Головні питання філософії

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів. Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілонадзвичайно велику амплітуду коливань -- від думки Б. Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси -- більша чи менша '(і роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості -- з іншого.

Розвиток суспільства визначається рушійними силами соціального процесу. Точки зору щодо визначення рушійних сил соц. процесу: 1. марксиська точка зору, яка була ефективною і діяльною для пояснення джерел у класовому антагоністичному суспільстві. Це точка зору така:“класова боротьба є рушійною силою соц. процесу, а носієм є народні маси”; 2. філ-ія стверджує, що руш. силами є такі чинники, як інтелект людини, енергія молоді, як ефективна соц. діяльність сусп. в цілому. 3. рушійними силами соц. процесу є соц. протиріччя і особливо такий прояв соц. суперечностей, як конфлікт, який розгортається від рівня міжособистих стосунків сусп. ;4. руш. силами соц. процесу є дії людей, соціальних спільнот у напрямку здійснення реформ, модернізацій, перебудов, які з необхідністю змінюють докорінно суспільство, переводячи його із одного рівня існування в інший;5. руш. силою сусп. є страх людини перед майбутнім.

Духовність як суспільний феномен

Особливе місце в онтології займає буття духовного та його різноманітних, відомих і ще поки що невідомих властивостей, структурних рівнів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків й впливів на буття людини. . . Релігія терміном дух визначає душі людей, що мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога. Філософський зміст поняття дух по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо. Ґ. В. Ф. Геґель у роботі «Філософія духу» зауважує, що «пізнання духу є найконкретнішим і тому найвищим і найскладнішим». Він ґрунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу відносить: мистецтво, релігію і філософію. Розвиваючи думку Ґ. В. Ф. Геґеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття. Духовність-- об'єднуючі початки суспільства, що виражаються у вигляді моральних цінностей і традицій, сконцентровані в художніх образах мистецтва. Проекція духовності в індивідуальну свідомість називається совістю. Зміцнення духовності здійснюється в процесі проповіді(умовляння), освіти, ідейно-виховної або патріотичної роботи (пропаганда і агітація). У марксизмі духовність асоціюється з ідеологією. В умовах ідеологічного вакууму завжди спостерігається криза духовності як криза довіри і роз'єднаність. Це явище під ім'ям аномії описав соціолог Дюркгейм. Традиційно духовність ототожнюється з релігійністю традиційного толку, проте в сучасній соціології і соціальній філософії"світський" варіант духовності іменується соціальним капіталом.

Цінності як ядро духовного світу людини

Цінності-- це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т. д. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати

"предметними цінностями", об'єктами ціннісного відношення. Су б'єктивні цінності --це оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини. Цінності-- це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатахтакої діяльності.

Гуманізм філософії

Гуманiзм-- визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей. 2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Ф-ія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні ф-ія- це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу(відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині ф-ії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософ. хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому ф-ія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної ф-ії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова ф-ія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

Поняття філософії економіки

Філософія економіки це науку про закономірності, умови та механізм економічного розвитку. Її можна розділити на два рівні- побутовий і державний.

Побутовий - це рівень ф-ії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сім'ї нормальне життя. Державний рівень - церівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Держ. рівень економічної ф-ії- найважливий рівень, який є філософською основою розвитку.

Державно-економічна ф-ія ні в якому разі не може підмінятися побутовою філософією. Ф-ія економіки має власну історію розвитку, початок якої відносять до середини90-х роківXIX ст. , але особливого розвитку вона набула на початкуXX ст. під назвою“економічний матеріалізм”.

Поняття суспільного виробництва та його різновиди

Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини люд. у процесі виробництва дістали назву"виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва. У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усіє системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога. Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто-- це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата. За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соц. інфраструктура. Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Соц. інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

НТР:сутність, закономірності та соціальні наслідки

Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково- технічний прогрес(НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу. Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів, пов'язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо. Сучасний етап НТП прийнято називати науково- технічною революцією(НТР). НТР-- це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійнодіюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. НТР-- це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є до- корінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки.

В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме-- зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу. Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп: -- загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;

-- зміна взаємовідносин у системі "людина-техніка" (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом); -- зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової

і фізичної праці); -- зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті

обслуговуванням нової техніки і технології(це вивільняє трудові ресурси); -- підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів; -- прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї --в

сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу(звідси можливість гармонійного розвитку особистості); -- "інтернаціоналізації" суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в

одній країні, не рахуючись з міжнародними стан дартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці);

-- втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість; -- Однією із найсерйозніших проблем, породжених науково-технічною революцією, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем: базова освіта і додаткова(що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Адже виробництво в нинішніх традиційних галузях промисловості потребує від35 до57 відсотків некваліфікованих і малокваліфікованих робітників, 4--8 відсотків спеціалістів із середньою і 1 --2 відсотки з вищою освітою. На повністю автоматизованих виробництвах необхідно мати40--60 відсотків кваліфікованих робітників з середньою освітою і20--40 відсотків спеціалістів з вищою освітою.

Поняття політики

Політика- важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі власних об'єктивних закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистема суспільних відносин можливе лише як«момент» історії, еволюції та розвитку в цілому. Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики в суспільстві. На думку Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з державою і з владою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою. Як одна з форм соціального руху матерії, політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей- політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у розв'язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл в ньому матеріальних і духовних цінностей. Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей.

Поняття політичної системи та її структури

Політична система -- це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб'єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил.

Ознаки політичної системи: 1. взаємозв'язок групи елементів; 2. утворення цими елементами певної цілості; 3. внутрішня взаємодія і взаємо обумовленість всіх елементів; 4. прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму; 5. здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами. Структура політичної системи:

1. організаційна підсистема або політична організація суспільства -- це система інститутів, в межах яких відбувається політичне життя. * Власне політичні-- організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі. Такими є держава і політичні партії.

* Політизовані або невласне політичні організації, участь у здійсненні політичної влади для яких є лише одним з аспектів їх функціонування. Це громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо. * Неполітичні організації, якими є, наприклад, нау ково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання-- товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Можуть бути групами тиску. 2. політичні відносини -- це відносини суб'єктів політики з приводу завоювання, утримання та здійснення влади. 3. нормативна підсистема, яку складають політичні принципи та норми -- це норми, які регулюють політичні відносини. 4. культурно-ідеологічна підсистема складається з політичної свідомості, політичної ідеології та політичної культури. Політична свідомість -- це сукупність поглядів, уявлень, ідей суб'єкта політичного життя на політику в суспільстві в цілому. Політична ідеологія -- це систематизований вираз поглядів даного суб'єкта, сукупність вибудованих на основі аналізу політичного життя теорій, концепцій та моделей політичних явищ та процесів. Політична культура -- це певний спосіб поведінки суб'єкта політичного життя, який будується на систематизованих знаннях та досвіді політичного життя або відповідно до політичної свідомості чи політичної ідеології. 5. інформаційно-комунікативна підсистема містить засоби комунікації, нау ково- інформаційна інфраструктуру-- тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Держава - основна складова політичної організації суспільства

Держава- осн. інститут політичної системи класового суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури: в класово- антагоністичних суспільствах знаходиться в руках економічно пануючого класу(класів) і використовується їм перш за все для придушення своїх соціальних супротивників. Тип Д. визначається тим, якого класу(або класів) воно є, а отже, в кінцевому рахунку- економічним базисом даного суспільства. Історії відомі такі осн. соціально-класові типи Д. : рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціолістична. На етапах переходу від однієї формації до ін існували й існують Д. історично перехідного типу. У сучасному світі є два осн. типу Д. : капіталістичні та соціалістичні, а також велика група молодих Д. в країнах, що розвиваються, що дотримуються або капиталистической, або соціалістичної орієнтації. Д. розрізняються по формах правління та пристрої осн. інститутів політичної влади. Під формою правління розуміється організація влади, яка характеризується її формальним джерелом. При монархічної форми правління таким джерелом державної влади є одна особа- монарх. При республіканської формі за законом джерелом влади є народне більшість. З тої точки зору державного устрою Д. поділяються на унітарні(єдине державне утворення); федерації(союз юридично щодо самостійних державних утворень: штатів, кантонов, земель, союзних республік і т. п. ); конфедерації(державно-правові об'єднання). Важливе значення має розрізнення Д. існуючого в них політичного режиму. Осн. функції сучасної Д. прийнято поділяти на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій належать: захист існуючого способу виробництва, економічної та соціальної системи; охорона громадського порядку і підтримання дисципліни; регулювання соціальних відносин і т. п. Зовнішні функції складають: захист інтересів даної Д. в його взаєминах з ін Д. на міжнародній арені, забезпечення оборони країни, або військової та політичної експансії щодо ін Д. (агресивні Д. ), розвиток нормальних відносин з ін Д. , розвиток взаємовигідного співробітництва на основі принципів мирного співіснування Д. з різним соціальним устроєм. На совр. етапі стратегічна лінія розвитку політичної системи соціалістичного суспільства- створення і розвиток соціалістичного правової держави. У правовій Д. особливого значення набуває принцип розподілу влади(законодавчої, виконавчої та судової), розподіл функцій і повноважень радянських і державних органів управління різних рівнів(союзних, республіканських, місцевих), забезпечення законності та правопорядку, все більш повне здійснення соціалістичного самоврядування народу на основі активного і дієвого участі трудящих, їх колективів та організацій у вирішенні питань державного і громадського життя. кожному- за потребами". Процес відмирання Г. залежить також і від зовнішніх умов.

Поняття правової соціально-справедливої держави

Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. . Концепція правової держави склалася в XVІІ-XІX сторіччі в працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін. Самий термін "правова держава" склався в XІX сторіччі в працях німецьких юристів К. Велькера, Р. фон Моля та ін. В цьому зв'язку самі загальні вимоги, яким повинна відповідати правова держава, такі: * повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки літері, але і духу Основного Закону країни, що розуміється як нерівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства; * відповідність законодавства найважливішим інтересам всіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві; * обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу рішення нагальних проблем; * сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону по відношенню до підзаконних актів; * поєднання стабільності і динамізму законодавства; * наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян в правотворчому процесі; * облік суспільної думки; * єдність правотворчої організаційної, ідеологічної і правозастосовної діяльності держави; * всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи і їхній захист; ( наявність юридичного механізму дозволу спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної і соціальної структури; ( професійна і моральна бездоганність робітників державного апарату і апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов'язків; ( високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.

Громадянськесуспільство:поняття, проблеми формування і розвитку

Ідея громадянського суспільства своїми коріннями сягає стародавньої Греції і Риму. Громадянське суспільство - це безпосередньо неконтрольована державою сфера життєдіяльності індивідів. Звичайно саме це поняття вживається як співвіднесене з категоріями "держава" і правова ''держава". Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точки зору інтересів кожного його члена. Найчастіше термін "громадянське суспільство" вживається в вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, відгородити її від свавілля і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити його під контроль народу. Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібералізму і зв'язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля і інших мислителів минулого. Громад. с-тво - продукт буржуазної епохи, ринку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інтересів і індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взяти на себе господарську і політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні і правові відносини, мораль і політичні відношення між індивідами як первинними суб'єктами політичного життя, партіями, групами інтересів та ін.

Поняття природи

Приромда (термін є частковою калькою латинського слова natыra -- від лат. nat (рос. природа, англ. nature, нім. Natur f) -- родити, породжувати) має кілька значень. * 1) У широкому розумінні -- органічний і неорганічний матеріальний світ, Всесвіт, у всій сукупності і зв'язках його форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання, основний об'єкт вивчення науки. Все те, що не створене діяльністю людини. * 2) Сукупність природних умов існування людського співтовариства. В побуті слово«природа» часто вживається у значенні природне середовище, в якому живе людина (все, що нас оточує, за винятком створеного людиною). * 3) Сукупність основних якостей, властивостей чого-небудь, сутність (напр. , процесів, явищ тощо). * 4) «Друга природа» -- створені людиною матеріальні умови її існування.

Основні форми діяльності людини

До основних видів діяльності відносяться: гра, навчання, праця. Вони являються основними видами активності людини, за допомогою яких людина пізнає та перетворює світ і себе. Основні характеристики таких видів діяльності: 1. Гра - це вид дільності, який: а) тренує дитину в оволодінні значеннями речей і явищ, які закріплені за допомогою мови, та в оперуванні цими значеннями; б) розширює самосвідомість дитини - від сприйняття себе як суб»єкта предметних дій до сприйняття себе як носія соціальної ролі, суб»єкта людських стосунків. До основних видів ігор відносяться: функціональні; конструктивні; сюжетно-рольові; ігри за правилами; 2. Навчання - це специфічний вид діяльності людини, спрямований на оволодіння людиною знаннями, уміннями та навичками. Роль учіння: а) підготовка людини до майбутньої трудової діяльності; б) розвиток людини. 3. Праця- це цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб людини, в результаті якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Метою трудової діяльності є створення: а) матеріальних речей, які споживаються людьми (продукти харчування, одежа); б) речей, які необхідні для виготовлення речей, які споживаються люди (енергія. , верстати, книги); в) ідеологічних продуктиів (наука, мистецтво); г) дій, які організовують поведінку і працю людей (управління, контроль, виховання, навчання та ін). Провідна діяльність - різновид діяльності, що зумовлює найголовніші зміни у психічних рисах особистості, виникнення різних психічних новоутворень на даній стадії її розвитку.

Масова культура, контркультура і антикультура

У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти-- Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн-- таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називають«західною культурою». Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн. Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу(«час-- гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої- люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу вXX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої-- необмежений розмах насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системи(так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва-- середньовіччя). Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на«культуру усіх» і«культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народною, етнічною культурою). В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культуриЕлітарна культура(контркультура), зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства. Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Джойса, Гессена, Боргеса, Хаколі -- поетів-символістів; Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта. Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів-- навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів(секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо). , Відштовхуючись від прийнятих масою цінностей, індивіди намагаються«офарбувати» себе іншими«кольорами цінностей» і виділитися з маси стандартизованих масовою культурою людей. Подібні явища одержали в літературі назву -контркуль тура. Вона виникла і існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність культури сучасного та індустріального та постіндустріального суспільства. Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарним„достоянням” та, егалітарний „урівноважений характер” зявилась масова культура, створена засобами масової інформації. Масова культура має на історічній миті забезпечення інформацією широких прошарків населення про можливість культурі, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою. В середині століття з'явилися культур-песимістичні настрої, я кі були зумовлені тим, що, загальний фон культ20 ст був значно нищім ніж рівень„Золотої Епохи”. Антикультура- прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.

Новаторство гуманізм в культурі. Спадкоємність та традиції в культурі

Спадкоємність культури-- це процес передачі культурно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємн. як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. К-ра як процес і результат суспільно-історичної діяльності люд. функціонує через органічне поєднання мин. , сучасного і майб. , а формою цього поєднання є спадкоємн. як мірило єдності мин. і май бут. в суч. , міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності люд. Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, здавалося б, "консервативної", своєрідно стійкої її здатності-- бути традиційним явищем. Культурна традиція-- це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в істор. , і кожне нове покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо. Традиції-- елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й зберігаються в суспільстві протягом тривалого часу. Традиції існують у всіх формах духов. культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство. Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціально-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ символів, створених попередніми поколіннями. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли"старе" переходить у"нове" і продуктивно"працює" у ньому. Якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом:те, що є вічним, є завжди сучасним. Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо більшість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливостей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям людини. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого-- смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій-- традицій і нова- торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму. Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційніісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Новаторство і гуманізм культури. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого -- смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій-- традицій і новаторства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму. Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні ісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого вміння вийти за межі звичних уявлень. Гуманізм- це система поглядів, що історично змінюється, яка визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між людьми. Гуманізм культури- це міра її людяності, затвердження як вищої цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток.

Будова системи філософського знання

Оскільки філософія покликана перш за все надати людині найперші орієнтири для їїжиттєвого самовизначення, то структура філософського знання визначається виділенням тих сфер реальності, спираючись на які людина (і філософія) може такого роду орієнтири виділити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії .

На основі осмислення природи, світу виникають та формуються онтологія, натурфілософія, космологія (або космогонія). На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникаютьсоціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу). Філософське осмислення людини приводить до формуваннятаких філософських дисциплін, як філософська антропологія (на відміну від просто антропології - науки, що відокремилась від археології і що спрямована на вивчення особливостей будови та проявів людини як реального, матеріального об'єкта), інколи - антропософія; в наш час до

дисциплін цього напряму інколи зараховують структкрну антропологію та соціобіологію. І, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості, сюди входять логіка, гносеологія (чи епістеміологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права,

історія філософії. Уже з характеристики структури сучасного філософського знання випливає висновок, що філософія є частиною культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства.

Характерні риси стародавньої філософії

Більшість джерел вказує, що філософія виникає у 1тис. до н е . Існування пов'язано звиникненням ідей, які виникли в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї. Філ-фія Стар. Індіїцікава і важлива тим, що в ній вперше філ. думка формується у якості релігійногомістичного характеру. Фл-фія вперше ставить такі проблеми як першооснови світу і людського буття. Визначає критерії відповідно з якими вимірюється людське життя і сенс. Давньоіндійська філ-фія показує, що першооснова світу є дуалістичною, як пов'язана з природою і богами. Сенс людського життя проявляється у позбавленні людиною відстраждань і здійснення саморозвитку людини за рахунок вдосконалення її внутрішньогосвіту. Таке вдосконалення відбувається за рахунок медитації, досягнення стану нірвани, визначеності з вірою і способами її реалізації. Більш високим станом у стародавньомусвіті є давньокитайська філ-фія. Особливості:1. вперше почала носити науковий характер. 2. науковість філ-фії проявлялась перш за все в тому, що вона, опираючись наприродознавство і виробництво стверджує, що началом всього існуючого у світі є те, щоскладає основу всіх речей, предметів і явищ. Вона дає назву тій основі, називаючи її дао(абстракція яка відображає основу). Дао має конкретну форму свого вираження і ця формаотримує форму Де. Дао існує тільки у звязку із Де. 3. Етичне вченняКонфуція(конфуціанство). Він стверджує, що основним визначальником людського життяє мораль, яка постає у якості власних переконань людей, відповідно з якими вони діють. Взірцем носія таких переконань Конфуцій називає ідеальне явище. Цей взірець-це благородна людина. Ідея благородної людини викладена у багатьох офоризмах. Взірець моральної поведінки. Благородна людина - той, хто пронизаний почуттям самоповаги. Доброчинність- здатність нести добро. Вищи метапом є системна філ-фія. В ній зароджуються всі ті проблеми, які вирішуються до цих пір. Проблема начала, яка вказує, що цим началом є конкретно чуттєве, безпосередньо дане і його визначає людина. В античній філ-фії започатковується діалектичний метод:все в світі знаходиться в зоні постійних змін і взаємозалежних звязків. В ант. філ-фії створюється своя теорія пізнання, відповідно з яким істина має абстрактну форму існування, яка здобувається мисленням;ставиться питання, хто така людина і вперше визначає, що це досконалість у світі завдяки своїм тілесним формам і наявності мислення;вперше дається визначення політики, держави і виникає ідея ідеальної держави;вперше визначаються принципи, за якими людське пізнання визначається як безмежжя;започатковуються як філ. дисципліни так і етика і естетика.

Поняття біосфери і ноосфери

Біосфемра (гр. bios -- життя + sphaera -- куля) -- природна підсистема географічної оболонки, що являє собою глобальну планетарну екосистему (населена живими організмами), яка охоплює нижні шари атмосфери, всю гідросферу і літосферу -- до глибини 3-11 км на суші й 0, 5-1, 0 км під дном океану. Товщина біосфери на полюсах Землі близько 10 км, на екваторі -- 28 км. Маса біосфери -- близько 0, 05% маси Землі. Біосфери на інших планетах, окрім Землі, невідомі. Вважається, що бактеріальні біосфери або подібні до них можуть існувати на Марсі, Венері. Термін "біосфера" вперше застосував австрійський геолог Е. Зюсс (1875), називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Детально вчення про біосферу розробив В. І. Вернадський. У його наукових працях термін "біосфера" вперше з'явився у 1911 p. У 1926 p. він видав книгу "Біосфера", в якій виклав вчення про біосферу як особливу сферу Землі, що включає сферу поширення живої речовини. Екосистеммою в екології називають природну сукупність організмів (рослин, тварин, грибів, бактерій і т. ін. -- що загалом мають назву «біоценоз»), які мешкають разом в спільному середовищі («біотопі») та функціонують як взаємопов'язана система. Таким чином, екосистема -- це біоценоз + його біотоп. Термін «екосистема» ввів в обіг англійський еколог Артур Тенслі в 1935 році, а сучасне визначення йому надав Реймонд Ліндман в 1942 році в своїй класичній роботі по вивченню біології озера Міннесота. Екосистема як така є складним та динамічним цілісним утворенням, що функціонує як екологічна одиниця. Частина екологів вважає, що екосистема є елементарною одиницею в екології: це структурно --функціональна рівноважна одиниця, що характеризується специфічними для неї потоками речовини та енергії між складовими частинами. Розмір екосистеми може бути різним. Це може бути тропічний ліс Амазонської низовини, або окремий ставок, чи навіть домашній акваріум. Різні екосистеми зазвичай відокремлені географічними бар'єрами -- пустелями, горами, океанами і т. ін. , або є ізольованими іншим чином -- так як річки або озера. З огляду на те, що ці межі ніколи не є абсолютно непроникними, екосистеми накладаються одна на одну. Таким чином, вся Земля може розглядатись як одна екосистема, яку називають біосферою Ноосфемра (від грец. нпхт («ноос») в значенні «розум») (рос. ноосфера, англ. noosphere, нім. Noosphare f) -- сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства. Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосфери (неживої природи) та біосфери (живої природи). Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої -- з техносферою включно), особливо починаючи з того моменту, коли «культура» досягає (за силою впливу на біосферу та геосферу) потужності «геологічної сили».

Серед складових частин Н. виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об'єктів, створених людиною, та природних об'єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою). Розглядаючи означену єдність природи та культури (у їх взаємодії) у розвитку ноосфери доцільно розрізняти дві стадії: 1. Ноосфера у стадії її становлення, в процесі стихійного розвитку починаючи з моменту виникнення «людини розумної»; 2. Ноосфера, що свідомо удосконалюється спільними зусиллями людей в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини

Інтелект, почуття, пам»ять і воля як здатності людини

Виділяють 3 сефри психічного:А)пізнвальна;Б) емоційнв;В) Вольова1. Пізнавальна сфера. Інтелект (від лат. - сприйняття, поповнення) - система пізнавальних здібностей індивіда, яка виявляється в:- здатності швидко і легко набувати нові знання і вміння, - долати несподівані перешкоди, - знаходити вихід із нестандартних ситуацій, - глибоко розуміти те, що відбувається навколо, - в умінні адаптуватися до складного та мінливого середовища. Найчастіше інтелект визначають за рівнем розвитку, що розглядається в єдності зіншими пізнавальними процесами - сприйманням, пам'яттю, уявою тощо. Розуміння інтелекту як загальної розумової здібності використовують як узагальнення поведінкових характеристик, пов'язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань. 2. Емоційна і вольов сфери. Емоція (почуття) і воля. А. Емоції - психічні стани і процеси, в яких відображається безпосереднє, ситуативнепереживання життєвих явищ, зумовлене їх відношення до потреб суб'єкта. У процесі еволюції емоції виникли як засіб, що дає змогу живим організмам визначити біологічну значущість зовнішніх впливів і внутрішніх станів. -Емоції - відображення ситуаційного ставлення людини до певних об»єктів. -Почуття - стійке й узагальнене ставлення до об»єктів. Класифікація почуттів