Поширення європейських ідей Просвітництва на Україні

Георгій Кониський (20 листопада 1717-1795) - український філософ, ранньопросвітницької орієнтації, письменник, релігійний і громадський діяч. Автор драми-мораліте "Воскресіння мертвих", як префекту і професору філософії належать два варіанти курсу філософії, з яких зберігся лише другий, читаний ним 1749-1751 pp. Філософська думка в Україні.-К., 2002.-С. 58.

Філософський курс Г. Кониського за структурою і за способом постановки багатьох розглядуваних у ньому проблем значною мірою зберігає характерні риси барокової схоластики. Водночас у ньому чітко проглядаються й елементи ранньопросвітницької філософії. Це відобразилося у потребі філософа ознайомлювати своїх учнів з вченнями Г. Ляйбніца, X. Вольфа, Р. Декарта, П. Гассенді, Ф.-Х. Баумейстера.

Г. Кониський прихильник концепції двох істин віри і розуму й відповідно розмежування теології та філософії. Виокремлюючи в процесі пізнання три ступені - чуттєве сприйняття, формування інтелектом поняття про сприйнятий об'єкт і судження, він надає великої ваги першому ступеню - чуттєвому пізнанню, але вирішальну роль у відкритті істини залишає за інтелектом, апелюючи до сили природного світла розуму. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні.-К., 1999.-С. 381.

Певні тенденції новітнього раціоналізму виявляються й у вченні Г. Кониського про людину. Своєю духовною природою - розумом - вона уподібнюється до Бога і тому повинна шукати та знайти шлях свого земного щастя. Останнє Г. Кониський вбачає у мудрому й доброчесному житті, у тілесному здоров'ї та сприятливій долі. Щастя досягається інтелектуальною діяльністю, плеканням добрих нахилів, вихованням. Ідею спільного блага Г. Кониський поєднує з прагненням до індивідуального, особистого добра. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 581-582.

З кінця XVIII ст. значного поширення в Україні набирають західноєвропейські ідеї Просвітництва. Спираючись на ідеологію раннього Просвітництва, відображену в творчості професорів Києво-Могилянської академії, вітчизняні вчені звертаються до вирішення в дусі просвітницької традиції проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, суті людського щастя й обґрунтування шляхів його досягнення. Ведеться значна робота з перекладу філософських творів західноєвропейських просвітників. Найбільш виразною є підкреслена орієнтація на ідеї німецьких просвітників, зокрема на онтологічні і гносеологічні ідеї філософії X. Вольфа. Зарва В. «От человека сие невозможно». Відображення західноєвропейського Просвітництва в українській філософії та естетиці XVIII ст.//Українська мова та літертура.-2003.-№ 38.-С. 11.

Чи не найзначнішим представником просвітницької філософії кінця XVIII ст. був Яків Павлович Козельський (1729-1795). Один із найвизначніших його творів «Філософські пропозиції», де трактуються розуміння філософії, її місце в культурі, а також найважливіші проблеми онтології, гносеології, психології, логіки та соціальної філософії. Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981.- С. 68.

Відповідно до загального спрямування просвітницької ідеології Я. Козельський вважав, що в громадянському суспільстві всі вчинки людей, у тому числі й їхня моральна поведінка, регулюються юридично, через право. Мораль тим самим надмірно раціоналізується, її, по суті, немає, а є вчинки, що випливають із розуміння закону. Аморальний вчинок розглядається як результат незнання закону, що встановлений в громадянському суспільстві.

Звертаючись до гносеологічної проблематики, Я. Козельський вважав, що пізнання людське починається з чуттів, що є «нижнім» ступенем знання. Вищим ступенем пізнання є логічне мислення, властиве тільки людині. Розум, спираючись на чуттєві дані, дає знання загального. Проте людський розум не безмежний у своїх можливостях. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах.-К., 1997.- С. 326.

В основах соціальної філософії Я. Козельський викладав просвітницьку теорію природного права і договірного походження держави. Право відповідно до настанов просвітницької філософії Я. Козельський розділяв на природне і громадянське. Природне право невід'ємне від людини, не залежить від її волі й бажань, а тому незмінне. Переходячи в громадянський стан, людина укладає договір із суспільством і набуває статусу громадянина. Громадянське право повинно захищати і забезпечувати через закони реалізацію природних прав людини.

Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії заперечив спробу виправдати кріпацтво посиланнями на «природний» характер станового розподілу суспільства. Вихід із несправедливого стану, що існував в Російській імперії, цілком у згоді з просвітницькою філософією, вбачається в поширенні освіти і виховання як універсального засобу для подолання різних вад і конфліктів у суспільстві. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 618.

Істотний внесок у розробку філософії Просвітництва належить відомому філософові й правнику Петрові Дмитровичу Лодію (1764-1829). Він переклав українською мовою «Моральну філософію» X. Баумейстера, що вийшла друком 1790 р. Також відома праця П. Лодія «Логічні настанови», що, крім з'ясування предмета філософії, кола проблем, які досліджуються нею, містив стислий виклад історії філософії від античності до сучасного її стану.

Філософія, за Лодієм, є засобом «просвіти розуму», що сприяє піднесенню пізнавальних здібностей людини, і «просвіти серця», спонукає волю до досягнення добра. У співвідношенні розуму й волі пріоритет, згідно з настановами просвітницької філософії, надавався розумові, що визначає й спрямовує волю. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні.-К., 1999.-С. 389.

Відповідно філософію він поділив на теоретичну і практичну. Філософія пізнає природу і те в ній, що осягається або зовнішніми чуттями («фізика»), або лише розумом («метафізика»). Під впливом Канта, резюмуючи, П. Лодій визначав коло питань, що їх з'ясовувала філософія: 1) що може знати людина? 2) що вона повинна робити? 3) на що сміє сподіватися? 4) що таке людина? На перше питання відповідає метафізика, на друге - моральна філософія, на третє - релігія, на четверте - антропологія.

П. Лодій відповідно до настанов просвітницької філософії надавав спеціальної уваги питанням теорії пізнання і логіки. В гносеології він виходив із визнання чуттєвого досвіду як найважливішого джерела пізнання істини. Менш важливим джерелом пізнання є розум, що спрямовується до пізнання природи, де все відбувається відповідно до наукових законів. Своїм законам підкоряється й людське мислення, спрямоване на пізнання природи й людини, логіка ж покликана дати людині знання законів, що діють у процесі мислення, навчити її відрізняти істину від хибного знання. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 621.

Цікаві ідеї, що торкаються суспільного прогресу, висловлював український філософ і діяч політичної думки С. Десницький. Він сформулював ідею про те, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті - прагнення досконалості. С. Десницький розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1) полювання, живлення плодами землі; 2) пастуший стан; 3) хліборобський стан; 4) комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа - основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновок просвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки.-К., 1994.- С. 263-264.

§ 2. Філософська система Г.С. Сковороди.

У межах української філософії, сформованої діячами Києво-Могилянської академії, формується найзначніша філософська система, автором якої був видатний український мислитель, також вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Сковорода (1722-1794).

Дослідники творчості Г. Сковороди пов'язували його ідейно-теоретичну спадщину з найрізноманітнішими філософськими традиціями, зокрема з античною, репрезентованою Сократом, Платоном, Арістотелем, стоїками. В його філософії відзначають співзвучність з ідеями отців церкви, а також Спінози і Мальбранша, X. Вольфа, представників філософії Просвітництва та німецьких містиків.

Разом з тим Сковорода змістом і спрямуванням своєї філософії істотно відрізняється від своїх вчителів. Якщо для професорів Києво-Могилянської академії характерним було акцентування уваги на онтології та гносеології, то філософія Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманістичній проблематиці. Сковорода підносив істинно людське, духовне начало в людині. Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981.- С. 59.

Сковороді органічно притаманний діалогізм. Для Г. Сковороди діалог - не лише форма, якої дуже часто набирають його твори. Діалогічним, по суті, було все життя мислителя, сповнене пошуку шляхів до досягнення людського щастя.

Поряд з діалогізмом не менш характерним для творчості Г. Сковороди є символічно-образний стиль мислення. Символіка і емблематика для Сковороди - це складова особливої мови спілкування з олюдненим, засвоєним почуттями і розумом світом. За допомогою символів та емблем він веде напружений діалог з власним сумлінням на шляху пошуку правди й добра і шляху до людського щастя. Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981. - С. 63.

У філософському вченні Г. Сковороди найголовніше місце відведено принципу самопізнання. При всій співзвучності із сократівським закликом до самопізнання між ними існує істотна відмінність. Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, акт самопізнання розумів не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення в себе. У самопізнанні, згідно із Сковородою, полягає сенс людського життя.

З цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили. Згідно із філософією серця Сковороди, яке єднає віру і розум, серце є осереддям людського в людині, воно є органом самопізнання й тією силою, що веде людину шляхом самовдосконалення. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 611-612.

Основоположним у філософській системі Сковороди є вчення про дві натури та три світи. Це вчення конкретизує розуміння шляху до досягнення головної проблеми філософії Сковороди - проблеми людського щастя.

В розумінні ідеї про «двонатурність» світу сенс самопізнання полягає в осягненні істини, згідно з якою все у світі складається з двох протилежних натур: видимої й невидимої, зовнішньої й внутрішньої, тілесної й духовної, тлінної й вічної, брехні та істини, тварі та Бога, матерії та форми.

Основою всіх речей, їх діяльною й рушійною силою є саме невидима натура - Бог. Він є вічна глава і таємний закон у тварях. Закон же цей є господньою природою, що в усьому є основою, початком, а сама - безпочаткова, необмежена ні часом, ні місцем, ні статтю, ні іменем. Бог, згідно із Сковородою, являє собою розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і красу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом до поняття Бог, виступає видима натура, або твар. Це - видимість, «внешъность», «наружность» речей. Вона минуща, а тому не може бути істинною. Видима натура - це «лжа», вона обманює нас, приховуючи невидиму натуру, або істину. Вона й є той зовнішній світ, що оточує людину й утворює зовнішнє, тілесне в самій людині.

Крім протиставленням двох натур, Сковорода постійно підкреслює їх невід'ємний зв'язок. Натура видима є мовби тінню, що невід'ємно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є. І оскільки невидима духовна натура не має обмежень ані в просторі, ані в часі, остільки вічною є тінь її -- матерія. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С. 40.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, за Сковородою, поділяється на три специфічні види буття («світи») -- великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Аналогічні ідеї вже існували ще за античних часів та епохи Відродження. Але на відміну від своїх попередників, Сковорода в окремий світ виділяє Біблію як вияв надприродної реальності, що утворює символічний світ, через який можливим є осягнення невидимої натури (Бога). Головну увагу тут Г. Сковорода зосереджує на мікрокосмі як центрі, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. На відміну від переважаючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи Сковорода прагне передусім з'ясувати сутність людини всередині її. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. Світ символів, згідно з вченням Сковороди, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині. Особливу роль Сковорода відводить Біблії, завдяки якому невидимий світ перетворюється на видимий і стає досяжним для сприймання. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С. 41-42.

Як було зазначено вище філософія Сковороди має виразне етико-гуманістичне спрямування, і тому основним об'єктом уваги мислителя є духовний світ людини, з'ясування умов, за яких стає можливим досягнення правди і справедливості, щастя і волі. На його думку, шлях до щастя пролягає через моральне вдосконалення людини. Буття для Сковороди виступає передусім як моральне діяння. Вирішальне значення в морально-етичному вченні Сковороди посідає обгрунтована ним концепція «сродної праці».

Гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу «сродної» праці. Порушення цього принципу наступає тоді, коли у людини з'являється стремління оволодіти тим, чого природа їй не дала. Прагнення багатства, влади, слави всупереч «сродності» своїй не сприяє досягненню людиною щастя. Воно зрештою приводить її в полон згубних пристрастей, породжуючи несумісні зі щастям страх, нудьгу, сум, муки сумління.

З концепцією «сродності» пов'язаний і принцип «нерівної рівності» як ідеал міжлюдського спілкування, який Сковорода, полемізуючи з французькими просвітниками, протиставляв принципу «равное равенство». Перша частина принципу «нерівної рівності» - в силу індивідуально неповторного зв'язку з Богом, кожна людина відрізняється від інших за внутрішньою природою. Друга частина - рівне право на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «сродного» життя. Історія української культури.- Т. 3. - К., 2003. - С. 615-616.

Наукове пізнання світу має сенс з огляду на кінцеву мету - осягнення людиною Бога хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відображення вищої реальності, пізнати яку, втім, за допомогою законів науки неможливо. Згідно з Сковородою, самопізнання відрізняється від пізнання світу не об'єктом, але й механізмами пізнання, так як самопізнання відкидає інтелектуальний механізм, органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є актом любові. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С. 45.

§ 3. Освіта в Україні доби Просвітництва

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається насамперед станом освіти і поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у XVIII ст. - яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Але треба сказати, що на території Лівобережної та Слобідської України цей прогрес в розвитку освіти XVIII ст. відбувався в умовах жорстокого переслідування української культури та русифікації. У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. На основі затвердженого в 1786 р. статуту народних училищ училища поділялися на головні та малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, в третьому і четвертому - загальні розділи російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців, їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ. Навчальні програми головних і малих народних училищ передбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії. Попович М.В. Нарис історії культури України.-К., 2001.- С. 406-407.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі і під значним впливом католицької церкви, діяли братські школи, які поступово зникали внаслідок посиленої політики полонізації українського народу. Також тут та в Галичині існували єзуїтські колегії - п'яти- і шестикласні середні школи. Навчання у них проводилось польською і латинською мовами. Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови непридатні для занять, і тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.

Після занепаду братських шкіл справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи підпорядковувалися Комісії народної едукації (освіти). Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна, надзвичайно велика увага приділялася релігійному вихованню. Василіянські школи піддавалися сильному полонізаційному впливу. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культура України. - К., 2001.- С. 92-93.

На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. - семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.

Впродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету «по примеру находящихся в иностранных государствах». Однак усі його освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері. Історія української та зарубіжної культури.-К., 1999.-С. 162.

Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрійської монархії було проведено шкільну реформу. Згідно з нею, встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засновано трирічну нормальну школу. В ній навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли головні школи. В маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у головних і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчення було суттєво зменшено, а нагляд над українським шкільництвом передано польським церковним властям.

Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах - Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників нижчого духовенства. Історія української культури.-К., 1994.- С. 74.

У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіумам - середнім навчальним закладам, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків.

У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований 1721 р. Навчальна програма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладались географія, інженерна й артилерійська справа. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 267.

Важливим центром освіти і науки, суспільного і культурного життя в Україні у XVIII ст. була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статус академії. Саме це місце максимально поглине західноєвропейські ідеї Просвітництва, стане головним осередком їх поширення та придасть цим ідеям специфічних рис, притаманних українській культурі. Кагарлик С.Р. Роль Київської Академії в зміцненні культурно-освітніх зв'язків українських земель//УІЖ.-1991.-№ 3.-С. 55.

Академія не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. В наступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я - чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

На початку XVIII ст. в ній щороку навчалося 2 тис. студентів, переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Поважною науковою інституцією була бібліотека Києво-Могилянської академії. У XVIII ст. тут фонди налічували 12 тис. томів, чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили також власні видання викладачів академії, а також праці відомих церковних діячів і вчених. Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981.- С. 28-29.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи. її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато українських письменників та вчених, що виховувались і здобули освіту в Києво-Могилянській академії, переїхали до Росії і працювали там на ниві духовної культури. Кагарлик С.Р. Роль Київської Академії в зміцненні культурно-освітніх зв'язків українських земель//УІЖ.-1991.-№ 3.-С. 57. З-поміж них - відомі діячі української культури і науки Стефан Яворський (1658-1722 pp.), уродженець Галичини), вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1677-1736 pp.), викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії (її ректор з 1710 p.); Георгій Кониський (1717-1795 pp.), викладач академії, автор курсу «Правила поетичного мистецтва», згодом Білоруський архієпископ та член Московського синоду. Хижняк З. Києво-Могилянскька академія.-К., 1981.- С. 15.

Вихованці Києво-Могилянської академії стали організаторами багатьох духовних училищ у Росії - в Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В першій половині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури. Києво-Могилянська академія навчальною та науковою діяльністю піднесла українську науково-освітню традицію того часу на європейський рівень. Кагарлик С.Р. Роль Київської Академії в зміцненні культурно-освітніх зв'язків українських земель//УІЖ.-1991.-№ 3.-С. 58.

Після зречення Розумовського наприкінці XVIII ст. у стані занепаду опинилась Києво-Могилянська академія (стала фактично вищим духовним навчальним закладом для підготовки духовенства) та її колегіуми, які було перетворено на духовні семінарії. Гуржій О.І., Чухліб Т.Р. Гетьманська Україна /Сер. «Україна крізь віки». - Т.8.-К., 1999. - С. 139.

Важливим осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, відкритий 1661 р. грамотою короля Яна II Казимира. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладання велося латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес 1787 р. було запроваджено викладання української мови. Однак викладання всіх предметів в університеті проводилося лише німецькою або польською мовами. Проіснував інститут до 1805 р.

У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені -- історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Р. Пірамович, громадський діяч, письменник, філософ І. Красіцький. Чимало вихованців університету й інших львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській академії. Окремі з них -- Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловський, А. Зертіс-Каменський згодом викладали у Московській академії та Петербурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з науковими і культурними закладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 269.

§4.Література та історична думка

З другої половини XVII ст. почався період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Хоча період другої половини XVII ст. - середина XVIII ст. - це період стилю бароко в українській літературі, але саме цей стиль став фундаментом та відправною точкою для так званої нової української літератури, що являє собою синтез європейської просвітницької та барокової.

Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К. Транквіліона-Ставровецького, І. Гізеля, Л. Барановича, І. Галятовського, П. Мамки, Г. Сковороди та інших видатних письменників і філософів. Українська художня культура. - К., 1996.- С. 228.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722-1794 pp.) - видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Творчість Г.Сковороди - це перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769-1779 pp. він написав 30 байок, об'єднаних у збірку «Басни харьковскія». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури.

Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої. Мірчук І.Г. Г.С. Сковорода (нотатки до історії культури)//Хроніка 2000.-Вип. 39-40.-С.47.

Творчість Г.Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769-1838 pp.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його знаменитої поеми «Енеїда», створеної за мотивами твору давньоримського автора Вергілія. В «Енеїді» широко використані традиції української бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, в ній реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників тощо. Українська художня культура. - К., 1996.- С. 229.

В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорозької Січі. Героями епічних творів, балад, чумацьких пісень виступають Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Голота та інші народні герої.

Жанр паломницької літератури XVIII ст. представлений «Странст-вованієм» В.Барського з описом подорожей по Європі, Палестині та Сирії. Чимало описів подорожей до Святої Землі залишили ченці, представники духовенства. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культура України. - К., 2001.- С. 101.

Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на другу половину XVII - першу половину XVIII ст. Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи - «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка.

Цінною пам'яткою української історіографії другої половини XVII ст. вважаються «Літопис Самовидця», який охоплює історичні події з 1648 р. до 1702 р. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Ромаповський. Головна подія літопису - визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648-1654 pp. Визначним історичним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р.н.невідомий - 1738 p.), що охоплює історичні події періоду від Б.Хмельницького до обрання гетьманом Г.Скоропадського (1648-1702 pp.). Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 270.

Літопис Самійла Величка (1670-1728 pp.) «Сказаній о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницького» - наймонументальніший твір в українській історіографії і за обсягом, і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу. С.Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з літописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іноземних істориків. Це дало йому змогу створити фундаментальний твір, якому немає рівних у тогочасній українській культурі.

Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р. На основі історичних джерел літописець поділяє землі України на Малоросію і Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральна постать літопису - Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Олександра Великого. С. Величко з любов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під проводом Б.Хмельницького називає справедливою і святою. Водночас літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б.Хмельницького, яка призвела до жахливого руйнування України. Попович М.В. Нарис історії культури України.-К., 2001.- С. 420.

Літературні твори намагалися відображати тогочасну суспільно-політичну ситуацію. Так, у 1762 р. С. Дівович написав полемічну поему «Розмова Великоросії з Малоросією». У ній він обстоював право України на автономію. Цільним джерелом для розуміння психології козацької верхівки були щоденники та записки М. Ханенка «Діаріуш», надрукований О. Бодянським в «Чтениях Общества истории и древностей Российских» та окремою книжкою «Щоденник», повністю виданий О.Лазаревським. «Щоденник» Ханенка являє собою мемуарні записи, в яких відображено події різноманітного характеру за 1723-1753 рр. з великими пропусками. Вони становлять різного роду нотатки з сімейного життя, епізодів службової діяльності генерального хорунжого, взаємин автора з різними високопоставленими і простими людьми. В Такому ж стилі був написаний «Щоденник» Я.Марковича. Мазак С.М. Культура України в XVII-XVIII ст.// Історія України. - Х., 2006.-Вип. 1. - С. 77.

Щодо Конституції П.Орлика, то це безперечно здобуток української політико-правової думки початку XVIII ст. В ній чітко простежується тенденція до політичного плюралізму у державному розвитку. Звісно, де в чому вона узгоджувалася з тенденціями політичного розвитку тогочасної Європи (зокрема, щодо чіткого розмежування світської й духовної влади), а де в чому випереджувала свій час (домінування принципів конституціоналізму й правопорядку над ідеєю абсолютної державності, що була панівною у тогочасній Європі). Кухта Б.Л. З історії української політичної думки.-К., 1994.- С. 250.

Наприкінці XVIII ст. у процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Так серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу. Вивчення минулого посилювалося ще й тим, щоб спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін, М. Ломоносов) щодо існування української нації і що Малоросія - споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури.

Щоб прислужити рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листуванні, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа (1760-1822) і Григорій Полетика (1725-1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркович (1776-1804) почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів ф виробництва» (1798), в якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів».

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів», що вийшов з друку і 1846 р. Цей твір прославляє козацьке: минуле, його героїв, Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ. Закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди и справедливості, противник тиранії та рабства. Погляди висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На "Історії Русів" виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на творчості таких великих діячів української культури XIX ст., як М.Г. Марковича, Д.І. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т, Шевченка. Не випадкове дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу «Декларацією прав України». Історія української та зарубіжної культури.-К., 1999.-С. 154-155.

§5.Театральне та музичне мистецтво

У XVIII ст. поряд з відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театру. Проблеми теорії та практики драми розробив у «Поетиці» Ф.Прокопович. Феофан Прокопович - церковний і громадський діяч, український та російський письменник, філософ//Позакласний час.-2003.-№ 22. - С. 14. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіуму ставили виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Комедійну дію» М. Довгалевського. Враховуючи релігійно-повчальну та історико-патріотичну тематику творів, на основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку. Загалом збереглося 30 драм з того час. Культура українського народу.-К., 1994.- С. 142.

Щодо вертепної драми, то вона поділялася на дві частини: спочатку розігрувалася традиційна різдвяна драма - легенда про народження Христа. Друга - народно-побутова частина вертепного дійства мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, завдяки якому на сцену проникали українська мова й пісня. В діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи та рівності. Українська художня культура. - К., 1996.- С. 233.

Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр-балада поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих». Історія української культури. - Т. 3. - К., 2003.- С. 1007.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недоросль» Д.Фонвізіна,«Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому розвивався український професійний театр. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. - Львів, 2005.- С. 272.

Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична культура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні танці - метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися народна інструментальна музика, її творці та виконавці - кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях. Історія української культури. - Т. 3. - К., 2003.- С. 981.

З метою підготовки освічених музикантів і задоволення потреб царського двору у м. Глухові на Чернігівщині була створена 1738 р. спеціальна музична школа. Вона підготувала велику кількість музикантів, з-поміж яких всесвітньо відомий композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825 pp.) та «український Моцарт» М. Березовський (1745-1777 pp.). Перу Д. Бортнянського належить 70 концертів, дві літургії, інші хорові твори, де він творчо розвинув традиції партесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідеями гуманізму і народно-пісенними мелодіями, вони вирізняються високим рівнем професійності. Д. Бортнянський - автор опер «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», «Сокіл», «Син-суперник», «Свято сеньйора», написаних італійською та французькою мовами. Крім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструментальних ансамблів, а також започаткував жанр камерної концертної симфонії. Культура українського народу.-К., 1994.- С. 148.

Також важливим осередком музичного життя стала Київська академія, де вивчали нотну грамоту та був поширений хоровий спів, гра на музичних інструментах. Також в академії існував симфонічний оркестр. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили такі вихованці академії, як композитор В. Пікулицький, І. Рачинський, М. Березовський, А.Ведель та інші, які є авторами багатьох церковних музичних творів, творцями української духовної класичної музики.

В історії української музики важлива роль належала сольній пісні з інструментальним супроводом - пісня-романс, а також кант - побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними творцями таких пісень були Г. Сковорода, З. Дзюбаревич, С. Климовський, О. Падальський, І. Бакинський, Я. Семержинський та ін. Історія української культури. - Т. 3. - К., 2003.- С. 983.

Отже, філософська думка України у XVIII ст. характеризується створенням вітчизняних поглядів на проблеми натурфілософії, гносеології та людського буття на ґрунті здобутків вітчизняної філософської думки попереднього періоду та через активну взаємодію з тогочасною європейською філософською культурою. Філософія України XVIII ст., зокрема її ранньопросвітницький напрям, була репрезентована Києво-Могилянською філософською школою. Це такі відомі культурні діячі, як Ф. Прокопович, М. Козачинський, Георгій Кониський та інші, які відповідно до європейського просвітництва надавали багато уваги розуму та освіті, висували ідеї про «природні права» та відмежування філософії від теології. Вже з кінця XVIII ст. європейські ідеї Просвітництва набувають значного поширення. Особливістю поглядів українських просвітників став акцент у взаємодії з європейським Просвітництвом саме на німецькій філософії, зокрема філософії Канта та Вольфа. Серед них - Я. Козельський, П. Лодій та С. Десницький, ідеї яких не мали значних відмінностей з ідеями європейських просвітників. Треба також відзначити яскравого представника цього періоду, ідеї якого представляють собою ідеї попередньої епохи бароко з чіткими елементами просвітницької етико-гуманістичної системи, зокрема її німецьких представників, - Г. Сковороду, що створив філософію, яка звеличує в людині її духовний рівень, обґрунтовує принцип самопізнання і морального вдосконалення, що досягається через заглиблення у внутрішній світ особистості, де вона знаходить себе, єднається з Богом, здобуваючи через духовне переображення щастя, віднаходячи місце в суспільстві й прийнятний для себе спосіб життя в ньому.

У XVIII ст. в Україні діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян. У цих навчальних закладах, що в основному були відкриті у Києві, Чернігові, Львові та інших містах, відповідно навчали російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури, російської, латинської та однієї західноєвропейської мови, зокрема німецької в західній Україні.

Важливим культурно-освітнім осередком європейського рівня була Києво-Могилянська академія, завдяки якій в Україні відбувалося поширення західноєвропейських ідей Просвітництва. Протягом 12 років навчання вихованці академії отримували знання з філософії, богослов'я, математики, географії, астрономії, архітектури, піїтики та риторики. Потужним осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, в якому діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний.

Щодо літератури, то творчість яскравого представника минулої епохи бароко Г. Сковороди мала великий вплив нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський. В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають історичні пісні, а також у другій половині XVIII ст. набуває розквіту жанр історично-мемуарної прози. Особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи - «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка, що освічують події 1648-1654 рр. та возвеличують постать Б. Хмельницького. Справжнім витвором тогочасних державницьких ідей стала конституція П. Орлика, що не лише відповідала передовим політико-правовим ідеям, а й випереджала свій час. Національна історія, вивчення історичних документів знайшли своє відображення в історичних працях Я. Марковича, Г. Полетики, А. Чепи. Значний вплив на українське національне відродження справив історичний трактат невідомого автора «Історії Русів».

У XVIII ст. поряд з вертепом та шкільною драмою з'являється театр як такий. Поява професійного театру припадає на кінець століття, і перший постійний Харківський театр мав досить високого рівня трупу та представляв сучасні твори європейських та російських письменників. Поряд із театральним мистецтвом в Україні розвивалося й музичне, яке характеризувалося розвитком пісні та народного танцювального жанру. Важливими осередкоми музичної культури були Глухівська музична школа на Чернігівщині та Київська академія, що дала таких відомих композиторів, як Д. Бортнянський, А. Ведель та М. Березовський.

Висновки

В ході роботи були розглянуті основні західноєвропейські філософські школи та напрями художньої культури доби Просвітництва, розкрито вплив західноєвропейських ідей Просвітництва та їх відображення в українській філософії, охарактеризовано розвиток освіти та історичної думки в Україні у XVIII ст., висвітлено українську художню культуру доби Просвітництва.

Таким чином західноєвропейське Просвітництво є загальнокультурним явищем, якому притаманне культ розуму, знань, свободи, рівності, обов'язку, розуміння людини як істоти суспільної, духовної тощо. Найяскравіше цю епоху представляють філософські ідеї французьких енциклопедистів Вольтера, Руссо та Дідро та просвітників німецької школи, зокрема філософії Канта. Просвітництво як культурне явище мало значне відображення у художній культурі, зокрема в музиці, театрі та літературі. При цьому треба зазначити, що саме література в прояві тогочасних літературних напрямів, зокрема просвітницькому класицизмі, сентименталізмі, просвітницькому реалізмі та німецькому романтизмі, стала механізмом пропаганди громадських ідеалів та передових думок та ідей епохи.

Філософська думка України у XVIII ст. характеризується створенням власних поглядів на проблеми натурфілософії, гносеології та людського буття. Треба зазначити, що українська філософія епохи Просвітництва мала своїм ідейним підґрунтям як власні (гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії), так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів та німецьких просвітників, що вагомо вплинули на всю філософію Європи. В українській філософії XVIII ст. виділяється етап раннього Просвітництва (поч. XVIII ст.), якому притаманні специфічні риси: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, велика увага розуму та освіті тощо. Представниками цього періоду вважаються такі відомі культурні та громадські діячі, як Ф. Прокопович, М. Козачинський, Георгій Кониський. Інша течія припадає на кінець XVIII ст., та погляди представників цієї течії, серед яких Я. Козельський, П. Лодій та С. Десницький, можна так сказати, є практично дзеркальним відображенням поглядів європейських просвітників, зокрема німецької школи. Філософія Г.С. Сковороди, який є яскравим представником просвітницької етико-гуманістичної течії, розвивалася в річищі загальноєвропейської культурної традиції і водночас наслідувала розвиток української думки XVI-XVIII ст. Його ідеї самопізнання та самовдосконалення сприяють духовному відродженню, підносять в людині її морально-духовні першооснови, допомагають віднайти місце в суспільстві, обрати прийнятний для себе спосіб життя та досягти щастя в ньому.

У XVIII ст. Україна мала дуже розвинуту освітню систему. Там діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів). У цих навчальних закладах, зокрема відкритих у великих містах, навчали російської та європейської історії, географії, фізики, архітектури, російської, латинської та однієї західноєвропейської мови, зокрема німецької в західній Україні.

Важливим культурно-освітнім осередком європейського рівня була Києво-Могилянська академія, завдяки якій в Україні відбувалося поширення західноєвропейських ідей Просвітництва. Протягом 12 років навчання вихованці академії отримували знання з філософії, богослов'я, математики, географії, астрономії, архітектури, піїтики та риторики.

Потужним осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, в якому діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. У XVIII ст.

І. Котляревським започатковується так звана нова українська література. Важливе місце в літературі тієї епохи посідає жанр історично-мемуарної прози, найяскравішими прикладами якого є літописи «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка. Справжнім витвором тогочасних державницьких ідей стала конституція П. Орлика, що не лише відповідала передовим політико-правовим ідеям, а й випереджала свій час.

У XVIII ст. поряд з вертепом та шкільною драмою з'являється театр як такий. Поява професійного театру припадає на кінець століття, і перший постійний Харківський театр мав досить високого рівня трупу та представляв сучасні твори європейських та російських письменників. Поряд із театральним мистецтвом в Україні розвивалося й музичне, яке характеризувалося розвитком пісні та народного танцювального жанру. Важливим осередком музичної культури стала Глухівська музична школа на Чернігівщині, що дала таких відомих композиторів, як Д. Бортнянський, А. Ведель та М. Березовський.

В цілому можна сказати, що враховуючи тогочасну боротьбу України за розвиток демократичних ідей, хоча й на основі народних традицій, але із виразними антиурядовими рисами та орієнтацією на передову громадську думку Європи, ідеї Просвітництва набули значного поширення в Україні та справили помітний вплив на передову суспільно-політичну та культурну думку.

Список літератури

1. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культура України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2001.- 296 с.

2. Греченко В.А., Чорний І.В. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закладів освіти.-К.: Літера, 2000.-464 с.

3. Гуржій О.І., Чухліб Т.Р. Гетьманська Україна /Сер. «Україна крізь віки». -У 15 т.-Т.8.-К., 1999. - 298 с.

4. Зарва В. «Думки правлять світом». Особливості Просвітництва як культурного явища//Українська мова і літертура.-2003.-№ 34.-С. 15-21.

5. Зарва В. «От человека сие невозможно». Відображення західноєвропейського Просвітництва в українській філософії та естетиці XVIII ст.//Українська мова та літертура.-2003.-№ 38.-С. 8-11.

6. Історія світової культури: Навч. посіб./Керівник авт. кол. Л.Г. Левчук. - К.: Либідь, 1999.- 368 с.

7. Історія української культури: В 5 Т. - Т. 3. - К.: Наукова думка, 2003. - 1248 c.

8. Історія української культури/За заг. ред. І. Крип'якевича.-К.: Либідь, 1994.-656 с.

9. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб./За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука.-К.:Вища школа, Т-во «Знання», КОО, 1999.-326 с.

10. Кагарлик С.Р. Роль Київської Академії в зміцненні культурно-освітніх зв'язків українських земель//УІЖ.-1991.-№ 3.-С. 55-62.

11. Касянович Г.П. Філософія: Навч. посіб.-Львів: Норма, 2005.-216 с.

12. Культура українського народу: Навч. посіб./В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес, М.В. Гончаренко та ін.-К.: Либідь, 1994.-272 с.