2.1 Формування релігійних і філософських уявлень

Релігія, як і філософія, є світоглядом, правда, специфічним і одночасно включає в себе певну поведінку і дії, які грунтуються на вірі в існування декількох (політеїзм) або одного (монотеїзм) богів, тобто такого початку, яке є «священним», надприродним, недоступним розумінню людським розумом. «... Будь-яка релігія, - зазначав Ф. Енгельс, - є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили приймають форму неземних».

Релігійне мислення, по суті, стало першою формою осмислення людиною світу і, можливо, воно, згідно з останніми науковими даними, виникло близько 40 - 50 тисяч років тому. Поява релігії було обумовлено таким рівнем та якістю людського мислення, коли людський інтелект виявився здатним відокремити свою думку (у вигляді образу, фетиша, слова) від оточувала його реальної дійсності. Надалі, у міру свого розвитку, людина могла конструювати власні уявлення про навколишнє його середовищі, - спираючись не на предмети, речі, явища, а оперуючи продуктами розумової діяльності, тобто образами, фетишами, словами.

Протягом багатьох тисячоліть релігійні вірування носили політеїстичний характер. Це означало, що у кожного роду і племені існувало кілька богів, яким вони поклонялися. Релігію цього періоду в її історії, строго кажучи, ще не можна вважати концептуально сформованим світоглядом. Це було скоріше світовідчуття, яке можна характеризувати як натуралістичну релігію, природну релігію, так як у розумінні, відображенні навколишнього світу людина, подібно пуповині, був міцно пов'язаний з природою. Якщо говорити більш конкретно, то ідеї первісних народів про душі,духів і богів,як правило,виражалися в міфологічній формі,а основними сюжетами міфів були такі природні явища,як сонце і місяць, небо і земля, море, вогонь, зірки, вітер і т. п. Слід враховувати, що створення людиною міфів стало першим його кроком до творчості і пізнання самого себе.

Перші боги античності були створені за образом і подобою людей. Так, давньогрецькі боги багато в чому були дуже схожі на людей і володіли такими якостями, як доброта, великодушність, милосердя, жорстокість, мстивість і підступність. Істотною відмінністю богів від людей було їхнє безсмертя, хоча й вони, подібно людям, не могли змінити або вплинути на долю, яка зумовлювала, в кінцевому рахунку, їх доля. Могутній Зевс в «Іліаді» Гомера не може особисто вирішити результат поєдинку героїв Гектора і Ахілла. Він звертається за порадою до долі, кинувши жереб обох героїв на чаші терезів золотих. Доля Гектора, улюбленця Зевса, вирішена, так його жереб смерті опускається вниз, і Зевс нічого не може змінити.

Гектор гинее від списа Ахілла. Боги і герої грецької міфотворчості були персонажами, активно спілкувалися з звичайними смертними, з якими вони вступали в любовні союзи, допомагаючи своїм улюбленцям і обранцям.

Давньогрецькі боги, наділені людськими якостями, багаторазово збільшеними і піднесеними, не тільки символізували собою силу і міць, великодушність і жорстокість - через ці образи стародавні греки могли краще зрозуміти свої людські можливості, осмислити власні наміри і вчинки, об'єктивно оцінити свої сили.

У первісних суспільствах і, зокрема, в ранніх класових державах, релігія за своїм характером була родоплемінна, а надалі стає національно-державною і політеїстичною. У подальшому релігійні вчення перетворюються на монотеїстичні і деякі з них стають світовими. Першою за часом появи світовою релігією є буддизм (VI-V ст. До н. Е..), Другий - християнство (1 в.), І потім іслам (VII ст.). Ці релігії об'єднують людей загальною вірою незалежно від їх національної належності, мови або суспільно - політичного устрою.

Ще раз нагадаємо, що міфологічне, релігійне як форми свідомості були першими з відомих світовідчувань людини навколишнього його світу. Вони виступали не стільки способом розуміння явищ, предметів, речей, скільки своєрідною підтримкою людині хоч у якийсь орієнтації та поясненні того, що відбувається. Про роль релігії в історії людства, її взаємовідносини з філософією в наступні роки буде сказано через призму взаємодії християнства з європейською філософією. Ці обмеження обумовлені необхідністю показати зараз тільки характер цих взаємин і їх взаємовплив.Відомо, що філософське осмислення світу починається значно пізніше міфологічного та релігійного. Це положення повною мірою поширюється на культурне життя Давньої Греції. Задовго до появи філософів мілетської школи (Фалеса, Анаксімандра і Анаксимена) в Древній Греції вже існувало міфологічне і релігійне світовідчуття, що саме по собі не дивно, так як філософське осмислення - це більш високий рівень осягнення світу і цілком закономірно його більш пізніше за часом появу. Отже, міфологічне й релігійне світовідчуття сприяли певною мірою появи філософії, а й філософія, як в античності, так і в наступні століття, сприяла становленню Християнства. Зазначимо лише на деякі приклади цього взаімосотруднічества.

Як вже говорилося, в античній Греції існувало багатобожжя. Перший, хто висунув і до певної міри обгрунтував ідею про монотеїзмі (єдинобожжя) був Ксенофан, давньогрецький філософ і поет. Він піддав жорсткій критиці Гомера і Гесіода, відомих давньогрецьких поетів, за антропоморфізація богів і їх політеїзм. Ксенофан вважав, що богів не можна мислити антропоморфічні, і політеїзму він протиставив монотеїстичну концепцію, відповідно до якої бог повинен бути єдиним, тому що в противному випадку він не міг би бути вище і краще за інших. У подальшому в цьому ж напрямку розвивалися філософські ідеї Емпедокла, Гераклітом і Анаксагор. Геракліт вважав, що мова сама по собі вже впорядковує, надає сенс окремим звукам, хоча і необхідно говорити або казати свій логос з розумом.

Але найбільший внесок у розвиток релігії вніс Платон. Його ідеї про розрізнення світу явищ від світу вічних сутностей, його вчення про безсмертя душі, про універсальність та першості ідеї блага і, головне, його вчення про сутність божественного світу, як про систему ідей, складають неперехідне внесок грецького генія в розвиток людського мислення, уявлень про світ і божественне.

Характеризуючи античний період в історії розвитку людської цивілізації в цілому, слід вказати на тісне переплетення релігійного і філософського світовідчуття, що відбуваються в світі. Перші з дійшли до нас літературних пам'яток, наприклад, давньоіндійські «Веди» представляли собою приклади релігійно-філософського бачення світу. З часом релігія і філософія починають відділятися один від одного і приблизно в один і той же час формуються як незалежні, правда, все ще відносно, один від одного форми суспільної свідомості. Першими відомими проявами цього є становлення буддизму в Індії та філософії в Стародавній Греції, що сталося приблизно в один і той же час, а якщо конкретно, то в VII-V ст. до н.е.

Висновок: таким чином, релігійні уявлення виникли задовго до появи філософського осмислення світу. Філософія впливала на релігію, в період античності вони були тісно пов'язані один з одним, цього свідчить внесений внесок філософів у розвиток релігії. Вважаю, що релігія і філософія небилиці достатньо розвинені, щоб самостійно пояснювати які відбуваються в світі. Цей процес симбіозу релігії та філософії тривав якщо не тисячоліттями,то, принаймні, століттями.

2.2 Взаємини християнства та філософії в епоху Середньовіччя

У Стародавній Греції і Стародавньому Римі філософія і релігія, яка в цей час сповідалася у формі язичництва, співіснували разом, не посягаючи на самостійність один одного. Більше того, вони часом навіть допомагали один одному в розумінні навколишнього світу.

Ситуація у взаєминах між релігією і філософією почала суттєво змінюватися після виникнення і утвердження в суспільному житті християнства, що сталося в 1 столітті нашого літочислення. В історії взаємовідносини філософії і релігії відкрився новий період, який тривав майже п'ятнадцять століть, тобто все Середньовіччя. Якісним його відмінністю є служіння філософії (свідоме чи вимушене обставинами) цілям релігії і теології. Перші кроки у справі підпорядкування філософії Священного писання були зроблені ще в 1 столітті Філоном Олександрійським. У наступні століття ця мета була повністю досягнута. Співвідношення між філософією і християнством в період Середньовіччя, аж до XV століття, тобто початку Нового Часу, можна характеризувати наступним чином.

Перш за все відзначимо прагнення використовувати філософію для зміцнення позицій тільки-тільки з'явився християнства, яке й концептуально і організаційно потребувало такої підтримки. Нагадаємо, що перші християни протягом кількох століть, аж до IV ст., Змушені були відстоювати свої переконання в боротьбі з язичницькими віруваннями. Крім того, вони не завжди знаходили розуміння з боку правителів Римської імперії. Не меншим перешкодою для утвердження християнства, як це не здається парадоксальним, була антична філософія зі своїми ідеями про сутність світобудови і шляхи його пізнання. Ранні християнські ідеологи, такі як, наприклад, що жив у II столітті Климент Олександрійський, прагнули до синтезу еллінської культури та християнської віри, а насправді - підпорядкування філософії християнської релігії. Саме йому належать знамениті слова, що служили своєрідним методологічним керівництвом у період Середньовіччя, що справжня філософія - це християнська релігія.

У наступні століття «отці церкви» робили відповідні кроки, щоб використовувати досягнення філософії у зміцненні позицій релігії і церкви. Перш за все це проявилося в широкому використанні філософської спадщини Платона і Аристотеля для «наукового» обгрунтування церковних догматів. В Аристотеля "вічна ідея не просто є чимось нерухомим і недіяльному, але весь час перебуває в дії, в становленні, у творчості, в життєвому шуканні, в переслідуванні тих чи інших, але завжди певних цілей". Справа в тому, що, виникнувши і порівняно швидко ставши державною релігією, тобто одержавши вихід на широкі верстви населення, християнство ще не стало зрозумілим для своїх прихильників. Щоб зробити його доступним, треба було або створити відповідну і прийнятну термінологію для розкриття найважливіших положень нової релігії, або спертися на вже існуючі поняття, використавши їх там, де було можливо, або ж замінивши при необхідності їх сутність. Така доля випала на неоплатонізм, який спочатку конкурував з християнством, а після того як християнство стало державною релігією, його основні ідеї з урахуванням відповідної переробки почали служити нової теології.

Пізніше неоплатонізм стає найважливішим вихідним матеріалом для розвитку середньовічної філософії і християнства. Ідеологи християнства невипадково перш за все звернулися до філософії Платона і неоплатонізму, так як вона за своїм змістом ближче усього підходить до релігійній вірі.

Починаючи з XIII століття, християнство з метою доктринального посилення своїх позицій, розширення та поглиблення своєї віри починає посилено використовувати аристотелевську філософію, яка до цього лише частково була їм відома і одночасно через свою раціоналістичність, емпірічності ними ігнорувалася.

Використання філософської спадщини Арістотеля здійснювалося головним чином у двох напрямках. Перш за все в рамках християнського теїзму відбувалося своєрідне поєднання філософських ідей «отців церкви» («батьки церкви» - священнослужителі, які протягом століть займалися канонізацією і систематизацією християнського віровчення), і зокрема, найбільш відомого і впливового з них Аврелія Августина і арістотелізму. Одночасно йшла боротьба за використання філософських ідей для посилення позицій богослов'я. У кінцевому підсумку перемогла друга тенденція і досягнення арістотелівської філософії в галузі вчення про буття, пізнання і людину. Найбільший внесок у справу використання арістотелівської філософії з метою посилення релігійної доктрини вніс Фома Аквінський (1225-1274).

Нарешті, ще одним прикладом, що підтверджує застосування церквою філософії для посилення позицій християнства, є використання філософії протягом багатьох століть Середньовіччя в якості «служниці богослов'я». Інша роль філософії, про яку, до речі, говорили «отці церкви», і зокрема, Фома Аквінський, що християнство як би звертається до філософії з тим, щоб за допомогою останньої зробити своє вчення більш доступним і зрозумілим для віруючих. Філософія призивається на службу вірі з тим, щоб представляти і пояснювати релігійні істини у категоріях розуму, тобто в поняттях, розроблених філософією і доступних для розуміння віруючими. Філософія покликана також розумним шляхом спростовувати час від часу з'являються єресі або антихристиянські ідеї. Іншого шляху у церкви, крім як використання філософських знань для донесення до людського розуму релігійних цінностей, в цей час, по суті, не було. Виходячи зі сказаного, є вагомі підстави стверджувати, що християнство, спираючись на свій статус державної релігії і все що випливають з цього повноваження, використовує філософію для концептуального зміцнення свого вчення і його поширення серед населення.

Незважаючи на це філософія продовжує не тільки існувати, а й отримує певний розвиток. Про це, зокрема, свідчить проблематика і рівень філософствування двох видатних мислителів Середньовіччя Аврелія Августина (354 - 430) і Фоми Аквінського (1225 - 1274). Перш ніж характеризувати їх погляди, відзначимо деякі особливості, характерні для філософії цього періоду. Перш за все, всі або майже всі філософи епохи Середньовіччя були священнослужителями. Філософствування для них було як би другою спеціальністю. Більшість з них зверталися до філософії, щоб з її допомогою, спираючись на людський розум, донести до свідомості парафіян церковні істини. Друга особливість полягала в тому, що філософією переважно займалися богослови, а це накладало певний відбиток на їх філософські заняття. Взагалі в Середньовіччі майже вся духовна, громадська, наукова життя розвивалося, а точніше протікала під прямим і жорстким контролем церковної влади.

Аврелій Августин і Фома Аквінський були в першу чергу богословами. Відповідно до формули Августина: "Бог з нами, і Бог у наc".

Про їх колосальної ролі в історії християнства свідчить багатовікове вплив їх поглядів на християнську доктрину. Разом з тим вони були і філософами. І той факт, що одні й ті ж особи виступали і в ролі богословів, і в ролі філософів зайвий раз підтверджує тісне єдність між філософією і релігією і їх взаємовплив. Вплив філософії на Августина виявлялося насамперед у тому, що у своїй богословської діяльності він спирався на досягнення попередньої філософії і, в першу чергу, ідеї Платона, з якими він познайомився переважно у викладі неплатників. З іншого боку, ряд ідей Августина, незважаючи на релігійне обрамлення, мали швидше філософське, ніж релігійне звучання. Перш за все, це дуалістичне розуміння Бога і світу, твердження про можливість пізнання, спроба пояснити основні категорії часу (сьогодення, минуле і майбутнє), а також ідея про єдність людської і божественної історії, яка відбувається хоча й у протилежних (земній і божественне царствах) , але нероздільних сферах людського життя. Ці августинівського ідеї надалі відіграли доброчинну роль у розвитку філософських і наукових знань.

Плідними для розвитку філософії слід визнати ряд положень, висловлених богословом Фомою Аквінським. Це, насамперед, його ідеї про сутність і існування, визнання за наукою здібності до пояснення закономірностей світу, твердження про відсутність між наукою і вірою протиріч, переконання в тому, що джерелом людського пізнання є не причетність до божественних ідей, а людський досвід, чуттєве сприйняття світу.

Висновок: в цілому можна сказати, що в епоху Середньовіччя, відбувається посилення релігії, філософія ж переходить в залежне становище. Вважаю, що навіть тоді коли вплив церкви на всі сфери суспільного життя був великим як ніколи, співіснування, а часом і благотворний взаємовплив релігії та філософії не припинялися.

2.3 Релігія і філософія в епоху Відродження

філософія релігія міфологічний відродження

Новий характер взаємовідносин релігії та філософії отримують в епоху Відродження. Не заглиблюючись в аналіз усіх сторін цих відносин, вкажемо на найістотніше. Перш за все крок за кроком філософія підсилює свій вплив, і її голос стає все більше чуємо в суспільстві. Традиційне релігійне бачення світу не тільки потроху здає свої позиції, але в лавах теологів починають проявлятися певні розбіжності як в інтерпретації Священного писання, тобто Біблії, так і у відправленні релігійних культів. Разом з тим, незважаючи на ці зміни, релігія продовжує залишатися найвпливовішим інститутом у духовному житті суспільства.

Найбільш показово новий рівень взаємовідносин релігійного та філософського світоглядів проявився у творчості, мабуть, самого глибокого мислителя епохи Відродження Миколи Кузанського (1401-1464) з ім'ям якого пов'язують перехід від середньовічного до ренесансного стилю мислення .Не зайве буде відзначити, що Кузанський був не тільки віруючим, як, втім, і всі інші мислителі - релігійні та світські цього періоду, але обіймав високі ієрархічні посади, ставши врешті-решт другою особою в римській церковної ієрархії. Найважливіша відмінність Кузанського від його попередників і сучасників, братів по вірі, полягало в тому, що вчення про Бога він трактує пантеїстично, тобто ніби ототожнює Бога з природою. Бог у нього - це повністю нескінченне істота, абсолют, абсолютний максимум. У своїх творах, і зокрема, в «Вченій незнання» Кузанський нерідко стає на позицію ототожнення Бога з його творінням. Пантеїзм Кузанського чітко проявляється в його космології, згідно з якою Бог виступає як актуальна, тобто існуюча нескінченність, в той час як універсум, світ-буття завжди чимось обмежені і в чомусь конкретні. І хоча універсум не можна вважати актуально нескінченним, так як це властиво тільки Богу, але його не можна вважати і кінцевим, оскільки за будь-даллю у нього завжди відкривається нова далечінь. Як теолог Кузанський віддавав перевагу вірі, разом з тим, і в цьому його величезна заслуга перед наукою, він значно розширив меж людського розуму для пізнання. Так, він вважав, що якщо актуальна нескінченність, тобто Бог в цілому, непізнаванне за допомогою розуму, то потенційну нескінченність - універсум - можна уявити такою областю, яка виступає як розширюється і поглиблюється пізнання природи. У вченні Кузанського віра продовжує домінувати, але також трохи відкривається простір для філософського осмислення світу.

Ще більш рішучий крок у справі олюднення уявлень про світ, і зокрема, про суспільне життя, державі і людину робить італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527).Слід відзначити дві найважливіші ідеї італійського мислителя, які серйозно послаблювали позиції богослов'я і підвищували соціальне значення науки. Мова йде про вирішальну роль не віри, а інтересу, який виступав могутнім стимулом у всіх проявах людської діяльності. Суть другої ідеї полягала в твердженні, що створення держави, в дійсності, є результат людської діяльності, і Бог до цього не має ніякого відношення. Церква швидко зрозуміла ту загрозу, яку представляли твори Макіавеллі для її могутності, і поспішила віддати їх анафемі.

Помітний внесок в ослаблення позиції богословської доктрини і посилення позиції філософії належить релігійним рухам XV-XVII ст., Що прокотилися по Європі. Ми згадуємо про ці течії в силу того, що вони послаблювали релігійну доктрину зсередини, тим самим потроху звільняючи простір для філософської трактування світу. Має сенс дуже коротко торкнутися їх характеру та спрямованості.

Перше, за розмахом і впливу, реформаційний рух, серйозно послабити позиції римсько-католицької церкви в Німеччині, очолив німецький священик Мартін Лютер (1483-1546). Суть доктринальних розбіжностей Лютера з вищими ієрархами церкви полягала в глибокому переконанні, що віруючий досягає «порятунку душі» не в силу виконання різних церковних ритуалів, а завдяки лише вірі, одержуваної людиною безпосередньо від Бога. Канонізувавши це положення, Лютер зробив закономірний висновок про різке зниження статусу церковного кліру і суттєве обмеження його ролі у духовному житті віруючих. Тільки особистою вірою в Бога люди можуть придбати порятунок. Лютеранство, яке остаточно склалося після смерті його засновника в самостійне релігійно-громадський рух на половині Німеччини, заперечує стан духовенства як наділене благодаттю посередника між Богом і людиною. Духовна влада, згідно Лютеру, нічим не повинна відрізнятися від світської і повинна бути підпорядкована державним інтересам. А це серйозно розширювало сферу розповсюдження наукових, в тому числі філософських, знань.

Іншим руйнівником монолітності церковної доктрини в епоху Відродження став французький священик Жан Кальвін (1509 - 1564). У доктринальному плані, Кальвін, на противагу догматам римсько-католицької церкви, стверджував, що Христос визначив події так, що люди поділяються на обраних і засуджених. Ні своєю вірою (а людина вірить тому, що зумовлений до цього Всевишнім), ні своїми земними справами людина не може що-небудь змінити у своїй долі після відходу з життя. Обраним буде забезпечено порятунок, а приреченим - вічні страждання. По суті, своїм постулатом Кальвін як би звільняв людину від необхідності за життя піклуватися про своє послежізненном спасіння. Разом з тим його доктрина закликала і навіть зобов'язувала віруючих віддавати всі свої сили трудової діяльності. Не віра, а результати трудової діяльності, що проявлялися в багатстві, служили як би непрямою ознакою приналежності людей до тієї частини, яку Христос відносить до числа обраних.

Що стосується здійснення ритуальних церковних служінь, то Кальвін ще більше їх спростив. У кальвіністської церкви первинна релігійна громада віруючих набувала значні права, які конкретно виявлялися в обранні нею свого помічника, і до того ж на обмежений термін. Крім того, кальвіністи прагнули до того, щоб нова церква визначала релігійні та громадські звичаї людей, а світські влади у своїй діяльності керувалися церковними приписами.

Висновок: на даному етапі відбувається ослаблення позиції церкви у всіх сферах суспільного життя: державної, політичної, наукової, духовної та після багатовікового переважання церковної ідеології звільнення простору для поширення світських людських знань про світ. Вважаю, що цьому сприяли церковні руху лютеранство і кальвінізм, і інші менш значні.

2.4 Релігія і філософія в історії Російської держави

До прийняття християнства на території Київської Русі проживали племена полян, древлян, кривичів, в'ятичів, радимичів та інших слов'ян, які сповідували язичництво. Суть язичницького світогляду пов'язана з визнанням добра і зла як двох рівнозначних і самостійних початків буття світу. Неважко уявити, яким чином ці «істини» впливали на побутову життя у всіх її проявах. Адже якщо добро і зло рівноправні і природні для людини, то він має право керуватися ними у своєму житті. І народи, які сповідували язичництво, не відрізнялися «дружелюбністю» не лише до інших племен, але і до своїх одноплемінників. Історичні хроніки дають чимало прикладів «дикої жорсткості», виявленої язичниками. Так, після переможних походів, на землі переможених залишалися в буквальному сенсі гори трупів, далеко не всегаа з'являлися в результаті тільки військових битв. Досить згадати завойовницькі походи чужоземного для Росії язичника Олександра Македонського. Не відрізнялися милосердям і російські князі-язичники. У побуті язичників також панували жорстокі звичаї. Так, разом з померлим воїном на похоронному багатті повинні були бути спалені і його дружина або дружини (слов'яни, наприклад, визнавали багатоженство).

Хрещення Русі і прийняття в 988 р. християнства сприяли не лише об'єднанню на основі ісповідування однієї віри різних племен в один російський народ (зрозуміло, з урахуванням інших факторів і протягом багатьох десятиліть), а й внесли в світогляд і повсякденний побут нові принципи, в основі яких знаходиться моральний ідеал, соборність народу і державність державного устрою.

Першим проявом нового релігійного світогляду на Русі і одночасно філософського бачення світу є «Слово про закон і благодать» російського митрополита Іларіона. Умовно зміст цього твору можна розділити на три розділи. У першому акцент зроблений на релігійному трактуванні світу, світової історії, пояснюємо як перехід від старозавітного закону, яким керується один іудейський народ, до нової благодаті, укладеної в Новому завіті, відкритою і доступною всьому людству. Другий і третій розділи - це до певної міри світська філософське трактування подій, а також вихваляння діяльності князів Володимира, Святослава і Ярослава на благо Русі. Як бачимо, вже в перших з дійшовших до нас творів хрещеної Русі, дано релігійне і філософське бачення світу. Надалі ця тенденція, аж до кінця XIX століття, постійно присутня і набуває подальшого розвитку. Наведемо лише два приклади. Це, перш за все, підтверджується релігійними і філософськими ядеями ігумена Йосипа Волоцького (1439-1515) і царя Івана Васильовича Грозного (1530-1584), частіше всього відомого під ім'ям Іван IV, або Іван Грозний. Йосип Волоцький, мирське ім'я якого був Іван Санін у своїх працях церковний мислитель послідовно проводив ідею про суспільне служіння Церкви, Пропагована їм ідея усвідомлення життя народу як загального «Божа тягла» закономірно включала в себе царя і виступала своєрідним вираженням єдності релігійного мислення і світської влади. Згідно релігійному мислителю, єдність релігії та її церковних інститутів зі світською владою отримує підтвердження в діяльності монастирів на Русі, які були не тільки осередком освіти, книговидання, релігійної культури в цілому, а й своєрідними економічними центрами, які в неврожайні і тяжкі для російської держави роки надавали її громадянам продовольчу допомогу.

Постать царя Івана Грозного в історії Росії відзначено явними рисами доленосності. При ньому відбулося остаточне становлення російської держави. Його правління також вінчає період формування російської релігійної самосвідомості. Саме при ньому, і не в останню чергу завдяки перерахованих вище обставин, відбулося остаточне оформлення російського народу як етнічно однорідного, завершилося формування його поглядів на свою сутність, свою роль в історії, на народні і державні форми свого буття.

Відомо, що на Русі, як, втім, і в більшості інших країн світу того часу, вважалося, що царська влада має божественне походження і тому спочатку російські православні князі коронувалися спочатку на князювання, а потім і на царювання. Іван IV став першим російським царем, над яким було абсолютно вище церковне таїнство) він став першим Помазаником Божим на царському троні. Тим самим єднання світського і релігійних початків досягло свого вищого рівня. Соборність народу, його державність і святість як би злетить воєдино. Вся діяльність Івана Грозного була спрямована на зміцнення самодержавства, тобто сили та мощі російської держави і посилення позицій Православ'я. Завдяки цій діяльності Росія при Грозному значно розширила свої територіальні кордони і перетворилася на могутню державу.

У наступні століття взаємодія релігії та філософії продовжувало зміцнюватися, що в свою чергу сприяло розвитку і зміцненню російської держави, його перетворенню в потужну державу. Своєрідним підтвердженням цієї єдності є слова графа Уварова, царського міністра освіти, сказані ним в 1855 р. про те, що сутність і майбутнє російської держави можна визначити трьома словами; православ'я, самодержавство, народність.

У радянський період розвитку нашого суспільства позиції релігії були серйозно ослаблені, в тому числі й адміністративними заходами. В останні кілька років, судячи з усього, церква отримала деякі можливості для своєї діяльності, проводяться, хоча й нечасто, зустрічі за «круглим столом» філософів і богословів.

Є підстави вважати, що в майбутньому контакти теологів і філософів стануть більш частими, а це в цілому може призвести до позитивних результатів.

Висновок: таким чином, філософія і релігія в Російській державі довгий час були тісно пов'язані.

3. Посилення філософії в Новий час

Значні зміни у відносинах між релігією і філософією відбуваються в Новий час, хронологічно охоплює собою період з кінця XVI століття до середини XIX ст. Починається цей період з того, що філософія тільки-тільки готує простір для самостійного існування, а закінчується серйозним ослабленням ролі релігії і домінуванням світських концепцій, що спираються на людський розум і досвід соціально-політичного життя суспільства.

Така зміна ситуації стала можливою головним чином завдяки потребам економічного розвитку переважно європейських держав. Життя, розвиток виробництва впевнено вимагали емпіричних даних, їх систематизації та з'ясування причинно-наслідкових зв'язків. Наука Нового часу, і зокрема, природознавство прагнуть до пізнання дійсності, що спирається на чуттєві знання, бо релігійна віра таких знань не давала. Звернення до чуттєвого пізнання, веде до небувалого до цього виявленню конкретних фактів у різних областях людської діяльності. Однак характер філософського мислення визначається не тільки орієнтацією на чуттєве сприйняття і практичні результати. Не менше значення має систематизація, класифікація відкриваються явищ, що сприяють розвитку теоретичного мислення, яке, у свою чергу, прагне не тільки відшукати причинно-наслідкові зв'язки, що існують між явищами, але і створити на підставі отриманих знань нову картину світу і показати роль у ньому людини і Бога. Подібний підхід повністю підривав монополію богослов'я на пояснення походження світу і характеру подій, що відбуваються, відкривав перед людиною нові шляхи його пояснення і пізнання, в тому числі матеріалістичні, абсолютно неможливі в попередні століття. На прикладі діяльності деяких філософів цього періоду покажемо, як це відбувалося реально.

Першим мислителем, що заклав серйозні матеріалістичні передумови для наукового пояснення явищ світу, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). Він же стоїть біля витоків формування найважливіших принципів, що визначили обличчя нової філософії. Перш за все, Бекон робить спробу радикально змінити погляд на філософію, яку він розглядає не як споглядання світу, а як науку про реальний світ, що спирається на дослідне пізнання.

Відповідно з цією посилкою, англійський мислитель пропонує по-новому визначити місце і роль науки, в тому числі і філософії, в житті людини, які зводяться до того, що за допомогою науки людина може підкорити собі природу і використовувати її для свого Благополуччя. Бекону належать крилаті слова: «Знання - сила»

Бекон є також родоначальником англійського матеріалізму і всієї сучасної експериментальної науки. Погляди Бекона правильніше було б вважати емпіризмом, тобто емпіричної філософією, що спирається на досвід і експеримент, які виступають головною основою нового погляду на світ і формування нового наукового методу. Такий підхід закладав у суспільстві принципово інший погляд на пояснення сутності світу, його природу і можливості його пізнання. Розуміння духовних предметів за природою своєю містично, але досвід, знання і філософія не можуть суперечити вірі, тому що вони є наслідками божественного одкровення

Нарешті, принципово важливим для зміцнення положень філософії та посилення її позицій в суспільстві став запропонований Беконом індуктивний метод пізнання, суть якого полягала в поступовому узагальненні фактів, що спостерігаються за допомогою досвіду. Індуктивний метод включав в себе обов'язкове використання людського розуму при аналізі емпіричних фактів. Шлях до істини, за Беконом, лежить через безперервні і поступові узагальнення окремих фактів до більш загальним положенням, а від них - до спільних аксіомам. Бекон був прихильником «двоїстості істини». Він не заперечував божественну істину, тобто правду про Бога, але він стверджував за філософією право на свою правду, а це піднімало філософію на таку висоту, відкривало перед філософією такі можливості для розвитку, які були немислимі ще кілька десятиліть тому.

Величезна роль в утвердженні позиції філософії як пізнавальної дисципліни в суспільному житті належить французькому мислителю Рене Декарту(1596-1650). Перш за все він затвердив у праві на самостійне існування людське «Я», людське мислення, незалежну ні від чого, в тому числі від Бога.Людський розум, розум, по Декарту, - це незалежна ні від кого і ні від чого субстанція. Більше того, без Я, людського мислення важко уявити щось існуючим. Звідси знамените декартівського вислів: «Я мислю, отже, я існую». Після Декарта, людський розум, людське Я, яке протягом століть боровся з релігією за самостійну від Бога існування, знайшло право на життя. З цього моменту без врахування людського розуму не можна було приступати до констатації або аналізу будь-якого явища. Зрозуміло, Декарт не відкидає право Бога, а, отже, релігії на існування, але він заперечує за ними право бути предтечею, початком філософствування. Філософія Декарта являє собою новий, раціонально мислимий світ, що відповідає відповідного рівня природознавства і визначає параметри його майбутнього розвитку. Гегель охарактеризував нову філософію так: «Декарт направив філософію в абсолютно новий напрямок, яким починається новий період філософії. Він виходив з вимоги, що думка повинна починати з самої себе. Всі попереднє філософствування, зокрема, те, що виходило з авторитету церкви, було, починаючи з цього часу; знехтувана ». У своїх юнацьких творах, присвячених критиці релігії, які парадоксальним чином іменують теологічними, Гегель так резюмував тенденцію сучасної йому епохи: "Лише в наші дні вдалося ... зажадати назад як власність людей ті скарби, які були витрачені на небо".