Проблема життя і смерті у філософсько-антропологічному розрізі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

«Проблема життя і смерті у філософсько-антропологічному розрізі»

Зміст

Вступ

1. Проблема змісту життя, смерті та безсмертя людини

1.1 Проблема життя і смерті

1.2 Про смерть

1.3 Що таке смерть

2. Свідомість як філософська категорія

3. Думки філософіф

3.1 Формування власного світогляду

3.2 Скільки жити людині? Як жити? Заради чого жити?

4. Сенс життя, смерть і безсмертя людини

4.1 Сенс життя

4.2 Сенс смерті

4.3 Сенс, більший за людину

Висновок

Література

Вступ

Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янення та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників - старіння та хвороб, факт скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Людина може поховати питання про сенс життя на дні власної «душевної могили», але тоді і життя її не відбудеться.

Моуді Р. справедливо помітив: “Сама тема смерті - табу” Багато людей сьогодні, безперечно, дотримуються тієї точки зору, що розгляд питань, пов'язаних з фактом смерті, не важливий і є лише витратою часу”. Та це хибна думка, і жодна людина, яка не боїться сказати собі: “Настане день, і я помру”, не погодиться із нею. А сказати це не так вже й важко, адже кожен погоджується, що “він живе”, і якщо замислитися, цей вираз уже містить у собі визнання смертності людини. Мабуть, тут варто згадати слова Спінози: “Людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в міркуванні не про смерть, а про життя”. Ми не погоджуємося зі Спінозою; незважаючи на те, що “думка про смерть важка і неприємна”, ми повинні міркувати про смерть і про будь-що інше, якщо це полегшить і покращить наше життя.

“Цивілізація, економічні системи, переселення народів, періоди війни та миру можуть з'являтися і зникати, а питання про смерть продовжує залишатися”. Людина почала замислюватися над своєю смертністю дуже давно, можливо, навіть з того часу, як у неї сформувалася свідомість. Питання смерті хвилює людей дотепер. І ми не вважаємо, що найближчими століттями, тисячоліттями воно буде розв'язано. Може лише із загибеллю людства.

У сучасному суспільстві сформувалося “…повне заперечення і зневага усім, що стосується смерті”. Люди забувають, що в їхньому житті не так вже багато “подій, які мають таке велике значення, як процес вмирання та смерть”. Але, як це не прикро, ми маємо констатувати, що “старіння, смертельні хвороби і смерть сприймаються не як складові частини процесу життя, а як повна поразка і хворобливе нерозуміння обмеженості наших можливостей керувати природою”. “Погляд на світ, вироблений наукою… посилює тяжкість становища вмираючого”. Бо переконливо доводить конечність буття без альтернативи. Проте, можливо, ця альтернатива є…

У своїй роботі ми не охоплюємо всього феномена смерті, а розглядаємо процес вмирання та подію смерті до того, як вона відбудеться. Точніше буде сказати: ставлення людини до власної смерті. Ми вважаємо, що смерть, тим більш власну, слід сприймати як невід'ємну складову частину життя, людського існування. Крім того, в роботі розглядається питання взаємозв'язку смерті та сенсу життя.

1. Проблема змісту життя, смерті та безсмертя людини

1.1 Проблема змісту життя людини

Чи має життя сенс? Якщо так, то який саме? У чому безглуздий процес природного народження, розквіту, визрівання, зів'янен-ня та смерті людини, як будь-якого іншого організму? Це постійні, чи так звані буттєві питання. Точніше, єдине питання: «У чому сенс життя?» хвилює та гризе у глибині душі кожну людину. Людина може на тривалий період забути про нього, поринути у побутові, повсякденні чи надособові проблеми, але життя влаштовано так, щоб зовсім знехтувати, проігнорувати це питання не може навіть найбільш байдужа та духовно спляча людина. Неминучість смерті та її провісників - старіння та хвороб, факт скороминучого зникнення у минулому миттєвостей життя з усіма їх позірними проблемами, є для кожної людини неусуваним нагадуванням про невирішене, відкладене питання сенсу життя. Отже, людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Увесь трагізм забуття питання про сенс життя глибоко та яскраво розкрито у творі Льва Толстого «Смерть Івана Ілліча». Головний герой усе життя заклопотаний буденними інтересами та справами, заглиблений у дрібні інтриги та проблеми, обдурював та прикидався, грав роль у суспільстві. І раптом, коли тяжко захворів та опинився перед обличчям смерті, з жахом зрозумів, що життя пройшло, але життя і не було, оскільки не було у ньому сенсу. Людина може поховати питання про сенс життя на дні власної «душевної могили», але тоді і життя її не відбудеться.

В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та ломка традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу народжує у людини стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків, аж до психічного розладу та самогубства. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б грунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальний та неповторний, кожний власноруч вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», якісь загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж життя не втрачає власних об'єктивних характеристик. Слід розрізняти і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета ніяк не співвідноситься між собою, не має загальної основи, тобто не просвітлені уявленням про сенс життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма. Може бути й інший наслідок ототожнення мети і сенсу - фанатизм, фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Але яку опору можна знайти при вирішенні питання про сенс життя, які цінності мають смисложиттєве значення? Тут знов може допомогти звернення до історії філософської думки, що акумулює духовний досвід людства.

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити. У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод. Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.

У внутрішньому світі людини філософи шукали джерела осмислеиості життя, і філософи-стоїки вважали справжнім призначенням людини - творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично спрямованих філософів. Навіть у межах тієї традиції, фундаторами якої виступили Демокріт та Епікур, і де справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірніш, розумним, переважно духовним. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін., сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов - це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого. Любов - таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб'єктивним та об'єктивним.

Ще один лейтмотив вирішення питання про сенс життя, який утвердився в епоху Просвітництва і аж до XX ст. став визначальним, - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загального, що дозволила б подолати дві крайні життєві настанови: самозаперечення особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішній aBTopnfeT, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та авторитетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до протилежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філософ Володимир Соловйов). Глибоко розкрив зміст настанови Семен Франк, який підкреслював, що служіння навіть абсолютному початку, в якому людина сама не бере участі і яке не прикрашає і не зігріває її власного життя, не може падати сенсу останньому. Але й одне лише благо у суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі. Люди прагнуть до того, що можна назвати задоволенням, поповненням людської душевної порожнечі та нудьги, саме до осмисленого, об'єктивно повного самодостатньо цінного життя. Вище благо не може бути нічим іншим ніж самим життям, але не життям як безглуздим процесом та одвічним прагненням до чогось іншого, а життям як самоусвідомленої та самопереживаємої повноти задоволення в собі. Отже, ідея загального блага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс.

У різних філософських напрямках принцип самоцінності життя має різне смислове навантаження. Іммануїл Кант, Федір Достоєвський та інші підкреслювали моральний аспект. Володимир Соловйов зазначав, що «ніяка людина ні за яких умов і ні на якій основі не може розглядатися як лише засіб для будь-якої сторонньої мети - не може бути лише засобом чи знаряддям для блага іншої особи, чи блага класу, пі нарешті, для так званого загального блага, тобто блага більшості інших людей». Ця ідея стала фундаментальним принципом сучасного гуманізму. Але принцип самоцігаюсті життя повинен бути доповнений принципом його самоцільності. Тому що емпіричне життя, як писав Семен Франк, з його короткочасністю та відривчастістю, неминучими тяготами та нуждами, з властивим йому прагненням до чогось, що є поза його межами, зрозуміло, не є самоціллю і не може нею бути; навпаки, перша умова осмислеиості полягає саме в тому, щоб зупинити безглузду гонитву за самим життям, безглузду розтрату його для нього самого, а віддати його служінню чомусь вищому, що має виправдання у самому собі. Але це вище, у свою чергу, повинно бути життям - життям, у яке ввійде та яким повністю просякнуто наше життя. Життя у благі, чи благе життя, чи благо як життя - ось мета прагнень людини. Франк розвиває властиву для ідеалізму та релігійної філософії ідею про необхідність Абсолютного Блага для обґрунтування осмислепості життя. У марксизмі, де зберігається гуманістичний зміст положення про самоцішіість та самоцільність життя, підкреслюється його онтологічний потенціал для доказу положення про те, що життя не має мети поза власними межами і є самоцільним (утворює єдність життя особистого, суспільного, природного, тобто є цільним життям універсуму), не потребує ніяких надприродних абсолютних підстав, тобто для виявлення сенсу життя не обов'язково звертатися до Бога, Абсолютного Духу, Абсолютного Блага тощо. Вже наслідок того, що життя - це природію - історичпий факт, воно самоціню само по собі і тим самим має сенс. Не заперечуємо світоглядницького права обох позицій па існування, але зазначимо, що кіпцеві основи осмисленості життя у них залишаються не обґрунтованими. Адже буття Бога можна лише постулювати, рівно як і його відсутність, на це вказував ще Іммануїл Кант. У кращому разі можна доводити існування Абсолюту (Блага, Добра, Розуму тощо), виходячи з їх необхідності (інакше життя буде безглуздим, мораль - аморальною), але в інакшому разі логічний ланцюг перетвориться па логічне коло, коли існування одного виводиться з існування іншого, та навпаки. Отже, розуміння кінцевих підстав осмисленості життя - це питання віри. Але як би не вирішувалось це питання, повинно зберігатися визнання самоцінності та самоцільності життя в руслі постулювання у такій єдності особливого та загального, всезагального.

Обміркування проблеми виявлення сенсу життя передбачає і узагальнення можливих шляхів надання життю сенсу. Віктор Франкл, засновник сучасної логотерапії, виділяє такі можливі шляхи: по-перше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як вона ставиться до життя (позиції, які вона обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити). Відповідно до того відокремлюють три групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відносин. Цінності ставлення людина реалізує, коли опиняється у владі трагічних обставин, які не може змінити. Цінності ставлення дозволяють прояснити не тільки сенс життя в цілому, але й конкретних життєвих ситуацій, не втратити сенс життя навіть перед стражданнями, тяжкими життєвими випробуваннями. Отже, сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати, довільно сконструювати. Сенс життя кожної людини унікальний та неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти та реалізувати сенс життя. Але свободу не можна ототожнювати з свавіллям. її варто сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений та реалізований сенс життя, життєвих ситуацій, проте, слід не тільки знайти сенс, але й реалізувати його. Тому людина обирає не сенс, а покликання, в якому життя набуває сенсу. У знаходженні та реалізації сенсу життя людині може допомогти самопізнання, виявлення власного призначення, а також її совість, що узгоджує універсальні смисло-життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

Людина - єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Саме усвідомлення скороминучості життя спонукає людину болісно розмірковувати над сенсом життя. Але усвідомлення надзвичайної скороплинності буття народжує ще одну особливість людини - прагнення до безсмертя. Ще Бенедикт Спіноза зазначав, що душа свідомо та несвідомо прагне одвічно тривати у своєму існуванні і зусилля, що прикладаються нею, є її справжня суть. Дійсно, людина намагається не минати, а бути, бути завжди, бути безмежно. її томить жага вічного буття. Звідси, з одного боку, намагання увічнити себе в історії своїми справами, нащадками, пам'яттю про себе, нехай навіть поганою. З іншого - розрадити себе ідеєю про безсмертя душі в різних її модифікаціях. Свідомість людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає жадати наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі.

Невгасима жага безсмертя знаходить свій вираз і в культі предків, що за суттю виступає не культом смерті, а культом безсмертя. Вважаюсь, що саме культ померлих предків народжує язичні вірування, а згодом і релігію. Людина - єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців - вічне, багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). Культ предків у різних народів має різні форми, що обумовлено їх неоднаковим ставленням до смерті. Загальним для дохристиянської культури є переконання, що після смерті померлі продовжують користуватися усіма радощами земного світу, тому їм залишали майно, рабів тощо, тим самим знатні люди залишали переваги свого земного життя. При відмінах у погребальних звичаях тут панувало прагнення увічнення не душі, а плоті, зберегти Ті для наступного неземного життя. Християнський погляд на смерть принципово інший. По-перше, перед фактом уходу з життя усі рівні, смерть усіх зрівнює. По-друге, не сприймається язичницьке обожнювання трупу. Тіло слід віддати землі, щоб звільнити безсмертну душу.

Немає такої епохи, коли таємниця смерті не бентежила б людей. Але сам факт смерті сприймається по-різному. У більшості архаїчних культур ставлення до смерті мало7 епічний характер. Трагічне ставлення до неї виникає мірою загострення відчуття особистого буття. Але й тут виявляються різні підходи. З одного боку, вже у античності виникає та утверджується тенденція, що сходить від орфіків та піфагорійців до Сократа, Платона, Аристотеля - пом'якшувати трагізм смерті вченням про безсмертя душі та її переселення. Далі ця традиція, хоча й у зміненому вигляді, сприймається християнством та на багато віків стає визначальною в європейському духовному житті. З іншого боку, здійснюються спроби знайти опору для людини у часі смерті через усвідомлення нездоланності коловороту буття, природного завершення життєвого шляху смертю. Таке розуміння складається у філософії стоїків і особливо у Епікура. Людина не зустрічається зі смертю, твердив Епікур (коли ми є, то смерті ще немає, а коли є смерть, то нас вже немає), тому її не слід лякатися. Відсутність страху смерті має місце і в стародавньоіндійській традиції і філософії, де смерть розглядається як «передовий ангел життя». Крім того, оскільки життя сприймалось як страждання, то людину більш лякала не смерть, а тягар нового втілення в нову тілесну оболонку з новим приреченням. Розуміння смерті як природного завершення життєвого шляху властиве стародавньоєврейському світогляду і знайшло відбиток у старозавітних джерелах. Але оскільки людина бачиться тут не як природна, а як надприродна істота, то й смерть також має надприродний сенс - це покарання людини за першорідний гріх. Звідси ідея спокути та спасіння, другого приходу та воскресіння з мертвих. Ці основні мотиви у розумінні смерті збереглися і в сучасній філософії, культурі, хоча у нових умовах набувають нового звучання.

У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але й місце проблеми смерті у культурі. В архаїчних культурах проблема смерті займала одне з центральних місць. У стародавні періоди накопичено великий досвід вмирання та перевтілення. Такий досвід зафіксовано у пам'ятках минулого - Єгипетській та Тібетській книгах мертвих. Значне місце займає ця проблема у середньовічному світогляді з його ідеєю посмертної відплати за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу нахлинули мор, війни, чума, що показали такі страхіття смерті, які привели до того, що тема смерті аж до XVI ст. заступила собою все. Розпочинаючи з епохи Відродження смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі більше переміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ. Цю тенденцію досить чітко виявив Бенедикт Спіноза, який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не міркує як про смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про смерть, а про життя. Проблема смерті знов повертається у світогляд європейської людини вже в XX ст. у зв'язку з усвідомленням загальної трагічності, нестійкості людського буття, невідомими раніше страхіттями вмирання. З іншого боку, підсилення уваги до проблеми смерті обумовлено досягненнями у сфері геронтології, реаніматології, біології, генетики та інших спеціальних знань, які виявляють нові аспекти науки.

В сучасних умовах по-новому стоїть питання визначення смерті. Тривалий період вважалося, що смерть - це зупинення трьох пульсацій життя: роботи серця, дихання, кровообігу. У 70-х роках XX ст. серед медиків одержало визнання визначення смерті як припинення діяльності мозку. Визначення смерті має не тільки медичне або біологічне, але й метафізичне значення, оскільки вказує на те, що навіть якщо людина живе біологічно, а процеси відмирання мозку незворотні, вона мертва як особистість. Проблема точної констатації смерті має й важливе практичне значення. Крім традиційного, що пов'язане з тим, щоб не поховати ще живу людину, постають питання про те, доки ж здійснювати реанімаційні заходи, коли можливо використовувати органи померлого для пересаджування їх іншим хворим.

Розвиток реаніматології, дальше вивчення процесу вмирання виявило, що немає чіткої межі між життям та смертю. Смерть - природне продовження життя. Та ціна, яку живі організми, зокрема людина, сплатили за набуття особистості. Життя залежить від смерті і тому, що розвиток організму постійно супроводжується відмиранням клітин в усіх його системах. Аналіз навколосмертного досвіду показав, що між життям та смертю, мабуть, є проміжна фаза - процес вмирання з власною послідовністю подій, певними переживаннями та засобами поведінки. Виділяють такі основні стадії змін ставлення людини до власної смерті: первісне її заперечення («ні, тільки не я, це неправда»); але мірою усвідомлення реальності смерті, її заперечення змінюється гнівом («чому я, мені ж ще так багато треба зробити»); коли неминучість смерті повністю усвідомлюється, то настає період страху чи депресії (у тому разі, якщо є час для осмислення того, що відбувається) і, нарешті, якщо людина має час і сили подолати страх смерті, наступає стан спокою. Як зазначає Лайєлл Уотсон, дослідження процесу вмирання показало, що страх смерті виникає тільки у дорослих людей і тільки у тих, хто має час для роздумів на цю тему. Не виявлено фактів, що підтверджують уродженість страху смерті чи його розвитку як необхідної складової поведінки, пов'язаної з вмиранням. У тих культурах, де до смерті ставляться спокійно, страху смерті немає. Знання стадій процесу вмирання важливо і тому, що страх може наблизити прихід смерті. Вираз «вмер від страху» - це не тільки афоризм. Дослідження навколосмертного досвіду виявили ще одне явище, яке потребує дальшого вивчення та обміркування. Маються на увазі описані та систематизовані Раймондом Муді, Елізабет Кюблер-Росс, Джоном Річчі та іншими переживання хворих, які були у стані клінічної смерті. У книгах та статтях вчених є цікаві відомості для дальших міркувань над проблемами життя та смерті, співвідношення душі та тіла, але їх ідеї не слід абсолютизувати та сприймати як доказ наявності потойбічного світу, тому що існують різні, часом протилежні інтерпретації та оцінки наведених дослідниками фактів.

Ще одне питання, яке постає перед сучасною людиною у зв'язку з проблемою смерті - питання про право на смерть. Питання охоплює цілий ряд різних аспектів, що мають практичне та загальносвітоглядницьке значення: право людини на природну смерть, на вибір між життям та смертю (тобто самогубство), право людини, яка вибрала смерть на допомогу медиків. По-суті, мова йде про два основні аспекти: чи має людина право вирішувати питання про власну смерть і чи має право вирішувати питання про смерть іншого. Що стосується питання про смерть іншого, то якщо кинути погляд на історію та сучасність, виявляється, що людина постійно вирішувала та вирішує це питання ствердно. Заповіт «не вбивай» потребує від людини відмовитись від посягань на чуже життя, але допускається вбивство ворога на війні, страта злочинця, можливим вважалося вбивство на дуелі, у архаїчних культурах виправдовувалось умертвіння хворих та старих, жертвопринесення людей. З розвитком цивілізації заповіт «не вбивай» одержує дедалі більше поширення заборони на вбивство. У сучасній культурі утвердилось розуміння самоцінності людського життя, визнається невідривне право людини на життя. Але з'ясовується, що досі це право не має безумовних гарантій, оскільки єдиною такою гарантією може бути тільки право людини на природну смерть. Людство ще далеко не реалізувало його і навіть повністю не утвердило в сфері свідомості та світогляду. Санкціоноване суспільством вбивство ворога на війні досі залишається реальністю сучасності, а з приводу смертної страти хоча і точаться гострі дискусії і в багатьох країнах смертна страта заперечується, та все ж в ряді країн існує смертна страта як винятковий засіб покарання.

Проблема самогубства також має неоднозначні вирішення у різних народів і в різні періоди історії. Практично в усіх стародавніх культурах існувало добровільне принесення себе в жертву богам, в ім'я суспільних інтересів. Звичай самогубства широко розповсюджений в античності. У Стародавній Греції самогубство громадян, які досягли 60 років, заохочувалось державою. Стоїки звертались до самогубства, коли життя з різних причин ставало незносним. Різко змінилося ставлення до самогубства під впливом християнства, за яким, той, хто приречує себе на смерть, кидає Богу його дар - життя. А це блюзнірство, найбільш великий гріх. У світські закони введено пункт про відповідальність за самогубство, передбачалася конфіскація майна самогубця, йому відмовляли від поховання на кладовищі та ховали на перехресті шляхів. Самогубців, які залишалися живими, присуджували до каторжних робіт, як за вбивство. Суворо засуджують самогубство іслам, іудаїзм, буддизм, індуїзм.

Сучасне суспільство продовжує осуджувати самогубство, хоча і не в таких жорстких формах, як раніше. Тому в сучасних дискусіях про «право на смерть» мають на увазі не самогубство як активну дію суб'єкта, а людину, яка вмирає і їй штучно уповільнюють прихід смерті. Проблема «права на смерть» трансформувалась у проблему евтаназії (від грец. -- легка смерть) -- неболісної, легкої смерті. Поняття евтаназії сягає аж до Платона, який вважав, що не слід чинити перешкоди смерті фізично слабких. В епоху Відродження знов виникло поняття «спокійної та м'якої смерті». Розпочинаючи з XVIII ст. переважно відмовляли людині самій вирішувати власну долю. У XX ст. поняття евтаназії дискредитовано нацистами, які проводили у межах «Програми евтаназії» акції з стерилізації та знищення людей. Тому після Нюрнберзького процесу це слово тривалий період не вживалося. Юристи оцінювали евтаназію як злочин та прирівнювали її до вбивства. Тільки починаючи з 50-х років ця проблема почала знову широко обговорюватися. Філософи, юристи, лікарі прагнуть розв'язати два найбільш фундаментальних питання: чи може взагалі евтаназія мати моральне обґрунтування та за яких умов її можна узаконити. На ці питання немає однозначної відповіді. Дехто відстоює право свободи вибору особи і вважають, що коли хворий вирішив прискорити прихід власної смерті і не завдає цим лиха іншим, то акт евтаназії не повинен заборонятися законом. Більш того, акт евтаназії буде гуманним, якщо хворий відчуває жорсткий біль. Інші відстоюють недоторканість людського життя за будь-яких умов. Підстави такої позиції різні - і релігійні, і переконання, що особа при вирішенні питання про смерть повинна підкорятися суспільним та державним інтересам (так званий патерналізм), і думка, що святість людського життя - стрижень суспільного ладу. Противники евтаназії висувають такі доводи: евтаназія суперечить принципу «поки є життя, є надія», не враховує вірогідності помилкового діагнозу, відкриття нових засобів лікування, можливості зловживання з боку медичного персоналу чи різних зацікавлених осіб; евтаназія є своєрідним вбивством і суперечить принципам гуманізму, може привести до дегуманізації осіб, які її виконують. Евтаназія буває двох видів: активна, коли використовуються засоби, що прискорюють смерть, і пасивна - бездіяльність лікарів, відмова від боротьби за життя пацієнта. Вже у 1957 році папа Пій XII погодився з тим, що якщо зрозуміло - хворий не виживе, можна не продовжувати лікування. В сучасних умовах пасивна евтаназія розповсюджена в багатьох країнах, хоча в багатьох і не визнається, але активна евтаназія заборонена практично скрізь. Дискусії про право на смерть не втихають, у них підіймаються найважливіші моральні, гуманістичні, соціальні, медичні проблеми.

Отже, ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Це ставлення навіть вважають еталоном, індикатором цивілізації. Сучасна людина дедалі більше приходить до думки про необхідність зруйнувати «табу смерті», яке тривалий період панувало в культурі, відмовитись від примітивного оптимізму, коли кожний прикидається, що смерть не має до нього ніякого відношення. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя. Життя та смерть невідривно взаємопов'язані. Від сенсу, який надаємо життю, залежить і сенс, що надається «смерті. Життя, яке не має сенсу, не може надати сенсу і смерті, але й смерть, яка не має сенсу, отруює всілякий сенс, що можна надати життю. Смерть - випробування будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її існування є життям. Тільки пам'ятаючи про невідривність життя від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.

В житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.

Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.

Роздуми над цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, що прийнято називати основною «лінією» життя. Відхилення від цієї «лінії» нерідко призводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата - до аморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального життя кожної людини тісно пов'язана з соціальними ідеями і діями, які зумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівні людина і людство.

Але навіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цілями і використовує для їх досягнення адекватні їм засоби, він знає, що не завжди і не в усіх випадках може досягати бажаного результату, який в моральних категоріях означався в усі часи як добро, правда, справедливість.

Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий зв'язок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.

На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.

1.2 Про смерть

Сенс цього розділу полягає в тому, аби переконати, що смерть слід сприймати як невід'ємну складову частину життя, існування людини. Від неї не треба тікати, уникати її та думок про неї. Цим ми лише ускладнюємо собі життя… і смерть. Ми маємо осмислити свою смерть, можливо, зрозуміти її, її сенс.

1.3 Що таке смерть

“Людина - міра сущого. Але через які екзестенціали передати це суще? Життя і смерть - ось, мабуть, найбільш узагальнені та значущі символи міри…” [3; с. 378]. Людина смертна. Кожен це знає, проте робить вигляд, що це не так. А коли настає час, то “смерть стає єдиною реальністю, це кінець усім іграм” [7; с. 262]. І найбільш дивує, що “всі живуть так, ніби “нічого не знають” [7; с. 231]. Люди усіляко уникають питання смерті, бо в глибині душі вони бояться її: “Ми смерті не знаємо тому і боїмося її…” [6; с. 129]. Звичайно, тут можна просто сказати, що “в нас немає досвіду смерті” [7; с. 231], і це є причиною страху (можливий варіант набуття досвіду смерті буде розглянуто в наступному розділі). Річ у тому, що люди створюють собі ілюзію щасливого нескінченого життя, але усі “ілюзії зникають перед обличчям смерті” [7; с. 264], і тоді вони залишаються сам на сам із нею.

Конфуцій говорив: “Якщо ти не знаєш життя, що ти можеш знати про смерть?” Й справді, що ми про неї знаємо? А нічого. Крім, звичайно, того факту, що рано чи пізно вона приходить. Навіть, говорячи “приходить”, ми персоніфікуємо її. Адже нам відомо лише те, що організм людини старіє і вмирає. Людина “не може втекти від смерті” [1; с. 218]. Це залізне правило, і “досвід не дає жодного винятку з нього” [1; с. 218].

Має значення і те, що ми вважаємо основним: життя чи смерть, існування чи неіснування (людини). А можливо життя та смерть - одне ціле в існуванні (світу), тобто вмираючи, ми все одно залишаємося в цьому світі, продовжуємо існувати, але в інших формах . А може буття цього світу ми і назвемо життям. Якщо так, то ця робота безглузда, бо життя і смерть - одне. І ставлення до смерті буде таким самим, як і до життя.

Ще раз доводячи важливість даної роботи, зазначимо: “Різноманітні концепції смерті і пов'язані з ними вірування справляють глибокий вплив не тільки на душевний стан помираючих, але і на ті особливі умови, за яких вони залишають цей світ, а також на поведінку тих, що лишаються” [2; с. 15]. Бо, власне кажучи, “смерть - найважливіша подія в усьому земному житті людини, й нічого більш певного та більш остаточного ні з ким з нас трапитися не може” [6; с. 129]. “Смерть - одне з тих нечисленних переживань, крізь які обов'язково проходить кожна людина. Її настання невідворотне. Але сутність смерті обкутана глибокою таємницею” [2; с. 14]. І кожен зможе розкрити цю таємницю лише один раз у житті, померши.

Дуже багато людей вважають смерть негативним явищем, та вони забувають, що “смерть сама по собі, як явище природи - це не зло… Навпаки, смерть - це абсолютно природне явище, вона відіграла корисну та необхідну роль…” [8; с. 276]. “…Зло - не в смерті, а в житті, позаяк смерть - кінцевий рубіж усіх людських страждань, а життя - тільки початок. Боятися смерті безглуздо та смішно; боятися слід живих людей…” [1; с. 219].

“Життя та вмирання, народження і смерть - це суттєві і пов'язані один з одним аспекти одних і тих самих біологічних й еволюційних процесів. Життя утверджує себе через смерть…” [8; с. 276].

“Що таке смерть - процес чи явище? Це не просто гра словами. З одного боку, вважається, що смерть - це ясно окреслена подія, яка означає кінець життя. З іншого боку, вмирання розглядається як довгий, розтягнутий процес, який починається разом із початком життя і не завершується, коли гине остання клітина тіла” [9; с. 157]. Науковці, які займаються даною проблемою, розрізняють процес вмирання та саму смерть.

“Вчені погоджуються з тим, що якщо б слово “смерть” було відсутнім у нашому словнику, то не були б написані видатні книги, не були б збудовані піраміди і собори, не були б створені чудові твори мистецтва, оскільки будь-яке мистецтво йде коренями в релігію чи магію” [9; с. 170].

“Очевидно, діти та первісні люди вважають безперервність життя безсумнівною, що розуміється сама собою; та їх треба ще переконувати, що існує факт смерті” [8; с. 23]. Та ми вже не діти і, звісно не первісні люди, тому і ставимо запитання: “Коли люди вмирають, а це, як кожен має припустити, дійсно відбувається з ними, чи вмирають вони насправді, тобто чи залишаються вони мертвими?” [8; с. 15]. Вже давно “з різних причин увійшло у звичку говорити про проблему безсмертя, а не про проблему смерті чи смертності” [8; с. 15]. Безперечно це пов'язано з людською психологією. Фрейдизм розвивав цю думку так: “Нашу власну смерть дійсно не можна собі уявити, і як тільки ми робимо спробу уявити її, ми можемо помітити, що насправді ми залишаємося живими як глядачі. Виходячи з цього, психоаналітична школа дозволила собі висунути твердження, що, по суті, ніхто не вірить у свою власну смерть; або, говорячи іншими словами, в своєму несвідомому кожний з нас впевнений у власному безсмерті… Те, що ми називаємо нашим “несвідомим”, нічого не знає про заперечення чи відмови - протиріччя в ньому збігаються, і, таким чином, воно зовсім нічого не знає про нашу власну смерть, бо ми можемо надати смерті лише негативне значення” [8; с. 227]. І навіть з розвитком науки, коли стало зрозуміло, що безсмертя людини як явище неможливе, людство все одно вірить далі в старі казки, а то й вигадує нові. Насамперед це стосується релігій. Вони кажуть: “Смерть не “момент”, а процес переходу…” [6; с. 156]. І розглядають її саме як “перехід чи перетворення, а не остаточне знищення особистості” [2; с. 15]. Проте ще на світанку релігій люди знали, що безсмертя, поцейбічне чи потойбічне - це міф, ще Ле-цзи говорив: “За законами єства немає безсмертя. Та й навіщо воно - довге життя?” [19; с. 35]. І дійсно навіщо? Мабуть, більшість з нас краще погодиться на кілька зайвих десятків років, ну максимум сторіч, а вічність - це занадто…

На сам кінець хочемо сказати про образ смерті, що склався в нашій уяві. Його формуванням переважно завдячуємо тим самим релігіям. Адже вони мусили чимось залякувати простий народ, роблячи його слухняним. І, наприклад, християнство зробило все, щоб створити в уяві людей спотворений образ смерті, “в найстрашнішому вигляді”. Згадаємо хоча б картини на стінах церков, які незмінно зображують смерть скелетом у плащі із косою. А поряд зазвичай можна побачити картини пекла, яке чекає на грішників. Крім того, “загальна відраза до смерті часто збільшується у зв'язку з острахом вмирання, тобто з-за страху перед процесом, поступовим чи раптовим, який призводить до остаточного завершення нашого перебування на цій землі” [8; с. 223]. Іншими словами, люди бояться передсмертних тілесних мук, а не самого завершення життя, смерті. Але є багато свідоцтв, що смерть, вмирання можуть бути не тільки безболісними, а й щасливими, радісними, сповненими глибокого сенсу. Ще однією причиною негативного ставлення до смерті є обряди поховання, що склалися в сучасному суспільстві. Мабуть, важкувато буде знайти того, кому б вони подобалися, хто хотів би, щоб із ним таке зробили. Це величезна проблема, і ми, повинні ще раз і ще раз наголошувати: “Обряди, пов'язані зі смертю, є певним мистецтвом і повинні втілювати у собі певну красу” [8; с. 281].

2. Свідомість як філософська категорія

Духовне життя - це одна із сутнісних характеристик людини. Різні аспекти духовного життя індивіду вивчають різні науки: психологія, нейрофізіологія, кібернетика та інші науки, по-своєму осмислюють його мистецтво та релігія. Філософію духовне життя цікавить з точки зору ролі його у вирішенні питання про місце людини у світі.

Ще донедавна духовне життя людини фактично зводилося до свідомості, а до свідомості відносилось те, що може бути виразно сформульованим і висловленим мовою. Роль такої свідомості в житті людини досить значна, але не слід зводити до неї все духовне життя. Іноді поняття «свідомість» вживають у широкому значенні, позначаючи ним усе психічне життя людини. У цьому разі поняттям «свідомість» охоплюється не лише усвідомлений, а й підсвідомий рівень. Проте свідомість як психічне життя в цілому не адекватне духовному життю, оскільки останнє не зводиться до внутрішнього стану людини, а проявляється в діяльності, вчинках її. Духовне життя - це сам процес життя, а не лише психічне переживання його.

Філософське осмислення поняття свідомості визначає в ньому свій специфічний аспект. Зокрема, свідомість розглядається як «клітинки» філософії. Це означає, що свідомість має бути визначена через співвідношення суб'єктивного й об'єктивного, скінченого та нескінченного.

У суб'єктно-об'єктних відносинах духовне постає як суб'активна реальність (ідеальне), що протистоїть об`активній реальності (матерії). Але суб'єктно-суб'єктні відносини є набагато складнішими: зрозуміти духовний світ іншого суб'акта неможливо лише шляхом зведення до об`активних проявів. Тобто ідеальне має бути зрозумілим у єдності всіх трьох аспектів: суб'єктно-об'єктних, суб'єктно-суб'єктних, скінченого - нескінченного.

Проблема ідеального не зводиться так само і до способу існування його в указаних взаємовідносинах, але містить у собі питання щодо характеру взаємодії та взаємопереходу ідеального з його протилежностями: об'єктивною реальністю (у С-О відносинах), іншою суб'єктивною реальністю (у С-С відносинах) і кінцевою швидкоплинною реальністю (стосовно скінченого і нескінченного).

У різних філософських тлумаченнях на перший план виходить той чи інший бік цієї складної проблеми.

Для суб'єктивного ідеалізму ідеальне є суб'єктивною реальністю даного суб'єкта, що не має виходу ані до об'єктивної, ані до інших суб'єктивних реальностей. Ця позиція неминуче призводить до неможливості визначення існування чогось іншого (існую я один).

Залежно від розуміння об'єктивної реальності матеріалізм тлумачить ідеальне або як функцію природи, або як функцію соціальної діяльності людини, що спирається на природні передумови.

Перший напрям найбільш наочно виявляється у так званому вульгарному матеріалізмі, згідно з яким духовне життя - це удаваність, яка при детальнішому розгляді зводиться до фізіологічних процесів у мозку.

Другий напрям розвивається у рамках діалектико-матеріалістичної філософії і розглядає ідеальне як особливу властивість, вищий продукт розвитку матерії, який має матеріальний бік, але не зводиться до матеріального. У межах цього напряму виявилися неоднозначні підходи до ідеального: воно або пов'язується з діяльністю людського мозку, або визначається функціонуванням його у рамках суспільного життя, за межами психіки окремої людини.

Ці підходи мають рацію. Ідеальне не зводиться до матеріального, яке розуміють як фізіологічні процеси у мозку. Та матерія як філософська категорія означає будь-яку об'єктивну реальність і не зводиться ні до фізіологічного, ні до фізичного. Особливі властивості духовного життя не виводять її за межі в усіх відношеннях. Це зумовило третю точку зору, згідно з якою свідомість є і матеріальним, і ідеальним у різних відношеннях. Ідеальне є характеристикою свідомості як протилежності матерії у межах основного питання філософії. Поза цими межами свідомість, духовне життя підпорядковуються об'єктивним законам природи і є матеріальними.

З точки зору об'єктивного ідеалізму в духовній сфері людини відображаються ідеальні основи самого буття. Ідеальне розуміють як «проект», прообраз світу, а матеріальне - лише як засіб, матеріал для втілення його.

У духовному житті наявні дві паралельні течії, що не мають єдиної основи, - це ідеальна сутність та матеріальні механізми діяльності мозку, нервової системи - такою є позиція дуалізму або психофізіологічного паралелізму.

Помилковість останніх двох підходів випливає із загальної критики об'єктивного ідеалізму та дуалізму. Водночас у цих позиціях наявні раціональні моменти і спроба віднайти коріння духовного життя, що не зводяться до матерії, яка вважається фізичною речовиною. Об'єктивне існування ідеального, як уже відмічалося, визнається й окремими представниками діалектичного матеріалізму.

Наявність у самому фундаменті буття атрибутів, що явно виходять за межі фізичної реальності, і довів розвиток сучасної науки (кібернетики, синергетики). Цей факт осмислюється у різних напрямах філософії ХХ ст.

З усіх живих істот, які нам відомі, лише людина має свідомість.

Свідомість є найвищою формою і результатом розвитку атрибута, загальної властивості матерії - відображення.

Існують спільні риси в процесах, які відбуваються на різних сходинках розвитку матерії. В усіх випадках розвитку обов'язково присутня взаємодія.

Також в процесі цієї взаємодії встановлюється певна відповідність структур явищ, систем, що взаємодіють. Крім того, «слід» взаємодії, відбиток структури одного з явищ впливає на подальше існування (поведінку) іншого явища. Ці спільні риси і становлять зміст поняття відображення.

Відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їх подальше існування.

Відображенню, як і матерії в цілому, притаманні властивості саморозвитку. Відображення, перед тим, як перейти до етапу духовного життя людини, проходить цілий ряд етапів відповідно до основних форм руху матерії.

Вже у неживій природі відображення може бути не просто синонімом масово-енергетичного перенесення дії, а саме інформаційним процесом, суть якого пов'язана з відповідністю структур. У живій природі інформаційне відображення керує пристосованою поведінкою біосистем.

Будь-який предмет у взаємодії з іншими предметами може стати і носієм масово-енергетичної дії, і гаслом, тобто носієм інформації.

Фізична природа гасел може змінюватись, але суть не в ній, а у заміщенні одних структур іншими, у відповідності цим структурам.

Еволюція біологічного відображення має такі основні тенденції: зростання лабільності (рухомості та активності) інформаційних зв'язків, розвиток попереджувального відображення, що у змозі передбачити ситуацію і планувати необхідні дії, спеціалізація та розвиток апарату інформаційного відображення. Мозок з його величезними можливостями - ось основний результат до соціальних етапів відображення.

Розкриваючи еволюцію відображення, можна побачити глибоку спорідненість духовного життя людини з фундаментальними процесами природи. Проте специфічну сутність духовного життя людини формує лише перехід до рівня соціальної форми руху матерії.

Мозок надає свідомості можливість працювати. Та цілі і зміст його діяльності задає не мозок як такий, а соціальний спосіб життя людини. Тому свідомість людини є таким інформаційним відображенням, що спроможне виступати як програма, що керує цією ділянкою. Духовне життя людини завдяки його невпинній внутрішній активності набуває ще однієї чудової властивості: воно не зводиться до функціонально-корисної програми, а набуває самоцінності, стає не просто працею, яка обслуговує існування людини, а й внутрішньою духовністю її.

Свідомість має властивість універсальності. Це означає, що людина в принципі може відображувати будь-які властивості будь-яких предметів, які так чи інакше залучені до діяльності.

Свідомість спроможна відображувати речі такими, якими вони є насправді, тобто має властивість об'єктивності. Свідомість також характеризується творчістю і опосередкована мовою.

Мова людини, яка відображає світ та спілкування між людьми, стає системою, що саморозвивається.

Перетворюючи світ, люди натикаються на такий його рівень, який не може бути виражений і пізнаний без мови. Свідомість як найважливіша складова частина духовного життя людини в цілому без мови неможлива.

Усі рівні людського духовного життя, навіть не усвідомлені та не висловлені мовою (потреби, емоції, переживання), є так чи інакше соціалізованими, тобто зміст їх формується і змінюється під впливом історичного розвитку суспільства. Соціалізація - найважливіша риса людського життя, у тому числі духовного.

І, нарешті, людина, як відомо, має не лише біологічні передумови, соціальну природу, а й стає індивідуальністю. Кожний крок людини, таким чином, незважаючи на її природну та соціальну зумовленість, визначається наперед відповідним вибором, що його свідомо або підсвідомо робить сама людина.

Духовне життя притаманне суб'єктові соціальної діяльності на всіх його трьох рівнях: окремої людини, соціальної групи, суспільства в цілому.

Сукупність характеристик свідомості, що є спільними для певної соціальної групи або для суспільства в цілому, називають суспільною свідомістю (духовним життям суспільства). Духовне життя окремої людини містить в собі елементи свідомості того суспільства і тих соціальних груп, членом яких вона є, і неповторні індивідуальні риси. Суспільна свідомість відрізняється від індивідуальної за своїми носіями, роллю і способом існування. Суспільна свідомість щодо духовного життя індивіда постає як щось об'єктивне, зберігаючи водночас свою духовну природу. В традиціях світової філософії співвідношення їх фіксується у поняттях «дух» і «душа».

У епохах, коли нові ідеї стихійно збігаються з необхідними умовами реалізації, міцніє, набирає сили тенденція до абсолютизації ролі свідомості. За умов, коли ідеї не працюють, виявляються утопічними, увага переключається на детермінуючу роль буття. У дійсності ж вони взаємодіють. Буття в певних межах задає зміст свідомості й умови реалізації її. Свідомість у цих межах по різному реалізує можливості буття, а також може здійснювати творчі прориви, передбачаючи і проектуючи можливості іншого буття, що його ще не було досі.

Буття не залежить від свідомості абсолютно, оскільки воно існувало до свідомості й існує в певних межах поза дією свідомості. Буття не залежить від свідомості відносно, бо сама дія свідомості можлива лише відповідно до об'єктивних законів буття. Свідомість не залежить від буття і залежить від буття відносно меж можливого вибору. Буття абсолютно залежить від свідомості у тих межах, в яких реалізація будь-чого підпорядковується задумові, коли мета як закон визначає спосіб і характер дій.