Філософські знання і релігійна віра у духовному житті студентів

ФІЛОСОФСЬКІ ЗНАННЯ І РЕЛІГІЙНА ВІРА У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ СТУДЕНТІВ

Михайло СУШИНСЬКИЙ

Передмова

Філософія діалектичного й історичного матеріалізму перестала бути державною, втратила право диктувати свою волю спеціалістам. Сьогодні вони вже не зобов'язані мати тільки науково-матеріалістичний світогляд. На зміну прийшло інше, плюралістичне за змістом, дуалістичне за суттю філософське світоприйняття. Воно, очевидно, і стане основою світовідчуття і світорозуміння в більшості випускників вузів.

У брошурі здійснено спробу підійти до аналізу змісту філософії, релігії, віри і їх співвідношення між собою не з атеїстичних і не з релігійних позицій, а визнаючи їх роль у житті суспільства й у пізнанні як рівноцінні. Науково-філософською базою означеного розуміння ролі філософії і віри послужили погляди і концепції, розроблені російськими й українськими релігійними мислителями (С. Булгаковим, І. Ільїним, С. Франком, С. Гогоцьким, П. Юркевичем, О. Новицьким та ін.).

Вперше викладаються й оцінюються погляди студентів на розуміння ними суті філософії та релігії та фіксуються перші кроки, що ними зроблені в напрямку від атеїстичного до діалектичного, плюралістичного світогляду. Коротко й у вигляді постановочного питання аналізується місце віри в духовному житті людини, у тому числі студентської молоді. Процес зміни світогляду в студентів почався, але, щоб він успішно завершився, йому потрібна допомога з боку викладачів і необхідні зусилля самих студентів та учнів.

Про філософську підготовку майбутніх учителів.

Наше суспільство переживає глобальну кризу. Особливо гостро вона протікає в області духовної культури, зокрема філософської.

Основна причина кризи філософії в тому, що десятиліттями в нас визнавався науковим один-єдиний світогляд, одна і тільки одна марксистсько-ленінська філософія - діалектичний й історичний матеріалізм.

Марксистсько-ленінська філософія без достатніх підстав привласнила собі право бути єдино науковим світоглядом, за допомогою якого люди нібито засвоюють наукову істину і який може диктувати межі і засоби пізнання природничим, технічним і соціальним наукам. Втручаючись у науковий прогрес, вона прямо або приховано виявляла свої найгірші риси: догматизм, заідеологізованість, нетерпимість до інакомислення, до всього нестандартного і творчого. Особлива нетерпимість проявлялась до російської й української релігійної філософіії, що поставило марксистсько-ленінську філософію у фальшиве становище,

Як свідчать процеси, що відбуваються у нашому суспільстві, філософія, що виправдовує "соціалістичний вибір" і обґрунтовує "комуністичну перспективу", є вузькокласовою, не витримує наукової критики, не сприяє суспільному й духовному прогресу, не має майбутнього і тільки штучно може бути пов'язана з фаховою підготовкою студентів у вузах. Цією обставиною, на наш погляд, і обумовлюється нігілістичне ставлення до філософії з боку викладачів профілюючих і спеціальних наук та значної частини студентів.

На нашу думку, сьогодні недостатньо говорити про перебудову й удосконалення методів викладання філософії у вузах. Мова повинна йти і про зміну змісту самої філософії й усіх філософських дисциплін (історії філософії й світової культури, етики, естетики, філософії релігії та ін.), що викладаються студентам. Треба, нарешті, визначитися, яку (і в якому обсязі) філософію викладати, як формувати в студентів філософську культуру.

Якщо марксистсько-ленінська філософія не витримала історичної перевірки і виявилася, по суті, на узбіччі загальнолюдської культури, то це зовсім не означає, що філософія взагалі повинна бути "викинута за борт", видалена зі студентських аудиторій. Цього не повинно відбутися з однієї простої причини: без філософських знань не можна підготувати повноцінних спеціалістів, особистостей з активною життєвою позицією, морально й естетично розвинених, спроможних без особливих труднощів органічно вписатися у світову цивілізацію. Але й філософія повинна бути іншою.

Отже, шукаємо відповіді на два питання: яка філософія потрібна молодому спеціалісту і яким повинен бути курс філософії у вузі. При першому знайомстві з філософією привертають до себе увагу принаймні три обставини: відмінність філософії від інших наук, її нібито віддаленість від життя і складність засвоєння. Всі ці речі в різній мірі дійсно існують, але вони не повинні бентежити студента, тому що подолання труднощів у засвоєнні філософських знань сторицею винагородить того, хто засвоїть зміст філософії, познайомиться з її історією, сформує твердий світогляд і тим самим збагатить свою філософську культуру і підвищить рівень своєї фахової підготовки.

Філософія, звичайно, має свій предмет: вона вивчає корінні, світоглядні питання людського буття і складається з онтології, гносеології, антропології, історіософії і т.д.

Як відомо, відмітною рисою людського життя є цілеозначення. Людина думає, перш ніж щось зробити, ставить перед собою мету і вибирає засоби для її досягнення. При цьому тільки свідомо обрана мета є справді людською. Більше того, у нормальних умовах людина сама планує і будує власне життя. Для цього вона й набуває природничо-наукових знань і вмінь, тобто особисто виробляє свій світогляд. Під світоглядом розуміється сукупність найважливіших знань про світ у цілому, про людину і її місце у світі, про смисл і мету її життя, про засоби і шляхи їх досягнення.

Кожна людина має світогляд, але він різний у різних людей. Ще в старожитності існувало два види світогляду: антропоцентристський і натуралістичний.

Представники антропоцентристського світогляду весь світ уподібнювали людині. Наприклад, в індуістській філософії світ - це величезна людина, а його складові - Сонце, зірки, Земля, люди, тварини й рослини - частини його тіла.

У натуралістичному (натура - природа) світогляді людина розчинялася в природі як її частина. Вона цілком підпорядкована законам природи. Прикладом такого світогляду є міфологічні погляди древніх греків і римлян.

Пізніше було багато різних світоглядів: релігійних і атеїстичних, наукових і ненаукових, матеріалістичних і ідеалістичних, дуалістичних і плюралістичних, прогресивних і реакційних, діалектичних і метафізичних, комуністичних і антикомуністичних.

Зміст світогляду визначається характером філософії, що засвоїла людина. Сутність самої філософії, вважалося, обумовлюється тим, як вона вирішує питання про співвідношення свідомості і матерії, духу і природи, душі і тіла, ідеї і буття. В залежності від відповіді на це питання філософи штучно були поділені на матеріалістів та ідеалістів.

Такий розподіл сьогодні вважається неправомірним через грубий і односторонній підхід до сутності й змісту філософської проблематики. Ототожнення матеріалістичного вирішення основного питання філософії з науковим призвело до ігнорування величезних шарів філософської культури лише через те, що хтось через нерозуміння або навмисне з корисливою, у тому числі й у класовою, метою на її викладачів наклеїв ярлик "ідеалістів", а на філософію - релігійна.

Марксистська філософська доктрина - діалектичний і історичний матеріалізм - нещодавно в нас вважався державною філософією. Якщо ж відкинути його заідеологізованість і догматизм, то в нього є своє місце в загальнолюдській культурі, але він не був і не міг бути, як намагалися нав'язати студентам, якоюсь етапною філософією, і тому сьогодні в навчальних курсах її можна і необхідно розглядати як історію філософії без особливої шкоди для підготовки майбутніх спеціалістів.

Процес становлення марксистсько-ленінської філософії свідчить, що відразу після свого виникнення вона зусиллями своїх прихильників набула гіпертрофованих форм, хоча насправді не була і не могла бути світоглядом якогось класу або якихось соціальних прошарків, а була філософією лише невеличкої групи однодумців, оскільки через свою соціальну обмеженість і ненауковість вона не могла правильно пояснювати минуле, передбачати майбутнє, хоча на це відверто претендувала. Вона була і залишилася, в кращому разі, світоглядом люмпен-пролетаріату, що існував в історично обмежений час.

Короткозорість та обмеженість її основоположників та апологетів полягала в тому, що вони буквально "з порога" відхиляли будь-які інші філософські погляди, які не відповідали марксистським і тим більше були орієнтовані не на загальнолюдські або релігійні шукання, а на класово-пролетарські ідеали.

Немарксистські погляди переслідувались, оголошувалися ідеалістичними, їх піддавали необґрунтованій критиці і навіть цькуванню, закликали не сприймати їх серйозно. Наприклад, російська релігійна філософія десятиліттями замовчувалася і не була доступна для широкої читацької аудиторії, для студентів.

Тим часом російська філософія, не схожа на традиційну, мала історичне виправдання для свого існування і могла стати достатньою противагою бездуховній натуралістичній соціальній філософії - діалектичному й історичному матеріалізму.

Її антиподом була й залишилася оригінальна російська й українська філософія ХІХ-ХХ ст., однією з особливостей якої був містичний характер, - за що її ігнорували в офіційній філософії. А тим часом релігійно-філософські й моральні шукання В. Соловйова, М. Бердяєва, П. Флоренського, Л. Шестова, П. Юркевича та ін. одержали світове визнання.

Спроби зазначених мислителів наповнити філософські знання гуманістичним змістом увінчалися небажаним для марксистів успіхом, особливо в зв'язку з тим, що діалектичний матеріалізм, який став світоглядом більшовицької партії, підмінив загальнолюдські ідеали класовими, знецінив гуманістичний зміст духовної культури, недвозначно відсунув духовність, моральність на другорядні ролі.

Орієнтація на проблеми сенсу життя людини і її творчості, на літературу й мистецтво домінували в російській та українській філософії. У філософії, наприклад, М. Бердяєва були свої хиби (алогізм, нестрогість суджень, орієнтація на інтуїтивізм і ін.), але він не був догматиком, а завжди мислив творчо, включаючи у філософську культуру нетрадиційні, але дуже важливі теми: свободу й творчість, душу й духовність, сенс життя й долю, народження і смерть.

Новизна й актуальність його засобу аналізу історії і людського буття була захоплено сприйнята багатьма мислителями російського зарубіжжя, що загубили зв'язок з Батьківщиною, але не припинили бути її патріотами. Багато що пояснюється тим, що він, Бердяєв, відкрив нову сферу філософствування, показав, що філософські узагальнення є результатом особистих міркувань, результатом індивідуального пошуку істини, який людина веде за допомогою свого власного розуму. Причому найбільших результатів вона досягає тоді, коли готова підпорядкувати свої інтелектуальні заняття, скажімо, божественним авторитетам.

Методологія Бердяєва також була оригінальною, тому що він ледве не вперше широко застосував міждисциплінарний прийом, що нині використовується у всіх суспільних науках. У його філософських дослідженнях використовуються матеріали історико-культурних пам'яток, художня література, публіцистика.

Він аналізує не тільки питання власне філософської культури, але й питання соціальної, релігійної і національної психології, соціально-політичну та соціально-історичну проблематику.

Палітра ідейних шукань М. Бердяєва й інших російських мислителів набагато ширша і багатша, ніж нав'язаний студентам курс діамату та істмату, що нічим не збагатив філософську культуру.

У підручниках філософія дотепер розглядається як наука про найбільш загальні закони руху і розвитку в природі, суспільстві і мисленні. Таке уявлення про філософію традиційне, але воно неправильне, тому що, по-перше, не відповідає дійсності. Багато філософських шкіл не претендували на відкриття найбільш загальних законів і, отже, не є, за визначенням, філософією, а по-друге, претензія філософії на роль "науки наук" застаріла і не сприймається серйозно вченими природничих і соціальних наук. Сьогодні неможливо бути наукою про все, та це й не потрібно. Природознавству й суспільствознавству потрібна філософія, спроможна давати знання, не підміняючи інші науки. Ставши такою, вона буде і корисною, і цікавою.

Чим же займається справжня філософія? Як уже було сказано, філософські знання - це насамперед світогляд. Причому в конкретних історичних умовах вони (знання) виявляються як та або інша картина світу.

Нині формується надскладна картина світу. Вона повинна врахувати сучасні знання про Всесвіт і елементарні частинки, про кварци, багатовимірний простір і вакуум, про найскладніші уявлення біології про живу матерію і, зрозуміло, знання про закономірності розвитку людського співтовариства, про людину - особистість, про природу і можливості її інтелекту і т.п.

Вирішення цього завдання не під силу ніякій окремій науці, тому що створення наукової картини світу - процес синтезу, об'єднання в ціле основних елементів і деталей - завдання суто філософське, оскільки, зрештою, його правильне вирішення лежить у сфері дослідження стрижневих відношень - ставлення людини до світу і відношення віри в людину.

Вивчення цих відношень і становить предмет філософії. Варто сказати про те, що для дослідження свого предмета кожний виробляє свій власний, специфічний метод пізнання. Справа в тому, що філософія, на відміну від інших наук, не спирається на емпіричне сприйняття світу, її предмет не піддається експерименту або спостереженню.

Філософський метод пізнання - це метод теоретичного мислення, що включає теоретичну класифікацію й систематизацію, логічний висновок і доказ, узагальнення і пошук зв'язків різноманітних феноменів, доступних лише, як говорили древні, "розумовому зорові".

Удосконалюючи свій метод пізнання - теоретичне мислення, - філософи докладно досліджують як світ, так і людину, про які їм доводиться міркувати. Вони констатують, що у світі усе змінюється і розвивається, постійно виникає нове, а старе перетворюється або зникає. Причини цього виявляються у внутрішній суперечливості, властива усім речам, явищам і процесам.

Отже, філософський метод пізнання, який потребує послідовного розв'язання і подолання протилежностей, що утворює джерело руху і розвитку, основи для виникнення нового і заперечення старого, одержав назву діалектичного. Якщо такий метод використовується філософією, то вона стає в міру критичною і достатньо творчою.

Разом з тим, є й інше філософське бачення світу. Його представники світ подвоюють і поділяють його на справжній і видимий. Перший доступний лише розумовому погляду, вічний, незмінений і нерухомий, тоді як другий змінний, рухливий і в силу цього ненадійний і не заслуговує довіри. Цей метод називають метафізичним. Його в марксистській філософії подавали досить спрощено і вважали антидіалектичним без достатніх підстав.

Тим часом прихильники цього методу не заперечують огульно розвиток і зміни, а просто являють їх менш складними, ніж це є в дійсності. Для виникнення цей метод мав достатні підстави (і склався під впливом успіхів класичної механіки), а також має відповідне виправдання для свого існування сьогодні. Він цілком прийнятний і застосовується багатьма людьми для пояснення окремих простих явищ і не суперечить тому, що називається здоровим глуздом. Метафізичний метод не застосовується для дослідження складних явищ, систем, які об'єднують різнорідні суперечливі елементи, що розвиваються, і процеси, у тому числі й у філософських дослідженнях.

Варто сказати про те, що виникнення діалектичної логіки не скасувало існування формальної, а мислення багатьох спеціалістів (і філософів) перебуває, на жаль, не на рівні "розуму", а тільки на рівні "розсудку", тобто воно спирається на арсенал метафізичного, а не діалектичного методу.

Викладання філософії у вузах, звичайно, передбачає засвоєння студентами знань, навичок і умінь не тільки метафізичного, але й діалектичного мислення, але це завдання, на наш погляд, буде цілком вирішене не раніше, ніж закінчиться перебудова народної, насамперед вузівської освіти. Коли всі науки, що викладаються, будуть вирішувати свої завдання, враховуючи діалектичні закономірності, тільки тоді може бути вирішене головне завдання - підготовка високопрофесіонального спеціаліста.

Яка філософія потрібна майбутньому вчителю?

Відповідь на це питання, очевидно, можлива одна: така, що дає гуманістичну спрямованість професійно-педагогічній підготовці вчителя.

Щоб здійснити заявку, потрібен інший підхід до проблеми: потрібно змінити зміст філософії й інтегрувати викладання філософії і педагогіки.

Зараз їх викладання здійснюється паралельно, не у відриві один від одного, але спроби зблизити ці предмети не принесли належного ефекту. Так, виявилася майже нереалізованою спроба максимально наситити філософський курс фактами і проблемами педагогічної науки, що профілює в педвузі, і зробити цей курс по можливості методологічним для професії вчителя. Вважається найбільш раціональним такий філософський курс, що за змістом і за обсягом буде відповідати потребам майбутнього вчителя у світоглядній підготовці. І він стане таким, якщо в ньому будуть широко використовуватися матеріали профілюючих наук тої або іншої педагогічної спеціальності.

Але можна піти й далі. Вже розробляється новий підхід до філософської освіти в педагогічних вузах, що покликаний змінити зміст і спрямованість викладання філософії. Суть змін, якщо говорити коротко, полягає у створенні інтегративного курсу, складеного (а краще б: сплавленого) з споріднених проблем філософії і педагогіки. Мова, по суті, йде про насичення філософським змістом курсу педагогіки й педагогічною проблематикою основного філософського курсу. Цей курс (а спочатку спецкурс) можна б назвати "Філософська культура педагогічної діяльності" або коротко "Педагогічна філософія".

Як це реалізувати, практично покажемо на такому прикладі. Об'єднавши й синтезувавши основну проблематику двох філософських тем "Теорія пізнання" й "Форми і методи наукового пізнання" і двох тем з педагогіки "Принципи навчання" та "Методи навчання в школі", одержимо філософсько-педагогічну тему під загальною назвою "Процес пізнання. Основні принципи і методи навчання учнів".

У цій темі, розрахованій на 8 (6) годин навчального часу (лекції - 4 години, семінари 4 (2) години, передбачається розглянути такі основні питання:

1. Проблеми пізнання та навчання в історії філософії й історії педагогіки.

2. Сутність і зміст процесу пізнання. Щаблі пізнання і їх основні форми.

3. Активно-творчий характер пізнавальної діяльності в навчанні.

4. Зміст і сутність форм процесів пізнання і навчання. Їх основні принципи і методи.

5. Об'єктивність істини. Співвідношення абсолютної і відносної істини. Наука і віра. Істинність у навчанні.

6. Навчання про критерії істини. Навчально-педагогічна практика - основа, мета і засіб підвищення ефективності процесу навчання.

Розкриваючи зміст перерахованих питань, можна продемонструвати органічний зв'язок філософського розуміння процесів пізнання і навчання, їх характеру, мети і результатів з педагогічним трактуванням зазначених проблем.

В існуючій програмі з філософії передбачено розгляд таких загальних гносеологічних питань, як можливість пізнання світу і його елементів, істинності знань і їх критерію, складність і суперечливість пізнавального процесу, місце інтуїції і віри в пізнанні. Відповіді на питання викладаються хоча і доступно для розуміння студентів, але абстрактно що при низькому рівні розвитку логіко-розумових здібностей тих, хто навчається, може призвести до відчуженості розумового процесу що проходить у їх головах, від його трактування у філософії, що може негативно позначитися на розумінні змісту пізнання і навчання, викладених у педагогіці.

Мало що змінює передбачене програмою курсу педагогіки введення до теми у вигляді загальних понять про процес пізнання і його зв'язок з процесом навчання. Про це говориться коротко, тому що передбачається лише відновити знання, отримані студентами при вивченні філософії. Практично ж філософських знань у студентів виявляється недостатньо, і, отже, філософська проблематика залишається в цілому ними незасвоєною.

Пропонується крайності об'єднати: філософські (точніше гносеологічні) і педагогічні (дидактичні) проблеми пізнання та навчання викладати як єдине і суцільне вчення. Вважаємо, що це цілком досяжно через розкриття змісту згаданих питань зазначеної теми.

У першому питанні передбачається розглянути процеси пізнання і навчання в історичному розрізі, акцентуючи при цьому увагу на те, що стало багатством і надбанням загальнолюдської культури.

У другому питанні предметно розкривається зміст і складність пізнавального процесу, включаючи його основні ступені і форми.

У третьому питанні передбачається розкрити основні аспекти пізнавальної діяльності учнів у процесі навчання.

Четверте питання присвячене викладу сутності форм і методів наукового пізнання й основних принципів та методів навчання в школі.

У п'ятому питанні висвітлюється проблема істинності знань взагалі і міра істини в процесі навчання. Роль і місце віри й інтуїції в навчальному процесі.

У шостому питанні обговорюється проблема практики і діяльності в пізнанні і навчанні.

Аналіз розглянутої теми (кількість тем можна збільшити) свідчить про те, що запропонований інтегративний філософсько-педагогічний курс спроможний на сучасному рівні вирішити двоєдине завдання: розкрити (а потім підвищити) гуманістичний зміст педагогічних наук і зробити основну філософську (включаючи релігійну) проблематику органічною частиною фахової підготовки вчителя. Тільки в такий спосіб філософські знання збережуть своє право на головне місце у фаховій програмі вчителя, а педагогічна проблематика стане більш філософською і зможе повніше виявити сутність процесу навчання.

Вчитель, що володіє фаховою і філософською культурою, спроможний брати активнішу участь у реформуванні загальноосвітньої школи і зі знанням справи сприяти корінним змінам громадського життя, формуванню цілісної духовної культури підростаючого покоління.

Філософія і релігія

В Україні повільно, але почався процес відновлення. Стають іншими економічні й політичні відносини, класова мораль поступається місцем загальнолюдській моральності.

Відбувається зміна світогляду: природничо-науковий, матеріалістичний доповнюється, а то і замінюється якщо не релігійним, то дуалістичним. Цей процес продовжується, а закінчиться він, очевидно, подоланням пов'язаної з ним кризи і відродженням цілісності духовного життя.

Цілісність духовного життя - це, на наш погляд, досягнута єдність і взаємодія основних компонентів духовної культури, що практично існують у вигляді політико-правових теорій і поглядів, морально-естетичних і філософських знань і концепцій, релігійного досвіду і віри в Бога.

Що стосується кризи, то вона має свої причини. Її неможливо уникнути, якщо в суспільстві порушується або ігнорується цілісність духовного життя. Справді, як тільки одну самостійну частину духовної культури починають підміняти іншою, наприклад, моральність політикою, так і суспільство залишається без моральності, а політика стає аморальною. Криза поглиблюється, коли релігійні відносини, без яких практично неможливе ні суспільне, ні духовне життя соціуму, намагаються виключити з людських стосунків, коли релігію, можливо, із кращих намірів намагаються замінити науковими знаннями, а врешті-решт - атеїзмом.

Саме про це свідчить досвід СРСР. Офіційно утверджувалося і науково "доводилося", що соціалістичне суспільство за своєю природою може бути тільки атеїстичним, а будуватися воно може тільки свідомо, цілеспрямовано, винятково на наукових засадах.

І це не було словами, оскільки в комунізованому суспільстві з стосунків між людьми витруювались останні залишки релігійності, а просвітництво, освіта, навчання і виховання були організовані так, щоб згодом люди забули про Бога, оскільки, як їх переконували, вони цілком можуть обходитися без релігії. Вважалося, що Бога немає і не було, релігію може замінити наука, а місце віри займуть знання. Атеїстичне суспільство будувалося, але воно не могло бути побудоване через утопічність плану. Незважаючи на величезні зусилля, що вкладались владою й ідеологами протягом десятиліть, не вдалося віру в Бога замінити вірою в науку, у культ знань, а людину назавжди позбавити релігійного почуття.

Нав'язана підміна одних духовних проявів іншими мала негативні наслідки.

Політика, що замінила мораль, сама виявилася малоефективною, антинародною і негуманною, а філософія діалектичного матеріалізму, що стала державною, настільки розійшлася з релігією, що перетворилася в опору атеїзму. А атеїстична філософія й релігія за своєю суттю не можуть зустрітися, зблизитися. Через цю відчуженість вже постраждало духовне життя суспільства, а самі люди, будучи невіруючими, не боялися переступати грань, опинившись по той бік якої, вони неминуче, навіть не усвідомлюючи цього, втрачали свою справжню людську сутність, тобто жили не за законами добра, а підпорядковувалися злу і самі насаджували зло.

Філософія діалектичного й історичного матеріалізму, зрадивши філософські традиції, перетворилася в псевдофілософію, у набір догм, стала служницею більшовицької ідеології.

Говорячи про релігію, дослідники відзначали її відносну складність, багатогранність і неоднозначний зміст, а не звели її, як це робили атеїсти, до чогось перекрученого і фантастичного, що не було знанням і протистояло науці. Гегель, наприклад, у спеціальному двотомному дослідженні феномена релігії виявив більше п'ятдесяти її властивостей і стільки ж її проявів [1].

Як вважав сучасник Гегеля Фр. Шлейєрмахер, нікого не можна навчити релігії, вона народжується в душі. Тому-то і немає жодної людини, яка була б цілком далекою від релігійності. Навіть у свідомості супротивників релігії живе релігійне почуття. Істинну сутність релігії утворює не якесь поняття, а "безпосередня свідомість Божества, як ми знаходимо Божество однаково й у нас самих, і у світі" [2].

Спеціально про релігію писав І. Кант. І хоча він заперечив її об'єктивний характер, він не намагався звільнити людей від релігії і релігійної віри. "Релігія (у суб'єктивному змісті),- писав він, - є визнання всіх наших обов'язків веліннями Бога" [3].

У. Джеймс феномен релігії шукав і знайшов в особистому ставленні індивіда до Божества. Тому релігія, займаючись долею особистості і стикаючись з єдино доступною нам абсолютною реальністю, покликана неминуче і навіки відігравати роль в історії людства [4].

Російські філософи, не заперечуючи ні раціонального, ні містичного змісту релігії, у своєму розумінні цього феномена робили особливий акцент на його морально-ціннісне обґрунтування. Так, С. Булгаков під релігією розумів "ті вищі й останні цінності, які визнає людина над собою і вище себе, і те практичне ставлення, у якому він перебуває до цих цінностей" [5].

Зв'язуючи своє розуміння змісту релігії з особливим релігійним почуттям, яке заперечують атеїсти, російські мислителі тим самим розкрили однобічність і антигуманізм атеїзму. Атеїсти не завжди заперечували релігію і віру, але завжди "нагороджували" їх фальшивими епітетами. Так, за словником релігія - це "фантастичне віддзеркалення у головах людей зовнішніх сил... віддзеркалення, у якому земні сили набирають форми неземних" [6].

Атеїстичне бачення релігії було використано для того, щоб відлучити людей від Бога, замінити віру в нього вірою, як у нас, у культ вождів. Тим самим була перекручена не тільки сутність релігії, але й - а це головне - відносин між людьми і Богом, про що сьогодні доводиться шкодувати і застосовувати зусилля, щоб відновити порушене співвідношення між ними. Нині ні Бог, ні людина не ігноруються. Людині приділяється та єдина роль, коли її життєдіяльність не обожествляється, але й сутність Бога не олюднюється.

Що стосується філософії, то її одні мислителі зближують із релігією, інші - їх роз'єднують. Якою ж повинна бути філософія, щоб вона змогла повернути свій традиційний статус і не була б ні антиподом релігії, ні її служницею, а, навпаки, разом із нею, нарівні з нею могла б вирішувати свої і її завдання, зокрема зближувати людину з Богом, поновлюючи тим самим цілісність духовного життя.

У минулому, найчастіше у переломні епохи, робилися спроби філософські знання, раціональні за своєю суттю, протиставляти вірі, інтуїції і життєвому досвіду. Але всі вони, як правило, закінчувалися провалом через неможливість їх порівнювати й оцінювати за одним критерієм, що розуміли самі філософи, а їх інтелектуальна чесність і професіоналізм не дозволяли їм розглядати філософію як просте доповнення до існуючих спеціальних знань, яка нібито лише вінчає отриману освіту і є доказом про завершеність сформованого світогляду.

Філософія безумовно є породженням діяльності людського розуму, а головний і єдиний стимул філософствування - це істина. Правда, філософії не доступна Істина, як така, а тільки істинність. Тому філософія як би приречена на вічні пошуки істини. Так було, так є і так буде. І з цим філософи упокорилися. Для філософії важливий процес пошуків істини, а не сама істина, що можливо відкривається релігії через одкровення.

Зазначене обмеження не заважає філософії відігравати свою і дуже важливу роль. Вона спроможна бути засобом подолання роздробленості духу, духовної безпомічності і туги за втраченою духовною цілісністю. І вже з цього випливає значимість філософії для духовного життя.

Філософія і релігія, як самостійні духовні утворення, взаємодіють між собою, а суть взаємодії обумовлюється ставленням філософії і філософів до віри в Бога. Легковажне ставлення філософів до віри обертається збідненням і перекручуванням сутності духовної культури. "Релігійна віра служить своєрідним оберегом і каталізатором духовної культури людини і людства, маючи у своїй основі глибоку об'єднуючу духовну напрямну" [7].

Свою думку про нібито принципову відмінність філософії від релігії висловлював російський філософ С. Франк. Він писав, що починаючи з ХVIII сторіччя багато мислителів були впевнені в тому, що "між філософією і релігією не тільки можлива, але і неминуча корінна розбіжність". Водночас він не погоджувався і з протилежною думкою. Франк критикував тих філософів і богословів, які вважали, що предмети філософії і релігії збігаються нібито тому, що він у них один і той же - Бог" [8].

У дійсності, як вважав і сам Франк, навіть якщо філософія і релігія йдуть до Бога, то йдуть вони кожна своїм шляхом. Більше того, вони являють різні види достовірності. Релігія мала раніш і має тепер справу з усією людиною, виявляючи її ставлення до божественного, тоді як філософія - це насамперед мислення про нього, раціоналізація божественного.

Здається, далі, що філософія і релігія мають цілком різні завдання, оскільки є різними формами духовної діяльності. Так, релігія є життя в спілкуванні з Богом, у якому людина знаходить задоволення, щиросердечний спочинок і радість власного буття. Філософія ж, із свого боку, осягає справжнє буття, що не може не бути і духовно-ідеальним. При цьому чуттєво-природний світ є похідним від духовно-ідеального. Філософія не протистоїть релігії, досліджуючи духовне буття, вона здійснює це шляхом розумного осягнення його першооснови - Бога.

Більше того, релігія і філософія співпадають, оскільки вони, хоча і різні форми духовної життєдіяльності, але вони спрямовують свій дослідницький інтерес на один і той же об'єкт, яким, як сказано, є Бог. Але це очевидно лише для релігії і зовсім не очевидно для філософії.

Трудність виникає тому, що ідея Бога суперечить завданням філософії, оскільки припускає наявність у природі Бога як її першооснови, і, до того ж, у віруючих є своєрідна таємниця, незбагненність божества за допомогою логіки і науки, що не узгоджується з тим, що можуть і повинні людський розум та філософія. Адже завдання філософії саме в тому і полягає, щоб логічно, по-науковому, природно, за допомогою розуму зрозуміти і пояснити першооснову буття, навіть якщо вона божественна. Проте, якщо ж філософія, як передбачається, зможе пізнати Бога, божественне, то вона тим самим позбавляє Бога того змісту, який закладений, причому споконвічно, у ньому релігією. Іншими словами, філософія, можливо, не бажаючи цього, тим самим убиває саму суть релігійності. А це означає, що філософія ніби підтримує спробу перебороти віру знанням. Але зробити це неможливо в принципі. "Не можна одночасно, - писав Франк, - вірувати в Бога і логічно (філософськи - авт.) осягати Його" [9].

Отже, виникає питання: чи може філософія, що осягає буття у формі понять і умовиводів, не бути сама собою, раціональною? Це стосується і релігійної філософії.

Здавалося б, усе просто: осягнути буття можна лише в логічних формах, що доступні тільки філософії. Отже, філософія, а не релігія, осягає буття в раціональній формі. Але таке розуміння в дійсності можливе лише в умовах проникнення логіки в буття через розуміння його першооснови, що завжди абсолютна і всеосяжна.

Отут і виникає протиріччя. Оскільки поняття не може бути і не буває абсолютним, остільки воно завжди відносне, але тоді питається, як же можна висловити абсолютне у формі відносного, опанувати таємницю безкінечного, знаючи тільки кінцеве? Осягнути незбагненне логічно неможливо, якщо, звичайно, не користуватися засобом перетворення - діаматчики його називають діалектичним методом К. Маркса, - за допомогою якого можна легко маніпулювати з речами і явищами, як і зі словами, перетворюючи одне в інше, існуюче в неіснуюче, абсолютне - у відносне або, навпаки, відносне - в абсолютне...

Виявлені протиріччя не давали спокою філософам. Вони шукали виходу з цього становища і, як їм здавалося, знайшли його. Пригадали Гегеля, за словами котрого протиріччя розуму "знімаються" шляхом наділення його надлогічними, інтуїтивними властивостями. Цю ж думку можна висловити й інакше: логічно зрима думка, допускаючи невичерпність абсолютного, основоположного буття, визнаючи його принципову відмінність від раціонального буття, тим самим переборює обмеженість розуму шляхом усвідомлення цього розходження.

Щоб нам, сцієнтистам, які були атеїстами, визнати це, а потім повернутися до того, від чого були змушені відмовитися в минулому, здійснити перехід від атеїзму і невіри в Бога до релігійної віри, треба зрозуміти, що там, де є знання про предмети і явища, там же одночасно повинно допускатися як щось реальне і таке,що не суперечить логіці, і те, що ці знання мають неповноту і незакінченість.

І якщо деякі філософи з цим постулатом не погоджуються, то хочуть вони того чи ні, вони не розуміють істинної сутності співвідношення релігії і філософії, причому роблять це свідомо, оскільки, як вони запевняють, вони не можуть допустити існування таємного, непізнаваного, не бажаючи тим самим нібито звузити або обмежити пізнавальний процес і його мету. До того ж вони використовують ще один арґумент: у людині живе невигубне бажання пізнавати світ, накопичувати знання. Проти цього немає заперечень. Але знання, на їхню думку, спроможні зруйнувати таємницю віри, і цей процес руйнації таємниці нібито "працює" на філософію, працює проти релігії і, отже, лишає можливість для існування атеїзму. У цьому вони переконані, як і в тому, що правота на їхньому боці.

Тим часом, філософія залишається сама собою тільки тоді, коли вважає своїм предметом не безособову єдність, а дійсно цілісну всеєдність буття в найповнішому і найточнішому значенні цього поняття.

У цьому випадку - а він не має варіантів - філософія, включаючи кожну її складову частину, повинна спиратися на "живий релігійний досвід", якого немає в багатьох сучасних філософів і його не буде, поки вони не порвуть з матеріалістичною філософією і не визнають значимість релігійної віри релігійного досвіду" [10].

Коли атеїсти-матеріалісти визнають неможливість для людського розуму пізнати першооснову, абсолютне, то їм тоді не доведеться відчувати помилковий сором за слова, сказані Сократом: "Джерело знань є усвідомлення своєї необізнаності" [11].

Філософам-атеїстам, що заперечують релігійний досвід, його буття, варто звільнитися від цієї помилки. Такий досвід в атеїстів є, тільки вони його не визнають і називають по-іншому.

Франк менше думав про атеїзм, по суті, ототожнює "релігійний досвід" з тим, що філософи визначають поняттям "сенс життя". Це, на його думку, ті ж самі проблеми, тобто проблеми "провини, відплати і прощення, особистої відповідальності і людського безсилля, приречення і свободи, реальності зла і благості саме Сущого, крихкості емпіричного існування і незнищенності особистості" [12].

Перераховані властивості - це складова і необхідна частина навчання про буття, про що багато і постійно міркують усі філософи, у тому числі і з матеріалістичним ухилом. Більше того, вони і про сенс життя говорять приблизно в тому ж обсязі, як і Франк, за винятком хіба "благості Сущого" і "незнищенності особистості", що, до речі, не збагачує матеріалістичну філософію, а збіднює її.

Існує думка, що релігія для свого існування не потребує філософії. Проте філософія все-таки існує. Вона існує, звичайно, не для того, щоб підтримувати релігію, яка цього не потребує. Для існування філософії є достатні підстави. Не переконує об'єднання існування філософії її педагогічною пропедевтичною цінністю для релігійного просвітництва і виховання.

Вона займається своєю справою. Праві ті філософи, які бачать головну мету існування філософії в вирішенні нею питання про пізнавальну інтуїцію.

Не збагачуючи її релігійне життя, філософська інтуїція збагачує духовне життя в цілому, робить його цілісним. Це збагачення йде і на користь релігії, оскільки розум спроможний допомогти утвердитися вірі.

Отже, специфічне призначення філософії полягає в тому, щоб вносити закінченість у наше світорозуміння і світопізнання і робити їх цілісними через осяяння наших знань шляхом віднесення їх до вищої єдності, яка знаходиться за межами емпіричного. Говорячи інакше, філософія, крім свого головного призначення - пізнання божества, ще використовується для того, щоб виявити і підтримувати зв'язок між інтуїтивно-божественним і раціональним пізнанням дійсності. Коротше, справа філософії зводиться до того, щоб за допомогою розуму людина опановувала буття, прилучала до Логосу, шукала і знаходила істину, сприяючи тим самим прояву божественного начала в людях, зміцнюючи цілісність духовного життя.

Отже, можна сказати, що між філософією і релігією існує специфічний зв'язок: філософія не керується догматами релігії, але в процесі реалізації своїх цілей вона приходить до них, до основ філософствування, які домислюються і необхідні.

Вирішуючи свої завдання, кожна по-своєму, філософія і релігія, доповнюючи одна одну, забезпечують цілісність духовного життя як у суспільстві, так і в окремої людини. Цілісність духовного життя необхідна, але її в нас поки немає, і вона не відродиться автоматично. Вона можлива тільки в умовах загального релігійного виховання, у процесі якого люди (насамперед діти) зможуть набути релігійного досвіду і віри в Бога, щоб тим самим ними замінити атеїзм і відмовитися від усього з ним пов'язаного, у тому числі від матеріалістичної філософії і класової моралі.

Студенти про філософське знання і релігію

Як на зміну суспільству, яке намагалося реалізувати комуністичну утопію, прийшло нове, постсоціалістичне суспільство, яке прагне стати цивілізованим, так на зміну матеріалістичному, марксистсько-ленінському світогляду, яке було повністю атеїстичним, а тому не було ні гуманним, ні справді моральним, йде новий світогляд, у якому будуть органічно об'єднані наукові знання, філософські ідеї, загальнолюдська мораль і релігійна віра або, говорячи іншими словами, гряде світогляд, у якому будуть гармонійно єднатися досвід, істина, добро, одкровення.

Цей процес, на жаль, йде поки що повільно, оскільки його гальмують залишки комуністичної ідеології, які за довгі роки свого існування пустили глибокі корені і продовжують живити свідомість і поведінку певної частини людей старших поколінь, що, правда, нікого не дивує, але вона захопила у свою орбіту частину молоді, у тому числі студентської, що не може не турбувати усіх, кому дорогі ідеали демократії і гуманізму.

Про те, як відбувається зміна світоглядів у студентів - майбутніх учителів, свідчать матеріали, зібрані в ході навчального процесу. Студентам III курсу філологічного факультету університету, які вивчали курс "Історія філософії", у ході планового контролю за навчальним процесом було запропоновано питання з вивчених тем. Їм пропонувалося освітити питання про співвідношення філософії і релігії, а також висловити свою думку про їх роль і їх місце в духовному житті студента.

Результати відповідей узагальнені в цій главі і на їх основі зроблено відповідні висновки, які свідчать насамперед про те, що "процес дійсно пішов", тобто студенти почали переглядати свої світоглядні погляди, з якими вони прийшли у вуз або, можливо, придбали, навчаючись на перших курсах.

З декількох десятків відповідей (а відповіло більше 90% студентів курсу) не було жодного, із відповіді якого можна було б зробити висновок, що його автор стояв і продовжує стояти на атеїстичних позиціях, категорично відхиляє релігію, а віру в Бога (або у Вищу Істоту) вважає антиподом істини.

Як буде показано нижче, зміна у студентів світоглядних поглядів не просто відбувається, а відбувається в загальному релігійному напрямку.

Варто зауважити, що студентам спеціальних завдань не давалося, яких-небудь інструкцій вони не одержували. Це була планова робота, але тому і відвертіші, а отже, і цікавіші відповіді.

Схему, за якою більшість студентів будувало свої міркування, можна уявити таким чином. Не осягнувши цілком наслідків відродження позитивізму, особливо після того, як філософія діалектичного й історичного матеріалізму заперечувалась як така, що зуміла дати зрозумілі відповіді на вічні світоглядні питання, здавалося б, і студенти, як і їх викладачі, не будуть повертатися до філософії, оскільки, як їх переконують, ту філософську базу, яка може стати основою їх світогляду, вони нібито сповна одержують від вивчення профілюючих і спеціальних наук.

Тим часом студенти, всупереч позитивістським поглядам, які поширюються, не відкинули і не відхиляють філософію як таку, а явно відчувають потребу в її більш глибокому вивченні і навіть пропонують її доповнити теїстичними ідеями і поглядами.

Проте послухаємо самих студентів. Вікторія К. задумується над питанням:

"Навіщо нам потрібно вивчення філософії? Від викладачів нефілософських наук студенти не раз чули, що в річищі кожного предмета є своя філософія. Не ігноруючи таку постановку питання, Вікторія все-таки впевнена, що тільки, як вона написала, "Філософія, як і релігія, несе світоглядне навантаження, спроможна забезпечити духовну цілісність як для окремої людини, так і для всього суспільства".

Необхідність спеціальної філософської підготовки студентів підкреслили багато студентів. Філософія є, як вважає Ірина П., вченням про граничні знання, про загальне, про суще. Філософія - мати наук. Вивчення філософії,-- продовжує свою думку Ірина,-- краща школа "розумного мислення". Вона дозволяє не тільки підтверджувати, але й піддавати обґрунтованій критиці ті або інші судження, виділяючи істотне від несуттєвого, розкривати взаємозв'язки... А, головне, вона спроможна допомогти людині вдосконалюватися, виражати її духовно-світоглядну установку, морально-естетичні цінності й ідеали. А за їх допомогою "можна протистояти життєвим негараздам і домагатися успіхів".

Своє нестандартне розуміння ролі філософії виклала Катря Д. Філософія, вважає вона, займається багатьма проблемами, пов'язаними з розкриттям існуючого, а також сутності людини, буття, пізнання, духовної сфери і т.д. Але, головне, філософія шукає і знаходить свою істину. Істина ж у її абсолютному вигляді доступна тільки релігії. Отже, робить висновок Катря, філософія без релігії існувати не може.

Погоджується з такою думкою Дарина К., правда, вона уточнює сутність взаємовідносин між філософією і Богом. Ідея Бога, пише вона, суперечить філософії. Вважається, що божество неможливо осягнути за допомогою науки і логіки, але це не узгоджується з посиланням на те, що зобов'язані і фактично можуть розум і філософія.

Вихід із протиріччя ось у чому. Підкреслюючи пріоритет філософії перед релігією, Дарина вважає, що вивчення філософії дає тому, хто її осягає щось таке, чого не може дати релігія, як, утім, і навпаки. Вони, доповнюючи один одного, за її словами, вирішують свої завдання, пов'язані насамперед із пошуком істини.

Філософія, за словами Олега М., ні в якому разі не повинна відривати людину від віри, а навпаки, вона спроможна застерегти її від неправильного розуміння релігії.

Отже, не можна не погодитися з висновком, який зробила Зінаїда Ф.: "Філософія важлива для всіх спеціалістів, а особливо вона потрібна вчителю, який "бере участь у формуванні світогляду в школярів". Вона вважає, що філософію необхідно викладати вже в школі.

Більшість студентів зв'язують філософію з релігією. Так, наприклад, Юлія П. та ін., стверджуючи, що і філософія, і релігія є науками (тобто дисциплінами, які варто вивчати у вузі), оскільки, як вона вважає, у цих наук один об'єкт дослідження - Бог. Звичайно, у них своя специфіка. На думку Тетяни С., філософія і релігія взаємодіють між собою, а зміст взаємодії обумовлюється ставленням філософії і філософів до Бога.

Розмірковуючи, вона, далі, погоджується з тими мислителями, які вважають релігію "життям у спілкуванні з Богом". Саме в цьому спілкуванні людина може знайти й знаходить душевний спокій. Що стосується філософії, то, як уявляє Тетяна, її призначення "вносити закінченість і цілісність у світогляд через осягання різноманітних знань шляхом віднесення їх до Вищої Істоти".

Про зв'язок філософії і релігії писала Ніна К., а Яна К. про їх співвідношення висловилася так: "Якщо філософія охоплює "величезний звід питань", то релігія більш конкретна. Вона є "акт віри, що не потребує питань". За її ж уявленням, релігія -- частина філософії: вона входить у неї. Без релігійного вчення філософія однобока.

Про релігію є й інші висловлювання. Валентина Т. стверджує, що "релігія - це сама Істина, яка не доступна філософії, оскільки філософія спирається на розум, а релігія -- на віру". На думку Марини 3., Бог для релігії - єдиний предмет дослідження, тоді як для філософії - далеко не єдиний (філософія ще вивчає дух, природу, матерію, буття, суще і т.п.). "Філософія і релігія шукають істину різними шляхами".

Студенти у своїх міркуваннях багато місця приділили тому, як вони розуміють сутність релігії і чому вона їм необхідна.

Думки студентів про релігію різноманітні. З посиланнями на авторитети і без таких вони пишуть: Наталя В.: релігія - це визнання всіх наших обов'язків веліннями Бога: Наталя К.: під релігією варто розуміти вищі цінності, які людина визнає над собою: Ганна Д.: релігія у життя в спілкуванні з Богом, у якій людина знаходить духовне (моральне і естетичне) задоволення, щиросердечний спочинок і радість буття.

Ольга Ю. не тільки розкриває своє розуміння релігії, але її зміст і значення для людей. "Релігійний" досвід і віра в Бога, - пише вона, - придбані й удосконалені кожною людиною добровільно, дозволяють її жити з усвідомленням виконаного обов'язку, орієнтуватися при цьому на пріоритетність добра і справедливості"; Анджела З. пише, що вірити в Бога, жити по совісті, творити добро і знаходити душевний спокій - от що одержує той, хто вивчає російську й українську релігійну філософію. І, нарешті, як же жити без Бога, запитує Анджела, якщо за тисячоліття люди не придумали чогось такого, чим можна було б замінити Бога, його премудрість. Вона, звичайно, знає, що замінити-то намагалися, але вона також знає, що з цього вийшло.

Не за горами той час, коли в нас, пише Олена Г., витравлялись останні залишки релігійності. Виховання і навчання було організовано так, щоб згодом люди забули про Бога, оскільки вони ніби цілком можуть обходитися без Бога і віра в нього не потрібна.

Тепер становище змінюється. Все більше людей, стверджує Катя П., прилучається до релігії. Але корінного перевороту не відбулося, особливо щодо дітей. Їх треба, продовжує Катя, з раннього віку прилучати до релігії. У цьому процесі школа повинна брати активнішу участь. Діти, виховані в релігійному дусі, стануть, за її словами, "духовно освіченими, гарними душею". Яскравий приклад сприятливого впливу релігії на життєвий і творчий шлях показали видатні письменники Т. Шевченко, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, Л. Толстой.

З великою зацікавленістю і юнацькою щирістю студенти обговорюють питання, пов'язані з розумінням віри. Дійсно, чи потрібна віра в Бога молодій людині, дівчині, студенту?

На це питання ствердно відповіли багато студентів. Олена С.: "Людина не може жити без віри". Ольга С.: "Віра - засіб існування релігії, особливий настрій, переживання, внутрішній стан людини". Дмитро К.: "Релігія набрала значного поширення (у світі). Це значить, що віра живе в людях, у тому числі й у нас, вона керує нашими душами. Повернення до релігії, до віри в Бога дає нам, продовжує Дмитро, заряд душевної теплоти, задоволеність духовним життям".

Марина М. дивується, чому деякі філософи, мислителі минулого виступали проти Бога. Вона уточнює, заявляючи, що, як вона розуміє, вони виступали не проти віри або самої релігії, а проти церковнослужителів, які зловживали своїм становищем (у суспільстві).

Ольга Д. переконана, що не можна бути моральною особистістю, справжньою людиною без віри у Вищу Істоту, яка стоїть над людьми, але не принижує їх, як вважають атеїсти, а робить кожного особистістю.

Водночас деякі студенти звернули увагу на недоліки й помилки, які допускаються церквою, деякими священнослужбовцями. Олена С. з жалем констатує, що сучасна церква багато взяла від ринкової економіки, а в окремих випадках вона стала "засобом робити гроші".

Характерно, що зазначені факти не узагальнюються і не зводяться в щось абсолютне. Здається, що це не спроба відійти від аналізу непривабливих явищ, це скоріше показник громадянської зрілості студентів.

Молодь намагається розібратися в складних і суперечливих відносинах між науковою і релігійною істинами, між вірою і знаннями. Важливість для них цієї проблеми явна, оскільки уся їх освіта і виховання в минулому проходило і де-не-де проходить дотепер під стягом сциентизму. Студенти, шануючи науку і вчених, усе ж намагаються виробити власну думку, орієнтуючись на взаємодію розуму і віри. Наташа Ф. пише: "Знання і віра не були антиподами, вони доповнювали один одного і розширювали можливості морального виховання"; Маша К. шукає точки дотику між ними і не протиставляє їх один одному. Якщо віра - це прийняття істини без доказів, то наукові знання, на її думку - це теж віра, але тільки "обгрунтована доказами". Отже, робить висновок вона, в обох випадках мова йде про віру тільки в її різних проявах.