Головні питання філософії

Філософія має органічний зв'язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд- це форма суспільної відомості; “світогляд- це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд- це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд- це система принципів діяльності людини”; “ світогляд- це погляд людини на світ як ціле”; світогляд- це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття“світогляд” - багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд- це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу. Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно(теоретично), так і практично. Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет осмислення- відношення“людина- світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т. п. ; 4) мають спільність за деякими своїми функціями(наприклад, виховною).

Ідеологія та утопія як форми організації соціуму

Ідеологія-це логічний, послідовний характер порядкування тих ідей, які пропонується суспільством, як вибір напрямку діяльності. Ідеологія є ілюзорним явищем тому, що це приблизне, неточне, уявне, а іноді хибне визначення ідеалу, відповідно з яким живе чи може жити сусп. Різновиди ідеології: економічна, політична, правова, культурна, релігійна, філософська тощо. Для реалізації ідеології в сусп. повинні існувати механізми, засоби її реалізації. Соціальна практика показала, що як правило ідеологія успішно реалізується у вигляді державницької ідеологія. Утопія-це такий спосіб визначення ідеалів, в якому відсутнє теоретичне обґрунтування необхідності її реалізації, а мистецьки змальовується привабливий, конкретний образ майбутнього суспільства, в якому люди будуть щасливі. У розвитку утопії2 шляхи:1. перетворитися в ідеологію;2. це ніколи не відбудеться.

Cтруктура світогляду

Світогляд- це складне, синтетичне, інтегральне утворення суспільної і індивідуальної свідомості. Істотне значення для його характеристики має пропорційну присутність різних компонентів- знань, переконань, вірувань, настроїв, прагнень, надій, цінностей, норм, ідеалів і т. д. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях -повсякденних, професійних, наукових і т. д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т. д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя- це головна цінність людини, безпека людини- це теж велика цінність, і т. д. Ціннісне відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т. п. які регулюють повсякденне життя як окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою. 3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту. 4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки. На основі вищевикладеного можна визначити світогляд як сукупність поглядів, оцінок, норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири і регулятори його поведінки. По характеру формування і способу функціонування можна виділити життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду. Життєво-практичний рівеньсвітогляду складається стихійно і базується на здоровому глузді, обширному і багатообразному повсякденному досвіді. Цей рівень світогляду нерідко називають життєвою філософією. Така найважливіша сфера функціонування світогляду. Оскільки саме на цьому рівні він включається в соціальну і індивідуальну взаємодію абсолютної більшості людей. Життєво-практичний світогляд украй неоднорідний, оскільки неоднорідні по характеру утворення і виховання його носії. На формування цього рівня світогляду істотний вплив роблять національні, релігійні традиції, рівні освіти інтелектуальної і духовної культури, характер професійної діяльності і багато що інше.

Історичні типи світогляду

Підкреслимо, що світогляд-- не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття"світ" і"людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практич- ним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду. Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку сві- домості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е. Кассірер спробував осягнути світ"зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи(символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка-- тотема. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі(а в пізніх міфах"язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі(на горі Олімп, на горі Меру тощо).

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. Чітко розділяється суб'єкт і об'єкт. Долається характерна для міфу неподільність людини і природи. Закладаються основи специфічні для філос. Проблематики- ідея відділяється від матерії і протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний та небесний, горний і дольний, природний і надприродний. Земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає ноуменальний світ, не доступний органам чуттів і розуму- в об'єкт надприродного треба вірити. Віра- головний спосіб осягання буття. Релігія відкриває світ ідеальних сутносте-пріоритет духовного над тілесним Зв'язок з Богом через культ та релігійну організацію(церкву) є критерієм наявності реліг. світогл. та належ, до певної релігійної конфесії. Практичність релігійного світогляду- віра без справ мертва- віра в Бога, надприродний світ надає ентузіазм, життєву енергію, яка надає розумінню світа життєвого характеру. Релігію творить народ- він об'єкт і суб'єкт реліг творчості, яка у історії виступаладжерелом потужних суспільних зрушень. У релігії поряд із світовідчуттям добре розвинуте світорозуміння- є релігійна ідея, яка добре обґрунтовується теологами. Для релігії головне обгрунтування досягнення єдності з Богом, як втіленням святості та абсол. цінності.

Класична онтологія та її фундаментальні проблеми

Онтологія- розділ філософії, що вивчає проблеми буття. Термін«Онтологія» був запропонований Р. Гокленіусом в1613 році в його «Філософський словнику» ( «Lexicon philosophicum, quo tanquam clave philisophiae fores aperiunter. Fransofurti»), і трохи пізніше І. Клаубергом в 1656 році в роботі «Metaphysika de ente, quae rectus Ontosophia », запропонує його (у варіанті«онтософія ») в якості еквівалента поняттю« метафізика». У практичному вживанні термін був закріплений Х. Вольфом, явно розділили семантику термінів«онтологія» і«метафізика». Зазвичай під онтологією мається на увазі експліцидна, тобто наявна, специфікація концептуалізації, де в якості концептуалізації виступає опис безлічі об'єктів та зв'язків між ними. Формально онтологія складається з понять термінів, організованих в таксономія, їх описів і правил виводу. Основне питання онтології: що існує? Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття(матеріальне, ідеальне, екзістенціальне), простір, час, рух. Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них.

Інше розуміння онтології дає американський філософ Уіллард Куайн: у його термінах онтологія- це зміст певної теорії, тобто об'єкти, які постулюються даною теорією в якості існуючих.

Питання онтології- це найдавніша тема європейської філософії, яка бере своє джерело від досократіків, а особливо Парменіда. Найважливіший внесок у розробку онтологічної проблематики внесли Платон і Арістотель. У середньовічній філософії центральне місце посідала онтологічно проблема існування абстрактних об'єктів(універсалій). У філософіїXX століття спеціально онтологічною проблематикою займалися такі філософи як Микола Гартман( «нова онтологія»), Мартін Хайдеггер( «фундаментальна онтологія») та інші. Особливий інтерес у сучасній філософії викликають Онтологічні проблеми свідомості.

Основним предметом онтології є буття, яке визначається як повнота і єдність всіх видів реальності: об'єктивної, фізичної, суб'єктивною, соціальної та віртуальної. Реальність традиційно асоціюється з матерією і поділяється на межеву, живу і соціальну матерію. Оскільки мисленням і осягнення можливостей буття має тільки людина, то останнім часом(у феноменології та екзистенціалізмі) саме він ототожнюється з буттям. Однак у класичній метафізиці під буттям розуміється Бог. Людина як буття володіє свободою і волею.

Онтологія- це загальна теорія буття. Згідно з цією теорією основною базисною категорією виступає буття. Онтологія- це вчення про все суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності. Цей термін запровадив у17ст. нім. філософ Гаклініус. Поняття онтологія не має однозначного тлумачення у філ-ії. 3 значення цього поняття: 1) По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття«онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше(онто-- суще, сутнісне, логія-- вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо. 2) По-друге, у марксистській філософії поняття«онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо). 3)По-третє, у західній філософії в поняття«онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Хайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.

філософія мислення соціум буття

Основні рівні буття

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? - Світ. Всесвіт; б) Де існує? - Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує(Коли)? - Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, ста- нів, людських та інших істот. Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу«тут» і «тепер» до питання про його ієну вання «скрізь»і «завжди». Звідси випливав другий аспект проб леми буття- питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об'єктивною передумовою єдності світу. Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова«буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. В категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- за об'єктивної логіки існування і розвитку, світу наявності різних форм свого існування утворює сукупну об'єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми

- буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

- буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалізоване духовне і об'єктивоване(позаіндивідуальне) духовне;

- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального бутя.

Філософський зміст категорії “матерія”

Спочатку поняття"матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі"Метафізика" писав, що"більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи, перетворюютьс я, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, -- це вони вважають еле- ментом і початком речей". Якщо для філософів стародавнього світу матерія-- це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет(тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р. Декарта(XVII ст. ) матерія-- це складова частинка предмета(тіла), а саме: тіло разом з формою. Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною. І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П. Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г. Гельмгольца, матерія-- це все, що існує об'єктивно(незалежно від свідомості людини). Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу-- пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного наукового пізнання. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний(мікро-, макро-, мегасвіти); органічний(організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний(особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство). Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст. Узагальнене визначення категорії"матерія" має базуватися на тому, що це-- об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною

Рух, як спосіб простір та час як форми існування матерії

Простір і час-- це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції(феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір-- це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти. Такі філософи як Дж. Берклі і Д. Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант-- як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г. Гегель-- як категорії абсолютного духа(це-- ідеалістичні концепції), І. Ньютон-- як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином не"взаємодіють" із матерією, існують самі по собі. Це-- метафізичне розуміння простору і часу. Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу. Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно- історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності. Матеріалізм підкреслює об'єктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рухневіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці. Рух-- це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух-- це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій-- відносним: спокій-- це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії(нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія. Джерело руху-- сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії-- це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною

Феноменологічна концепція свідомості

Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що: 1. Свідомість - продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;

2. Свідомість - вища форма відображення дійсності;

3. Свідомості передують більш прості форми відображення;

4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об'єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям. 5. Свідомість детермінована біологічно, генетично; 6. Свідомість обумовлена соціально - детермінована суспільними відносинами. Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження- земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з'ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга - констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з'ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція- матеріалістична. Друга- феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок- феноменологічний- представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю“Феноменологія духу”. Поняття“феноменологія” означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен(з грецької) - явище, єдине, унікальне, неповторне. Під свідомістю феноменологія розуміє“чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як“строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту”свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 - 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини- родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; а“основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”

Визначальні категоріальні характеристики світу

Визначення змісту поняття"світ" можливе і дійсне тільки у системі відношення"людина --світ". Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того, на тлі чого виявляє, "висвічує" себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: "зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер". Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється. Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу об'єктивно існуючому світу є"внутрішній світ людини". Тому найпростіше визначення поняття"світ" можна навести таке: Світ-- це все суще, що є в людині та поза нею. Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняття"світ" насамперед використовується через протиставлення"людина в світі-- світ у людині". Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначені"Я" і"не-Я". При цьому під"Я" прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а під"не-Я" -- довкілля, яке без- посередньо чи опосередковано"обіймає" людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини. Відповідь на це запитання визначає місце людини в історії. Проте в той самий момент-- для світу визначений момент, який значиться як початок філософії, як раз і починається яскраво виражене панування повсякденного розуму(схоластика). Повсякденний розум посилається на безсумнівність очевидного відкритого сутнього. Будь-яке питання відносно мислення він тлумачить як напад на здоровий людський глузд та його чуттєвість. Питання про те, що таке філософія за визначенням здорового глузду, що виправдовує себе у своїй сфері, не торкається сутності філософії, яку можна визначити тільки із співставлення з вихідною істиною сутнього як такого в цілому. Але оскільки істина у її повноті включає в себе неістину і, передуючи всьому і всім, володарює як приховування таємниці, філософія як з'ясування цієї істини перебуває у розладі сама з собою, її мислення-- це заспокоєння стриманості, яка не зраджує сутньому в цілому в його прихованості. її мислення може стати рішучістю, яка характеризує строгість, що не призводить до вибуху, а примушує беззахисну сутність вийти в поняттєву простоту і таким чином в її власну істину. У м'якій суворості і суворій м'якості свого припущення буття сутнього як такого філософія в цілому постає як сумнів, який не може дотримуватись виключно сутнього, а також не може допустити і владної сентенції ззовні. Кант наголошував навнутрішніх труднощах мислення, оскільки так говорив про філософію: "І ось тепер ми бачимо, що філософія насправді поставлена у сумнівну позицію, яка повинна бути твердою. Невиз- нана, філософія не може ні зачепитись ні за що на небі, ні підпертися нічим на землі. Тут вона повинна довести свою чесність, сама дотримуючись своїх законів, які їй нашіптує внутрішнє чуття або, може бути, природа, що опікується нею".

Погляд на сутність при визначенні філософії є досить широким, щоб відкинути будь-яке підпорядкування філософського мислення, найбільш безпомічний вид якого полягає у спробі примусити дивитись на філософію як на"вираження" "культури" (Шпенглер) і як на прикрасу людства, що творить. Чи виконує філософія, розмірковує Гайдеггер, як“управительниця власних законів" свою першочергову, основну роль з точки зору сутності, чи вона має єдине значення-- бути у розпорядженні тієї, перед чиїм лицем закони є законами, -- це залежить від тієї першопочатковості, в якій першопочаткова сутність істини постає сутнісною для філософського сумніву.

Свідомість як найвища форма відображення

Свідомість- вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення дійсності в системі мовних значень. 1. Носить соціально-історичний характер- відображення навколишньої дійсності здійснюється на основі досвіду, накопленного людством; 2. Відображення світу у формі пізнання суттєвих зв'язків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення(у тварин є тільки наглядне дійове мислення);

3. Відображення носить цілеспрямований характер(спрямоване на досягення певний цілей)

4. Відображення носить прогнозуючий характер(прогнозувати хід подій тощо) 5. Відображення носит творчий характер (златне перетворювати дійсність)

6. Відображення базується на використанні, насамперед, мови. 7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною смаої себе (наявність у людини самосвідомості) Додатково: Це знаходить прояв в певних структурних елемнтах свідомості: А. Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомоті. Усвідомити будь-який предмет- значити включити його в систему свіїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ. Свідомість- це знання: -про зовнішній та внутрішній світ -про самого себе.

Свідомість- це узагальнені знання навколишньої діяйсності.

Б. Але свідомсть - це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості єпереживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до-обставин, які уже існують або передбачаються; -до власної діяльності та її результатів; -до інших людей;- до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням тощо.

Народонаселення як природне явище

Насемлення, люмдність -- сукупність людей, що постійно живуть в межах якоїсь конкретно вказанноїтериторії(районі, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї земної кулі, тощо). Наука яка вивчає розмір, структури, динаміку руху і розвиток населення зветься-- д е мо г ра фі я. Сукупність людей, які здатні до самовідтворення та саморозвитку й проживають на певній території(країна, регіон, континент чи будь-яка інша частина планети), називають населенням, або народонаселенням. Населення в сукупності з природними умовами, способом виробництва та системою соціальних відносин є основою людського суспільства. Рівень розвитку суспільства визначається здатністю населення ефективно використовувати й відтворювати природні ресурси, що, в свою чергу, впливає на структуру й динаміку самого населення. Вивчення чисельності, складу, розподілу, закономірностей відтворення є предметом науки, що називається демографія. Чисельність є одним з ключових характеристик населення, але крім цього використовують низку інших показників. Інтегральний показник, що відображує соціальні, економічні та екологічні умови життя, називається природним приростом, або коефіцієнтом природного приросту(КПП). КПП визначають як різницю між кількістю народжень і кількістю смертей на1000 людей. Іншим важливим показником є«коефіцієнт фертильності» (плодовитості), який відповідає відношенню кількості народжених дітей до загальної кількості жінок. А такий показник, як середня тривалість життя значною мірою залежить від якості життя й тому може бути опосередкованим індикатором розвитку того чи іншого суспільства. Населення також можна охарактеризувати деякими структурними показниками. Статева структура, тобто співвідношення кількості осіб чоловічої та жіночої статі дозволяє робити висновки про репродуктивний потенціал населення. Вікова структура, тобто розподіл населення за віком, важлива в тому розумінні, що показує чисельність працездатної частини населення й перспективи його відтворення. Суттєвими для розуміння й прогнозування динаміки зростання населення є співвідношення міського та сільського населення, розподіл за національними ознаками, рівень освіти, грамотності, доходів, мовні та деякі інші показники. Центральним питанням демографії є питання відтворення населення, тобто процес зміни поколінь. Відтворення населення вважається позитивним, якщо значення КПП більше нуля. При цьому коефіцієнт фертильності має бути більше2.

Демографічні процеси, тобто процеси, пов'язані зі зміною структури та чисельності населення, мають свою специфіку й у різних країнах і регіонах протікають по-різному. Тому при спробах прогнозування демографічних тенденцій беруть до уваги не лише результуючі показники, а й регіональні особливості. Народонаселення планети: стан і динаміка. В доісторичні часи один з видів живих організмів отримав вагомі переваги для свого розвитку, порівняно за короткий в геологічному масштабі проміжок часу опанував домінуючі позиції на планеті й фактично зробив живу оболонку заложницею свого існування. Назва цього виду-Homo sapiens, людина розумна. Припускають, що цей вид сформувався близько трьох мільйонів років тому й з того часу його представники заполонили практично всі придатні для існування ділянки земної поверхні й продовжують експансію, демонструючи безпрецедентні показники приросту своєї популяції.

Представники цього виду- це ми з вами і нас на планеті сьогодні більше шести з половиною мільярдів(таблиця1). Щоправда, так багато людей ще не було ніколи й такими швидкими темпами населення зростає лише впродовж останніх десятків років. Припускають, що за вісім тисяч років до народження Христового, коли людині вдалося опанувати сільськогосподарську практику, її популяція налічувала приблизно10 млн. особин. Але завдяки сільськогосподарській практиці первісні громади отримали можливість прогодувати значно більшу кількість людей, так що на початок нашої ери населення планети складало, за оцінками, 300 млн. й досягло800 млн. до середини вісімнадцятого століття, яке ознаменувалося промисловою революцією. Суттєві зміни в динаміці чисельності населення розпочалися два сторіччя тому, а от до того часу населення планети або ж коливалося відносно певного рівня або ж помірно зростало. Трагічні події історії, звісно, вносили свої корективи в демографічну картину світу. Зокрема, одними з найбільш показових у цьому відношенні були події середини чотирнадцятого століття, відомі під назвою«чорної смерті». Пандемія чуми, що охопила всю Європу та сусідні регіони у1347-1353 роках, спричинила загибель25 млн. людей, або 50% населення того часу. В деяких регіонах населення скоротилося до 90%. Розрахункові оцінки, з огляду на відсутність надійних даних, показують, що лише на початок19-го століття населення планети досягло першого мільярда. Подвоєння кількості населення відбулося значно швидше- за якихось125 років. Але пройшло всього35 років і на планеті з'явився трьохмільярдний житель. Це трапилося у1960 році(таблиця1) . Четвертий мільярд приросту населення планета отримала протягом14 років(1974 р. ) й приблизно за такий же проміжок часу відбулося збагачення планети ще на один мільяр

Поняття глобалізаціїї та форми її існування

Глобалізація ( від англ. «Global» -всесвітній ) -термін, який використовується для характеристики сучасних економічних, соціальних, політичних, торгових, фінансових, транспортних, трудових, міграційнх, інформаційних, комунікаційних таі інших процесів всеохоплюючого(всесвітнього) характеру. Історичні етапи глобалізації: Сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами: 1. Деякі дослідники вважають, що початковими формами глобалізації була торгівля та захоплення нових територій(5 тис. років тому); 2. Інші знаходять елементи глобалізації в епоху античності ( а саме у створенні імперії Олександра Македонського, 1V ст. до нашої ери, коли були завойовані землі від Середноземномор»я до Інду, куди рушили потоки переселенців; 3. Інші ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли «світ замкнувся», тобто практично не залишилось невідомих земель; 4. Наприкінці19ст-початку20 ст. ступінь інтегрованості національних економік у світовий економічний процес був дуже значним. (цьому сприяла1-ша світова війна, коли були перезподілені вже поділені ринки. В результаті світової бійні лідером стали США. Це проявилось, зокрема у Великій економічній депресії1929-1933 р. р. , коли економічна криза в США відкинула назад цілі регіони).

5. У50-70 роках20 ст. бу ло відновлено тенденції до глобалізації. Основними віхами на шляху глобалізації стали:

- вільна торгівля; -революції в техніці та технології;-інформатизація;-зниження митних кордонів;-втрата національною валютою свого «патріотизмі» (долар став домінуючою валютою);

- перемога капіталу над національними інтересами;

- глобальна геополітична революція 20ст ( що призвело до розпаду колишніх імперій - австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, Радянського Союзу). Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони більш прозорими для переміщення4-х«і» (інвестицій, індустрій, інформації і індивідів);

6. Сучасний етап розвитку глобалізації -для сучасної світової економіки є характерним стрімкий розвиток процесів транснаціоналізації, у якому рушійною силою виступаю ТНК(транснаціональні корпорації). За даними ООН нині у світі існує понад65тисяч ТНК, у яких зайнято понад74 млн. осіб. Ядро всесвітньої господарської системи складають500ТНК , які мають практично необмежену економічну владу. Провідну роль у глобальних процесах відіграють ТНК США, Західної Європи і Японії. Сьогодні ТНК котролюють понад50% світового промислового виробництва, 67% міжнародної торгівлі, понад80% патентів та ліцензій на нові технології, майже90% прямих закордонних інвестицій. Як правило, ТНК- це багатогалузеві компанії(наприклад, клжна із500 ТНК США має в середньому підрозділів в11 галузях).

Позитивні та негативні наслідки ролі ТНК( як вияву глобалізації: 1) позитивні наслідки :ТНК- позитивний

процес, який прискорює соціально- економічний розвиток(поширення нових технологій, форм організації виробництва; ефективне використання трудових та природних ресурсів; здійснення великих міжнародних проектів та ін. ); 2) негативні наслідки стосовно держав, які їх приймають(придушення своєю силою місцевих фірм;встановлення монопольних цін; приховання прибутків; хижацька експлуація природних та людських ресурсів; «викачування інтелекту»; втручання в політ ичні та економічні процеси в країні тощо).

7. Перспективи розвитку глобалізації: А) збереження та посилення негативних тенденцій глобалізації(домінування позицій розвинутих краї на чолі з США; нав»язування їхніх стандартів усьому світу; ігнорування інтересів слаборозвинутих країн; поглиблення прірви між розвинутими та мало розвинутими кранами, загострення екологічної та демографічної кризи в світі тощо)н; Б) надання глобалізації демократичного та регульованого характеру(врахування інтересів як усього світового товариства, так і окремих країн і народів. Це виключає диктат сильних країн, обмеження дії стихійних ринкових сил, об»єднання зусиль для подолання слабкого розвитку, бідності)

Співвідношення понять «людина», «індивід»

Підвищений інтерес до людини як індивідуального явища, як особи - характерна прикмета соціальної філософії. Суть людини як суб'єкта всіх видів діяльності проявляється завдяки взаємодії з іншими суб'єктами, а також з власним середовищем проживання - суспільством і досліджується в системі: людина - людина, людина - спільність людей, людина - суспільство, людина - світ. Людина -- родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи -- людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність. Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості. Якщо поняття “людина” містить у собі всі людські якості незалежно від її наявності у конкретної людини, то поняття “індивід” характеризує конкретну людину, включає притаманні їй психологічні й біологічні властивості. Індивід -- окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти. Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність. З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття “індивідуальність”, яке виникло ще в античній філософії (Левкіпп, Демокріт), і по-різному тлумачиться різними галузями гуманітарного знання. Індивідуальність -- сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої. Індивідуальність формує ті важливі характеристики людини, котрі забезпечують властивий лише їй стиль взаємозв'язків з навколишнім світом. Передумовою формування її є задатки. Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Особистість -- людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного. Особистість -- найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв'язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість -- основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо. Поняття “особа” характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа -- це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Філософське вивчення формування й розвитку особи вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особи можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок. Особа характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів. Необхідно відрізняти поняття “особа” від поняття “індивід” і “індивідуальність”. Індивід -- це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні. Сучасний єврейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що «особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній». Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності - я така. Напевне прав і Оскар Уайльд, який твердив, що душа людини непізнана: «Ти сам - остання із всіх таємниць». Фрідріх Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина - це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інтелект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання - ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, - неістинне. Культуру, мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Фрідріх Ніцше називає суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб наблизитись до істинного життя. Це може здійснити людина майбутнього - надлюдина, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи. Надлюдини ще немає. її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі. Не всі люди мають однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У слабких вона закінчується свободою, у більш сильних - постає як воля великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших - любов до людства.

Філософія життя” - формування нової філософської парадигми

Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму волясліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму- Ерист Макс та Ричард Авенаріус, а в20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм. Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К'єркегора. Лише християнство за К'єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К'єркегор висуває концепцію екзистенціальної(особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних„життєвих” позицій. В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми„ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості. Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії „Філософія мислення” замінює„філософія життя”. Основа життя, за концепцією Ніцше- це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі- волі до влади. Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по- перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем„волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими моральноправовими нормами. Для Шпенглера життя- це„доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого- відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур. У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику. Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами- марбурзькою та баденською

Чуттєве, раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Саме цей"сталийвнутрішній світ став об'єктом уваги сучасної світової філософії(філософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін. ), яка прагнула оволодіти структурою суб'єктивності. Суб'єктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об'єкта і дії у вигляді суб'єктивного образу(понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб'єктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі суб'єктивності, але пов'язане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами. Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом об'єктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Е. В. Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому"ідеальність" є аспектом культури, її виміром, властивістю. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям"психіка людини". Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість-- це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно- мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. Емоційна сфера свідомості-- складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції-- це відображення об'єкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуття(радість, горе, любов, ненависть та ін. ), афекти(лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб'єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.