Проблема життя і смерті у філософсько-антропологічному розрізі

3. Думки філософів

Усі філософи коли-небудь обов'язково торкалися теми смерті. Адже значення смерті, співвідношення життя і смерті - одне з найважливіших питань філософії. Думки філософів про смерть можна умовно поділити на декілька груп:

- Перші вважають, що смерть для нас не існує, вона ніщо, бо ми її не відчуваємо. Дехто з них пропонує просто забути про смерть, робити вигляд, ніби її не існує.

- Другі вважають, що життя і смерть - одне ціле, або просто визнають існування смерті. Для них смерть - це факт, у ній немає нічого поганого чи гарного, вона частина нашого життя.

- Треті кажуть, що смерть - це добре. Вони обґрунтовують свою думку по-різному.

- І, нарешті, четверті вважають смерть негативним явищем.

Почнемо з перших. Яскравим і, мабуть, першим представником думки про те, що смерть для нас - ніщо був грецький філософ Епікур. У листі до Менекея він пише: “Звикай думати, що смерть для нас - ніщо: адже все і гарне і погане полягає у відчутті, а смерть є позбавлення відчуттів. Тому, якщо притримуватися правильного знання, що смерть для нас - ніщо, то смертність життя стане для нас відрадна: не від того, що до неї додасться нескінченість часу, а від того, що вона позбавиться жаги безсмертя. Тому нема нічого страшного в житті для того, хто по-справжньому зрозумів, що нема нічого страшного в не-житті. Тому дурний, хто каже, що боїться смерті не тому, що вона спричинить страждання, коли прийде, а тому, що вона спричинить страждання тим, що прийде; що і присутністю своєю не турбує, про те взагалі немає сенсу хвилюватися завчасно. Тобто, найбільше зло, смерть, не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступила, то нас вже нема. Таким чином, смерть не існує ні для живих ні для мертвих, бо для одних вона сама не існує, а інші для неї самі не існують” [4; с. 402-403]. Досить цікава, а головне - справедлива думка. Проте звичайній людині дуже важко погодитися із нею: ніщо смерть чи щось, вона все одно залишається і рано чи пізно настає. Мабуть, Епікур звертався не до всіх людей, а до мудреців: “Більшість людей то біжать смерті як найбільшого зла, то бажають її як відпочинку від зла життя. А мудрець не ухиляється від життя і не боїться не-життя, тому що життя йому не заважає, а не-життя не здається злом… вміння гарно жити і гарно померти - одна й та ж наука” [4; с. 403]. Приблизно така сама думка належить і Діогену: “Як же може вона [смерть.- К. Ш.] бути злом, якщо ми не відчуваємо її присутності?” [4; с. 235].

До першої групи можна віднести й представників даосизму. Так Гуань Інь-цзи говорив: “Деякі люди під час смерті стоять, деякі, сидять, деякі лежать. Одні вмирають від хвороб, інші від зловживання ліками, але між різновидами смерті немає жодної різниці. Вчений чоловік, що зрозумів Дао-Путь, не дивиться на життя і тому не бачить смерті” [19; с. 40]. Іншими словами, він вищий за життя і вищий за смерть: “З тих, хто розмірковує про життя і смерть, перші говорять: “Смерть є”; другі говорять: “Смерті немає”; треті говорять: “Смерть є і разом з тим її немає”; інші кажуть: “Її немає і разом з тим вона не відсутня”. Деякі говорять: “Треба радіти їй”; інші кажуть: “Треба нести її тягар” або “Треба піднестися над нею”. Невже вам невідомо, що на життя і смерть я дивлюся як на руку в коня чи на крила в буйвола? [19; с. 41].

До другої групи можна віднести цілу низку філософів, назвемо лише деяких з них. Фалес говорив, що між життям і смертю немає різниці. Тоді його запитали: “Чому ж ти не помреш?”. “Саме тому”,- сказав Фалес [4; C. 65]. Чжуан-цзи говорив: “…Ми потоваришували б із тим, кому відомо, що життя і смерть, існування та загибель - одне єдине тіло” [19; с. 31]. Ян-цзи належать такі слова: “…Якщо вже живеш, то віддайся життю і стерпи його, а в очікуванні смерті задовільни усі бажання. А прийде час вмирати - віддайся смерті і стерпи її, звідай усе на її шляху й дай їй волю до кінця. Усьому віддайся і усе стерпи - не намагайся подовжити чи скоротити життєвий строк…” [19; с. 35]. Французький просвітник Дідро також приділяв увагу проблемі смерті. Один з найкращих висловів стоїків говорить, що страх смерті - це ніби вузда, в якій тримає нас сильний, ведучи нас туди, куди захоче. Дідро на це відповів так: “Розірвіть цю вузду і обманіть руку сильного” [19; с. 322]. Він вважав, що “існує тільки одна чеснота - справедливість, один обов'язок - стати щасливим, один висновок - не перебільшувати цінності життя і не боятися смерті” [19; с. 322].

Щодо тих, хто вважає, що смерть - це добре, то в переважній більшості це - хворі люди, які агітують інших померти. Ніцше навіть приділив їм окремий розділ “Про тих, хто проповідує смерть” в одному зі своїх творів. Найкращою відповіддю проповідникам смерті будуть слова Епікура: “Якщо він каже так за переконанням, то чому він не йде з життя? Адже якщо він це твердо вирішив, то це в його владі. Але якщо це глузування, то це глупство, бо предмет зовсім для цього не підходить” [4; с. 403].

Далі ми наведемо деякі думки інших філософів. Феофраст говорив: “Ледь почавши жити, ми помираємо” [4; с. 199]. Антисфен на запитання, що краще за все для людини, сказав: “Померти щасливою” [4; с. 216]. Ле-цзи наводить такі слова: “Все буттєве розрізняється в житті і зрівнюється в смерті. … А після смерті - сморід і гниль, розпад і розклад, і це усіх зрівнює…. Бо життя - не з волі живих, а смерть - не з волі мертвих… А якщо так, то все існуюче - рівне, і в житті, і в смерті… Вмирають і в десять років, вмирають і в сто… А тому поспішайте жити - навіщо хвилюватися про те, що буде після смерті?” [19; с. 34]. Діоген Синопський казав: “Щасливим людям життя здається кращим і тому смерть - тяжчою, а ті, що живуть у лисі, життя сприймають тяжче, проте смерть приймають легше” [19; с. 73]. Лабрюйер у своїх афоризмах негативно ставиться до смерті, песимістично: “Чи може навіть дуже обдарована і наділена незвичайними перевагами людина не сповнитися усвідомленням власної нікчемності при думці про те, що вона помре, а у світі ніхто не помітить її зникнення й інші одразу займуть її місце?” [19; с. 286]. А. Хайдеггер наважується навіть на таке твердження: “Смерть - це також життя” [5; с. 173]. І таке: “Смерть - це спосіб бути, який запозичує тут-буття, оскільки воно є. Тут-буття не має кончини. Страх перед смертю - це страх справжньою безвідносною та непереборною можливістю буття” [5; с. 173].

3.1 Формування власного світогляду

У цьому світі є багато прекрасних речей, але чи прекрасні вони насправді?

У цьому розділі ми спробуємо довести факт пріоритету внутрішнього світу людини над зовнішнім. Внутрішнє формує зовнішнє, і зовсім не важливо: подобається нам це чи ні. Даний вислів можна витлумачити по-різному і не завжди правильно. Наведемо приклад. У середньовічній філософії існували такі дві течії, як реалізм та номіналізм. Номіналісти стверджували, що поняття формують предмети, тобто, що поняття - первинне, предмет - вторинний. Досить оригінальна думка, але ж ми знаємо, що один і той самий предмет можна називати будь-як, на будь-якій мові, крім того, його можна використовувати різним чином.

Людина - це особливий предмет, наділений свідомістю і здатністю за допомогою свого внутрішнього світу формувати свій зовнішній, саму себе. Більше: людина здатна формувати свій власний світогляд, свідомо формувати, свідомо змінювати себе на краще, створювати власну філософію. Ми вважаємо, що якщо нам, людству, вдасться створити філософію, яка зможе змінити наш внутрішній світ (або побудувати його) на краще, то наш внутрішній світ зможе змінити не тільки нас самих, а й увесь зовнішній світ (найперше людей та стосунки між ними) на краще.

Для підтвердження нашої позиції наведемо деякі думки видатного філософа-екзистенціаліста Сартра. Його концепція свободи волі розгортається в теорії “проекту”, відповідно до якої індивід не заданий самому собі, а проектує, “збирає” себе в якості такого. Тому боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузтво… Екзистенціалізм Сартра прагне змусити людину усвідомити, що вона цілком відповідальна за себе, своє існування і навколишнє, тому що виходить із твердження, що, не будучи чимось заданим, людина постійно будує себе за допомогою своєї активної суб'єктивності. Звідси той вираз, що Сартр дає загальному принципу екзистенціалізму: існування передує сутності. Це означає, що загальні, суспільно-значущі (культурні) об'єктивації, що виступають як “сутності”, “природа людини”, “загальні ідеали”, “цінності” тощо, є лише відкладеннями, моментами діяльності, що застигли, з якими конкретний суб'єкт ніколи не збігається. Але екзистенціалізм Сартра не знаходить іншої основи, з якої людина могла б розвити себе як справді самодіяльного суб'єкта, крім абсолютної свободи і внутрішньої єдності “проектуючого я”. В цьому своєму можливому розвитку особистість самотня і позбавлена опор. Місце активної суб'єктивності у світі, її онтологічну основу Сартр позначає як “ніщо”. На думку Сартра, “... людина, без будь-якої опори і допомоги, засуджена в кожний момент винаходити людину” і тим самим “людина засуджена на свободу”. Сартр вивчає насамперед уяву, в якій відкривається істотний акт свідомості: суть його в тому, щоб відсторонитися від даного світу “в собі” і опинитися в присутності того, що відсутнє. “Акт уяви - магічний акт: це чаклунство, яке змушує з'явитися річ, що бажана”. Але ми відхилилися від теми. Ґрунтуючись на сказаному, основна ідея екзистенціалізму полягає в такому: існування передує сутності. Тобто людина не народжується готовою, “заданою”, людина - це глина, з якої можна виліпити будь-що. І що тут найважливіше, то це те, що навіть людина, глина, може сама себе ліпити. Саме тут хотілося б знову згадати слова Сартра: “Якщо я вирішу, що даний вчинок благий, то саме я, а не хтось інший, вирішую, що цей учинок благий, а не злий” [13; с. 325-326]. Людина сама здатна, і навіть мусить, оцінювати себе, свої вчинки, усе. І саме її думка буде правильною, істинною.

Отож людина не “задана”, ми можемо її формувати. А найкраще формувати світогляд людини за допомогою філософії. Дехто може запитати, чи треба це доводити і навіщо, адже існує безліч релігій, які прекрасно справляються з цим завданням: вони беззастережно впливають на людину, “формують” її внутрішній світ. Глупство. Ми ні в якому разі не ставимо за мету колективні зміни. Кожен має зробити це з собою сам, і тільки сам. Церква нав'язує людині постулати, а коли віруючий запитує, чи насправді це існує або чому це саме так, а не інакше, представник церкви відповідає, що треба вірити і не ставити запитань. Тобто від людини не вимагається жодних роздумів, навіть розуміння, а лише наслідування і виконання. Релігія - це також філософія , але зла філософія. Вона має на меті не допомогти людям, а “допомогти” церкві, священнослужителям, забезпечити їх матеріально та віддати у їхнє безмежне володіння души людей. Філософія, про яку піде мова далі, не потребує виконання і наслідування. Для того, щоб відбулися бажані зміни, її треба зрозуміти, погодитися із нею та прийняти її. Кожна з цих стадій є дуже важливою і одночасно вирішальною.

Звичайно, завжди знайдуться скептики, які скажуть: “Філософія ніколи не може безпосередньо додавати сили чи створювати форми дії і умови, які викликають історичну подію” [18; с. 146]. У принципі це так, але в даному разі йдеться не про одну ідею, а велику кількість взаємопов'язаних та взаємозалежних ідей. “Жодна ідея окремо… не має всезагального значення; те, що має найвище значення, - це всеосяжна і цілісна філософія життя…” [8; с. 269]. У цій роботі ми взялися лише за одну таку ідею - ідею смерті, яку і буде розглянуто далі.

3.2 Скільки жити людині? Як жити? Заради чого жити

Такий підхід дозволяє в новому ракурсі, виходячи із соціальних і моральних підстав, поглянути і на проблему тривалості людського життя, можливості його продовження. Продовження життя може ставитись як якась наукова і соціальна мета, але тоді виникає питання: для чого це потрібно особистості і суспільству? З гуманістичної точки зору, відповідно якій цінність тривалості людського життя є самоочевидною, самодостатньою, і з соціальної, яка враховує суспільну значимість як можна більш тривалого зберігання людської індивідуальності, збагаченої знаннями, досвідом життя і мудрістю, збільшення нормальної соціальної тривалості життя за рахунок обмеження і повного витіснення в майбутньому патологічного соціального старіння представ прогресивним процесом і в відношенні окремих особистостей, і в відношенні людського суспільства в цілому.

І все ж трагізм особистісного доторкання зі смертю не знімається морально-філософським усвідомленням не тільки родового, але і особистісного безсмертя в культурі людства, в його історії. Тому скоріш не безоглядний оптимізм, а реалізм - точніше, науковий, реальний гуманізм - є адекватною морально-філософською основою наукового і гуманного підходу до питань смерті та безсмертя людини. Цей підхід не дає кінцевих рішень, придатних для всіх і кожного. Але він означає загальну світоглядну позицію і життєві шляхи рішення цих питань, стільки несхожих і неповторимих в інтелектуальному та емоціональному відношенні для кожного з нас.

4. Сенс життя, смерть і безсмертя людини

Від усіх інших живих істот людина відрізняється більше всього тим, що на протязі свого індивідуального життя вона ніколи не досягала «цілей» життя родового, історичного; в цьому сенсі людина - істота, яка постійно не може себе реалізувати. Вона не задовольняється ситуацією, коли саме життя є лише засобом до життя, як казав К. Маркс. Так незадоволеність тримає в собі причини творчої діяльності, які не заключні в безпосередніх її мотивах. Саме тому призначення, завдання будь-якої людини - всебічно розвивати всі свої здібності, внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури.

В цьому і заклечається сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же і сенс життя самого суспільства, людства в цілому, який вони реалізують, однак, в історично неоднозначних формах.

Розуміння сенсу і цінності людського життя ґрунтується, відповідно, на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які намагання вивести їх із сфери біологічного помилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними, соціально-етичними, морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л.М. Толстой: «Человек может рассматривать себя как животное среди животных, живущих сегодняшним днём, он может рассматривать себя и как члена семьи и как члена общества, народа, живущего веками, может и даже непременно должен (потому что к этому неудержимо влечёт его разум) рассматривать себя как часть бесконечного мира, живущего бесконечное время. И потому разумный человек должен был сделать и всегда делал по отношению бесконечно малых жизненных явлений, могущих влиять на его поступки…т.е. установлять, кроме отношения к ближайшим явлениям жизни, своё отношение ко всему бесконечному по времени и пространству миру, понимая его как одно целое». Л.М. Толстой вважав, що саме звідси людина виводить «керівництво в своїх вчинках». Письменник бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь есть глупая, сыгранная надо мною шутка, и всё-таки жить, умываться, одеваться, обедать, говорить и даже книжки писать. Это было для меня отвратительно…» - писав він. Визнавати «бессмыслицу жизни» Толстой не міг, як не міг бачити її сенс тільки в особистому благополуччі, коли «живёт и действует человек только для того, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и даже существа жили и действовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…» Жити так, не турбуючись про загальне благо може лише «животная личность», яка не підпорядковується велінню розуму.

Ідеї Толстого і сьогодні актуальні, вони мають великий вплив на моральний світ людини, на те, як вона вирішує для себе питання смерті та безсмертя.

Що ж притягує в них сучасну людину, свідомість якої щоденно, погодинно сповнюється поняттями та образами, які виникають під впливом науково-технічної революції, проектів радикальної перебудови природи людини, безмежного збільшення часу її життя, безсмертя? Якщо намагатись відповісти на це питання буквально в двох словах, то можна сказати - найбільша людяність, тобто органічна поєднанність думок з почуттями неповторної та безкінечної в самій собі особистості з іншими людьми і людством в цілому, яка і дозволяє усвідомити, що сенс життя є в самому житті, в його вічному русі як становленні самої людини.

4.1 Сенс життя

Навіщо потрібен сенс життя? Повернемося до питання, що ставилося в попередньому розділі, питання про марнування життя. “Дуже рідко трапляються люди, які під кінець життя не відчувають, що в тому чи іншому відношенні вони були невдахами, і які не бажають отримати нову можливість переробити своє життя” [8; с. 219]. Іншими словами, в цих людей не було сенсу життя, вони пливли за течією, хибно визначали життєві ідеали й цілі, і на сам кінець зрозуміли свою помилку.

Сенс життя конче необхідний. Рано чи пізно людина, що живе без сенсу, розуміє, що все життя абсурдне: “Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо”. Камю питає: “Чи веде абсурд до смерті?” [7; с. 227]. Так, веде. “За даними, на які посилається Франкл, 85% опитаних американських студентів, що вчинили невдалі спроби самогубства, вказували, що не бачать у своєму житті жодного смислу” [16; с. 406]. Мабуть вони питали себе: “Навіщо жити далі?” І не знаходили відповіді на це запитання. В кожного повинен бути сенс життя і сенс смерті.

4.2 Сенс смерті

Як не дивно, смерть як і життя може мати свій сенс, повинна мати. Найцінніше, що є в кожного з нас - це життя, воно в нас одне. Ми маємо гідно прожити своє життя і гідно померти.

“Протягом усієї історії люди жертвували собою заради ідеалів, які вони вважали вартими цього…” [8; с. 217]. Люди віддавали своє життя на війнах, інших конфліктах та в мирний час. І робили вони це цілком свідомо. Їхній сенс життя ставав сенсом смерті. “В житті кожної людини може наступити момент, коли смерть буде більш дійовою для його головних цілей, ніж життя; коли те, що він відстоює, завдяки його смерті стане більш зрозумілим та переконливим, ніж якщо б він вчинив іншим чином” [8; с. 275].

“Якщо би люди цілком усвідомлювали, що це життя є все, вони були б менш схильні миритися зі звичайними несправедливостями сучасного існування і не чинити їм найжорсткішого опору… Було б не так просто переконати мільйони людей жертвувати собою…” [8; с. 238]. І дійсно - це життя є все. Воно є найголовнішим і пріоритетним. Не життя окремого індивіда, а життя усіх людей, життя світу, його існування. І тут не треба переконувати, кожен може сам це зрозуміти.

Для того, щоб смерть мала сенс, участь у війнах не обов'язкова. Досить мати стійкий переконливий сенс життя. І тоді, навіть вмираючи, людина буде сприяти його ствердженню.

4.3 Сенс, більший за людину

Ось ми і підішли безпосередньо до універсального і всепоглинаючого сенсу, названого вище сенсом існування. Та перед тим, як говорити про нього, ми хотіли б згадати слова відомого мислителя П. Тейяра де Шардена: “Що мене приваблює в житті - так це мати можливість брати участь у творенні реальності більш вічної, ніж я: саме в цьому розумінні і в такій перспективі я прагну до самовдосконалення і до певного панування над явищами. Коли мене торкнеться смерть, вона залишить недоторканними усі ці явища, ці ідеї, ці реальності, більш міцні й більш дорогоцінні, ніж я сам. А втім віра в провидіння спонукає мене думати, що і смерть приходить у свій час з властивою їй особливою і таємничою запліднювальною силою… Але тоді чого боятися, навіщо впадати у розпач, якщо найголовніше в моєму житті залишається недоторканним - якщо самий її задум продовжує жити, не перериваючись, не руйнуючись?..” [15; с. 310].

Що ж то за сенс, про який ми так довго говоримо? Ми переконані, що цим сенсом є, принаймні має бути… життя, життя людства. Як це не дивно звучить, ми маємо жити заради життя, постійно й усюди стверджуючи його. Та це життя повинно відрізнятися від того, яким людство живе нині. Воно має йти по зростаючій лінії. Стрімко розвиваються технології, створено такі речі, які колись не можна було навіть уявити. Але на фоні розвитку механізмів ми забуваємо про найголовніший механізм - людину. Адже не таємниця, що пересічна людина тепер за своїм розвитком перебуває на такому рівні, на якому вона була кількасот років тому. Ми повільно йдемо у минуле, у забуття. Так не повинно бути. Найперше, що ми маємо розвивати, це самих себе. Постійно вдосконалювати…

Висновок

філософський життя смерть свідомість

На сам кінець хочемо сказати, що саме ми, а не хтось інший, створюємо людину. Ми не знаємо своїх справжніх можливостей, що приховані глибоко в нас самих, ми можемо лише здогадуватися про їхнє існування. Та розповіді про те, на що іноді здатна людина в екстремальних ситуаціях, викликають у нас захоплення і натхнення. Ми маємо жити з однією метою - постійно досліджувати й вдосконалювати себе, щоб колись на світі з'явилася справжня, довершена людина.

Ідея усвідомленої смерті, викладена вище, лише невелика частина філософії життя. Проте важлива частина. По суті “кожна людина живе, помираючи, кожний день невблаганно наближає її до останньої межі. Завдання людини - помираючи, жити” [1; с. 218].

Література

Підручник «Філософія» - за ред. Г.А. Заїченка, В.М. Сагатовського, І.І. Кального, В.І. Даниленка.

Підручник «Введение в философию» под ред. И.Т. Фролова (в 2-х томах). Т.2, гл. 9.

Анатомія криз. / А. Д. Арманд, Д. І. Люрі, В. В. Жеріхін и др. - М.: Наука, 1999. - C. 84, 104.

Сенс життя / / Словник Групи лакановского психоаналізу. Санкт-Петербург, 2008

Гівішвілі Г. В./ Про «надсильної» атропном принципі. / / Питання філософії. 2002. -Вып.2. - С. 43, 52.

Делокаров К. Х./ Нові аспекти одвічної проблеми. / / Сенс життя: досвід філософського дослідження. М.: Изд-во Росс. акад. управління, 1992. - С.3-7.

Джіоєв О. І.Про деякі типових постановках проблеми сенсу життя в історії філософії / / Питання філософії. 1981. № 6.

Зеленкова І. Л.Проблема сенсу життя: Досвід історико-етичного дослідження. Мінськ, 1988.-125 с.

Імянітов Н. С./ Об'єктивні смисли життя та існування. / / Питання філософії. 2006. - № 7 - С. 84-94.

Леонтьєв Д. А.Психологія сенсу. М.: Сенс, 1999. - С. 249-250.

Сенс життя в російській філософії, кінець XIX - початок XX ст. СПб.: Наука. С.-Петерб. изд. фірма, 1995. - С. 12, 218

Соловйов В. С.Виправдання добра. М.: Республіка, 1996. - С. 29-30, 189-193, 195-196.

Стечкин О. Я.Розвиток уявлень про мету і сенс життя в домарксистського етики. Тула, 1971.

Трубецкой Е. Н.Сенс життя. Москва, 1918

Франк С. Л.Сенс життя. Берлін, 1925

Шрейдер Ю. А./ Сенс. / / Нова філософська енциклопедія. М.: Думка, 2001. - Т. 3. - С. 576-577.

Калиновский П. Переход. Последняя болезнь, смерть и после // Між життям і смертю / Упоряд. Л.М. Виноградова, К.І. Жукова, О.С. Котило та ін.- Дніпропетровськ: Пороги, 1992.- С. 129-158.

Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А.А. Яковлева: Пер.- М.: Политиздат, 1989.- С. 222-319 - (Б-ка атеист. лит.)

Ламонт К. Иллюзия бессмертия. Пер. с англ.- М.: Политиздат, 1984.- 286 с.

Ландсберг А., Файе Ч. Встречи с тем, что мы называем смертью / Жизнь земная и последующая // Сост. П.С. Гуревич, С. Я. Левит: Пер. с англ.- М.: Политиздат, 1991.- С. 79-206.

Моуди Р. Жизнь после жизни / Жизнь земная и последующая // Сост. П.С. Гуревич, С.Я. Левит: Пер. с англ.- М.: Политиздат, 1991.- С. 5-78 .

На грани жизни и смерти: (Краткий очерк совр. биоэтики в США)/ Д. Уиклер и др.- М.: Знание, 1989.- 64 с.

Размещено на Allbest.ru