Головні питання філософії

-Моральні почуття - втілюється ставлення людини до людини та суспільства. (Моральні почуття: любов, співпереживання, гуманність, відданість, чесність, безкорисливість, альтруїзм, патріотизм. Аморальні почуття: жадібність, егоїзм, жорстокість, самолюбство. -Інтелектуальтні почутя - подив, цікавість , допитливість, сумнів -засвідчуютьвзаємопрникнення інтелектуальної та афектиктивної сфери. -Естетичні почуття- пізнання спеціифічнох якості предмета -краси. -Світоглядні почуття - найбільшу узагальнені почуття, які відображають ставленнялюдини до світу, інших людей, Емоційна сфера виконує таку регулюючу функцію (виконує ряд значущих функцій для життєдіяльності людини):а) оцінювальну - оцінювання інформації, яку накопичують психічні процеси. Завдяки їм здійснюється відображення суб»єктивного ставлення людини до: оточуючого світу; самої себе;б) контролюючу - на основі виникаючої емоції людина отримує змогу швидко приймати орієнтовне рішення про значення нового сигналу та його можливих наслідків(корисних, шкідливих);

в) мотивуючу функцію - прагнення уникнути подій, які породжують негативні емоції, або включатися в події, що призводять до позитивних переживань; г) функцію оптимізації міжособистісної взаємодії між людьми та ін. ;

Б. Регулюючу функцію також виконує воля.

Воля - це активність особистості, це активність регуляції в умовах подолання труднощів. Регулюючі функції волі: 1) завдяки волі ми маємо вищі (довільні) форми інших психічних процесів (уваги, процесів пам»яті та ін. ), які властиві лише людині;2) воля сприяє становленню людини, здатної до самовизначення та свободи; 3) воля робить діяльність людини цілеспрямованою та впорядкованою 3. Пам'ять є складною системою процесів, що здійснюють повний цикл перетворень інформації суб'єктом: запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування. - Запам'ятовування - це процес пам'яті, який забезпечує приймання, відбір і фіксаціюінформації завдяки утворенню й закріпленню тимчасових нервових зв'язків. Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним. А) Мимовільне запам'ятовування має місце тоді, коли людина не ставить собі за мету щось закріплювати і в подальшому використовувати цю інформацію. Мимовільне запам'ятовування залежить і від зусиль, яких докладає індивід для досягнення своєї мети, від активної розумової роботи над текстом. Б) Для повного засвоєння і відтворення знань, вмінь, навичок необхідне довільне запам'ятовування. Цей процес пов'язаний з визначенням субєктом цілі запам'ятати, завчити і зберегти певний обсяг матеріалу для наступного відтворення у формі словесних звітів чи вмінь, навичок у діяльності. -Збереження - це процес, що забезпечує утримання матеріалу в мозку впродовж тривалого часу. Великою мірою він залежить від якості та глибини запам'ятовування,

використання матеріалу пам'яті в своїй діяльності. Без використання матеріал пам'яті поступово забувається. -Відтворення - процес актуалізації знань, умінь, навичок, засвоєних при запам'ятовуванні. Здійснюється у вербальній і руховій формі; є показником міцності запам'ятовування і водночас наслідком цього процесу. - Забування - це мнемічний процес, який призводить до втрати чіткості й зменшення обсягу запам'ятовуваного, виникнення помилок у відтворенні і, нарешті, унеможливлює впізнання. Забування - це процес, протилежний запам'ятовуванню. Він унеможливлює актуалізацію засвоєної інформації. Однак забування є необхідним і закономірним процесом пам'яті, ланкою системи, що регулюється. Забування, як і інші процеси пам'яті, зумовлюється низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників, серед яких провідну роль

Поняття культури

Надзвичайно важливим елементом духовного життя суспільства, поряд із суспільною свідомістю, є духовна культура. Є дуже багато визначень сутності культури (термін "культура" походить від латинського сиііига -- обробка, виховання, освіта). Загальне визначення культури -- це все те, що створено людиною. Тому в широкому аспекті культуру розглядають як сукупність результатів людської діяльності. У літературі культуру визначають як сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством; специфічний спосіб розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці; спосіб життєдіяльності людини з освоєння світу; міру ставлення людини до себе, суспільства і природи; сферу становлення, розвитку соціологізації людини в природному і соціальному оточенні. Західні культурологи, незважаючи на різне розуміння ними суті культури, вбачають у ній примат духовного над матеріальним. Вони розуміють культуру як сукупність духовних символів (Вебер), форму розумової діяльності (Кассірер), систему знаків, комунікацію (Леві-Стросс), інтелектуальний аспект штучного середовища (Люнь). Культура є органічною єдністю матеріального та духовного. В літературі прийнято розрізняти матеріальну і духовну культуру. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності людей та її результати. Сюди відносяться засоби виробництва і продукти праці, форми суспільної організації трудової діяльності людини. Духовна культура насамперед охоплює сферу духовного виробництва -- це сукупність форм суспільної свідомості, способів створення і використання духовних цінностей, форм комунікації людей. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури збіднює її як надзвичайно багатогранне, цілісне явище. Визначається певна типологія культур. Так, зокрема, виділяють національну (українську, російську, французьку) культуру; регіональну (слов'янську, американську, африканську) культуру; культуру певних соціальних суб'єктів. Виділяють також певні культурні епохи: антична культура, культура середньовіччя, культура епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. д. В літературі називають також такі специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна культура та ін. , а також офіційна культура. Духовна культура -- це різноманітний досвід життєдіяльності соціальних суб'єктів, що включає в себе найсуттєвіші результати суспільного досвіду народів щодо освоєння суспільного буття, соціуму в цілому, багатогранних духовних цінностей. Такий досвід має загальний, універсальний характер. У вузькому розумінні духовна культура являє собою спосіб взаємодії, взаємовпливу форм діяльності соціальних суб'єктів, шо здійснюються в процесі духовного виробництва; це система сошально-духовних цінностей, спрямованих на формування та відтворення різноманітних, багатогранних духовних зв'язків та взаємин між людьми з метою збагачення духовного життя суспільства, його загального прогресу. Нарешті, духовна культура -- це такий спосіб свідомої організації особистістю своєї індивідуальної сенсожиттєвої діяльності в сфері духовного і матеріального виробництва, який забезпечує їй всебічну самореалі-зацію, самоздійснення її сутнісних сил, різноманітних життєпроявів.

Проблема сенсу життя людини

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б Грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу. . У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін. , сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов - це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов - таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб'єктивним та об'єктивним. Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху Просвітництва і аж до XX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогресс суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні' життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішній та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов). . Отже, ідея загального блага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.

Поняття цивілізації

Цивілізація - людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні вартості та ідеали, ментальність (світогляд). Слово Цивілізація вперше з'явилося у Франції в середині 19 століття. Воно виникло від латинського слова, що означало цивільний , державний. У Середньовіччі дане поняття одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. В епоху Реставрації стали створюватися різні теорії цивілізації. У 1827 році з'явилися "Думки про філософію людства" І. Гердера. У тому ж році вийшли "Принципи філософії історії" Дж-Б. Віко. Але одна людина особливо заволоділа, якщо можна так виразитися, самим поняттям "цивілізація". Це Франсуа Гізо, що писав про те, що людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського . Гізо був переконаний у тім , що в людства загальна доля, що передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства. Стало бути, єцивілізація.

Новаторство і гуманізм культури

Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого -- смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій -- традицій і новаторства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму. Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні і сучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в "першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Поступальний розвиток людства вимагає , з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами , а з іншого вміння вийти за межі звичних уявлень. Гуманізм - це система поглядів , що історично змінюється, яка визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей , яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності , справедливості , людяності бажаною нормою взаємин між людьми. Гуманізм культури - це міра її людяності, затвердження як вищої цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток.

Позитивізм і неопозитивізм

Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів -- позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними. Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр. ). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філософія є химерою, невиразною, нереальною. Завдання полягає в тому, щоб створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, котрі можна перевірити фактично, за допомогою спостережень. Подібні ідеї розвивали англійські філософи Дж. Стюарт Мілль і Герберт Спенсер В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е. Мах і Р. Авенаріус На початку - XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії -- «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму. На перших порах розвитку неопозитивізму (20-ті -- початок 30-х років) головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від без смислових. Така методика -- «верифікація» -- була розроблена головним чином у рамках Віденського гуртка. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік <1882-1936 рр. ), події, про які ми твердимо, що вони відбувалися навіть дві секунди тому, зараз вже не існують: вони залишилися в минулому. Ніяк не можна, виявляється, щось твердити про майбутнє, оскільки фактично воно ще не існує. Все це спричинило крах принципу «верифікації». З критикою верифікації виступив австрійський філософ Корл Поппер (нар. 1902 р. ), який запропонував замінити принцип верифікації на принцип «фальсифікації», тобто займатися пошуками таких фактів, які спростовують ті чи інші положення і теорію в цілому. Якщо таких фактів не виявлено, то теорія вважається достатньою, виправданою. Саме К. Поппер стоїть біля витоків новітніх позитивістських течій, які об'єднуються терміном «постпозитивізм». Специфічною ознакою постпозитивізму є те, що його представники (Т. Кун, І. Лакатош, П. Фейєрабенд і ін. ) висувають тезу про зв'язок наукового знання з історичним соціально-культурним середовищем. Однак в цілому і постозитивістські концепції не виходять за межі основних принципів класичного позитивізму.

Однією з відмінних рис сучасного «постпозитивізму» є те, що його представники відмовилися від тези про вирішальну роль емпіричних фактів у спростуванні або підтвердженні теорії Так, І. Лакатош, аналізуючи співвідношення між теорією і емпіричним матеріалом, відзначає що для науки XX ст. типовою є така ситуація: «коли програма досліджень вступає у конфлікт з відомими фактами, теоретики будуть вбачати причину цього в недосконалій експериментальній техніці, вважати недосконалими теорії спостереження, котрі знаходяться в її основі і виправляти дані, отримані експериментаторами» (Лакатос И. Методология научннх исследовательських программ. -- Вопросн философии, 1995, №4, с. 145). Тобто, основні зусилля будуть спрямовані на те, щоб виявити, в чому полягає недосконалість емпіричного (фактичного) матеріалу, а не теорії (як це було в позитивізмі).

Основні ідеї неотомізму

Неотомізм - одна з найбільш впливових течій католицької філософії. Поширена у всьому світі, головним чином у католицьких країнах. Найбільш відомі представники неотомізму Є. Жильсон , Ж. Марітен Є. Коре т . К. Войтила та ін. Як видно з самої назви, неотомізм - це сучасний томізм вчення Фоми Аквінського, яке його послідовники прагнуть модернізувати і пристосувати до сучасності. Так, одним з основних принципів філософії Фоми Аквінського є ідея гармонічної єдності віри і знання, релігії і науки. Сучасні його послідовники стверджують, що віра і знання, релігія і наука перебувають у беззаперечному синтезі. Причому, це поєднання базується на догматичному твердженні, що обов?язковим, органічним для філософії є божественне одкровення. Звідси неотомістська філософія є служницею богослов?я. Вважається, що основним завданням філософії має бути раціональне розкриття і виправдання істин теології. Неотомісти, продовжуючи розвивати традиційні тлумачення Фоми Аквінського, стверджуючи, що теологія превалює над філософією, віра домінує над розумом, використовують сучасну наукову термінологію. Це робиться задля того, щоб уникнути конфліктів між прихильниками науки і релігії. Неотомісти прагнуть представити цей конфлікт як наслідок лише "непорозуміння", неправильного тлумачення текстів священних книг. Останні немовби не можна розуміти буквально. Так, про "дні" творення слід говорити в алегоричній формі, розуміючи під ними мільярди і мільйони років творення та розвитку сучасного світу. Навіть матеріалістичну, еволюційну теорію походження живого неотомісти не заперечують. Іншим прикладом використання для "примирення" віри і розуму, науки і теології, оперування найсучаснішою науковою термінологією є запевнення неотомістів, що під створенням Богом у перший день світла слід розуміти взаємоперетворення позитронів-електронів на потоки фотонів. Поряд з доказом фундаментальної проблеми томізму - буття Бога та розумінням місця його в Світі - неотомісти розвивають проблему буття людини. Наслідком є зміщення акценту на проблеми людини. Через аналіз людського буття у світі повинні розглядатися та обґрунтовуватися всі основні положення неотомізму. Людина, за неотомізмом, є складною єдністю душі та тіла. Метою і смислом її існування повинно бути споглядання божественного блага, але не лише споглядання, а й прагнення до блага. Прагнучи до блага, людина набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на формування яких і повинно бути спрямоване суспільне життя. Особистість - це стійка і самостійна духовна субстанція. Її органічними рисами є свобода, самосвідомість, здатність проявити себе в духовній дії, творчі можливості. Але проявитись у ціннісному відношенні всі ці риси можуть лише в співвіднесенні з Богом. Взагалі людський інтелект, щоб бути істинним, повинен погоджуватися з божественним інтелектом. Людина творить свій культурно-історичний світ, але спонукається до цього божественним творцем. Людина - основний елемент буття, через неї проходить історія, яка веде до вищого стану розвитку суспільства - "граду Божого". Людське суспільство розуміється неотомістами як природне. Його основними формами є: сім?я, община, Батьківщина, держава. Приватна власність ототожнюється з присвоєнням людиною предметів природи. Неотомізм заперечує такі соціальні організації, як індивідуалізм та колективізм, як фальшиві крайнощі. Він пропагує так званий солідаризм, який обґрунтовує християнським принципом любові до ближнього. На практиці це має вигляд проповіді соціального миру між класами. У цілому в неотомістській концепції спостерігається поєднання матеріалізму та ідеалізму, різних наукових та антропологічних вчень сучасності.

Поняття "хиба", "істина", «ймовірність», «вірогідність» виявляють і визначають особливі взаємозв'язки та відношення між людськими уявленнями й дійсністю. Ці особливості окреслені духовним сприйняттям знання. Знання як відображення дійсності, зміст яких не залежить від людини, називають об'єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям "істина". Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об'єктивній дійсності. Істина -- це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності. Саме наука, орієнтуючись на відкриття об'єктивних властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини. Якщо людина не відрізняє об'єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність приховують свідомо -- це неправда. Якщо окремі люди свідомо створюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, -- це кривда. Усе це окреслюється поняттям "хиба". Хиба -- це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються. Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини, так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються протягом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності. Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині. Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об'єктивні -- історичним розвитком пізнання та практики. Ймовірність- міра можливості того, що щось станеться. Ймовірність -- числова характеристика можливості того, що випадкова подія відбудеться в умовах, які можуть бути відтворені необмежену кількість раз. У XVIII ст. склалося поняття класичної ймовірності. Відповідно до нього ймовірністю події А є відношення кількості рівноймовірних варіантів, що сприяють настанню події А, до кількості всіх можливих варіантів. Вірогідність - переконання, що засноване на знанні і виключає всякий сумнів. Вірогідність може бути суб'єктивною, об'єктивною, безпосередньою або опосередкованою, історичною або логічною.

Своєрідність методології суспільствознавчого пізнання

Навіть просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо фіксованих процедур, алгоритмів, рецептів діяльності або ж методівПоняття методу, як правило, застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку, або ж для окреслення таких інтелектуальних та практичних дій, які передбачають високий рівень усвідомлення того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати саме такі очікувані характеристики. За Гегелем, метод - це сам себе конструюючий шлях пізнання; таке розуміння наголошує на тому, що метод виробляється всередині певного роду діяльності, де він, власне, перевіряється, випробовується, вдосконалюється. На думку Р. Декарта, метод є порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Метод неможливий поза усвідомленням, поза застосуванням та випробовуванням всередині певного роду діяльності, але так само він неможливий без належного внутрішнього впорядкування. Поза засвоєнням певних методів неможливо набути навичок соціальної діяльності, метод інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний досвід в зручній та стислій формі. Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень. Серед них найважливішими постають методологія та методика. Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, що в ній застосовуються. Методологія, таким чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказує на те, що метод може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод - це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового самоосмислення. На відміну від методології методика постає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обґрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах. Сучасна методологія виділяє основні складові методу та проводить класифікації методів пізнання. Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову, що окреслює, яких інструментів, допоміжних засобів, умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Що?" методу; 2) операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як?" методу; 3) концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обґрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є "Чому?" метода. Досить часто метод зводять лише до двох перших складових, проте сучасний розвиток науки і виробничої діяльності вимагає використання і концептуальної. Методи поділяють на методи природничих, соціальних, інструментальних та гуманітарних наук. За широтою застосування методи поділяють на: - окремі, - частково-наукові, - загальнонаукові; - всезагальні методи, тобто ті, що покладаються в основу самої дії пізнання та в обґрунтування будь-яких методів. У сучасній філософії спостерігається методологічний плюралізм: проблема методу тут вирішується не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку, шляхом вписування певних методів у найбільш поширені парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів. Необхідність методу зумовлена, перш за все, тим, що: філософське пізнання не може бути надійно підкріплене досвідом, емпіричними даними: сягаючи гранично широких життєвих та інтелектуальних орієнтирів, воно утримується силою "несучої себе думки". Потреба у філософському методі зумовлена: - неможливістю сперти філософські твердження на досвід - необхідністю дотримання предметної єдності певної філософської теорії - потребою у контролюванні ходу міркувань - необхідністю вводити філософські міркування у зв'язок із соціальними процесами - намаганням філософії рухатись у своїх побудовах від очевидного до очевидногоОтже, філософський метод перш за все покликаний впорядковувати процеси мислення. Філософський метод повинен бути адекватним предмету мислення; повинен засвідчувати достовірність здійснених інтелектуальних розвідок, тобто виконувати контрольні функції.

Мова і мислення

Філософія мови - дослідження мови з погляду його походження, суті і функції в людському суспільстві, в розвитку культури. Мислення - активний процес віддзеркалення об'єктивного світу в поняттях, думках, теоріях і т. п. , пов'язаний з рішенням тих або інших задач, з узагальненням і способами опосередкованого пізнання дійсності. Т. о. Будучи зв'язаним, з понятійними аспектами саме мислення відповідальне за осмислення, переробку і трансформацію мовного знаку в те, що він означає -- в поняття. Наявність мови і його, складних логіко-граматичних структур дозволяє людині робити висновки на основі логічних міркувань, не звертаючись, кожного разу до свого безпосереднього плотського досвіду. Наявність мови дозволяє людині здійснити операцію висновку, не спираючись на безпосередні враження і обмежуючись лише тими засобами, які має в своєму розпорядженні саму мову. Це властивість мови створює можливість складних форм дискурсивного мислення, які є основними формами продуктивної інтелектуальної діяльності людини. Моделлю логічного мислення, що здійснюється за допомогою мови, може бути силогізм. Важливо відзначити, що зв'язки розумових процесів з лінгвістичними структурами, широко обговорюється сьогодні представниками різних шкіл і учень філософії - структуралізмом, позитивізмом поста, герменевтикою і ін. Дослідження психологів, фізіологів, лінгвістів, мовознавців і філософів підтверджують той факт, що мова і мислення зв'язані тисячами ниток і взаїмопереходов. Вони не можуть існувати один без одного. Мова без думки - порожня, думка без мови - німа, а, отже, не зрозуміла. Але було б помилкою ототожнювати одне з іншим, бо мислити, не означає говорити, а говорити не завжди означає мислити.

Людина і суспільство як соціальний суб'єкт

Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Антропологи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть і протилежних одна одній позицій. Антропологи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції від мавпоподібного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам перерив поступовості - революційний стрибок, що є в процесі становлення людини. Це сприяє правильному розумінню проблеми масштабів світогляду. Давно визнано, що перетворення тварин в людей не могло бути якоюсь миттю, одноактною подією. З неминучістю має існувати тривалий період становлення людини і становлення суспільства. Суспільство, як філософське і наукове поняття, - явище досить пізнього періоду. Філософсько-теоретичний аналіз суспільства передбачає введення ряду категорій, що відіграють важливу роль у пізнанні соціальних процесів. На жаль, в дослідженнях суспільства не використовуються точні технічні прибори. При аналізі соціуму їх замінює сила абстракції. Відтворюючи за допомогою абстракції іде-ологізировану модель суспільства, філософи спираються на метод сходження від абстрактного до конкретного, де йде рух від загальних понять до більш конкретних. Характерна особливість науково-теоретичного аналізу полягає в тому, що основою досліджень є певна ідеалізована модель. В основі формування ідеальної моделі суспільства є деякі вихідні принципи. Реальне суспільство та його модель не є тотожними. Справа у тому, що ідеалізована модель суспільства не повністю співпадає з реальною історією і реальним суспільством. Теоретичний аналіз суспільства передбачає розгляд його як цілісного організму. Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої розумово організованої діяльності великих спільностей людей, об'єднаних не на основі спільності, а на основі загальних інтересів і угод. Суспільство є структурний або генетичний тип спілкування, що одночасно є і історичною цілісністю та також відносно самостійний елемент більшої цілісності.

Соціальна стратифікація і мобільність

Обґрунтовували Сорокін , Ліпсет, Тарсож. За їх думкою в індустріальному суспільстві власність на засоби виробництва втратила провідне значення. Нарешті, апологетика класової боротьби суперечить реаліям суспільного розвитку XX ст. -- у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або ж їх взагалі немає. Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії, починаючи ще з П. Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні "пласти", або шари, 284 тому замість поняття "класи" треба користуватися поняттям "страт"; ознаки страту довільні -- рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному -- 4, 5, 6, 7, 8 і більше. Заради справедливості варто сказати, що в основі американської, англійської, французької, угорської і взагалі всіх концепцій стратифікації у сучасній світовій соціології та соціальній філософії лежать чотири ознаки класу. Щоправда, до них інколи додають ще й престиж, але основу становлять чотири ознаки. Друга, певною мірою похідна теорія, що пов'язана з першою і відображає соціальну динаміку, -- це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К. Маркса про існування у капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами та висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страту до іншого; отже, говорити сьогодні про антагонізм між робітником і капіталістом не варто, бо вчорашній пролетарій може стати капіталістом, а капіталіст -- пролетарієм. Відповідно до сказаного існують "соціальні ескалатори", або "ліфти", на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища. Серед них: економіка; політика -- можна зробити політичну кар'єру; армія; церква -- тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука; шлюб, за допомогою якого можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди. Окрім "вертикальної мобільності", коли люди "підіймаються та спускаються, як ліфти в установах", існує і так звана "горизонтальна мобільність", коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов'язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини. У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи, а соціально-економічних, типу класів, -- немає. Це одна з характерних рис наслідків та причин тоталітарної системи. Адже відбулося не лише "розселянювання" селянства, а й "розкласування" робітничого класу: його позбавлено власності на робочу силу, історично вихованої трудової етики. Знищено й інтелігенцію у тому розумінні, в якому вона могла бути особливою соціальною групою.

Співвідношення індивідуальної і соціальної свободи в умовах ринкової економіки

Свобода - ключове поняття ринкової економіки. Умови виробництва визначають властивості та розмір заохочуваного капіталу. Для споживачів свобода вибору означає, що вони вільні в межах своїх грошових прибутків купувати товари і послуги в такому наборі, який вони вважають найбільш сприятливим для задоволення своїх потреб. Свобода споживацького вибору є найширшою з економічних свобод. Вона орієнтує виробників на виробництво продукції, товарів та послуг, які користуються попитом. Слід мати на увазі, що свобода ринкової діяльності, як і свобода загалом , не є вседозволеність, а має певні межі. Вони розгортаються по контуру того процесу, який порушує свободу іншої людини або втручаються у сферу її особистого інтересу. Окрім цього, потрібно враховувати інтереси суб'єктів підприємницької діяльності й інтереси суспільства загалом, національні інтереси, питання безпеки громадян і національної безпеки. Далі - більше: в умовах науково-технічного прогресу, відкриття нових продуктів, матеріалів, технологій, суспільство не може нехтувати питаннями контролю за екологічними наслідками діяльності підприємств. До цього порядку належать також контроль за розміщенням і будівництвом підприємств; санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове й соціальне законодавство; антимонопольний контроль; умови праці працівників; заробітна плата; якість продукції тощо. В умовах, коли відповідні механізми, що забезпечують дотримання цих і багатьох інших життєво важливих суспільних вимог, лише формуються, функцію їх врегулювання має взяти на себе держава. У майбутньому, залишивши за собою „контрольний пакет”, вона передасть їх громадянському суспільству. Організоване суспільство є сферою „перерозподілу економічних повноважень” між державою і громадянським суспільством, що формується. Воно забезпечує легітимну передачу контрольних функцій за підприємницькою діяльністю від держави до громадян з одночасним збереженням частини з них за державою й відпрацюванням механізмів їх здійснення організаціями та установами громадянського суспільства. Економічна свобода, як і свобода загалом, має свої межі. Вони визначаються рівнем розвитку соціально-економічної системи; розбіжностями інтересів індивіда, тих чи інших соціальних груп, суспільства загалом і держави; матеріальними чинниками виробництва; екологічними чинниками тощо. Безконтрольна економічна діяльність може викликати серйозні соціальні колізії. Для прикладу наведу безконтрольне застосування в сільському господарстві пестициду ДДТ. Згадую не так вже й далекі 60-ті роки. Нас, школярів, виводили на бурякові плантації, опоясані спеціально викопаними канавками, куди ми засипали ДДТ проти такого шкідника, як довгоносик. Парадокс полягав у тому, що довгоносик, як правило, виживав; як отрута ДДТ діяв, насамперед, на людину, її генну структуру. Фактично знаючи про це, колгоспи продовжували користування цим препаратом. І лише заборона застосування ДДТ на державному рівні призупинила його руйнаційний вплив на природу і організм людини. Те ж саме стосується вживання нових продуктів, застосування нових будівельних матеріалів, технологій, здійснення еколого небезпечних проектів тощо. Контрольна функція держави є тут незамінною. Вона розгортається за такими напрямками, як контроль за розміщенням і будівництвом підприємств; екологічний та санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове і соціальне законодавство; антимонопольний контроль. Організоване суспільство має опрацювати систему відповідного контролю, своєрідні правила реалізації економічної свободи, довести їх до кожного підприємця й пересічного громадянина. Передача контрольних функцій за економічними свободами від держави до громадянського суспільства в найближчі десятиріччя не передбачається. Загалом, Україна має „повернутись назад” й повторно, але вже остаточно визначитися в моделі ринкової економіки, шляхах та засобах переходу до неї.

Життя і розум у контексті глобальної еволюції всесвіту

Філософія життя- іррационалістична філософська течія кінця 19 - початку 20 вв. , що висувала вихідне поняття "життя" як якусь інтуїтивно цілісну реальність, що осягається, не тотожну ні духу, ні матерії. Вона виступила проти панування методологізма й гносеологізма в ідеалістичній філософії 2-ої половини 19 - початку 20 вв. . Поняття "життя" багатозначне й по-різному тлумачиться в різних варіантах Філософії життя. Біологічно-натуралістичне тлумачення характерно для плину, що починається від філософії Ніцше й представляється Л. Клагесом, Т. Лессингом і ін. : "живе" підкреслюється як щось природне на противагу механічно сконструйованому, "штучному". Для цього варіанта Філософії життя характерна опозиція не тільки матеріалізму, але й ідеалістичному раціоналізму - "духу" і "розуму", схильність до примітива й культу сили, спроби звести будь-яку ідею до "інтересів", "інстинктам", "волі" індивіда або суспільної групи, прагматичне трактування моральності й пізнання, підміна особистісного початку індивідуальним, а індивіда - родом, органицизм у соціології. "Історичний" варіант Філософії життя представлений як інтерпретації "життя" з безпосереднього внутрішнього переживання, як воно розкривається в сфері історичного досвіду духовної культури. Інший варіант Філософії життя пов'язаний із тлумаченням "життя" як якоїсь космічної сили, "життєвого пориву", сутність якого - у безперервному відтворенні себе й творчості нових форм; субстанція життя - чиста "тривалість", мінливість, що осягається інтуїтивно.

Світ як Всесвіт, Космос і Хаос

Поняття “світ”, об'єктивний зміст якого виступає предметом світогляду як вищої форми систематизації знання, завжди органічно зв'язувалося зі всім комплексом фундаментальних проблем філософії і перш за все з її основним питанням -- відношенням свідомості до буття. В умовах поляризації філософської думки на два протилежні напрями -- матеріалізм і ідеалізм, атеїзм і релігійний світогляд -- уявлення про світ вимагало з'ясування питання про його відношення до різного роду теургічним силам. Найпростіше визначення поняття "світ" можна навести таке: Світ -- це все суще, що є в людині та поза нею. Визначення змісту поняття "світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення "людина -- світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є "внутрішній світ людини". В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як "Космос", "Всесвіт", "Галактика", "Земля", "Природа", "Атмосфера", "Душа" та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали, незмінним залишається визнання, що світ -- це все те, що "висвічується" людині, і водночас усе те, у чому "висвічується" людина, тобто самореалізується. поняття Всесвіт своїм походженням сягає міфологічних та релігійних уявлень. Річ у тім, що ідея Бога як творця світу передусім спирається на невисловлену констатацію наявності відмінності між місцями існування людини і Бога. Місце існування людини -- світ Землі, а Бог існує в іншому, позаземному світі. І, можливо, існуючи там, Бог створив не тільки світ Землі, а й багато інших світів. Саме тому творець світу охоплюється терміном "Все-Світ".

Відношення «людина - світ» як основоположна проблема світогляду

Світогляд у широкому розумінні -- сукупність усіх поглядів на світ: природознавчих, суспільствознавчих, етичних, естетичних, релігійних, міфологічних, філософських та ін. А світог. у вузькому розумінні -- це власне філософське світобачення. Однак історія людства на Землі показує, що світогляд у широкому розумінні -- це далеко не проста сукупність усіх поглядів на світ, а у вузькому розумінні його зміст не вичерпується самою філософією. Під світог. слід розуміти результат духовного осягнення людиною, людством світу. Об'єкт світог. -- світ як цілісність. А предмет світог. -- відношення "людина -- світ". Тобто центром уваги світог. є питання про співвідношення активної, цілеспрямованої, розумної частини світу зі світом -- як об'єктивно існуючою цілісністю. Світог. у сутнісному розумінні -- це сукупність образів і уявлень чи система понять і категорій, яка підпорядкована процесові визначення місця людини, людей у світі, їхнього історичного походження і призначення. А виходячи з природи людини, світог. є системою узагальнених почуттів, інтуїтивних уявлень і теоретичних поглядів на навколишній світ і на місце людини в ньому, на відношення людини до світу, до самої себе і до інших людей. Водночас світог. -- це система основних життєвих настанов людини, певної соціальної групи і суспільства. Отже, наявність світог. є виявом системності духовності людини, сусп. і водночас показником зрілості не лише особистості, а й соціальних груп, тих чи інших політичних сил. Світогляд -- це різнорівневе духовне утворення, в якому органічно поєднуються житейське бачення світу, розсуд і пересуди, а також наукові, художні й політичні погляди тощо. Розвиток світог. відбувається шляхом зміни форм практичного освоєння людиною світу і її теоретичного самоусвідомлення. Тому світог. -- найвища форма самоусвідомлення людини, логічно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. Основою цієї впорядкованої системи є певний категоріальний апарат і логічні вибудови доведень та обґрунтувань, духовно-практичне освоєння світу. У світоглядній культурі світові наявного буття протиставляється світ мети, світ ідеалів, цілей і сподівань, а також уявлення, почуття, ідеї, знання, вірування і переконання, опосередковані досвідом особистості і які є основою формування її життєвої позиції. Образно висловлюючись, світог. -- це цілісна картина світу, в якій головний сюжет -- відношення "людина -- світ", а головна дійова особа -- людина.

Размещено на Allbest.ru