Філософські знання і релігійна віра у духовному житті студентів

Виховані в атеїстичному дусі, студенти свідомо поривають з атеїзмом, вважають його нежиттєздатним і навіть шкідливим явищем. Ольга Ш. пише: "Донедавна релігію вважали якимось невіглаством", тим часом вона була і залишилася найбільш яскравим проявом духовної культури, а будучи особливою формою ідеології, вона виконує певні функції. І вже тому, вважає Ольга, релігія має право на існування.

За словами Анни Г., їх довго переконували, що Бог - це вимисел, казка й міф. Цю думку розвиває Зоя О. Усіма можливими засобами переконували, що Бог - це щось недоступне людині, ефемерне, що неможе бути зрозумілим людині. Тому існування Бога не доведено. Швидше за все його не було, немає і не може бути. Внаслідок цього від Бога й віри відмовилися, а заміни їм не знайшли. Ні вчителі, ні батьки, ні ті, хто пише підручники і складає навчальні програми.

Всі засоби масової інформації, згадує Дмитро К., нас переконували, що Бога немає, чудес не буває, а релігія, яка закликає до віри, шкідлива і безглузда. Тим часом, продовжує свою думку він, ми (тобто студенти, молодь) поступово усвідомлюємо, що релігія - це втілена в звичаї моральність. І немає кращого (і надійнішого) шляху до відродження моральності в суспільстві, ніж шлях через віру в Бога.

Звичайно, само собою нічого не відбувається: цей шлях ще треба оибрати. Допомогти ж можуть релігія і філософія, тому що, на думку Дмитра, "філософія: - початок шляху до релігії", яку не просто заперечили, а перетворили у щось перекручене, фантастичне, що не є знанням і протистоїть науці. Атеїстичне виховання затінило віру в Бога, вірою у культ вождів, поставивши тим самим людини на один рівень з Богом або навіть вище нього.

Світлана К. розмірковує про наслідки безвір'я. "Історія нашої країни - свідчення того, до чого призводить заперечення релігії, віри". За її словами, ті, що не вірували, не боялися переступати межу, яка відокремлює добро від зла, а опинившись по ту сторону і часто не усвідомлюючи цього, вони втрачали своє людське обличчя. Про це ж написала і Наташа 3.: "Віра в Бога не припускалася, філософія і мораль були під впливом комуністичної ідеології. У результаті було порушено цілісність духовного життя", а точніше, вона була просто замінена комуністичною псевдоцілісністю.

Найбільше студентів хвилює питання про те, як уникнути розчленування цілісності духовного життя. Про необхідність забезпечення зазначеної цілісності, про єдність науки, філософії і релігії або досвіду, знань і віри міркували майже всі студенти.

Як повернути втрачену духовну цілісність і надалі не допускати її роздрібнення?

Зоя М. вважає, що шлях до відродження згаданої цілісності лежить через "релігійне виховання суспільства". Іра С. солідарна зі своєю однокурсницею. Немає цілісності духовного життя без загального релігійного виховання. Набуваючи релігійного досвіду і повіривши в Бога, учні тим самим повертають цілісність свого духовного життя. Яна К. про це написала дуже просто: філософія і релігія, доповнюючи одна одну, забезпечують цілісність духовного життя.

Цілісність духовного життя необхідна, вважає Соня К., проте вона можлива тільки в умовах широкого релігійного виховання, у процесі якого люди набувають релігійного досвіду й у віри в Бога й у такий спосіб зможуть замінити, за її словами, "атеїзм, усе з ним пов'язане, включаючи матеріалістичну філософію і класову мораль".

Майбутні вчителі вже тепер думають про те, з яким ідейним багажем, з яким світорозумінням і світоглядом вони прийдуть у школу. Розуміючи свою відповідальність за підготовку підростаючого покоління до життя в нових умовах, студенти, як уже про це говорилося, хочуть запастись і знаннями, й уміннями, і досвідом, включаючи релігійні. Але, головне, все-таки буде залежати від світогляду вчителя. "На нас, майбутніх вчителів, - вважає Валентина Л., - лягає відповідальність за моральне виховання нового покоління, і ми зобов'язані прищепити дітям цілісну, тривку систему духовних, у тому числі релігійних цінностей".

Цілісність духовного життя, про який пишуть студенти, і стане основою шуканого світогляду, з яким не соромно буде прийти до школи. Розширяючи і поглиблюючи поняття цілісності духовного життя, деякі студенти в цю систему включають і свободу. За словами Оксани Д., людина вільна тільки тоді, коли вона дотримується вказівок вищого, божественного начала. Якщо ж такого підпорядкування немає, то свобода перетворюється у сваволю і діє руйнівно.

Питання про свободу важливе, але воно дуже велике і складне і вимагає спеціальної розмови. Що ж до основної теми, то з отриманих матеріалів можна зробити деякі висновки.

1. Процес заміни в студентів основ так званого науково-атеїстичного світогляду науково-релігійним почався (принаймні на деяких факультетах Дон ДУ). Якщо він не буде зупинений з ідеологічних міркувань або чистим адмініструванням, то він закінчиться формуванням у зазначених студентів нового, швидше за все не релігійного (це справа майбутнього), а дуалістичного світогляду, тобто визнанням ними того, що в основі всього сущого лежить не одна, а дві рівнозначні субстанції: дух і матерія. Бог і природа, душа і тіло, віра і знання.

2. Щоб зазначений процес завершився, філософські знання, які одержують у вузі майбутні спеціалісти (в тому числі й вчителі), повинні бути поглиблені й доповнені релігійними знаннями та ще тим, що в них майже зовсім відсутнє - релігійно-психологічним і релігійно-моральним досвідом.

3. Наукові знання (спеціальні й загальні) у процесі викладання повинні збагачуватися вірою у Вищу Істоту, оскільки не все доступно науковим знанням, а без єдності віри і науки (про що так переконливо говорили і писали російські філософи) не може бути ні справжньої віри, ні справжньої науки, а без цього майже неможливо підготувати висококваліфікованого спеціаліста, тим більше цілісну духовну особистість.

4. Кожний студент самостійно, але, звичайно, не без допомоги викладачів, повинен подбати про свою духовну цілісність і ясно усвідомлювати, які знання йому дасть кожна наука, філософія і релігія, як окремо, так і разом, тобто розуміти, що він буде мати від істин, одержаних одночасно або вибірково з досвіду, знань і одкровення.

Вважаємо, що настала пора обговорити методологічні й методичні проблеми удосконалення викладання філософських наук у вузі, морального й релігійного виховання студентів в умовах зміни світорозуміння і світопізнання в спеціалістів, які закінчують вуз.

Віра у нашому духовному житті

Кожна сторінка шкільних підручників, майже кожне слово вчителя десятиліттями учнів усіх радянських шкіл переконували, що тільки наука і наукові знання гідні людини розумної, і у своїй життєдіяльності вона може і зобов'язана послуговуватись лише доведеним логікою і перевіреним практикою знанням.

Подібна установка в офіційних наукових і педагогічних колах не викликала ні найменшого сумніву. Адже ще сто років тому всі найвідоміші європейські мислителі, за винятком російських філософів, погляди яких у радянський час фальсифікувалися або замовчувалися, були переконані в тому, що наука згодом витіснить релігію, а наукові знання - віру.

До релігії і до віри при соціалізмі, як правило ставилися якщо не з презирством, то з недовірою, як до чогось недостойного освіченої людини і непотрібного їй. Власне, віра в Бога й у надприродне, як і віра в магію, у чаклунів, знахарів, ангелів і бісів, оголошувалася марновірством, несумісним з тією сумою природознавчих знань, які засвоювалися школярами, по суті справи, у примусовому порядку.

Хоча вірити в Бога офіційно не заборонялося, але вся державна система просвітництва, освіти, навчання і виховання була націлена на вилучення з життя всіх поколінь "релігійних пережитків", до яких була зведена тисячолітня історія релігії, вся божественна мудрість і різноманіття релігійного досвіду.

Підтвердженням сказаному є довідкова література. Так, про віру в одному з словників, було сказано: "Віра - бездоказове визнання істинності того або іншого явища" [13].

Тут явно віра розходиться з розумом. Розум, як передбачається - а багато хто в це вірить, - приймає за істину те, що може бути доведеним або виявленим як необхідна ланка в ланцюзі причинного зв'язку. Тоді як віра є шлях до знання і прийняття істини без доказів, поза логічним досягненням, усупереч закону причинності. Можна сказати, піднявшись на точку зору сциєнтистів, що "віра є прогалиною в логіці" .

Таке розуміння віри означає, що лише віруючі можуть вірити, жити з вірою, ті ж, що не вірують - атеїсти - не мають віри і живуть без неї. Далі, утверджується, що віруючі мають справу зі своєю істиною, що не має нічого спільного з так названою науковою істиною, тоді як невіруючі мають справу з істиною, слушність якої обгрунтовується логічно, а корисність установлюється практичним шляхом.

Проти сказаного, як здається, немає підстав заперечувати і ніхто б не заперечував, якби не виникаючі питання: чи може людина жити без віри? Чому в українській мові крім слова "вірити", є ще слово "вірувати"?

Отож, якщо на перше, питання буде отримано негативну відповідь, а в пошуках відповіді на друге питання будуть виявлені відмінності як стосовно віри, так і розуміння її сутності в тих, хто вірить і в тих, хто вірує, то, на наш погляд, позбавляється всяких підстав думка, що ніби можна жити без віри.

Справді, легко спростовується твердження атеїстів про те, що нібито невіра в Бога означає безвір'я взагалі. Атеїсти, матеріалісти теж вірять. Вони вірять принаймні в те, що складає предмет їх бажань або прагнень: у них такими є наукові знання, наука в цілому, в істинність якої вони вірять.

Та, як відомо, не все в науці доведено і підтверджено практикою. Ті ж аксіоми, на яких основана наука, у тому числі найсучасніша, можуть спростовуватися і замінюватися іншими.

Подібне відбулося, наприклад, з аксіомою Евклида про пряму лінію і суми кутів трикутника, з аксіомою Ньютона про абсолютність часу. Щось подібне може відбутися з аксіомами про походження життя на Землі і генезис людини, про життя після смерті і т.п.

Таким чином, не так переконливі "докази", ніби-то властивим науковим знанням, можна до цього питання підійти й з іншого боку. Людське мислення (розум), як засіб здобування істини, дуже пластичне і має необмежені можливості в цьому смислі.

Водночас, воно (мислення) здатне припускатись помилок, дол того ж серйозних. Наука, як прийнято вважати, спирається на теорії, що досить часто спростовуються і доводиться погодитися з тим, що багато чого в наукових знаннях тримається не на теоріях, а на не дуже переконливих гіпотезах.

Більше того, не можна судити, залишаючись при цьому непогрішним, про різноманітні реальності буття тільки з позиції розуму [14].

Саме тому вчені - ті, хто здобуває нові знання, не відрізняються впевненістю в абсолютній істинності знань, і вони не наполягають на обов'язковому протиставленні знань вірі. Вчені, будучи найбільш послідовними прихильниками знань, хоча і не шукають спеціально, проте лишають місце для віри.

І все-таки більшість вчених зневажають вірою. Але їх докази, докази сциєнтистів, легко спростовуються. Справа тут у тому, що припускаються помилки ті, хто обмежує віру істиною. Вірити, а тим більше вірувати - це значно більше, ніж щось визнавати за істину.

У багатьох випадках говорять про віру тоді, коли її як такої не існує. Підтверджують, наприклад, що хтось (у дійсності, багато хто) вірить у закон всесвітнього тяжіння або в закон вільного падіння тіл. Але тут немає підстав говорити про віру, оскільки її тут немає. Про віру дозволено говорити лише тоді, коли, за словами І. Ільїна, "істина сприймається глибиною нашої душі" або коли "на неї відзиваються могутні й творчі джерела нашого духу" [15].

Фактично людина вірить у те, що вона вважає для себе найголовнішим, що є центром її життя, за що вона може чимось важливим пожертвувати. Вірою осяюються погляди, прагнення і вчинки людини. Такого роду душевними якостями володіє не кожна людина, а тільки та, у кого віра є первинною життєвою силою. На основі такої віри людина, іноді навіть не усвідомлюючи цього, формує свій характер, будує свій світогляд, створює символ віри. Буває, що людина помиляється у своїй вірі, вірить у помилкові ідеали, відмовляється від однієї віри заради іншої, вірить із розрахунку, навіть може зраджувати віру, але вона не може жити без віри. Стверджувати ж, що людина може жити без віри, однаково, що твердити, що людина вже перестала жити і, отже, перестала бути людиною.

Вірять всі без винятку, але віра буває різна. Коли вірять у Бога, в божественні сили, то така віра нікого не дивує, але вірять і в незвичайні сили, наприклад, у почуттєві задоволення. Але це інша віра, причому здається, що віра в незвичайні сили більш природна, ніж віра в Бога. Якщо ж виходити з принципу "людина поступово уподібнюється тому, у що вірить", то віра в задоволення згодом перетворить людину в простого споживача і погасить у ньому всі інші, причому самі істотні якості, насамперед духовні, які найбільш відрізняють віру в божественні сили від віри в задоволення, позбавлять людину основного, людського.

Як уже згадувалося, можна вірити, але можна вірувати. Це слово виражають різні віри, але найважливіше в тому, щоб вірити, треба мати потребу, а щоб вірувати, треба мати здібність. Чи потрібні здібності, щоб вірити, скажемо, у карткові гадання? Звісно, ні. Але, щоб вірити в Бога, людина повинна мати відповідні здібності (релігійні, природно). То про гаданнях на картах говорять "вірити", тоді як про віру в Бога краще і точніше сказати "вірувати", хоча можна говорити і "вірити в Бога". Але було би піжонством сказати "я вірую в карти".

Коли справжня віра склалася, то вона не може не захопити душу, не бути головною силою і не визначати поводження людини.

Водночас, важливо й те, у що люди вірять. Можна вірити й у таке, що зрештою нічого крім шкоди дати не може. Тому зовсім не байдуже в що людина вірить: у минуле або в майбутнє, у потворне або прекрасне, у добре або те, що здається таким. Коротше кажучи, не все заслуговує віри.

Було б значно менше помилок і розчарувань, якби люди зуміли засвоїти критерії віри і керувалися б ними в житті.

Дехто вважає, що подібних критеріїв, обов'язкових для всіх, немає і бути не може, оскільки критерії в кожного свої, тому що кожний переслідує свої цілі, рахується зі своїми інтересами, має власні орієнтири. З такою думкою можна було б погодитися, якби люди не визнавали, що стоїть над ними і яка в остаточному підсумку і визначає шлях, який, як вважає сама людина, обраний нею особисто.

Таким критерієм, очевидно, могло б бути те, заради чого варто жити, за що варто боротися і при необхідності померти. Смерть більше, ніж життя, спроможна характеризувати суть віри і бути її справжнім критерієм.

Створюючи прикордонну ситуацію, смерть, провина життя, ставить людину перед необхідністю відповісти на основне запитання: заради чого він жив? (Інший варіант цього питання такий: чи варто жити, чим живеш і вірити в те, у що віриш?) І ще. Коли смерть, по Ільїну, звертається до душі, то душа відповідає вірою. 1

Коли смерть заради ідеалу дивиться в очі людині, то, без страху, він прийме її, якщо цей ідеал (або віра в нього) була і є дорожчою самого життя. Людина може скоритися смерті і з іншої причини, але коли вона приймає смерть, щоб затвердити (або принаймні захистити) те, у що вона вірить, то для неї віра стає головним сенсом життя, тобто віра в ідеал, у тому числі в Бога, виявляється дорожчою за життя.

У своїх міркуваннях виходимо з того, що знання і віра не виключають один одного, тому що "у того, хто знає, знання і віра не розходяться і не протирічать... Вірити і вірувати можна лише в те, що вірно, що насправді так. 2 Не викликаючи один одного знання і віра все-таки відрізняються за суттю, оскільки не можуть бути близькими або однаковими речі, що мають різні джерела. Справді, у знань первинним джерелом є почуттєвий досвід, а потім використовуються логічні судження і докази, в основі яких лежить практика, то у віри - інше джерело.

Прийнято вважати, що людський досвід - це почуттєві відчуття зовнішніх і внутрішніх станів людини. Така точка зору матеріалістів й атеїстів. Що ж стосується іншого досвіду, то мова йде не про тілесний, а про душевні стани, які було б спрощенням відносити до почуттєвого досвіду, що, не бентежачись, роблять матеріалісти, причому в державному масштабі, оскільки цьому вчать у школах.

Тим часом, кожній людині від народження понад тілесні властиві і такі душевні стани, як сила уяви, воля, енергія думки, а в житті вона набуває цілого набору моральних якостей: добро, совість, любов, честь, справедливість, милосердя й ін. Взагалі ж, навіть саме мислення, що є засобом пізнання науки, здатне бути самим собою тільки тоді, коли воно піднімається від аналізу й узагальнення конкретно-почуттєвого матеріалу до вироблення абстракцій і зосереджується на його духовному змісті.

Тому можна сказати, що духовний досвід і є істинним джерелом не тільки віри, але і релігії і всієї духовної культури. А якщо це так, то й у вихованні людини-особистості повинен бути зроблений акцент на пробудження в ній духовних переживань і прилучення її до духовного досвіду, у тому числі релігійного.

Тільки такий досвід допоможе осягнути любов, навчить відрізняти добро від зла, розуміти красу, усвідомити значимість логічних доказів, у залежності від бажання дозволить прилучитися до наукового світу і по можливості стати мислителем.

Іншими словами, через духовний досвід людина стикається з божественною стихією світу і безпосередньо -- з Богом. Ось тут-то і лежить джерело релігії, а віра в Бога й в істинність релігії є лише виражена людською мовою незбагненна ні розумом, ні почуттями та істина, яка у віруючих називається одкровенням.

Вчений-матеріаліст, який зневажає духовним досвідом, заперечує істинність одкровення і віри, сам обкрадає себе, за власною волею стає духовно сліпим і глухим, а у своєму житті й у пізнанні він змушений керуватися зовнішньою видимістю предметів і явищ або - що анітрошки не краще - сухими і голими абстракціями. У цьому випадку важко або взагалі неможливо говорити про справжню істину.

Виходячи зі сказаного, можна констатувати, що творчим першоджерелом усього духовного в людині є божественне в ньому. Люди прилучаються до божественного одкровення за допомогою віри і можливо бути ще за допомогою любові, тобто вони використовують те, що було і завжди буде найголовнішим і найважливішим у людському житті - щира віра в Бога і безкорислива любов до нього. Саме божественний початок визначає і сенс життя людини, і його мету, і одночасно служить путівником у всіх його починаннях і діяннях. Така, на наш погляд, роль віри в Бога в житті, і в пізнанні людини.

ВИСНОВОК

Спроба проаналізувати роль філософського знання і релігійної віри в житті людей, у тому числі студентів, виявилася в цілому небезуспішною, принаймні в деяких аспектах.

Засвоєння студентами, учнями філософських знань у єдності з релігійною вірою дозволяє відродити втрачену в минулому духовну цілісність як у суспільній, так і в індивідуальній свідомості. А це, у свою чергу, допоможе не тільки возз'єднатися, але і засяяти в усьому своєму блиску основні іпостасі культури: істину, добро, красу й одкровення. Дослідження в зазначеному напрямку безумовно повинні бути продовжені і не тільки зусиллями філософів, релігієзнавців, етиків, естетиків, але й вченими нефілософських фахів. Але для цього вони повинні самі перебудуватися, щоб змогли змістити акценти в змісті навчання і виховання студентів з вузьконаукового матеріалістичного на плюралістичне, можливо, на науково-релігійне. Робота має бути великою, але вона необхідна. Ми повинні допомогти нашій країні зміцнитися на позиціях постсоціалістичного, цивілізованого суспільства.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Момджян К.X. Введение в социальную философию. М.,1997

2. Красовский Ю.Д. Организационное поведение. М.,1999

3. Крапивенский С.Э. Социальная философия. М.,1998

4. Удальцова М.В. Социология управления. М.,1998

5. Горбунов В.М. Управление социальным развитием трудового колектива. Київ, 1998.