Григорій Сковорода - філософ і письменник

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Григорій Савич Сковорода - найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість - це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною - філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами - латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим - учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого.

Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права.

Загальна криза українських державних і політичних ідеалів, криза всієї української культури XVIII ст. не обминула й Г. Сковороди. Він творив у замкнутому колі, не мав широкого читача, не бачив свої твори надрукованими. Проте він був живим сучасником і активним учасником того жвавого інтелектуального руху, що охопив Лівобережну Україну і Слобожанщину у другій половині XVIII ст., вчився і працював у провідних культурно-освітніх центрах - Києві, Переяславі і Харкові, тому його погляди значною мірою віддзеркалюють погляди світської і духовної інтелектуальної еліти тогочасної України. Він не залишив прямих свідчень і вражень про потрясіння в Україні, сучасником яких був, - ні про гайдамацький рух, ні про зруйнування російським царизмом Запорозької Січі і закріпачення селянства, ні про події Гетьманщини.

Син свого часу, Г. Сковорода акумулював у своїй творчості погляди тієї України, яка не зберегла державної незалежності, та її захисників - козацтва, позбулася значної частини своєї еліти, втратила навіть свою національну освіту, ставши повністю колонією сильнішого північного сусіда. Заперечуючи існуючий "світ", письменник-філософ шукав нових шляхів до щастя людини, обґрунтовував свою програму досягнення такого щастя, та вона, на жаль, залишилася тільки однією із чергових утопій у загальному поступі людства.

1. Віхи життя

Народився Григорій Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку (нині районний центр Полтавської області) у сім'ї малоземельного козака Сави і його дружини Пелагеї. За звичаєм того часу закінчив початкову чотирирічну дяківську школу у рідному селі і дванадцятирічним хлопцем у 1734 р. подався до Києва, де вступив у славнозвісну Києво-Могилянську академію.

В академії Г. Сковорода закінчив класи фари (учитель ієродиякон Веніамін Григорович), інфіми, граматики і синтаксеми (учитель Амвросій Негребецький), поетики (учитель Петро Канючкевич), риторики (учитель Сильвестр Ляскоронський), один клас філософії (учитель-префект академії Михайло Козачинський). Під час навчання у другому класі філософії у того ж вчителя Сковорода змушений був залишити академію. Його було зараховано співаком придворної хорової капели і у грудні 1741 р. відправлено до Петербурга.

Про життя Г. Сковороди у Петербурзі відомостей нема. У придворній капелі він пробув до кінця серпня 1744 р., після чого в чині "придворного уставника" повернувся до Києва і поновив навчання у Києво-Могилянській академії. Закінчивши другий рік філософії, Г. Сковорода наприкінці серпня 1745 р. разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де жив до 1750 р. Перебування в Угорщині він використав для навчання, побував у Будапешті, Братиславі, Відні, Празі, Галле, можливо - в Італії. Як свідчить його біограф М. Ковалинський, Сковорода під час перебування в Угорщині й подорожей по Європі "намагався знайомитись найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями". Як довів Дмитро Чижевський, Сковорода познайомився в Німеччині з філософами-містиками та пієтистами, що уможливило йому розвинути свій світогляд як філософа-містика. У жовтні 1750 р. Сковорода повернувся до Києва і незабаром стає вчителем поетики у Переяславському колегіумі. Його запросив туди переяславський єпископ Никодим Срібницький для читання курсу поетики. Як переповідав пізніше М. Ковалинський, Г. Сковорода, маючи широкі знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читався традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним правила для поезії, "котрі були простіші й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї". В написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. При цьому він додав латинське прислів'я: одна річ пастирський жезл, а інша - пастуша сопілка. Цей конфлікт з єпископом став причиною того, що Сковорода влітку 1751 р. змушений був покинути Переяславську колегію. Він повернувся в Києво-Могилянську академію і восени 1751 р. почав учитися у класі богослов'я (учитель - префект академії ієромонах Георгій Кониський), проте повного курсу не закінчив. Як кращого студента академії 1753 р. митрополит Тимофій Щербацький рекомендував його домашнім учителем поміщику Степанові Томарі в село Ковраї на Переяславщині. Таким чином, Г. Сковорода не закінчив останнього богословського класу, тобто повного курсу академії, ідо навчання більше не повернувся.

З 1753 р., з невеликою перервою, до 1759 р. Г. Сковорода жив у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті філософа. Перебуваючи серед простого народу, він глибоко проник у його думи й сподівання. Він зблизився зі своїм обдарованим вихованцем Василем Томарою, вчив його мови та різних "словесних наук", написав для нього латинською мовою вірш "На день народження Василя Томари". Конфлікт з пихатим поміщиком і гербовим дворянином на якийсь час відірвав його від Ковраїв, повів до Москви, де він зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі, та незабаром повернувся до Переяслава і на прохання С. Томари знову став учити його сина, використовуючи вільний час для самоосвіти і творчості. У Ковраях він почав займатися поезією, написав більшу частину збірки "Сад божественних пісень". У 1759 р. праця Г. Сковороди в Ковраях закінчилася, і звідси він подався на Слобожанщину, де на запрошення білгородського єпископа Іоасафа Миткевича протягом десяти років, до 1769 р., був викладачем поетики, етики, синтаксеми та грецької мови у Харківському колегіумі. Тут він познайомився і подружив на все життя з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським. Дружба ця залишила глибокий слід у житті філософа, породила велику його латино мовну епістолярну спадщину. М. Ковалинський став першим біографом Г. Сковороди, написавши у 1794-1795 рр. незабаром після смерті вчителя "Життя Григорія Сковороди"- перше і єдине достовірне джерело відомостей про життєвий і творчий шлях видатного українського любомудра.

До харківського періоду життя Г. Сковороди належать його знамениті "Байки харківські", вступні лекції-проповіді до курсу етики - "Прокинувшись, побачили славу його" та "Хай цілує мене поцілунками уст своїх!" (1765-1766), трактати і діалоги "Вступні двері до християнської добронравності" (1766), "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (до 1767), "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе" (1767).

У Харкові він привернув до себе увагу не тільки вченістю, І а й простим, скромним життям: одягався пристойно, але І просто, споживав звичайну їжу, спав не більше чотирьох! годин, завжди бадьорий, рухливий, всім задоволений, прихильний до убогих, "мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів". Він категорично відмовився прийняти чернечий стан і на всі умовляння стати монахом відповідав досить різко: "Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко і будьте ченцями! А Сковорода вважає чернецтвом життя не загарбницьке, задоволення малим, стриманість, позбавлення всього непотрібного, щоб набути найпотрібніше, нехтування всіма примхами, щоб самого себе зберегти в цілісності, загнуздання самолюбства, щоб повніше виконати заповідь любові до ближнього, пошук слави Божої, а не слави людської" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

Викладаючи в колегіумі, Сковорода проводив окремі заняття зі своїм учнем М. Ковалинським, особливо звертав увагу на вивчення грецької мови і читання давніх книг. Улюбленими його письменниками були Плутарх, Філон Іудеянин, Цицерон, Горацій, Лукіан, Климент Олександрійський, Оріген, Ніл, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, та на першому місці завжди була Біблія.

У серпні 1764 р. Сковорода прибув до Києва. Колишні його співучні і знайомі, що стали ченцями у Києво-Печерській лаврі, почали умовляти його залишитися з ними:

"- Годі бродити по світу! Час пристати у гавань, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.

- Ах, преподобні! - заперечив він палко. - Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

Відмовився Г. Сковорода і від високих світських посад. Пояснюючи свою життєву позицію харківському губернатору Євдокиму Щербиніну, він говорив: "Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений".

Ці епізоди з харківського періоду життя Г. Сковороди стали вже хрестоматійними, їх часто тлумачили по-різному, та безперечним є одне: вчений-філософ і письменник відстоював свою творчу індивідуальність, особисту свободу, не піддаючись спокусам світу.

За спостереженням того ж М. Ковалинського, Г. Сковорода "завжди віддалявся від знатних осіб, великих товариств і чиновних знайомств; любив бути в малому колі невимушеного спілкування з людьми відвертими; віддавав перевагу чистосердечній привітності перед усякими облесними прийомами, у зібраннях займав завжди останнє місце, нижче за всіх, і неохоче вступав у бесіду з незнайомими, крім простолюдинів". Така характеристика особистості Г. Сковороди цілком відповідає і відомому способу його життя, і його суспільно-філософським, етичним та педагогічним поглядам. У перервах, коли залишав роботу, Г. Сковорода намагався бути на самоті, поселявся в різних віддалених і тихих місцях: на пасіці в Гужвинському біля Харкова, на хуторі Довжик і Валківських хуторах і там писав свої твори. Навколо його особи і способу життя поширювалися різні розмови, чутки, наклепники й інтригани називали його маніхейцем, мізантропом. Цих заздрісних, злих і недоброзичливих людей Г. Сковорода дуже добре змалював у листах до М. Ковалинського.

Для Г. Сковороди і його праці в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини. Нерозуміння, обмови, доноси, інтриги отруювали йому життя, гальмували розвиток його творчості, і він готовий був залишити цю роботу. У лютому 1768 р. при Харківському колегіумі відкрито додаткові класи,, що мали випускати спеціалістів світських наук - інженерів, архітекторів, топографів та ін. Викладати катехізис у цих класах було запрошено Г. Сковороду. Для цих класів влітку 1768 р. він написав курс лекцій під назвою "Вступні двері до християнської добронравності". Проте новопризначений білгородський єпископ, колишній співучень Г. Сковороди в Києво-Могилянській академії, відомий русифікатор української освіти Самуїл Миславський виступив проти Г. Сковороди і його курсу лекцій. У квітні 1769 р. Г. Сковороду звільнили з роботи і в додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа й педагога. Відтоді останні 25 років свого життя він стає мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов'я, Воронежчина, Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цих країв - місця перебування "мандрівного університету" України, де він жив, навчав, творив, користуючись великою популярністю й прихильністю всіх верств населення. Саме на це останнє чверть століття життя припадає розквіт його творчості, в цей період він завершив збірку "Сад божественних пісень", написав основні філософські трактати, діалоги і притчі: "Бесіда, названа двоє" (1772), "Діалог, або Розмова про давній світ" (1772), "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" (1773-1774), "Кільце" (1773-1774), "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру" (1774), "Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)" (1775-1776), "Жінка Лотова (1780-1788), "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим" (1783), "Суперечка біса з Варсавою" (1783-1784), "Вдячний Еродій" (1787), "Убогий Жайворонок" (1787), "Діалог. Назва його - Потоп зміїний" (закінчено 1791).

Г. Сковорода жив у цей час (1770-1771) у селі Гусинці (нині Куп'янський район Харківської області) у дідичів Сошальських, звідки навесні 1771 р. їздив до Києва і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. Потім з кінця 1771 р. перебрався до міста Острогозька, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев'яшову. У 1773 р. бачимо його в селі Бабаях у Якова Правицького.

У серпні 1775 р. Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потім жив у селі Великий Бурлук на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сошальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, проживав у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровеньках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Маначинівці, Іванівці. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789-1790 рр. Г. Сковорода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівці. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, що оселився в селі Хотєтово на Орловщині, приніс із собою і подарував М. Ковалинському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 р. вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі, та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.

Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. у селі Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, та не спіймав", що й було виконано.

2. Сковорода - філософ і письменник

сковорода мислитель філософський біблія

На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплинули три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Аристотель, Еразм Роттердамський, німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів'я та приказки, образні слова, вирази, порівняння.

Г. Сковорода створив власну філософську систему, у якій, на думку окремих дослідників, відчутні матеріалістичні тенденції. Він визнавав вічність матерії. У трактаті "Потоп зміїний" підкреслював: "Давно вже освічені сказали оцю річ "речовина вічна", тобто всі "місця і часи наповнила". Така думка свідчила б про те, що філософ не визнавав сотворіння світу Богом, вважав, що Всесвіт складається із безлічі світів, взаємопов'язаних між собою, бо "завжди все йде в безконечність". Природа, міркував він, розвивається за своїми законами і не потребує ніяких першопричин для свого розвитку. Проте у своїх поглядах він не був послідовним. У першому філософському творі "Вступні двері до християнської добронравності" вчив, що існують два світи, чи дві "натури": одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: "Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде". Визнаючи Бога, він, однак, заперечував його надприродну суть, розчиняв у природі, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього "сила і правило всіх наших рухів і справ".

Продовженням учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи - один великий і два малі ("Потоп зміїний"). Перший - великий світ, Всесвіт, макрокосмос, що складається із численних світ-світів. Другий світ - невеличкий, мікрокосмос, світок, або людина. І третій - теж малий світ - світ символів, або Біблія. У цьому світі зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, які ведуть людську думку в поняття "вічної натури". Кожний із цих трьох світів має дві "натури" - матеріальну і духовну, видиму й невидиму. Рушійною силою, первинною є "натура" духовна, невидима.

Визнаючи Біблію за окремий світ, світ символів, високо підносячи її авторитет і спираючись на біблійне вчення у всій своїй творчості, Г. Сковорода скептично висловлювався про її святенність, піддавав сумнівам її "бабські історії" та вигадки.

Своє розуміння і тлумачення Біблії та біблійних образів Г. Сковорода виклав у трактаті "Кільце". Він визнає двоїстий характер цієї книги книг, відзначає, що її всі читають, та не всі розуміють. На його думку, "Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган", "вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками"; "Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх". Бог і премудрість, - учить Г. Сковорода, - безначальні. Мудрість, виражена в Біблії, - випробувана віками, тому заперечувати її - нерозумно: "Зневажати Біблію - означає мудрувати, ніби ми щось краще вигадали... Високо мудрувати - означає ніби в наш вік народилась істинна премудрість, невідома давнім вікам і нашим предкам". Сковорода визнає, що "Біблія досить погана і нескладна дуда, якщо повертаємо її до наших плотських справ", тобто якщо все, написане в цій, сприймаємо на віру й тлумачимо на побутовому рівні. Звідси його тирада: "Чи можливо, щоб Єнох з Іллею залетіли в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилась? Щоб людина воскресла? Який суддя на райдузі? Яка вогняна ріка? Які челюсті пекельні? Вір цьому, груба давнино, наш вік просвіщенний!" ("Кільце"). Ці рядки давали підставу поверховим дослідникам нового часу вважати Г. Сковороду мало не атеїстом і хулителем Біблії. Насправді філософ був великим знавцем Біблії, мав свою концепцію розуміння біблійного світу, виділяючи його навіть в окремий мікросвіт. У всіх біблійних оповідях, несумісних із новітніми раціоналістичними поглядами, Г. Сковорода бачив подвійний зміст, тлумачив їх у символічно-алегоричному дусі, згідно з досягненнями тогочасної богословської науки. Один з учасників філософського диспуту, відтвореного в "Кільці", Яків, передаючи погляди автора, запитує: "Чи не можемо відчувати, що Біблія тому є книга богословська, що веде нас тільки до відання Божого, покинувши все тлінне? Все земне тут руйнується, щоб скинія нерукотворна створилася для вишнього".

Сковорода бачив складність і заплутаність біблійних текстів, однак захоплювався їх великою внутрішньою силою, образністю і поетичністю, увагою до людини. "Біблія нічого не говорить, що б не стосувалося людини", - говориться у трактаті "Асхань".

Ставлення до Біблії, її розуміння й використання у Г. Сковороди однозначне. Вона була одним із джерел його творчості, активно присутня у всій його філософській системі. Він не заперечував Біблію, а утверджував її як джерело знань, мудрості, вікового досвіду пояснення і пізнання світу.

Провідне місце у філософській системі Г. Сковороди посідає розроблена ним теорія пізнання. Він вважав, що світ можна пізнати, людина може пізнати обидві "натури" - зовнішню і внутрішню. Початок же всякої премудрості ~ розуміти Господа: "Найголовніший і найначальніший пункт премудрості - це знання про Бога. Не бачу його, але знаю і вірую, що він є". Та перш ніж пізнати світ, людина повинна пізнати саму себе як частину Всесвіту. "Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, - повинен спочатку виміряти себе" ("Наркіс"). Теорія самопізнання розроблена у двох ранніх філософських трактатах Сковороди -"Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" і "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе". Обидва твори пронизує одна наскрізна думка: "Пізнай себе". Головним і початковим пунктом премудрості є знання про Бога, але для досягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе, пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе". Щоб робити добро іншим і відганяти від них зло, людина має пізнати добро та зло у собі й навчитися переборювати зло. Істинне щастя людини - у ній самій, тому треба намагатися досконало пізнати себе і заволодіти цим щастям. Людина, яка не пізнала себе і не вгамувала своїх пристрастей, мало чим відрізняється від тварин. Для того, хто пізнав самого себе, легкою буде будь-яка справа. Пізнаючи себе і навколишній світ, людина самоутверджується, розвиває свої природні нахили і здібності, обирає свій шлях і усвідомленою "спорідненою" працею виконує своє земне призначення.

Вчення Г. Сковороди про самопізнання не було оригінальним, повторювало концепції інших філософів. Його значення в тому, що, модифіковане на українському ґрунті, воно шукало хоч якийсь вихід із того становища, в якому опинилося українське суспільство у XVIII ст. Поширена на суспільно-політичні, етичні і педагогічні погляди автора теорія самопізнання Г. Сковороди мала певний вплив на суспільний розвиток країни, заперечувала існуючі порядки і погляди, вибивалася з імперського розуміння людських цінностей.

У центрі філософії Г. Сковороди - питання про щастя людини і шляхи його досягнення. Опрацьоване воно у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» та інших творах. Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці. Він прославляв працю як джерело достатку, радості й задоволення. Проте це уславлення має у нього абстрактний характер, він не ставив і не міг ставити питання про розкріпачення праці, гадав, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона «споріднена», аби людина любила її і вкладала в неї душу. Якщо Сковорода твердо вірив, що щастя народу у його праці, то шляхів, якими досягти цього щастя, як зробити працю вільною, він вказати не міг. Щастя людини, підкреслював Сковорода, у ній самій; воно не в почестях, а в задоволенні найнеобхідніших потреб. Філософ обстоював звичайне земне щастя людини, вчив шукати його не за морем, а у себе дома, у буденному житті і щоденній праці. «Рідне щастя» для нього було «не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в гарній країні, не в славному часі, не у високих науках, не у щедрому багатстві». Він високо цінує того, хто «в неспоріднене собі діло не втручався», і застерігає народною мудрістю: «Якщо не народжений, не сунься в книгочество».

Г. Сковорода негативно ставився до багатства й розкоші, вважав, що багатство само по собі є злом і породжує зло. «Хто не бажає честі, срібла, волостей? Ось тобі джерело невдоволення, скарг, печалі, ворожнечі, судової тяганини, воєн, грабунків, злодійства, всіх машин, гачків і хитрості. З цього джерела народжуються зради... і прірва всіх нещасть». Прийнявши добровільно спосіб убогого життя, філософ власним прикладом утверджував свою позитивну програму і різко виступав проти сильних світу цього, від царів і до своїх рідних стяжателів. У критиці Сковородою вищих верств суспільства є чимала доля релігійного моралізаторства, до критики «світу» він підходив з позицій раннього християнства, відстоював загальну рівність, шанував бідних за їхню моральну чистоту, працьовитість і сердечну радість. Ставлячись прихильно до «голяків», «бідноти, що не має статків», Сковорода аж ніяк не ідеалізував «нищету святую», бачив її соціальні корені, давав моральну оцінку її полюсів, вчив, що «не той бідака, хто не має, але той, хто по вуха в багатстві ходить, не прикладає до нього серця, тобто на нього не сподівається». Його ліричний герой заявляє:

І нічого не бажаю, окрім хліба та води,

Вбогість приятелем маю - з нею ми давно свати.

Загалом погляди Г. Сковороди на багатство і бідність мають конкретний зміст, спроектовані на реальну дійсність. Для прикладу можна послатися на висловлювання «нині коли злидар - тоді й бідняк і дурень», у яке вкладено всю глибину конкретної критики сучасної дійсності.

Своїм вченням Г. Сковорода заперечував багатство, боровся зі спокусами, які воно несе людині. Його ідеалом було багатство духу, чистота серця, душевний супокій, цільна й не розбещена мерзотами «світу» людина. Сковорода став обличителем конкретних явищ тогочасного життя, і метою його критики було не врятування душі, а досягнення людиною щастя й душевного супокою на землі, виховання чесної і сильної людської особистості, не засліпленої жадобою до наживи, до блиску золота, до слави. Сковорода добре знав «світ». Жив він і при царському дворі, і в панських хоромах, і в монастирських келіях, і скрізь бачив одне: і вищий світ, і панські двори - це «порода шулік», «кубло обманів і злочинів». Йому глибоко ненависні ті, які «живуть на землі і ні про що не гадають, окрім збагатитися, наїстися, напитися, одягтись». Духовне багатство, супокій душі, улюблену працю Сковорода підносив понад усе, щастя простої людини ставив вище від царського вінця. Філософ був позбавлений царистських ілюзій, таких всевладних у його час, він не вагаючись заявляв: «Я не високо шаную і не поважаю не тільки таких царів, яким був Ірод, але навіть і хороших царів». Він приходить до цілковитого заперечення монархізму та абсолютизму, на історичному досвіді своєї вітчизни переконався, що: «Нине - скипетр и булава, Утро вставши - худа слава».

Критика Г. Сковородою «світу» велася ним у морально-етичному плані, без виразного соціального забарвлення. Проте не слід недооцінювати її суспільного ефекту. Феномен Сковороди як народного філософа розпочався саме з таких його, може, соціально й не радикальних, зате зрозумілих і прийнятих у народі оцінок і міркувань. Моральна філософія Сковороди суголосна народному світогляду, морально-етичним нормам простого народу. Зовсім несправедливо буде приписувати Г. Сковороді лише пасивний протест проти існуючого ладу, проповідь смирення і задоволення своєю роллю в театрі життя. У нього прориваються й більш активні заклики до боротьби зі "світом" за зміну й перетворення життя. Так сприймається його афоризм: "З світом, поки живеш, треба боротися". "Пам'ятай, що наше життя - це безперервна боротьба", - писав він М. Ковалинському. Навіть у назвах і внутрішньому змісті його філософських трактатів ("Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим", "Суперечка біса з Варсавою") нуртує поняття боротьби, котре треба розуміти не лише як алегоричну боротьбу двох начал в душі людини, одне з яких відкриває шлях до Царства Небесного, а друге - до пекла вічного, а й як боротьбу з "світом", з цілком реальними явищами тогочасної дійсності.

Активна критика існуючого ладу велася Сковородою з позицій здорового, тверезого народного погляду на життя. Він ніколи не зневірявся в боротьбі, навіть зазнаючи невдач, творив свої обличенія, був великим життєлюбом, свято вірив у те, що "ми сотворимо краще світло. Створимо день веселіший", мріяв про Торню Республіку", де всі люди стануть рівними й щасливими. Який це буде світ, що треба для того, щоб його створити, - він не знав, як не знав цього й народ. Сковорода був виразником соціальне-утопічних поглядів і мрій народу, насамперед селянства.

Сковорода вважав, що сили для боротьби зі злом є у самій людині, вони дані їй природою, треба їх тільки виявити, пізнати себе, знайти свою "споріднену" працю і жити у повній гармонії з природою і з навколишнім середовищем. Бо тільки "споріднена" праця може зробити "потрібне нетрудним, а трудне - непотрібним". Цей суспільний ідеал філософа був утопічним, не враховував того, що людина не може бути вільною від суспільства, в якому живе і яке змушує її до зовсім іншої, "неспорідненої" праці. Самопізнання, за Сковородою, мало бути універсальним засобом морального вдосконалення суспільства, одним із шляхів досягнення людиною повного щастя. Тут бачимо сприйняття Сковородою вчення гуманістів і просвітителів про силу людського розуму та неминучість перемоги загальної справедливості і добра. Освіту і навчання він вважав засобом для досягнення людської досконалості і чи не єдиним шляхом до справедливого суспільства.

Г. Сковорода був не громадянином світу, як це трактується в окремих працях, а сином поневоленої України, з якою ділив і свою особисту недолю убогого, невлаштованого мандрівного вчителя, що міг у будь-який час стати кріпаком, позбавленим тієї мізерної вольності, яку він мав і яку пильно оберігав. Поняття батьківщини у нього було дещо відмінним від загальновизнаного, бо про державність України в його час говорилося хіба що пошепки. М. Ковалинський звернув увагу на те, що Г. Сковорода називав матір'ю Малоросію, де він народився, тобто історичні землі України, - Полтавщину, Київщину і Чернігівщину, але перевагу віддавав Україні - Слобожанщині, називаючи її тіткою, і на цій землі прожив другу половину свого життя. Вбачати в цьому роздвоєність Сковороди у ставленні до України нема підстав. Український етнос, його історичну традицію, культуру і мову він розумів і сприймав як одне ціле.

Про брак національної традиції у творчості Г. Сковороди стверджувати також нема підстав, усією своєю діяльністю філософ був закоріненим у національний ґрунт.

Так, він багато писав про загальнолюдські вартості, не надаючи їм українського національного колориту, та це зовсім: не значить, що він філософ позанаціональний. Якраз навпаки, за ним усталилося визначення народного мандрівного філософа, що найбільше вписує його в український культурно-національний контекст XVIII ст. Всенародне визнання протягом ось уже понад двох сторіч могло прийти тільки до справді національного мислителя. Це помітив ще М. Костомаров, який у 1861 р. дав гостру відповідь великоросійській шовіністичній критиці Г. Сковороди в особі В. Крестовського: "Небагато можна вказати таких народних осіб, як то був Сковорода та яких пам'ятає і поважає народ. На всьому обширі від Острогозька (на Воронежчині) до Києва, в багатьох будинках висять його портрети; всякий письменний українець знає про нього: ім'я його відоме між масами темного люду; його мандрівницьке життя є змістом оповідань і анекдотів; по деяких місцях нащадки, від батьків і дідів, знають про місця, що він відвідував, де любив перебувати, й указують на них з пошаною; приязнь Сковороди до деяких його сучасників становить родинні гордощі онуків; мандрівні співці засвоїли його пісні; на храмовому святі, на торговиську часто-густо можна натрапити натовп народу, що оточує групу цих рапсодів і з сльозами чулого зворушення слухає "Всякому городу нрав і права...". Як проповідник правди і добра Сковорода став народним ідеалом мудреця. Можливо, тепер уже треба відрізняти Сковороду дійсного від Сковороди ідеального, народного; та нема сумніву, що останній образ виник із першого" Костомаров П. Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в "Русском слове". // Основа. - 1861. - VII. - С. 17-178..

У притчі "Убогий Жайворонок" є вставна новела про Астраю "Божу діву - істину", яка "прийшла до нас в Україну", бо чула, що тут "царствує благочестя і дружба". Проживши якийсь час серед добрих людей, богиня істини знову "переселилася в небесні обителі". Цей алегоричний сюжет можна проектувати на живу дійсність, коли в Україні під час її державних змагань панувала правда й істина, витіснені згодом брутальною імперською силою. Доля України, у якій поширилася "вражда", не була байдужою Г. Сковороді, він мріяв бачити, щоб тут процвітала дружба і згинула ворожнеча.

Сковорода визнавав рівними всі народи і всі релігії світу. Рівними перед Богом і рівними у вияві своєї боротьби із силами зла за особисту свободу і за визнання Бога як вищої сили, що спрямовує людину на перемогу злої волі. У протистоянні сил світла і темряви нема місця для національного елементу, проте у змісті, яким філософ наповнив своє розуміння "світу", виразно проглядається свій, український контекст другої половини XVIII ст., а отже, і той національний елемент, який на перший погляд ніби відсутній у Сковороди. Особиста фізична і духовна свобода була провідною зорею концептуальності його філософської системи.

Сковорода - прихильник особистої свободи, його втеча від світу, автоепітафія "світ ловив мене, та не спіймав" є одним із засобів не лише особистого, а й національного самозбереження, бо тільки через своє, національне, можна осягнути загальнолюдське. У Сковороди ніде не знаходимо заперечення національної традиції чи у будь-якій формі висловленої байдужості до неї. Він належав до української інтелектуальної еліти свого часу, яка сприймала розуміння нації більше у політико-територіальному аспекті, хоч віддавала належне і етнокультурній, глибинній основі української національної ментальності. Друга половина XVIII ст. була для України часом повної втрати свободи - політичної, економічної і духовної, тому й зрозуміло, що глибинні відгомони цієї трагедії народу пронизують усю творчість Г. Сковороди.

Справжнім покликанням Г. Сковороди була педагогічна діяльність. Праця домашнім учителем, викладання у Переяславському і Харківському колегіумах залишили глибокий слід у його житті і творчості. Із свідчень сучасників знаємо, що студенти любили Г. Сковороду, охоче слухали його лекції. У своїх учнів він виховував любов до вітчизни, повагу до народу, чесність, працелюбність, зневагу до життєвих спокус, багатства, чинів, ввічливість, вдячність батькам, учителем і благодійникам, розвивав у них природні нахили, не нав'язував їм того, до чого вони не мали здібностей. Ідеальним зразком роботи вихователя може бути його дружба і приязнь зі своїми учнями В. Томарою і М. Ковалинським.

На освіту Г. Сковорода дивився як на засіб виховання всього народу. Мандруючи по Україні, перебуваючи весь час серед простолюду, він заслужив собі славу народного вчителя. Джерелом педагогічних поглядів Г. Сковороди були традиції народної педагогіки, народна мудрість, народні погляди на освіту і виховання. Народна етнопедагогіка вплинула на головну педагогічну ідею Сковороди - трудове виховання за принципом "спорідненості". Виховання людини праці, чесної особистості, що трудиться згідно зі своїми природними нахилами, пронизує всю педагогічну систему Сковороди, викладену у притчах "Вдячний Еродій" та "Убогий Жайворонок". Сковорода - прихильник народного виховання. Він не визнавав великосвітського виховання, коли доступ до науки мають тільки багаті. За його твердим переконанням, "виховання й убогим потрібне". Вчити людину треба тому, до чого у неї природний нахил, що для неї передбачила "блаженная натура": "Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце і мати від того задоволення, але не сову". Якщо хтось хоче вчити не по природі, хай пам'ятає прислів'я: "Вовка в плуг, а він в луг". Йдучи за народними поглядами на виховання, Сковорода на першому місці ставить роль батьків у вихованні дітей. Якщо батьки не виконують своїх обов'язків перед дітьми, то стають винуватцями всіх їхніх бід.

Сковорода був прихильником загальної освіти для всіх станів суспільства, виступав проти схоластичного навчання, заперечував і висміював "мавпяче" великопанське виховання з його "шлунковою і череватою" філософією. Педагогічні ідеї Г. Сковороди з їх вимогами загальної і доступної для всіх освіти, думками про трудове виховання знайшли подальший розвиток в українській педагогічній думці XIX-XX ст.

В історію української літератури Г. Сковорода ввійшов як письменник-байкар і поет, перший український лірик. Його літературна творчість невід'ємна від усієї його філософської і педагогічної спадщини. У художній формі пісні і байки доповнювали й поглиблювали його вчення, надавали йому більш доступної й популярної форми.

У 1769-1774 рр. Г. Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські". Перші 15 байок написано "у сьомий десяток нинішнього століття", ймовірно, у 1769 р., після залишення роботи у Харківському колегіумі, коли автор усамітнювався на хуторах і в селах біля Харкова. Решту завершено у 1774 р. в селі Бабаях. Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети.

Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин - основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Тулуб вихваляється перед Головою своїм дорогим одягом, докоряючи їй, що на неї не переходить і десята частина того "багатства". Ця "фабулка" присвячена тим "дурням", "хто честь свою поклав на самій пишноті" ("Голова і Тулуб"), Кабан обурюється тим, що Олениця назвала його "паном Кабаном", не знаючи, що він "почесно названий Бараном", а його рід походить від "благородних бобрів" і носить він "здерту з вівці шкуру" ("Олениця і Кабан"). Нерозумна баба купує горщик, судячи про нього з зовнішнього вигляду, а не з його якостей, "чисто дзвенить". "Пан радник" і "поважний дурень" Шершень вважає Бджолу глупою, бо її праця "людям корисна". Бджола гідно відповідає, що "до цього ми народжені і будемо такі, поки не помремо" ("Бджола і Шершень").

Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик").

Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея природженої праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха".

У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII-XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Традицію Сковороди продовжили українські поети-байкарі XIX ст. П. Гулак-Артемовський, П.Я Білецький-Носенко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, Л. Глібов.

Вершиною літературної творчості Г. Сковороди є його І поезія, якою він займався з кінця 50-х і до середини 80-х років. В Перші його пісні створені ще в Переяславі у 1757 р. І ЗО оригінальних поетичних творів, написаних у 60-70-х роках, автор десь після 1785 р. об'єднав за жанрово-тематичними ознаками у збірку "Сад божественних пісень". Йому належить ще понад 20 пісень, фабул, епіграм, перекладів і переспівів, що не ввійшли до збірки. Частина з них написана латинською мовою.

Поетичну творчість Г. Сковорода розпочав уже зрілою людиною, сформованим письменником-філософом. У віршах і піснях він висловлював ті ж думки й почуття, що й у філософських творах, опрацьовував переважно теми про щастя людини, її місце в житті, роздумував про її моральні і духовні цінності. Його поетичній творчості властиві значне формально-поетичне і тематичне розмаїття, глибина думки, яскрава барокова образність, символічно-алегоричний поетичний реквізит.

За жанровими ознаками "Сад божественних пісень" можна вважати збіркою духовної лірики. Кожна із "пісень" збірки мала мелодію, складену самим автором. Беручи в основу кожної пісні "зерно" із Святого Письма, Сковорода лише у небагатьох творах дотримувався наперед заданого мотиву, він обробляв тему по-своєму, спирався на літературну і народнопоетичну традиції.

Сковорода - один із перших українських поетів, що звернувся до пейзажної лірики і почав оспівувати красу рідної природи. Його пісні "Весна люба, ах, прийшла!..", "Гей, поля, поля зелені" і "Гей ти, пташко жовтобоко" не втратили і нині свого естетичного значення, за розумінням і принципами художнього відтворення картин природи близькі до нової української поезії.

І в поезії Сковорода залишився філософом - її пронизують роздуми про смисл людського життя, істинне щастя, доброту, чесність, ненависть до тиранії. Вище над усе поет-філософ ставив свободу. Оспівуючи свободу у вірші, він прославив "отця вольності" Богдана Хмельницького, керівника визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.:

Що є свобода? Добро в ній яке є?

Кажуть, неначе воно золотеє?

Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,

Проти свободи воно лиш болото.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Слава навіки буде з тобою,

Вольності отче, Богдане ? герою!

Мотиви вольності, свободи пронизують і інші пісні Сковороди ("Пісня 9-та", "Пісня 12-та"). У 20-й пісні - "Із душею хто ясною" - Сковорода висловив свої бунтарські настрої, антидеспотичні погляди:

Світе! Світе безпорадний!

Вся надія у царях!

Берег, думаєш, безвадний?

Вихор розмете цей прах.

Світові насильства, стяжательства і багатства він протиставляє спокій душі, чесну працю, скромність і мудрість:

Одарив вас Бог ґрунтами,

- це пропасти може, знай.

Жеребок мій з бідняками,

та Бог мудрості дав пай.

(Пісня 24-та).

Віддав Г. Сковорода данину і такому популярному у бароковій поезії жанру, як панегірики, вірші-присвяти, адресуючи їх достойним представникам духовного життя (пісні 24, 26, 27). їх пронизує ідея служіння загальній справі культурного розвитку, підносяться громадянські чесноти адресатів.

Пісні Сковороди пройняті ліризмом, відбивають глибокі переживання поета, його життєрадісний, оптимістичний настрій, боротьбу із "скукою", "печаллю" і "сумом".

Найпопулярнішою піснею Сковороди є його "Пісня 10-та" із "Саду божественних пісень" - "Всякому місту звичай і права". Викривальний пафос цієї пісні, узагальнення "нравів" різного панства, чиновництва, купецтва зробили її одним із кращих творів українського сатирично-гумористичного віршування другої половини XVIII ст. У сконденсованій, афористичній формі Сковорода піддав нищівному осміянню і осудженню різні негативні риси сучасного йому суспільства - чинопочитання, брехню, обман, зажерливість, розкіш, розпусту, гонитву за багатством тощо. Кожний рядок твору, кожний образ несе у собі велике смислове навантаження, за ним криється цілий комплекс тогочасних явищ і фактів. Усім мерзотам "світу" Сковорода протиставив свій ідеал людини, у якої "совість як чистий кришталь", яка керується світлом розуму:

В мене турботи лише одні,

Щоб безрозумне не вмерти мені…

Пісня "Всякому місту звичай і права" стала народною, була в активному репертуарі лірників і кобзарів XIX ст. Як "псальма" Сковороди, вона зазнала в усному народному побутуванні певного шліфування, текстових змін і доповнень, її популяризації сприяло й те, що у переробці І. Котляревського вона ввійшла до "Наталки Полтавки".

Із сатиричною "Піснею 10-ю" перегукується і "Пісня 9-та". Свій смисл усяка голова трима", в якій автор висловлює байдужість до буденної життєвої суєти, проголошує любов до "вольності", утверджуючи цим свою "безпечальну препросту путь".

Одним із наскрізних мотивів поезії Г. Сковороди є мотив самотності, печалі, суму, "тоски" і "скуки", що гризуть його, мов іржа сталь, і супроводжують усе життя. Ця передромантична настроєність поезії характерна також і для романсової лірики XVIII ст., вона передавала тривогу і душевний неспокій у суспільстві. Суголосна вона і його філософській концепції людини, незалежної від "світу" у своїх вчинках і переконаннях. У цілому ж поезія Г. Сковороди є доповненням до його філософських трактатів і діалогів, у поетичній формі розвиває ті ж думки й погляди, що обговорювалися у філософських творах.

Г. Сковорода продовжував традиції українського силабічного віршування кінця XVI - першої половини XVIII ст. Більшість його поезій написано силабічним віршованим рядком. Та водночас він є і поетом-новатором. Як дослідив Д. Чижевський, Сковорода виступив реформатором силабічного віршування, майстром форми вірша, пильно працював над римою, ввівши в українське віршування чоловічу риму нарівні І з жіночою, зрівняв у правах неповну риму, ритмізував і тонізував силабічний віршований рядок 2. Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силабо-тонічне віршування, засноване на народнопоетичній основі. Кращі його поезії, що ввібрали досягнення народної лірики і сатирично-гумористичного віршування XVIII ст., ще за життя поета стали народними піснями, ввійшли до репертуару народних співців - кобзарів і лірників, зазнали народних переробок. Саме поетичні твори Сковороди поряд із широким потоком бурлескно-травестійного, сатирично-гумористичного віршування другої половини XVIII ст. і народної словесності створили передумови для появи "Енеїди". Котляревського - першого твору нової української літератури.

Сковорода був прихильником простої мови, вважав, що саме простою, зрозумілою, афористичною мовою можна найкраще пояснити і передати істину. Проте він віддавав належне і "фігурним висловам", мові метафор і алегорій, яка сприяє збагненню й витлумаченню всіх таїн істини. Барокова антитетика - протиставлення небесного - земному, високого низькому, красивого - потворному, добра - злу, життя - смерті, світла - тіні - одна з найхарактерніших ознак його барокового стилю і вислову.

Образи-символи Г. Сковороди - примітна ознака його художнього мислення. Образами-символами філософ пояснював невидиму натуру, тобто існування Бога, Істини. Кожний такий образ заховує у собі таємницю, яку треба розгадати і збагнути. Всі його твори орнаментовані емоційно наснаженими, експресивними образами-символами, властивими саме стилю бароко. Навіть за назвами трактатів криється цілий комплекс символів та алегорій. Ускладнена емблематика і алегоризм дещо утруднюють сприйняття творів Сковороди, для їх повного і глибинного розуміння потрібна певна філологічна й філософська підготовка.

Синонімічне багатство мови Г. Сковороди, вправне користування всіма засобами красномовства, перехід на ритмічну прозу, вживання у прозових текстах асонансів і рим - усе це засвідчує як риторичну освіту філософа, так і емоційний поетичний склад його творчого світовідчування і світобачення.

Учень і перший біограф філософа М. Ковалинський стверджував, що Сковорода над усе любив свою рідну мову. Нема сумніву, що, живучи серед народу, спілкуючись з простими людьми, навчаючи їх, він користувався живою народною розмовною мовою. Проте писав він мовою вченою, книжною. Фактично його мова - це суміш давньоукраїнської, церковнослов'янської і російської мов, яка в той час вживалася в Україні, себто на території "тітки" Слобожанщини, на останньому етапі існування староукраїнської літературної мови.

Мова творів Г. Сковороди в цілому не однорідна. Ближче до народної основи, до живої розмовної народної мови стоїть він у своїй поетичній творчості, у байках, і найменше народна стихія позначилася на його філософських трактатах. Питання мови, таким чином, не є визначальним для розуміння й оцінки творчості Сковороди. Мовна строкатість не применшує його значення як українського письменника.

Г. Сковорода знав про існуючу в той час у філологічній науці теорію трьох стилів, яка виразно формулювалася у шкільних поетиках і риториках. З певними застереженнями її можна пристосувати і до творів Сковороди. Письменник свідомо писав окремі свої твори народною мовою, говорив, що існує "простеє наречіе", "малороссійское наречіе", та не ставив своїм завданням диференціювати ці наріччя. Супроводжуючи свій переклад трактату Ціцерона "Про старість" листом до С.І. Тев'яшова, він застерігав, що перетолкував цю книжечку "тутешньою мовою". Далася взнаки і особиста мовна практика: навчання у напіврусифікованій Києво-Могилянській академії, перебування в Петербурзі і праця в російській місії в Угорщині, тривале проживання на землях українсько-російського пограниччя, обертання в колі зрусифікованого дворянства і вищого духовенства. Все це сприяло виробленню мовного дуалізму у Сковороди, його тяжінню до більш виробленої на той час російської наукової мови. Влучно підмітив Т. Шевченко, що Г. Сковорода, як і шотландець Р. Берне, міг був стати народним і великим поетом, "якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина".

Своєю творчістю і мовною практикою Сковорода завершив старий період розвитку української літературної мови. Ще за його життя стара мова і давнє письменство занепали. Новими шляхами пішли молодші сучасники і наступники Сковороди - Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко та ін.