Взаємовідношення філософії і релігії

Для Гегеля робота розуму довершує те, що недосконале в даних віри: цю точку зору він пов'язує з протестантизмом, яка відмовляється приймати те, що не може бути пізнане людським мисленням як істинне: Є якесь велике упертість, упертість, яке робить честь людині, в рішенні не визнавати ніякого морального переконання, поки воно не отримає виправдання за допомогою думки, і це впертість являє собою характерну рису нового часу, а також є принципом протестантизму.

В області пізнання для Декарта, і це органічно випливає з його основоположного принципу, вихідним виступає мисляче Я, тобто людську свідомість. Ні Бог, ні віра, а людина, її думка є джерелом і засобом розуміння знання.

Виходячи зі сказаного, можна повною мірою стверджувати, що після Декарта філософія не тільки зрівнялася з богослов'ям у правах на існування і пояснення світу, а й певною мірою навіть отримала деякі переваги в тому, що стосується ролі людського розуму в пізнанні світу. Щоб уникнути конфлікту з церковною владою Декарт у весь голос заявляв, що він ні в якій мірі не є реформатором (хіба що в області методології наук. Проте в "Роздумах про метод" скоріше встановлюється незалежність релігії і науки один від одного. Насправді, з одного боку, "істини одкровення" виявляються "вище нашого розуміння" і тому "для їх успішного дослідження треба отримати особливу допомогу понад і бути більш, ніж людиною"; тоді як наука і філософія повинні вважатися "заняттями людей, просто людей".

Нову сторінку у взаєминах філософії з релігією відкрили французькі мислителі-просвітники XVIII століття. Вперше в історії суспільно-політичної думки вони зробили Бога, релігію, церковні ритуали об'єктом критики, часом непослідовної, а іноді навіть ставила під сумнів право релігії з усіма її атрибутами на існування. Більш того, богослов'я, церковний клір звинувачувалися у всіх земних гріхах і, зокрема, в тому, що стримували суспільний прогрес розвитку людини і виступали осередком зла на землі. На підтвердження наведемо деякі ідеї та висловлювання французьких мислителів - просвітителів.

Біля витоків радикальної критики релігії і церкви стояв Жан Мельє (1664 - 1739), французький філософ-матеріаліст, більшу частину свого життя пропрацював священиком у сільській місцевості. На відміну від своїх далеких попередників - Лютера і Кальвіна, що піддавали критиці або сумніву необхідність існування церковного кліру або деяких церковних обрядів, Мельє, по суті, рішуче відкидає основні догмати католицької віри, сам виклад церковної історії. Він критикує сам зміст Біблії, причому так, як до нього ніхто цього не робив. Перш за все він показав неспроможність в ній відомостей про явища Бога людям. Що ж стосується божественних діянь, які свідчать про могутність Христа, то Мелье побачив у них різні варіації міфів, що існували до появи Біблії.

Не оминув він своєю увагою обіцянки і пророцтва, заявлені в Старому і Новому заповітах, які виявилися нереалізованими. Розглядаючи вчення церкви про створення світу Богом, Мельє показує, що є достатньо доказів, які не підтверджують існування Бога. Творцем всього він вважає саму природу. І взагалі пояснення світу і всього в ньому утворюється через всілякі комбінації матерії Мелье вважає більш розумним і природним, ніж ідею створення світу Богом.

Ще більш різко відгукується Мелье про служителів церковного культу, засуджуючи їх за підтримку грабіжницької політики правителів по відношенню до народу за допомогою віри в Бога. Лейтмотивом відносини Мелье до богослов'я і його служителям виступають слова, висловлені ним у його «Заповіті», який став надбанням суспільства тільки після смерті філософа.

Звертаючись до відвідували його проповіді селянам, він обіцяє відкрити їм «очі, хоч і пізно, на ті безглузді помилки, серед яких ми всі, скільки нас є, мали нещастя народитися і жити, на помилки, які я сам мав неприємний обов'язок підтримувати» Мелье не тільки заперечував християнство, а й право на існування інших релігій, оскільки «кожен культ і поклоніння богам» - це не тільки «оману», але також «зловживання», «обман і шарлатанство».

Антирелігійна спрямованість ідей Мелье отримала подальший розвиток у працях інших французьких мислителів, і в першу чергу, Дені Дідро (1713-1784) і Гольбаха (1723-1789). Французькі філософи дають всебічну критику і самої релігії, і її проповідників. Перш за все, вони ставлять під сумнів сам зміст Біблії, її божественність і роблять спробу, можна сказати, першу в історії суспільної думки, пояснити її земне походження. Так, Дідро звертає увагу на те, що в перші століття існування християнської віри налічувалося кілька десятків лише Євангелій, з яких надалі тільки самі богослужітелі відлучили п'ятдесят шість, як містять всякий дурниця. Використовуючи інші аргументи, Дідро стверджує, що складання і написання тексту Священного писання було справою рук людських, а не божественних. І взагалі, на думку Дідро, у всіх релігіях «від імені бога говорили завжди люди», у яких ніхто ніколи не бачив божественних, «вірчих грамот». Аналогічну позицію по відношенню до змісту Біблії та її походженням займає Гольбах.

Так, критикуючи Старий Заповіт, він, подібно до інших мислителів, зокрема, Спіноза висловлює сумнів, що Мойсей дійсно є автором П'ятикнижжя, тобто перших п'яти книг Біблії. Його аргументи зводяться до того, що в цих книгах, викладають основи іудаїзму, «згадуються міста, яких не існувало в епоху Мойсея. Там розповідається про царів задовго до того, як у євреїв вони з'явилися. Нарешті, в цих книгах говориться про смерть і поховання Мойсея ». На підставі цих та деяких інших фактів робиться висновок, що «твори, приписувані Мойсея, написані різними людьми в різний час».

Неважко зробити висновок, що подібні міркування і докази Дідро, Гольбаха, інших мислителів-безбожників підривали фундамент самої християнської віри,як, втім, і будь-якої іншої релігії.

Наступним об'єктом критики є різні «чудеса», якими рясніє Священне писання і які служать доказами її «богонатхненності». Дідро звертає увагу на наявність «чудес» у священних книгах, переказах та літописах всіх народів світу і єдиним критерієм, що підтверджує істинність «рідних чудес» і хибність «чужих», є авторитет своєї релігії. Не кажучи вже про те, що більшість чудес просто неможливі з позицій досягнень природознавства, Дідро зазначає, що в історії всіх народів є події, яких не можна заперечувати, не впавши в безбожність, і яких не можна визнати, не впавши в слабоумство, «богонатхненний» християнства заперечує і Гольбах. Цю тезу він обгрунтовує тим, що в проповідях Ісуса ще немає чітко сформульованих і позначених християнських догматів і культових правил. Їх скоріше можна було розглядати як сектантські відхилення від основ іудаїзму. І тільки вже в посланнях, автором яких називають апостола Павла, ці відхилення, згідно Гольбаха, і перетворюються в нову релігію, тобто до Християнства.

Досліджуючи джерела, що вплинули на формування релігії, Дідро прямо вказує на запозичення християнством у язичництва деяких догматів, таких, як непорочне зачаття «божої матір'ю», воскресіння умертвіння «Сина Божого» і Його вознесіння на небо, олюднення Бога, які, на думку самих християн, мали людське походження, але аж ніяк не божественне.Ще одне джерело земного походження християнства, і зокрема, його догмата про триєдність Бога, Дідро виявив у платонівському вченні про трьох божественних іпостасях.

Дуже вагомі аргументи на користь земного походження релігії призводить Гольбах. Причому ці доводи в ході дослідження даного питання конкретизувалися, уточнювалися і наситяться новими фактами. Одним з таких джерел є іудаїзм, а тому заповіді Ісуса (мова йде про його образі в Євангеліях), які закликали віруючих розлучитися з світським способом життя і присвятити себе служінню Богові, запозичені, на думку Гольбаха, у «побожних і фанатичних євреїв, відомих під ім'ям ессенів, есеїв або терапевтів...».

Гольбах виявив і такий мирської джерело християнського віровчення, як платонівська ідеалістична філософія. Фундаментальний для Християнства «догмат троїчності божества явно запозичений з фантазій Платона - Платон дотекает три іпостасі або виду існування божества. Перша - це Всевишній бог, друга - логос, слово, божественний розум, породжений першим богом, і третя - дух, або душа світу. Мабуть, перші вчителі Християнства, були платониками. Якщо б вони не виявляли невдячності, вони повинні були б оголосити Платона пророком або батьком церкви ».

Однак головним земним джерелом походження релігії майже всі французькі мислителі вважали неуцтво народу, забобони і марновірства, незнання природи, космосу, страх перед ними. Саме ці умови були головними, і вони породили віру в богів, спочатку язичницьких, а потім християнського.

Теоретична діяльність французьких мислителів-безбожників, які вже не задовольнялися лише запереченням реальності Бога та обов'язковості релігійного культу, але також вимагали прийняття на державному та громадських рівнях рішень, які б секуляризировал державну владу, тобто відокремили церкву від держави, ліквідували привілеї церкви і її кліру , зіграла колосальну роль у зміні співвідношення сил і впливу між релігією і філософією.

Висновок: з цього моменту релігія почала суттєво здавати свої домінуючі позиції практично у всіх сферах духовного життя, а філософія не тільки отримала статус самостійної і незалежної від релігії науки, але почала поступово посилювати свої позиції у суспільному житті. Нам немає сенсу простежувати характер взаємин між релігією і філософією в наступні століття. Тенденція, що позначилася раніше, продовжує зберігатися і в наш час. Світські людські науки привертають все більше число людей, але позиції релігії і церкви також залишаються досить міцними і навіть зараз важко сказати, на чиєму боці перевага.

Висновок

Ще здавна люди вірили у сили природи. Коли вони змогли усвідомити своє існування, почали задавати собі питання про світ, його закономірності, час, минучість…

Люди шукали відповіді на ці питання, а відповідали на них алегорично.

Міфи - це своєрідна образність нашого буття. За допомогою оповідей про життя богів (на приклад, грецькі міфи), люди пояснювали існування своєрідних закономірностей. Чому боги давньої Греції були не зовсім божественні? - Скептичність греків відобразилася у їхньому світогляді.

Релігія - це пояснення життя і всього у ньому через призму Бога. Без віри не можна осягнути таємниці створення світу.

Це щось на зразок любові, ми ж не перевіряємо тих, кого любимо?

Проте таке трактування у сучасному світі часто натрапляє на скепсис. Люди не хочуть вірити, бо вважають це пережитками минулого…

З тих пір, як людина відділила себе від природи і від Бога вона стала бездомною… Люди згубили себе і почали навпомацки шукати хоча б щось правдиве. Хоча б щось, бо з часу, коли з'явилася філософія траплялося й таке, що мислителі могли шукати докази навіть власного існування…

«Хто я? Звідки взявся цей світ?» - вічне філософське питання, з якого, власне і починається філософія. І можна роками, століттями мислити над цим питанням, а таки остаточної відповіді на нього не знайдемо, бо нам це "не дано" в силу нашого обмеженого пізнання.

Як би там не було, а філософія - це дань часу. Наша своєрідна бездомність - це «подарунок» цивілізації.

Хоча філософія - це достатньо древня наука, тому остаточної межі тут не провести.

Але навіть філософи вірили у Божественну сутність світу. Свого часу навіть у Греції прибічники такого абстрактного уявлення про Бога переслідувалися. А все через те, що вони не хотіли як усі фанатично поклонятися статуям…

Часто, на жаль, навіть прихильники віри поклоняються буквальним атрибутам релігії, ігноруючи суть світла.

Хоч і багато представників навіть наукового світу визнають існування Того, який створив цей світ.

Бог, Логос, Абсолют, Світло, Вічність…

Цей список можна продовжити до безкінечності, але це не головне.

Головне те, що кожен обирає свій шлях, і відповідно несе відповідальність за свої вчинки.

Разом з тим є питання, на які ми поки що не зможемо відповісти, бо такий він є, цей світ - загадковий. І саме його загадковість дає нам азарту шукати і мислити.

У даній роботі було розглянуто взаємовідношення філософії та релігії на різних етапах історії; були представлені основні положення формування релігійних і філософських уявлень, на ранніх етапах вони не були достатньо розвинені, щоб самостійно пояснювати які відбуваються в світі; були розглянуті взаємовідносини християнства та філософії в епоху Середньовіччя, де домінуюче положення займала релігія; Релігія і філософія в епоху Відродження, де поступово відбувається послаблення релігії; Посилення філософії в Новий час, Релігія і філософія в історії Російської держави.

Список літератури

1. Бекон Ф. Твори: У 2 т. М., 1971. Т.1.С.220.

2 Гегель Філософія права. Передмова М., 1990. С.376.

4. Гольбах П.А. Галерея святих. М., 1962, С. 376.

5. Гольбах П.А. Священна зараза. Викриття Християнство: навч. Посібник для вузів / Гольбах П.А. - М.: Висш.шк., 1936.-363с.

6 Лосєв А.Ф. Історія античної філософії. М., 1989. С.270.

7. Мітрохін Л.М. Філософія релігії: нові перспективи С.146.

8. Соколов В.В. Європейська філософія 15-17 століть. М., 1984. С.734. . 9. Бібіхін В.В. Філософія і релігія / В.В. Бібіхін / / Питання філософії. - 1992. - № 7.

10. Маркс, і Енгельс Ф. Соч., Т. 20, С. 328

11. Фрагменти ранніх грецьких філософів. Ч. 1. М., 1989 - С. 197

12. Декарт Р. Міркування про метод ... Ч. 1 II Соч. Т. 1. С. 254.

13. Митрополит Іоанн. Самодержавство духу Нариси російської самосвідомості. Санкт-Петербург. 1994, С. 114.

14. Введення у філософію: Підручник для вузів. У 2 ч. / Фролов І.Т., Араб-Огли Е.А., Ареф'єва Г.С. и др. - М.: Політвидав, 1989.

15. Лосєв А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура. М.: Політвидав, 1991.

16. Навчальний посібник: Основи філософських знань. Щербаков Е. Л.

Размещено на Allbest.ru