німеччини, проте освоєння марксизму та його розвиток стояли осторонь від практики та великої політики. Політична лояльність представників «неомарксизму» найчастіше не мала ніякого зв'язку з їх інтелектуальною діяльністю. Затухання робітничого руху на Заході привели до виникнення теоретичної традиції з її критичним ставленням до марксизму, запереченням наявності в сучасного промислового робітничого класу будь-якого соціалістичного потенціалу. В поле критики потрапило і сучасне суспільство, що викликає деперсоналізацію людини і ліквідує її індивідуальність. Критична настроєність західного марксизму та особливі умови становлення забезпечили зміщення акценту з галузі економіки і політики в галузь філософії.

У пошуках філософського фундаменту робляться спроби синтезувати марксизм і гегельянство, марксизм і екзистенціалізм, марксизм і фрейдизм, марксизм і феноменологію, марксизм і герменевтику. За допомогою теорії Маркса здійснюється перегляд застарілих форм буржуазного суспільства.

Проблема людини у марксизмі органічно пов'язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження.

Під останнім розуміється складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів і організацій, грошей, духовних цінностей та ін.) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням.

Основоположники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Вони запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, -- знищення приватної власності на засоби виробництва.

Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності -- власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить червоною ниткою через увесь марксизм.

Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У творах К.Маркса і Ф.Енгельса комунізм виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний, реальний рух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.

Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватної реалізації на практиці ні за життя фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не відповідали її основним положенням. Причини цього потребують спеціального і неупередженого аналізу.

Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату. К.Маркс писав у 1844 p.: "Подібно до того, як філософія знаходить у 109 пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю ." (В дійсності ця філософська теорія мала своєю соціальною базою не лише пролетаріат, а й більш широкий загал трудящого люду, який зазнавав експлуатації з боку буржуазії.) При цьому творці марксизму вважали, що їхній філософській теорії властиві також ознаки науки, оскільки вона, з їхньої точки зору, об'єктивно, істинно відображає тенденції розвитку дійсності. Важливим кроком у розвитку світової філософської думки стала розробка в рамках філософії марксизму проблеми практики. У цьому вченні практика займає одне з центральних місць і трактується як матеріальна предметно-чуттєва, цілеспрямована діяльність людини, завдяки якій змінюються природний і суспільний світ, у тому числі і сама людина. Вищим рівнем практики К.Маркс і Ф.Енгельс вважали революційну зміну суспільних відносин. Революційна практика пролетаріату і широких народних мас вважалася тим важелем, за допомогою якого ця філософська теорія могла реалізуватись. К.Маркс зазначав у "Тезах про Фейербаха": "Філософи лише по-різному пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його". По суті вся марксистська філософія -- це спроба раціонально обґрунтувати шляхи зміни світу на кращий. Цій ідеї підпорядковані всі її складові -- онтологія, гносеологія, діалектика та ін. Вона стала духовною зброєю в руках тих, хто бажав кардинальної зміни суспільного ладу. Але результати застосування цієї зброї виявились трагічними. Важлива характеристика марксистської філософії -- її атеїзм. У цьому вченні релігія піддається нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів XVIII ст. та вчення Л.Фейєрбаха.

Як уже зазначалось, марксизм було створено в Німеччині. Але поступово він виходить за її межі, поширюється в інших країнах. Свій внесок в розробку та пропаганду марксистської філософії зробила плеяда політичних діячів, учених, теоретиків, які жили і творили у період активної діяльності К.Маркса та Ф.Енгельса або відразу після їх смерті. У Німеччині - це Й.Діцген (1828-1888 pp.), К.Шорлеммер (1834-1892 pp.), А.Бебель (1840--1913 pp.), Ф.Мерінг (1846--1919 pp.), у Франції -- П.Лафарг (1842--1911 pp.), в Італії -- А.Лабріола (1843--1904 pp.), у Болгарії -- Д.Благоєв (1855--1924 pp.), у Росії -- Г.В.Плеханов (1856-- 1918pp.).

Виникнення і розвиток марксистської філософії, без сумніву, є якісним стрибком в історико-філософському процесі. Багато складних проблем буття людини, суспільства, природи, розвитку науки, методології пізнання і практики набули в ній принципово нової інтерпретації. В рамках самого марксизму поява цього вчення розглядається як революційний переворот у філософії. Але нерозумною є як абсолютизація даної філософської теорії, що мала місце в СРСР та 110 інших країнах соціалістичного табору, так і її огульна, поверхова і неконструктивна критика. До марксистської філософії потрібно підходити, як і до інших філософських вчень, виважено і неупереджено. В ході подальшого суспільного розвитку одні її ідеї збереглися і розвивалися, інші піддані критиці та запереченню. Нові соціальні умови потребують нових підходів, нового філософського осмислення.

Мабуть, лише історія зможе дати цій філософії неупереджену оцінку. Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну (1870--1924 pp.). Філософські ідеї марксизму дістали в ленінських працях подальший розвиток. Розглядати і оцінювати його необхідно, беручи до уваги щонайменше дві групи чинників. Перша група пов'язана з соціально-економічним розвитком капіталізму, у тому числі в Росії наприкінці XIX -- початку XX ст., і духовно-політичними процесами, що мали місце на той час в суспільстві. Друга -- має свої корені в науці. Кінець XIX -- початок XX ст. -- це час наукових відкриттів у фізиці, що не вписувались у традиційну наукову картину світу, суперечили принципам класичної механіки, на засадах якої ця картина базувалась, і потребували нового філософського бачення. Йдеться насамперед про відкриття радіоактивності і електрона. Якщо завдяки відкриттю радіоактивності була відкинута ідея про неперетворюваність і незмінність хімічних елементів, то відкриття електрона показало, що атоми мають складну структуру і не є, як це вважалося, починаючи з античності, неподільними і кінечними частками, з яких складається матеріальний світ. Такі відкриття не могли залишитись поза увагою філософів. Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Так, діалектика цікавить його у двох аспектах: як філософський метод, що адекватно відповідає матеріалістичній філософії, і як метод, що може і повинен використовуватися в політичній діяльності, практиці боротьби з царизмом, при здійсненні соціалістичної революції і вирішенні завдань соціалістичного будівництва. Роздуми з приводу діалектики у найбільш сконцентрованому вигляді знайшли втілення у праці В.І.Леніна "Філософські зошити". Змістом діалектики для В.І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв'язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється удвох формах: об'єктивній і суб'єктивній. Під об'єктивною діалектикою розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей, тобто об'єктивно. Суб'єктивна діалектика -- це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об'єктивної діалектики) в свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб'єктивної діалектики. Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього. Чільне місце у ленінській філософській спадщині посідають питання теорії пізнання. В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 p.) він робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення -- це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. Залежно від рівня організації, розвитку матеріальних систем змінюється і його специфіка. У найзагальнішому випадку можна розрізняти відображення на рівні неживої, живої природи і на рівні свідомості, суспільства. Пізнання світу, за В.І.Леніним, -- це теж процес відображення, відтворення властивостей об'єкта пізнання у свідомості людини.

Тому відображення -- висхідний, фундаментальний принцип теорії пізнання, її стержень, ядро.

З іншого боку, В.І.Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Діалектичними є і процес пізнання, і його результат -- знання, яке з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну дійсність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки і проводить думку, що діалектика є водночас теорією пізнання і логікою. На багатому природознавчому матеріалі В.І.Ленін показує внутрішній взаємозв'язок філософії і конкретних наук, їх взаємозацікавленість та взаємопотребу.

2. РОЗВИТОК МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

Звертаючись до робіт До. Маркса, радянська філософія в першу чергу виділила три філософські ідеї, які мали виключно важливе значення для розробки основних принципів психологічного дослідження і розуміння людської свідомості.

Суть свідомості в тому, що відношення до середовища в свідомості людини виявляється опосередкований ідеальним її віддзеркаленням, яке практично здійснюється в мові. Це ідеальне віддзеркалення включається між безпосередньо готівковою ситуацією і дією, в якій здійснюється зміна цій ситуації, ширше - взагалі зміна навколишнього світу: "В кінці процесу праці виходить результат, який вже на початку цього процесу був в представленні людини, тобто ідеально". Ідеї К. Маркса про опосередкований характер свідомості входять в арсенал теорії наукової психології і на принциповій основі протистоять ідеалістичним психологічним (інтроспективним) вченням про безпосередність психіки. Психіка, свідомість можуть бути об'єктивно пізнані опосередковано через діяльність людини і продукти цієї діяльності.

Діяльність людини (як практична, так і теоретична) грає визначальну роль у формуванні психіки людини таким чином, що наочний світ, що породжується людською діяльністю, обумовлює весь розвиток людської психіки. У праці діяльність суб'єкта і предмет цієї діяльності, продукт праці, взаємопроникають один в одного. Якщо продукт праці є породження людської діяльності, то сама ця діяльність повністю обумовлена її об'єктом, продуктом праці. Маркс писав в "Капіталі" про те, що, змінюючи "зовнішню природу", людина "змінює свою власну природу". Звідси слідує вивід: "людські сутнісні сили", психологія людини, її відчуття, прагнення, думки обумовлені продуктами людської діяльності. Потреби людини, що обумовлюють необхідність виробництва, самі виникають і розвиваються у виробництві; їх виникнення обумовлене продуктами виробництва, які створюються для задоволення людських потреб. У ранніх філософських творах Маркс писав, що наочне буття промисловості є "розкритою книгою людських сутнісних сил, людською психологією, що фізично з'явилася перед нами..." "Лише завдяки наочно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частиною і вперше породжується, багатство суб'єктивної людської чуттєвості: музичне вухо, що відчуває красу форми очей, - коротше кажучи, такі відчуття, які здібні до людських насолод і які затверджують себе як людські сутнісні сили. Бо не лише п'ять зовнішніх відчуттів, але і так звані духовні відчуття, практичні відчуття (воля, любов і т. д.), - одним словом, людське відчуття, людяність відчуттів, - виникають лише завдяки наявності відповідного предмету, завдяки олюдненій природі".

Ідеї Маркса відкривали можливість здійснювати аналіз фактів свідомості і діяльності з позицій їх соціальної обумовленості. Так, складна проблема співвідношення природного і соціального в здібностях особи отримала наукове трактування на основі марксизму. Погоджуючись з думкою англійського економіста XVIII ст А. Сміта про те, що різноманітність людських дарувань - швидше слідство, чим причина розподілу праці, Маркс підкреслював: "Первинна відмінність між носильником і філософом менш значна, чим між дворняжкою і хортом. Пропасть між ними вирита розділенням праці"[7].

Людські здібності виникають на основі природних особливостей, але залежать від форм людської праці, що змінюються, історично обумовлених, від умов матеріального життя суспільства. "Чи удасться індивідові на зразок Рафаеля розвинути свій талант, - це цілком залежить від досвіду, який, у свою чергу, залежить від розподілу праці і від породжених ним умов освіти людей"[8], - писали К. Маркс і Ф. Енгельс.

У працях Ф. Енгельса формулюється ряд найважливіших філософських положень, які широко використовуються сучасною науковою психологією. Для розуміння історичного розвитку свідомості людини і принципових відмінностей психіки людини і тварин виняткове значення мали ідеї Енгельса про роль праці в походженні людини. Розвиваючи далі думки Маркса про історичний характер людської психології, Ф. Енгельс аналізує потреби як джерело активності людини. Важлива роль для розуміння діяльності - одного з центральних понять радянської психології - належить ідеям Енгельса про вплив діяльності на мислення людини. "Як природознавство, так і філософія до цих пір абсолютно нехтували дослідженням впливу діяльності людини на його мислення. Вони знають, з одного боку, лише природу, а з іншої - лише думка. Але істотніше і найближчою основою людського мислення є якраз зміна природи людиною, а не одна природа як така, і розум людини розвивався відповідно тому, як людина навчалася змінювати природу"[9].

Ще в 1894 р. в роботі "Що таке "друзі народу" і як вони воюють проти соціал-демократів?" І. Ленін, розкриваючи типовий для того періоду спосіб створення різних теорій і систем, заснованих на догматичних і абстрактних думках, переконливо показав, що подібні "теорії" непридатні вже по своїх основних прийомах, по своїй суцільній і безпросвітною метафізичності. Охоплюючи в короткій характеристиці велику область філософсько-психологічних досліджень, яка в ті часи претендувала на виняткове право іменуватися науковою психологією, В. І. Ленін вказав їх основний методологічний порок - відмова від об'єктивного аналізу, серйозного вивчення фактів. "Метафізик міркував про те, що таке душа? Безглуздий тут був вже прийом. Не можна міркувати про душу, не пояснивши зокрема психічних процесів: прогрес тут повинен полягати саме в тому, аби кинути загальні теорії і філософські побудови про те, що таке душа, і зуміти поставити на науковий грунт вивчення фактів, що характеризують ті або інші психічні процеси"[10].

Критикуючи психологів-метафізиків, що все життя писали "дослідження" з питання про те, що таке душа, і що не знали "в точності пояснення жодного, хоч би простого, психологічного явища", В. І. Ленін не залишив місця для позитивістських, емпіричних побудов, принципових наукових питань, що боязко вирушали від рішення. У роботі "Що таке "друзі народу" і як вони воюють проти соціал-демократів?" він проголосив єдність теорії і практики.

Висловивши в 90-х роках XIX ст цю гіпотезу, він сформулював матеріалістичний вивід "про залежність ходу ідей від ходу речей", який "єдино сумісний з науковою психологією".

Якщо в книзі "Що таке "друзі народу" і як вони воюють проти соціал-демократів?" визначені завдання психологічного науки, то в роботі "Матеріалізм і емпіріокритицизм" і пізніших роботах, які були об'єднані в "Філософські зошити", В. І. Ленін заклав основи теорії віддзеркалення, складовій філософську базу діалектико-матеріалістичної психології. Теорія віддзеркалення визначила принципові можливості вирішення найважливіших психологічних і гносеологічних проблем, і перш за все проблеми єства психічного і відношення психіки до мозку, стосунки віддзеркалення до відбиваного, суб'єктивного до об'єктивного, відчуття до мислення і багато інших. У працях В. І. Леніна виявилася, по суті, картина психічної діяльності людини, що склалася і цілісна, як діяльності його мозку.

Вищим рівнем віддзеркалення реальності є мислення в поняттях, перехід до якого від відчуттів носить характер діалектичного стрибка, "перерви поступовості". У "Філософських зошитах" ми читаємо: "Пізнання є вічне, безконечне наближення мислення до об'єкту. Віддзеркалення природи в думці людини треба розуміти не "мертво", не "абстрактно", не без руху, не без протиріч, а у вічному процесі руху, виникнення протиріч і їх дозволу"[8].

Характеризуючи рухи, взаємопереходи понять, Ленін підкреслював, що "людські поняття не нерухомі, а вічно рухаються, переходять один в одного, переливають одне в інше, без цього вони не відображають живого життя. Аналіз понять, вивчення їх, "мистецтво оперувати з ними" (Енгельс) вимагає завжди вивчення руху понять, їх зв'язки, їх взаимопереходов"[14].

Проникнення в cenm природи речей може бути здійснене в процесі творчої уяви, фантазії. В. І. Ленін писав про фантазію: "Ця здатність надзвичайно коштовна. Марно думають, що вона потрібна лише поетові. Це безглуздий забобон! Навіть у математиці вона потрібна, навіть відкриття диференціального і інтегрального числень неможливе було б без фантазии"[15].

Не випадково фантазія іменується Леніном якістю "найбільшої цінності". Такий підхід до фантазії як необхідному елементу творчості направляє думку психолога на ретельний аналіз методу вирішення проблеми.

Теорія віддзеркалення, сформульована Ст І. Леніном, не лише відкрила широкі можливості діалектико-матеріалістичної інтерпретації багаточисельних досліджень процесів плотського пізнання (відчуття, сприйняття, пам'яті), мислення (утворення понять, аналіз і синтез в розумовій діяльності), фантазії як компонента творчої діяльності, і з'явилася в той же час платформою для подальшої розробки теоретичних проблем психологічної науки. Правильне гносеологічне розуміння єства психіки як процесу віддзеркалення, мозку, стає міцною базою для боротьби з ідеалізмом, що відособляє психіку від матерії, перетворює психіку на замкнутий внутрішній світ, не залежний від довколишньої дійсності, і для боротьби з механіцизмом, що не бачить якісних відмінностей психіки від матерії, ототожнює психіку з нервовими процесами.

Що підказав принципами ленінської теорії пізнання гносеологічний підхід до вивчення психіки (проблемам джерела і істинності знань людини про світ, адекватність його віддзеркалення) нерозривно пов'язаний з конкретно-науковим підходом до вивчення психіки.

ВИСНОВКИ

Марксистська теорія мала визначальний вплив на умови людського життя в ХХ ст.; вона не зійшла з історичної арени донині. Зокрема М. В. Захарченко і О. І. Погорілий зазначають, що „намальована Марксом похмура картина буржуазної цивілізації як світу, де все людське підпорядковується логіці капіталу і людські стосунки набирають форми „відносин між речами”, справила великий вплив не лише на європейську соціальну думку, а й на масову свідомість. Проте в Росії та деяких країнах Сходу. набула поширення саме пройнята духом насильництва і зневаги до громадянських прав і свобод „фундаменталістська ” версія марксизму, в межах якої соціологічні погляди Маркса були значною мірою деформовані і перетворені на різновид нової міфології.” Подібно як у теоріях громадянського суспільства, Маркс розпочинав інтерпретацію свободи з визнання диференціації між суспільством і державою, вважаючи її виявом Нового часу. Він також визнавав, що громадянське суспільство є тим простором, у якому відбуваються, конфліктують і легітимізуються відносини, зумовлені інтересами приватної власності.

Попри всю неоднозначність і суперечливість ставлення сучасних учених, у тому числі й вітчизняних, до основоположників марксизму, не викликає сумнівів, що вони -- історичні особистості, які значною мірою вплинули не тільки на хід громадської думки, а й на розвиток цілих країн та народів у ХХ столітті. Багато ідей марксизму-ленінізму так глибоко вкоренилися в нашій свідомості (і підсвідомості), що й через 20 років після розпаду СРСР значною мірою визначають суспільне життя, економіку та політику. Де зокрема зазначалося, що Маркс і Енгельс -- найбільші мислителі і вчені. До Російської імперії вони ставилися як до тюрми народів, а до російського народу -- з повагою. Що стосується більшовиків -- то вони єдині справжні й послідовні учні Маркса та Енгельса, творчо розвивають їхнє велике вчення. Питання «російської піддатливості» марксизмові тоді не стояло, бо все прогресивне людство не могло не піддатися такому очевидно справедливому й геніальному вченню, яке в найближчому майбутньому завоює весь світ.

Філософія марксизму встановила тісний зв'язок з природознавством. Маркс і Енгельс показали, що їх філософія розвивається і вдосконалюється на основі природничо-наукових знань і відкриттів. Тому Енгельс підкреслював, що з кожним серйозним відкриттям у науці матеріалізм має набувати нової форми. Необхідність тісного союзу філософів і природодослідників підкреслювалася свого часу й В.І. Леніним.

Утверджуючи науковий статус марксистської філософії, її автори проклали шлях до пізнання загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення. Вони вважали, що створили завершено-незавершену філософську систему, тобто таку, яка на кожному етапі розвитку є нібито завершеною, але вбирає в себе все нові й нові знання, систему, яка чужа будь-якому догматизму й начотництву. Завдяки тісному зв'язку з практикою і природознавством ця система мала бути постійно творчою.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Роль світових воєн у поширенні соціалістичних і націоналістичних революцій я розглядаю в моїй книзі The Political Thoght of Thomas G. Masaryk. -- Boulder, CO: East European Monographs, 1981.

2. Тіbor Hajdu. Socialist Revolution in Central Europe, 1917 -- 1921 // Revolution in History (ed. Roy Porter and Mikulas Teich. -- Cambridge: Cambridge University Press, 1986. -- p. 115.

3. Sir Lewis Namier. 1848: Seed-Plot of History // Vanished Supremacies: Essays on European History 1812 -- 1918. -- New York: Harper and Row, 1963. -- p. 28.

4. Thomas G. Masaryk. Svetova revoluce za valky a ve valce, 1914 -- 1918. -- Prague: Cin and Orbis, 1925 та: The Making of а State (ed. Henry Wickham Steed). -- London: F. A. Stokes, 1927. Див. також: Т. Ґ. Масарик. Світова революція за війни і у війні 1914 -- 1918. Спомини. (Прекл. Миколи Саєвича). -- Львів: Вид. кооперативу «Червона Калина», 1930.

5. Arcadius Kahan. Nineteenth Century European Experience. -- p. 30.

6. Harry G. Johnson. The Ideology of Economic Policy in the New States // Harry G. Johnson. Economic Nationalism. -- p. 131.

7. Ivan T. Berend. Alternatives to Class Revolution: Central and Eastern Europe after the First World War // The Power of the Past: Essays for Eric Hobsbawm (ed. Pat Thane, Geoffrey Crossick and Roderick Floud. -- Cambridge: Cambridge University Press -- Paris: Editions de la Maison des Sciences de l'Homme, 1984. -- pp. 251 -- 282.

8. Ivan T. Berend. Alternatives to Class Revolution. -- pp. 279 -- 280. Див. його ж: The Crisis Zone of Europe: An Interpretation of East-Central European History in the First Half of the Twentieth Century (tr. Adrienne Makkay-Chambers. -- Cambridge: Cambridge University Press, 1986. -- pp. 50 -- 51, 66.

9. B. I. Ленін. Пам'яті Герцена // Повне зібрання творів. -- Т. 21. -- С. 243 -- 249.

10. Alfred G. Meyer. Leninism. -- р. 259 -- 260, 263. В. І. Ленін. Краще менше, та краще. Т. 45. -- С. 381, 382.

11. Karl Dietrich Bracher. The Ages of Ideologies: A History of Political Thought in the Twentieth Century (tr. Ewald Osers). -- New York: St. Martin's Press, 1982. -- p. 61.

12. И. В. Сталий. О задачах хозяйственников // Сочинения. -- Т. 13. -- С. 38, 39.

13. Josip Broz-Tito. The National Question, Nationalism and Internationalism // Tito. The National Question. -- Beograd: Socialist Theory and Practice, 1983. -- pp. 92 -- 94.

14. S. Neil MacFarlaine. Superpower Rivalry and Third World Radicalism: The Idea of National Liberation. -- Baltimore, MD: John Hopkins University Press, 1985. -- pp. 7, 14, 210 -- 211.

15. Theodore H. von Laue. The Global City: Freedom, Power and Necessity in the Age of World Revolutions. -- Philadelphia and New York: Lippincott, 1969. -- p. 147, nl48-n. ; Dieter Senghaas. Friedrich List und die Neue internationale okonomische Ordnung // Leviathan. -- 1975. №. 3. -- p. 297.

16. Peter Zwick. National Communism. -- Boulder, CO: Westview Press, 1983. -- p. 145.

17. Eric Hobsbawm. Some Reflections of 'The Brek -- Up Britain // New Left Review. -- Sept. -- Oct. 1977. №. 105. -- p. 13. Цит. за: Anderson. Op. cit. -- p. 12.

18. Alfred G. Meyer. Eastern Europe: Marxism and Nationalism // The Politics of Ethnicity in Eastern Europe (ed. George Kleine and Milan J. Reban. -- Boulder, CO: East European Monographs, 1981. -- p. 11.

19. Бережной Н.М. Проблема человека в трудах К.Маркса. - М., 1991.

20. Бондаренко Е.Л. Экономическое учение марксизма. - М., 1991.

21. Кравченко Л.В. Справедливість і вибір. - К., 1998.

22. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К., Енгельс Ф. - Тв. - Т.42. - С.88-178.

23. Філософія. Підручник / За ред. Надольного І.Ф.

24. Anthony Giddens. A Contemporary Critique of Historical Materialism. -- Vol. 1. Power, Property and the State. -- Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1981. -- pp. 155 -- 156 наводить цитату з: Lewis Mumford. The Myth of the Machine. -- London: Secker and Warburg, 1967. -- p. 9.

Размещено на Allbest.ru