Поширення європейських ідей Просвітництва на Україні

Дипломна робота

Поширення європейських ідей Просвітництва на Україні

Зміст

Вступ

Розділ I. Західноєвропейські ідеї Просвітництва

Розділ II. Європейське Просвітництво в Україні як культурний феномен

§ 1. Просвітницька філософія в Україні у XVIII ст.

§ 2. Філософська система Г.С. Сковороди

§ 3. Освіта в Україні доби Просвітництва

§ 4. Література та історична думка

§ 5. Театральне та музичне мистецтво

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність даної теми полягає в тому, що ця проблема не знайшла окремого відображення в сучасній історичній науці у комплексному плані під кутом зору нової методології, що дає нам можливість сьогодні об'єктивно та неупереджено проаналізувати з наукової точки зору вплив та поширення ідей Просвітництва в Україні. В контексті задекларованої мети вступу України до Європейського Союзу та прилучення її до найкращих здобутків європейської культури звернення до історичного досвіду взаємовпливу української та європейської культур набуває вагомого значення для розуміння особливостей здійснення цієї мети.

Під Просвітництвом прийнято розуміти загальноєвропейський ідейний рух, спрямований проти закостенілих форм суспільного, культурного та духовного життя. Особливістю Просвітництва є перенесення акценту зі сфери пізнання і дослідження природи, що було характерним для попередньої доби Раціоналізму, на соціальні, політичні, економічні, правові, релігійні, духовні інтереси людей.

Термін «просвітництво» вперше використав у Франції Вольтер, у Німеччині - Й.-Г. Гердер, але остаточно він був закріплений після виходу статті І. Канта «Що таке Просвітництво» (1784 p.). Кант визначив Просвітництво як «вихід людини із стану власного неповноліття». Основна мета Просвітництва за Кантом - вільне використання людського розуму для прогресивного перетворення суспільства.

У зв'язку з формуванням буржуазних відносин, нового світосприймання і пов'язаних із ними демократичних тенденцій у суспільно-політичній сфері просвітницький рух зародився в найбільш розвинених країнах Західної Європи, а згодом поширився і по всій її території. Тому просвітництво зазвичай є ідеологією буржуазії, що прийшла на зміну феодальному дворянству. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 257.

В Україні вже на початку XVIII ст. помітно, що відбувається досить значний вплив з боку представників європейського Просвітництва і поширюються їх основні ідеї, зокрема ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Але кожен народ відзначається національними особливостями розвитку просвітницької ідеології та філософії, і український тому не виняток. Своєрідність українського Просвітництва полягає в тому, що тут ще не було середнього класу - носія просвітницьких ідей в Європі, тому українські просвітники - це ліберально-різночинна інтелігенція, об'єднана вірою у перетворюючу силу освіти, яка, критикуючи існуючий суспільний лад, вимагала пом'якшення експлуатації селян, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства тощо. Зарва В. «От человека сие невозможно». Відображення західноєвропейського Просвітництва в українській філософії та естетиці XVIII ст.//Українська мова та літертура.-2003.-№ 38.-С. 8.

Об'єктом дослідження є ідеї та погляди західноєвропейських та українських просвітників. Предметом розгляду є процес поширення та трансформації європейських ідей Просвітництва на теренах України. Мета моєї роботи - проаналізувати процес поширення європейського Просвітництва та його впливу на суспільно-політичну та культурну думку України. Для цього я поставив завдання: 1) розглянути основні західноєвропейські філософські школи та напрями художньої культури доби Просвітництва; 2) з'ясувати вплив західноєвропейських ідей Просвітництва та їх відображення в українській філософії; 3) проаналізувати стан освіти та історичної думки в Україні у XVIII ст.; 4) освітити українську художню культуру доби Просвітництва.

Епоха Просвітництва - це приблизно друга половина XVII - XVIII ст., хоча в Україні її межі: XVIII ст. - перша чверть XIX ст. Початком цієї доби вважається поява роботи англійського філософа Джона Локка «Дослід про людський розум» (1691), де важливим питанням є конфлікт розуму і віри. Зарва В. «Думки правлять світом». Особливості Просвітництва як культурного явища//Українська мова і літертура.-2003.-№ 34.-С. 15.

Методологію курсової роботи складають методи проблемного викладення матеріалу, науковості, історизму, аналізу, загальнонаукові методи.

Історіографія. У ході курсового дослідження була використана різноманітна література. Її аналіз дозволяє всебічно і ретельно підійти до вивчення впливу європейських ідей Просвітництва на суспільно-філософську та культурно-духовну сферу життя українського народу. Можна підкреслити, що проблема поширення просвітницьких ідей Західної Європи як у радянські часи, так і на сучасному етапі не знайшла належного відображення в спеціальній літературі.

Радянськими істориками дана проблема фактично не вивчалася. Безпосередній інтерес викликає праця З. Хижняка «Києво-Могилянська Академія». Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981. В ній на багатому фактичному матеріалі висвітлюється роль Києво-Могилянської Академії як головного просвітницького центру України ХVІІІ ст., проаналізований внесок вихованців Академії в поширення освіти та науки в Україні, досліджена структура та організація навчального процесу.

Епоха Просвітництва як цілісний соціально-культурний феномен стала об'єктом детального вивчення у працях сучасних вітчизняних культурологів, філософів, істориків. Комплекс культурологічної літератури складають такі відомі праці, як «Історія світової культури» за редакцією Л.Г. Левчука; Історія світової культури: Навч. посіб./Керівник авт. кол. Л.Г. Левчук. - К.: Либідь, 1999. «Лекції з історії світової та вітчизняної культури» за редакцією А. Яртися та В. Мельника; Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посіб./За ред. А. Яртися та В. Мельника. - Львів: Світ, 2005. «Українська та зарубіжна культура» за редакцією М. Заковича; Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/За ред. М.Заковича. - К.: Знання, КОО, 2001. «Історія світової та української культури», авторами якої є Греченко В.А. та Чорний І.В.; Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закладів освіти.-К.: Літера, 2000. «Історія української та зарубіжної культури» за редакцією С.М. Клапчука та В.Ф. Остафійчука; Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб./За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука.-К.:Вища школа, Т-во «Знання», КОО, 1999. «Мировая художественная культура» за редакцією Б.А. Еренгросс. Мировая художественная культура: Учеб. пособ./Кол. авт. Б.А. Эренгросс, В.Р. Арсеньев, Н.Н. Воробьёв и др.;Под ред. Б.А. Эренгросс.-М.:Высшая школа, 2001. В цих працях проаналізовані погляди Вольтера, Дідро, Руссо, характерні риси англійського, французького та німецького Просвітництва, основних літературних напрямків, зокрема, романтизму, реалізму, класицизму.

Загальнофілософські питання, які знайшли своє відображення в ході курсового дослідження, подані в працях І.В. Огородника та В.В.Огородника «Історія філософської думки в Україні»; Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лекцій: Навч. посіб.-К.: Вища школа, Т-во Знання КОО, 1999. І.В. Огородника, М.Ю. Русина «Українська філософія в іменах»; Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посіб. /За ред. М.Ф. Тарасенка.-К.: Либідь, 1997. бібліографічному довіднику «Філософська думка в Україні». Філософська думка в Україні: Бібліографічний словник/Авт. кол.: В.С. Горський, М.Л. Ткачук, В.М. Нічик та ін.-К.: Універс. вид-во «Пульсари», 2002. Аналіз цих досліджень дозволяє нам більш конкретно та глибоко вивчити філософські погляди Ф. Прокоповича, Я. Козельського, М. Козачинського, П. Лодія, Г. Сковороди та ін., які є яскравими представниками українського Просвітництва.

Монументальним та спеціальним сучасним дослідженням, яке постає як підсумкова історико-культурологічна праця, є третій том «Історії української культури». Історія української культури: В 5 Т. - Т. 3. - К.: Наукова думка, 2003. Поставлені в праці проблеми аналізуються на багатому фактичному матеріалі, в ньому комплексно та цілісно охоплюються основні віхи історії філософії, літератури, історичної та політичної думки, архітектури, живопису, музики, театру другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст. Автори цього дослідження торкаються питань, пов'язаних із специфічним сприйняттям на українському ґрунті європейських ідей Просвітництва.

Заслуговують на увагу і наукові статті щодо даної проблеми. Так, В. Зарва в своїх статтях «Думки правлять світом». Особливості Просвітництва як культурного явища» Зарва В. «Думки правлять світом». Особливості Просвітництва як культурного явища//Українська мова і літертура.-2003.-№ 34. та «От человека сие невозможно». Відображення західноєвропейського Просвітництва в українській філософії та естетиці XVIII ст.» Зарва В. «От человека сие невозможно». Відображення західноєвропейського Просвітництва в українській філософії та естетиці XVIII ст.//Українська мова та літертура.-2003.-№ 38. досліджує суспільне, культурне, політичне та духовне значення феномену Просвітництва. Слід звернути увагу на деякі висновки, зроблені автором, зокрема про своєрідність відображення європейських просвітницьких ідей в Україні.

Найбільший внесок в поширення просвітницьких ідей зробили Феофан Прокопович, роль якого висвітлена в статті В. Матяха «Феофан Прокопович» Матях В.М. Феофан Прокопович//Історія України.-1998.-№ 13. та Григорій Сковорода, аналізу просвітницької філософії якого присвячена стаття І.Г. Мірчука «Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)». Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40. Цікавою є стаття Л. Мельника, в якій розповідається про вплив ідей Просвітництва та Французької революції на Україні в кінці ХVІІІ ст. Мельник Л. Вплив ідей Просвітництва та Французької революції на Україні (кін. XVIII ст.)//Історія України.-2001.-№ 18.

Використана література дозволяє глибше та конкретніше проаналізувати процес трансформації європейських просвітницьких ідей в Україні та його відображення в історико-філософській спадщині та художній культурі.

Структура курсової роботи.

Курсова робота складається з вступу, двох розділів та висновків.

У першому розділі йдеться про яскравих представників західноєвропейського Просвітництва Англії, Франції та Німеччини, їх основні просвітницькі ідеї та погляди. Також тут розповідається про основні художні напрями (рококо, просвітницький класицизм, сентименталізм, просвітницький реалізм, німецький романтизм,), що існували в цю епоху і в яких досить повно відобразилися просвітницькі ідеї.

Другий розділ розкриває філософську думку України тогочасної епохи, розповідає про загальну характеристику української філософії, основні ідеї та погляди ранньопросвітницьких та просвітницьких філософів, зокрема Г.С. Сковороди. Також тут викладені відомості про стан та основні досягнення в сфері освіти, літератури, історичної думки та художньої культури.

Розділ I. Західноєвропейські ідеї Просвітництва

Відповідно до становлення у Західній Європі промислової цивілізації, ідеї Просвітництва отримали розвиток спочатку в Англії, з другої половини XVII ст. у Франції, а відтак і в інших країнах. Специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн у добу Просвітництва, художні традиції, що склалися у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали особливості та відмінності.

Носіям ідеології Просвітництва було притаманне схиляння перед розумом, віра в його безмежні можливості й перетворювальну силу. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася ідея перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності, що випливали, на їхню думку, з самої природи, невід'ємних «природних прав» людини. В концепції «природного права» просвітники обґрунтували основні принципи цивілізованого життя особистості, нації: право на гідне людини життя, свободу і власність. Відстоюючи ці принципи, Просвітництво поклало в Європі початок формуванню громадянського демократичного суспільства. Історія світової культури. - К., 1999.- С. 302.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітники вважали поширення передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Великого значення просвітники надавали вихованню й самовихованню людини, вбачаючи в цьому універсальний засіб удосконалення суспільства. Там само. - С. 303.

В умовах розвитку науки, основу якої раніше становило раціональне світобачення, дослідність та експериментизм, механіко-математичні знання починають поступатися місцем дослідним й описовим наукам: фізиці, хімії, біології, географії та ін. XVIII ст. ознаменоване новими науковими відкриттями, які здійснили: великий філософ і математик І. Кант (1724-1804 pp.), природодослідники П.-С. Лаплас (1749-1827 pp.), П.-Л. Мопертюї (1698-1759 pp.), Ж.-Л. Бюффон (1707-1788 pp.), А-Л. Лавуазьє (1743-1794 pp.), К.-Л. Бертолле (1748-1822 pp.), Н. Леблан (1742-1806 pp.) - у галузі хімії. Натуралісти Д. Геттон (1726-1797 pp.) і К. Лінней (1744-1829 pp.) започаткували систематизацію явищ й утворень природи. Ж.-Б. Ламарк (1744-1829 pp.) розробили основи еволюційного вчення. Українська та зарубіжна культура. - К., 2001. - С. 218-219.

У цей період надзвичайно зміцнів соціальний статус філософії, набули великого поширення філософські знання. Філософія Просвітництва стала новим типом філософії передусім тому, що почала слугувати для виразу нагальних суспільно-історичних та політичних потреб, передових ідей та нести величезний перетворювальний потенціал. У добу Просвітництва значно зріс обсяг філософської літератури, збільшилася кількість людей, які займалися філософією, кількість публікованих філософських праць. Філософія стала настільки популярною, що навіть твори художньої літератури і мистецтва були здебільшого насичені глибоким філософським змістом і містили суспільно значущу ідею.

Звісно ж, панівною філософською ідеєю культури ще з кінця XVII ст. став розум. Філософи-раціоналісти були переконані, що природа упорядкована "розумно", тому може бути пізнана раціоналістичними засобами. Водночас заперечувалися інші "знаряддя" пізнання світу, зокрема, релігійний досвід, традиційна мудрість. На думку просвітників, необхідно допомогти людям зрозуміти істину і перебудувати суспільство відповідно до людської природи. З погляду просвітників, розумною проголошується відповідність між індивідуальною й суспільною природою, між власними та суспільними потребами. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 258-259.

Як було зазначено вище просвітницькі ідеї у філософії вперше з'явилися в Англії. Англійських філософів і діячів Просвітництва передусім цікавили питання про співвідношення знання та релігійної віри, ставлення наукового світогляду до надприродних подій та явищ, описаних у Священному Писанні. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина англійських просвітників переосмислювала її в контексті деїзму з його провідною тезою "Закон природи є закон Божий", їх цікавили також проблеми моралі, виховання, політичного устрою суспільства тощо.

На розвиток англійського Просвітництва великий вплив мала філософія Дж. Локка (1632 - 1704 pp.). У філософській праці "Дослід про людський розум" він доводив, що весь духовний світ людини, почуття, поняття, наукові та морально-етичні ідеї є продуктом її досвіду, основу якого становить чуттєве споглядання об'єктивної дійсності. До досвіду ("від народження") людська душа, на думку Дж. Локка, схожа на "чисту дошку", і лише у процесі чуттєвого споглядання та роботи мислення людина набуває певних знань про зовнішній світ. Дж. Локк в політичній діяльності брав активну участь як прихильник буржуазної конституційної монархії. До невід'ємних прав людини філософ відносив право на життя, свободу і власність. Касянович Г.П. Філософія. - Львів, 2005.-С. 55-56.

З-поміж англійських просвітників були достатньо популярними погляди А.Е.К. Шефтсбері (1671 - 1713 pp.). Виступаючи як філософ-мораліст, вчений обґрунтував ідеал гармонійно розвиненої особи - калакагатоса XVIII ст. Це - людина, наділена різноманітними чеснотами і здібностями, котра стверджує у житті єдність істини, добра і краси. Шефтсбері вважав, що моральність - вроджена якість людини, яка не залежить від віри в Бога і зовнішніх впливів, а критерій доброчесності - співдія загальному благу («Дослідження про доброчесність, або Заслугу», «Моралісти»). Шефстбері дотримувався позицій деїзму, різко виступав проти релігійного фанатизму. Історія світової культури. - К., 1999.-С. 306.

Представником англійської філософії доби Просвітництва був Д. Юм (1711 - 1776 pp.) - філософ, економіст, історик, засновник новоєвропейського агностицизму. У філософських поглядах Юм виступав з позиції скептицизму. Сумніваючись у достовірності людських знань про світ, Юм визнавав бездоказовим існування Бога і душі як духовної субстанції. Заперечуючи церковні догми, критикуючи релігійну мораль і нетерпимість, Юм виступав за створення природної релігії ("Трактат про людську природу", "Досліди моральні й політичні"). Шевнюк О.Л. Культурологія. - К., 2004.-С. 249.

Англійська філософія відкрила шлях до розвитку філософської та суспільно-політичної думки французьких просвітників. Найяскравішими мислителями і діячами Просвітництва були Ж. Мельє (1664-1729 pp.), М.Ф. Вольтер (1694-1778 pp.), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 pp.), А. Дулгю (1713-1784 pp.), Ш.-Л. Монтеск'є (1689- 1755 pp.), К.-А. Гельвецій (1715-1771 pp.), Ж.-О. Ламетрі (1709-1751 pp.), П.-А. Гольбах (1723-1789 pp.), Е.-Б. Кондільяк (1715-1780 pp.), Ж.-Л. Д'Аламбер (1717-1783 pp.).

Своєрідним символом французького Просвітництва стали творча діяльність, активна суспільно-політична позиція М.Ф. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо й Д. Дідро. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 259.

Ф.М. Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер, увійшов у історію культури як один з найвидатніших мислителів і письменників Франції, фізик і психолог, полеміст і сатирик. Він одним з перших спрямував вістря свого таланту проти засилля церкви, невігластва й свавілля правителів, кріпацтва і феодальних порядків, виступав за просвічену монархію та вільний розвиток кожного.

У філософії Вольтер виступав з позиції деїзму і матеріалізму. Він досліджував природу релігійної віри і знання, цікавився питаннями психології й етики, прагнув пізнати закономірності розвитку історії людства, пропагував натурфілософію Ньютона й емпіричні погляди Локка в психології («Філософські листи», «Основи філософії Ньютона»). Чимало передових думок Вольтера відбились в ідеології Великої французької революції.

Що цікаво, Вольтер як найнебезпечніший супротивник католицької церкви й клерикалізму відкидав атеїзм, що загрожував суспільному порядку, ґрунтованому на приватній власності. Релігію ж він вважав корисною для морального виховання молоді. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 260-261.

Значення Ж.-Ж. Руссо в історії Просвітництва полягає в тих ідеях, які він висунув як філософ, політик, психолог і педагог. Політичним радикалізмом Руссо сприяв перемозі буржуазії у революції. В працях «Міркування про походження й причини нерівності між людьми», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» Руссо виступає проти соціальної нерівності та деспотизму, заперечує будь-яке насильство над природою й особистістю, обґрунтовує право народу на боротьбу проти монархії.

Ж.-Ж. Руссо відомий як багатоплановий філософ вважав, що естетичне підпорядковується етичному, що «прекрасне» і «доброчесне» завжди зв'язані між собою, але найвищим критерієм у питаннях мистецтва є доброчесність. Руссо суворо критикував сучасне йому мистецтво як частину порочної, розбещеної цивілізації, він ставив природу вище мистецтва. Там само. - С. 261.

Чимало важливих, цікавих думок і положень, висловлених Руссо, стосуються суті та змісту не лише природних і суспільних процесів, їх впливу на людину, а також проблем моралі, виховання й освіти. Так, в своєму педагогічному романі «Еміль, або Про виховання» він заперечував уявлення про хороший смак як про думку освіченої меншості. Руссо рекомендував Емілю вивчати поезію, читати книги. Але істинні взірці доброго смаку існують не в мистецтві, а в природі: чим далі ми йдемо від природи, тим більше спотворюються наші смаки. Надзвичайно важливою для ідейного життя епохи була «Сповідь» Руссо, в якій показана висока цінність не великої людини, не генія, а неповторної, унікальної особистості. Зарва В. «Думки правлять світом». Особливості Просвітництва як культурного явища//Українська мова і літертура.-2003.-№ 34.-С. 16.

Філософськими та соціальними поглядами прославився Д. Дідро. У своїх знаменитих працях «Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д'Аламбера і Дідро», «Думки про пояснення природи» Дідро висловив ідеї про єдність органічної й неорганічної природи, еволюцію природних форм тощо. Дідро вірив у можливість побудови суспільства, життєвим принципом якого повинні стати природна доброта, самопожертва і безкористя. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 261.

Чимало зробив Дідро і стосовно розвитку естетичної концепції. Він вважав, що мистецтво повинно відігравати вирішальну роль у вихованні народу; художня творчість повинно правдиво відображати життя. На думку Дідро, мистецтво повинно виховувати, бути дидактичним, отримувати глядача, «виражати велике правило життя. Ідеї виховного значення мистецтва проймає визначний твір Дені Дідро «Салони». Цей твір був першою формою критичної літератури з питань мистецтва, яка проголосила підпорядкованість мистецтва моралі. Мировая художественная культура.-М., 2001.-С. 266.

Важлива роль у формуванні нових уявлень і поширенні ідей французького Просвітництва належала виданню багатотомної «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», що вийшла у 1751 - 1783 pp. Засновниками цього видання були Д. Дідро і Ж.-Л. Д'Аламбер. Мета авторів «Енциклопедії» - науковців, митців, військовиків, церковних служителів полягала в тому, щоб не просто зв'язати воєдино існуючі знання, але й спрямувати читачів до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини. Праця, що охопила у 35 томах увесь фонд знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 262. Видання цього твору сприяло тому, що всі європейці стали енциклопедистами.

Також не треба забувати, що особливого значення просвітителі надавали фігурі монарха. Один з відомих французьких просвітителів писав П.-А. Гольбах: «Велінням долі на троні можуть опинитися просвічені, справедливі, мужні, доброчесні монархи, які, пізнавши справжню причину людських бід, намагатимуться вилікувати їх за вказівками мудрості». Так було створено теорію «просвіченої монархії». Просвітителі підтримували зв'язки з європейськими государями, намагаючись схилити їх до прийняття ідей прогресивного розвитку, досягнення загального добробуту, рівності всього населення перед законом. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури.-К., 2000.-С. 203.

Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. В економічно роз'єднаній і політично роздрібненій країні об'єктивні умови для широкомасштабних соціальних перетворень були відсутні. Однак передові діячі німецької культури, що були переважно вихідцями з бюргерського середовища, змогли з великою силою виразити характерний для Просвітництва протест проти феодального гніту, деспотизму, клерикального засилля. Історія світової культури. - К., 1999.- С. 318.

Німецьке Просвітництво вело боротьбу за права людини, філософію, що спирається на розум, прагнуло розв'язати конфлікт між вірою і розумом. Характерна риса німецького Просвітництва - компроміс між знанням і вірою, наукою і релігією. І.Кант (1724-1804 pp.) - основоположник німецької класичної філософії вважав першочерговими завданнями Просвітництва звільнення людей від «опікунства» духовенства, забезпечення вільного користування своїм розумом, без будь-яких перешкод висловлювати погляди в усній або друкованій формі перед найширшою громадською аудиторією. Лише так, на його думку, можна дати дійсне просвітництво людям. Єдиними носіями просвітницького вільнодумства Кант вважав філософів. Кантівська концепція Просвітництва вперше у німецькій філософії чітко виразила і глибоко обґрунтувала антифеодальну й антиабсолютистську суть цього руху. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 262-263.

Важлива роль у розвитку німецького Просвітництва належить видатному поету і мислителю Й.-В. Ґете (1749-1832 pp.), великому поету Й.-Ф. Шіллеру (1759-1805 pp.), філософу і письменнику Й.-Г. Гердеру (1744-1803 pp.), революційним демократам Г. Форстеру (1754-1794 pp.) і К. Шубарту (1739-1791 pp.) та ін. Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Історія світової культури. - К., 1999.- С. 318-319.

На відміну від романтичної, просвітницька ідеологія не обмежується у своєму естетичному прояві (як романтична - тільки в романтизмі як типі художньої творчості), а втілюється в кількох типах художньої свідомості. Художню основу західноєвропейського Просвітництва складає ряд естетичних та літературних напрямів, серед яких виділяють: рококо, просвітницький класицизм (неокласицизм), сентименталізм (руссоїзм), просвітницький реалізм, німецький романтизм (передромантизм). Зарва В. «Думки правлять світом». Особливості Просвітництва як культурного явища//Українська мова і літертура.-2003.-№ 34.-С. 20.

Як відомо, жоден із напрямків, яким була представлена література доби європейського Просвітництва XVIII ст., не став єдиним виразником свого часу і відображав його по-своєму. Спільним для літературних напрямів було прагнення наблизити літературу до життя, залучити її до процесу формування суспільної моралі. Ось чому тогочасне письменство часто мало публіцистичний, пропагандистський характер, декларуючи високі громадянські ідеали, утверджуючи нового позитивного героя, який виражає передові думки й почуття доби. Там само.-С. 21.

У першій половині XVIII ст. виникає стилістичний напрям рококо (старофранц. rосаіlе - черепашка неправильної форми). Стиль рококо сформувався за часів Людовіка XV, коли пішла мода орнаментувати приміщення примхливими візерунками, які нагадували завитки черепашок, і проіснував до 40-х рр. ХVІІІ ст. Легкість, вишуканість форм відзначає мистецтво рококо. Воно побудоване на асиметрії, яка створює відчуття неспокою - грайливе, насмішкувате, дразливе почуття. Сюжети картин і літературних творів рококо були, насамперед, любовними, еротичними; улюблені герої - пастухи та пастушки-німфи, богині, які займаються своїми туалетами. Видатними представниками цього напрямку у живописі були Буше (1703-1770; твори «Венера з Амуром», «Купання Діани", «Туалет Венери»), Ватто (1684-1721; твори «Свято кохання», «Сумнівна пропозиція», «Паломництво на острів Цитру») та Фрагонар (1732-1806; твори «Щасливі можливості гойдалок», «Поцілунок крадькома»), у літературі - Е. Парні (1752-1814; твір «Війна старих та нових богів»), творчість якого пронизує відвертий епатаж та еротика . Мотиви рококо можна зустріти у творах Вольтера («Орлеанська діва»), Дідро («Нескромні скарби»), в музиці великого композитора В. Моцарта («Чарівна флейта»). Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури.-К., 2000.-С. 205.

У 30-40-х рр. XVIII ст. у Франції поряд із рококо набуває популярності нова, зокрема літературна, естетична течія, що отримала назву просвітницький класицизм, або неокласицизм, творцем якого по праву вважається Ф.М. Вольтер (твори «Смерть Цезаря», «Магомет»). Якщо напрям рококо набув своєї популярності в основному серед аристократії «старих поярдків», то ідеї Просвітництва знайшли своє відображення саме у просвітницькому класицизмі. Художники, що працювали в цьому стилі також як і класицисти бачили свій естетичний ідеал у історії та культурі Стародавніх Греції та Риму. Також як і класицизм XVII ст., неокласицизм у образотворчому мистецтві, музиці та літературі заснований на принципах раціоналізму, симетрії, цілеспрямованості, стриманості та суворій відповідності змісту його формі. Треба сказати класицизм XVIII ст. за своєю художньою композицією та методами її створення повністю відповідає класицизму XVII ст. Але порівняно із класицизмом XVII ст. просвітницький класицизм попри використання старої стилістичної форми класицизму за її допомогою відображає вже зовсім інший зміст. Якщо для старого класицизму характерні моральний пафос, громадянська спрямованість, поняття «суспільного обов'язку», розуміння того, що людська свобода та життя повинні бути принесені в жертву в ім'я держави та суспільства, то неокласицизм міняє свої орієнтири та зосереджує свою основну увагу на людині як індивідуальній особистості, яка живе в умовах рівності та «вічної справедливості та має невід'ємні «природні права» (право на гідне людини життя, свободу і власність). Шевнюк О.Л. Культурологія. - К., 2004.- С. 248..

У XVIII ст. класицизм у значно видозміненому вигляді розквітає у Німеччині, де творять Й.-В. Ґете та Ф. Шіллер (так званий Веймарський класицизм, що мав уже виразні ознаки передромантизму), у Росії (М.В. Ломоносов, О.П. Сумароков, Г.Р. Державін, М.М.Херасков), інших країнах Європи, у кожній з яких він набував особливих національних рис і збагачувався стилістикою інших культурних напрямків. Класицизм XVIII ст. розвивається і поступово занепадає переважно в межах Просвітництва. Поряд з класицизмом у XVIII ст. існують та з'являються й інші культурні напрями: рококо, просвітницький реалізм та сентименталізм, німецький романтизм. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури.-К., 2000.-С. 202.

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму, то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму, якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика. Реалізм тяжів до максимальної об'єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у формах самого життя. Багато вчених вважають, що просвітницький реалізм є першим нижчим ступенем реалізму; існувало визначення просвітницького реалізму як «передреалізму». Шевнюк О.Л. Культурологія. - К., 2004.-С. 251 Суть його полягає в зображенні характеру, їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. Книги англійця Ч. Діккенса і француза Оноре де Бальзака простежували формування характеру під впливом певних матеріальних умов життя.

У найбільш довершеному вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі XVIII ст. Його представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя. Для цього англійські письменники створюють особливий жанр соціального роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романі були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д.Дефо, Д. Свіфт, С. Річардсон, Г. Філдінґ. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 264.

Даніель Дефо (1660-1731), використовуючи форму авантюрно-пригодницького роману, створив загальновідомі твори «Робінзон Крузо», «Mолль Флендерс», «Історія полковника Джека». У центрі найзначнішого з них, «Робінзон Крузо», показ людини, яка опинилася на ненаселеному острові. Дефо показує ідеал «природного житгя», яке невдовзі почне пропагувати Руссо.

Таким же невтомним мандрівникові є й герой Джонатана Свіфта (1667-1745) Лемюель Гуллівер. Щоправда, реалізм у книзі про його подорожі є дещо умовним. Проте сучасники Свіфта добре розуміли, кого він має на увазі, адже під цими масками сатирик виводив досить конкретних людей. Разом з тим треба відзначити, що всій творчості Дж.Свіфта притаманне досить скептичне ставлення до гасел соціального прогресу і суспільних реформ взагалі.

Сатириком був і Генрі Філдінґ (1707-1754). Він написав кілька романів, серед яких найвідомішими є «Історія Тома Джонса, найди». Це також типовий авантюрний роман, в якому розповідається про пригоди героя, про його боротьбу за місце під сонцем. Філдінґ створив цілу панораму життя сучасної йому Англії, вивів на сцену представників усіх верств її населення.

Певним додатком до англійського роману XVIII ст. можна вважати творчість видатного художника-реаліста Уїльяма Хогарта (1697-1764). Митець створює серії картин: «Історія повії», «Історія розпусника», «Модний шлюб». Художник показує життєву драму героїв без будь-яких алегорій, прямолінійно, ясно і зрозуміло. Крім Хогарта, представниками англійського Просвітництва в живописі були Джошуа Рейнолдс та Томас Гейнсборо, які уславилися на створенні портретного живопису. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури.-К., 2000.-С. 206-207.

Одним з останніх стильових напрямків у європейській культурі XVIII ст., який поєднував його зі століттям XIX, був сентименталізм, пов'язаний переважно з розвитком літератури. Якщо для класицистів головним призначенням мистецтва було уславлення держави, то об'єктом уваги сентименталістів стає людина, причому не людина взагалі, а досить конкретна, приватна особа з усіма притаманними їй рисами характеру. Цінність її зумовлена не належністю до пануючих кіл, а особистими якостями. Тому позитивними героями більшості творів сентименталізму є представники середніх і нижчих верств, що, безумовно, імпонувало читачам з демократичного середовища. Культу розуму у класицистів сентименталісти протиставили культ почуттів. Внутрішній світ людини, її психологія, відтінки настроїв стають провідною темою більшості творів. Там само.- С. 207.

Батьком сентименталізму, або ще як його називають руссоїзму, по праву вважається Ж.-Ж. Руссо («Нова Елоїза»), який став автором особливої світоглядної системи поглядів, що опиралася на ідеї невід'ємного природного права. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади. Він наголошував на необхідності повернення до природного життя, почуттів. Також він писав про витоки нерівності серед людей, головною причиною чого є приватна власність та засади виховання. Там само.- С. 204.

Також відомими діячами сентименталізму були Л. Стерн («Сентиментальна подорож»), Г. Ґрей («Сільське кладовище»), О. Голдсміт («Векфільдський священик»), М. Карамзін («Бідна Ліза»). Данину сентименталізму віддав Ґете («Страждання молодого Вертера») та ін.

Велике значення для подальшого розвитку європейської культури мала творчість групи німецьких літераторів, відомої під назвою-гаслом «Буря й натиск» (назва походить від однойменної п'єси 1775 р. учасника цього руху Ф. Клінґера), створення якої і пов'язують з появою німецького романтизму, або передромантизму. Цей напрямок заснований на усвідомленні ірраціонаності буття, розгляді внутрішніх мрій людини, ретроспективному світовідчутті. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури.-К., 2000.-С. 207-208.

Ідейним натхненником і активним учасником «Бурі й натиску» був видатний німецький філософ, історик, письменник і перекладач Йоганн Ґотфрід Гердер (1744-1803), з іменем якого пов'язують чи не перше формулювання основних принципів романтизму (історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості). Гердер був одним з перших діячів європейської культури, який звернув увагу на фольклорну пісню. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 265.

Найвизначнішим представником «Бурі й натиску» був молодий Йоганн Вольфґанґ Ґете (1749-1832), чиє ім'я вже згадувалося у зв'язку з класицизмом, Просвітництвом і сентименталізмом, а тепер згадується у зв'язку з романтизмом. Одними з перших його, творів передромантичного спрямування були історична драма «Гец фон Берліхінген» і незакінчена драма «Прометей» (1773). Над головним своїм твором - трагедією «Фауст», яка стала одним з найвизначніших явищ світової літератури - Ґете почав працювати ще 1773 р., а припинив вносити виправлення тільки у 1831 р., коли трагедію було вперше виставлено на сцені. Сповнений протиріч образ Фауста, легендарного вченого-чорнокнижника XVI ст., слугує для автора зосередженням усіх високих, хоча й честолюбних, поривань людського духу, спрямованих на осмислення і опанування світу. Фаустівська жага пізнання є певним художнім відбиттям прагнень самого Ґете, який активно займався природодослідницькою науковою діяльністю (праці «Нарис про метаморфози рослин», «Вчення про колір» та ін.). Прагнення розгадати таємниці природи є для Фауста і сенсом життя, і джерелом постійних мук, оскільки його честолюбні мрії, спрямовані на вдосконалення і перевлаштування світу, лишаються тільки мріями.

Значний обсяг трагедії й велика кількість персонажів і сцен ускладнюють сприйняття твору, але дозволяють автору охопити найширше коло культурних, соціальних, етичних проблем свого часу. Прагнення до синтезування, до всеосяжного охоплення явищ і процесів, до підняття фундаментальних морально-філософських і загальнокультурних проблем взагалі характеризує всю творчість Ґете, який у «Фаусті» застеріг європейське суспільство Нового часу від спокуси самозакоханості і самозасліплення.

Також серед яскравих представників раннього романтизму кінця XVIII ст. були німець Новаліс і англієць Вільям Блейк, талановитий художник і поет, який не здавав свої літературні твори у типографський набір, а вигравіровував їх разом з ілюстраціями до них, випускаючи збірки поезій дуже обмеженими накладами. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури.-К., 2000.-С. 208-210.

Таким чином, західноєвропейське Просвітництво є загальнокультурним явищем, яке керується певними принципами. Епоха Просвітництва, розпочавши своє існування з філософії Дж. Локка в Англії, завершила перехід до нового типу культури з його культом розуму, знань, свободи, рівності, обов'язку, розуміння людини як не лише природної істоти, а й також як істоти суспільної, духовної - все це було відображено в філософії таких видатних представників англійської філософської школи, як А.Е.К. Шефтсбері, Д. Юм та інші.

Цю епоху яскраво представляють ідеї (про роль і значення просвіти та розуму загалом як чинників суспільного прогресу) французької філософської школи, зокрема Вольтера, Руссо та Монтеск'є, відомих французьких енциклопедистів Дідро та Ж.-Л. Д'Аламбера, твір яких ввібрав в себе майже весь фонд відомих на той час знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, а також значний внесок П.-А. Гольбаха щодо створення теорії «просвіченої монархії».

Не можна не відзначити великий внесок німецької філософської школи просвітників, зокрема Канта, який обґрунтував раціональну спрямованість Просвітництва, надаючи великого значення філософії в цьому, та мав антиклерикальні погляди та таких відомих діячів, як Й.-В. Ґете, Й.-Ф. Міллер, Й.-Г. Гердер, які виступали за тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті.

Західноєвропейське Просвітництво, крім значних філософських надбань, представлене також рядом естетичних та літературних напрямів, що безпосередньо вплинули на загальний розвиток культурного життя в Європі. Серед них виділяють: рококо з його легкістю та вишуканістю форм, побудованих на асиметрії, що створює відчуття неспокою; просвітницький класицизм (неокласицизм), який, хоча і відповідає за своєю художньою композицією та методами класицизму XVII ст., проте, зосереджує основну увагу на людині як індивідуальній особистості, яка живе в умовах рівності та «вічної справедливості та має невід'ємні «природні права»; сентименталізм (руссоїзм), основою якого став культ почуттів, внутрішній світ людини, її психологія, відтінки настроїв; просвітницький реалізм, що тяжів до максимальної об'єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у дійсних, реальних формах самого життя; а також німецький романтизм (передромантизм), пов'язаному з усвідомленням ірраціонаності буття, із внутрішніми мріями людини, ретроспективним світовідчуттям.

Розділ II. Європейське Просвітництво в Україні як культурний феномен

У XVIII ст. Україна не становила єдиної цілісної державної території. Лише наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі Російської держави, відвойований був південь України, Крим приєднаний до Росії. Але Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австрійської монархії. Характер колонізаційної політики цих імперій помітно впливав на форми і сутність українського життя. Політична система царської Росії характеризувалася деспотизмом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрійська імперія, навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Рибалка І.К. Історія України.- Х., 1994.-С. 416.

Складними були і соціально-економічні умови розвитку України. Одночасно з формуванням капіталістичних відносин в Україні зменшувалася господарська роздробленість, зміцнювалися економічні зв'язки між окремими місцевостями України, продовжував розширюватись єдиний національний ринок.

З іншого боку, російська політика посилила панування кріпосницьких відносин в Україні, всі заходи царського уряду проводилися за рахунок тяжкої експлуатації селянства, яке мусило нести не лише панщину, а й державні повинності. Поступове введення російських самодержавно-кріпосницьких порядків сприяло посиленню експлуатації посполитих і козаків, загарбанню їх земель та поступового закріпачення. На Лівобережжі й Слобожанщині, частково на Правобережжі склалася ієрархічна структура суспільства, яке очолили кілька десятків старшинських родів. Найбільш впливові їхні представники ревно трималися за ідею станової корпоративної замкнутості, недоторканності прав і привілеїв козацької верхівки. Там само.-С. 401.

Петро І вживав жорстоких заходів проти опозиції в Україні, особливо після спроби І.Мазепи домогтися повної незалежності українських земель. Після приходу до влади в Росії Катерини II автономії Гетьманщини було завдано смертельного удару: в 1764 р. скасовано остаточно гетьманство. Протягом 1765-1797 рр. були проведені заходи по реорганізації адміністративно-територіального устрою Гетьманщини, його уніфікації до загальноросійського зразка, реформуванню українських військових частин, завершенню уніфікації українського права. В 1775 р. було ліквідовано Запорізьку Січ - останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. Ще більше ускладнювали становище в країні внутрішній розбрат і перманентні чвари серед соціальної еліти, насамперед -- серед старшинської верхівки. Рибалка І.К. Історія України.- Х., 1994.-С. 417.

Глибокі зміни сталися також у духовному житті українців. Їх зумовили як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Зокрема, тенденції до закріпачення, русифікація місцевої еліти, скасування принципів автономії гальмували розвиток науки і культури, зводили нанівець державницькі устремління й саму ідею республіканського устрою. Протягом досліджуваного періоду стався принциповий перехід від старої української мови до нової, літературної, а в письменстві виразніше виявилася народно-розмовна основа. У духовному формуванні національних кадрів провідну роль відігравали місцеві школи та освіта. Світська тематика впевнено витісняла засади суто релігійної ідеології. Зародився і розвинувся неповторний за своїм колоритом український театр. Гуржій О.І., Чухліб Т.Р. Гетьманська Україна /Сер. «Україна крізь віки»..-Т.8.-К., 1999. - С. 293.

Ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України стали основними чинниками українського національного відродження, завдяки яким у ХІХ ст. почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури; водночас посилюється інтерес до мови народу, його історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості. Історія української та зарубіжної культури.-К., 1999.-С. 154.

§ 1. Просвітницька філософія в Україні у XVIII ст.

Відповідно до просвітницької орієнтації Західної Європи українські філософи багато уваги надавали обґрунтуванню концепції природного права й суспільного договору. Розуміючи філософію як засіб просвіти розуму, вони були переконані, що подолання суспільного зла, конфліктів, скасування несправедливих законів, у тому числі й кріпосного права, можливі через поширення освіти і виховання, бо знання справедливих законів, розуміння, що є добро і зло, виступає, на їхню думку, гарантією спрямування зусиль усіх представників суспільства і насамперед еліти на побудову гармонійних і розумних суспільних відносин. Мельник А. Проблема законів історії в українській філософії XVII-XVIII ст.//Людина і політика.-2004.-№ 1.-С. 135.

Українські просвітники розробляли проблеми логіки, онтології, гносеології, психології, соціальної філософії тощо. В теорії пізнання вони, утверджуючи пріоритетне значення розуму, великої ваги надавали чуттєвому досвіду, який більшістю могилянців недостатньо враховувався, оскільки розглядався радше як джерело помилок. Мельник Л. Вплив ідей Просвітництва та Французької революції на Україні (кін. XVIII ст.)//Історія України.-2001.-№ 18.-С.1-2.

В першій чверті XVIII ст. в українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму. Комплекс ранньопросвітницьких ідей, що його сформували вчені Києво-Могилянської академії, був репрезентований Ф. Прокоповичем, М. Козачинським, Георгієм Кониським тощо. Філософія Києво-Могилянської академії виникла на грунті синтезу вітчизняної ранньопросвітницької ідеології з європейським Просвітництвом у його французькій і насамперед німецькій версіях. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 576.

Феофан Прокопович (1677-1736) виявляв інтерес до дослідного природознавства, розумів і обґрунтовував важливість для розвитку науки спостереження, експериментів. Для нього характерна висока оцінка людського розуму, його здатності до самостійного, без апеляції до авторитетів пошуку істини. У своєму філософському курсі Прокопович надавав великого значення вивченню логічних операцій, методів доведення й аргументації. Критерієм розуму він послуговувався навіть у справах віри, вислідом чого стала критика чудес, знаходження суперечностей у Святому Письмі. Інтерпретуючи, зокрема, геліоцентричну систему Коперника, Ф. Прокопович стверджував, що, хоча вчення Коперника й не узгоджується з Біблією, саме йому треба надати перевагу, а Святе Письмо витлумачувати алегорично. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні.-К., 1999.-С. 374-375.

Вагомий внесок зробив Ф. Прокопович у розробку проблеми людини й моралі. Сформульовані ним ідеї сприяли становленню новітньої системи етичних норм. Прокопович негативно ставився до аскетизму, обґрунтовував переваги повноцінного життя, звеличував працю, критерієм честі й гідності людини вважав особисті заслуги. Основу історичного поступу, сили держави і добробуту громадян вбачав в освіті, розквіті й поширенні наук, мистецтв і ремесел. Філософська думка в Україні.-К., 2002.-С. 224.

Ф. Прокопович є автором першого російського варіанта теорії освіченого абсолютизму, заснованого на ґрунті концепцій природного права й суспільного договору, пристосованих до російського політичного контексту, а також вчення про освіченого володаря - «філософа на троні». Матях В.М. Феофан Прокопович//Історія України.-1998.-№ 13.-С. 7-8.

Мануйло (в чернецтві Михайло) Козачинський (1699-1755) - філософ могилянської школи ранньопросвітницької орієнтації, професор, префект Ки-єво-Могилянської академії, теолог, культурно-освітній діяч, вчитель Г. Полетики, Г. Сковороди і сербського просвітника Йована Раїча. Філософська думка в Україні.-К., 2002.-С. 146.

Опираючись на засади ранньопросвітницької філософії, він схилявся до розмежування філософії й теології, відмови від некритичного ставлення до авторитетів, негативної оцінки релігійного фанатизму, критерієм істинності пізнання вважав «природне світло» розуму. Досягнення суспільного поступу він ставить у залежність від розвитку освіти й науки. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах.-К., 1997.- С. 165.

Виходячи з концепції «природного права» (Г. Ґроція та Ю. Ліпсія), М. Козачинський витлумачував поняття «людської природи» як прагнення людини до самозбереження. На думку М. Козачинського, відчужуваність «природних прав» громадян (найважливіші з яких право на життя, право свободи сумління, право приватної власності й право вибору) на користь державної влади не повинна допускатися.. Він був переконаний, що порушити природний закон не може навіть Бог, котрий його створив. Якщо ж володар є порушником цього закону, то його, як і його підданих, слід просвітити і в той спосіб примусити підкоритися «природному закону».

На його думку, найвідповіднішим природі людини є життя, узгоджене з настановами її розуму. Методом пізнання власного розуму М. Козачинський вважав самопізнання. Його філософські погляди мали значний вплив на творчість Г. Сковороди і сербського мислителя Й. Раїча. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 580-581.